Добавить материал и получить бесплатное свидетельство о публикации в СМИ
Эл. №ФС77-60625 от 20.01.2015
Инфоурок / Классному руководителю / Другие методич. материалы / Гуманістична спрямованість надбань етнопедагогіки, як напрямок ретроінновації дошкільної освіти

Гуманістична спрямованість надбань етнопедагогіки, як напрямок ретроінновації дошкільної освіти


До 7 декабря продлён приём заявок на
Международный конкурс "Мириады открытий"
(конкурс сразу по 24 предметам за один оргвзнос)

  • Классному руководителю

Поделитесь материалом с коллегами:

Рекомендовано методичною радою відділу освіти

Зміївської райдержадміністрації


Протокол № _______ від ________________2010 р.








Рецензенти: Нестерцова І.І., методист з дошкільного виховання РМК.



Автори-упорядники (або автори-укладачи):


Нечай Олена Миколаївна, завідувач ДНЗ №7, спеціаліст вищої категорії, вихователь-методист.

Петрушина Валентина Миколаївна, вихователь ДНЗ №7.



Гуманістична спрямованість надбань етнопедагогіки, як напрямок ретроінновації дошкільної освіти. – Зміїв, 2010. – 66 с.




В цій роботі розглядається актуальність народної педагогіки, як важливого напрямку модернізації дошкільної освіти. Розкривається значення початкового виховання дитини. Досліджується місце та важливість народної дидактики в житті малюка. Аналізується гуманістична спрямованість усної народної творчості, свят та традицій, народознавства взагалі у вихованні та розвитку дитини.























Зміст


Вступ………………………………………………………………………………....3

І. 1.Загальні основи української етнопедагогіки…………………………………4-6

    1. Поняття, про, педагогіку, народну педагогіку, етнопедагогіку…………………………………………………………..….4

    2. З історії розвитку української етнопедагогіки…………………………...4-6

  1. Суть виховного ідеалу………………………………………………………….6-10

    1. Традиційний український ідеал людини………………………………....6-8

    2. Сучасний ідеал українського національного

виховання ……………………………………………………………..…8-9

    1. Народні принципи набуття знань…………………………………............9

    2. Шляхи і засоби розумового виховання в

українській етнопедагогіці…………………………………......................9-10

  1. Моральне виховання в українській етнопедагогіці………………………….10-13

    1. Мораль і духовність в українській етнопедагогіці…..............................10

    2. Завдання морального виховання………………………………………....11-12

    3. Методи, засоби і прийоми морального виховання………………...........12-13

  2. Мудрість народна про сім’ю, як головний педагогічний інструмент………………………………………………………………………13-17

    1. Українська етнопедагогіка про роль, завдання,

функції сім’ї, її статус та істотні ознаки....................................................13-15

    1. Провідні завдання і принципи родинного виховання…………….…….15-17

    2. Новітні перспективи сімейного виховання

У ХХІ столітті……………………………………………………………...17

5.Українське народне дитинство………………………………….........................18-22

5.1. Місце, статус дітей, проблема дітності в українській народній педагогіці………………………………………………………………………18-19

5.2. Суть українського дитинознавства, його основні компоненти………..19-20

5.3. Сімейні звичаї й обряди, пов’язані з дитиною………………………….20-22

6. Українська народна дидактика……………………………………………........22-25

6.1. Народна дидактика, її мета і зміст………………………………….......22-24

6.2. Знання і навчання в народній дидактиці……………………………......24-25

6.3. Народні принципи, методи, прийоми, форми

організації навчання……………………………………………………......25

ІІ. Виховання в умовах ретроінновації етнопедагогіки…………………….…...27-38

1. Кроки співробітництва вихователя та родини засобами

етнопедагогіки………………………………………………………………27-29

2. Виховання та навчання за допомогою народної гри та народного фольклору……………………………………………………………….…...29-35

3. Народні казки – перші підручники життя в кожній родині……………...35

4. Національні свята…………………………………………………………...36

5. Народні танці………………………………………………………….…….37-38

Фото……..………………………………………………………………….………39

Консультація для колег вихователів……………………………………………..40

Консультації для батьків………………………………………………………….41-45

Висновки……………………………………………………………………..........46

Додаток А Розвага «Зима з Весною зустрічаються»……………........................47-51

Додаток Б Розвага «Святий Миколай – всім малятам помагай»………...........52-54

Додаток В Розвага «Закосичення»…………………………………………...…55-57

Додаток Г Комплексне заняття «Подорож у країну Доброти»…………..…...58-62

Додаток Д Приклади народного фольклору………………………………..…....63-64

Список літератури…………………………………………………........................66


Вступ



Немає мудріших, ніж народ, учителів;

У нього кожне слово – це перлина.

Це праця, це натхнення, це людина…

М.Рильський


Народ з покоління в покоління передає свій соціальний досвід, своє духовне багатство, своє історичне надбання, створюючи тим самим свою, тільки йому притаманну культуру. Народ – це перший історик, перший письменник, перший поет, перший вихователь, перший педагог.

Народ завжди піклувався про своїх дітей, виховував їх, передавав їм свій життєвий досвід, навчав мудрості життя. Створена генієм народу, етнопедагогіка – це основа загальнолюдської педагогічної культури. Саме народну сімейну педагогіку використовували в своїх працях Я.А.Коменський, Г.Песталоцці, С.Руссова, яка і обгрунтовала принципи народності – індивідуалізація, демократизація, гуманізація. Саме ці принципи витримали випробування часом, і є актуальними і сьогодні. На думку С.Руссової, «народ без народності – це тіло без душі», тому вона була глибоко переконана, що «мудрість предків – це дзеркало для нащадків» і відстоювала виховання дітей засобами народної педагогіки.

Народна педагогіка – це колективна творчість народу, колиска наукової педагогіки, їй стільки років, скільки років народу. Вона значно впливає на розвиток і формування сучасної наукової педагогіки.

Етнопедагогіка завжди актуальна, тому, що вона високогуманна і моральна. Вона виховує повагу до старших, чемність, працьовитість, гостинність, скромність, правдивість, чесність.

Дидактичним надбанням етнопедагогіки займались такі видатні українські письменники: Т.Шевченко, Марко Вовчок, І.Франко, Лесі Українки, видатні українські педагоги – Софія Русова, Стельмахович, В. Сухомлинськи; також наші сучасники – Алла Богуш, Ірина Квасниця та ін..

Етнопедагогіка і сьогодні виступає об’єктом багатьох наукових досліджень, і в той самий час вона сама певним чином впливає на розвиток теорії і практики педагогіки та сімейного виховання.












1.Загальні основи української етнопедагогіки

1.1.Поняття про педагогіку, народну педагогіку, етнопедагогіку

Ідеальний варіант педагогіки сучасної національної школи - це інтеграція народної педагогіки, етнопедагогіки та класичної пе­дагогічної науки, передової практики навчання і виховання мо­лоді, їх інтеграція - це не позбавлення самостійності та характер­них ознак власного вияву, бо кожна із зазначених наук, поряд зі спільними, наділена також належними тільки їй прикметами.

Педагогіка - це наука про виховання людини як соціально організовану особистість.

Термін «народна педагогіка» в науковий обіг ввели О.В. Духнович та К.Д. Ушинський. Народна педагогіка - це галузь педагогічного досвіду народу, яка розкриває його погляди на мету, завдання, форми, методи та засоби навчання і виховання. Автор народної педагогіки - народ.

Українську народну педагогіку розглядають як систему ем­піричних знань, засобів, принципів та вмінь, вироблених і засто­совуваних українцями в навчанні і вихованні підростаючих по­колінь. Вона передувала педагогічній науці і стала її основним першоджерелом. Народна педагогіка - це усний багатотомний підручник виховання, що з найдавніших часів зберігається в пам'яті народу і передається від покоління до покоління.

Українська народна педагогіка своїм корінням сягає в сиву давнину, у життя, побут, звичаї, вірування українських племен ще до заснування Київської держави, які, за словами літописців, «мали кожне своє: звичаї, закони і науку батьків своїх і свої норови кожне». Вона постала й знайшла своє поетичне виражен­ня в усній народній творчості - прислів'ях, приказках, піснях, билинах, притчах, казках, міфах, традиціях, звичаях, обрядах, ри­туалах і святах.

Цінність народної педагогіки - в її органічній єдності з укла­дом життя народу, його історією, культурними і побутовими тра­диціями. Ідеї та засоби народної педагогіки глибше і повніше втілюють у собі людську духовність. Народна педагогіка є неви­черпною скарбницею виховних засобів, головні серед них - це рідна мова, фольклор, міфологія, символіка, народне мистецтво, національні традиції, звичаї, обряди, народні ігри та іграшки тощо.

Поняття «етнопедагогіка» в науковий обіг ввів чуваський педагог Г.Н. Волков у 70-х роках XX ст. За його визначенням, етнопедагогіка - це наука про народну педагогіку, про народну школу, досвід народу щодо виховання підростаючого покоління, про його педагогічні погляди, про педагогіку побуту, родини.

Етнопедагогіка з'ясовує можливості й шляхи реалізації про­гресивних ідей народу в сучасній практиці, досліджує способи встановлення контактів народної педагогічної мудрості з педа­гогічною наукою, аналізує педагогічне значення тих чи інших явищ народного життя і з'ясовує їх відповідність сучасним за­вданням виховання.

Етнопедагогіка - це система цілей, завдань, принципів, мето­дів, форм організації процесу становлення молодого члена суспі­льства і підготовки його до життя в структурі національно-етні­чних поглядів, норм і звичаїв окремого народу, етносу.

Історія української етнопедагогіки — це галузь знань про зародження, становлення і розвиток науки про українську на­родну педагогіку.

Головну суть кожного із зазначених вище понять стисло можна виразити так: народна педагогіка - явище, історико-педагогічний феномен, етнопедагогіка - наука, що вивчає народну педагогіку як історико-педагогічний феномен, історія етнопедаго­гіки - знання еволюції цієї науки.

1.2. З історії розвитку української етнопедагогіки

Наука про українську народну педагогіку почала складатися в Київській Русі. її зародження пов'язується з появою «Повчан­ня» Володимира Мономаха (1096). У 1577 р. з'явився заповіт брацлавського каштеляна Василя Загоровського «Наставления дітям і правила до їхнього виховання: розпорядження про вла­штування церков, шпиталів та школи», в якому він пише, щоб у навчанні дітей не пестили, а пильно і поважно схиляли до науки, щоб навчались і росли у божій боязні та щоб звичаїв і віри своєї не забували. В. Загоровський дає поради щодо навчання і одру­ження. Помираючи в татарському полоні, він пожертвував на церкву, шпиталь і переписування книг великі кошти, ставши для нащадків взірцем благодійництва.

Публічні заповіти, звернення, листи, послання нащадкам за­лишали педагоги, вчені, письменники, діячі освіти. Педагогічні звернення - це і сучасність (В.О. Сухомлинський. Звернення до учнів. Листи до сина).

Жанр заповітів, повчань, звернень досить продуктивний і віч­но живий в українській етнопедагогіці, адже життєдайним дже­релом для нього є українська народна педагогіка.

Золоті розсипи української етнопедагогіки знаходимо у «Слові о полку Ігоревім», в українських літописах, «Руській правді» (в основі українське звичаєве право).

У XII-XVI ст. в Україні інтенсивно поширюються збірники церковних повчань, що репрезентують суть релігійного вихован­ня нашого народу. Позиції народної педагогіки визначені в ста­тутах братських шкіл, трактатах професорів Острозької та Київ­ської академій (сім'я і школа, школа і сім'я, ставлення до освіти, вчителя).

Кожна історична доба вносила свою дещицю (частку) як у розвиток народної педагогіки, так і етнопедагогіки.

Злетом української народної педагогіки є козацька педагогі­ка, яка взяла за мету виховання нової генерації українців, знай­шла професійно-етнопедагогічне осмислення й застосування в діяльності мандрівних дяків, в українському шкільництві.

Філософсько-педагогічне обґрунтування етнопедагогіка одер­жала в спадщині Г.С. Сковороди, у творчості наступних поко­лінь вчених, письменників, культурних діячів, у роботі Кирило-Мефодіївського братства, «Руської трійці». Вона освячена іменами Т.Г. Шевченка, І.Я. Франка, Лесі Українки, М.С. Грушевського.

Значну частину положень про народну педагогіку викладено в працях О. Духновича, К. Ушинського, С. Русової, Г. Ващенка, І. Огієнка, В. Сухомлинського, у художніх творах для дітей і про дітей. Деякі з них висвітлюють українську народну педагогіку в дії (оповідання О. Кониського «Народна педагогія», Н. Кобринської «Перша вчителька»).

Протягом майже 150 років (від кінця XVIII ст. до 1917 р.) українці перебували під владою чужих імперій, однак асиміля­торська політика не могла вбити українську народну педагогіку.

Проблеми життя, побуту і виховання українських дітей нерідко торкаються у своїх творах етнографи В. Гнатюк, Б. Грінченко, М. Дерлиця, М. Костомаров, П. Куліш, Б. Лепкий, М. Максимович, П. Чубинський та ін.

Ґрунтовну працю «Діти в звичаях і віруваннях українського народу» (1908) - матеріали Грушевського, опрацювання Зенона Кузелі - можна вважати зародженням української етнографії дитинства.

Велике значення для розвитку етнопедагогіки має двотомна праця «Український народ колись і тепер» (1916), створена з участю таких вчених, як Ф. Вовк, М. Грушевський, М. Ковалевський, А. Кримський, О. Шахматов та ін. Мотивами української етнопедагогіки пройняті діяльність педтовариств «Рідна шко­ла», «Просвіта», Наукового товариства ім. Шевченка, а також діяльність молодіжних організацій «Пласт», «Сокіл», «Січ», укра­їнські підручники і преса.

Період української державності (1917-1920) теж заклав по­тенціал етнопедагогічних пошуків, що здійснювались у контексті українізації. В Україні відкрились етнопедагогічні дослідні стан­ції. Одна з них – у с. Старосіллі Остерського району Чернігівсь­кої області. Н. Заглада написала й видала монографію «Побут селянської дитини» (1929). У Львові вийшла «Українська зага­льна енциклопедія. Книга знання в 3-х томах» (1936) за редак­цією Івана Раковського. Повчальні етнопедагогічні положення представлені й у підручниках із педагогіки: І. Барташевського «Педагогіка українська, або наука про виховання» (1898), О. Макарушки «Наука виховання» (1922), А. Волошина «Історія педагогіки», «Педагогіка і дидактика», С. Сірополка «Історія освіти на Україні», Ю. Дзеровича «Педагогіка» (1937).

У часи більшовицької влади етнопедагогіка в Україні зазнає всіляких утисків, але етнопедагогічна думка не згасла. Вона знай­шла свій плідний вияв серед української еміграції.

Серед численних зарубіжних публікацій слід виділити десяти­томну «Енциклопедію українознавства», п'ятитомну монографію С. Килимника «Український рід у народних звичаях в історично­му освітленні», двотомну книгу О. Воропая «Звичаї нашого наро­ду» та ін. В Україні 1930-1960 років (за часів тоталітаризму) на етнопедагогічну тему публікацій не було. Короткий період ревізії сталінської політики був (1956-1959) використаний в Україні для висунення культурно-національних домагань. Були видані: праця Ю. Ступака «Виховне значення українського фольклору» (1960), праця В. Горленка «Нариси з історії української етногра­фії» (1964), книжка О. Кравець «Сімейний побут і звичаї україн­ського народу» (1966), - стаття В. Мирного «Народна педагогіка в прислів'ях та приказках» (1968), праця Л. Граціанської «Нари­си з народної математики України», монографія М. Гайдая «На­родна етика у фольклорі східних і західних слов'ян. Проблеми добра і зла» (1972), монографія С. Бабишина «Школа та освіта Давньої Русі IX - перша половина XIII ст.» (1973), монографія Є. Сявавко «Українська етнопедагогіка в її історичному розвитку» (1974). Вагомим внеском у подальшу розробку актуальних про­блем української етнопедагогіки стали надруковані в 1981 р. мо­нографії М. Гаврилюк «Картографування явищ духовної культу­ри (за матеріалами родильної обрядовості українців)» та Г. Довженюк «Український дитячий фольклор».

Офіційний курс на перебудову, демократизацію, гласність (1985) мав свій вплив на українську етнопедагогіку.

25 серпня 1988 р. ініціативна творча група педагогів-ентузіастів у своєму зверненні до освітян «Перебудова школи і народ­на педагогіка» заманіфестувала гостру потребу перебудови осві­ти й виховання в Україні на засадах етнопедагогіки. Ця ж гру­па проголосила звернення до батьків «Родинному вихованню - справжню турботу!», закликавши їх берегти традиції народної педагогіки в родинному вихованні.

Коло дослідників, популяризаторів української етнопедаго­гіки розширюється (О. Вронська, Н. Гамаль, С. Горбенко, О. Губ­ко, М. Когут, В. Каюков, Д. Потребенник, Ю. Руденко, М. Самсонюк, М. Стельмахович, М. Хмелюк). Значної популярності набу­ли книги В. Скуратівського «Берегиня», «Покуть», «Посвіт», «Погостини», «Святвечір», «Місяцелік».

Сьогодні в нашій країні розгорнувся рух за впровадження етнопедагогіки, навчання українознавству, заснування кафедр українознавства, відкриття лабораторій з етнопедагогіки, ство­рення програм з етнопедагогіки, популяризації етнопедагогіки в пресі, через українознавчі часописи: «Берегиня», «Народознавст­во», «Жива вода», «Заграва», «Зернятко». Ідеями народної педагогіки прой­няті шкільні документи (Закон України «Про освіту»,Закон України про дошкільну освіту, концепції національного виховання, навчальні програми).

За останні роки все більшого розмаху набувають етнопедаго­гічні дослідження широкого спектру. З метою координації дослідницьких тем у 1994 р. при АПН України створено Раду з проблем етнопедагогіки і народознавства. Плідно діє центр «Укра­їнська педагогіка та народознавство» АПН України та ряду освіт­ніх закладів.

Інтенсивне використання етнопедагогіки - надійний заслін бездуховності, національному нігілізму, історичному безпам'ят­ству. Молодь має виховуватися спадкоємницею народних цінно­стей, національних традицій, звичаїв, рідної культури.


2. Суть виховного ідеалу.

2.1. Традиційний український ідеал людини

Розбудова незалежної України потребує нової системи націона­льного виховання, стрижнем якої має бути національна ідея у формуванні молодої людини як громадянина України. Сучасне національне виховання можливе на основі бачення, осягнення і прагнення до провідного виховного ідеалу, який, по суті, і зумов­лює провідну мету виховання – виявлення талантів та обдарованості у кожної дитини.

Слово «ідеал» означає першообраз, взірець досконалості, кін­цеву, вершинну мету людських прагнень.

Виховний ідеал - еталон (взірець) особистості, що служить головним орієнтиром у вихованні молодого покоління. Кожна історична епоха висуває свій оригінальний ідеал. Кардинальні зміни в житті суспільства вносять відповідні корективи у вихов­ний ідеал. Який же сучасний педагогічний ідеал українського національного виховання? Де його шукати?

Український виховний ідеал відомий педагог і психолог Г. Ващенко представляє через аналіз українського виховного ідеалу перед хрещенням України - Русі, у творах письменників княжих часів, українські народні пісні, творах українських письменни­ків нового часу. Наш ідеал репрезентований українською народною педагогікою. Він знайшов своє відображення і втілення в рідній мові, фольклорі, національних звичаях, традиціях, родинному по­буті, святах, обрядах, настановах, правилах громадянської поведі­нки, символах, народних чеснотах, нормах християнської моралі, різних видах мистецтв, ремеслах і промислах нашого народу. Цей ідеал передається від старших поколінь молодшим, які його доповнюють і удосконалюють.

Коріння виховного ідеалу українців сягає часів наших дале­ких предків - орачів, автохтонів української землі. В дохристи­янський період наші предки дбали про виховання у дітей пра­цьовитості, побожного ставлення до природи, землі, хліба, поваги до старших і предків, витривалості, відваги, чесності і правдивос­ті. Це перше окреслення ідеалу. Від початку його становлення в центрі уваги стала одвічна проблема протистояння Добра - злу, Світла - темряві, Правди - брехні, Розуму - невігластву, Красиво­го - потворному, Справедливості — кривді. Звідси постає образ захисника вітчизни, борця за волю і щастя народу. Постійним ідеалом української народної педагогіки є людина праці, шляхе­тно свідома, з людською та національною гідністю. Після охрещення України – Русі, в процесі суспільного прогресу коло цінніс­них орієнтацій у вихованні помітно розширюється. Це стосуєть­ся дотримання норм християнської моралі. Основу виховного ідеалу становить гармонія душі, тіла і розуму: «Душа чиста - краще всякого намиста», «Здоров'я - всьому голова», «Розум - скарб людини». Домінантою є служіння Богові та Україні. Бог приймається як Абсолютний Вічний Дух, Свідомість Світу, вті­лення Добра, Честі, Доблесті, Світла, Розуму, Справедливості.

Український виховний ідеал чітко орієнтований на всебічний гармонійний розвиток особистості, на трудову і мистецьку вправ­ність. До виховного ідеалу віднесено такі риси, як талант люди­ни, ощадність, господарність. У традиційного українського госпо­даря не лише комори повні, а й голова повна розуму, душа повна християнських чеснот, серце сповнене любові до всього рідного й загальнолюдського, до Бога й до всього, чим Господь Україну обдарував.

Таким чином, ідеалом українського виховання є здорова, куль­турна, щаслива людина з багатогранними знаннями та високими духовно-моральними й інтелектуальними якостями, патріотич­ним почуттям, працьовитістю, національною і людською гідністю.

нації, зневажливе ставлення до інших народів, фізична сила, здо­ров'я, витривалість, навички воєнних дій.

Таким чином, виховний ідеал українця зведений Г. Ващенком до двох головних принципів: виховання людини на заса­дах християнської моралі і на здобутках духовності українсько­го народу. Власне, ці принципи складалися впродовж віків і є традиційними в житті і побуті українського народу. Серед них: працелюбність, правдивість, жертвенна любов до України, людя­ність, щиросердність, гостинність, вірність, відданість, оптимістич­ність, захоплення красою і мистецькою творчістю, музикою, спі­вом, танцями, вірність у коханні, статева стриманість, здоровий сімейний побут. Ці риси є основою української ментальності.

Професор Г. Ващенко свою працю «Виховний ідеал» завершує словами: «Плекаючи свої кращі традиції, борючись за свою само­стійну державу, українська молодь разом з тим мусить не тільки плекати загальнолюдські ідеали, а й активно боротись за них... Віримо, що ця боротьба закінчиться перемогою Правди і Добра».

Метою виховання у вільній Україні може бути благо і щастя Батьківщини. Під благом Батьківщини Г. Ващенко розумів:

  1. Державну незалежність, можливість для українського на­роду вільно творити своє політичне, соціальне, господарсь­ке і релігійне життя.

  2. Об'єднання всіх українців, незалежно від їх територіального походження, церковної належності, соціального стану і т.ін., - в одну спільноту, що пройнята єдиним творчим прагненням і високим патріотизмом.

  3. Справедливий державний устрій, який би підтримував лад у суспільстві і водночас забезпечував особисті права і сво­боди кожного громадянина, сприяв розвитку й прояву його здібностей, спрямованих у бік громадського добра.

  4. Справедливий соціальний устрій, за якого б зникала й унемож­ливлювалася боротьба між окремими групами суспільства.

  5. Високий рівень народного господарства і справедлива ор­ганізація його, що забезпечувала б матеріальний добробут всіх громадян і була позбавлена елементів експлуатації.

  6. Розквіт духовної культури українського народу, науки, мис­тецтва, освіти; піднесення їх на такий рівень, щоб Україна стала передовою країною у світі.

  7. Високий релігійно-моральний рівень українського народу, реалізація в житті вчення Христа.

  8. Високий рівень здоров'я українського народу.

Такою хотів бачити Україну її великий патріот Г. Ващенко, а українське виховання повинно мати національне зорієнтування; породжувати і здійснювати волю національного самоутверджен­ня; плекати народ сильний, гордий, мужній; формувати дужу, свідому націю; очищати українську духовність від всякого на­мулу, привнесеного імперськими, тоталітарними режимами.


2.2. Сучасний ідеал українського національного виховання

Християнські доброчинності, на які ми повинні орієнтуватися у формуванні нашого виховного ідеалу: віра, надія, любов, правди­вість, твердість у своїй вірі; уміння долати сумніви, зовнішні спо­куси; християнський оптимізм, бадьорість; уміння зносити не­вдачі, нещастя, страждання; душевний спокій і радість; уважне ставлення до інших; піклування про ближніх, розуміння своїх хиб та провин, уміння їх виправляти; уміння боротися зі злом, шанувати батька і матір, не бути рабом своїх тілесних пристрас­тей, багатства і суєтної слави, бути лагідним і доброзичливим, стримуватися від заздрощів, гордощів і честолюбства, бути чес­ним і правдивим, не красти і не вбивати, співчувати ближнім, допомагати хворим, убогим, ув'язненим; прощати образи, не мститися, боротися зі злом, особливо, якщо воно поширюється в суспі­льстві; по-братерськи ставитися до людей, підтримувати державу, шанувати представників влади без їх обожнювання та ідолопо­клонства, прагнути до мирного співжиття.

Абсолютні вічні цінності та їх антиподи: добро - зло; віра - нігілізм, надія - зневіра, любов - ненависть, доброта - жорсто­кість, чесність - нечесність, справедливість - несправедливість, щирість - лукавство, гідність - підкореність, милосердя - байду­жість, прощення - злопам'ятність, досконалість - недосконалість, краса - потворність, свобода - неволя, нетерпимість до зла - пасивність, великодушність - бездушність, оберігання життя - вбивство, мудрість - безглуздя, благородство - підлість.

Згідно з Концепцією громадянського виховання ідеал націо­нального виховання - це людина-громадянин, патріот, професіо­нал, людина з притаманними їй особистісними якостями і риса­ми характеру, світоглядом і способом мислення, почуттями, вчин­ками та поведінкою, спрямованими на розвиток демократичного

  • авторитет учителя («Шануй учителя як родителя», «На­вчай інших, сам учися», «Розумний научить, а дурень на­мучить», «Учитель - як мати, хоче найкраще дітям дати»);

  • самостійна робота над книгою («Хто багато читає, той багато знає», «Читання - найкраще навчання»);

  • урахування вікових особливостей («Які літа - такий розум»);

  • урахування індивідуальних особливостей («Кожна голова має свій розум», «Сто голів - сто умів», «У кожної Пашки свої замашки»);

  • навчання з раннього віку («Чого Івась не навчився, того й Іван не буде знати», «Нагинай гілляку, доки молода»);

  • бажання вчитись («Чоловік розуму вчиться цілий вік»);

  • допитливість («Хто людей питає, той розум має»);

  • прагнення до знань, працьовитість («Без труда нема плода»);

  • зв'язок із життям («Хто знання має, той мур ламає»).

2.3. Народні принципи набуття знань

Народ інтуїтивно усвідомив і виробив дидактичні принципи навчання і набуття знань, які близькі сучасним принципам нау­кової педагогіки.

Народ чітко уявляв, що розум - це не тільки знання, а й уміння застосовувати їх на практиці, у конкретній справі.

Із власних спостережень люди дійшли переконання про єд­ність розуму, почуттів і свідомості. Народ вірив, що розум людини складається із сукупності його ідей, що розумна людина своїм поглядом охоплює всі прояви життєвих явищ, уміє знахо­дити шлях до визначеної мети.

Народ інтуїтивно усвідомив необхідність систематичності в одержанні знань і неперервності освіти. Цю думку образно характеризує таке прислів'я: «Вчитися — все одно, що плисти проти течії: зупинився на хвилину - і тебе віднесло назад».

Народ ніколи не залишав поза увагою наочність. Багато на­родних афоризмів говорять про міцність знань. Заслуговує на увагу народу і питання свідомого засвоєння знань, а також нега­тивне ставлення до механічного заучування та зубріння: «Вбиті в голову знання не мудрість». На досвіді народ переконувався в доцільності навчання з раннього дитинства, коли людина особливо сприйнятлива до всього нового і здобуті нею знання залишаються вічним її надбанням. Народна педагогіка, по суті, бере під опіку кожну дитину, з моменту її народження.

Головне призначення розумового виховання народна педаго­гіка вбачає в тому, щоб розвивати в дітей цікавість, допитливість і формувати на їх основі пізнавальні інтереси.

Наш народ накопичив великий досвід розумового виховання і на основі цього досвіду сформулював свої керівні принципи навчання в прислів'ях і приказках: «Вчи не страшкою, а лас­кою», «Не бурчи, та навчи», «Путню річ і дурень зрозуміє», «З самого початку думай, який буде кінець», «Не все одразу, а потро­ху та помалу, то буде користі чимало», «Учи народ, учись і у народу», «Вчений, а кобили не запряже», «Не буде хата нова, коли в голові полова».

Великого значення українська етнопедагогіка надає емоцій­ності в навчанні і вихованні. Навчання повинно розвивати в дітей почуття тонкі і благородні, адже «ніщо не дійде до голови, якщо не побуває в серці».


2.4. Шляхи і засоби розумового виховання в українській етнопедагогіці

Народна виховна практика виробила чітку систему цілеспрямо­ваного впливу дорослих з урахуванням дитячої психології. На­род давно усвідомив, що пізнання навколишнього світу почина­ється з відчуттів, сприймання. Тому головне завдання у перший рік життя дитини зводиться до піклування про нормальний роз­виток відчуттів і органів сприймання дитини - зору, слуху, сма­ку, нюху й дотику.

Потенціал кожної дитини досить значний. Як стверджує американський психолог Б. Фуллер: «Усі діти народжуються геніями , але в продовж перших шести років ми допомагаємо їм позбутися цієї геніальності». Очевидно проблема полягає не тільки в кваліфікації педагогів, але й в не підготовленості переважної більшості батьків до розкриття природних здібностей своїх дітей. А відтак потрібні нові підходи до роботи з родиною, починаючи від моменту, коли подружжя бере шлюб, а тим більше відтоді, коли чекає на дитину.

hello_html_2194941f.jpg

Перші роки життя дитини допоки багатьма ще належно неоцінені, насправді визначають інтелектуальний потенціал особистості, її фізичне та психічне здоров’я на все життя .

З перших місяців немовляти дорослі прагнуть викликати в нього зорові, слухові й дотикові враження, привертаючи увагу до яскравих іграшок, брязкалець, предметів, що рухаються. Батьки радіють, якщо дитина вже до 4-х місяців уміє розрізняти деякі предмети, по-різному на них реагувати, може відрізняти «чужих» від «своїх», знаходить поглядом маму. «Розумненький росте», - кажуть у такому випадку.

Народна педагогіка відводить важливе місце в розумовому вихованні живому спілкуванню з розумними людьми. Обмін думками потрібний у спілкуванні з малими дітьми, коли в них формується світогляд.


3. Моральне виховання в українській етнопедагогіці

3.1. Мораль і духовність в українській етнопедагогіці.

Визначне місце в народній педагогіці посідає моральне вихован­ня. Це один із провідних напрямів формування особистості. Поряд із розумовим моральне виховання є важливою складовою виховної системи народу.

Народ завжди ставить поряд розум і мораль як основну окра­су людини: «Розум - найбільше багатство», «Мораль чиста - краще всякого намиста».

Як відомо, мораль - це система поглядів і уявлень, норм і оцінок, що регулюють поведінку людей, одна з форм суспільної свідомості; це сукупність правил, норм співжиття, поведінка людей, що визначають їх обов'язки, ставлення один до одного і до суспільства.

В українській етнопедагогіці з поняттям «мораль» межує і поняття «духовність». У науковому обігу вживається поняття «духовно-моральне виховання».

Духовність - це сукупність психічних явищ, що характери­зують внутрішній суб'єктивний світ людини, основні риси куль­турної спрямованості особистості: її інтереси, переконання, по­гляди, ідеали, світогляд, ставлення до життя, людей, до себе, своїх обов'язків, це бажання, воля, естетичні й моральні почуття осо­бистості.

Мораль і духовність стосуються виявлення трьох головних сил людини: мислення, відчування (почуття), хотіння (бажання). Ці сили зумовлюють помисли, життєві кроки, вчинки, поведінку людини. Духовно-моральне виховання передбачає формування у людини високої духовності і моралі.

Мораль українського народу, що лягла в основу його етнопе­дагогіки, етнопедагогічного ідеалу, послідовно й безкомпромісно відстоює доброчинну поведінку людини, гуманність поглядів, бла­городність думок, чистоту помислів. Народна педагогіка не ви­знає жодних причин, які б давали підстави для відхилення від норм моралі у повсякденному житті.

3.2. Завдання морального виховання

Моральне виховання визначається такими основними завдання­ми:

  • формування моральної свідомості

  • почуттів, волі і поведін­ки.

Зокрема, формування моральної свідомості пов'язане з ви­хованням у дітей правильного розуміння доброго і злого, мора­льного і аморального. Формування свідомості - це формування уявлень, понять, поглядів, думок, переконань. У народній педаго­гіці основними антитезами, які визнають завдання і напрям морального виховання, є: добро - зло; правда - брехня; милосе­рдя - жорстокість; любов - ненависть; радість - горе; життя - смерть; свобода - неволя тощо. Народна педагогіка акцентує увагу на вихованні почуття власної гідності, честі і совісті. Гідність, честь і совість - головні атрибути репрезентації людської мора­льності: «Бережи честь змолоду», «Не має ні честі, ні совісті», «Яка честь, така й совість».

Народна педагогіка освячує й такі високі духовні якості, як віра, надія, любов: «Віра гори повертає», «Хто має надію, той мо­лодіє». Українська народна педагогіка приєднує до системи ду­ховно-морального розвитку особистості також і релігійне вихо­вання, побудоване на основі віри в Бога і сповідування христи­янської моралі (молитви, заповіді Божі, святкові відправлення, художні розписи, ікони, церковний спів, ілюстрована Біблія, цер­ковний календар, колядки, молитовник). Християнська мораль органічно переплетена з мораллю народною. Відомими в народі є сім дій християнського милосердя:

  • нагодувати голодного

  • напоїти спраглого

  • одягнути голого

  • прийняти подорожнього

  • допомогти недужому

  • відвідати в'язня

  • поховати померлого

а та­кож дев'ять плодів святого духа:

  • любов, радість

  • мир

  • Терпіння

  • Доброта

  • Милосердя

  • Віра

  • Лагідність

  • стриманість.

Важливими хри­стиянськими чеснотами є мудрість, мужність, справедливість і доброта.

Народ моральними вважав цнотливих, шляхетних, доб­рочесних, праведних, носіїв людської гідності, честі, людяності.

Еталоном, своєрідним кодексом справжньої людської мора­лі є риси, притаманні українському народу: патріотизм, любов до рідного краю, повага й шана праці, простота, скромність, миролю­бність, гостинність, відвага, мужність, товариська солідарність, вірність друзям, правдивість, чесність, людяність, дружба, нена­висть до ворогів, оптимізм, совість, вдячність, охайність, чепур­ність, любов до ближнього, любов до природи, пристойність, віра в краще майбутнє, відвертість, ввічливість.

Висока народна мораль включає в себе і вірність у коханні. Зрада дружбі чи коханню розцінювалась у народі як великий злочин. Народ опоетизовував чисте кохання юнака і дівчини, визнавав єдино можливим шлюб за любов'ю, згодою батьків. У хлопців народна педагогіка з раннього віку виховувала своєрідне лицарство. Пошана до матері, до бабусі, до сестри поступово пере­ростала в пошану до дівчини, до майбутньої дружини. У дівча­ток з перших років життя виховувались ніжність та жіночість.

Взагалі моральне виховання у нашого народу охоплювало:

  1. приклад батьків, старших членів родини, оточуючих людей;

  2. громадську думку;

  3. поділ занять і праці за статями;

  4. обрядовість, звичаєвість;

  5. одяг, прикраси тощо;

  6. настанови, переконання, заборони;

  7. покарання.

Усе це, з погляду наукової педагогіки, - засоби, прийоми і методи морального виховання. Українська народна педагогіка виховує, плекає в молоді почуття чистої любові, але категорично засуджує вільне, легковажне ставлення до цього почуття, яке в народі називається безчестям. Збезчещена дівчина приречена на загальну зневагу. Народ завжди відстоював духовну близькість. Народна педагогіка засуджує короткочасні зв'язки тих, хто «по дві, по три кохає»:

Я до тої дівчиноньки не піду ніколи,

Бо до неї ходять хлопці, як діти до школи.

В українській етнопедагогіці вчинки людей, спілкування, по­ведінка пов'язані зі згадкою про Бога: «Без Бога - ні до порога», «Боже поможи», «Слава Богу», «З Богом, сину», «Побійся Бога».

Гарантом моральності була громадська думка («що люди ска­жуть»). Загально-етичною нормою була повага до старших і жі­нок. Існував в українського народу своєрідний «патріотизм села».

3.3. Методи, засоби і прийоми морального виховання

Методи, засоби і прийоми морального виховання, пропоновані народною педагогікою, надзвичайно різноманітні: переконання, етичні бесіди, роз'яснення, позитивний приклад, ігри та іграшки, народні традиції, свята, перебування на лоні природи, вправлян­ня у моральній поведінці, колектив, громада, народна обрядовість і звичаєвість, фольклор, народні пісні, колядки, народні перекази, думи, легенди.

Одним із поширених у народній педагогіці засобів мораль­ного виховання є засудження негативних вчинків засобом слова «гріх»: «Не бери гріх на душу», «Не гріши», «Побійся гріха».

Своєрідним підручником життя, програмою морального ви­ховання є народні казки.

hello_html_12bf0c63.jpg

Народна педагогіка не припускає нудних і надмірних мора­лізувань, натомість великого значення вона надає емоційності, орієнтації на свідоме засвоєння моральних норм і правил, фор­муванню моральної поведінки через моральні звички, вчинки, дії; переконанню, осудливим зауваженням, застереженням, роз­криттю негативних наслідків поганого вчинку, схваленням, по­хвалі, гумору, здоровому жарту.

Народна педагогіка висуває вимогу виховувати дитину від її народження («Як не навчиш дитину в пелюшках, то не навчиш і в подушках»). Правильне моральне виховання зумовлене його початком («Добрий початок - половина задуманого», «Гни дере­во, поки молоде, учи дитя, поки мале», «Учи сина, як годуєш, бо тоді вже не навчиш, як тебе годуватиме».

У практиці народного виховання загальновизнаним є при­вчання дітей з першого року слухати дорослих, виконувати їхні вимоги. Але дітей не позбавляють виявлення власної розумної ініціативи. У 2-3 роки вони виконують найпростіші доручення за вказівкою. У цьому віці дітей вчили берегти іграшки, речі, бережно ставитися до рослин і тварин. Народна педагогіка не схильна ділити рослини і тварин на корисні й шкідливі. Для дітей усе живе має бути добрим, бо пізнання світу починається з добра. Бережне ставлення до рослинного і тваринного світу, лю­бов до природи - такий народний закон. Той, хто нищить приро­ду, виростає в черству й жорстоку людину, а то й мерзотника.

Однією з основних ознак морального здоров'я народу є пік­лування про слабших, дітей, калік, хворих, старих. У центрі уваги народної педагогіки чемність і ввічливість. Могутнім регулято­ром моральної поведінки є слово вихователя. Визначаючи мора­льні рамки, народна педагогіка часто вдається до внутрішнього світу дитини, апелюючи до її честі, совісті, сорому («Бережи честь змолоду», «Стид хоч і не дим, а очі виїсть», «Совість гризе без зубів»).

Народна педагогіка надає великого значення тріаді в мораль­ному вихованні —

  • формуванню моральної свідомості

  • мораль­них почуттів

  • моральної поведінки.

Зважаючи на складність людської психіки, народна педаго­гіка шукала оптимальних шляхів морального виховання дітей («У чужу душу не влізеш», «Щоб пізнати людину, треба з нею пуд солі з'їсти», «Чужа душа - темний ліс»).

За народними твердженнями, засвоєння моральної істини має відбуватися через почуття, переживання і розум людини і втілю­ватися у її благородних вчинках.

На сьогодні актуальним є питання громадянського вихован­ня. Серед розмаїття його завдань одним із важливих є утвер­дження гуманістичної моралі. Моральність сучасної особистос­ті охоплює такі гуманістичні риси, як доброта, увага, чуйність, милосердя, толерантність, совість, чесність, повага, правдивість, працелюбність, справедливість, гідність, терпимість до людей, любов і пошана до своїх батьків, роду; моральна свідомість, яка дає змогу побачити й усвідомити ту межу моральної поведінки, за якою починаються моральні і протиправні вчинки. Високо­моральна свідомість стимулює соціально-ціннісну поведінку гро­мадянина України.


  1. Мудрість народна про сім'ю як головний педагогічний інструментарій

    1. Українська етнопедагогіка про роль, завдання, функції сім'ї, її статус та істотні ознаки

Серед усіх геніальних здобутків людства одне з провідних місць посідає сім'я, родина. «Від родини йде життя людини», «Без сім'ї нема щастя на землі» - говорять українці.

Сім'я є тим могутнім феноменом, який найтісніше об'єднує людей у родинне гніздо. Недарма кажуть, що коли міцна родина, то й держава сильна. Від духовного здоров'я сім'ї залежить ду­ховне благополуччя народу. Зневірена, зневажена сім'я - загуб­лене покоління, втрачене майбутнє.

Сім'я - це первинний осередок нації, суспільства, держави.

Із сім'єю пов'язане відновлення духовної національної куль­тури українського народу, етнізація дітей, формування націона­льної гідності і самосвідомості.

Сім'я - це святий вузол, яким пов'язані люди в суспільстві.

Сім'я - це життєдайний осередок, що приводить на світ Бо­жий і плекає найвищу цінність людства - дітей, майбутнє народу.

Сім'я - неперевершений чинник виявлення людини в усіх її можливих іпостасях (немовля, дитина, підліток, юнак, дівчина, син, дочка, чоловік, жінка, онук, онучка, дідусь, бабуся).

Сім'я - святиня людського духу, благородних емоційних пе­реживань: кохання, любові, вірності, синівської і дочірньої вдяч­ності, поваги, родинної солідарності, теплоти людських сердець.

Сім'я - хранителька моральних чеснот, національних звича­їв, традицій, пам'яті предків.

Високоорганізована, національно свідома українська сім'я -це духовний храм України-матері, який дає нам повний душев­ний спокій, захищеність від усіляких бід, натхнення для праці, погляд на світ та оточення.

Сім'я - найбільша вихователька підростаючих поколінь, не­втомна плекальниця високої духовності та гуманізму, націона­льного духу, характеру, свідомості, психології, патріотизму.

Родовід вихователів іде від батька-матері, від сім'ї.

Сьогодні в умовах відродження нашої духовної національ­ної культури ми повертаємося до традиційного статусу україн­ської родини.

Статус родини: непорушний авторитет, шлюбна родинна ві­рність, любов до дітей, родини, відданість справі їхнього вихован­ня, дотримання народних чеснот, норм християнської моралі, піклування дітей про батьків.

Український народ намагався протягом віків по-своєму осми­слити і визначити ознаки гарної сім'ї.

Ознаки сім'ї: вільність і рівноправність членів сім'ї, любов, обов'язок, взаємодопомога, доброта, дружба, працелюбність, так­товність, свідомість, розум та злагода у розв'язанні сімейних проблем, розуміння головного завдання - виховання дітей.

Функції сім'ї надзвичайно благородні й різноманітні:

  • від­творення і продовження роду людського

  • організація домашньо­го господарства і побуту

  • забезпечення і передача новим поко­лінням матеріальних і духовних цінностей

  • життєвого досвіду

  • трудових умінь та навичок, підготовка молоді до сімейного жит­тя

  • виховання дітей.

Найважливіша функція - це виховання, вирощування і «ви­ведення в люди» дітей. Це важка і складна функція. Народ каже: «Дітей годувать, свій вік коротать», «Малі діти - малий клопіт, великі діти - великий клопіт». Але це неодмінний обов'язок, основне завдання подружжя: «Умів дитину породити, умій і виховати», «Не той батько, що породив, а той, що до ума довів». Згідно з традиційним звичаєвим правом батьки повністю відпо­відали перед громадою за виховання дітей. Матеріали судових справ, етнографічні дані засвідчують, що у випадках провин дітей, порушення ними усталених морально-етичних норм каралися їхні батьки. Тому справі виховання дітей у сім'ї приділялась велика увага.

Обов'язками сім'ї були:

  • Турбота про нормальний фізичний розвиток та здоров'я: «Ой, щоб спало, не плакало, та щоб росло, не боліло на головку й на все тіло», «Росло здоровим, сильним, дужим та добрим мужем».

  • Кодування колисковою піснею в душі дитини таких пер­шорядних якостей, як працелюбність, чесність, доброта, ша­нобливе ставлення до «отця-неньки», старших людей: «Коли дитину не навчиш у пелюшках, то не навчиш і в подушках», «Гни тоді, як іще дубчик, а не тоді, як уже кілком стане» (моральне виховання з раннього віку).

  • Трудове виховання. Народження дитини розглядалось як поява майбутнього трудівника. Основний принцип: «Ні­хто не сміє дармувати». Раннє залучення до праці, розпо­діл трудових обов'язків (погонич, пастух, пряха, пастушка, нянька, помічник у хатньому господарстві, чоловіче діло, жіноча робота, домашнє ремесло). Мета трудового вихо­вання - надання практичної допомоги батькам, прищеп­лення любові, прив'язаності до праці, розуміння її обов'я­зковості, нетерпимості до неробства і байдикування.

  • Інтелектуальний розвиток. Народ каже: «Не бажай синові багатства, а бажай розуму». Батьки дбали, щоб дитина шви­дше «приходила до розуму». Істотною в народній педагогі­ці є потреба розвитку в дитини не розуму взагалі, а «розуму доброго», «здорового глузду», що будуть приносити добро.

  • Християнські морально-етичні засади та людські чесно­ти: не посягати на чуже, говорити правду, шанувати бать­ків, старших людей, бути чесним, добрим, привітним.

Риси хлопця: моторність, обов'язковість, мужність, кмітливість.

Риси дівчини: скромність, цнотливість.

Засади сімейного виховання, його практика ґрунтувалися переважно на здоровій життєвій основі, на праці, визначальних людських морально-етичних началах і були спрямовані на фор­мування повноцінної особистості.

Народна педагогіка дає настанови батькам: не потурати дітям, не пестити понад міру, виховувати добрими вчинками, прикладами, розумним словом, розумними покараннями: «Дитині дай волю, так сам підеш у неволю», «Хто дітям потаче, той сам плаче», «Гарна людина-паляниця, а не дитина», «Посієш вчинок, виросте звичка», «Учи дітей не страшкою, а ласкою», «На крутеє дерево треба крутого клина», «Отець по-батьківськи поб'є, по-батьківськи й помилує», «Материні побої не болять».


    1. Провідні завдання і принципи родинного виховання

Коротко завдання родинного виховання можна визначити так: виховання повинно зробити людину здатною до осягнення її призначення. Олюднення особистості, підготовка її до життя, реалізація її особистісного виявлення — мудра заповідь народ­ної педагогіки: «Дивись, не забудь: людиною будь».

Розмаїтість людського життя зумовлює провідні завдання і принципи родинного виховання. У процесі родинного вихован­ня забезпечується реалізація натуралізму, раціоналізму, гуманіз­му, евдемонізму, соціалізації та етнізації, духовності.

Натуралізм вимагає розглядати людину як частину приро­ди й неухильно дбати про гармонійний розвиток природних сил дитини, яка розвивається наче та рослина: «Діти, як квіти: по­ливай - рости будуть», «Як грибочки ростуть діточки».

Раціоналізм націлює на плекання розуму дитини: «Розуму не купують, а набувають», «Розумний всьому дає лад».

Гуманізм передбачає людяне ставлення до дитини, формування людяності, щирих стосунків, утвердження добра, доброзичливос­ті, взаємоповаги, любові один до одного. Одним із критеріїв оцін­ки народом людини було і є ставлення до дітей: «Любить дітей -добрий, не любить - змій», «Кинув своїх дітей — мерзотник».

Евдемонізм мету виховання вбачає в земному благополуччі та щасті: «Кому щастя служить, той ніколи не тужить», «Не родися красивим, а родися щасливим».

За визначенням української народної педагогіки, щастя - це стан цілковитого задоволення життям, окрилення життєвими успіхами, вдачами, благополуччям. Наш народ виявив такі влас­тивості щастя: делікатність («Щастя - не кінь, не загнуздаєш»), об'єктивність («Щастя, як вільна пташка: де захотіла, там і сіла»), фатальність («Від лихої долі не сховаєшся»), невизначеність («Ні­хто не знає, де кого щастя чекає»), розчарування («На світі гро­шей багато, а щастя мало»), категоричність («Кому нема щастя зранку, не буде й до останку»), оптимізм («Бог не без милості, козак не без щастя»).

Народна мудрість вчить: «На чужому горі щастя не буду­ють», «Хай тому трясця, хто зазіхає на чуже щастя», «Всякий свого щастя коваль», «Хто дрімає, той щастя не має».

Соціалізація - це перетворення людської істоти на суспіль­ний індивід, включення в суспільне життя. Соціалізація знахо­дить своє конкретне втілення в сім'ї, громаді, народі, нації, тобто в етнізації, фундамент якої закладається в сім'ї.

Плекання духовності, тобто світоглядно-морально-етичного внутрішнього світу дитини, полягає у вихованні дітей на засадах народної моралі, обізнаності з релігійною культурою, у шанобли­вому ставленні до неї.

Українська етнопедагогіка зазначає, що ядром виховного впливу на дітей є батьки. І насамперед - чудодійний вплив матері:

У нашім раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

Мати народжує дітей, віддає їм свою любов, тепло і ласку. Народ порівнює матір із сонцем: «При сонці - тепло, при матері - добро». Народ склав багато афоризмів про матір: «То ті цвіти красні, котрі зацвітають, то ті діти щасні, котрі матір мають», «До людей по розум, до матері по серце», «Рада б мати для дітей небо прихилити та зорями вкрити ». Народ порівнює матір з пра­вдою, молитвою: «Материнська молитва і з дна моря підійме», «Одна мати - вірна порада».

Народна педагогіка визначає неординарні функції матері:

  • годує дітей, як земля людей;

  • мати - опіка й охорона дітей;

  • мати – душа сім'ї, берегиня домашнього вогнища, добра, тепла і затишку.

Особливе значення виховної місії матері: «Чого не дала мама, того не купиш і в пана», «Яка клепка - така бочка, яка мати - така й дочка».


hello_html_m26331d90.jpg


Народ говорить про материнське чуття міри в суворості, ви­могливості і любові до дитини. А материнська мова забезпечує злет дитини до осягнення розуму, духовності. Зі щирою любов'ю матері приходить до кожної дитини почуття патріотизму.

Високим в українському народі був і авторитет батька, ваго­мим був його вплив на дітей: «Не навчив батько, не навчить і дядько», «Коли батько рибалка, то й діти у воду дивляться», «Не хочеш слухати тата, то послухаєш колись ката», «Добрий батько не хоче лихого сина», «Таткова хата усім багата».

Народна педагогіка на передньому плані тримає проблему батьків і дітей: «Хто батька-матір зневажає, той добра не знає».

Впливовим виховним фактором, як було зазначено вище, народ вважав авторитет батьків.

Створенню авторитету сприя­ють

  • взаємоповага між батьками

  • їхня пристойна поведінка

  • мо­ральне обличчя

  • працьовитість

  • єдність вимог

  • чуйне ставлення до дітей

  • знання їхніх потреб і інтересів

  • увага до дітей, допомога дітям

  • ерудиція батьків, господарність

  • орієнтація в духовних сферах

  • участь у громадському житті.


Відроджуючи українську народну педагогіку, слід активізу­вати в очах дітей четверту заповідь Божу: «Шануй батька твого і матір твою». Ця заповідь накладає гуманні взаємні обов'язки на дітей і батьків - любити і належно виховувати своїх дітей («Не ті батьки, що породили, а ті, що виховали»), любити, пова­жати батьків, піклуватися про них. Така об'єктивна закономір­ність людського життя.

В українській народній педагогіці аморальним є ігноруван­ня батьками своїх обов'язків щодо дітей, невдячність дітей у ставленні до батьків. Це гріх і сором від людей. Народна педа­гогіка підносить батька-матір як нероздільну святиню, а наступ­ність поколінь, вірність батьківським, дочірнім і синівським обов'язкам як основний закон життя. Саме тому так зворушли­во сприймаються слова покинутої старенької матері:


Дочки мої, дочки, дочки мої, пави!

Чому мене не кидали, як падали з лави?

Сини мої, сини, сини-соловейки,

Чому мене не кидали, як були маленькі?

Стали підростати - стали покидати.

Ой, хто ж мене старенькую буде годувати?!

    1. Новітні перспективи сімейного виховання у XXI столітті

XXI століття прогнозується як століття нового злету державо­творення, демократизації, гуманізації суспільства, злету сили ро­зуму і порядності.

Типові прикмети століття позначаються і на педагогіці, сі­мейному вихованні. Новітні перспективи виховання у XXI ст. будуть визначатися:


  1. традиційною українською родиною з українським родин­ним національним вихованням, адекватним сучасним і майбутнім потребам суспільства;

  2. укріпленням сім'ї (деформаціям - ні);

  3. розумінням того, що українська родина покликана ростити українців;

  4. боротьбою з такими негативами, як спотворення родинних чеснот, норм моралі, виховних традицій; чвари, пияцтво, нар­команія, занедбаність батьківської педагогіки, статева розпу­ста, неробство, зрада, розлука, спад дітності, сирітство, апатія, безвідповідальність;

  5. поверненням до українського народного родинознавства, до відродження статусу української родини;

  6. моральною підготовкою молоді до життя;

  7. входженням у лоно рідної педагогічної культури;

  8. боротьбою з так званою «сексуальною революцією», розгу­лом проституції та порнографії;

  9. укріпленням авторитету української родинної педагогіки;
    честю і солідарністю української родини, дотриманням єд-
    ності, наступності, спадкоємності поколінь; родинною і по-
    дружньою злагодою, зваженістю, розсудливістю, обачливістю,
    сексуальним вихованням, формуванням майбутнього сім'я-
    нина, плеканням шлюбних пар нової генерації, вихованням
    гідних громадян України.


  1. Українське народне дитинознавство

    1. Місце, статус дітей, проблема дітності в українській народній педа­гогіці.

У народній педагогіці дитина - це незмінний центр виховного впливу:

Ох, діти! Діти! Діти!

Велика Божа благодать!


hello_html_6b81f136.jpg


Народна педагогіка відводить важливу роль місцю і статусу дитини в соціальному житті. Добре виховані діти - щастя та доблесть батьків. У дітях — успадкування справ батьків, продов­ження родини, народу, нації. У дітях - увіковічнення зв'язків між поколіннями; збереження історичної пам'яті, духовної та матеріальної культури, примноження здобутків попередніх поко­лінь. У дітях - безсмертя людства. Без дітей немає справжньої сім'ї, немає батьківства, материнства, немає виховання, не може бути і самої родинної педагогіки.

Діти - майбутнє народу, нації, утвердження її вічності. «Якщо твої наміри розраховані на рік - сій жито; якщо твої наміри розраховані на десятиріччя - саджай дерева; якщо твої наміри розраховані на віки — виховуй дітей» — вчить народна мудрість.

У процесі багатовікової виховної практики наш народ нако­пичив величезну кількість знань про дітей. Узагалі ідея дітнос­ті — одна з центральних проблем у народній педагогіці. Народ завжди прихильно ставився до дитини. У народі кажуть, що ранок є найкращою порою доби, весна - року, а дитинство - жит­тя. А ще кажуть, що людина двічі живе на світі: перший раз - у дитинстві, другий раз - у спогадах про нього.

Народні українські обереги зобов'язують мати, любити, берег­ти та правильно виховувати дітей. Народ порівнює дітей з ясни­ми зірочками («Малі діти, що ясні зірочки: і світять, і радують у темну ніченьку»), квітами («Діти - як рожеві квіти»). Бажаючи комусь добра, українці завжди згадували дітей: «Година вам щаслива. Щоб ви бачили сонце, світ і дітей перед собою». Ідея дітності втілена в різних жанрах усної народної творчості. Це народні прислів'я, приказки, побажання, весільні пісні, новорічні щедрівки, вислови, колядки, казки, народні повір'я: «Май у ко­шарі барана й ягницю, а в запічку дітей копицю», «Бодай на вас добра година та грошей торбина, а до того дітвори сотні півтори», «Як жнива, так і дитина нова», «Ой, є вдова близько двора, де­в'ять синів породила, а десяту дочку Настусеньку», «Скажи, удо­во, скажи небого, скільки собі діток маєш? Ой, де куточок - то там синочок, а на печі - то дев'ять дочок, а ще ж бо не всі - половина в овсі, чотирнадцять ячмінь в'яжуть».

Народні казки є теж свідченням багатодітності сім'ї. Напри­клад: «Був один бідний чоловік. Той чоловік мав багато дітей» (Казка про бідного чоловіка й лисицю), «Був один бідний чоло­вік. А той чоловік мав 12 дітей» (казка про Мар'ю - царівну та Івана - царя), «Жила одна жона і мала стільки діточок, як на ре­шеті дірочок. Не знала їм числа» (казка «Стільки діточок, як на решеті дірочок»). Наш народ схвально ставився до багатодітно­сті: «Сім синів годую, всім щастя готую», «У кого дочок сім, то й щастя всім». Кількість майбутніх дітей народ намагався вга­дати по кільцях на пучках пальців правої і лівої руки. Кущ калини на новому обійсті був символом краси, достатку, радості, багатодітності. Гніздо ластівки під дахом оселі і ластів'ята - на добробут, на багатодітність. Поширеним у житті нашого народу є повір'я про добрих лелек, які приносять дітей, символізують родинне щастя й подружню злагоду.

Ставлення до дітей є мірилом гідності людини, її морального обличчя. Бездітна сім'я вважалася нещасливою, але батьки мрі­яли про дітей до глибокої старості. Не випадково у бездітного подружжя з'являється дитина, яка стає його єдиною втіхою і розрадою (казки «Солом'яний бичок», «Кривенька качечка», «Івасик - Телесик»).

Народ робив логічний висновок: якщо немає власних дітей, треба брати на виховання чужих, які втратили батьків. Народ засуджував дітовбивство, тих, хто цурається своїх дітей. Народ оцінює дітей як опору, міць, радість сім'ї, майбутніх трудівників, захисників рідної землі, велику надію батьків на спокійну старість.

Народна педагогіка обстоює думку, що дітей у сім'ї повинно бути принаймні троє, одну дитину важко виховувати і перевихо­вувати: «Одинак, як не злодій, то пияк», «Де одинець, хазяйству кінець».

Народна педагогіка ратує за багатодітність, вбачаючи в ній соціальний і педагогічний сенс; за щирість, співдружність, взає­морозуміння, дружбу і повагу між членами сім'ї. Крилатим є вислів «Любіться, як браття і сестри». Народна педагогіка засу­джує розбрат між братами і сестрами, відстоює непорушні узи побратимства:

Тим на світі хліб не родить,

Що брат з братом не говорить.

Тим на світі втрачається,

Що брат сестри цурається.

Народна педагогіка підтримує любов, гуманне ставлення до дітей, її завжди хвилювала доля позашлюбних дітей, які не зна­ли ласки батьків («Не байстрюкові гріх, а батькові»). Народна педагогіка з глибоким співчуттям ставиться до позашлюбної дитини, категорично виступає проти її засудження, приниження, кепкування з неї. Поза увагою не залишалася і доля дітей-сиріт. Зазначаючи, що дуже важко жити «дітям без роду, без пле­м'я, без совіту, без привіту», народ ніколи не втрачав надії на поліпшення їхнього становища. Мудра народна заповідь: кож­на дитина повинна зростати й виховуватися в сім'ї. Не випадко­во сьогодні виникла ідея «сімейного дитячого будинку». Ця ідея свято виконувалась народом сотні років тому.

У народі велику увагу приділяли вибору опікунів. Це авто­ритетні, доброзичливі люди, які можуть виховувати чужу дити­ну як свою. Про доброго вітчима і добру мачуху народ говорить з глибокою пошаною: «Не ті батьки, які породили, а ті, що виховали».

5.2.Суть народного дитинознавства, його основні компоненти

Виходячи з наведеної вище інформації про дітей, у народній ет­нопедагогіці виділено такий важливий її компонент, як дитинознавство. Воно концентрує в собі усталені погляди народу на ді­тей, емпіричні знання про умови й рушійні сили онтогенезу люд­ських якостей на стадії дитинства, про закономірності перебігу фізіологічних, сенсорних, емоційних, вольових та пізнавальних процесів у дитячому віці від народження й до фізіологічного до­зрівання та включення в доросле життя.

Коротко можна сказати, що народне дитинознавство - це сума психолого-педагогічних знань про дітей, набутих у процесі навчально-виховної практики народу.

Дитинознавство зосереджує в собі і погляди народу на фор­мування та розвиток особистості дитини. Воно виступає як орга­нічний компонент духовної культури нашого народу, українсь­кої родинної етнопедагогіки. Наш народ мав глибокі знання внутрішньої природи дитини й виняткове вміння здійснювати підхід до неї на основі врахування вікових особливостей, статі, індивідуальних рис характеру.

У процесі багатовікової практики, контактів з дитиною і спо­стережень за нею наш народ нагромадив величезну кількість цінних знань про дітей. Однак науковці звернули на них увагу порівняно недавно. Наприкінці XIX - на початку XX століття на сторінках періодичної преси почали з'являтися повідомлення про родильну обрядовість і догляд немовлят (0. Малинко, 0. Онищук, І. Барвінський, Д. Лепкий).

Цікаві відомості містить праця М. Костомарова «Сімейний побут у творах південно-руської народної пісенної творчості», праця «Дитина в звичаях і віруваннях українського народу» М. Грушевського, праці І. Франка «Жіноча неволя в руських піснях народних», «Дітські слова в українській мові». У 1921 р. в с. Старосілля Остерського району Чернігівської області була заснована перша в Україні етнографічна дослідна станція. Пра­цівник станції Н. Заглада видала монографію «Побут селянсь­кої дитини» (1926). У роки сталінського свавілля були піддані анафемі дослідження в галузі етнографії дитинства. Інтерес до етнопедагогіки відновився на початку 1970-х років і пов'язаний з іменем В. Сухомлинського, який бачив у народі «живе вічне джерело педагогічної мудрості». Згодом українського дитиноз­навства певною мірою торкалися у своїх творах С. Бабишін, Н. Гаврилюк, Г. Довженок, В. Скуратівський, М. Стельмахович, Є. Сявавко.

Відродження національної духовності ставить за мету вчити­ся в народу, запозичувати в нього багатющі знання та досвід, і в цьому річищі народне дитинознавство відіграє першорядну роль.



5.3.Сімейні звичаї й обряди, пов'язані з дитиною


А тепер про народні обереги дітей, дитинства й материнства. У народі так заведено, що кожна заміжня жінка повинна мати й виховувати дітей. Це природне прагнення підтримується сім'єю, рідними та близькими як морально, так і практично (піклуван­ня про вагітну). Майбутній матері не дозволяли виконувати важку роботу, дбали про поліпшення її харчування, намагалися створи­ти в родині спокійну атмосферу. Народна педагогіка дає ряд на­станов, про те, що дозволено, а що заборонено вагітній: не можна вживати спиртного, треба задовольняти всі її бажання. У народі намагалися вгадати, хто народиться. Коли в правому боці руха­ється дитина, то буде хлопчик, а в лівому — дівчинка. Народ високо цінує як синів, так і дочок: «Сини й дочки — одного дере­ва листочки», «Син - утіха батька, а дочка - матері», «Годуй сина для себе, а дочку для людей».


Досить своєрідним є погляд на дітей-«сьомчат». За повір'ям, «сьомчата» краще виховуються і володіють пророчою силою -«у семирічному віці побачать домовика». Це пов'язано з тим, що число 7 наділено магічним смислом. Серед народу жила віра в силу семирічних богатирів. Такий підхід до «сьомчат» у народ­ному дитинознавстві позначений глибоким гуманізмом і вірою в те, що слабенька, немічна істота («сьомча») обов'язково вижи­ве, виросте, стане гарною, розумною й сильною людиною.


В етнопедагогіці є цілий ряд звичаєвих настанов і обрядів як необхідної передумови успішного народження, здоров'я і благо­получчя матері, дитини та їх щасливої долі. Комплекс обрядово­сті поділяється в народі на чотири групи: дородові звичаї і об­ряди, власне родильні, післяродові обрядові дії, що знаменують приєднання дитини до сім'ї, роду, громади.

hello_html_me272d5f.jpg

Магічні дії, ритуали, звичаї під час весілля були спрямовані на забезпечення плодовитості подружжя, народження синів (роз­плітання коси молодим хлопчиком, влаштування першої посте­лі молодих на необмолочених снопах). Період вагітності був об­ставлений низкою оберегів: приховування вагітності від сторон­ніх, уникнення зустрічі з каліками, хворими, негарними на ви­гляд людьми, поганих вражень. Вагітна не повинна була диви­тися на вогонь і померлого, бити тварин, брати щось чуже, серди­тися, сваритися, гніватися. Вважалося, що поведінка матері, її психологічний стан безпосередньо впливають на здоров'я, роз­виток, формування дитини ще до її народження. Звичай велів не відмовляти вагітній, задовольняти всі її бажання. Поява на світ нової людини вважалася великим таїнством. Пологи відбу­вались у домашніх умовах, але без сторонніх. Постіль породіллі відгороджували завісою, щоб уберегти її і немовля від поганих очей. Пологи приймала бабка-повитуха. Від її знань, умінь зале­жали значною мірою успішні роди, життя, здоров'я матері і ди­тини. Вона приймала дитину, відсікала пуповину хлопчикам на сокирі, поліні, а дівчинці - на веретені, гребені, щоб прищепити їм навички до основних видів сільськогосподарської праці; ку­пала дитину, охрещувала хвору, вмираючу дитину; зав'язувала пуповину, промовляючи: «Зав'язую щастя, здоров'я і многії літа», «Зав'язую тобі щастя, і здоров'я, і вік довгий, і розум добрий».

Перша купіль розглядалася як очищення дитини і охорона її від злих духів. Тут була виражена народна віра в силу води, слова і першого контакту дитини з різними життєво необхідни­ми предметами. До першої купелі додавали свяченої води, вкла­дали лікарські трави, шматок хліба або трохи зерна, кидали сріб­ні або золоті монети. Подекуди до першої купелі дівчаток доли­вали меду, молока, клали голку (гуцули), а хлопчикам клали свердло (бойки). У наш час до цих предметів додані ручка і олівець, аби дитина була розумною, добре вчилася. Коли хтось заходив до хати, він повинен був укинути в купіль якусь монету. Воду з першої купелі виливали в якийсь куток, куди ніхто не заходив. Бабка-повитуха проводила обряд «очищення» породіл­лі та себе. Цей обряд проводився зі свяченою або вперше зачерп­нутою вранці з криниці водою. Бабка скроплювала породіллю, тричі давала їй надпити води. Породілля зливала на руки пови­тухи, обдаровуючи її (хліб, сіль, кусок полотна, хустка). Процеду­ра очищення доповнювалась церковним ритуалом виводу через 35 днів від пологів, після чого породілля вважалася повністю очищеною.

Подекуди зберігся обряд обсушування дитини біля палаючої печі (Закарпаття), запалювання свічки, світло якої оберігає від злих сил.

Після кількох днів після народження дитини породіллю від­відували заміжні жінки з поздоровленнями, обов'язковим при­несенням традиційних продуктів (сиру, масла, калача, каші, си­рих яєць). Це звичай прилучення дитини до родинного і позародинного колективу. Ця тенденція відвідування виражена і в ін­ших післяродових актах: виборі імені (за церковним календарем або надання імені дідуся, бабусі, когось іншого з предків), хрещенні (хрещені батьки могли бути родичами або друзями. У куми за­прошували кілька пар). Церковне хрещення супроводжувалося певними звичаями, магічними діями і замовляннями. Перед хре­щенням дитину клали на кожух, на стіл, на піч, поміж буханця­ми хліба - це, за повір'ям, могло забезпечити дитині достаток, тісний зв'язок з домом, вберегти від зла. І тут головну роль віді­гравала баба-повитуха: готувала пелюшки, сповивала дитину, передавала її кумам, примовляючи: «Нате вам новонароджене, а нам принесіть молитвенне і хрещене». Дитину до хреста треба нести на правій руці, при ній мають бути традиційні обереги (часник, сіль, шматок хліба, а інколи і буханець).

Загальноприйнятим звичаєм в Україні є святкування наро­дження дитини. Цей звичай у християнський час переважно приурочували до дня хрещення. На хрестини приносили пода­рунки: полотно, хліб, яйця, а в наш час ще й цукор та інші про­дукти. Частування гостей супроводжувалось примовляннями й побажаннями, а в деяких регіонах складовою хрестин були та­кож спеціальні обрядові пісні. На Гуцульщині зберігся давній звичай обтинання дитині волосся на хрестинах, що символізує прилучення її до роду. Подекуди після хрестин проводили ще й калачини - в одне зі свят батьки дитини відвідували кумів з калачами, обдаровували їх.

Після хрестин практикувалися різні охоронні дії для захис­ту дитини й матері від шкідливого впливу злих сил, «поганих очей». У колиску клали металеві гострі предмети (ніж, ножиці, голку). На руку дитині пов'язували червону стрічку - від «зурочин». Сповиту дитину перев'язували червоною крайкою. Через рік після народження дитини відбувався обряд першого постригу дитини. Ритуальні елементи: кум чи кума вистригали волосся над чолом, потилицею, вухом, потім достригали, ховали волосся або зберігали, пускали за водою або спалювали.

Основні мотиви всього комплексу народних звичаїв і обрядів - це успішне народження, здоров'я матері і дитини, благополуччя і щастя новонародженого.

Піклування про дитину розпочиналося відразу ж після народ-Своєрідного значення народна педагогіка надає сміху і плачу дитини: «Дитина, що не плаче, не буде довго жити», «Дитина, що багато кричить, буде довго жити», «Дитина не плаче, то мати не знає»; плачем немовля виявляє свою потребу. Батьків має непоко­їти тихий, хворобливий плач (дитина довго не буде жити).

Народна педагогіка пропонує мудрі і прості засоби заспокоєн­ня дитини від плачу: «Дитина плаче, мама мусить співати», дати забавку: «Голодна дитина забавку ламає». Організм дитини ви­магає частого годування: «Дитина їла б щогодини». Українська народна педагогіка задовго до наукової довела, що у формуванні людини вирішальну роль відіграють перші роки її життя. Вона вважає, що першоумовою гармонійного розвитку дитини є добре здоров'я і весела вдача; своєрідне значення має також і сміх дитини. Якщо дитина уві сні сміється, «їй добре, вона здорова». Щирий сміх народ розглядає як показник не тільки доброго здо­ров'я, а й доброї душі, гармонійні натури: «Недобрі не вміють сміятись». Батьки раділи, коли бачили дитину веселою, жвавою, усміхненою: «Дітки хоч голенькі, аби живенькі», «Веселий, як горобець», «Жвавий, як рибка в річці», «Весела, як весняний жай­воронок».

Ідеалом дитини в народному розумінні є: «Верткий, мов в'юн», «Живий, аж шкіра на ньому горить», «Маленьке, але важкень­ке», «Хоч мале, та вузлувате», «Хоч мале, та натоптувате».

У народному дитинознавстві враховуються таємниці душі дитини, духовний світ, особливості і динаміка вікових змін і жит­тєвих функцій дитини. Існує близько 200 різних пестливих звер­тань до дітей: зозулька, кровинка, крихітка, голубчик, ангелятко, сонечко, зайчик, щебетунчик, рибка і т.ін.

Народна педагогіка категорично забороняє ранити вразливу душу дитини.

Стосовно дитини вживання лайливих слів виключається, не допускається також лихослів'я дорослих у присутності дитини.


  1. Українська народна дидактика

    1. Народна дидактика, її мета і зміст

Народна педагогіка поставила поряд два гіганти людського розу­му - пізнання і навчання.

Усе здобуте народом в результаті пізнання, шляхом навчан­ня передавалося підростаючому поколінню.


hello_html_1ca4aae9.jpg


Народна дидактика - це складова народної педагогіки, здо­бутки народу в галузі освіти і навчання, його погляди на знання і їх роль у житті людини, джерела, шляхи набуття знань (приро­да, життя, книга, школа, суспільство, спілкування, навколишнє се­редовище), принципи, методи, прийоми народного навчання, його засоби; на зміст народного навчання, умови трансформування різноманітних знань у якості особистості.

Народна дидактика, даючи життєві орієнтації в навчанні дітей, його організації, формах, шляхах реалізації, не залишає поза увагою виховних дій. У полі її зору завжди були: формування світогляду та світоглядної позиції особистості, формування за­гальної культури людини, її ідейності, життєвих орієнтацій та ідеалів, виховання бережного, розумного ставлення до навколи­шнього світу, підготовка підростаючого покоління до життя та праці, до виконання різноманітних життєвих суспільних та гро­мадських функцій.

Мета народної дидактики:

  1. дати розумову освіту людині, яка є важелем піднесення загальної культури, засобом формування світогляду, за­безпечення загального розвитку молоді, підготовки її до життя і праці;

  2. формувати справжню людину, освічену, культурну, духовно багату, доброзичливу, працьовиту, підготовлену до певного виду трудової діяльності. Народна дидактика прагне навчити ко­жного жити і працювати.

Зміст освіти в народній дидактиці:

  1. Засвоєння знань про живу і неживу природу, суспільство, ви­робництво і саму людину.

  2. Засвоєння рідної мови, через яку дитина входить у сферу людського спілкування, пізнає навколишній світ та інші мови («Скільки ти знаєш мов, стільки разів ти людина»).

  3. Вивчення фольклору - активного поширювача знань.

  4. Засвоєння знань, пов'язаних з різними видами праці: домо­ведення, кулінарія, медицина, гігієна, зоологія, ботаніка, ме­теорологія, рукоділля, будівельна справа, ремесла і промисли, праця майстрів-умільців.

  5. Засвоєння знань, пов'язаних з найвизначнішими подіями в історії народу, героями, іменами борців за світлу долю людей.

  6. 6.Засвоєння знань, пов'язаних з окремими моментами сус­пільствознавства (держустрій, законодавство, суспільні про­цеси, національна самобутність народу).

  7. Засвоєння географічних знань (сторона, частина світу, назви населених пунктів, річок, гір, океанів, походження назв міст і сіл).

  8. Засвоєння фізико-математичних знань.

  9. Часткою змісту дидактики було прилучення дітей до фізку­льтури та народного мистецтва.


hello_html_12f86cdd.jpg


Народна дидактика своїм змістом спрямована на те, щоб дати кожному індивіду систему знань, умінь та навичок, які охоплю­вали б основні види діяльності людини — навчальну, виробничо-трудову, сімейно-побутову, суспільно-громадську. Зміст освіти в народній дидактиці обумовлений життєвими потребами трудової діяльності людини. При цьому велика увага звертається на тре­нування розуму, вироблення творчих нахилів, розвиток природ­них здібностей, розв'язання виховних завдань у процесі навчання.

    1. Знання і навчання в народній дидактиці

Народна дидактика високо оцінює знання людини як результат навчання, сам процес навчання: «Вік живи - вік учись», «Пташ­ка красна своїм пір'ям, а людина - знаннями», «Хто знання має, той мур ламає».

Традиційними в народній педагогіці є народні знання з аст­рономії, метеорології, математики, ботаніки, зоології, медицини, кулінарії, агрономії, ветеринарії, квітникарства, садівництва, бджі­льництва, з різноманітних, традиційних в Україні ремесел і про­мислів, фізики, географії, геології, історії, філософії, педагогіки, психології, етики, естетики, різних видів народного мистецтва.

Знання народ здобував у праці шляхом багаторічних спосте­режень. Народні знання мали прикладний характер. Центральне місце серед усіх наук посідало вивчення рідної мови. Чудові на­родні уроки рідної мови - це слухання, переказування, створення казок, легенд, оповідань, прислів'їв, приказок, афоризмів, декламу­вання, виконання пісень, відгадування загадок, дитячі ігри тощо.

Особливе місце народна дидактика відводить прислів'ям і приказкам. У них закладено програму народного навчання, різ­номанітну наукову інформацію: «Славний козак Максим Заліз­няк - славнішеє Запорожжя», «Вибрати найкращих у раду, вони не підведуть громаду», «Хто землю удобряє, тому вона й повер­тає», «Як мілко орати, то краще випрягати», «Кинь ячмінь у бо­лото, вбере тебе у золото», «Сій овес у кожусі, жито - у брилі», «Ранній пар родить пшеничку, а пізній - метличку», «Сип овес коню мішком - не ходитимеш пішком», «Ластівки низько літа­ють - дощ обіцяють», «Обізвався Яготин: Ніжин мені побратим».

Народна педагогіка відображає і закономірності навчання. Увага дітей звертається на оточення, властивості предметів, ко­ментування роботи, спільну діяльність дітей з дорослими, подо­рожі дітей і батьків у природу, мудрі відповіді батьків і дорос­лих на запитання дітей.

Мета навчання, його завдання:

а) набуття дітьми знань;

б) розвиток їхніх інтелектуальних сил і розуму;

в) формування світоглядних позицій особистості;

г) засвоєння традицій і соціально-культурних цінностей народу;

д) виховання всебічно розвиненої особистості;

е) формування життєво необхідних практичних умінь і навичок прикласти знання і науку до потреб життя і виробничо-господарської діяльності.

6.3. Народні принципи, методи, прийоми, форми організації навчання

Народ постійно шукав раціональних шляхів організації навчан­ня. Усе це знайшло відображення в принципах і методах на­вчання.

Вироблення принципів навчання - це поступовий процес, по­в'язаний з кроками народу у пізнанні природи, суспільства, люди­ни, з розвитком виробництва, матеріальної і духовної культури.

Мотивація доцільності принципів народної дидактики по­в'язана з народною психологією, фізіологією, народною філосо­фією. Наприклад, народна філософська течія природовідповідності активізувала в дидактиці принцип природовідповідності. За цим принципом навчання треба проводити з урахуванням природи дитини, зокрема її особливої схильності й податливості до навчання («Тоді учи, як упоперек на лавці лежить, а як упо­довж ляже, тоді вже його трудно вчити»).

Важливу роль відіграє врахування індивідуальних і вікових особливостей («Що голова, то розум», «Всяк розумний по-своє­му: один спершу, а інший потім»).

Народна філософія сенсуалізму висунула на передній план у народній дидактиці принцип наочності («Краще один раз поба­чити, ніж сто разів почути», «Око бачить далеко, а думка ще далі»).

Чуттєве сприйняття деколи може бути неточним («Чув дзвін, та не знає, де він»), тому важливо забезпечувати єдність чуттєво­го з логічним («Треба розумом надточити, де руки не візьмуть»), збуджувати активність думки («Хто думає, той і розум має»).

Поширені народні афоризми: «Говори мало, слухай багато, а думай ще більше», «Не на користь книжку читати, коли вершки лише хапати» - переконують у відстоюванні народною дидакти­кою принципу активного і свідомого навчання.

Народній дидактиці властивий оптимізм, віра в силу навчан­ня: «Не кажи «не вмію», а кажи «навчусь».

Народна дидактика відстоює принцип доступності навчан­ня (посильність для дитини, ґрунтування нових знань на життє­вому досвіді, шлях у навчанні від легкого до важкого, від невідо­мого до відомого, від простого до складного).

Доступність - це не спрощеність і штучне полегшення на­вчання. Навчання - наполеглива праця, що вимагає долання труднощів: «Доки не впріти, доти не вміти», «Хто хоче знати, тому треба менше спати». Навчання дає людині знання на все життя, тому народна дидактика орієнтує на додержання принци­пу міцності знань: «Що в молодості навчишся, то на старість як знайдеш», «Учись змолоду, пригодиться на старість».

Провідним орієнтиром народної дидактики є життя, жит­тєві потреби людини. Важлива дидактична вимога народу - це зв'язок навчання з життям, життєвість і актуальність навчання («Потрібно вчиться, завжди пригодиться», «Хто що вміє, то і діє», «Хто що знає, тим і хліб заробляє», «Знання без застосування -це хмара без дощу», «Десять мільйонів видів знань потрібно для того, щоб здобувати їжу»). Про того, в кого голова начинена знан­нями, далекими від життя, у народі іронізують: «Учений, а коби­ли не запряже».

Народна дидактика відстоює достовірні, правдиві, наукові знан­ня: «Той дає раду, хто знає правду», «Наука в ліс не веде, а з лісу виводить», «Чим більше науки, тим довші руки», «Де більше науки, там менше муки». Вона поставила науковість навчання в ряд своїх найважливіших принципів.

Народна дидактика послідовно обстоює принцип виховуючо­го навчання. Народ інтуїтивно дійшов і до розуміння того, що необхідна систематичність в одержанні знань, неперервність осві­ти: «Вчитися - усе одно, що плисти проти течії: зупинився на хвилину — і тебе віднесло назад», «Чоловік розуму вчиться ці­лий вік».

Народна дидактика дійшла справедливого висновку про на­вчання як основний чинник становлення особистості (форму­вання розуму, світогляду, почуттів, пам'яті, уяви, мовлення, мис­лення, уваги, спостережливості, ставлення до життя, знань, праці, пізнавальних і творчих здібностей та інтересів). Навчання, за народною дидактикою, спонукає людський розум вбирати ідеоло­гію і психологію народу, його переконання, традиції, звичаї, мора­льну, інтелектуальну й естетичну культуру. Надійним спільни­ком у цій справі є різноманітні методи і прийоми навчання. Методи і прийоми народної дидактики прості, легкі, загальнодоступні.

Народна дидактика розглядає досить різноманітні методи навчання: бесіди, розповіді, описи, пояснення, читання, народні оповіді (казки, легенди, перекази, спогади), народну пісенну і на­родну повчальну творчість (прислів'я, приказки, притчі, заповіді, сентенції, заборони); спостереження за працею, змінами в житті рослин, тварин, у неживій природі, за вчинками людей, побутом; показ предметів, малюнків, зразків, способів дій; виконання прак­тичних завдань за зразком чи за вказівкою, дидактичні, рухливі, драматизовані ігри і ігрові прийоми.

Досить ефективним методом у народній дидактиці є евристи­чна бесіда. Народна дидактика звертає особливу увагу на вміння її проводити: «Добра голова не скаже пусті слова», «Не мели, як пустий млин», «Не мовчанка буває нудна, а пуста балачка», «Тре­ба знати, де що сказати», «Слухай тисячу разів, а говори один раз», «Говори мало, слухай багато, а думай ще більше», «Або розумне казать, або зовсім мовчать», «Що маєш казати, то напе­ред обміркуй».

Народна дидактика засуджує антипедагогічні методи навчан­ня: «Не вчи дитину штурханнями, а хорошими слівцями», «Учи дітей не страшкою, а ласкою». У центрі уваги народної дидакти­ки є такі розумові операції, як аналіз, синтез, індукція, дедукція, абстрагування, узагальнення.

Якщо класифікувати методи навчання, які розглядаються народною дидактикою, то можна виділити такі їх групи:

а) наочні методи: спостереження, показ предметів, малюнків,
зразків, способів дій, ознайомлення з продуктами народної
творчості;

б) словесні методи: бесіда, розповідь, опис, пояснення, читання,
народні оповідки (казки, легенди, перекази, спогади, бува-
льщини), народна пісенна творчість, повчання і повчальна
творчість (прислів'я, заповіді, настанови, притчі, правила);

в) ігрові методи навчання.

Важливим компонентом народної дидактики є форма навчан­ня. В ній відображається найраціональніша організація навчан­ня. Народна дидактика виділяє такі форми навчання: навчання ланцюжком («Знаєш і вмієш сам - навчи цього інших»), само­навчання, челядництво (профнавчання у майстра), наставництво, похід, прогулянка, екскурсія, заняття в гуртках, колективне чи­тання вголос.

Наукова дидактика знаходить своє вираження в наукових працях учених, а застосування - у діяльності педагогів-професіоналів, у шкільному навчальному процесі. Народна ж дидактика живе в пам'яті народу, у масовій його навчальній практиці, на­вчально-виховних народних традиціях.

Народна дидактика надає великого значення мовленнєвому розвитку дітей. Вона створила дитячу мову як надійний трамп­лін для опанування мови дорослих, як перший етап на шляху мовленнєвого розвитку дитини (мама, киця, гам, ляля, люля, жижа, бека, цяця, тася, коко, му, дюдя та ін.). Без застосування створе­ної народом мови для дітей навряд чи можна було б прилучити дітей до словесного спілкування. Завдяки дитячій мові дитина швидко і впевнено входить в русло материнської мови. Стиму­люючим засобом цього процесу є дитячий фольклор, який охоп­лює словесну творчість дорослих для дітей (колискові пісні, пестушки, , забавлянки, небилиці, казки, примовки, лічилки, скоромовки, дражнилки). Велике педагогічне значення має вход­ження дитини в мову і навколишній світ через пісню.

Народна дидактика вчить жити. У цьому найвище її покли­кання. Причому жити чесно, справедливо, обстоюючи добро і правду. Покликання народної дидактики - активно допомагати молоді в трудовому і моральному зростанні, у прилученні її до знань, самостійного думання, старанної праці; у формуванні її світоглядної позиції. Народна дидактика схвально оцінює того, хто вчить дітей спостерігати, бути уважним, розвиває дитячу па­м'ять і уяву. Народна дидактика високо оцінює мудру відповідь на запитання дитини, оцінює як велике мистецтво, що розширює кругозір дітей, сприяє засвоєнню нових знань. Окрасою народної дидактики стали загадки, загадки-шаради, загадки-задачі, загадки-жарти, вікторини. Вони розвивають і перевіряють розум людини. На їх основі влаштовуються інтелектуальні поєдинки.

Народна дидактика відображає загальнодидактичні законо­мірності навчання, а також аспекти вивчення окремих навчаль­них предметів, що свідчить про зародження в середовищі народу предметних дидактик. Усі нинішні шкільні наукові методики з'явилися значною мірою завдяки народній дидактиці.

Народна дидактика дає знання і поради дівчині - майбутній матері, радить залучати до педагогічної праці старших дітей. А основна мета народної дидактики - навчити кожного бути лю­диною. Народна дидактика виражає віковічну мрію народу про писемність і грамотність («Вчення - світ, а невчення - тьма», «Учений іде, а неук слідом спотикається», «Де грамотні люди, там біди не буде», «Грамота - не хвороба, літ не збавить», «Хто пише та малює, той діток своїх годує»).


ІІ. Виховання та навчання в умовах ретроінновації етнопедагогіки.

ІІ.1. кроки співробітництва вихователя та родини засобами етнопедагогіки

Науково педагогічна мета над якою працює ДНЗ №7 «Колосок»: «Забезпечення природного входження в життя рідного краю через його мову традиції, культуру».

Народна педагогіка - - це колективна творчість народу. Багаторічний досвід роботи переконує, що етнопедагогіка – школа яка завжди з нами, школа сім’ї і навколишнього.

Усвідомлюючи важливість перших років життя дитини, які насправді визначають інтелектуальний потенціал особистості, її фізичне та психічне здоров’я на все життя, ми намагаємось знаходити інноваційні підходи до роботи з родиною, починаючи від моменту, коли подружжя ще тільки чекає на дитину. Доцільно проводити консультативні бесіди, що розкривають важливість поведінки батьків в період вагітності мами та з перших хвилин життя малюка. Перший час не всі майбутні батьки серйозно ставились до наших рекомендацій. Але побачивши результати наших консультацій в інших родинах, почали самі виходити на контакт, збільшилась потреба в спілкуванні з педагогами. Кількість вихованців нашого закладу істотно зросла – з 54 вихованців до 130.

Специфіка нашого регіону така, що більшість населення російськомовні, багато представлена вірменська діаспора. Під час переходу закладу на державну мову навчання не у всіх було бажання навіть чути українську мову.

Тому із найменшими ми починали з колискових пісень. Їх мова барвиста, соковита, приваблива, сюжети прості й зрозумілі, насичені яскравими образами рідних і близьких для дитини людей – матері, батька, братиків і сестричок. Колисанки розвивають слух та чуття мови. Колискові пісні глибоко гуманні і зворушливі, бо йдуть від щирого серця материнського. Вони збагачують словник дітей пестливою лексикою: голівонька, віченьки, рученьки, ніженьки, дитятко, хлопятко,малесенька, хатинонька. Такі слова із уст рідної дитини ще нікого не оставили байдужими.

Також з малятами доцільно вчити потішки, пестушки, забавлянки. Це елементарні словесно-рухові ігри дітей в які долучаються і з задоволенням і старші.

Але спочатку ми батьків вчимо, як із своїм дитям розігрувати забавлянку. Це може відбуватись і в груповій кімнаті з вихованцем, а може і під час прогулянки з батьками і малюком , що тільки-но прийшли знайомитись із закладом.

Наприклад, розігрування забавлянки « Кую – кую чобіток». На столі сидить лялька, взута в чобітки, лежить молочок. У ляльки знятий чобіток. Вихователь каже: «Малята подивіться – який гарний чобіток у нашої лялі, але його треба починити, ось і молоток лежить. Послухайте про це пісеньку.» . Читає потішку, тримаючи в одній руці чобіток:

Кую-кую чобіток,

Подай, бабо молоток

(бере сама молоток

Й імітує підбивання чобітка.)

Не подаси молоток –

Не підкую чобіток.

При повторному читанні замість слова бабо вихователь називає імя дитини. Вихователь стимулює дітей та дорослих до промовляння слів забавлянки.

З дітьми старшого дошкільного віку влаштовуємо вечори розваг, «Свято рідної мови» та ін.. В яких із задоволенням приймають участь і родичі вихованців.

На основі ідей народності ми надаємо вагомого значення початковому вихованню, яке має спрямуватись на гармонійний розвиток дітей; фізичне, гуманістичне, трудове, розумове, естетичне. Важливу роль у здійсненні цих завдань відіграє родина.

Тому свою роботу ми ставимо таким чином, щоб родинне життя дитини природно продовжувалось і в дошкільному закладі, аби нагадувати дитині про те чим вона живе в родині.

Урахування індивідуальних особливостей дітей, їхнього темпераменту й упровадження родинного клімату – важливий напрям ретроінновації в ДНЗ. Застосовуючи тонкий психологічний підхід до дитини, щоб сформувати у неї почуття прихильності до рідних місць, виховуємо патріотичні почуття, які наповнюють серце й душу змалку, а потім тримають у своїх обіймах протягом усього життя.

Народна освіта унікальна ще й тим , що вона надає змогу проявити свої таланти кожній дитині, пройти через почуття своєї неповторності та неповторності кожної людини. Це виховує надзвичайно духовні почуття один до одного: толерантності, доброти, турботи, поваги, захоплення, уміння радуватись і своїм і чужим маленьким і великим перемогам.

На заняттях і в повсякденному житті широко використовується українська народна творчість, що є невичерпним джерелом виховання і навчання дошкільнят. Використовуючи новітні технології, традиційними стали заняття з народознавства: «Право на турботу з боку дорослих», «Скупий складає, а щедрий споживає», «Вироби умільців України», «Вдячність», «Обереги України», «Народні символи», «Подорож у країну Ввічливості», «Звідки ти?», «Стежини доброти» та ін.

Діти з чотирьох – п’яти років виявляють природний потяг до громадського життя. В ДНЗ № 7 надають великого виховного значення українським національним святам: «Свято урожаю», «Свято Миколая», «Щедрий вечір», «Стрітення», «Звучи рідна мово!», «Зустріч птахів», «Уклін тобі, мамо», «Спас». Улюбленим серед родинних свят стало «Закосичення».

Працюючи у тісній взаємодії із батьками вихованців, під час систематичної роботи, позитивно змінюється ставлення батьків до народних традицій, збагачується їх етнопедагогічний досвід. Батьки з більшою свідомістю та задоволенням беруть участь в заходах з народознавства та житті дошкільного закладу взагалі.

Вихователі широко використовують таку форму роботи з родиною, як організація виставок поробок, малюнків, української традиційної народної творчості зроблених дітьми із своєю родиною. Такі заходи сприяють вихованню гуманістичних почуттів в колі родини, виховання почуттів пошани, любові до своїх батьків, гордість за свою родину.





hello_html_m4a51517f.jpghello_html_m7509950d.jpg



Як результат такої роботи, нерідкі звертання батьків допомогти організувати свята у колі родини вихованців закладу, за мотивами самобутньої культури українців, із чудовими зразками багатющої творчості нашого талановитого народу.



hello_html_68771934.jpghello_html_m254fb6b7.jpg



ІІ. 2. Виховання та навчання за допомогою народної гри.

Українська народна гра – природний супутник життя дитини, джерело радісних емоцій, криниця знань, естафета традицій поколінь, могутній засіб виховного впливу. У ній яскраво відображується спосіб життя людей, їхній побут, праця, бажання оволодіти мудрістю, красою, бути сильним, спритним, вольовим, уміти досягати мети. То ж невипадково видатні педагоги закликали збирати й описувати народні ігри, щоб донести до майбутніх поколінь колорит звичаїв, оригінальність національного самовираження, своєрідність мови.

Відродженню та ефективному впровадженню в навчально-виховний процес народних ігор присвячено чимало сучасних наукових досліджень: А.Богуш, Е.Вильчковського, А. Вольчинського, Г.Воробей, Н.Луцан, Н.Лисенко, ММельничук, Є.Приступи, Н.Химич, А.Цьося та інші.


hello_html_m75e7aa11.jpg

Які ж українські народні рухливі ігри доцільно використовувати в роботі з дошкільнятами?

За своїм змістом усі народні ігри лаконічні, виразні й доступні дітям. Вони зумовлюють активну роботу думки, розширюють світогляд, збагачують знання про довкілля, розвивають уяву. Вдосконалюють психічні процеси, стимулюють перехід дитячого організму на вищий щабель розвитку. Свої життєві враження і почуття малеча передає в умовно-ігровій формі, яка сприяє конкретному перевтіленню в різні образи – гусака , вовка, ворона, квочки абощо. Ігрова ситуація захоплює і водночас виховує дитину, а діалоги персонажів, відтворення чіткого образу потребують активної розумової діяльності.

Безсюжетні ігри – ігри -лови, латки: "Піжмурки", "Квач", "Схованка", "Третій зайвий", "Рву, рву кавуни, діда не боюся!", "Голуби" та ін. Ці ігри містять чимало пізнавального матеріалу, особливо такого, який збагачує сенсорну сферу, розвиває самостійність дій. Діти часто, орієнтуючись на ведучого, мають проявляти миттєву і правильну реакцію, бо лише тільки швидка дія дає бажаний результат. Велика виховна мета закладена й у правилах гри. Вони визначають весь хід, регулюють дії і поведінку учасників,, їхні взаємини, сприяють формуванню вольових якостей.

Побутові народні ігри — відображують працю українського народу. Україна здавна була краєм землеробів, до того ж було добре розвинуте тваринництво, птахівництво, бджолярство, тому характерною особливістю українських народних ігор є імітація трудових дій. Про це свідчать і назви ігор: "Мак", "Просо", "Буряк", "Гуси", "Кульгава качечка", "Бджоли", "У коваля", "У бондаря", "Печу, печу хлібчик" та ін.

Серед народних ігор можна також виділити ігри-забави та ігри-атракціони. Такі ігри мають естафетний характер з елементами змагань: стрибки на одній нозі: "Бій півнів", "Кульгава качечка", ігри з м'ячем: "Лови м'яч!", "У собачки", "Штандер", перетягування

канату: "Гуртове перетягування", підстрибування та ловіння бублика або цукерки зубами, ігри комічного характеру: "Ледачий Гриць".

Сезонно-обрядові ігри - "Кривий танок", "Іде, іде дід, дід",

"Вийди, вийди, Іванко", "Подоляночка", "Не я б'ю, верба б'є...", "Ходить Купса по риночку" та ін. Під час календарних свят, що проводились зі зміною пір року, люди знаменували великі події у житті природи, так чи інакше відображуючи їх у своїх обрядах. Від змагань, що відбувались під час ритуальних ігор, де символічно представлялися різні види природи, від перемоги тих чи інших сил, вважалося, залежав успіх людей протягом року чи сезону.

Народні ігри можна поділити на сюжетні й безсюжетні, великої, середньої та малої рухливості (за ступенем фізичного навантаження), ігри з ходьбою, бігом, лазінням (за ознакою руху, що переважає). Так, А.Цьось поділяє народні ігри на рухливі ігри та забави зі співом, приказками й примовками, ігри з предметами, рухливі ігри та забави на розвиток фізичних якостей (сили, спритності, швидкості).

Народна педагогіка визначає дві групи дитячих ігор: спонтанні, які виникають стихійно чи як наслідування дій дорослих та розважальні ігри з готовими правилами, які створювалися і змінювалися народом упродовж століть. Обдумуючи, які ігри запропонувати дітям, слід враховувати природні умови. Скажімо, гуляючи в лузі, доречно пограти в "Гусей", "Віночок", "Подоляночку"; у лісі у "Грибок", "Горішок"; біля водойми у "Міст", "Качок і рибалок" тощо.

Сезонно-обрядові ігри приурочуються до календарних свят. Так, напередодні Пасхи доцільно розучити з малятами народну гру "Не я б'ю, верба б'є...", на Пасху "Ходить Купса по риночку", перед Благовіщенням – "Перепілочку", "Кривий танець"; на свято Стрітення — "Зима і Весна", "Горобейко", "Ой летіла зозуленька"; на Новий рік чи Різдво – гру "Калита", "Водіння Кози" тощо.

Перш ніж запропонувати дошкільнятам певну народну гру, варто ознайомити їх з їх походженням, атрибутами та дійовими особами, розповісти, як у цю гру грали у давнину.

Ось, скажімо, як можна ознайомити малят з народною грою "Вербич". Доцільно розповісти дітям, що верба один з оберегів України. Напередодні Великоднего свята люди несуть у церкву

вербові гілочки святити. І вважається, що така гілочка може захистити людину або тварину від хвороби. І є така народна традиція свяченою вербою злегка хльоскати своїх друзів та родичів, примовляючи:

"Не я б'ю, верба б'є...

За тиждень Великдень.

Будь багатий, як земля,

А здоровий, як верба".

Так і народилася українська народна гра "Вербич".

А ось, як можна ознайомити малят з давньою традицією святкування Івана Купала.

Напередодні свята купальське дерево прикрашали вінками, квітам та стрічками. Увечері біля обрядового дерева розкладали вогнище з дубових гілок, і хлопці в парах з дівчатами перестрибували через нього. Вважалося, що в такий спосіб відбувається очищення вогнем. З давніх-давен люди вірили, що вогонь очищує душу від усього злого і наділяє силою та здоров'ям. Саме тому цей обряд проводили перед жнивами.

Дітям буде цікаво дізнатися також про те, що стрибала через вогонь лише доросла молодь, а дітлахи стрибали через кропиву. Адже так безпечніше. А якщо кропива все таки когось жалила, то це було на користь.

Можна розповісти малятам про символіку вінкоплетення: пояснити значення квітів і кольорів стрічок.

Цікаво буде дітям ознайомитися і з історією гри "Кривий танець". Ось одна з її версій.

Гра виникла дуже давно, в ті часи, коли на нашу Вкраїну нападали татари. Батьки тоді вчили дітей остерігатися ворога і в разі небезпеки заплутувати свої сліди, щоб чужинці по них не потрапили в село. В танку імітується саме такий рух - по кривій. Діти водили "кривий" хоровод по обіді біля церкви на свято Благовіщення. Люди з особливою шаною ставилися до цього свята, коли "Бог благословляє всі рослини". Тому працювати в цей день вважалося за великий гріх. Існувало повір'я, що на Благовіщення, навіть птах не в'є собі гнізда. А на свято вранці діти виходили в поле до бузька (лелеки), показували йому свячений хліб і промовляли: "Бусень, бусень, на тобі хлібця, а ти нам — жита копу".

Таку інформацію музичний керівник або вихователь може дібрати майже до кожної гри, а також підшукати уривки оповідань, народних казок, влучні загадки, прислів'я. Наприклад, ось таку з

загадку доречно загадати перед грою "Коза": "Не дід, а з бородою, не бик, а з рогами, не корова, а доїться". Перед проведенням гри можна заспівати народних пісеньок, наприклад, перед грою "Сірий кіт" і колискову про котика, перед грою "Зайчик сіренький" - пісеньку про зайчика.

Хочеться відмітити, що на музичних заняттях я використовую народні ігри зі співом та танком, хороводні ігри, бо це більше відповідає задачам музичного виховання дітей.

Дітям буде цікаво ознайомитись також з традиційними атрибутами народних ігор, які використовувалися в давнину. Так, варто розповісти малятам, що м'яч колись робили з бичачої вовни, яку скочували між долонями, а щоб м'яч був пружніший, його змочували водою. Такий м'яч називався повстяний, і гралися ним переважно старші діти або дорослі, бо він був надто важкий. А спеціально для малят вовну скочували в кульку й обшивали зверху шкірою. Такий м'яч був м'який і називався ремінний. Замість вовни використовували також пір'я, пух, волоски очерету.

Цю інформацію можна знайти в публікаціях А.Цьося, в яких автор не тільки розповідає про спеціальні атрибути для українських народних ігор, а й дає поради щодо їх виготовлення, рекомендує використовувати в народних іграх ще й ось такі суто народні атрибути:

гилку – дерев'яну палицю для відбивання м'яча (для дошкільнят
можна зробити дощечку 80 х 10 см);

  • скралі – груглі дерев'яні обрубки завдовжки 4,5 см;

  • ходулі;

  • цурку (дерев'яну паличку, загострену з обох кінців, завдовжки 20-30 см);

  • швигалку (гнучку лозину, близько 1 см завширшки і 1 см завдовжки).

У давнину діти використовували для рухливих ігор майже все, що потрапляло під руку. Так для гри "Шкандибки" пристосовували короткий ціпок, який міг торкатися землі обома кінцями, а в грі "Перевези бабусю" використовували камінець або черепок, що, майстерно підкинутий, підстрибував над водою (скільки разів підстрибнув камінець – стільки разів перевіз бабусю).

Перед початком ігор дітей можна ознайомлювати з малими формами фольклору. їх можна розучувати і безпосередньо під час гри. Оскільки вони досить ритмічні й досить легко запам'ятовуються. (Добірка народних закличок, лічилок, промовок і мирилок у додатку А).

У процесі гри вихователь пояснює дітям її зміст, стежить за точністю дій та виконанням правил, регулює фізичне і психічне

навантаження, взаємини гравців, учить спритно й швидко діяти в ігровій ситуації, дружно досягати спільної мети і відчувати радість від того.

Текст народної гри не варто розучувати з дітьми заздалегідь – з ними треба знайомити під час гри. Такий прийом зацікавить малих, додасть утіхи. Прислухаючись до ритмічного поєднання слів, діти при повторенні гри легко запам'ятовують їх. Правила треба пояснювати коротко, щоб більше часу присвятити власне грі.

Для підведення підсумку гри можна використовувати народні прислів'я та приказки: "Дружній череді і вовк не страшний", "Зробили спішно, коли б воно не вийшло смішно", "Берись дружно - не буде сутужно" тощо. Такий лаконічний виховний підсумок може справити на дітей набагато сильніше враження, ніж надокучливе моралізування.

Педагог у своїй практичній роботі з дошкільнятами може творчо використовувати народні ігри, доповнюючи окремими жестами, рухами, словами, видозмінюючи їх відповідно до ситуації за власним бажанням або бажанням дітей, де що й випускати в грі, щоб осучаснити зміст.

Ігри були й є своєрідною школою фізичного й духовного гарту, пізнання власних нахилів, засвоєння етнічних засад, навичок орієнтації у довкіллі. В органічному поєднанні з танком, піснею, акторством ігри розвивають уяву й здібності дитини, тренують її увагу, пам'ять, кмітливість і спритність. Ігри стають джерелом натхнення, пробуджують потребу до дії й мобілізують внутрішні сили, зумовлюють доброчинні мотиви творчої діяльності, вчать жити за певними правилами, рахуватися з думками інших, викривати лукавство, брехню, підступність, привчають до життєдіяльності в суспільстві, допомагають досягти успіху, викликають естетичну насолоду, створюють добрий настрій. Гра – це споконвічний геніальний учитель і вихователь дитини. Майстерність педагога та чітко продумана методика проведення народних рухливих ігор і розваг забезпечать не лише виховний, а й пізнавальний та оздоровчий ефект, сприятимуть залученню дошкільнят до витоків національної культури та духовності, зроблять їхнє дозвілля веселим і яскравим.

hello_html_m79d5d9dd.jpghello_html_a5490fc.jpg

Усна народна творчість є невичерпним джерелом виховання і навчання підростаючого покоління. У ній відбивається життя народу, його історія. Мова, мораль, народна мудрість. Серед величезного багатства усної народної творчості в роботі з дітьми раннього та молодшого дошкільного віку використовують колисанки, забавлянки, пестушки, потішки, небилиці, заклички, промовки, голосили мовчанки, лічилки, прислів’я, загадки, дражнили, мирилки. Колискові пісні глибоко гуманні й зворушливі, бо йдуть від щирого материнського серця.

У дошкільному закладі колискові пісні заучують на музичних заняттях, використовують в дидактичних іграх: «Покладемо Ганю спати», «Оксанчине літо та інші. Діти разом з вихователем, вкладаючи ляльку спати, співають колискові українські пісні. З дітьми старшої групи доцільно організовувати разом з мамами вечір українських колискових пісень: «Колисковий віночок», у ході якого діти вкладають разом із своїми мамами спати ляльок, ведмедиків, інсценують зміст різних колисанок.

Народ створив забавлянки, які знайомлять дітей з трудовими процесами: «Сорока - ворона», «Куєм, куєм ніжки»…

З дітьми старшого дошкільного віку влаштовують вечори розваг за мотивами творів українського народного фольклору. З метою розваги у вільні години використовують небилиці – жартівливі, дотепні вірші, в яких передається начебто реальне життя, «Звідки ти?» Люблять діти голосили та мовчанки. Завжди в нагоді в повсякденній роботі стають мирилки. Наприклад:

«Мир – миром, пироги з сиром,

Варенички в маслі, ми дружечки красні,

Поцілуймося!»

Поетичні твори усної народної творчості з давніх часів використовуються в педагогіці. К.Д.Ушинський підтвердив їх подвійне значення. Він вважав, що народні прислів’я корисні за своєю формою для навчання дітей рідній мові, а за змістом – для ознайомлення з життям народу, для виховних цілей. «В них, - писав К.Д.Ушинський ,- відбились всі сторони життя народу: домашнє, сімейне, польове.» Він вважав, що для дитини прислів’я завжди є невеличкою задачкою.

Видані українські письменники Т.Шевченко, Марко Вовчок, Іван Франко, Леся Українка високо оцінювали їх у своїх творах, радили записувати та зберігати краплини народної мудрості для виховання майбутніх поколінь. Іван Франко називав прислів’я та приказки скарбом нашої мови, «коштовними перлинами».

Значну увагу народному фольклору приділяє сучасний педагог, автор програми «Великий світ маленької дитини» І. Квасниця. Ця авторка має 17 братів і сестер, і всі вони, а також інші родичи прийняли участь в написанні цієї програми. Вона написала 4 книги (по 1 тому вже працюють багато садочків в Україні). Додатком до книг є аудіодиски з казками, легендами та іншим фольклором українського народу. І.Квасниця всебічно розкриває, як його можна використати в повсякденному житті на заняттях для гармонійного виховання та всебічного розвитку дитини.

hello_html_2c4e1f4.jpg

Неабияка увага приділяється вихованню високої духовності дитини, її доброзичливого ставлення до себе та всього світу в цілому. Дітям дуже цікаво тільки за допомогою гуаші та кінчиків пальців розфарбовувати ілюстрації до художнього матеріалу представленого програмою. Також діти із задоволенням співають пісні, які вони чують на дисках (пісні співають вихованці дитячої школи співу міста Києва).

Ця програма дійсно є збірником народної мудрості, що щиро пропонує свої надбання маленьким громадянам України.

hello_html_13ee268f.jpg

Велику групу становлять прислів’я навчального характеру, з яскраво вираженим моральним змістом. У них висміються негативні риси і вади людини і проявляються чесність, правдивість, хоробрість, мужність тощо. Кому не відомі такі влучні приказки, як «Хитрощами не довго проживеш». Прислів’я та приказки – це своєрідний кодекс моральної поведінки і кожний може тут знайти пораду, підтримку, осуд.

Прислів’я та приказки – це своєрідна програма навчання, інформативна дидактика. В них закодована різноманітна інформація: «Шануй людей і тебе шануватимуть».

Прислів’я на моральну тематику використовують після читання художніх творів. Так, у бесіді після читання творів про чесність можна використовувати такі прислів’я: «Правда і в морі не втоне» та інші.

У старшій групі можна провести заняття, цілком побудоване українських народних прислів’ях та приказках – «Чому так у народі говорять?». Для цього вихователь добирає прислів’я на кілька моральних тем, наприклад, про скромність, ввічливість, дружбу, чесність, правдивість, сміливість. Заняття починається з прислів’я, наприклад, з такого: «Хвастун – пустий чоловік». Діти пояснюють зміст прислів’я, наводять конкретні приклади з художньої літератури про скромних та хвальків, називають знайомі прислів’я на цю тему, аналізують поведінку дітей своєї групи. Після цього пропонується інше прислів’я, заняття продовжується.

Для того, щоб прислів’я увійшли в активний словник дитини, вихователю потрібно постійно стимулювати дітей до вживання їх як на заняттях, так і в повсякденному житті.

У випускній до школи групі влаштовують літературний ранок на тему «Усна народна творчість». Сценарій ранка розробляє вихователь разом з музичним керівником. Учасником такого ранку є як діти, так і дорослі. Зал прикрашають рушниками, панно, скульптурними та керамічними виробами. Дітей одягають в українські костюми. Добре, якщо такі костюми будуть і у дорослих учасників ранку.

hello_html_5dbe17d3.jpg

Для того, щоб твори усної народної творчості завжди були постійними помічниками вихователя, їх потрібно збирати, групувати по темах і формулювати в альбом. Так у педагогічному кабінеті дошкільного закладу повинні бути тематичні альбоми з прислів’ями («Про працю», «Прислів’я на морально-етичні теми » тощо), загадками, скоромовками.

Постійне використання малих поетичних жанрів фольклору в дитячому садку сприятиме збагаченню українського мовлення дітей найпопулярнішим жанром є народна казка.



ІІ. 3. Народні казки – це перші підручники життя в кожній сім’ї.



hello_html_m180b7b11.jpg


Інсценівка казки «Коза-дереза».


У казках акумулюються, збирається все варте уваги нащадків, це своєрідний сплав життєвого досвіду і мрій, реальності й вимислу, який вчить дітей і є скарбом народної дидактики.

До золотого фонду українських казок належать соціально-побутові казки, що відображають дійсні, реалістичні події. Головним героям допомагають розум, мудрість, моральна стійкість, добропорядність. Це казки «Дівчинка семилітка», «Правда й кривда» та інше. Сприймання та розуміння дітьми некорінної національності українських народних казок залежить від уміння розповідати казку дорослим, від особистості та стилю розповідача. Однією з вимог до розповідача казки є емоційність.


Казки дітям читають, розповідають у супроводі наочності на заняттях з художньої літератури та протягом дня у вільний час.



ІІ. 4. Національні свята

hello_html_58c01e9e.jpg

Народна педагогіка надає великого виховного значення українським національним святам. Вони належать до групових, фронтальних форм виховання підростаючого покоління.

Діти з чотирьох – п’яти років виявляють природній потяг до громадського життя. Вони самі стихійно групуються, об’єднуються для проведення спільного дозвілля, розваг. Кожний народ має свої національні свята та розваги. Має їх і український народ. Отже , діти некорінної національності, які проживають на території України мусять з дитинства прилучатися до національних українських свят відповідно до їх регіону.

Національні свята переважно пов’язані з сезонами, порами року. Восени святкують обжинки; взимку – Святого Миколая, Різдвяні свята, колядки, щедрівки, стрітення; весною – веснянки, зустріч птахів, Великдень; влітку – зелені свята, Івана купала, Спаса.


hello_html_6a1b8601.jpghello_html_m5409c3d0.jpg

hello_html_m1a69fcc9.jpg


«Яблуневий спас»

(Святкування починається у садочку. До дітей завітало літо(розповідь віршів про літо, співання пісень, народні ігри, хороводи), пригощання «Літа»(може бути як дорослий так і дитина старшої групи) дітей яблуками, грушами та медом; розповідь «Літа» про звичаї українського народу на це свято, та відвідування дітьми церкви «Освячення яблук, груш та меду»; у садочку «Літо» пригощає дітей свяченими яблуками та грушами з медом).

Українці єдналися зі своєю душею й оспівували його у неповторних пісенних образах.

Особливу увагу слід приділяти родинним святам, які діти з великим задоволенням полюбляють обігрувати не тільки на святах та розвагах, а й у повсякденному житті.

Чим більше дитина грається, чим різноманітніші її ігри, тим краще вона розвивається, тим більшого досвіду набуває. Особливо цінними є сюжетно – рольові ігри та сюжетно – рольові відносини, в яких перебуває дитина.

Головна мета дошкільної освіти України - створити сприятливі умови для особистісного становлення дітей, забезпечити їх збалансований розвиток, узгодженість у житті основних тенденцій до самореалізації, саморозвитку та самозбереження, формування життєвої компетентності, розвитку ціннісного ставлення до світу природи, культури, людей, самих себе.

Сьогодні у виховній практиці ми зіткнулися деякими, не властивими традиційному освітньому процесу, об’єктивними проблемами. Виявилося, що реальна соціокультурна ситуація, як основне джерело морально – духовного розвитку особистості дисгармує з організацією системи виховних впливів. Тож ідея гуманізму, яка стосується й освітніх цілей та педагогічних методів, не може сповна реалізуватися, якщо ми послуговуємо неадекватними їй концепціями й теоріями.

Така глобальна мета висуває певні вимоги й до забезпечення належної гармонійної якості дошкільної освіти. І найвагоміша з них – модернізація змісту, оновлення його відповідно до вимог часу, із збереженням часу, із збереженням при цьому позитивного досвіду та збагачення його новими, прогресивними ідеями.

У самостійний аспект змістовного наповнення дошкільної освіти відокремлюється формування початків духовності з перших років життя в напрямках закладання основ культури міжособистісного спілкування, моральної, в т.ч. громадянської, національної та художньо – естетичної, родинно – побутової, інтелектуальної, екологічної, релігійної (за бажанням родини) культури. Щоб здобути бажані результати, важливо інтегрувати означені напрямами, не обмежуючись одним з них (наприклад, релігійним, національним чи естетичним).


ІІ. 5. Народні танці


Великого значення українці завжди надавали своєму здоровю. Українці завжди мали відмінну фізичну форму не тільки тому, що багато працювали, мали гарне харчування та вели здоровий спосіб життя. Також завжди всі задивляються народними танками. Всіма улюблений «Гопак» свої корені має з військових вмінь козаків. Тому деякі рухи схожі на бойові прийоми і дуже приваблюють своєю красою та зухвалістю.

Тому щоб український танок мав красу треба щоб він приваблював не тільки красивими костюмами, а й уміннями виконавців.

В своїй роботі ми зіткнулися з тим, що діти із слабкою фізичною формою не можуть виконувати де які рухи народного таночку, особливо ті діти які стали відвідувати заклад з 3-4 років. Тому в нашому лексиконі з’явився такий термін – танкотерапія. Діти із задоволенням виконують рухи українських таночків, на заняттях з фізкультури під час фізкультурних пауз. Вони із задоволенням виконують самі та навчають своїх товаришів, що створює доброзичливу атмосферу в дитячому колективі, та сприяє зміцненню фізичної форми дошкільнят в цілому.

Також великого значення має парний танок - під час якого хлопчики та дівчатка вчаться з повагою ставитись один до одного, милуватись, посміхатись допомагати один одному.










hello_html_2bcabbba.jpg



hello_html_m6cb85c8c.jpg







БАТЬКИ І ВИХОВАНЦІ ЗАКЛАДУ

ЛЮБЛЯТЬ СВЯТА В НАРОДНИХ ТРАДИЦІЯХ




hello_html_m576b7d.jpghello_html_498ab8d0.jpg


hello_html_6ab2589f.jpghello_html_m6efc22bd.jpg


hello_html_m2f020926.jpghello_html_c69583b.jpg








Консультація для вихователів

Дитина перебуває в середовищі, яке постійно змушує зіставляти гарне і погане, добре і зле, сумне і радісне, щире й лицемірне, красиве й потворне. Хто ж допоможе їй розібратись у сутності цих понять, у власному «Я»? Звісна річ авторитетні для неї дорослі, які вже мають життєвий досвід, - батьки і педагоги.

Добросовісний педагог – чітко виконує вимоги програми; творчий педагог – дає дітям більше ніж зумовлено нормативними документами; геніальний педагог – створює умови для виховання та розвитку дитини – дає можливість кожній дитині відчути себе неповторною, талановитою. Лише гуманний, високо культурний наставник зможе виховати справді гармонійно-розвинуту особистість.

Для того щоб виховати в дітях любов та повагу до української культури, українського народу педагог повинен володіти такими високоморальними духовними якостями як:

  • Доброзичливість і чуйність;

  • Орієнтуватися в особливостях вікової психології дітей, відчувати їхні потреби та інтереси;

  • Мати високий рівень інтелектуального розвитку, мати широке коло інтересів та вмінь;

  • Бути життєрадісним та активним;

  • Виявляти гнучкість, завжди бути готовим переглянути свою позицію й постійно самовдосконалюватися;

  • Мати творчий (можливо нетрадиційний) світогляд;

  • Бути здоровим, витривалим, енергійним упевненим в собі.

Потенціал кожної дитини досить значний. Як стверджує американський психолог Б.Фуллер: «Усі діти народжуються геніями, але впродовж перших шести років ми допомагаємо їм позбутися цієї геніальності». Очевидно проблема полягає не тільки в кваліфікації педагогів, але й в не підготовленості батьків до розкриття природних здібностей своїх дітей. А відтак потрібні нові підходи до роботи з родиною, починаючи від моменту, коли подружжя бере шлюб, а тим більше відтоді, коли чекає дитину.

Перші роки життя дитини допоки багатьма ще належно неоцінені, насправді визначають інтелектуальний потенціал особистості, її фізичне та психічне здоро’я на все життя.

Саме Софія Русова сформувала основні принципи системи національного дошкільного виховання – народність, індивідуалізація, демократизація, гуманізація. Ця система витримала випробування часом, є актуальною і сьогодні.

Родинне виховання має бути тісно пов’язане із суспільним, яке, в свою чергу, будується таким чином, щоб родинне життя дитини природно продовжувалось і в дитячому садку. Тут усе має бути рідним, аби нагадувати дитині про те, чим вона жила в родині.

Ідеал народної педагогіки – це повна сім’я: чоловік, жінка, діти. Це відображено в народному фольклорі М.Г. Стельмахович уперше в сучасній етнопедагогіці дослідив і таку галузь, як народна дидактика. За його словами , народна дидактика – це відображення здобутків народу в галузі освіти й навчання, що виражається у його поглядах на принципи, зміст і методи навчання та втілення в народній практиці форм і методів озброєння підростаючих поколінь знаннями, вміннями й навичками, розвитку їхніх пізнавальних сил і здібностей.

Справжньою школою життя, школою моралі й етики можна назвати пропоновані народом приказки та прислів’я: «Все любить миру»,. «Добре діло – роби сміло», «Де є добрі люди там біди не буде».

Народна дидактика застосовує тонкий психологічний підхід до людини, щоб сформувати у неї почуття прихильності до рідних місць, виховати патріотичні почуття, які полонять серце і душу змалку, а потім тримають у своїх благородних обіймах протягом усього життя.

Доцільно, як форму роботи з родиною, організовувати виставки поробок з природного матеріалу зроблених дітьми разом із своєю родиною. Такі заходи сприяють виховання гуманістичних почуттів в колі родини. Виховання почуття пошани, любові до своїх батьків, гордість за свою родину.


Консультації для батьків

Народна характеристика дітей та вікова періодизація

Українське дитинознавство дає вичерпну психолого-педагогічну характеристику дітям кожного віку.

Новонароджена дитина - пискля, муляточко, пискляточко.

Дитині шість тижнів - характеризуються дії дитини: «їсть першу кашу», «плакса», «гуляка», «сміюн», «плазунчик», «дибунець», «сокотун», «белькотун», «мовчун» та ін.

Дворічна дитина - «стригунець», «друга каша», «друге літо». Дитина повинна як слід ходити і говорити. Розпочинається спра­вжній розумовий розвиток засобами казок, загадок, дражнилок. Дволітки швидко схоплюють усе почуте і побачене.

Трирічна дитина - повністю віддається іграм, розвагам, «піч­кур», «третяк», «гулячок», «третє літо», «третя каша». Дуже лю­бить гостинці, охоче купається. Діти схильні до пустотливих насмішок і жартів, ретельно копіюють старших.

Дівчатка у своєму розвитку випереджають хлопчиків.

Чотирирічна дитина - «четвертак», «четвертачок», «четверта каша», «гульвіса», «метунець», «жевжик», «жирун» (пустун). Діти цього віку дуже рухливі, сміливі, прудкі. Вони розумніші й са­мостійніші. Не беруть якого-небудь гостинця, а замовляють на­перед те, що вони хочуть. З інтересом чотирирічні сприймають фольклор, захоплюються дражнилками, дуже довірливі, водночас категоричні, знають домашні звичаї, активно підключаються до сімейних турбот, але ненадовго.

Потяг до вуличних ігор та розваг дуже великий. Вміють про­являти свій характер. Спостерігається прояв критичності.

П'ятирічна дитина - «п'ятиліток», «п'ятак», «підпасочок», «беззубко».

Коли дитині виповнювалося шість років, у день її народжен­ня здійснювали обряд «постригу»: хлопчиків під чоловічу стать, а дівчаток - під жіночу.

Перехід у підлітки супроводжується проявом інтересу до протилежної статі. Підліток - не дитина, але ще й не дорослий.

Широковідомим є вислів про те, що «в підлітка розум і сер­це часто не в ладу». Він свідчить, що народ, батьки тонко розумі­ли складнощі й суперечливості підліткового віку. Народ посту­пово виробляв у підлітків готовність виконувати вимоги, які висуваються до дорослих. Це відбувалося шляхом участі підліт­ка в різних видах трудової діяльності членів сім'ї, коли він оріє­нтується на дорослих - батьків, старших братів і сестер - як на взірець для наслідування. На плечі підлітка покладалась значна частина домашніх справ. Він починав замислюватись над питан­нями, пов'язаними з вибором свого місця в житті, майбутньої професії. На процес формування особистості підлітка значною мірою впливає його контакт з ровесниками, а також самовихо­вання, яке стає в цьому віці досить активним.

В українському народному дитинознавстві найбільше уваги приділено психолого-педагогічній характеристиці дітей від на­родження до п'яти років. Такий підхід має свою об'єктивну ос­нову. Народ емпіричним шляхом, завдяки багатовіковій вихов­ній практиці дійшов висновку, що дитина найінтенсивніше рос­те і розвивається від народження до п'яти років. Цей віковий етап зумовлює хід подальшого виховання й поведінки дитини. Недаремно кажуть: «Від п'ятирічної дитини до дорослої люди­ни тільки один крок. А від новонародженого до п'ятирічного -величезна відстань!». Батьки, матері, дідусі і бабусі шляхом щоденних спостережень інтуїтивно звертали увагу на вихован­ня своїх дітей і онуків у ранньому віці, на виявлення їхніх нахи­лів і задатків. За народним переконанням, малу дитину карати не можна. Серед народу (гуцули) живе звичай визначати мо­мент появи свідомості в дитини, кладучи перед нею одночасно монетку і ставлячи вогонь. Що візьме в першу чергу дитина?

Цей своєрідний спосіб випробовування на зрілість дає змогу визначити той момент у житті дитини, який можна й треба ви­користати для виховання усвідомленого ставлення до етичних норм, формування вміння зіставляти предмети і явища, відрізня­ти добре від поганого.

В українців прийнято з ранніх років привчати дітей вітати­ся з людьми. Це розпочиналось і закріплювалось казками. Спіль­ною характерною рисою всіх дітей є їхній природжений потяг до гри. Українська етнопедагогіка розглядає дитячу гру і народну іграшку як універсальні засоби формування особистості дитини в ранньому віці.

У наш час окреслилась тенденція до зниження дітності. Укра­їнська родина сьогодні має найнижчу народжуваність за всі часи її існування. Сьогодні на порядку денному - повернення дітності сім'ї, відтворення українського народу, нації, повернення батьків­ської педагогіки, повернення українського дитинознавства.

Народне дитинознавство не релікт і не якийсь екзотичний музейний експонат для замилування, а могутній виховний засіб, який треба активно і постійно використовувати, бо в ньому сфо­кусований згусток колективного розуму народу.

Добра обізнаність з дитинознавством свого народу ставить нас на рівень цивілізованих народів світу.

Народ каже: «Три нещастя є в людини: старість, смерть і погані діти. Старість неминуча, смерть невблаганна, а від пога­них дітей, як і від пожежі в будинку, можна вберегтися, не допу­стивши помилок у їхньому вихованні». У цьому велика роль дитинознавства — скарбниці психолого-педагогічних знань на­роду про дітей. Поєднання здобутків народного дитинознавства з досягненнями сучасної науки в галузі вікової та педагогічної психології становить той ідеальний варіант сплаву відомостей і засобів, який у разі його належного осмислення та широкого застосування на практиці батьками, вихователями, вчителями забезпечить реальні можливості для докорінної перебудови ро­динно-громадського виховання, допоможе націлити його в народне національне русло, на етнізацію дитини, формування гро­мадянина з власним національним обличчям, характером і пси­хологією, історичною пам'яттю, патріотичними почуттями, люд­ською гідністю, національною свідомістю та самосвідомістю.


Народний ідеал сім'ї


Говорячи про народний ідеал сім'ї, народна педагогіка виділяє її найхарактернішу рису - високе, космічне одухотворення, де союз чоловіка і жінки підноситься як поєднання двох небесних сві­тил - сонця та місяця і ясних зірочок - їхніх діточок.

А в тім саду три тереми:

А в першому - красне сонце,

А в другому - ясен місяць,

А в третьому - дрібні зірки.

Ясен місяць - пан господар,

Красне сонце - жінка його,

Дрібні зірки - його діти.

Народна традиція вимагала порядку і злагоди в сім'ї, мудро­го і вимогливого керівництва голови сім'ї: «Нащо кращий скарб, коли в сім'ї лад», «Сім'я міцна - горе плаче», «Сім'я без голови — не сім'я».

Народна педагогіка звертає увагу на сімейні відносини, взає­мини подружжя: «Не потрібен і клад, коли в сім'ї лад», «Най­краща спілка - чоловік і жінка», «Без хазяїна двір, без хазяйки хата плаче».

Шана жінки, утвердження її гідності - показники ідеальної сім'ї: «Без жінки, як без рук», «Без господині хата пусткою смер­дить» , «Чоловік у домі голова, а жінка - душа».

Ідеалом народної педагогіки завжди була повна сім'я з обо­в'язковою наявністю такого великого дару природи, як діти. Народ послідовно обстоював думку, що кожна сім'я повинна мати дітей, схвально ставився до багатодітності: «Діти - окраса дому», «Бодай на вас добра година та грошей торбина, а до того дітвори сотні півтори», «Як жнива, так і дитина нова», «Вони збилися з пуття: як кутя, то й дитя», «У кого дочок сім, то й щастя всім», «Сім синів годую, всім щастя готую».

Народна педагогічна мудрість твердить, що в дружній багато­дітній сім'ї діти, як правило, добре виховані. Народ дбав, щоб у родині були щира співдружність, взаєморозуміння, повага, справжнє братство між дітьми: «Любіться як браття і сестри». Чудовими словами «брат» і «сестра» народ називає щирих, добросердих людей, різних по крові, які дружать, спільно долають труднощі, допомагають один одному.

Народна педагогіка підтримує любов і гуманне ставлення до дітей. Дитину треба пестити, приділяти їй велику увагу, віддавати тепло і ласку. Народ не залишав поза увагою долю позашлюб­них дітей. Народна мудрість підводить до логічного висновку: якщо немає власних дітей, треба брати на виховання чужих, які втратили батьків. Горе тим, хто цурається своїх дітей. Кривдник дітей наскрізь аморальний. Страта дитини - страшний злочин. Дітовбивця заслуговує смертної кари і вічного прокляття.

Про ставлення до майбутніх дітей говориться в багатьох на­родних повір'ях. Побудувавши нову хату, молодий господар са­джав кущ калини як символ краси, достатку й радості, «щоб діти велися», «щоб калина малих дітей колисала». Раділи господарі, якщо під дахом оселі ліпили гнізда ластівки, виводили ласті­в'ят. Ластівки вселяли надію на сімейний добробут, а гніздо, по­вне ластів'ят, - на багатодітність. Добрим знаком було поселен­ня лелек на хаті. Це символ щасливої сім'ї, родинної згоди, по­дружнього щастя, такого родинного багатства, як діти.

Віками визрівали народні переконання, що діти зміцнюють сім'ю, прикрашають життя, дарують радість, продовжують люд­ський рід, несуть естафету від покоління до покоління. Діти — це опора сім'ї, майбутні трудівники й захисники рідної землі, про­довжувачі життя старших поколінь.

Відповідальна місія батька і матері по відношенню до дітей. На батьків постійно спрямовані довірливі погляди дітей. І тому для дорослих є справою честі гідно виконувати свій виховний обов'язок. Адже справедливо говорить народ, що дітей виховує сім'я, але долю виховання вирішують батьки. Вони не тільки створюють сімейний виховний фон (взаємини, мікроклімат, при­клад), а й несуть суспільну відповідальність за виховання дітей.

Батьки - це «вісь» сім'ї. У взаєминах і стосунках між ними народна педагогіка бачить великий педагогічний сенс:

1) це надійний фундамент для створення міцної сім'ї із здоро­вим мікрокліматом;

2)взаємини і стосунки допомагають успішно розв'язувати виховні завдання;

3) батьки є взірцем для молоді, кують потенціальний резерв для створення нових сімей. Загальновизнаним є той факт, що діти, одружившись, будують свої взаємини значною мірою за при­кладом своїх батьків.

Погляди народної педагогіки на шлюбні взаємини пройняті ідеями гуманізму. Народу властивий і демократичний погляд на подружні взаємини. Протягом віків життя щоденно переконува­ло, що повновкровна виховна функція сім'ї забезпечується спі­льною діяльністю як чоловіка, так і жінки.

У народній педагогіці знаходимо немало похвальних слів як на адресу чоловіка, так і жінки: «Нема вірнішого приятеля, як добра жінка», «Чоловік у домі - голова, а жінка - душа», «Хо­зяйка в дому - покрова всьому», «Жінка за три кути хату дер­жить, а чоловік - за один».

Мистецтвом жінки і чоловіка є побудова справжньої сім'ї з лагідним педагогічним мікрокліматом. Народна педагогіка ви­сунула ідеал чоловіка й жінки, який заслуговує найвищої оцінки.

Ідеал чоловіка підноситься крізь призму мрій жінки, а ідеал жінки - з погляду чоловіка. Жінка мріє, щоб чоловік її шану­вав, захищав, поважав, був сильний, гарний, розумний, добрий, щирий, працьовитий, дбайливий господар, дбав про сім'ю, любив і виховував дітей, не пив, не гуляв: «На красивого чоловіка ди­витись гарно, а з розумним жити легко», «Хто п'яницю полю­бить, той вік собі загубить», «За ледачим чоловіком жінка мар­ніє, за хорошим - молодіє», «Чоловік як ворона, а все жінці оборона», «Я за мужа затулюсь, та нікого не боюсь».

Чоловік хоче, щоб його дружина була гарною, роботящою, веселою, розумною господинею і ласкавою матір'ю для дітей: «Як з красною жінкою оженитися, то є на кого подивитися», «Краще чорта тримати, ніж ледачу жінку мати», «Жінка ледащо, в хаті нінащо», «Добра жінка - мужеві своєму вінець, а зла - кінець ».

Спільним ідеалом чоловіка й жінки є взаємне кохання, подру­жня вірність, гарне виховання дітей. Ті батьки, які вміють твори­ти велике, безцінне духовне багатство подружнього життя - взає­мну повагу і любов, мають у своєму домі найсприятливіші умови для виховання дітей. Це незмінне кредо народної педагогіки.

Дітям подобається дружна сім'я. їм хочеться жити в такій сім'ї, бути сином чи дочкою гарних батьків, радувати їх своїми вчинками: «Як батьки дружненькі, то й діти чемненькі».

Народна педагогіка засуджує все те, що шкодить добрим вза­єминам, псує атмосферу сім'ї. Це стосується пияцтва, ледарства, образ, брехні, лицемірства, сварок, грубощів, ревнощів, зради, розпус­ти: «І в лиху годину не кидай дружину», «Коли п'яниця в шинку скаче, то жінка вдома плаче», «Пий пиво, та не лий, люби жінку, та не бий», «Не дай бог коня лінивого, а чоловіка ревнивого».

Украй негативно народна педагогіка ставиться до розлучен­ня, яке боляче травмує дітей. Народна педагогіка боролася за рівноправне становище жінки в сім'ї: «Жінка чоловікові подру­га, а не прислуга».

Історія людського суспільства поклала на батьків головну відповідальність за виховання дітей, коронувавши їх як найпер­ших і незамінних вихователів у житті кожної людини: «Які мама й татко, таке і дитятко», «Які самі, такі й сини», «Яка хата — такий тин, який батько - такий син», «Молодь багата мудрістю мами і тата».

Народна педагогіка вимагає, щоб дітей спільно виховували батько з матір'ю. Український фольклор широко втілює ідеал матері - першого педагога, від якого розпочався родовід вихова­телів та й самого виховання: «Матір ні купити, ні заслужити», «У кого ненька, у того голівка гладенька», «Хто маму має, той горя не знає».

Материнське виховання залишає в душі дитини глибокий слід на все життя: «Що мати навчить, то й батько не перевчить».

У народній педагогіці не раз зазначається, що любов матері до дитини найсильніша у світі: «Любов матері безмежна», «Ба­тькова любов - до могили, материна любов - вічна», «І тисяча тіток однієї матері не замінять», «Дитина хоч кривенька, та батькові-матері миленька». Сподвижницька любов матері до дітей стала вершиною гуманності в народній педагогіці, а Мадонна з маленькою дитиною на руках - святою. Без любові до дітей не буває повноцінного виховання. Велика любов батьків до дітей формує їх авторитет, силу виховного впливу. Народна мудрість нагадує, що в любові до дітей треба мати почуття міри. Любов повинна бути розумною. Розумно люблять своїх дітей ті батьки, які ніжність не доводять до розпещеності, піклування - до потачок і потурання примхам, а вимогливість поєднують з повагою до особистості дитини. Народна педагогіка наголошує на велико­му значенні батьківського авторитету в родинному вихованні. Авторитет батьків визначається взаєминами між ними, їхнім ста­вленням один до одного, умінням користуватися батьківською владою і додержувати єдності вимог до дітей, громадським об­личчям батьків, прагненнями, ставленням до дітей, усіх членів родини і до людей взагалі. Діти поважають батьків вимогливих, чуйних і уважних до дитячих потреб і запитів, тактовних і ви­триманих, ініціативних в організації різних корисних справ - як дитячих, так і родинних та громадських.

За народним моральним кодексом батьки зобов'язані вихо­вувати своїх дітей, утримувати їх в неповнолітньому віці, а та­кож у повнолітньому, якщо діти непрацездатні й потребують допомоги. Діти зобов'язані утримувати непрацездатних батьків, піклуватися про них.

Народна педагогіка пильно стоїть на сторожі здійснення цих життєвих вимог, засуджує тих дітей, які цураються своїх батьків, забувають про свій обов'язок перед ними. Про обов'язок дітей перед батьками йдеться в прислів'ях і приказках: «Як батька покинеш, то й сам загинеш», «Шануй батька й неньку - буде тобі скрізь гладенько».

За добрими народними традиціями активними вихователями в сім'ї є бабуся, дідусь, сестри і брати. Народна педагогіка приділяє велику увагу вибору опікунів. До них висуваються дуже високі вимоги. Опікуном повинна бути людина авторитетна, доброзичлива, вимоглива і чесна, з добрим і щирим серцем, пройнята любов'ю до дітей і готовністю виховувати чужу дитину як свою власну.

Народна педагогіка схвально відгукується про мачуху або вітчима, які заслужили від чужих дітей великі і щирі слова «мамо» і «тато». Оскільки головним обов'язком батьків народ­на педагогіка вважає виховання дітей, вона прагне мобілізувати громадськість на допомогу батькам. Підтвердженням цьому є давня традиція вибору кумів. Кумівствоце чудова знахідка народної педагогіки. Завдяки кумівству дитина має батьків-дуб­лерів, які добровільно тримають педагогічне шефство над дити­ною від народження до зрілості.

Народна педагогіка вимагає, щоб діти з повагою ставились до почесних батьків, слухали їх порад, з вдячністю сприймали зауваження, ретельно виконували їхні вказівки, як і рідних бать­ка і матері.

Таким чином, народна педагогіка визнає батька і матір пер­шими вихователями, високо оцінює подвиг материнства, радить з почуттям любові і поваги ставитися до матері як богині роду, підкреслює незаперечну роль батька в сім'ї, вказує на важливу роль прикладу батьків у вихованні дітей, закликає до розумної батьківської любові, нагадує дітям про їхній обов'язок перед батьками, закликає до взаєморозуміння між батьками і дітьми, до вшанування природних народних педагогів дідуся і бабусі, які своїм досвідом і доброю порадою збагачують скарбницю народ­ної педагогіки.


































Висновок

Використання надбань народної педагогіки в житті дошкільнят створює сприятливі умови для особистісного становлення дітей, забезпечує їх збалансований розвиток, узгодженість у житті основних тенденцій до самореалізації, саморозвитку та самозбереження, формування життєвої компетентності, розвитку ціннісного ставлення до світу природи, культури, людей, самих себе.

Під час тісної систематичної взаємодії вихователя з батьками вихованців позитивно змінюється ставлення батьків до народних традицій, збагачується їх педагогічний досвід. Батьки з більшою свідомістю беруть участь в заходах з народознавства та житті дошкільного закладу, а значить і своїх дітей в загалі. Що сприяє вихованню гуманістичних почуттів в колі родини, любові до своїх батьків, гордість за свою родину.

Моніторингове дослідження успішності випускників ДНЗ №7 дає підставу зробити такий висновок:

  • Вихованці,які систематично відвідували садочок та приймали активну участь в житті дошкільного закладу, здобули якісну дошкільну освіту, що дає їм змогу швидше адаптуватися в школі, виявляти високі показники успішності в навчанні та в житті взагалі.





































Додаток А

Розвага

2009рік

«Зима з Весною зустрічаються»

(середня, різновікова, старша групи)


Під музичний супровід діти заходять до зали. Їх зустрічає ЗИМА – дорослий.


ВЕД: Подивіться, нас у залі

Біла Зимонька стрічає.


ЗИМА: Так. Я Зима! По нашім краї

На санчатах роз’їжджаю.

Сніжок сиплю без упину,

Засипаю Україну.

На вас чекають вже санчата

Мерщій сідайте в них, малята,

Міцніше руки ви тримайте!

Поїдемо – не відставайте!

Рухлива гра «ГОЛУБІ САНЧАТА»


ВЕД: Молодці, гарно пограли, на санчатах покатались. Сідайте на стільці, відпочиньте.

ДИТИНА: (сер.гр): Де не гляну я на дворі

Всюди бачу білий колір

Сніг січе без перестанку

Зима трудиться із ранку.

(Ведуча пропонує взяти дітям «дощик» і виконати пісню)


ПІСНЯ «ПЕРШИЙ СНІГ» (середня група)


(Зима дякує за пісню. Діти кладуть стрічки і сідають на стільці).

ДИТИНА: Зимонько – зимонько,

Снігом не труси.

І морозу морозити не вели

Бач, он діточки сидять

І від холоду тремтять

ЗИМА: Я їх пожалію, ручки їм погрію (показує сніжки)

Наліпила я сніжків. Хай пограють малюки.

(Діти ІІ молодшої групи беруть сніжки)

(Діти різновікової та старшої беруть сніжки)

ПІСНЯ-ГРА В СНІЖКИ.


(Діти кладуть сніжки і сідають на стільці)

(ЗИМА бере каруселть)

ЗИМА: А тепер, давайте, покатаємось на каруселі.

ГРА «КАРУСЕЛЬ»

По черзі: СЕРЕДНЯ ГРУПА

РІЗНОВІКОВА ГРУПА


hello_html_58855609.jpg



(Діти сідають на стільці)

ВЕД: Добре, Зимонька було нам з тобою, весело. Та вже Весна не за горами.

ЗИМА: А хіба прийшов час мені з Весною зустрічатися?

ВЕД: Так! Сьогодні не звичайний день. Сьогодні Зима з Весною зустрічаються і називається цей день Стрітення. Саме сьогодні Зима з Весною міряються силою.

ЗИМА: Ой! А я й забула зовсім, що сьогодні стрітення з Весною. Ну, що ж гукайте, діти Весну.

ВЕД: А ось, подивись, Зайчик вже вирушив в дорогу Весну шукати.


ІНСЦЕНІВКА.

(діти різновікової групи)

ЗАЙЧИК: Ох і надокучили мені ці морози та завії. Наголодувався взимку. Кожушок вже обносився. Піду я Весну шукати.

(Зайчик іде, назустріч Синичка)

Синичко, ти всюди літаєш, усе помічаєш. Скажи чи не зустрічала ти десь Весну.

СИНИЧКА: Ще в нашому лісі сніги лежать та сьогодні мені продзвенів струмочок, що весна вже близько.

ЗАЙЧИК: То ж швидше ходімо на зустріч!

(Синичка і Зайчик ідуть)

ВЕД: І помандрували вони далі вдвох. Аж тут викотилось на небо сонечко.

СОНЕЧКО: Добрий день, друзі!

СИНИЧКА: Добрий день, любе Сонечко!

СНЕЧКО: А куди це ви поспішаєте!

СИНИЧКА: Ми шукаємо Весну. Чи не видно тобі її з гори?

СНЕЧКО: Зараз пошлю свої промінці на всі стежки-доріжки. (дивиться по сторонах)

Бачу! Он вона іде за високими дубами, сюди вже повертає.

СИНИЧКА: Дінь-дзелень! Дінь-дзелень!

Ой який чудовий день.

Сяє сонце угорі

Потекли струмки дзвінкі.


ЗАЙЧИК: Через гори і поля

Йде до нас Весна-красна.

А щоб їй не заблукати

Пісню будемо співати.


Діти старшої групи стають врозтіч і співають веснянку

«РОЗЛИЛИСЯ ВОДИ»


(Заходить ВЕСНА)

ВЕСНА: Здрастуйте, діти! Чую, що чекали мене, таку гарну веснянку для мене заспівали. А ось і я Весна-красна

Куди ступлю – там сонце сяє

Усе навколо оживає.

Іду пробуджую від сну

Я нашу землю чарівну!

Добрий день, Зимонька! Отже час тобі тікати за ліси, за високі гори на Північ.

ЗИМА: А це ми ще подивимось, Весно, хто з нас сильніший.

Насуплю я брови –

І вітер холодний повіє.

Усе захолоне, рятунку нема,

Під снігом замре, заніміє

ВЕСНА: А я засміюся –

І сонце ласкаве засяє.

Прокинуться луки, ліси і поля –

Усе розцвітає, заспіває!


ВЕДУЧА: Зима, Весна, не сперечайтеся, а краще позмагайтеся. А діти вам допоможуть.

І Г Р И


(Дітей або команди для ігор обирають від Зими і від Весни)

1. «Збери сніговика» (середня група) 2 рази


hello_html_1e905448.jpg

2. Естафета «Перенеси сніжки ложкою» (по 4-5 дітей в команді) 2 рази

(різновікова і старша гр.)

3. Естафета «Влуч сніжкою» (по 5-6 дітей в команді) 2 рази

hello_html_52104b57.jpg

(Весна і Зима ловлять в обруч з мішком сніжки, які кидають діти)

4. «Перетягування канату» (по 6-7 дітей).


hello_html_m423daadc.jpg

ВЕСНА: Зимонька, прийшов час тобі вирушати в далеку дорогу – у Північний край, де сніги, морози. А я залишуся господарювати, рідну землю теплом зігрівати, зеленню та квітами прикрашати.


ЗИМА: Що ж, Весно, твоя взяла!

Ну, прощавайте, дітки милі

За Зиму ви набрались сили.

Уклін тобі мій, Весно-красна!

І хоч я звикла до діток

Та залишаю дитсадок.

(Діти прощаються. Зима уходе)

ДИТИНА(старша гр.): Всі ми Зиму проводжали,

Красну Весну зустрічали.

Весно, уквітчай наш край,

Дай нам щедрий урожай.

ВЕСНА: Я тепло вам принесла

І сонечка додала,

Щоб міцніли усі діти

Й розцвітали наче квіти.

Подивіться. Який у мене віночок. Давайте з ним пограємо.

НАРОДНА ГРА «ВІНОЧОК» (З рази)

hello_html_7d0a7478.jpg


ВЕСНА: Як ви гарно граєте, співаєте, які ви всі виховані та веселі, але мені час вирушати в дорогу, братися за роботу: піду я дітки розтоплювати сніги, пробуджувати від сну рідну землю.

Я теплом людей зігрію

І здоров’я всім навію.

Ви щасливими зростайте

І звичаї пам’ятайте.

ВЕСНА УХОДЕ.

ВЕД: Ось і зустрілися Зима з Весною. Відбулося свято Стрітення. Час і нам вертатися до групи.


Діти під виконання веснянки «ОЙ МИНУЛА ВЖЕ ЗИМА» виходять із зали.















































Додаток Б


Розвага

«Святий Миколай всім малятам помагай!»

(для дітей середньої, старшої та різновікової груп)

Під спокійну музику діти заходять до зали і сідають на стільці. На столику ікона Св. Миколая-Чудотворця, не запалена свічка.


ВЕД: Ми вже з вами звикли зустрічати Новий рік з Дідом Морозом і вважаємо, що так було завжди.

Тим часом, не так давно в Україні Новий рік зустрічали із Св. Миколаєм.

Сивобородий у довгому вбранні він заходив до кожної хати, розкладав подарунки: чи то під подушку, чи то у черевик. Не обминав він жодної дитини: слухняні отримували солодощі, а непослухи знаходили лозинку.

В кожній хаті була ікона, на якій зображений Св. Миколай-Угодник. У святкову ніч кожен господар запалював свічку і ставив її біля ікони. Це для того, щоб Миколай знайшов дорогу до хати. Ось і у нас є ікона Миколая-Чудотворця. (Показує її дітям). Зараз і ми запалимо цю свічку (запалює) і поставимо тут біля ікони, щоб Миколай до нас завітав.


hello_html_641f618f.jpg


В руці свічечка горить

Шлях святому осяває.

Він до нас скоріш спішить

Наш садочок не минає.


(Звучить музика «Аве Марія»)

ВЕД: Чуєте, діти, як музика грає. То до нас поспішає Св. Миколай.


ДІТИ: Любий Отче Миколаю,

Ти до нас прийди із раю.

Швидше стукай у вікно

В гості ждем тебе давно.

Ішов Миколай лужком-бережком.

Святий Миколай із повним мішком.

Святий Миколай до діток ходив

Всміхався, вітався, в дзвіночок дзвонив.

Тяжкий і великий у нього мішок.

А в ньому дарунки для чемних діток.

Ішов, усміхався крізь темну пітьму,

А зіроньки з неба світили йому.

ТАНОК ЗІРОЧОК

Звучить музика ЗАХОДИТЬ СВЯТИЙ МИКОЛАЙ.

hello_html_29c8bfdc.jpg

СВ. МИКОЛАЙ: Добрий день, діти! Добрий день, дорослі!

Я прибув до вас сьогодні з сонячного раю.

З неба вам привіт приношу і благословляю.

Всіх дітей, що добрі, щирі з празником вітаю

І для кожної дитини я дарунки маю.

ВЕД: Св. Миколаю як ми раді тебе бачити. Послухай, що просять в тебе діти.

ДІТИ: Святий Миколаю прийди до нас з раю

Принеси нам дари кожному до пари.

Цукерочки смачненькі, булочки пухкенькі,

Книжечок багато читати у свято.

СВ.М.: Зрозумів я вас діти. Та я свої дарунки просто так не даю. Розкажіть про справи свої, за добро не за зло я дарунок вручу.


ВЕД: Добре, Св. Миколай! Наші діти слухняні та веселі. Ось послухай вони тобі заспівають.


«СНІЖНА ПІСЕНЬКА»

Муз. Львова-Компанійця

СВ.М.: Дякую за гарну пісню.

ВЕД: А ми б хотіли пограти з тобою. Ти згоден?

ГРА «ОЙ, МИКОЛА-МИКОЛАЙ» (2рази)

СВ.М.: Бачу, вмієте на лижах кататися. А на санчатах вам подобається кататися? То сідайте на санчата, пограємо гру.

РУХЛ. ГРА «КАТАННЯ НА САНЧАТАХ»

ВЕД: Миколай, пограй з нами в сніжки. (Дістає з торбинки сніжки)

ПІСНЯ-ГРА «В СНІЖКИ»

Муз. Н.Вересокіної

(Сніжки зібрати в стороні вкупу)

СВ. М.: У садочку «Колосочку»

Гарні діточки ростуть.

Всі батькам допомагають,

Зло добром перемагають.

Розв’яжу свою торбинку

Й дам всім дітям по дарунку.

(Св. Миколай роздає дарунки, діти дякують)

hello_html_7b0865dc.jpg

СВ.М.: Будьте добрі, мудрі, щирі

Живіть в радості і мирі.

Хай добро вас не минає,

Сонце щастя хай засяє.

(Миколай виходить із зали)

ВЕД: Настав час і нам прощатись.

А ви один про одного подбайте.

Добро і ласку іншим дайте.

І вам сторицею воздасться

Творіть для інших тільки щастя.

Щоб і в наступний мирний рік

Вам був приємний медяник.

(Діти виходять із зали)
































Додаток В

Свято – розвага у старшій групі

«ЗАКОСИЧЕННЯ»

ПРОГРАМОВИЙ ЗМІСТ: продовжувати знайомити дітей та батьків закладу із звичаями та традиціями рідного краю. Розвивати чуттєве сприйняття різнохарактерної музики. Виховувати у дітей любов до рідного краю, мови, вчити відчувати її красу, мелодійність.

МЕТА: реалізувати одне з головних правил виховання духовно і фізично здорової дитини «любов до найдорожчої в світі людини – матері.»

ВЕДУЧА:В історії кожної нації, кожної родини є свята пов’язані з певними віхами, подіями у людському житті. Після такого свята починається новий етап життя, і треба буде йти до нової мети. Такі свята дуже важливі, бо допомагають духовному зростанню, розвитку людини. Одне з таких свят «Закосичення». Ось його історія.

Була в родині дівчинка. Доки малою була, тільки й турбот, що радіти сонечку, матусиній ласці. Тільки й діла, що рости здоровою, набиратися розуму й досвіду. І як одна з ознак цього безтурботного періоду життя – вільне,

Розпущене волосся. Аж підростало дівчатко, і наставав час, коли дитина ставала помічницею. Їй довіряли якусь роботу, прилучали до родинних справ, турбот. А ознакою того, що дівчинка вже підростала, були коси туго заплетені, щоб не заважали у роботі.

Закосичення – гарний, ніжний, урочистий обряд, дуже важливий для духовного розквіту кожної дівчинки, шести-семи років.

Та перш ніж волоссячко вбирати, треба перевірити: чи навчились наші дівчатка чогось, чи й справді подорослішали? Чи вміють вони, наприклад співати й танцювати?

А ну ж бо дівчатка, виходьте та заспівайте гарної пісні.(Хлопці виносять стільчики з рушниками. Дівчатка виходять, беруть рушники і сідають.)


ДІВЧИНКА: І на лузі, і в садочку

І у полі, і в лісочку

Скрізь у закутках природи

Водять діти хороводи.

Ніби танок квіточковий

Рушничок наш веселковий.

Лунає пісня у виконанні дівчаток «Рушничок»


(Виходять хлопці, уносять стільці і підходять до дівчат)

ХЛОПЧИК: Дуже гарні дівчатка наші.

Нема кращих куди не підеш.

То ж дозвольте любі дівчатка,

Запросити вас на танок.


Парний танок з рушниками у виконанні дітей під магнітофонний запис пісні «Рідна мати моя».

ВЕД.: Співати й танцювати ви вмієте, а чи такі ж вправні наші дівчата-господарочки, зараз перевіримо!

ДІВЧ.: Мамонька, ми тобі поможемо.

Приберемо скоріш – все робити можемо.

Віник в руки я взяла, чисто в хаті підмела.

Бачте, як сьогодні любій мамі я допомогла.

КОНКУРС – ГРА «Чарівний віник»

(Грають дві дівчинки. Шматок паперу – «сміття» - домести до корзини, совком положити папір у корзину)

Гра повторюється 2-3 рази.

ВЕД.: А ось наступний конкурс-змагання. Треба прикрасити матусю віночком.

КОНКУРС-ГРА «Прикрась матусю віночком».

hello_html_m35c87451.jpg

ВЕД.: А тепер давайте пограємо в гру загадку «Ой, дівчино Василино». Діти становляться в коло і лічилкою обирають Василину. Повтор гри 2-3 рази.

ВЕД.: Ми вже переконалися, що наші дівчатка справді вже подорослішали. Можна їх закосичувати.

А хто ж буде закосичувати дівчат? Хто ж як не рідна матінка благословить на добре, щире життя у достатку і праці,

надихає на добре ставлення до людей. То ж ставай те матусі у

велике коло за своїми доньками, закосичимо дівчаток.


hello_html_1df2921c.jpg

(Під лагідну мелодію мами заплітають донькам коси. Ведуча примовляє: «Плетися коса, розумнішай голова. Родися краса, добрішай душа. »)

ВЕД.: А тепер матінки, візьміться за руки і обійдіть дівоче коло, щоб захистити своїх донечок від усякого лиха, напасті, щоб відвернути від них нудьгу і страждання. Нічого нема сильнішого за материнське благословення.

(Мами обходять коло дівчаток)

А тепер поцілуйте своїх донечок. Та потанцюйте із своїми дітьми. Хлопчики, запрошуйте своїх матусь(наших гостей) до таночка.

ВСІ РАЗОМ ВИКОНУЮТЬ «Танок з оплесками».

hello_html_584221bb.jpg

ВЕД.: Подякуйте мамам (гостям) за танок та проведіть їх на місця.

Діти також сідають на стільці.

ВЕД.: Шановні мами,, для вас ці гуморески:

(Діти розігрують гуморески)

hello_html_m24f1e06e.jpg

  1. Мама: «На що калоші ти взуваєш?»

Син : «Бо я на вулицю іду»

Мама: «Але ж калюжі там не має»

Син : «Нічого я її знайду!»

  1. «Швидко збирайся, а то запізнишся у садок!» «Нічого садок цілий день працює!»

  2. Чому це ти подряпаний ? –

Юрко Тимка пита.

Тимко йому відказує:

  • Та я купав кота.

  • А я от не подряпаний,

Хоч теж купав свого…

  • Еге ж ти не викручував

І не сушив його!

4 Борошна візьму сама.

Тісто вимішу сама.

Ви мовчить, мене не вчить!

Я сама, сама, сама!

Я спекла пиріг сама,

Запросила всіх сама.

Гості встали і сказали:

-Таню, Їж його сама! –

Я не стала й куштувати,

Утекла мерщій із хати.

Та й упала у траву

І сама собі реву.

ВЕД.: А зараз для всіх присутніх діти станцюють сучасний танок з «султанчиками».(Під веселу музику діти вибігають із залу.)







ДОДАТОК Г


Заняття з виховання гуманістичних почуттів у середній групі.

«ПОДОРОЖ У КРАЇНУ ДОБРОТИ»

ПРОГРАМОВИЙ ЗМІСТ: Продовжувати навчати дітей «мови почуттів». Розширити лексичний словник поняттями, які називають стан, емоції, настрій, його відтінки, переживання,

Навчати дітей особливих фраз і особливої поведінки, яка допомагає встановити мовний контакт. Формувати доброзичливі стосунки, уміння радіти друзям, робити щось приємне, бути привітним.

Закріпити використання «чарівних слів», тобто слів ввічливості (дякую, добрий день, пробачте, будь ласка). Вчити помічати в людині риси, вчинки, які заслуговують на похвалу. Розвивати емоційну, виразну, життєву мову дітей, чуттєве сприйняття різнохарактерної музики, відповідно до темпу, ритму, музики.

Виховувати у дітей доброзичливість, повагу, любов до себе та оточуючих, бажання допомогти.

МЕТА: Реалізувати одне з головних правил виховання духовно і фізично здорової дитини: «Любов до людей починається з любові до себе».

МАТЕРІАЛ: Силует сонечка, подарунок Ведмедику, килим-літак, костюми звірят, парасолька.

Демонстраційне пано:

hello_html_m69c37c61.jpg

hello_html_m1b70e93c.jpg

СЛОВНИК: Радісно, сумно, приємно, привітання, килим-літак.

ПОПЕРЕДНЯ РОБОТА: Проведення дидактичних ігор «Поздоровимо товариша з днем народження», «Чарівні слова». Виготовлення подарунків друзям. Читання казок «Лисичка та журавель», «Котик і півник». Виконання пісень «Усмішка», «День народження». Гра «Коровай». Гра-медитація «Я - сонечко». «Я - хмарка». Вивчення прислів’їв про дружбу та товаришування.

Діти, з прищепками жовтого кольору на одязі заходять до залу.

ВИХОВАТЕЛЬ: Діти, подивіться, як багато гостей у нас сьогодні! Давайте привітаємось з ними.(Доброго дня!).

ВИХ.: Погода сьогодні похмура. Сонечко завітало

до нас, але воно чомусь холодне, сумне. Чого в нього не вистачає?(Променів). А давайте, щоб воно зігріло нас своїм теплом, подаруємо йому проминці. (Діти прищеплюють прищепки до силуету сонечка). Ось воно одразу посміхнулося, зраділо.

Давайте привітаємось із сонечком, з усією нашою землею віталкою.

Доброго ранку, сонце привітне !

Доброго ранку, небо блакитне!


Доброго ранку, маленькі пташки!

Доброго ранку, могутні дубки!

Доброго ранку, вся наша земля!

Тут живимо ми іти, і я!

ВИХ.: Які ж ви молодці!

І стало у душі моїй

Так світло, веселенько

І я кажу вам: «Дітлахи,

Ви всі мої рідненькі!».

Покажіть усім свої привітні личка, гарненькі оченята. Я вас всіх люблю. (Обнімає вихованців). Ви мої сонечка! А ви знаєте чому я вас так називаю?(Тому, що ми веселі, добрі, ласкаві, маленькі, гарненькі.)

Лунає тривожна музика.

Діти сідайте на стільчики.

(Забігає Вовк).

Вовк: З димаря іде димок,

Видно світло у вікні

Є тут хто не будь чи ні?

ВИХ.: Так, тут є діти, але з початку, Вовчику, треба привітатись. (Вовк штовхає дітей, кричить: «Привіт! Здоровенькі були!»)

ВИХ.: Вовчику, дітей не можна штовхати, ти чого так поводишся?

Вовк: Так ви ж самі сказали привітатися.

ВИХ.: Ти я бачу, Вовчику, зовсім не вихований. Зараз діти тебе навчать, як треба вітатися. Сідай будь ласка.

ДИТ.: Як знайомих я зустріну

Привітаюсь неодмінно

«Добрий ранок, добрий день!»

А прийду в дитячий сад

Привітаюсь до малят!

ВИХ.: А ще є такі поради: «Хочеш мати здоров’я – вітайся з усіма!»

ДИТ.: «Хто людям добра бажає, той і собі має.»

«Добре слово, солодке, як мед.»

Вовк: Діти, пробачте. Мені так соромно. Доброго ранку!

ВИХ.: А хочеш, Вовчику ми тебе візьмемо у


подорож у країну Доброти? Ти там багато чого навчишся.

Ця країна дуже далеко. Як краще до неї дістатися?

(Діти називають різні види транспорту.)

Так, ви назвали багато видів транспорту, Але є ще один, незвичайний, казковий. Це – килим-літак. Ось він. Вмощуйтесь на ньому зручніше. Полетіли!

(Діти сідають разом з вихователем на килим. Лунає музика).

ВИХ.: А ось і ця чудова красива країна – Країна Доброти.

В ній всі привітні та виховані.

Горобці не сваряться,

Галки не галдять,

Кішечки всміхаються

Навіть до собак.

  • А ось будиночок стоїть, в Ньому живе ведмедик. А мені сорока на хвості принесла, що у нього сьогодні день народження. Як ви гадаєте, ведмедик зрадіє, коли ми його привітаємо?

  • Діти, а, як ми можемо привітати з днем народження Ведмедика?

(Відповіді: Зробити щось приємне, подарувати дарунки, заспівати, затанцювати.)

  • Взагалі, щоб дізнатися, що подобається іншому, треба згадати, що подобається тобі.

  • Хочеться почути ваші думки, сідайте будь ласка.

Гра «Закінчи фразу»

- Мені добре коли…./Мене люблять. В мене гарний настрій

- Мені добре коли…./В мене багато друзів

ВИХ.: Діти, а як ви гадаєте: яким подарункам зрадіє ведмедик?/ листівка, діжечка меду, побажання

А ще можна подарувати солодкі і добрі слова - привітання. Бо добре слово – як мед.

Давайте підійдемо ближче і поздоровимо Ведмедика. (Діти підходять, вітаються, поздоровляють.)

Будь щасливим, щирим, добрим.

І здоровим, і хоробрим.

Друзів ти не забувай,

Подарунок наш тримай!

(Звучить музика дощу. Діти тікають на стільчики.)

ВИХ.: Але ось дощик починається. Він зараз з вами привітається.

ХЛОПЧИК-ДОЩИК: Я той дивний садівник

Що усе полити зміг

І садок, І лісок, і гайок, і лужок.

Усі звуть мене чекають,

А прийду, чомусь тікають.

Знаю, що дерева й квіти

Будуть всі мені радіти.

ДІВЧИНКА З ПАРАСОЛЬКОЮ: Зовсім мені не боязно бігти під дощем якщо дощик сильний – парасольку візьмемо.

ЗАЙЧИК: (вистрибує)

Холодніє з кожним днем,

Дуже зябко під дощем.

Апчхи!

Весь дрожу, я весь промок.

Апчхи!

ДІВ.: Залізай під парасольку!

ЛИСИЧКА:

Парасолька ваша чудова,

Та ще й різнокольорова.

Нам утрьох буде весело!

ДІВ.:

І ти, лисичко, поспіши,

Хвостик рижий посуши!

БІЛОЧКА:

Білочка я пострибушка!

Вже намокли мої вушка!

Пустіть під парасольку!

Ведмедик:

Я, Ведмедик волохатий,

І мені дозвольте стати

Ніс та вуха обігріти,

Бо я можу захворіти!

ЛИСИЧКА:

Дуже твій великий ріст,

Помнеш мій пишний рижий хвіст.

ДІВ.:

Не сваріться, хватить місця!

ВИХ.: ось так парасолька врятувала звірят.

hello_html_m537961ed.jpg

ЗВІРЯТА: дякуємо, добра дівчинко! Але Ведмедик та лисичка посварились1 Давайте допоможемо їх зараз помирити. Чи може ти , Вовчику це зробиш?

ВОВК: Та ,ні я не вмію.

ВИХ.: Так повчись у наших дітей.(Діти стають в коло та виконують мирилку.)

Мир миром, пироги з сиром,

Варенички в маслі,

Ми дружечки красні.

Обнімемося!

ВИХ.: Бачиш, Вовчику, наші діти і дружити вміють і миритися, якщо посварилися, бо вони справжні друзі.Діти, давайте затанцюємо з нашими новими друзями!

(Танок друзів)

ВИХ.: гарний вийшов танок і в у нас гарний настрій, але вже час повертатися додому. Багато добрих справ ми сьогодні зробили;

  • підняли настрій сонечку, навчили вітатись вовчика, поздоровили Ведмедика, допомогли звірятам. Ви всі в мене добрі виховані діти. Іще раз послухайте, і запам’ятайте. І ти Вовчику, будь уважний!

Кого побачиш – усміхнись.

Кого зустрінеш привітайся.

І ніжно в очі подивись

І подружитись намагайся.

Коли спілкуєтесь із ким,

Чарівних слів не забувайте!

Сідайте на наш казковий килим –літак, та полетимо додому.

Вовчик прощається з дітьми і біжить в ліс навчати вихованості своїх друзів.

ВИХ.: (до гостей)

А зараз нам прощатись час здорові всі бувайте!

ДІТИ: До побачення!

hello_html_d5ce25.jpg



















Додаток Д

Заклички до сил природи:

Вийди, вийди сонечко,

На дідове полечко.
На Бабине зіллячко,
На наше подвір'ячко.
Там ми граємо —
Тебе дожидаємо.
Іди, іди, дощику,

Зварю тебе борщику,

Тобі каша, мені борщ,

Щоб густіший падав дощ.

Зазивалки дітей до гри:

Нумо, нумо, дітвора,

Біжіть швидше до двора –
Починати гру пора!
Оду-ду, оду-ду,

Знаю я цікаву гру!

Гей, біжіть усі сюди, Приступаємо до гри!

Діти-квіти, діти-квіти,

Нащо вдома вам сидіти?

Краще йдіть усі сюди,

Приєднайтеся до гри.


Лічилки до гри «Піжмурки»:

Йшла Маринка по стежинці,

Загубила там корзинку.

А в корзинці паляниця,

Хто із'їв, тому жмуриться.


Котилася торба

З великого горба,

А в тій торбі хліб-паляниця,

Кому доведеться,

Той буде жмуриться.

Еники, беники їли вареники.

Еники, беники, кльоц,

Вийшов жмуритись матрос.


До гри «Кіт та миші»:

У зеленому садку

Сидить котик в холодку.

Лапкою чеше вуса,

Язичком лиже пузо.

Хвостиком круть-верть,

Сіру мишку — хап!

Мирилки:

Мир - миром, пироги з сиром,

Варенички в маслі, ми дружечки красні. Поцілуймося!

Не сварітеся, Помирітеся.

Дайте один-одному

Та обидві рученьки. Поцілуймося!

Тобі яблучко, мені – грушечка, Не сварімося, моя душечко! Мені яблучко – тобі зернятко, Не сварімося, моє серденько!

















































Список використаної літератури


  1. Богуш А.М. методика навчання української мови в дошкільних закладах: Навч. Посібник.- Вища шк.., 1993.-327 с.

  2. Народні ігри. Для дітей дошкільного та молоджшого шкільного віку / Упоряд. Ю.Є.Бардакова – Х.: Вид. група «Основа», 2007 – 96 с. – (Серія «ДНЗ + школа»).


  1. Традиції та звичаї українців: В 2 т. Т. 1/ Авт.-упоряд. І.Квасниця. – К.:Гнозіс, Т65 2007. – (Родинна книга).408с.

  2. Національні музичні символи України – Дошкільне виховання(журнал), 2008 №4,стр.3.


  1. «Обереги нашого дитинства». Програма щодо ознайомлення дітей дошкільного віку з народними ремеслами та українськими оберегами. – ДНЗ, 2008рік, №7, ст..2.

  2. Верховинець В.М. Весняночка. Ігри з піснями для дітей дошкільного та молодшог шкільного віку. – К .: Музична Україна, 1989. – 58 с.

  3. Дзига. Українські дитячі й молодечі народні ігри та розваги. Укладачі В.Семеренський, П.Черемський. Видавництво "Друк". Харків, 1999 р.

  4. Богинич О. Народна скарбниця // Дошкільне виховання. – 2002. – №8. – С. 16-17.

hello_html_m4d466bb7.png

65



57 вебинаров для учителей на разные темы
ПЕРЕЙТИ к бесплатному просмотру
(заказ свидетельства о просмотре - только до 11 декабря)

Краткое описание документа:

Народ з покоління в покоління передає свій соціальний досвід, своє духовне багатство, своє історичне надбання, створюючи тим самим свою, тільки йому притаманну культуру. Народ – це перший історик, перший письменник, перший поет, перший вихователь, перший педагог.

               Народ завжди піклувався про своїх дітей, виховував їх, передавав їм свій життєвий досвід, навчав мудрості життя. Створена генієм народу, етнопедагогіка – це основа загальнолюдської педагогічної культури. Саме народну сімейну педагогіку використовували в своїх працях Я.А.Коменський, Г.Песталоцці, С.Руссова, яка і обгрунтовала принципи народності – індивідуалізація, демократизація, гуманізація. Саме ці принципи витримали випробування часом, і є актуальними і сьогодні. На думку С.Руссової, «народ без народності – це тіло без душі», тому вона була глибоко переконана, що «мудрість предків – це дзеркало для нащадків» і відстоювала виховання дітей засобами народної педагогіки.

                   Народна педагогіка – це колективна творчість народу, колиска наукової педагогіки, їй стільки років, скільки років народу. Вона значно впливає на розвиток і формування сучасної наукової педагогіки.

                     Етнопедагогіка завжди актуальна, тому, що вона високогуманна і моральна. Вона виховує повагу до старших, чемність, працьовитість, гостинність, скромність, правдивість, чесність.

Автор
Дата добавления 28.02.2015
Раздел Классному руководителю
Подраздел Другие методич. материалы
Просмотров948
Номер материала 415628
Получить свидетельство о публикации
Похожие материалы

Включите уведомления прямо сейчас и мы сразу сообщим Вам о важных новостях. Не волнуйтесь, мы будем отправлять только самое главное.
Специальное предложение
Вверх