Инфоурок / История / Другие методич. материалы / Геополітичний вимір України на сучасному етапі

Геополітичний вимір України на сучасному етапі

Курсы профессиональной переподготовки
124 курса

Выдаем дипломы установленного образца

Заочное обучение - на сайте «Инфоурок»
(в дипломе форма обучения не указывается)

Начало обучения: 22 ноября
(набор групп каждую неделю)

Лицензия на образовательную деятельность
(№5201 выдана ООО «Инфоурок» 20.05.2016)


Скидка 50%

от 13 800  6 900 руб. / 300 часов

от 17 800  8 900 руб. / 600 часов

Выберите квалификацию, которая должна быть указана в Вашем дипломе:
... и ещё 87 других квалификаций, которые Вы можете получить

Получите наградные документы сразу с 38 конкурсов за один орг.взнос: Подробнее ->>

библиотека
материалов

Геополітичний вимір України на сучасному етапі

Ф. Рудич

Визначення геополітичних пріоритетів державної політики – найбільш складна і доленосна проблема національних інтересів. Ця проблема вирішується насамперед дипломатичною елітою України.

На міжнародній арені Україна, зважаючи на її геополітичні характеристики, є помітним державним суб’єктом у світовій розстановці сил. В Україні, в Карпатах, розташований географічний центр Європи, в Криму – геополітичний полюс Євразії. За площею (603,7 тис. км кв) Україна посідає друге місце в Європі, поступаючись лише Росії. За кількістю населення (46,6 млн.осіб на початок 2007 року) посідає шосте місце в Європі після Росії, Німеччини, Італії, Великої Британії та Франції. У світовій ієрархії країн Україна перебуває у другому ешелоні як середня за індексом розвитку держава, якій однаково далеко як до найбагатших та найпотужніших країн, так і до тих, що є найбіднішими на планеті.

З позицій класичної геополітики українську геостратегію характеризують дві головні парадигми: євразійська та євроатлантична, що зумовлено специфікою геополітичних координат України, її належністю водночас до двох регіонів – Євразії та Європи і до того ж, її периферійним положенням у кожному з них. За логікою речей на початку ХХІ ст.. Україна виступає об’єктом інтересів існуючих геополітичних реалій, у першу чергу – Росії, Європи, США [1]. Саме цими реаліями визначається політика України в сфері міжнародної безпеки.

На нинішньому етапі українська влада актуалізувала свої наміри по входженню до європейських та євроатлантичних структур. Проте зіткнулася з об’єктивною необхідністю вивести на рівень добросусідства і партнерства непрості, активно взаємовпливаючі одне на одного українсько-російські відносини.

Характеризуючи відносини України і Росії, слід виходити з того, що їх стабільний розвиток залежить від переводу цих відносин у русло стійкої системи міжнародного співробітництва, міжнародно-правових актів. Після президентських і парламентських (2006, 2007 рр.) виборів спостерігаємо стриманість і, навіть, загострення цих відносин. Росія досить негативно відреагувала на прагнення України бути в Європейському Союзі і НАТО, зокрема на звернення керівників держави про приєднання до Плану дій щодо членства в Північноатлантичному альянсі. «Що стосується українсько-російських відносин, хай Україна визначиться: хоче вона в НАТО чи ні. В Росії знають, що українське керівництво хоче. В Росії знають, що більшість населення на сьогоднішній день проти НАТО. Якщо Україна – демократія, то рішення всупереч волі більшості населення прийняте бути не може.» [2]. Також і на те, як вирішуються проблеми в гуманітарній сфері: оцінка голодомору як етногеноциду, реабілітація ОУН – УПА, ставлення до російської мови. Проте Росія – наш найважливіший, стратегічний партнер. Росія є одним із діючих учасників сучасного глобалізаційного процесу, проводить активну зовнішню політику, має достатньо потужний ядерний і експортно-енергетичний потенціал, займає належне їй місце в трикутнику геополітичних реалій Росія – ЄС – США. Як для США, так і для Європейського Союзу Росія є значимим геополітичним партнером. “ЄС зацікавлений у суттєвому поглибленні партнерства з Росією і ні при яких умовах не піде на те, щоб природна увага до нашої держави здійснювалась за рахунок згортання співробітництва з Російською Федерацією та й нам це непотрібно” [3].

У 2008 році відбулися візити українських делегацій до Москви, зустріч президентів, глав урядів, проведено засідання міждержавної комісії, яку очолюють президенти України і Росії. Динамічно розвиваються економічні відносини.

У політичній сфері відносини України і Росії визначатимуться дотриманням Договору про дружбу, співробітництво і партнерство України і Росії (вступив у силу 1 квітня 1999 р.). А по скільки договір був укладений на 10 років, то зараз перед обома нашими державами постало питання – продовжувати його на наступний 10-річний період, чи ні. Будь-яка із сторін – і Україна, і Росія може повідомити іншу сторону про вихід із договору з 1 квітня 2009 року. Якщо такого повідомлення не послідує, договір буде пролонговано автоматично. Суттєвий вплив на українсько-російські відносини справляє внутрішньополітична ситуація у самій Росії. Російська Федерація з обранням Президентом Дмитра Медведєва вступила в новий етап свого розвитку. Його особливість полягає в прагненні нового Президента Росії продовжувати стратегію свого попередника Володимира Путіна спрямовану на те, щоб відновити сильну централізовану федеративну державу, яка відігравала б роль одного з „полюсів сили” у геополітичній структурі світу. Саме в цьому контексті російський президент, Уряд і парламент будуть визначити і реалізовувати магістральні напрями внутрішньої і зовнішньої політики.

На нинішньому етапі Росія окреслила коло питань, які визначають зміст російсько-українських взаємовідносин. І на них уже сьогодні треба мати чіткі та обґрунтовані відповіді.

Йдеться про долю українсько-російських домовленостей останнього часу. Зокрема, здійснення спільних проектів літакобудування, ракетної та космічної техніки. Що буде з російською власністю і капіталом в Україні? Як буде ставитись Україна до Єдиного Економічного простору? Поряд з цими є „застарілі” проблеми, які тривалий час не розв’язуються. Одна з них пов’язана з кордоном. На сьогоднішній день кордон між Російською Федерацією і Україною є недермакованим. Сухопутна частина лише де лімітована. Окрім того, в басейні Азовського та Чорного морів немає не тільки демаркації, але й делімітації, остаточно не вирішене питання з Керченською протокою, що особливо відчутно з останніми трагічними подіями в цьому регіоні. Не припиняється дискусія про оренду Чорноморського флоту Російською Федерацією в Україні.

Проте найбільш болюча проблема пов’язана з системою транзиту нафти та газу. Україна ще довгий час відчуватиме потребу в ринках збуту своєї продукції, поставку енергоресурсів. Наша держава є найбільшим споживачем російського газу в Європі. Якщо Європа споживає 110-120 млрд. куб. м російського газу, то тільки одна Україна – 55-60 млрд. куб. м. У нас баланс газу 75 млрд.куб.м. Із них лише 20 млрд.куб.м добуваємо самі. І які б проекти диверсифікації не проголошувалися, Росія залишається для України найголовнішим постачальником енергоносіїв. «Спроби обійти Україну з транзитом (насамперед газовим) при новому президентові напевне посиляться. Нові топ-менеджери, які стали політиками, керуються виключно міркуваннями прагматизму і вигоди. Ніякими розмовами «про союзність, слов’янське братство, віковий зв’язок» їх не розчулити [4]. Звідси важливість і складність домовленостей про постачання газу в Україну, які досягнуті останнім часом.

Одночасно Росія бачить Україну як форпост своїх зовнішньополітичних і зовнішньоекономічних інтересів. Географією і історією Україні відведена роль країни, через яку із Заходу на Схід будуть іти новітні технології, а зі Сходу на Захід – стратегічні ресурси. Росія розуміє, що їй не обійтися без України для реалізації своїх геополітичних завдань. Усвідомлюючи втрату впливу на держави Балтії, маючи американських військових у Грузії і загострення стосунків з нею, розширення американської присутності в ряді країн Центральної Азії, Москва намагатиметься не випустити з-під свого впливу Київ. Україні також належить виходити з того, що їй не варто нехтувати співробітництвом з Росією.

У довгостроковому плані Україна, зберігаючи з Росією рівень стратегічних відносин, прагнутиме інтегруватись в європейські та євроатлантичні структури. Формування виваженої зовнішньої політики в межах трикутника Україна – Росія – ЄС на нинішньому етапі є досить складним завданням. Російський та Європейський вектори мають бути рівнозначними, відносини з Росією та відносини з ЄС розбудовуватись на партнерських засадах.

Європейський вибір України був визначений на етапі формування основ зовнішньої політики нашої держави. Ґрунтувався цей вибір на її життєво важливих інтересах, історичному прагненні українського народу бути невід’ємною частиною єдиної Європи. Доктринально Україна поділяє концепцію нової Європи, в основі якої стоять Європейський Союз, Рада Європи, Світова організація торгівлі та Організація Північноатлантичного договору. Саме ці інституції є ключовими в європейському курсі України.

Європейський Союз на нинішньому етапі, не дивлячись на труднощі, з якими він зіткнувся останнім часом, є одним із потужних світових лідерів ХХІ ст., унікальним міждержавним співтовариством, своєрідним дороговказом для інших країн, що складають людську цивілізацію.

Довідково.

Початок Європейському Союзу поклав Паризький договір (1951 р.), за яким шість європейських держав – Бельгія, Франція, Німеччина, Італія, Люксембург і Нідерланди підписали Угоду про європейське співтовариство вугілля і сталі. У 1957 році згідно з Римським договором зазначені шість європейських держав підписали Угоду про європейське економічне співробітництво і Угоду про Європейське товариство з атомної енергії. У 1967 році відбулося об’єднання виконавчих органів трьох співтовариств в одну структуру – Європейський Союз. 1 травня 2004 року до 15 країн-членів (Австрія, Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ірландія, Ісландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція) приєдналися 10 нових країн (Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія), а 1 січня 2007 року – Болгарія та Румунія. 27 країн-членів Європейського Союзу об’єднують 484,9 млн.осіб, їх ВВП складає біля 10 трлн.євро. Виконавчим органом Європейського Союзу є Європейська Комісія. Склад Комісії затверджується Європейським Парламентом. Рада Міністрів є основним органом ЄС з прийняття рішень. Європейський Парламент – представницька асамблея країн-членів ЄС, що має законодавчі та наглядові повноваження. Штаб-квартира Європейської Комісії розташована в Брюсселі (Бельгія). Президентом Європейської Комісії є Хосе Мануель Баррозу. Європейський суд є судовим органом ЄС вищої інстанції. Проводить свої засідання в Люксембурзі.

Україна, усвідомлюючи себе невід’ємною частиною європейського простору, задекларувала намір стати повноправним членом Європейського Союзу [5]. 14 червня 1994 р. після ратифікації усіма державами-членами ЄС набула сили Угода про партнерство та співробітництво між Європейським Союзом та Україною. Спільна стратегія Європейського Союзу щодо України (затверджена Європейською комісією у грудні 1999 р.) визначили критерії, що їх у найближчі 10-15 років має досягти Україна в своєму розвитку, щоб довести готовність стати членом ЄС. Йдеться про: а) стабільність інститутів, які гарантують принципи демократії і законності в країні; б) наявність ефективної ринкової економіки, її конкурентоспроможність; в) прийняття законодавчого надбання Союзу, а це майже 80 тисяч сторінок, які містять норми європейського права.

Протягом перших сімнадцяти років незалежності України її взаємовідносини з Європейським Союзом нагадують скоріше наміри, а не угоду про входження України до європейського політичного, правового, економічного простору. У 2003 р. Європейський Союз оприлюднив так звану Європейську політику сусідства. У рамках цієї політики узгоджено трирічний План дій Україна – ЄС на 2005-2007 роки. Євразійська комісія підтверджує зв’язок між наявним у Плані дій Україна – ЄС пунктах про вступ України в СОТ (як відомо, це питання має бути розв’язане в 2008 році) і створенням зони вільної торгівлі з ЄС. Перед Президентом і Урядом України на нинішньому етапі постало надзавдання щодо трансформації відносин із ЄС від партнерства і співробітництва до інтеграції та асоціації і виведення тим самим Плану дій поза контекст європейської політики сусідства.

Референдуми у Франції та Голландії по ставленню до Конституції ЄС, на яких громадяни дали негативну відповідь щодо цього питання, чітко показали: населення Європи як вогню боїться і минулого, і можливого майбутнього розширення. Прийняття України до ЄС буде означати для європейських країн, з одного боку, появу нової, непомірно великої статті витрат. А з іншого, серйозне скорочення, а то і взагалі припинення субсидій ЄС багатьом європейським країнам. У цій ситуації нашій державі є смисл зробити спробу запустити перспективні економічні проекти, зуміти переконати Європу, що Україна – власне вигідний корисний партнер з привабливими ринками. Поки Європа буде обирати свій шлях, Україна могла б (коли б зуміла) закласти економічний фундамент під свою можливу подачу кандидатури [6]. Зрештою, країни ЄС не можуть і не хочуть тримати перед дверима величезну по території європейську державу, яка має тисячолітню християнську культуру і визнає європейські цінності.

У зовнішній політиці Україні належить враховувати і можливості корекції євро інтеграційної стратегії Європейського Союзу. Йдеться про утворення загальноєвропейського економічного простору – Великої Європи: в центрі Великої Європи - ядро країн, які входять у ЄС, а далі - концентричні кола з країнами з різною глибиною інтеграції. Сюди відійде Росія, а також інші пострадянські країни. ЄС і Росія тривалий час обговорюють цей проект. Україна неповинна займати відсторонену позицію від цього діалогу. В цьому контексті можна було б вести мову про формування своєрідного геополітичного трикутника Росія – ЄС – Україна, який на нинішньому етапі міг би стати основою нової геоєвропейської стратегії. При цьому не слід думати, що відмічена конструкція якимсь чином завадить реалізації нашої основної мети – досягненню (хоча і в більш віддаленій перспективі) повноправного членства в Європейському Союзі.

Сьогодні, враховуючи інтерес ЄС до України як до енергійного партнера у сфері безпеки та збереження довкілля, варто пристати на пропозиції ЄС і використовувати ті інструменти, що дозволяють іти на зближення в окремих сферах.

Правда, за оцінками лідерів Європейського Союзу, проблема вступу України в ЄС у порядку денному на ближчі 10 – 15 років не значиться [7]. Вони побоюються ментальної рихлості союзу і потенційного розпаду. Тим більше, що такі тенденції з прийняттям 12 нових держав посилилися. Але ХХІ століття тільки почалося, і як скоро Україна наблизиться до європейських стандартів, стане відповідати їм, достовірно передбачати неможливо.

Відносини України з НАТО визначено її участю у Програмі “Партнерство заради миру” (Індивідуальну програму партнерства України з НАТО було схвалено навесні 1996 р.) і Хартією про особливе партнерство, підписаної 9 липня 1997 р. у Мадриді. Динаміка цих взаємин суттєво знизилась наприкінці 90-х років ХХ ст. у зв’язку з кризою в Югославії. Владні структури України, політичні сили всіх напрямків одностайно засудили військові бомбардування югославської території, щоправда виявили різні підходи до взаємовідносин з Альянсом у майбутньому. З процесом врегулювання югославської кризи, зменшення її гостроти відносини України з НАТО почали повертатися в попереднє русло. Україна виявила прагнення взяти безпосередню участь у реалізації Пакту стабільності на Балканах і Проекті створення європейських сил швидкого реагування. Наприкінці травня 2002 року Рада Національної Безпеки і Оборони України прийняла рішення про початок процесу, метою якого є вступ України в Північноатлантичний альянс. Верховна Рада України двічі у 2003 році, а також у 2008 році у відповідних законах підтвердила намір України щодо вступу України в НАТО.

Довідково.

Північноатлантичним договором, який підписаний у Вашингтоні 4 квітня 1949 р., засновано Альянс (НАТО), тобто союз, покликаний забезпечити колективну оборону його членів. Державами-членами НАТО є: Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ісландія, Іспанія, Італія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Португалія, Сполучені Штати Америки, Туреччина, Угорщина, Франція, Чехія. На Празькому самміті Північноатлантичного Альянсу (листопад 2002 р.) було оголошено про офіційне запрошення до Альянсу семи нових країн: Словенії, Словаччини, Болгарії, Румунії, Литви, Латвії, Естонії. В квітні 2004 року ці країни, а в квітні 2008 року Албанія і Хорватія стали повноправними членами Північноатлантичного альянсу, який налічує нині 28 членів. Генеральним секретарем НАТО на нинішньому етапі є Яап де Хооп Скеффер.

На Празькому самміті на засіданні комісії НАТО-Україна прийнято два документи: план дій НАТО-Україна і цільовий двосторонній план дій. Цільовий двосторонній план дій підтвердив і Брюссельський самміт (лютий 2005 р.) Україна – НАТО.

Дискусія, що розгорнулася навколо звернення керівників держави (січень 2008 р.) до Генерального секретаря НАТО стосовно приєднання України до Плану дій по набуттю членства в Північно-Атлантичному союзі, викликала непідробний і дещо стривожений інтерес широких кіл громадськості до цієї проблеми [8].

Чи мали конституційні підстави Президент України, Прем’єр-міністр України, Голова Верховної Ради України направити такого листа керівництву НАТО? Виходячи з нормативно-правової бази, яка складалась роками, - безперечно мали. Чи була витримана політична коректність у цих діях? Скоріше за все, ні. Адже ніхто не заважав обговорити доцільність такого кроку на засіданні Ради безпеки й оборони України, винести це питання на розгляд парламенту, провести громадські слухання. Це забезпечило б прозорість дій керівників держави, була б сформована відповідна громадська думка, на основі якої можна було б прийняти виважене рішення.

У той же час в Україні склалося інертне, часто негативне ставлення не лише політичних сил, різних владних структур, а й значної частини населення до проголошеного курсу на зближення з НАТО, що суттєво ускладнює реалізацію плану. На першому місці серед основних страхів противників НАТО – “це може втягнути Україну у військові дії НАТО”, “наша держава стане заручницею американської геополітичної гри”, на другому – що “це буде вимагати значних додаткових коштів”, далі – “в Україні будуть господарювати іноземці й зарубіжний капітал” і, нарешті – що “вступ України в НАТО зіпсує стосунки з Росією”. Як наслідок, при виборі бажаного співіснування з НАТО, який найбільшою мірою відповідав би інтересам України, майже половина її громадян визнала: «Україна нейтральна більш комфортніша для них і привабливіша для всіх наших сусідів, ближніх і далеких, західних і східних» [9].

Після стрімкого падіння в останні два-три роки рівня суспільної підтримки вступу України до НАТО (вступ підтримують не більше 25 відсотків населення країни) перед державою стоїть завдання розширити можливості для всіх громадян отримати об’єктивну інформацію щодо переваг та ризиків, пов’язаних з її членством в Альянсі. У демократичній державі рішення такої ваги мають прийматися за умови чітко висловленої та свідомої підтримки переважної більшості її громадян. Декларативні заяви про необхідність забезпечення об’єктивної інформації про НАТО мають перетворитися в переконливу обґрунтовану забезпечену фінансами програму дій, у реалізації якої і владні структури, і опозиція мають діяти на паритетних засадах.

Бухарестський саміт Північноатлантичного альянсу (квітень 2008 р.) не підтримав прагнення України приєднатися до Плану дій щодо членства в НАТО. Вирішення цього питання перенесене на грудень поточного року. При цьому члени Альянсу заявили, що вони бачать у майбутньому Україну, як і Грузію, в своєму складі. Незважаючи на потужну підтримку України і Грузії Сполученими Штатами Америки, проти рішуче виступили Німеччина і Франція, їх підтримали країни Бенілюксу і Росія, пославившись на неготовність України щодо приєднання до ПДЧ ані в економічному, ані в політичному плані. Ангела Меркель: «Україна має спочатку прийти до внутрішньополітичного консенсусу з питання, яке розглядається, тобто більшість населення, а не тільки її правлячий режим, мають висловитися на користь вступу до НАТО» [10].

Початок ХХІ ст. поставив перед державною владою дилему: або узгодити свій стратегічний курс з настроями співвітчизників, або переконати своїх громадян у доцільності поглиблення співпраці з Північноатлантичним Альянсом, зокрема визначити свою позицію стосовно розміщення США елементів ПРО в Польщі і Чехії, проголошення краєм Косово державної незалежності без згоди Сербії, доцільності перебування в Косово українських військових правоохоронних органів.

Отже, Україна прагне паралельно із рівноправним партнерством з Росією в політичний, економічній і гуманітарній сфері інтегруватися в європейські та євроатлантичні структури, насамперед у Європейський Союз.

Щодо моделі реалізації безпеки в світі загалом і в Східній Європі зокрема, прийнятної для України, то важливою передумовою тут є відмова від однополярного світового центру сили, яким нині є Сполучені Штати Америки, й перехід до декількох центрів (це, зокрема, США, Росія, ЄС, Китай та Індія). Україна може обрати для себе або модель реалізації безпеки країн Східної Європи, які є членами НАТО та ЄС і де господарює транснаціональний капітал, або модель, за якої командні висоти в економіці країни посідає національний капітал, а сама вона має позаблоковий статус, не вступаючи ані до НАТО, ані у військовий союз із Москвою, що гарантує їй дружні стосунки і з Європою, і з Росією. Останнє положення неоднозначно сприймається політичною елітою нашої держави, та все-таки має право на існування. При цьому Україні необхідно мати своє політичне обличчя, більш чітку позицію й діяти у власних інтересах, ніж в інтересах інших держав. Надто часто наша держава крутить головою – то пристосовуючись до Росії, то поглядаючи на Америку чи Європейський Союз. Україна об’єктивно вимушена це робити. Адже зрозуміло, що вона не може вести власної геополітичної гри і ставати на один рівень із США, Росією та ЄС. Україна має розглядати себе як середнього розміру важливу європейську державу з регіональними інтересами, які безпосередньо стосуються нашої безпеки. Проте формування й послідовне здійснення орієнтованої на власні інтереси зовнішньої політики, а шлях до цього – досягнення самодостатності внутрішнього становища, стабільного політичного, економічного і соціального розвитку, дотримання канонів права, демократії і гуманізму, зростання моральних і духовних аспектів у власному суспільстві, буде сприяти тому, що Україна зможе стати впливовим чинником механізму оптимальної безпеки Європи ХХІ століття, від чого залежить перспектива геополітичного, а отже, і міжнародного становища держави.

Підкреслимо: вибір стратегії внутрішньої і зовнішньої політики України має доповнюватися гнучкою тактикою і сильною політичною волею щодо реалізації висунутої мети. Будь-яка стратегія, будь-який план не можуть здійснитися самі собою. Потрібні цілеспрямовані, рішучі дії владних структур (Верховної Ради, Президента, Уряду), підтримувані суспільством і спрямовані на те, щоб переломити несприятливий хід політичних, економічних і соціальних процесів і не тільки вивести Україну із кризи, але й і зробити політично стабільною, економічно потужною, незалежною державою, впевнено торуючою шлях у ХХІ століття.

1. Див.: Чумак В. Украинско-российские отношения в евроатлантическом измерении // День. – 2007. – 22 марта. 2. Сирук М. Стопроцентная преемственность. Эксперты не ожидают изменений российской внешней политики в начале президентства Медведева.// День.–2008.–7 мая. 3. Гальчинский А. Украина – Россия: новая повестка для стратегического партнерства // День. – 2005. – 12 апреля. 4. Умнов В., Горностаїв В. Украина на десерт. Какой будет экономическая политика России после президентських выборов // Кіевскій телеграфъ. – 2008. – 22 – 28 февраля. 5. Див. про це докладніше: Геополітика: Підручник / А.І.Кудряченко, Ф.М.Рудич, В.П.Храмов. – К.: МАУП, 2004. – С.215-217. 6. Див.: Гальчинский А. Ответ Ферхайтену. Евроинтеграция нуждается в других подходах // День. – 2006. – 28 февраля. 7. Див.: Черныш А. Под кого пойти? // 2000. – 2008. – 21 марта. 8. Див.: Скачко В. Спекулянты и Альянс // Кіевскій телеграфъ. – 2008. – 18 – 24 февраля. 9. Пронин С. Мысли НАТОщак // 2000. – 2008. – 18 апреля. 10. Цит. за Скачко В. Плюсы со знаком минус. Бухарестский саммит НАТО опустил Украину на новые «высоты» // Кіевскій телеграфъ. – 2008. – 4 – 10 апреля.

<< Назад  До змісту

Начало формы

Перейти:

Конец формы



Самые низкие цены на курсы переподготовки

Специально для учителей, воспитателей и других работников системы образования действуют 50% скидки при обучении на курсах профессиональной переподготовки.

После окончания обучения выдаётся диплом о профессиональной переподготовке установленного образца с присвоением квалификации (признаётся при прохождении аттестации по всей России).

Обучение проходит заочно прямо на сайте проекта "Инфоурок", но в дипломе форма обучения не указывается.

Начало обучения ближайшей группы: 22 ноября. Оплата возможна в беспроцентную рассрочку (10% в начале обучения и 90% в конце обучения)!

Подайте заявку на интересующий Вас курс сейчас: https://infourok.ru


Краткое описание документа:

Визначення геополітичних пріоритетів державної політики – найбільш складна і доленосна проблема національних інтересів. Ця проблема вирішується насамперед дипломатичною елітою України.

На міжнародній арені Україна, зважаючи на її геополітичні характеристики, є помітним державним суб’єктом у світовій розстановці сил. В Україні, в Карпатах, розташований географічний центр Європи, в Криму – геополітичний полюс Євразії. За площею (603,7 тис. км кв) Україна посідає друге місце в Європі, поступаючись лише Росії. За кількістю населення (46,6 млн.осіб на початок 2007 року) посідає шосте місце в Європі після Росії, Німеччини, Італії, Великої Британії та Франції. У світовій ієрархії країн Україна перебуває у другому ешелоні як середня за індексом розвитку держава, якій однаково далеко як до найбагатших та найпотужніших країн, так і до тих, що є найбіднішими на планеті.

З позицій класичної геополітики українську геостратегію характеризують дві головні парадигми: євразійська та євроатлантична, що зумовлено специфікою геополітичних координат України, її належністю водночас до двох регіонів – Євразії та Європи і до того ж, її периферійним положенням у кожному з них. За логікою речей на початку ХХІ ст.. Україна виступає об’єктом інтересів існуючих геополітичних реалій, у першу чергу – Росії, Європи, США [1]. Саме цими реаліями визначається політика України в сфері міжнародної безпеки.

На нинішньому етапі українська влада актуалізувала свої наміри по входженню до європейських та євроатлантичних структур. Проте зіткнулася з об’єктивною необхідністю вивести на рівень добросусідства і партнерства непрості, активно взаємовпливаючі одне на одного українсько-російські відносини.

Общая информация

Номер материала: 130405
Курсы профессиональной переподготовки
124 курса

Выдаем дипломы установленного образца

Заочное обучение - на сайте «Инфоурок»
(в дипломе форма обучения не указывается)

Начало обучения: 22 ноября
(набор групп каждую неделю)

Лицензия на образовательную деятельность
(№5201 выдана ООО «Инфоурок» 20.05.2016)


Скидка 50%

от 13 800  6 900 руб. / 300 часов

от 17 800  8 900 руб. / 600 часов

Выберите квалификацию, которая должна быть указана в Вашем дипломе:
... и ещё 87 других квалификаций, которые Вы можете получить

Похожие материалы

Получите наградные документы сразу с 38 конкурсов за один орг.взнос: Подробнее ->>