Добавить материал и получить бесплатное свидетельство о публикации в СМИ
Эл. №ФС77-60625 от 20.01.2015
Инфоурок / Украинский язык / Другие методич. материалы / Исследовательская работа по украинскому языку
ВНИМАНИЮ ВСЕХ УЧИТЕЛЕЙ: согласно Федеральному закону № 313-ФЗ все педагоги должны пройти обучение навыкам оказания первой помощи.

Дистанционный курс "Оказание первой помощи детям и взрослым" от проекта "Инфоурок" даёт Вам возможность привести свои знания в соответствие с требованиями закона и получить удостоверение о повышении квалификации установленного образца (180 часов). Начало обучения новой группы: 24 мая.

Подать заявку на курс
  • Украинский язык

Исследовательская работа по украинскому языку

библиотека
материалов





ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………….…3

Розділ 1.Проблема односкладного речення у сучасній лінгвістиці……….…. 7

1.1.Загальні ознаки односкладних речень…………………………….............. 21

1.2. Класифікація односкладних речень у сучасній українській літературній мові………………………………………………………………………………. 25

Розділ 2. Семантико-синтаксична структура односкладних речень у поетичних творах Лесі Українки……………………………………………… 30

2.1. Семантико-синтаксична структура односкладних речень…………… 30

2.2.Означено-особові односкладні речення…………………………………... 34

2.3.Неозначено-особовіодноскладні речення……………………………….... 40

2.4.Узагальнено-особові односкладні речення……………………………..... 43

2.5. Безособовіодноскладні речення…………………………………………... 45

2.6. Інфінітивніодноскладні речення………………………………………….. 53

2.7. Номінативні односкладні речення………………………………………... 57

Висновки……………………………………………………………………….. 61

Список використаних джерел……………………………………………….. 65

Список використаної літератури…………………………………………… 66

Додатки















Вступ

Односкладні речення — цілком самостійні синтаксичні одиниці, які мають широкі виражальні можливості і специфіку уживання в усіх стилях мовлення. Вони не протиставляються двоскладним і не є їх варіантами з випущеними підметом чи присудком, не вимагають вони поновлення другого головного члена і не можуть бути доповнені ним без зміни змісту висловленого. Вони розглядаються на сучасному етапі розвитку синтаксису як тип простого речення, структурно-предикативна основа якого грунтується на функціонуванні єдиного поширеного або непоширеного залежними компонентами головного члена, що виступає засобом вираження предикативності [25, 395].

Односкладні речення як синтаксичні конструкції існують давно, у слов’янські мови вони, за дослідженнями науковців, прийшли ще з мови індоєвропейської [19,144 с.]. Формування їх як окремого типу синтаксичних конструкцій відбувалося паралельно з двоскладними реченнями.. Як зазначає О.С.Мельничук, односкладні речення є спеціальною формальною категорією, яка з’явилась одночасно з категорією двоскладних речень в результаті розвитку і формальної диференціації первісних, граматично не оформлених речень [19,144 с.].

Незважаючи на давню історію, велику кількість присвячених їм праць односкладні речення, зауважує В.М.Брицин, залишаються найменш вивченими серед інших реченнєвих об’єктів.

Різні аспекти реченнєвих одиниць привертали увагу українських мовознавців у працях: Й.Ф. Андерша«До питання про семантичну структуру речення», Булаховського, І.Р.«Дослідження з синтаксису української мови», Вихованця І.Р. «Формально-граматична структура речення», Вихованця І.Р., Городенської К.Г., Русанівського В.М. «Семантико-синтаксична структура речення», Загнітко А.П. «Типологія семантико-синтаксичних відношень».

Вагомий внесок у розвиток концепцій речення зробили також зарубіжні мовознавці Н.Д. Арутюнова, B.А.Бєлошапкова у праці «Минимальные структурные схемы русского предложения», В.В. Бабайцева, В.В. Богданов, В.В. Виноградов «Основные вопросы синтаксиса предложения», Ф. Данеш, Г.О. Золотова, Т.П. Ломтєв, Г.Г. Почепцов, Н.Ю. Шведова, Шахматов А.А. «Синтаксис русского язика».

У їхньому тлумаченні спостерігаються значні розбіжності не тільки серед представників різних мовознавчих напрямків, але й в працях, які грунтуються на однакових вихідних принципах аналізу синтаксичних явищ, зокрема в дослідженнях семантико-синтаксичного спрямування.

Усе вище зазначене свідчить, що тема дипломного дослідження “Семантико-синтаксична структура односкладних речень у поетичних творах Лесі Українки” є актуальною, зумовлюється широкою репрезентативністю аналізованого синтаксичного матеріалу в поезіях Лесі Українки та відсутністю лінгвістичних досліджень з проблеми функціонування в ній односкладних речень.

Об’єкт дипломногодослідження –особливості семантико-синтаксичної структури односкладних речень.

Предмет - односкладні речення в поетичних текстах Лесі Українки.

Джерельна база дипломного дослідження –авторськізбірки Лесі Українки: “На крилах пісень” (цикли: Сім струн, Зоряне небо, Сльози-перли, Подорож до моря, Кримські спогади, В дитячому крузі), “Думи і мрії” (цикли: Мелодії, Кримські відгуки), “Відгуки” (цикли: Ритми, Хвилини, Легенди). Додаткові стежки: «Вірші поза збірками» (У цьому розділі представлені в хронологічному порядку поезії Лесі Українки, надруковані після 1902 р. у різних виданнях (в основному періодичних) та опубліковані після смерті поетеси за автографами. 1885 р., 1888 р., 1890 р., 1891 р., 1893 – 1895 р.р., 1897 – 1911р.р.), «Невільничі пісні».

Матеріал для аналізукарткувався шляхом суцільної виборки за виданням.

Метою роботи є аналіз структурно-семантичних та стилістичних особливостей односкладних речень в поезії Лесі Українки, що дає змогу зясувати специфіку кожного типу таких речень, їхню роль у створенні індивідуального стилю і творчої манери поетеси.

Мета дослідження передбачає виконання таких завдань:

  • Проаналізувати наукову лінгвістичну літературу з теми дослідження;

  • Укласти картотеку односкладних речень, наявних у поезіях

Лесі Українки;

  • Скласифікувати односкладні речення, здійснити їх якісно-кількісний аналіз ;

  • Дослідити будову і семантичні особливості головних членів дієслівних та іменних односкладних речень.

  • Визначити стилістичні особливості використаних односкладних речень у поезіях Лесі Українки.

Методи і прийоми дослідження.

У дипломній роботі використано такі методи:

  • Основним методом є описовий метод, який передбачає опис значеннєвих елементів диференційних семантичних ознак. Описовий метод використовується для аналізу синтаксичних конструкцій.

  • системний метод для класифікації за семантико-синтаксичними групами.

  • У роботі використовується також прийом спостереження і методика кількісного підрахунку як елемент статистичного методу.

Теоретичне значення. Результати дослідження сприятимуть подальшому грунтовному вивченню односкладних речень у поетичній творчості Лесі Українки , їх згрупуванню за семантико-стилістичними.

Практичне значення результатів дослідження полягає в тому, що їх може бути використано для подальших синтаксичних розвідок. Положення та висновки дипломної роботи зможуть прислужитися для розробки навчальних програм у вищих навчальних закладах і загальноосвітніх установах з курсу Сучасної української літературної мови – «Синтаксис». Також матеріали дипломної роботи можуть використовуватися під час написання посібників, підручників, у процесі проведення спецкурсів, спецсемінарів та факультативів як для вищих навчальних закладів, так і для загальноосвітніх шкіл, а також у процесі підготовки курсових і дипломних робіт.

Структура дипломної роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел, списку використаної літератури, додатків.




























Розділ 1

Проблема односкладного речення у сучасній лінгвістиці

У концептуальних вимірах сучасного синтаксису речення розглядають як основну багатоаспектну одиницю на теоретичних засадах його формальної і семантичної цілісності, комунікативного призначення. Питання вивчення простих речень і їхнього структурування, хоч і мають уже певні традиції в українській і зарубіжній науці, все ж і на сьогодні залишаються актуальними.

Складна категорійна природа речення, розгалужена система його структурних компонентів, закономірності їхнього зв’язку та взаємодії, різнорівневе моделювання речення викликають неабиякий дослідницький інтерес. Різні аспекти реченнєвих одиниць привертали увагу Й.Ф. Андерша, Л. А. Булаховського, І.Р. Вихованця, К.Г. Городенської,A.П.Грищенка,

Н.В. Гуйванюк, П.С. Дудика, А.П. Загнітка, Н.Л. Іваницької, М.В. Мірченка,

М.У. Каранської, О.С. Мельничука, М.Я. Плющ, І.І. Слинька, К.Ф.Шульжука,

М.І. Степаненка, В.Д. Шинкарука, й інших. Вагомий внесок у розвиток концепцій речення зробили В.Г. Адмоні, Н.Д. Арутюнова, B.А.Бєлошапкова,

В.В. Бабайцева, В.В. Богданов, В.В. Виноградов,Ф. Данеш, Г.О. Золотова, Т.П. Ломтєв, Г.Г. Почепцов, Н.Ю. Шведова,Ч. Філлмор, У. Чейф й інші.

Синтаксична теорія в українському мовознавстві вже має значні здобутки і напрацювання. У ракурсі нових підходів до аналізу реченнєвих конструкцій та їхніх компонентів інтерес дослідників привертають проблеми репрезентації семантичної структури речення формально-граматичними засобами, співвідношення семантичної й формально-граматичної структур речення, лінгвальної сутності та ієрархічної організації реченнєвих компонентів. Така проблематика орієнтує на глибше проникнення в реченнєвотвірний механізм мови, що дозволяє адекватно відображати позамовну дійсність мовними засобами у взаємозв’язку змісту й форми [11, 16 с.].

Аналіз речення у формально-граматичному, семантико-синтаксичному, власне-семантичному і комунікативному аспектах уточнюєпоняття односкладності і забезпечує кваліфіковане його визначення.Представники логіко-граматичного напряму вважали, що неповні речення утворюються внаслідок пропуску головних членів речення – підмета і присудка абозв’язки. При цьому речення з нульовою дієслівною зв’язкою теперішнього часу М.І.Греч та його послідовники вважали неповними не тому, що враховували парадигмуречення, а тому, що представники логіко-граматичного напряму ототожнювали структуру речення із структурою судження, в якомузв’язка є обов’язковою складовою частиною (пор. погляди Ф.І.Буслаєва, О.О.Дмитриєвського).

Уявлення про присудок як визначальний компонент речення домінувало і при аналізі речення у формально-граматичному і психологічномувимірах (П.Ф.Фортунатов, М.М.Петерсон, Д.М.Кудрявський). Навітьякщо головний член речення виражається називним відмінком іменника, то він кваліфікується як присудок (його власна синтаксична функція не враховується), а речення визнається як неповне. Так, наприклад,у реченні Ліс (у П.Ф.Фортунатова Пожар) психологічним підметомвиступає уява того образу, який асоціюється мовцем з цією реалією, апсихологічним присудком виступає слово ліс. Очевидно, що в цьомуразі розглядаються підмет і присудок не з погляду вираження в мовівзаємозв’язку явищ реальної дійсності, а з погляду “поєднання безпосереднього сприйняття явища зі словесним позначенням його в мові(реченні)” [63,с. 42].

Суттєво доповнив зміст терміна “неповні речення” О.М.Пєшковський. Для нього це не просто речення з “опущеними членами”, атакі, в яких наявні словесно не виражені члени і необхідність яких уструктурі речення визначається формальним складом речення [60, с.360]. Лінгвіст арґументує, що формальна визначеністьнаявності невираженого, але структурно необхідного члена реченняґрунтується на взаємних зв’язках компонентів речення. “Так, не супроводжуваний дієсловом називний відмінок... обов’язково вказує абона опущене при ньому узгоджуване дієслово, виступаючи... підметомнеповного речення, або на опущений інший називний відмінок та узгоджувану з ним зв’язку, виступаючи предикативним членом...” [60, с.360]. Речення типу Він ні слова О.М.Пєшковськийназиває стаціонарними неповними реченнями. З ім’ям О.М.Пєшковського пов’язано виділення інфінітивних речень в окремий різновид односкладних синтаксичних конструкцій.

Здебільшого розмежування неповних і односкладних реченьпов’язують з ім’ям О.О.Шахматова, який включає до неповних тількиречення, формальна повнота яких відновлюється на ґрунті врахуваннясинтагматичних відношень компонентів, тобто речення неповні і за формою, і за змістом. На думку О.О.Шахматова, в односкладних реченняхяскраво не виражені ні підмет, ні присудок – вони позбавлені чіткогочленування на дві групи членів речення. Тому й правильним видаєтьсявести мову тільки про головний член речення. Підтвердження цьому лінгвіст знаходить у тому, що “головний член односкладного речення можебути ототожнений формально або з підметом, або з присудком, причому, звичайно, не слід забувати, що такий присудок відрізняється від присудка двоскладного речення тим, що викликає уяву і про предикат, і просуб’єкт, а присудок двоскладного речення відповідає тільки предикату”[73, с.30]. Суперечливим видається подібне твердження всилу того, що в межах односкладного речення може реалізуватисясуб’єкт дії / стану, який формально репрезентований як другоряднийчлен речення (Батькові не спиться. Мені працюється добре). Незаперечним є той факт, що в межах односкладного речення предикативністьреалізується водному компоненті.

Розмежування типів односкладних речень переважно базувалосяна частиномовному вираженні головного члена речення, в силу чогодиференціювалися дієслівні та номінативні односкладні речення. Аз-поміж дієслівних розрізнялися означено- (під впливом О.О.Шахматова), неозначено-, узагальнено-особові і безособові односкладні речення, потім ряд розширився шляхом виділення інфінітивних (виділені О.М.Пєшковським) односкладних реченнь. До номінативних додалися ще й ґенітивні (обґрунтував необхідність їх вирізненняО.О.Шахматов). Наведеній класифікації передувало розмежуваннябезпідметових речень, речень з відносною безпідметовістю (неозначено-особові й узагальнено-особові) і безприсудкових речень (називні),інколи безпідметові речення називали “вдовими” (П.Залозний), що логічно заперечувалося відомимиукраїнськими лінгвістами: “...нам видається, що немає потреби дограматики заводити цього порівняння з родинного життя (всі граматики иньчих мов, де є такі речення, не знають иньчої назви, а тільки - безпідметові речення) тим більш, що сиротами лишаються словабільш без присудка в реченні, ніж без підмета, і тоді б тільки реченнябуло вдовим, як би присудка не було”.Ю.Шерех розрізняє з-поміж односкладних речень безособові, відносно-безособові і називні. А відносно-безособові речення поділяютьсяна узагальнено-особові і неозначено-особові односкладні речення. Протиріччя у розмежуванні різновидів односкладних речень зумовлюють пошуки нових основ для їх визначення.Останнім часом спостерігається тенденція розрізняти з-поміж односкладних речень дієслівні та іменні (вихідним постає морфологічнийпринцип), а потім з-поміж дієслівних диференціюються підтипи односкладних речень на підставі особовості / неособовості морфологічноїформи. Подібне розмежування наявне і у підкласі односкладних іменних речень. Саме такий підхід до аналізу односкладних речень зумовив поділ Н.Ю.Шведовою розмаїття односкладних речень на два класи:

1) відмінювано-дієслівні речення;

2) невідмінювано-дієслівні речення.

Клас відмінювано-дієслівних речень охоплює власне-безособові і неозначено-особові речення, а до класу невідмінювано-дієслівних речень належать іменні, інфінітивні і прислівникові речення (пор.: Зима. Мороз. Народу! Чаю! / Наступати! Тут нам відпочивати / Холодно. Тепло. Прохолодно).Означено-особові й узагальнено-особові односкладні речення знаходять свій розгляд з-поміж двоскладних неповних речень [62, с.245, 248]. Водночас реченнятипу Забороняється шуміти. Не минуло року. Можна їхати. Видносліди. Багато народу аналізуються серед двокомпонентних і кваліфікуються як непідметово-присудкові. Такий підхід при всій його привабливості викликає сумніви, оскільки, з одного боку, зі складу односкладних речень вилучено конструкції типу Забороняється шуміти. Неминуло року. Видно сліди, з другого боку, утворення з яскраво вираженимсуб’єктом розглядаються в межах суто односкладних речень (пор.: Меніпощастило. Мені читати. Мені щастить). Заперечуючи логічність подібного аналізу односкладних речень, Г.О.Золотова відносить всі односкладні утворення до складу двокомпонентних й аналізує їх разом з підметово-присудковими конструкціями, диференціюючи тільки дієслівні,ад’єктивні, субстантивні, прислівникові, квантитативні конструкції [36, с.31].

Відштовхуючись від номінативної природи речення і враховуючиспіввідношення твірних та похідних речень, окремі лінгвісти на рівні ре-альних речень розрізняють різноманітні варіанти підметово-присудкових моделей, що перетворилися на одноядерні речення, томупереконливим видається, на їх думку, поділ усього загалу односкладнихречень “на одноядерно-двокомпонентні й одноядерно-однокомпонентні”[66, с.185].Поняття односкладності замінюється поняттямодноядерності. Водночас констатується, що серед одноядерних реченьзначну кількість становлять двокомпонентні інфінітивні варіанти модального типу з дієсловами, предикативними прислівниками або із самостійними інфінітивами, поряд з ними розташовуються однокомпонентні варіанти іменного типу, що можуть бути і двокомпонентними, пор.: Учневіхочеться писати.Хлопцеві можна малювати. Йому писати / Вечір. Біда. Квітів! У мене біда. Умене квітів! [66, с.185]. Подальший розгляд усього загалу одноядерних речень ґрунтується на розмежуванні двох типів – одноядерних дієслівних та одноядерних номінативних речень, з-поміж останніх розрізняються одноядерні однокомпонентні / одноядерні двокомпонентні номінативні речення і квантитативно-ґенітивні / ґенітивні заперечні одноядерні речення [66, с.182– 185, 187– 284]. Відбувається традиційний перехід при кваліфікації різновидів односкладних речень від синтаксичних показників до морфолого-синтаксичних і власне-морфологічних ознак. Хоча найбільш суперечливі різновиди односкладних речень (означено-особові, неозначено-особові, узагальнено-особові) почасти згадуються, але не розглядаються.Очевидно, їх відносять до двоскладних з неповним виявом структурноїсхеми. Не зовсім слушною видається тоді необхідність такої констатації,оскільки постає незрозумілою думка про те, що “Речення з усуненимсуб’єктом іноді можуть замінюватися на неозначено-особові конструкції, пор.: І зараз же в сільраді загули, зашуміли...” [66, с.199].Саме розмежування з-поміж дієслівних речень одноядерно-двокомпонентних (аналогів двоядерних), двоядерно-двокомпонентних й одноядерно-однокомпонентних конструкцій, що здійснюється тільки в межах безособових речень, видається дещо спрощеним і не мотивованим. Та йсамі автори подалі зосереджують увагу на морфологічних показниках, авласне-синтаксична специфіка в такому разі постає похідною, що загалом суперечить навіть вирізненню статусу предикативних прислівників,предикативів, предикативів на -но / -то у системі частин мови. Подібнетлумачення односкладних речень, їх місця у системі синтаксичних одиниць є похідним нерозмежування відтворюваних і витворюваних синтаксичних одиниць і прагнення підвести під поняття речення будь-який мовленнєвий конструкт, що загалом суперечить принципам організації мовлення, яке базується на конститутивних і відтворюваних елементах.Останні постійно зазнають модифікації та інтерпретації, лексичне заповнення тих чи інших абстрактних узагальнених зразків зумовлює один ізпервинних виявів інтерпретації, що послідовно взаємодіє з різноманітними суб’єктивними компонентами, внаслідок чого віртуальна величинапостає у межах мовленнєвого і немовленнєвого контексту. Втакому разіу реченнєвій структурі слід розмежовувати: 1) віртуально-концептуальний, 2) номінативний і 3) ситуативно-прагматичний плани. Кожен з ниххарактеризується власною площиною мотивованості і внаслідок реалізації в межах реченнєвої структури засвідчує взаємоперетин з наповненістю іншого. По суті простежується перехід реченнєвих моделей у

компоненти мовленнєвої комунікації – висловлення. Але традиція вияв-ляється в прагненні застосувати поняття речення до всіх трьох аспектів,що й зумовлює непослідовність розгляду речення загалом і визначеннястатусу окремих односкладних утворень зокрема.

Незаперечним є той факт, що на рівні віртуально-концептуальної моделі будь-яке речення є двокомпонентним, в якому знаходитьсвоє вираження субстанційний та екзистенційний елементи. “Субстанційний компонент вміщує покликання на інтенційний феномен...”, аекзистенційний компонент чітко “відмежовує номінативний зміст речення від номінативного змісту інших мовних одиниць...” [54, с.32-33].Екзистенційний компонент “дозволяє творити” світ, оскільки він закриває межі констатованої ситуації, для якої людський розум у навколишній дійсності знаходить тільки “сирий матеріал” [54, с.33]. Субстанційний компонент може бути виражений поряд з називним відмінком будь-яким іншим, який постає регулярнимрепрезентантом субстанційної семантики при тій чи іншій форміпредиката (пор.статус давального відмінка при інфінітивномупредикаті – екзистенційному компонентові реченнєвої структури).Віртуально-концептуальна двокомпонентність реченнєвої структурині в якому разі не відображає її формально-граматичної двоскладності,оскільки вона репрезентує особливості валентної рамки речення і статус у ній тих чи інших компонентів, а формально-граматична двоскладність спрямована у реалізацію граматичної основи речення інапрями вираження взаємозалежної координації. Розгляд односкладних речень повинен базуватися на врахуванні нерівнорядності формально-граматичної і семантико-синтаксичної площин реченнєвоїструктури, в силу чого постає арґументованим розмежування дієслівних та іменних односкладних речень на підставі формального вираження предикативності. Водночас слід констатувати нерівнорядністьвсіх типів односкладних речень, оскільки з-поміж них вирізняютьсяречення з яскраво вираженою особовою семантикою. При цьому формаголовного члена речення у своєму обсязі вміщує вказівку навиконавця дії чи носія стану, окреслюючи його вираження. Тому йтаким частим постає віднесення цих речень до модифікаційдвоскладних (пор. статус означено-особових, узагальнено-особовиходноскладних речень у концепціях В.Сімовича, Ю.Шереха, І.Р.Вихованця, Н.Ю.Шведової, Г.О.Золотової) або зазначення особливоговиміру особової семантики – неозначеність (неозначено-особові).Статус безособових речень не піддається сумніву, оскільки головнийчлен таких конструкцій позбавлений вказівки на окреслення діяча чиносія стану, хоча таке твердження вимагає корекції в силу того, що вчення вимагає корекції в силу того, що в них носій предикативностіздебільшого співвіднесений з субстанційним компонентом і поза останнім не реалізує свою семантику, пор.: Нами написано вже багато.Чимало пройдено, чимало проспівано. І співається, і плачеться мені, ачого – сам не знаю (В.Підмогильний). Морозить (Мороз морозить).Блискає (Блискавка блискає). Гримить (Грім гримить). У сучаснійукраїнській мові безособові конструкції переважно вживаються у двочленному вимірі, особливо це яскраво простежується у побудовах зголовним членом, вираженим перфектною формою на -но/-то, пор.Завод збудовано ← Завод збудований ← Завод збудований робітниками ← Робітники збудували завод. У безособових реченнях повідомляється здебільшого про дію в її результаті, а не в процесі.

У граматичному ладі сучасної української мови односкладні дієслівні речення виступають у різноманітних своїх виявах, з-поміж якихозначено-особові конструкції найбільшою мірою наближаються до двоскладних і становлять периферійний вияв односкладності. В їх структуріі семантиці дія послідовно співвідноситься з виконавцем і мислиться якреалізована ним. Це яскраво простежується і в семантиці, оскількисуб’єкт послідовно окреслений і означений: Ношу в душі слова, всежиття пам’ятатиму мамині слова як гасло... (В.Скуратівський). Спогадаймо повість незабутню про далеку вільну країну, Про стару Шотландію славутню (Леся Українка). Люблю похмурі дні, коли сизі хмариледь пробиваються крізь проміння золоте (М.Стельмах) (форма першоїособи дієслова чітко наголошує на означеного суб’єкта – виконавця дії,носія стану тощо). Узагальнено-особові речення становлять викінченоокреслений клас у силу спрямованості їх семантики до кожного з носіївмови та узагальненого змісту, вбираючи в себе життєвий досвід попередніх поколінь: Скільки не думай, а робити треба, бо думка ледача, а робота швидка. З пісні слова не викидають (Нар. тв.). Суперечливим укваліфікації узагальнено-особових односкладних речень постає співвідношення формальної репрезентації предикативності і семантики, тому

що чималий загал речень з іншим вираженням предикативності такожхарактеризується узагальненістю, пор.: Треба нахилитися, щоб з криниціводи напитися. Хто не робить, той не помиляється. Гарно того вчити,хто хоче все знати. За письменного трьох неписьменних дають, та йто не беруть (Нар.тв.). У силу цього й постає сумнівним виділення класу односкладних узагальнено-особових речень на підставі суто формальних критеріїв. Доцільніше вести мову про різні вияви узагальнення нарівні двоскладних та односкладних речень. Тому клас узагальнено-особових речень слід розглядати через призму реченнєвої семантики, виділяючи ядро таких конструкцій (сюди належать форми 2-ої особи однини і множини індикатива та імператива), напівпериферію та периферію.Кваліфікація цих речень як односкладних позбавлена викінченої мотивованості, але констатація відмінності у реченнєвій структурі означеності таузагальненості особової семантики є необхідною, тому що підкреслюєнерівнорядність їх функціонального призначення.

Неозначено-особові речення постають більш окресленими в силу своєї формальної визначеності і сприйняття виконувача дії неозначено. Підкреслення особи діяча чи носія стану у формі дієслова-предиката, з одного боку, наближає такі конструкції до двоскладних, анеокресленість діяча щодо його семантичного наповнення спрямовуєці речення до односкладних, з другого боку.

Означено-, узагальнено-, неозначено-особові односкладні реченнязавжди викликали сумнів. Це мотивується формальним вираженнямпредикативності і семантичним спрямуванням головного члена до другого компонента граматичної основи речення. На рівні семантико-семантичної структури такі конструкції є двоскладними, а у формально-граматичному вимірі – односкладні, парадигматично співвіднесені здвоскладними. Заперечувати їх синтаксичну специфіку у граматичномуладі сучасної української мови немає ніяких підстав.

З-поміж односкладних речень іменного типу здебільшого вирізняють лише номінативні, інколи додають також і ґенітивні. Статус номінативних речень мотивований особливостями формального вираженняпредикативності. У парадигматичному плані такі речення постають мо-дифікаціями двоскладних. Їх специфіка у граматичному ладі сучасноїукраїнської мови зумовлюється напрямами формальної репрезентаціїголовного члена речення та особливостями семантики – констатацієютого чи іншого явища. Щодо ґенітивних конструкцій, то їх статус як односкладних є сумнівним, оскільки вони здебільшого є ситуативно і прагматично мотивованими і їх зміст стає зрозумілим тільки при врахуваннімовленнєвого і немовленнєвого контексту. Все це дає підстави стверджувати варіантно-мовленнєвий вияв двоскладних речень у формі ґенітивних конструкцій. У чомусь подібна реалізація можлива і для формдавального, орудного відмінка.

Номінативні речення у своєму загалі об’єднують різноманітнівияви. Розглядаючи їх особливості, О.О.Потебня вважав номінативніструктури секундарним типом реченнєвої структури, ставлячи їх водин ряд з такими, що не містять у собі називного відмінка іменника(Убито! Пробі! Цабе!), бо вони всі “перебувають у залежності від будови теперішньої мови, пояснюються цією будовою, як її частини, разом з нею мають передумовою тривалий розвиток мови”, і пропуск дієслова в цьому випадку “передбачаєтьсясамим собою” [Там само]. А вже О.М.Пєшковський, розвиваючи погляд О.О.Шахматова, прийшов до висновку, що головний член номінативних речень – присудок (в одних лінгвістів – це підмет, в інших –присудок). Нерівнорядність номінативних речень зумовлювала пошуки різних основ їх класифікації (пор. розрізнення О.М.Пєшковськимз-поміж номінативних речень екзистенційних, вказівних і називних).Розбіжність у підходах щодо кваліфікації головного члена номінативних односкладних речень мотивується різними поглядами на їх генезис.

В українській лінгвістиці вперше проодноскладні номінативні речення згадав М.Ф.Сулима у своїй праці“Українська фраза. Коротенькі начерки” Щодо їх статусу у слов’янських мовах з-поміж лінгвістів ще у тридцяті роки XX століття не булоодностайності. Лінгвісти схилялися до думки простилістично-експресивну маркованість односкладних називнихречень, що є ознакою віршованої мови (Л.Булаховський,І.Перельмуттер, К.Німчинов, О.Синявський та ін.).

Незаперечним є той факт, що односкладні номінативні реченнявперше постали саме в усно-розмовній стихії і через неї з’явилися в нормативно-писемній традиції. Ще Ш.Баллі підкреслював, що “Явища, властиві усно-мовним виявам, майже завжди кінець-кінцем сприймаються абонаслідуються письмовою мовою, і... в остаточному наслідку ця славнозвісна граматика “писаного” пояснюється науково тільки вивченням граматики “мовленого” [6,с.58]. Проблематичним постає коло односкладних номінативних речень. До їх складу непоодинокими є спробивіднести і конструкції, в яких наявні обставинні компоненти спеціалізованого / неспеціалізованого типу, що викликає великі сумніви у мотивованості подібного підходу, оскільки конструкції такого різновиду можутьмістити у своїй імпліцитній / експліцитній структурі валентно зумовлювальний компонент, пор. приклад, що наводиться Ю.Шерехом у праці“До ґенези називного речення”:[74, с.317]. Люди жнуть або косять, аїї Андрій йде стежкою, ремінна торба через плече, бриль на потилиці іціпком вимахує (М.Коцюбинський), в якому конструкція ремінна торбачерез плече і конструкція бриль на потилиці кваліфікуються як односкладні номінативні речення на тій підставі, що постпозитивні компонентизбуджують увагу. При цьому Ю.Шерех знову покликається на Ш.Баллі,який констатує, що відрив членів речення “внаслідок дислокації спричиняється до замирання граматичних зв’язків; часто в подібних випадкахвже не можна точно визначити, сурядний чи підрядний зв’язок тут наявний” [74, с.317].

Поряд з цим широко коментуються думки про постання номінативних односкладних речень як наслідку відцентрових тенденцій у реченнєвій структурі. Очевидно, такий підхід до розглядугенезису номінативних односкладних речень є мотивованим (у чомусьподібне явище спостерігається при виокремленні кличного відмінка уфункції звертання тощо). Але твердження про належність речень з обставинами у їх структурі до номінативних односкладних викликає сумніви,оскільки такого типу утворення, функціонуючи як комунікативні одиниці, своїм змістом і внутрішнім підпорядкуванням передбачають наявністьвалентно зумовлювального предиката типу знаходитися, перебувати,бути ( спроби багатьох лінгвістів віднести постпозитивний компонент цього типу конструкцій до предикативних означень і надати йомустатус іменної частини складеного іменного присудка (Г.О.Золотова,М.У.Каранська та ін.)). У чомусь подібний підхід застосовувавО.М.Пєшковський, кваліфікуючи присудок у реченнях типу День ясний.Ніч темна. Трава зелена. Море спокійне. Квіти яскраві як іменний простий, хоча подібне тлумачення слід визнати не зовсім коректним, оскількиносієм усіх граматичних значень присудка виступає дієслівна зв’язка бути у нульовому своєму вираженні, у парадигмі речення з опорою наморфологічну парадигму предиката-дієслова Трава зелена / Трава булазелена і под. Тому речення з обставинним компонентом за структурою єдвоскладними з нульовим присудком.Головний член односкладного речення не співвідносний ні з підметом, ні з присудком, хоч формально може уподібнюватися до одного з членів двоскладного речення.

В академічному синтаксисі української мови використано усталену у сучасному слов’янському мовознавстві класифікацію односкладних речень, за якою виділяють односкладні означено-особові, неозначено-особові, узагальнено-особові, безособові, інфінітивні, номінативні . В енциклопедії “Українська мова” подається внутрішньотипологічна класифікація односкладних речень, в основу якої покладено взаємодію граматичних і семантичних ознак дієслівних, іменникових і прислівниклвих форм, що зумовлюють поділ на означено-особові, неозначено-особові, узагальнено-особові, безособові, інфінітивні, номінативні та генітивні односкладні речення [68, с. 348-385 ].

В сучасному українському синтаксисі поряд з односкладними функціонує і термін “одноядерні речення” (І.Слинько, Н.Гуйванюк, М.Кобилянська) , названі вчені “одноядерні речення” поділяють на одноядерно – двокомпонентні і одноядерно - однокомпонентні. Раніше односкладні речення класифікували на основі тих головних членів двоскладного речення, з якими співвідносний головний член односкладних речень, або їх відсутності ( О.Синявський) і виділяли безпідметові речення, безприсудкові односкладні речення. Інщий мовознавець Л.Булаховський виділяв безособові і відносно-безособові та називні речення. У 80-х рр. ХХ століття з’являється монографічна праця В.Д.Горяного “Синтаксис односкладних речень” [25, 165]., у якій він класифікує односкладні речення на особові та безособові , підставою для такого поділу слугували семантика і значення суб’єктів як носіїв предикативної ознаки, наявність / відсутність граматичної особи. В особових реченнях ця особа виражена дієслівними закінченнями головного члена речення, в безособових такої особи немає, і бути не може. Односкладні особові речення за формами вираження головного члена (суб’єкта) В.Горяний поділяє на: 1)речення з означеним суб’єктом (означено-особові), 2)речення з неозначеним суб’єктом (неозначено-особові), 3) речення з узагальненим суб’єктом (узагальнено-особові). Безособові речення з погляду наявності / відсутності в них суб’єкта як носія предикативної ознаки у свою чергу поділяються на: 1) речення з нульовим суб’єктом (Морозить. Морозно. Мороз); 2) речення з непрямим суб’єктом (Йому сумно. Матері не спиться); 3)речення з синкретичним суб’єктом ( Тягне холодом.. Надворі холодно).

Слід зазначити, що наведена класифікація не є поширеною і загальноприйнятою в українському мовознавстві.

В “Граматиці української мови”(І. Вихованець, К.Городенська, А.Грищенко, 1982) за сукупністю структурних і семантичних ознак виділяються такі основні типи односкладних речень: означено-особові, неозначено-особові, узагальнено-особові, безособові, інфінітивні, номінативні, вокативні (речення-звертання)[21,с.174]. Дещо іншою є класифікація односкладних речень І.Вихованця, який в своїй “Граматиці української мови. Синтаксис”(1993) виділяє декілька основних класів односкладних речень: 1) дієслівні, 2) інфінітивні; 3) іменникові речення; 4) прислівникові речення, серед іменникових виділяючи окремо вокативні речення [20,с.98]. Цей вчений, як і російські синтаксисти Н.Шведова, Г.Золотова, відносить односкладні означено-особові, неозначено-особові, узагальнено-особові речення до двоскладних речень.












  1. 1. Загальні ознаки односкладних речень

Загальна властивість дієслівних односкладних речень – їх безпідметовість. Їх односкладність можна констатувати тільки на формально-граматичному рівні. У семантико-синтаксичному вимірі вони в переважній більшості є двоскладними. Дія, позначена головним членом, виявляється як незалежна (формально), самостійна. Але ця незалежна дія можебути внутрішньо співвіднесена з ідеєю суб’єкта, при цьому останнійможе мати формальний вияв у знахідному, родовому, давальному, орудному та інших відмінках. Співвідношення двоскладних, односкладнихта нечленованих речень слід розглядати на осі означеність / неозначеність предмета судження. Означеність / неозначеність – це логіко-граматичні категорії, які пов’язані з відображенням предмета в суб’єкті-понятті. Неозначеність предмета судження створюється відсутністю його поняття у першому компоненті судження [3, с.5-47].

Найчіткіше предмет судження окреслений у типових двоскладнихреченнях; максимальною неозначеністю предмет судження характеризується у вигукових реченнях, що утворюють ядро нечленованих речень.Односкладні речення посідають проміжну ланку між двоскладними таеквівалентами речення. З одного боку, вони виражають предикативністьта модальність, визначальні синтаксичні категорії речення, нерозчленовано, в одному компоненті, з другого боку, вони включають, або можутьвключати, другорядні члени речення, виступаючи членованими одиницями. Типові односкладні речення характеризуються одним головнимчленом з чітко окресленою синтаксичною функцією та характеризуються неозначеністю предмета думки, зумовленою логіко-психологічноюосновою вираженого судження. Типовим двоскладним реченням притаманна чіткість підметово-присудкових відношень та означеність предмета думки, що зумовлює предметний вияв підмета. Типові еквівалентиречення характеризуються відсутністю логіко-семантичного членуваннята максимальноюнеозначеністю предмета думки: “Ви цілком свідомі себе? – Так” (О.Довженко). “А що вже приїжджала мама? – Так”(В.Підмогильний).

Односкладні речення це такі речення з одним головним членом,які формально не вимагають другого головного члена і не можуть доповнюватись ним без зміни характеру вираженої думки. Дієслівнимиодноскладними реченнями слід вважати речення, в яких мова йде продію, діяч або виконавець якої не вербалізований (словесно не виражений). “Дія у власному смислі немислима без особи діючої: є дія є,таким чином, і те, що діє, тобто особа. Ми ж хочемо сказати цим, щобез позначення особи, хоча б найзагальнішої, найбільш неозначеногопозначення, дієслово не може бути дієсловом” Зв’язок між дією та особою (виконавцем дії) у різних дієслівних формвідчувається по-різному. Найтіснішим є зв’язок дії з особою у дієвідмінюваних форм, найменш міцним – у безособових дієслів та інфінітива (думки з цього приводу В.М.Мігіріна: “Наявність інфінітивних та безособових речень показує, що дія (правильніше, процес), якавиражається... дієсловом, може розглядатися як повністю абстрагована від предмета. Ось тому не можна вважати, що дія у дієслові завждизображається як активна ознака предмета”.

Між двоскладними та односкладними безособовими реченнямирозташовуються на осі означеність / неозначеність односкладні дієслівні

речення, що утворюють типові перехідні конструкції, які характеризуються поступовим посиленням неозначеності й ослабленням означеності.В означено-особових односкладних реченнях дійова особа мислитьсяозначено, але вона так тільки мислиться. Наявність у думці дійової особи ідозволяє виділити означено- (особа означена), неозначено- (особа неозначена, хоча особова форма дієслова підкреслює її вияв), узагальнено-особові (особа тільки узагальнюється) односкладні речення в особливугрупу односкладних речень – особові за характером репрезентації виконавця дії. Враховуючи наявність діяча (формально невираженого, сконденсовано відображеного у дієслівній формі особи), окремі автори розглядають особові односкладні речення як редуковані двоскладні реченняз редукцією підметової субстанції, тобто як варіант повної конструкціїS ↔ P (речення з означеним граматичним підметом. Незважаючи на певну спорідненість неозначено-особових та узагальнено-особових односкладних речень з двоскладними (в них мислиться діяльна особа, що дало Р.Ружичці відобразити їх структурною схемою X ↔ P), вони не можуть розглядатися як варіант двоскладних речень, оскільки в них лише наявне місце, або позиція,витворювача дії, але діяч не може бути вербалізованим без зміни семантико-граматичного характеру речення. Типові синтаксичні моделі неозначено-особових та узагальнено-особових речень утворюють в українській мові ядро односкладних дієслівних речень, комунікативним призначенням яких виступає реалізація дії неозначеної та узагальненої особи, щовходить у структуру виражених суджень у вигляді уявлень. Неозначеністьта узагальненість особи пов’язані з порушенням прямого відношення діїдо дійової особи Наявність в українській мові синтаксичних конструкцій з нечітко означеною дійовою особою мотивується не розкладом двоскладності речення, не “пропуском підмета” (О.О.Потебня), не “спадом граматичної аперцепції підмета” (Д.М.Овсянико-Куликовський), не еліпсом (М.К.Грунський, Г.О.Шевцова та ін.), а здійсненням потреби увираженні різною мірою діяча. Протиставлення двоскладних та односкладних речень успадковане українською мовою, на думку багатьохлінгвістів, ще з праіндоєвропейської [55, с. 96] мови. У цьомувипадку будь-які спроби визначити генетичну первинність двоскладних або односкладних речень є гіпотетичними (пор. погляди на цюпроблему О.О.Потебні (пріоритет надавав двоскладним реченням) тайого талановитого учня О.В.Попова (генетично первинними вважаводноскладні речення)).

Іменні односкладні речення об’єднують безособово-іменні, номінативні (зрідка сюди відносять і вокативні) речення. За своєю формою тазначеннямвони істотно різноманітніші, ніж дієслівні. Імпліцитна послідовна двоскладність властива для оцінних іменних речень типу: Краса!Роззява!, оскільки вони кваліфікують той чи інший об’єкт, позначаючийого відповідну ознаку (Хоч він і роззява, та цього разу постарався(Гр.Тютюнник)). Виступаючи предикатними, такі лексеми вимагають пер-винного окреслення своєї семантики і співвіднесеності з конкретнимявищем і тільки після цього здатні заповнювати позицію підмета.

Особливе місце займають інфінітивні речення, в яких головнийчлен незалежний інфінітив,поєднує властивості дієслова й іменника: Співати всім і негайно! (О.Слісаренко). Своєрідність їх мотивується також і тим, що здебільшого вони констатують вияв події, а не відтворюють її динаміку: Як же жити на чужині на самоті?(Т.Шевченко). Втекти б до моря голубого (О.Олесь).

















    1. Класифікація односкладних речень у сучасній українській літературній мові

Означено-особові реченняє такі речення, в яких головний член виражений дієсловом з вказівкою особовим закінченням на означену (конкретну) особу, якою може бути мовець або його співбесідник: я, ти, ми, ви. Головний член виражеється дієсловом формі І або ІІ особи однини чи множини теперішнього часу або наказового способу. В означено-особових реченнях на перший план висувається не особа, а дія чи стан: До вічного вогню приходимо щораз.

Дієслова минулого часу або умовного способу головним членом означено-особових речень не виступають, бо відсутність особових закінчень у цих формах дієслів робить необхідним вживання підмета (Написав матері листа – я, ти, він?). Вживаються здебільшого у поетичній та розмовній мові з метою уникнення повторення, створення лаконічності, динамічності розповіді.Головний член означено-особових речень може виражатися:

  • дієсловом І особи однини дійсного способу: Люблю грози весняні, коли земля пробуджується зі сну. Ця форма є найтиповішою для означено-особових речень. При вживанні І особи однини можливий відтінок узагальнення (особливо часто спостерігається у прислів”ях та приказках), що дає підставу кваліфікувати конструкції типу: Іду – іду – нема сліду; Моя хата скраю – нічого не знаю; як узагальнено-особові односкладні речення. Але такі одиниці слід вважати означено-особовими, оскільки діячем є конкретна особа – мовець;

  • дієсловом дійсного способу у формі ІІ особи однии та множини. Означено-особове значення ця форма має тоді, коли мовець звертається до співрозмовника: Востаннє ставлю питання … Чуєш?

  • Дієсловом наказового способу: Славте землю і весну, славте країну молоду;

  • Дієсловом у формі І особи однини. При цьому форма множини І особи характеризується такими значеннями:

А) мовець спонукає співрозмовнпика до певної сумісної дії: Йдемо, поете, вперед;

Б) мовець позначає свою дію та дію інших осіб: Чекати не можна, будемо прориватися до наших!

В) мовець не хоче вичленовувати своє “я” з групи осіб, з якою він пов”язаний за витворюваною дією: Я їхала сюди і мріяла,а нам тут кроку не дають, не знаємо, що й робити і як бути;

Г) етичної сукупності, сумісництва – у звертаннях до співрозмовника (замість ІІ особи однини і множини): Як поживаємо?

Односкладні неозначено-особові та узагальнено-особові речення

Неозначено-особові речення– це односкладні речення, у яких виконувач дії не визначений, а головний член виражається дієсловами у формі 3 особи множини теперішнього чи майбутнього часу або у формі множини минулого часу: На селі співають. Передали гарну погоду. Виконавці дії не визначені, а увага зосереджується безпосередньо на дії. Іноді може бути і наказовий або умовний спосіб: Скажіть, хай запрягають коней! Зраділи б цьому неймовірно. Причини неозначеності суб’єкта: а) перелік осіб зайвий: Скрізь понасівали квітів б) особи невідомі: Кажуть, що скоро все зміниться; в) особа не називається свідомо, хоч вона відома: Нам дають чаю, гарячого, міцного. Використовуються у побутовому мовленні, в художньому, зрідка – в науковому та офіційно-діловому стилях.

Узагальнено-особові речення – це односкладні речення, в яких названа дія може стосуватися будь-якої особи взагалі, а головний член виражається дієсловом у формі 2 особи однини або 1 чи 2 особи множини: Від своєї долі не втечеш. Від добра добра не шукають. Раніше встанемо – більше зробимо. Основне призначення речень – образне вираження загальних суджень, широких узагальнень, зроблених у результаті великого життєвого досвіду. Тому узагальнено-особові речення широко представлені у фольклорі. Узагальнено-особові речення можуть позначати:

  • Дію або стан самого мовця, але вони уявляються як типові для багатьох або всіх:Встанеш вранці, прийдеш на роботу – а робити зовсім не хочеться.

  • Узагальнено-особові речення можуть бути і двоскладними: Хто не робить, той не їсть.

Поширені в розмовному та художньому стилях.

Безособові та інфінитивні односкладні речення

Безособові речення – це односкладні речення, в яких головний член означає процес або стан поза відношенням до суб’єкта і виражається:

  • безособовим дієсловом: Навкруги сутеніє;

  • особовим дієсловом у безособовому значенні: Як тепло пахне хлібом;

  • безособовими дієслівними формами на -но, -то: Завдання списано;

  • словами категорії стану: Надворі тихо;

  • словом немає та словом бути в безособовому значенні: Без горя радості немає. Нікого в залі не було. – ґенітивні речення: Ні душі (немає ні душі).

Головний член безособових речень може виражатися словосполученнями: а) дієслово-зв’язка бути у безособовому значенні та слово категорії стану або предикатив на -но, -то: На вулиці було тихо. Нами було розглянуто усі питання.

б) слово категорії стану та інфінітив: Весело працювати у колективі;

в) безособове дієслово та інфінітив: Хлопцям хочеться спати. Почало світати;

г) предикатив та інфінітив: Треба відпочити. Можна поїсти.

Безособові речення не мають граматично вираженого підмета, і він не підказується формою головного члена, цим вони відрізняються від попередніх типів, у яких дійова особа хоч не названа, але є. У безособових реченнях дійова особа:

а) відсутня і не може бути виражена: Світає;

б) виражається або може бути виражена формою Д.в.: Усім стало холодно;

в) виражається або може бути виражена формою О.в.: Степ замело снігом. Диктант написано учнями.

За загальним значенням безособові речення поділяються на такі групи:

а) речення, що виражають стан природи або оточення: У хаті холодно.Розвидняється;

б) речення, що виражають психічний або фізичний стан людини: Мені боляче. Стало сумно.

в) речення, які виражають якийсь процес: Будинок побудовано швидко.

Вживаються в усіх стилях, а найбільше – в розмовному і художньому.

Інфінітивні речення– це односкладні речення, в яких головний член виражений незалежним, вільним інфінітивом, самостійним у смисловому відношенні: Як не любити зими білосніжні! Відпочити б трохи! За структурою поділяються на дві групи:

1) інфінітивні речення без часток би, б: – розповідні: І не сховатися, не вкрасти тонке тепло твоїх долонь; – питальні: Хіба забути нам ті дні? – спонукальні: Нікому нічого не говорити!

2) інфінітивні речення з частками би, б, які вказують на: – пораду, доцільність виконання певної дії: Твоїми устами мед би пити; – бажаність для того, хто говорить: Скинути б з плечей десяток літ!

Найчастіше вживаються в розмовному та художньому стилях.

Номінативні речення– це односкладні речення, у яких стверджується існування явищ, подій або предметів, а головний член виражається субстантивами у Н.в. або кількісно-іменними словосполученнями: Тиша. Ніч. Дві постаті. Вони не бувають заперечними, не вживаються із значенням минулого або майбутнього часу. За змістом поділяються на:

1) буттєві (екзистенціальні, описові), у яких відбивається навколишня дійсність: Темінь. Луг. Чорна вода. І сумний крик;

2) вказівні, в яких на щось звертається увага: Ось і озеро;

3) спонукальні, у яких міститься наказ або розпорядження: Вогонь! – скомандував артилерист. Скальпель! – сказав лікар;

4) емоційно-оцінні, в яких виражається певне почуття або емоції: Яка радість! Яке щастя!

5) власне називні, тобто назви установ, організацій, художніх творів: Роман „Чотири броди”. Газета „Бульвар”І.І. Слинько їх називає вказівними комунікатами;

6) кількісно-характеризуючі: Тисяча мрій! А людей, без ліку людей! !!! Якщо при номінативі є додаток або обставина, то це двоскладні неповні речення: Червоні яблука – номінативне. Яблука в саду–двоскладне. Найчастіше вживаються в розмовному та художньому стилях.















Розділ 2

Семантико-синтаксична структура односкладних речень у поетичних творах Лесі Українки

2.1. Семантико-синтаксична структура односкладних речень

У синтаксичній науці на сьогодні не існує усталеного погляду на лексико-граматичну природу семантичного суб’єкта в односкладних реченнях. Про це свідчить той факт, що дослідники по-різному визначають диференційні ознаки семантичного суб’єкта, які репрезентують його як окремий тип субстанційних синтаксем. Не визначені моделі, в яких реалізується суб’єктна синтаксема односкладного речення поетичного мовлення та їх лексико-семантичні й граматичні ознаки. Синтаксисти неоднозначно характеризують типи суб’єктних синтаксем (І.Р. Вихованець, А.П. Загнітко, Г.О. Золотова, О.Г. Межов, М.В. Мірченко), природу їх існування (Н.Д. Арутюнова, В.А. Бєлошапкова, Д.Д. Вороніна, М.В. Всеволодова, А.П. Загнітко), лексико-синтаксичні різновиди (І.Р. Вихованець, В.Г. Гак, К.Г. Городенська, Ф Данеш, О.Г. Межов, М.В Мірченко, М.Я. Плющ).

Речення з одним головним членом здавна привертали увагу вчених. Однак і в сучасному мовознавстві нема однозначного тлумачення, чіткого окреслення об’єкта дослідження. Виокремлення формально-граматичного, семантико-синтаксичного і комунікативного аспектів синтаксису сприяє уточненню поняття односкладності з формально-граматичного і семантичного погляду. Саме тому на погляди О.Шахматова спирається більшість сучасних мовознавців при встановленні типів односкладних речень та характеристиці головного члена.

За морфологічним вираженням головного члена реченняО. Пєшковський виділяє дієслівні безособові, дієслівні неозначено-особові, номінативні та інфінітивні речення.

В академічному синтаксисі українськоїмови використано усталену в сучасному східнослов’янському мовознавстві класифікацію односкладних речень,за якою виділяють односкладні означено-особові,неозначено-особові, узагальнено-особові, безособові, інфінітивніта номінативні речення.

Проте і нині спостерігаються спроби удосконалити існуючукласифікацію односкладних речень. Найбільше дискусій із приводу означено-особових, неозначено-особових і узагальнено-особовихречень, деякі вчені залишають поза межами односкладнихречень.

Дослідження семантики речення пов’язане з аналізомвзаємодії його смислової та формальної організації, тобтосемантичної структури речення.

Семантична (семантико-синтаксична) структура речення змістречення в узагальненому, типізованому вигляді, який (зміст) ураховуєті елементи значення, що передбачаються формою речення.?[72c.184]

Співвідношення семантичної і формально-синтаксичноїструктури речення у найтиповіших виявах орієнтованена семантичну інтерпретацію формальних схем (моделей)речення.

Кожне речення пов’язане зі словом і словосполученням,семантична спорідненість із якими виявляється в їх денотативній спрямованості (спрямованості на об’єктипозамовної діяльності). Відмінність між реченням, зодного боку, та словом і словосполученням — з іншого, виявляєтьсяпередусім у тому, що речення є відображеннямподії, ситуації, а слово і словосполучення позначаютьпредмети і явища.

Семантичні особливості односкладних речень виявляються успособі репрезентації двох логічних компонентів думки – предмета мовлення і предикативної характеристики. У них лексично наявний один (або предмет мовлення, або предикативна характеристика) з двох логічних компонентів думки. Наявний головний член речення використовується в такій формі, яка здатна викликати потрібне уявлення про лексично не виражений логічний компонент [72,с.174 ].У синтаксичній традиції односкладні речення класифікуються заморфологічними ознаками головного члена речення та за їх семантикою. За формою головного члена виділяються два типи односкладних конструкцій: дієслівні та іменні односкладні речення. Далі синтаксисти поділяють ці групи за значенням таким чином: дієслівні – означено-особові речення, в яких головний член називає ознаку, дію, стан чи процес, що належить мовцеві або слухачеві, неозначено-особові речення, що позначають дію, стан, процес, ознаку, носієм яких є невизначена особа (не мовець і не слухач); узагальнено-особові, які позначають дію, стан, процес, ознаку, які стосуються будь якої особи; безособові речення, в яких йдеться про дії, стани, ознаки, процеси, що не залежать від їх носія; інфінітивні – конструкції з незалежним інфінітивом, що виражають модальні значення неминучості, необхідності, неможливості, бажаності тощо.

ОДНОСКЛАДНИМИназиваються речення з одним головним членом, які для вияву повноти і своєрідного характеру свого змісту не вимагаютьдоповнення другим головним членом – Осінь. Холодно. Смеркається.

Структурно-граматичний центр односкладного речення представлений у єдиному головному члені, а другого немає, і його не відтворюють ні з контексту, ні з мовленнєвої ситуації, ні з структурно-змістової природи речення. Тому односкладні речення є повними(бувають і неповні, коли чітко визначено якийсь пропущений член:Всіх запросили в аудиторію. І мене теж). За формою головний член односкладного речення збігається або з підметом, або з присудком двоскладного речення, але так їх можна назвати лише умовно, тому що він одночасно поєднує в собі значення логічного суб’єкта і предиката. Головний член односкладного речення присудкового або підметового типу одночасно називає предмет або явище і разом з тим стверджує його наявність, характеризує дію у її зв’язку з предметом, вказує на відношення до дійсності. Головним членом односкладних речень виступає: а) будь-яка іменна форма у Н.в.; б) синтаксично нерозкладна словосполука; в) особова форма дієслова; г) інфінітив; д) безособово-предикативне слово; е) предикативний прислівник (слово категорії стану). Традиційно за морфологічними ознаками головного члена односкладні речення поділяються на: – іменні, в яких головний член підметового типу виражається субстантивною формою (номінативні і вокативні речення); – дієслівні, в яких головний член присудкового типу виражається дієслівними формами (означено-особові, неозначено-особові, узагальнено-особові, інфінітивні та частина безособових речень); – прислівникові, в яких головний член присудкового типу виражається предикативними прислівниками.

Односкладність цих речень можна констатувати тільки на формально-граматичномурівні. У семантико-синтаксичному вимірі вони в переважній більшості є двоскладними.

Усі типи односкладних речень об’єднує одна спільна синтаксична ознака – однотипність синтаксичної функції головного члена речення, який підпорядковує собі всі інші члени, не залежачи від жодного з них [7; 234].

















2.2. Означено-особові односкладні речення.

Як зазначалося раніше, доособових речень ми віднесли: означено-особові, неозначено-особові та узагальнено-особові конструкції. Ці речення є дієслівними за морфологічною природою головного члена, і особове закінчення якого вказує на означену чи неозначену особу, або особу, яка не є важливою для виконання дії.

Особові речення становлять різні граматично-семантичні і функціональні одиниці мови, втілюють у собі такі структурні моделі речення, які займають неоднакове місце на змістовій осі “означеність - неозначеність”.

Слід зазначити, що ця група є досить поширеною в усіх стилях мовлення, і зокрема в художньо-белетристичному, про що свідчать результати нашого спостереження за функціонуванням односкладних речень у поезії Лесі Українки. Результати аналізу всіх односкладних речень ми узагальнили у наступній таблиці.

Таблиця № 1

Односкладні речення в поетичних творах Лесі Українки

Тип односкладних речень

кількість

%

Означено-осбові

85

18,8

Неозначено-особові

50

11,2

Узагальнено-сбові

30

6,7

Безсобові

100

22,2

Інфінітивні

60

13,3

Номінативні

125

27,8

Усього

450

100



Як засвідчують дані таблиці, означено-особові односкладні речення складають переважну більшість серед віднайдених особових речень усіх типів.

Означено-особові – це такі односкладні конструкції, в яких відсутній склад підмета, а головний член найчастіше виражений дієсловом 1-ї або 2-ї особи теперішнього чи майбутнього часу, яка цілком певно вказує на особу, що є суб’єктом дії. Дієслово, що є носієм головного члена у реченнях цього типу, не потребує наявності відсутнього підмета – займенника, оскільки значення конкретної особи, що є носієм дії, передається особовим закінченням цього дієслова [9; с. 90].

Своєю змістовою основою (у випадку синтаксичної поширеності), або й повним змістом, що сконцентровується в головному члені, односкладні дієслівні речення цього різновиду характеризуються цілковитою означеністю виконувача дії або суб’єкта стану.

Односкладні означено-особові конструкції вживаються у всіх стилях мови, проте найчастіше – в діалогічно-розмовному усному та писемному (художньо-літературному) мовленні. Фактором, що діє за умов реалізації такого мовлення і визначає характер синтаксичної побудови речення, виступає сама навколишня обстановка, в якій мовці обмінюються думками. Хто витворює дію або ж перебуває у певному стані, кому адресується мовлення, – про це слухач або читач дізнається з ситуації мовлення, з контексту, із звертання, наявного в самій односкладній структурі, і передусім – з дієслівної форми головного члена, яка вказує на особу.

Коханий, глянь на мене. (Л.Українка)

Дієслівна форма вказує на те, що дія виконується означеною особою. Відповідна особа конкретизується комунікативною ситуацією, у якій чітко можна визначити мовця й адресата мовлення.

Наприклад:

Виточу, вигострю зброю іскристу

скільки дістане снаги мені й хисту.

(1, с.143-144)

Як дитиною, бувало,

Упаду собі на лихо...

(1, с.154)

Існують суперечливі думки щодо віднесення речень цього типу до односкладних. Однак, більшість синтаксистів вважають їх односкладними повними, тому що дієслівне закінчення чітко вказує на особу, якої стосується дія чи стан. Вони часто вживаються одночасно з двоскладними, у яких є потреба наголосити на особі мовця чи співрозмовника.

Наприклад:

А як зломлюсь я – не плачте по мені!

Пожалуйте, чому раніше не зломилась!

(1, с.139-140)

Такі конструкції, в яких поряд функціонують односкладні і двоскладні речення, в поезії Лесі Українки зустрічаються часто:

Така то задума спини мою руку,

Що людськую бачу кругом себе муку,

Недолю та сльози – і думка зрина:

Нащо тут здалася ся праця дрібна?..

(1, с.223)

Головний член в означено-особових реченнях здебільшого виражений дієсловом у 1-й і 2-й особі однини теперішнього і майбутнього часу дійсного способу.

Наприклад:

Світе мій! Буду тебе дожидатися,

В чорну, смутну фераджію повитом,

І посаджу кипарисову гілочку,

Буде щодня вона слізьми помитая.

(1, с.158-159)

Кину свої жалі

на зелені голі

пущу бором свою тугу,

чи не знайде другу...

(1, с.201)

Слід зауважити, що головний член означено-особових речень, виражений особовим дієсловом 1-ї особи однини виступає не тільки структурним, але й семантичним центром речення.

В довгу темную нічку невидну

Не стулю ні на хвильку очей,

Все шукатиму зірку провідну,

Ясну владарку темних ночей.

(1, с.56)

Закрию очі, сплю – не сплю і марю.

(1, с.374-376)

Конструкції з головним членом, вираженим 1-ю особою однини є більш уживаними у творчості Лесі Українки, ніж речення, виражені 1-ю особою множини. Можливо, це пояснюється тим, що поезія Л.Українки є дуже особистою, інтимною, часто авторка сама являється ліричним героєм, або ототожнює себе з ним.

На другому місці за уживаністю у творчості поетеси знаходяться односкладні речення, в яких головний член виражений дієсловом наказового способу, наприклад, в однині:

А як рука потрапить

На ту струну, що ствердла від мовчання

Шарпни струну безжалісно, потужно

І бризни в неї, наче на пожежу.”

(1, с.245)

Співай же за мною

Про те, як весною

Усе відживається знов,

Про квітки весняні

І речі кохані,

Про першу весняну любов.”

(1, с.162-164)

Простежимо й у множині:

Не співайте мені сеї пісні,

Не вражайте – серденька мого!”

(1, с.117)

Берімось краще до роботи

Змагаймось за нове життя.”

(1, с.81)

Ці приклади показують майстерність вживання односкладних означено-особових речень у поєднанні з двоскладними реченнями, в обрамленні строфи означено-особових конструкцій. Такі речення з головним членом, вираженим дієсловом другої особи однини та множини надають поезії Лесі Українки діалогічності, зверненості до читача, який може уявити себе адресатом вірша. Наприклад:

Не зневажай душі своєї цвіту.

(1, т.5,с. 201-298)

Односкладні означено-особові речення в поетичному доробку Лесі Українки, крім цікавої структури, семантики, мають широкі експресивно-виражальні можливості.

Великої емоційної напруженості означено-особовим реченням надає спонукально-оклична інтонація, особливо у таких реченнях:

Залиш! се робота сумна

не доводить до правди вона”

(1, с.201-202)

Виражальну експресію можна простежити й за рахунок повторів авторкою поширених та непоширених означено-особових речень, близьких або однакових за звучанням, тобто структурні ефекти доповнюються звуковими та лексичними:

Спогадаймо давнюю давнину,

Спогадаймо повість незабутню

Про далеку вільную країну,

Про стару Шотландію славутню.

(1, т. 2, с.41-53)

Таким чином, спостереження за функціонуванням односкладних означено-особових речень у поезії Лесі Українки засвідчує широку їх уживаність. Дані статистичної обробки віднайдених односкладних речень переконливо доводять, що саме вони складають 18,8 % від усіх аналізованих односкладних речень і 52 % від усіх особових односкладних речень.

Ці реченнєві конструкції у творчості видатної поетеси виконують різноманітні функції:

  • допомагають розкрити внутрішній світ ліричного героя (означено-особові речення з головним членом, вираженим дієсловом 1-ї особи однини дійсного способу);

  • висловити громадянську позицію авторки (означено-особові речення з головним членом, вираженим дієсловом наказового способу);

  • створити атмосферу щирої довірливої розмови (означено-особові речення з головним членом, вираженим дієсловом 2-ї особи однини і множини дійсного способу).

У поетичній спадщині Лесі Українки тісно взаємодіють поширені і непоширені означено-особові односкладні речення, вона майстерно вводить їх у складні багатокомпонентні конструкції, в яких ці речення виступають головними частинами складнопідрядних речень з підрядними з’ясувальними, першими частинами безсполучникових речень з різноманітними частинами, вставленими реченнями.





2.3. Неозначено-особові односкладні речення

Наступною значною за вживанням групою є особові речення неозначено-особового типу. Неозначено-особовими називаються односкладні речення, що означають дію, яка здійснюється безвідносно до діючої особи, тобто невизначеним суб’єктом [9; 92]. Дійова особа у таких реченнях мислиться неоднозначно, чітко не окреслена, а співвідносний із присудком головний член виражений дієсловом у формі 3 особи множини теперішнього чи майбутнього часу або формою множини минулого часу дійсного способу [67; 241]. Наприклад:

П’ють без ваги, без жалю і без міри...

(1, с.326)

Неозначено-особові речення зустрічаються в поезії Л.Українки менше, ніж означено-особові, вони складають 11,2 % від усіх односкладних віднайдених нами речень та 30 % від досліджуваних особових.

У неозначено-особових реченнях увага зосереджується на факті, події, дії, а діюча особа залишається або не названою (оскільки вказівка на неї, на думку мовця, неістотна), або невизначеною чи взагалі невідомою, а тому і вказівка на неї неможлива:

Лізуть в очі поторочі,

Пащекують про страйки...

(1, с.334)

Сунуть лави тісні,

Чутно – співають “про волю пісні.”

(1, с.319)

У будь-якому разі ці речення залишаються без граматичного підмета. Особа мислиться неозначено, вказівка на неї необов’язкова, така манера написання спеціально вибрана авторкою для створення колориту втаємничості, загадковості.

Однак невизначеність особи зовсім не означає зниження її активності як виконавця дії, просто цей виконавець не має значення, важливою є лише виконувана ним дія, що, зрештою, зумовлюється специфікою речень цього типу.

На відміну від означено-особових речень, які зазвичай синонімічні і співвідносні з двоскладними, неозначено-особові речення становлять цілком самостійний структурно-семантичний різновид. Односкладність властива їм органічно і пов’язана з головною особливістю їх граматичної семантики: вони позначають дію безвідносно до конкретного виконавця і дають можливість зосередити всю увагу її характері, повністю абстрагуючись від діючих осіб [9; 93].Напрклад:

  1. дієсловом 3-ї особи множини теперішнього часу:

Сурмлять у сурми і гатять у різні тарабани! (1, с.364)

Зосереджується увага на дії, але можливих учасників можна в загальних рисах з’ясувати за обставинами місця, характером самої дії.

Граматична форма 3-ї особи множини, що найчастіше виступає в таких реченнях головним чином є виразником загальної граматичної семантики неозначено-особових речень, а не множинності суб’єктів: вона вживається й тоді, коли реальним виконавцем дії є людина;

  1. дієсловом 3-ї особи множини майбутнього часу:

Зложимо обітницю врочисту –

Ховати таємницю до загину.

(1, с.187-189)

Важливою особливістю граматичної семантики неозначено-особових речень є також те, що за їх допомогою виражаються тільки вияви людської діяльності.

  1. Дієсловом минулого часу дійсного способу у множині:

Часто кажуть: ясні зорі,

То найкраще в цілім світі...

(1, с.256)

Говорять, що матері сльози гарячі

І тверде, міцнеє каміння проймають; (1, с.73-74)

Автор акцентує увагу на дії, діюча ж особа відсунута на задній план.

Проте неозначена особа виступає активним виконавцем дії, натяк на окремі властивості якого містять іноді ситуація, обставинні слова, поширюючи другорядні члени речення.

Найчастіше вони вживаються, коли йдеться про здійснення якоїсь колективної діяльності [9; 93].

У найтиповіших випадках дія, позначувана дієсловами третьої особи чи формами минулого часу, стосується невизначеної кількості осіб, що для мовця не має принципового значення, наприклад:

Рвуть, хапають, їдять та шматують

При пажернім та лютім ячані,

І кривавеє тіль батують,

Що тремтить при останнім сконанні.

(1, с.104-105)

Можна зробити висновки, що саме завдяки неозначено-особовим реченням і створюється синтаксичний паралелізм. У творчості Лесі Українки вони відіграють вагому роль, хоча й вживаються рідше, ніж означено-особові. Неозначено-особові речення, що використовуються є різноманітними за своєю семантикою, морфологічним вираженням головного члена і функціональними навантаженнями. Виявилося, що найбільш поширеними виступають неозначено-особові речення, в яких головний член виражений дієсловом третьої особи множини минулого часу дійсного способу. В основному це поширені неускладнені речення, хоча зустрічаються і складні багатокомпонентні речення, в яких одна чи декілька частин є неозначено-особовою.








2.4. Узагальнено-особові односкладні речення

Наступною групою використовуваних українською поетесою односкладних особових речень є узагальнено-особові речення.

До узагальнено-особових належать такі односкладні речення, в яких позначувала головним членом дія стосується будь-якої особи і мислиться узагальнено.[9; 94].

Головна функція узагальнено-особових речень – образне висловлення загальних суджень часто втілених у прислів’я та приказки. Міра узагальнення діяча у реченнях цього типу може бути різною. Так, дія може стосуватися не тільки будь-якої особи, а й групи осіб, яка мислиться узагальнено, всякої особи, яка потрапляє у відповідну ситуацію. У формі узагальнено-особових речень втілюються не тільки прислів’я та приказки, а й викладаються поради, накази, побажання, вимоги, адресовані не конкретній особі, а узагальненій групі людей[9; 94].

Важливою особливістю узагальнено-особових речень є те, що вони вживаються для вираження таких спостережень, які на думку мовця є обов’язковими, незаперечними, оскільки природно випливають з об’єктивних особливостей явищ чи ситуацій. Наприклад:

Дивишся і не надивишся,

дишеш і не надишешся

тим чистим, гарячим

і пахучим повітрям. (Л.Українка)

Односкладні узагальнено-особові речення зустрічаються у поезії Л.Українки рідко і становлять всього 6,7 % від усіх аналізованих нами односкладних речень та 18 % від власне особових речень.

Найспецифічніший компонент граматичної семантики узагальнено-особових речень – значення особистої причетності будь-якої особи (насамперед, мовця чи його співбесідників) до спостережень, що становлять зміст речень, у яких узагальнюється особистий досвід мовця або засвоєний ним колективний досвід. Саме значення особистої причетності мовця зумовлене вживанням в узагальнено-особових реченнях дієслівної форми 2-ї особи, яка зберігає в них зв’язок зі своїм основним значенням і містить певний натяк на те, що мовець запрошує співрозмовника до спільних спостережень, співпереживань:наприклад:

Не бійся досвітньої мли, –

досвітній вогонь запали!

(1, с.69)

З цією семантичною особливістю пов’язана також емоційна забарвленість узагальнено-особових речень, бо вони, окрім усього іншого, мають відтінок довірливо-інтимного, задушевно-ліричного спілкування зі співрозмовником [9; 264].

Головний член узагальнено-особових речень виражається тими самими морфологічними формами, що і в означено-особових та неозначено-особових реченнях. Тому основним засобом розрізнення цих конструкцій є семантика.

Аналіз односкладних особових речень дав нам змогу зробити висновок, що використання різних за семантикою односкладних особових структур – непропорційне. Найбільш уживаними виявилися означено-особові односкладні речення, що надає тексту динамічності, конкретності та художньої довершеності.




2.5. Безособові односкладні речення

Безособові речення становлять найбільш поширений тип речень односкладної будови з головним членом вираженим дієсловом. Згідно статистичних даних вони становлять 22,2 % від аналізованих нами речень.

Під час опису природи, стану навколишнього середовища, щоб виразити фізичний і психологічний стан людини Леся Українка застосовує односкладні безособові речення.

Порівняно з іншими односкладними реченнями, головний член яких співвідносний з присудком, безособові речення значно різноманітніші як за граматичною структурою, так і за семантичними властивостями. Та й за частотою вживання безособові речення посідають перше місце серед вживаних речень, головний член яких виражений дієсловом.

Безособові речення – це такі односкладні речення, головний член яких, не вказуючи на діючу особу, виражає дію або стан як незалежні від суб’єкта дії [9; 96].

Однією з найхарактерніших особливостей граматичної семантики безособових речень є виявлення стихійності, невимушеності зображуваної ними дії чи стану, що виявляються в найрізноманітніших випадках, коли виражається дія, фізичний і психічний стан людини й тварини, стан навколишнього середовища.

Не менш важливою є інша семантична особливість безособових речень, яка полягає в тому, що ознака, яка в них виражається, найчастіше є результатом дії неозначеної сукупності стихійних сил чи об’єктивних обставин: саме у безособовому реченні наголошується, що ця ознака не має безпосереднього зв’язку з якимось конкретним суб’єктом [9; 265].

Невідповідність між синтаксичною структурою безособових речень та їх семантичним наповненням є тією основою, на якій ґрунтуються стилістичні властивості цих синтаксичних одиниць.

Односкладні безособові речення можна поділити на кілька підгруп.

  • Безособові речення першої підгрупи містять повідомлення або

запитання про стихійні явища, стани і процеси, що відбуваються в природі, у навколишньому середовищі.

В даних реченнях відсутність суб’єкта дії, навіть у найзагальнішому вияві, є абсолютною, він повністю усунений з розмовно-почуттєвої сфери.

Головний член у безособових конструкціях може мати аналітичну форму, утворювану з інфінітива, що означає процес (дію) або стан, та з формальної зв’язки (дієслова бути) або допоміжного дієслова починати, ставати.

  • Безособові речення другої підгрупи виражають переживання,

настрої і фізичні відчуття людини, які в своєму перебігові не залежать від її волі. У них лише вказується на особу, позначену непрямим відмінком, з якою відбувається певна психічна чи фізична зміна [67; 246].

  • Безособові речення третьої підгрупи виражають моральне

значення бажання чи, рідше, небажання, яке сконцентровується в самій семантиці головного члена, здебільшого складеного, в якому поєднуються безособове дієслово хочеться (не хочеться), кортить та інфінітив із значенням конкретної дії.

При цілковитій ясності у певному контексті інфінітив може опускатися. Досить постійним складником безособових речень цієї підгрупи виступає непрямий додаток у формі давального відмінка, що означає особу, яка є тільки сприймачем, а не витворювачем дії [67; 247].

  • Безособові речення четвертої підгрупи містять у собі значення

успіху чи неуспіху, тобто теж указують на якийсь внутрішній стан особи. Їх головний член виражається безособовими дієсловами типу щастить, таланить, фортунить. Такі синтаксичні побудови завжди мають давальний відмінок суб’єкта, який зрідка не називається, бо, зрозумілий із ситуації мовлення чи контексту [67; 247].

  • Безособові речення п’ятої підгрупи позначають наявність або

відсутність певних кількісних змін, явищ або станів у навколишньому середовищі:наприклад:

Бракує арфі струн,

Співцеві слів.

(1, т.3, с. 167-182).

Такі безособові речення постійно мають у своєму складі додаток, виражений формою родового відмінка, що надає реченню поширеності, змістової доповненості.

Безособові речення першої підгрупи, в яких функцію головного члена виконує особове дієслово без афікса –ся, мають декілька функціональних різновидів:

  1. означають стихійні, атмосферно-метеорологічні явища природи і суто природні, фізичні процеси, обмежені в своєму вияві певними просторовими рамками; виражають дію невідомої чи малозрозумілої сили, що семантично зближує їх з безособовими реченнями, які мають у головному члені безособове дієслово; такі безособові речення не мають синонімічних синтаксичних паралелей у будь-яких формах двоскладного речення; наприклад:

Уже сонечко в море сіда;

У тихому морі темніє. (Л.Українка).

Як правило, з другорядних членів речення в таких конструкціях наявні лише обставини, які вказують на характер і місце перебігу стихійного (спонтанного) в своїй основі процесу.

  1. означають, як і безособові речення попереднього різновиду, стихійні процеси, але такі, що реалізуються з допомогою якогось предмета, який чинить дію, або ж певного явища природи, що становить джерело дії – стану; наприклад:

Тихо в садку, тихо в місті,

бо пізня година. (Л.Українка)

Біло, чисто попід наметами.

(1, с. 170-171).


В таких безособових структурах здебільшого є непрямий додаток у формі орудного відмінка. Самі ж речення перебувають у синонімічних стосунках з двоскладними зворотами.

  1. Означають різні вияви фізичної та психічної сфери в організмі людини, її відчуття, сприймання, настрої, переживання.Наприклад:

Мені дарма про все на світі (Л.Українка)

Таке використання непредикативних прислівників є типовим для творів Лесі Українки. Це прислівники прикметникового походження, використовуються письменницею у якості головного члена безособового речення на позначення психофізичного стану ліричного героя, з яким часом себе ототожнює, або сама ним являється.

Помітно іншим є зміст безособових речень другої підгрупи, таких, що мають у головному члені особове дієслово з афіксом –ся, яке сприймається безособово. Тільки невелика частина їх означає фізичні явища, джерелом яких виступає “особовий” суб’єкт, невідомий, неозначений і зовсім не важливий у комунікативному плані [67; 249].Наприклад:

В близьких хатах ще не світилось,

хоч на дворі вже смеркло. (Л.Українка)

Суб’єкт дії не викривається, в його уточненні немає комунікативних потреб.

Інші ж безособові речення цієї підгрупи залежно від семантики головного члена вживаються виключно на означення своєрідних психічних і фізичних станів людини:

а) зокрема, позначають різні процеси сприймання чого-небудь, часто функціонуючи як головні частини складнопідрядного речення з підметовим підрядним елементом; роль головного члена таких безособових конструкцій здебільшого виконують дієслова сприймання: бачиться, ввижається, здається, відчувається, мариться, привиджується, сниться, сприймається, чується і под., наприклад:[67; 251]

Мені ввижається, як в тихім, ріднім колі

старші дідусь навча своїх онуків.

(1, с. 57-58).

Такі речення є поширеними у творчості Л.Українки. вони використовуються на позначення різних процесів сприймання, мислення, мовлення, які функціонують як головні частини складнопідрядних речень з підрядними з’ясувальними або як початкові частини складних безсполучникових чи багатокомпонентних речень з різними типами і видами зв’язку.

б) вживаються на означення процесів мислення й мовлення, що сприймаються як стихійні, бо наперед і свідомо не проектується, не планується, наприклад:

Дивлюся – ранком вже заволочено серпанком сіреньке небо.

(1, с. 365-366)

На відміну від безособових речень, що мають безособове дієслово, в безособових реченнях з особовим дієсловом, вжитим у безособовому значенні, здебільшого можна виявити те чи інше відношення до суб’єкта. Передусім у дуже багатьох з них цілком можливе уявлення якогось неоформленого і невідомого або дуже загального витворювача ознаки, вираженої присудком.

Безособові речення, головний член яких виражений незмінною предикативною формою на –но, -то. У таких реченнях повідомляється про дію здебільшого в її результаті, а не в процесі. Нерідко вони живаються на позначення природно-фізичних явищ та дій, які не залежать від людської волі [67; 251].Наприклад:

На галявині вже збудовано хату,

посаджено городець. (Л.Українка)

Найбільш звичайним для таких безособових побудов є вживання їх на позначення різних дій і станів у сфері людських відносин. Уживаючись у значенні минулого доконаного часу, минулого, майбутнього і в значенні умовного способу, незмінні предикативні форми керують орудним відмінком іменника, що найчастіше виступає назвою неістоти [67; 251].

Безособові речення, головний член яких виражений словом категорії стану. Ці речення за конкретним характером головного члена поділяються на кілька підгруп:

а) безособові речення, головний член яких виражений предикативним прислівником. Предикативних прислівників мало, всього кілька десятків, але вони функціонально багаті, активні, і тому безособові структури, що мають їх в своєму складі, часто простежуються в різних стилях і формах мовлення, наприклад:

Чутно плескіт у струмочку.

(1, т.2, с. 148-166).

Таким словам властива двоїстість синтаксичної функції: прислівниково-обставинна (чутно) і прислівниково-предикативна, що реалізується у структурній моделі безособового речення.

Зміст і функції безособових речень з предикативним прислівником у головному члені не однакові. Одні з них виражають різні стани природи, навколишнього середовища. Наприклад:

Варта спить, на вулицях безлюдно.

(1, т.2, с. 84-91).

Інші містять повідомлення (чи запитання) про фізичні або психічні почування людини:наприклад:

Мені дарма про все на світі.

б) безособові речення, головний член яких виражений предикативним словом типу біда, гріх, диво, досада, жаль, лінь, сором, шкода, пора, час. Такі слова, вживаючись у ролі головного члена безособового речення, втрачають зв’язок з парадигмою відмінювання. В усіх інших випадках застосування вони зберігають звичайні іменникові функції:наприклад:

Орест. Соромтобі таке говорити.

(1, т.3, с. 9-111).


Безособові речення з такими предикативними словами у головному члені здебільшого вживаються на означення психічного (зрідка фізичного) стану людини і взагалі істоти.

в) безособові речення, головний член яких виражений предикативним словом типу можна, не можна, необхідно, неможливо, (не) доцільно, (не) потрібно, (не) треба, не сила. Подекуди модальність необхідності чи чутливості може зосереджуватись у допоміжному дієслові було, хоч потенціально й спирається на предикативне слово можна або треба:наприклад:

Було тобі піти куди хоч в найми,

щоб вирватись од них...”

(1, т.5, с. 135-157).

Завдяки виразній модальності таких слів безособові речення виражають стан людини з відтінком можливості чи неможливості його життєвої реалізації, доцільності, доконечності, неминучості, необхідності, повинності. Пов’язання головного числа таких безособових речень з інфінітивом при можливій зв’язці було, зрідка буде не є поширеним, це є характерним для аналізованих нами поезій.

г) безособові речення, головний член яких виражений предикативним словом нема (немає). Наприклад:

Ні долі, ні волі, у мене нема.

(1, с. 72).

або

Немає рятунку ворогам. (Л.Українка)

Обов’язковим елементом структури таких речень є непрямий додаток у формі родового відмінка, що означає особу або предмет, відсутність якого стверджується.

Таким чином, спостереження за функціонуванням односкладних безособових речень у поезії Лесі Українки, проведена статистична обробка синтаксичного матеріалу дозволяє зробити наступні висновки:

  • безособові односкладні речення складають 22,2 % від усіх односкладних речень, віднайдених нами;

  • найбільш уживаними є власне безособові речення, головний член яких виражений безособовим дієсловом, серед яких зустрічаються усі семантичні групи (на позначення станів, процесів, стихійних явищ у навколишньому середовищі; настроїв, переживань, відчуттів людини, модальності бажання/небажання тощо);

  • поширеними у Л.Українки є безособові речення з головним дієслівним членом з афіксом –ся, на позначення різних процесів сприймання, мислення, мовлення, які функціонують як головні частини складнопідрядних речень з підрядними з’ясувальними або як початкові частини складних безсполучникових чи багатокомпонентних речень з різними типами і видами зв’язку;

  • іноді поетеса насичує вірш безособовими реченнями, головний член яких виражений прислівником, що означає стан або результат дії в минулому. Такі одно структурні конструкції складають основу емоційно-експресивної картини, посилюють враження на читача;

  • найменш уживаними в поезії Лесі Українки є такі безособові речення, головний член яких виражений предикативними словами типу жаль, гріх, біда та односкладні конструкції з головним членом, вираженим предикативним словом нема (немає), при якому наявний непрямий додаток у формі родового відмінку.

2.6. Інфінітивні односкладні речення

Інфінітивними називаються односкладні речення, головний член яких виражений незалежним (вільним) інфінітивом, самостійним у семантичному вираженні, що означають можливу (чи неможливу), необхідну або неминучу дію. До останнього часу інфінітивні речення розглядали як один з різновидів безособового. У шкільних підручниках та в деяких інших працях вони й досі залишаються розглянутими як безособові. З погляду вираження діяча інфінітивні речення і справді є безособовими, проте відрізняються від них низкою ознак, що дає змогу виокремити їх як самостійний тип односкладних речень. Ці ознаки зокрема полягають в тому, що в безособових реченнях інфінітив, що є складовою частиною головного члена є залежним, він прилягає до безособово-предикативного слова (безособового дієслова чи предикативного прислівника), а в інфінітивних реченнях інфінітив – головний член незалежний, тобто не залежить від жодного слова, при ньому не може бути ні безособового дієслова, ні безособово-предикативного слова (предикативного прислівника). Навпаки, всі слова підпорядковані йому в семантичному та граматичному відношеннях, зокрема тільки додаток може мати форму давального відмінка іменника чи займенника, який вказує на суб’єкт дії [9; 100].

Інфінітивні речення відрізняються від безособових також засобами вираження модальності. Якщо в безособових реченнях модальність (можливість, повинність, необхідність тощо) виражається лексично (безособовим дієсловом чи безособово-предикативним словом, прислівниками, які прилягають до інфінітива.

У аналізованих нами односкладних реченнях, що використовує у своїх творах Леся Українка інфінітивні односкладні речення становлять 13,3 %. Переважну більшість віднайдених нами речень становлять ті, в яких головний член виражений інфінітивом без частки би (б). Наприклад:

Забажалося королеві завоювати чуже царство.

В інфінітивних реченнях, як ми бачимо, модальність виражається самою формою інфінітива й інтонацією.

Односкладні інфінітивні речення, поєднуючи в собі потенціальні якості дієслівності та іменниковості, виконують у мовленні досить різноманітні стилістичні функції.

У публіцистиці, офіційно-ділових та інших нехудожніх стилях інфінітивні речення підкреслюють такі модальні відтінки, як рішуче твердження, категоричність, необхідність, неминучість, наказовість, домагання, заклик, спонукання тощо.

У стилі ж художньо-белетристичному інфінітивні структури здебільшого мають інше стилістичне забарвлення. За їх допомогою передаються відтінки різних почуттів, відтворюються настрої психологічно напруженого стану людини, вольові рефлекси; вони виступають одним із засобів оформлення афористичних висловів [67; 351].

За будовою інфінітивні речення можуть бути поширеними другорядними членами і непоширеними, наприклад:

Коли вже ношу кривавії квіти, нехай же не даром.

(1, с. 315).

Речення поширене означеннями та додатком, виражає почуття мовця.

Незважаючи на те, що значення часу в інфінітивних реченнях граматично не виражене, вони означають дію, яка має відбутися в найближчому майбутньому.

Внаслідок притаманної їм експресивності й емоційності ці речення використовуються для категоричних висловлювань зі значенням наказу, передачі різних авторських міркувань, найтонших відтінків переживань героїв[9; 100].

О.Пєшковський, К.Тимофеєв, П.Дудик, А.Загнітко за значенням інфінітивні речення поділяють на кілька груп

1) інфінітивні речення, що виражають спонукання, категоричний наказ, заклик до здійснення якоїсь дії:наприклад:

Осяяти землю безщасную треба!

(1,с.73)

Гей підіте привідіте музику троїсту!

(1,с. 334)

Усі речення цього виду наведені для прикладу є інфінітивними поширеними односкладними конструкціями. Поширюються, в основному, за рахунок додатків та означень. Експресивні якості посилюються окличним інтонуванням.

2) інфінітивні речення, зокрема заперечні, що виражають об’єктивно-суб’єктивну зумовленість дії (її неминучість, можливість, неможливість).

3) інфінітивні речення, що виражають побажання:наприклад:

Відпочити б з дороги. (Л.Українка)

Бодай би вік не бачить цих бояр.

Частка б тільки посилює семантику бажаності.

4) інфінітивні речення, що містять питання, а також вагання, сумнів, нерішучість, виражені у формі запитань. Наприклад:

І чим мені залити той вогонь, щоб

не палив того серденька слізьми? (Л.Українка)

Запитальне інтонування ще більше посилює експресію модального запитання.

5) інфінітивні речення, що доповнюються часткою би (б) та виражають бажану для мовця дію. Наприклад:

Згинув би напевно люд нещасний,

Якби погасла та маленька іскра…

(1,с.57-58)

Хотіла б я піснею стати

У сюю хвилину ясну…

Лунали б тоді мої мрії

І щастя моє таємне…

(1,с.119)

6) інфінітивні речення з часткою би (б), що виражають пораду:

Чому ж би їм не зминути угору,

мов жайворонка спів, дзвіночком срібним?

(1,с.191-192)

Отже, ми маємо підстави стверджувати, що інфінітивні речення виражають не тільки думку, а й ставлення до неї мовця, тобто вони є засобом для вираження модальних значень.

Статистичний огляд інфінітивних речень дає змогу спостерігати вживання односкладних інфінітивних речень у поезії Лесі Українки, ми з’ясували, що найбільш поширеними у її використанні є інфінітивні речення з частками б(би) та речення окличної експресивності, що закликають до здійснення якоїсь дії.

















2.7. Номінативні речення

До односкладних речень, головний член яких співвідносний з підметом, належить велика група речень, об’єднана загальною назвою номінативні речення, до яких, крім того, дуже близькі речення, які останнім часом дістали назву генітивних.

Спільним для всіх цих речень є те, що головний член у них виражений іменником, зрідка особовим займенником і числівником, у зв’язку з чим їх можна було б називати загальною назвою іменні речення.

Далі коротко зупинимося на характеристиці окремих різновидів цих речень.

Номінативні речення – це такі односкладні конструкції, які стверджують наявність, існування якихось предметів, явищ, станів дійсності. Це іменні односкладні речення із загальним значенням буття, існування предмета мовлення чи думки. Порівняно із односкладними реченнями інших типів вони характеризуються відчутною своєрідністю. Визначальною особливістю таких конструкцій є те, що їм властива фрагментарність і водночас велика інформативність. Вони називають не просто окремі деталі ситуації, а деталі дуже істотні, важливі, розраховані на досвід і уяву слухача і читача, такі, за якими він може уявити загальну картину описуваної ситуації чи події [9; 102].

Мінімальний склад номінативного речення – один іменник у називному відмінку, який є його головним членом. Таке речення є номінативним непоширеним. Однак воно може й поширюватися різними означеннями, зокрема означальними (присубстантивно-атрибутивними) підрядними реченнями.

Головний член номінативного речення є виразником особливого значення – значення предмета, що є істотною ознакою всієї ситуації.

Номінативні односкладні речення виконують різноманітні функції у художньому стилі. Основне їх призначення – номінація (називання), яка реалізується завдяки головному членові, вираженому іменником або займенником у називному відмінку, а також кількісно-іменним словосполученням.

Якісно-кількісний аналіз односкладних речень у творчості Лесі Українки засвідчує широку уживаність номінативних речень, серед усіх аналізованих односкладних речень номінативні займають 27,8 % і посідають перше місце за частотою вживання.

Номінативні речення яскраво виявляють свою стилістичну якість на фоні навіть нешироких контекстів. Вони оригінальні як за своєю формою, так і за значеннєво-стилістичним колоритом, чим яскраво виділяються серед інших синтаксичних одиниць.

Найбільш поширена та узвичаєна функція номінативних структур – це створення статичних описів. Потрібна міра динамічності при цьому компенсується суміжними реченнями. Номінативні ж речення вносять ефект експресії, художньої образності [67; 349].

За допомогою номінативних речень відтворюються обстановка, оточення, передбачені в описі. При цьому номінативні одиниці певною мірою стимулюють дальший розвиток та розгортання дії, часто займаючи початкове місце в контекстах. Наприклад:

Між горами в чорній балці

Озерце, вода глибока.

З неба смутно поглядають

Бліді зорі. Ніч і тиша.

Ніч і тиша. Плескіт весел.

З тихим плескотом, таємничо

Пливе човник Замість діда

Перевозять нас дівчата.

(1,т.2, р. 13, с.186-202)

Вчені-дослідники односкладних речень О.Шахматов, В.Виноградов, А.Булаховський за змістом номінативні речення поділяють на такі групи [9; 103]:

1) описові, констатувальні, або екзестенційні (буттєві чи речення буття), що вживаються в описах явищ природи, обстановки, зовнішнього і внутрішнього психологічного стану людей. Наприклад:

Дорога довга. Чагарі, долини.”

(1,с.105-106)

Смутна оселя… В веселій хаті…

(1,с.108-109)

Темна хмара, а веселка ясна…

(1,с.202)

Чорна-чорна та глибока ніч

(є такі тут погляди жіночі) –

вітер мчить далеко із півночі,

мов тікає від погоні пріч.

(1,с.365)

Давня повість!

(1,с.41-53)

Велике місто. Будинки високі…

(1,с.94)

Продемонстровані номінативні речення описові поширені. Поширюються в основному завдяки означенням та додаткам, зрідка обставинам. Такі речення виконують описову функцію і використовуються за умови, коли потрібно зафіксувати існування, наявність певного явища, предмета, факту, події. Описові речення є найпоширенішим різновидом номінативних односкладних речень.

2) вказівні, що вказують на особу, певний предмет або групу предметів. В усному мовленні вони зазвичай супроводжуються вказівним текстом, а в писемному – частками ось, он, от, онде, осьде. Такі конструкції можуть бути як поширеними так і не поширеними [9; 103]. Поширені складаються з головного члена та узгодженого або неузгодженого означення (одного або кількох), яке відноситься до головного члена речення [9; 347].Наприклад:

Онде балочка весела,

В ній хороші, красні села,

Там хатки садками вкриті,

Срібним маревом повиті…

Он ярочки зелененькі,

Стежечки до них маленькі,

Перевиті мов стрічечки

(1,с.92-93)

Номінативні речення поширені, морфологічні частки он, онде вказують на місцезнаходження предмета, який є центром номінативного речення. Означення, додатки, обставини служать засобами поширення речень.

Окремо пропонуємо розглянути номінативні речення з частками ось:

Ось вони, ось вони в парі!

(1,с.291)

Коли зненацька чую: “Ось Байдари!”

(1,с.105-106)

Може б хто послухав казки?

Ось послухайте, панове!

Ось пожди лиш трохи, зараз

Будеш мати серенаду.

(1, т.2, с.54-77)

Таким чином, спостереження за функціонуванням номінативних речень у поезії Лесі Українки засвідчує значну перевагу поширених, а іноді і ускладнених номінативних буттєвих речень, які дозволяють автору створювати описи природи. Незначну кількість становлять оклично-номінативні речення, що вносять у текст емоційне навантаження.






Висновки

Леся Українка – одна з найвидатніших постатей не тільки української, а й світової літератури. Творець з власним творчим обличчям, оригінальним і самобутнім. Вона по-своєму відкриває явища дійсності, людські характери, а відтак збагачує читача новими почуттями, думками, образами.

Поетеса використовує у своїх творах односкладні речення різної типології, кожен тип з яких представлений значною кількістю різновидів. Їх встановлюють у залежності від граматичної форми і значення головного члена. В ньому найвиразніше виявляється різний характер реалізованої в односкладному реченні думки.

Серед особових, до яких належать означено-особові, неозначено-особові, узагальнено-особові речення, найбільш вживаними є означено-особові конструкції, які становлять 18,8 % від аналізованих односкладних речень і 52 % від усіх особових. Такі реченнєві конструкції у творчості письменниці виконують різноманітні функції: допомагають розкрити внутрішній світ героя, висловити громадянську позицію авторки, створити атмосферу щирої довіреної розмови. Поширені та непоширені означено-особові односкладні речення Леся Українка майстерно вводить у складні багатокомпонентні конструкції.

Найбільш поширений тип односкладних речень становлять безособові. Згідно зі статистичними даними вони складають 22,2 % від аналізованих конструкцій. Найчастіше вони уживаються для опису природи, стану навколишнього середовища, вираження фізичного та психологічного стану людини. Серед них переважають поширені.

Інфінітивні речення, що використовує Леся Українка складають 13, 3% від односкладних аналізованих речень. Найбільш вживаними є ті, в яких головний член виражений інфінітивом без частки би (б).

Якісно-кількісний аналіз односкладних речень довів, що за частотністю вживання в поезіях Лесі Українки домінують номінативні односкладні речення, що становить 27,8 % від загальної кількості досліджуваних конструкцій. Їхньою визначальною особливістю є таких конструкцій є фрагментарність і водночас велика інформативність. Такі речення поширюються переважно за рахунок означень різного типу.

У поетичному доробку Лесі Українки широко представлені поширені і непоширені односкладні означено-особові речення, які поетеса майстерно вводить до складу багатокомпонентних конструкцій, у яких вони є головними складнопідрядних речень з підрядними з’ясувальними, безсполучникових речень та вставлених конструкцій. Серед аналізованих конструкцій домінують розповідні означено-особовіодноскладні речення, спонукальні та питальні речення складають незначну частину.

Неозначено-осбові реченняскладають 11,2 % від усіх односкладних та 30 % від усіх досліджуваних особових. Вони різноманітні за своєю семантикою, морфологічним вираженням головного члена і функціональним навантаженням.

Найбільш поширеними у поетичних творах Лесі Українки є неозначено-особові речення, в яких головний член виражений дієсловоммножини минулого часу дійсного способу. Переважно це поширені неускладнені речення.

Узагальнено-особові речення в поезії Лесі Українки складають 6,7% від загальної кількості та 18 % від власне особових речень.

Специфічним компонентом граматичної семантики узагальнено-особових речень є значення особистої причетності будь-якої особи (насамперед мовця чи його співбесідників) до спостережень, що становлять зміст речень, в яких узагальнюється особистий досвід мовця або засвоєний ним колективний досвід.

Саме значення особистої причетності мовця зумовлене вживанням в узагальнено-особових реченнях дієслівної форми 2-ї особи, яка зберігає в них зв’язок зі своїм основним значенням і містить певний натяк на те, що мовець запрошує співрозмовника до спільних спостережень та співпереживань.

Безособові речення становлять найбільш уживаний тип односкладних речень – 22,2 % від загальної кільксті.

Характерною особливістю граматичної семантики безособових речень є виявлення стихійності, невимушеності зображуваної ними дії чи стану(фізичний чи психічний людини й тварини, стан навколишнього середовища).Найбільш уживаними є власне безособові речення, головний член яких виражений безособовим дієсловом, серед яких зустрічаються усі семантичні групи (на позначення станів, процесів, стихійних явищ у навколишньому середовищі, настроїв, переживань, відчуттів людини, модальності, бажання/небажання тощо.

Інфінітивні речення відрізняються від безособових засобами вираження модальності. Якщо в безособових модальність виражається лексично (безособовим дієсловом чи безособово-предикативним словом, прислівниками, що прилягають до інфінітива), то в інфінітивних модальність виражається безпосередньо формою інфінітива й інтонацією.

Інфінітивні речення становлять 13,3 % від односкладних аналізованих речень. Стилістичне забарвлення полягає у вираженні відтінків різних почуттів, відтворенні настрою психологічного стану людину, вольових рефлексів. Найуживанішими є інфінітивні речення з частками б (би) та речення окличної експресивності.

Частка номінативних односкладних речень становить 27,8 %. Їхнє сновне стилістичне призначення – номінація (називання), яка реалізується завдяки головному членові, вираженому іменником або займенником у називному відмінку, а також кількісно-іменним словосполученням. Номінативні речення вносять ефект експресії, художньої образності.

Леся Українка у своїх поетичних творах використовує всі типи односкладних речень, що дає змогу виразити різноманітні значеннєві та експресивні відтінки. Односкладні речення урізноманітнюють стиль письменниці.

Леся Українка вдало й доцільно використовує односкладні речення, як засіб, якому властива стилістична своєрідність.





























Список використаних джерел

  1. Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт.– К.: Наукова думка, 1975.

  2. Леся Українка. Поезії; Поеми, Драматичні твори. – К.: Дніпро, 1977.

  3. Леся Українка. Горить моє серце. Вірші та поеми. – К.: Київська правда,

2004.




























Список використаної літератури

  1. Акаскелова О.Г. Конструктивний синтаксис поетичної мови (на матеріалі російської поезії): Автореф. … канд. філол. наук. Дніпропетровськ, 1996. – 16 с.

  2. Андерш Й.Ф. До питання про семантичну структуру речення/Й. Ф. Андерш // Мовознавство. – 1984. – № 5. – С.38-42.

  3. Арполенко Г.П., Забєлiна В.П. Структурно-семантична будова речення в сучасній українській мові./Г. П. Арполенко, В. П. Забєлiна – К.:// Наук. думка, 1982. – 132 с.

  4. Арутюнова Н.Д. Семантическая структура и функции субъекта/Н. Д. Арутюнова // Изв. АН СССР. – Сер. лит. и яз. – 1979. – Т.38. – №4. – С.323-334.

  5. Бабайцева В.В. Односоставные предложения. – М.: Просвещение, 1968.

С.121.

  1. Балли Ш. Общая лингвистика и вопросы французского языка. – М.: Изд-во иностр. лит., 1955. – 416 с.

  2. Баранник Д.Х. Українська мова на межі століть/Д. Х. Бараник //Мовознавство. – 2001 - № 3.- С. 40-46.

  3. Баранник Н. Функціонально-стилістичний підхід до вивчення односкладних речень./Н. Бараник//Дивослово. – 2006. - №3. – С.27-29.

  4. Бевзенко С.П., Литвин Л.П., Семеренко Г.В. Сучасна українська мова./С. П. Бевзенко, Л. П. Литвин, Г. В. Семеренко//Синтаксис. – К.: Вища школа. – 2005. – С.89-104.

  5. Бех Е.А. Структурно-семантические особенности неполных предложений: Автореф. дисс. . канд. филол.наук. - К., 1990. - 19 с.

  6. Белошапкова В.А. Современный русский язык: / В. А. Белошапкова//Синтаксис. – М.: Высш. шк., 1977. – 248 с.

  7. Борщ Е.Односкладні речення //Українська мова та література. – 2000. - № 18. – С.3-7.

  8. Брицин В.М. Односкладні речення в українській мовіВ./ М. Брицин //Мовознавство. -2001.- № 3. – C.81-87.

  9. Брицын В.М. Сопоставительныое исследование синтаксических синонимов в русском и украинском языках. – К.: Наук. думка, 1980. – 140 с.

  10. Брицын 1990 – Брицын В.М. Синтаксис и семантика инфинитива в современном русском языке. – К.: Наук. думка, 1990. – 320 с.

  11. Булаховській Л.А. Українська мова//Вибрані праці: В 5-ти т. – К., І978.-Т.1.-С.56-84.

  12. Виноградов В.В. Из истории изучения русского синтаксиса: (От Ломоносова до Потебни и Фортунатова). – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1958. – 400 с.

  13. Виноградов В.В. Основные вопросы синтаксиса предложения // Избранные труды. Исследования по русской грамматике. – М.: Наука, 1975. – С.254-294.

  14. Вихованець І.Р. Нариси з функціонального синтаксису української мови. – К.: Наукова думка, 1992. – 153 с.

  15. Вихованець І.Р. Граматика української мови.Синтаксис. – К.: Либідь. – 1993. – С.66-70.

  16. Вихованець І. Р., Городенська К. Г., Русанівський В. М.Семантико-синтаксична структура речення. К., 1983. С. 9—17.

  17. Ганич Д.І., Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів. – К.: Вища шк.: Гол. вид. об., 1985. – 360 с.

  18. Гончаренко Л. Повні і неповні речення. Односкладні повні і неповні речення/ Л. Гончатенко//Українська мова та література. - 999. - №8 (20). – С.7.

  19. Горяний В.Д. Синоніміка односкладних речень/В. Д. Горяний // Українська мова та література в школі. – 1970. - №7. – С.51-55.

  20. Горяний В.Д. Односкладні речення в українській мові. – К.: Рад. шк., 1983. – 165 с.

  21. Гуйванюк Н.В. Формально-семантичні співвідношення в системі синтаксичних одиниць. – Чернівці: Рута, 1999. – 336 с.

  22. Гуйванюк Н.В., Чолкан В.А. Співвідношення об’єктивної та суб’єктивної модальності в реченні: Навч. посібник. – Чернівці: Рута, 1997. – 63 с.

  23. Дзюбак Н.М. Структурно-комунікативні ознаки неповноти речення: Автореф.дис.... канд. філол. наук. - К., 1999. – 19с.

  24. Драч І. Слово про Лесю // Драч І. Духовний меч: Літ.-крит. ст. та есе.-К.,1983.

  25. Дудик П.С. Неповні речення в сучасній українській літературній мові/П. с. Дудик // Дослідження з синтаксису української мови. - К.: Наук. думка, 1958. - С.129-260.

  26. Дудик П.С. Синтаксис сучасного українського літературного мовлення. – К.: Наукова думка, 1973.

  27. Дорошенко С.І. Граматична стилістика української мови – К.: Вища школа, 1985 – 159 с.

  28. Жовтобрюх М.А. Односкладні речення // Жовтобрюх М.А. Українська мова. – К., 1984. – С.211-214.

  29. 3агнітко А.П. Український синтаксис: У 2-х 1. – К.: Вища школа, 1996. – 316с.

  30. Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови. Синтаксис: Монографія. - ДонНу, 2001. – 662 с.

  31. Золотова Г.А. Коммуникативные аспекты русского синтаксиса. – М.: Наука, 1982. – 368 с.

  32. Іваненко В.І. Односкладні речення як синонімічні паралелі двоскладних // Українська мова та література в школі. – 1985. - №8. – С.38-43.

  33. Иванова Л.Л. Структурно-функциональный анализ простого предложения: Монография. - К.: Вища школа, 1991. - 167 с.

  34. Казакова А.С. Структурно-семантические свойства предложений типа “Пожар!”: Автореф. … канд. филол. наук. – М.,1984. – 17 с.

  35. Капелюшний А.О. Практична стилістика української мови. – Львів, 2001. – 87 с.

  36. Каранська М.У. Синтаксис сучасної української літературної мови: Навч. посібник. – К.: Либідь, 1995. – 312 с.

  37. Кващук А. Типи односкладних речень: Тестові завдання // Українська мова та література. – 1998. - №7 (71). – С.5.

  38. Кобилянська М.Ф., Гуйванюк Н.В. Сучасна українська літературна мова. Синтаксис. – К.: Вища школа. — 1992. – С.93-110.

  39. Коваленко Л. Принцип випереджаючого навчання на уроках української мови (на прикладі вивчення теми «Односкладні речення») //Завуч. – 1999. - № 15. – C.9-10.

  40. Коваль А.П. Практична стилістика сучасної української мови. – К.: Вища школа, 1976. – С.225.

  41. Коваль А.П. Науковий стиль сучасної української літературної мови. Структура наукового тексту. – К.: КДУ, 2001.

  42. Кочерган М.В. Лексична сполучуваність як засіб розмежування значень слова // Українська мова і література в школі. – 1996. - № 11. – С. 19-21.

  43. Кочерган М.В. Зіставна лексична семантика: проблеми та методи дослідження //Мовознавство. – 1996. - №2-3. – С.8-12.

  44. Кочерган М.В. Слово і контекст. – Львів, 1980. – 115с.

  45. Курс сучасної української мови. Синтаксис /За ред. Г.К.Білодіда. – К., 1973. – С. 38-56.

  46. Кухарєва В. Комунікативний потенціал односкладних речень у науковому тексті // Українська мова та література. – 2002. - № 48. – С. 28-36.

  47. Кухарчук І. Вивчення односкладних речень // Дивослово. – 2005. - №10. – С.38-40.

  48. Лингвистическийэнциклопедический словарь. – М.: Советскаяэнциклопедия, 1990. – 685 с.

  49. Ломов А.М. Типология русского предложения. – Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1994. – 280 с.

  50. Мельничук О.С. Розвиток структури слов’янського речення. – К. : Наук. думка, 1966. – 324 с.

  51. Марун М. Є., Торчинський М. М. Синтаксис української мови. – Умань, 1995. – С. 21–22.

  52. Непийвода Н.Ф. Мова української науково – технічної літератури (функціонально-стилістичний аспект) – К.::Наука, 1997.

  53. Огієнко І. Наука про рідномовні обов'язки. – К., 1992. – 128 с.

  54. Падучева Е.В. Говорящий субъект речи и субъект описания // Логический анализ языка. Культурные концепты. – М.: Наука, 1991. – С.64-169.

  55. Пешковский А.М. Русский синтаксис в научном освещении. – Изд.7-е. – М.: Учпедгиз, 1956. – 511 с.

  56. Плиско К. М.Синтаксис української мови із системою орієнтирів для самостійного вивчення. X., 1992. С. 7—22.

  57. Русская грамматика: В 2-х томах. Т.2: Синтаксис. - М.: Наука, 1980. - 709с.

  58. Руднев А.Г. Синтаксис современного русского языка. – М.: Высш.шк., 1963. – 364 с.

  59. Слинько І.І. Парадигматика простого речення української мови (односкладне речення) // Мовознавство. – 1980. – №3. – С.22-29

  60. Слинько І.І. Чи є односкладні речення? // Мовознавство. – 1985. – № 4. – С.48-53.

  61. Слинько І. І., Гуйванюк Н. В., Кобилянська М. Ф. Синтаксис сучасної української мови: Проблемні питання. – К.: В. шк.., 1994. – С. 182–284.

  62. Сучасна українська літературна мова. Синтаксис / За ред. Білодіда І. К. – К.: Наук.думка, 1972. – С. 232–262, 289–310.

  63. Українська мова: Енциклопедія. – К.: 2000. – С. 348-385, 395-397.

  64. Тимофеев К.А. Об основных типах инфинитивных предложений в современном русском литературном языке // Вопросы синтаксиса современного русского языка. – М.: Учпедгиз, 1950. – С.257-301.

  65. Тимофеев К.А. О месте инфинитивных предложений среди односоставных предложений // Рус. яз. в шк. – 1963. – № 5. – С.108-109.

  66. Хамзина Г.К. Номинативы как компоненты более сложных синтаксических конструкций // Семантика и функционирование синтаксических единиц. – Казань: Изд-во Казан. ун-та, 1983. – С.56-68.

  67. Шульжук К.Ф. Синтаксис української мови: Підручник. – К.: Видавничий центр „Академія”, 2004. – С. 112–131.

  68. Шахматов А.А. Синтаксис русского языка. – Л.: Учпедгиз, 1941. – 620 с.

  69. Шeрех Ю. До генези називного речення.– Мюнхен, 1947. – 50 с., 16 S.






















72


Краткое описание документа:

Дипломная работа по теме "Семантико-синтаксична структура односкладних речень у поетичних творах Лесі Українки". Защищала работу в 2014 году.

Односкладні речення — цілком самостійні синтаксичні одиниці, які мають широкі виражальні можливості і специфіку уживання в усіх стилях мовлення. Вони не протиставляються двоскладним і не є їх варіантами з випущеними підметом чи присудком, не вимагають вони поновлення другого головного члена і не можуть бути доповнені ним без зміни змісту висловленого. Вони розглядаються на сучасному етапі розвитку синтаксису як тип простого речення, структурно-предикативна основа якого грунтується на функціонуванні єдиного поширеного або непоширеного залежними компонентами головного члена, що виступає засобом вираження предикативності.

Незважаючи на давню історію, велику кількість присвячених їм праць односкладні речення, зауважує В.М.Брицин, залишаються найменш вивченими серед інших реченнєвих об’єктів.

Різні аспекти реченнєвих одиниць привертали увагу українських мовознавців у працях: Й.Ф. Андерша «До питання про семантичну структуру речення», Булаховського, І. Р. «Дослідження з синтаксису української мови», Вихованця І.Р. «Формально-граматична структура речення», Вихованця І.Р., Городенської К.Г., Русанівського В.М. «Семантико-синтаксична структура речення», Загнітко А.П. «Типологія семантико-синтаксичних відношень».

Усе вище зазначене свідчить, що тема дипломного дослідження “Семантико-синтаксична структура односкладних речень у поетичних творах Лесі Українки” є актуальною, зумовлюється широкою репрезентативністю аналізованого синтаксичного матеріалу в поезіях Лесі Українки та відсутністю лінгвістичних досліджень з проблеми функціонування в ній односкладних речень.

Об’єкт дипломного дослідження –особливості семантико-синтаксичної структури односкладних речень.

Предмет - односкладні речення в поетичних текстах Лесі Українки.

Джерельна база дипломного дослідження – авторськізбірки Лесі Українки: “На крилах пісень” (цикли: Сім струн, Зоряне небо, Сльози-перли, Подорож до моря, Кримські спогади, В дитячому крузі), “Думи і мрії ” (цикли: Мелодії, Кримські відгуки), “Відгуки” (цикли: Ритми, Хвилини, Легенди). Додаткові стежки: «Вірші поза збірками» (У цьому розділі представлені в хронологічному порядку поезії Лесі Українки, надруковані після 1902 р. у різних виданнях (в основному періодичних) та опубліковані після смерті поетеси за автографами. 1885 р., 1888 р., 1890 р., 1891 р., 1893 – 1895 р.р., 1897 – 1911р.р.), «Невільничі пісні».

Матеріал для аналізукарткувався шляхом суцільної виборки за виданням.

Автор
Дата добавления 10.02.2015
Раздел Украинский язык
Подраздел Другие методич. материалы
Просмотров1444
Номер материала 377710
Получить свидетельство о публикации

Выберите специальность, которую Вы хотите получить:

Обучение проходит дистанционно на сайте проекта "Инфоурок".
По итогам обучения слушателям выдаются печатные дипломы установленного образца.

ПЕРЕЙТИ В КАТАЛОГ КУРСОВ

Похожие материалы

Включите уведомления прямо сейчас и мы сразу сообщим Вам о важных новостях. Не волнуйтесь, мы будем отправлять только самое главное.
Специальное предложение
Вверх