Инфоурок / Информатика / Конспекты / Конспект лекцій з предмета

Конспект лекцій з предмета


библиотека
материалов

ДНЗ «Бердичівське вище професійне училище»









Конспект лекцій

з предмета

«Основи роботи на ПК»hello_html_m71d44479.png





Розробила викладач

О.А.Магденко


Викладач ДНЗ БВПУ Магденко О.А./ Навчальний посібник для учнів «Основи роботи на ПК»/ ДНЗ БВПУ, 2013, - 65 с.








































Розглянуто та схвалено на засіданні методичної комісії ДНЗ БВПУ

Протокол №1 від 31.08.2013 р


ЗМІСТ







Введення


Мета вивчення предмета «Основи роботи на ПК» - підготовка учнів до ефективного застосування сучасної комп’ютерної техніки з метою оптимального використання робочого часу, здобуття знань про архітектуру ПК, склад ПК, керування процесами в операційній системі тощо.

Цей курс передбачає лекційні, лабораторні, індивідуальні заняття під керівництвом викладача, що забезпечує закріплення теоретичних знань, сприяє набуттю практичних навичок і розвитку самостійного мислення.

Швидкий розвиток технічних і програмних можливостей персональних комп’ютерів, розповсюдження інформаційно-комунікаційних і креативних технологій створюють реальні можливості для їх використання в системі освіти з метою розвитку творчого потенціалу людини в процесі навчання та забезпечення наступності навчання між різними ланками навчально-виховних закладів освіти.














Тема: Архітектура та конфігурація комп’ютера і мікропроцесорної системи


Архітектура ПК

Архітектурою ПК називають його опис на деякому загальному рівні, що включає опис системи команд, системи адресації, організації пам'яті і т. д. Архітектура визначає принципи дії, інформаційні зв'язки і взаємодію головних пристроїв ПК: процесора, внутрішньої, зовнішньої пам'яті та периферійних пристроїв. Уніфікація архітектури ПК забезпечує їх сумісність з точки зору користувача.

hello_html_1d3e4f32.png

Структура персонального комп'ютера - це сукупність його функціональних елементів і зв'язків між ними. Класична архітектура (фон Нейман) — пристрій керування, арифметично-логічний пристрій, пам'ять, пристрої вводу-виводу інформації, об'єднані за допомогою каналів зв'язку. hello_html_m410e11d1.png


Апаратне забезпечення

До апаратної складової належать:

  • комп'ютер (системний блок):

  • корпус;

  • процесор;

  • материнська плата;

  • внутрішня пам'ять;

  • зовнішня пам'ять;

  • блок електричного живлення;

  • відеокарти;

  • звукові карти;

  • порти;

  • пристрої введення інформації;

  • пристрої виведення інформації;

  • комунікаційне обладнання.


hello_html_480d3ca8.pnghello_html_m31c132ca.png

Системний блок (корпус)

Системний блок стаціонарного ПК — прямокутний каркас, у якому розміщено всі основні вузли комп'ютера: материнська плата, адаптери, блок живлення, накопичувач на гнучких магніти дисках (НГМД), один (іноді більше) накопичувач — HDD, динамік, дисковод для компакт-дисків або інші накопичувачі, органи керування. Серед органів керування, що, як правило, встановлюють на передній панелі, можуть бути: вимикач електроживлення; кнопка загального скидання RESET; кнопка «сну», яка дає змогу зменшити енергоспоживання, коли комп’ютер не використовується; індикатори живлення та режимів роботи. Із тильного боку системного блока розташовані штепсельні рознімні з'єднання — порти для підключення шнурів живлення і кабелів зв'язку із зовнішніми (встановленими поза системним блоком) пристроями. У середині системного блока розміщено плати сполучення пристроїв із центральним процесором (ЦП) та іншими пристроями на материнській платі (адаптери або контролери і плати розширення).

Блок живлення

Цей блок перетворює змінний струм стандартної мережі електроживлення (220 В, 50 Гц) на постійний струм низької напруги. Він має кілька виходів на різні напруги (12 і 5 В), які забезпечують живленням відповідні пристрої комп'ютера. Електронні схеми блока живлення підтримують ці напруги стабільними незалежно від коливань мережної напруги в досить широких межах (від 180 до 250 В). Звичайна потужність блоків живлення ПК становить 230-500 Вт, для мережного сервера вона може бути значно більшою. Більшість блоків живлення має вентилятор для відведення із системного блока надмірного тепла, що виділяється під час роботи електронних пристроїв.

Системна (материнська) плата

Так називають велику друковану плату одного зі стандартних форматів, яка несе на собі головні компоненти комп'ютерної системи: ЦП; оперативну пам'ять; кешпам'ять; комплект мікросхем логіки, що підтримують роботу плати, — чипсет (chipset); центральну магістраль, або шину; контролер шини й кілька рознімних з'єднань-гнізд (слотів, від англ. slot — щілина), які служать для підключення до материнської плати інших плат (контролерів, плат розширення та ін.). Частина слотів у початковій комплектації ПК залишається вільною. У рознімні з'єднання іншої конфігурації встановлюють модулі оперативної пам'яті. Кількість і тип рознімних з'єднань є однією з важливих характеристик системної плати, оскільки під час доукомплектовування або модернізації комп'ютера вільних слотів може не вистачити. Крім того, на материнській платі є мініатюрні перемички (jumpers) або перемикачі (switches), за допомогою яких відбувається налаштування плати. На системній платі розташовані також з'єднуючі, до яких за допомогою спеціальних кабелів (шлейфів) підключають додаткові пристрої. Ще один важливий елемент, який встановлюють на системній платі, — мікросхема BIOS (Basic Input-Output System, базова система введення-виведення). Вона е енергонезалежним постійним запам'ятовувальним пристроєм (ПЗП), в який записано програми, що реалізують функції введення-виведення, а також програму тестування комп'ютера в момент вмикання живлення (POST, Power On Self Test), програму налаштування параметрів BIOS та інші спеціальні програми. У роботі BIOS використовують відомості про апаратну конфігурацію комп'ютера, які зберігає ще одна мікросхема — CMOS RAM. Це енергозалежна пам'ять, що постійно підживлюється від батарейки, яка також знаходиться на системній платі. Вона живить і схему кварцового годинника — годинника реального часу, що безперервно відлічує час і поточну дату.


Мікропроцесор

Мікропроцесор (МП) — це, по суті, мініатюрна обчислювальна машина. Основними параметрами МП є набір команд, розрядність, тактова частота. Набір або система команд постійно вдосконалюється, з'являються нові команди, що замінюють серії найпримітивніших команд — мікропрограми. На виконання нової команди потрібна менша кількість тактів, ніж на мікропрограму. Сучасні МП можуть виконувати до кількох тисяч команд (інструкцій).

Характеристика МП:

  • розрядність (біт);

  • тактова частота (Гц);

  • кількість ядер;

  • розмір кешу (Мб).

Розрядність показує, скільки двійкових розрядів (бітів) інформації обробляється (або передається) за один такт, а також скільки двійкових розрядів може бути використано у МП для адресації оперативної пам'яті, передачі даних та ін. Тактова частота вказує, скільки елементарних операцій (тактів) МП виконує за секунду, вимірюється в мегагерцах (1 МГц = 1000000 Гц). Вона є лише відносним показником продуктивності МП. Через архітектурні відмінності МП у деяких з них за один такт виконується робота, на яку інші витрачають кілька тактів. Важливими характеристиками сучасних МП, що впливають на їхню продуктивність, є об'єм і швидкість функціонування вмонтованої кеш-пам'яті. Річ у тім, що сучасні МП «обганяють» за тактовою частотою інші елементи комп'ютера. Найпринциповішим є те, що тактова частота МП у кілька разів вища, ніж частота синхронізації системної шини, по якій відбувається обмін інформацією з відносно повільним оперативним запам'ятовувальним пристроєм (ОЗП). Без внутрішньої кеш-пам'яті (що має особливо високу швидкодію) МП часто працював би вхолосту, чекаючи чергової інструкції з ОЗП або закінчення операції запису в пам'ять. Джерело безперебійного живлення — пристрій, призначений для захисту комп'ютера від стрибків напруги або відключення електроенергії. Для надійної роботи комп'ютера йому необхідно постійне енергоживлення.





Контрольні питання:

  1. Що таке архітектура ПК?

  2. Що входить до апаратного забезпечення?

  3. Що таке мікропроцесор?

  4. Характеристика мікропроцесора.

  5. Що таке системний блок ПК?



Тема: Обмін даними між зовнішніми пристроями та мікропроцесорною системою


Послідовне введення-виведення даних

Найбільш розповсюджений вид зв'язку між різними системами (чи комп'ютерами) - це послідовний обмін. У цьому випадку байт даних передається по єдиному проводі, біт за бітом, із забезпеченням синхронізації між приймачем і джерелом даних. Очевидна перевага послідовної передачі даних полягає в тому, що вона вимагає невеликої кількості ліній зв'язку.

Існує безліч стандартних послідовних протоколів передачі даних, що застосовуються в мікроконтролерах. У деяких мікроконтролерах ці протоколи реалізуються внутрішніми схемами, розміщеними на кристалі, що дозволяє спростити розробку різних програм.

Асинхронний послідовний обмін

Найбільш розповсюджена форма послідовного зв'язку — асинхронний обмін, при якому байт даних посилається як пакет, що включає інформацію про початок і кінець передачі даних, а також інформацію для контролю помилок.

Першим передається не біт даних, а старт-біт, що вказує на початок передачі даних (початок пакета). Цей біт використовується приймачем для синхронізації процесу читання даних, що випливають за старт-старт-битому (молодший біт даних йде першим). Після бітів даних може випливати біт парності (контрольний біт), що використовується для перевірки правильності отриманих даних. Існує два типи перевірки на парність. Перевірка на непарність (Odd) означає, що число одиниць у пакеті даних, включаючи біт парності, повинно бути непарним (наприклад, 0х55 буде мати біт парності рівним 1, щоб зробити число одиничних бітів рівним п'яти, тобто непарним). Перевірка на парність (Even), навпаки, означає що число одиничних бітів повинно бути парним (наприклад, при передачі числа 0х55 біт парності буде дорівнює 0).

У деяких мікроконтролерах значення біта парності повинне визначатися програмно, а потім міститися в регістр. Простий алгоритм реалізації цієї процедури полягає у виконанні логічної операції « виключне АБО» (XOR) над усіма бітами переданого байта.

Асинхронний пакет даних показаний на рис. 1. Існує набір параметрів, що повинний бути відомий при реалізації обміну. Одним з таких параметрів є число переданих біт даних, що визначається типом прийомного і передавального пристроїв. Пакет на рис. 1 містить тільки 5 біт даних (таке число біт використовувалося в телетайпах), але можливі пакети довжиною до 8 біт.

Поряд з бітами парності («odd») чи непарності («even») можливі інші варіанти контрольних бітів: «no», «mark» і «space». «No» означає відсутність біта парності в пакеті. «Mark» чи «space» означає, що замість біта парності завжди посилається „1” («mark») чи „0” («space»), відповідно. Ці варіанти контрольних бітів використовується досить рідко - у тих випадках, коли необхідно дати приймачу додатковий час на обробку пакета.

r2

Рисунок 1 Асинхронна послідовна передача даних


Кількість стоп-бітів також може бути різним. Другий стоп-біт може вводитися для тієї ж мети, що і контрольні біти «mark» і «space» — щоб дати приймачу більше часу для обробки прийнятого пакета.

Практично всі сучасні пристрої використовують для асинхронного обміну формат даних «8-N-1», що означає передачу 8 біт даних, відсутність біта парності й один стоп-біт. Біт парності і додатковий стоп-біт звичайно не вимагаються для послідовного зв'язку.

Найбільш популярний протокол асинхронного послідовного зв'язку називається „RS-232”, що у даний час є міжнародним стандартом. Це дуже старий стандарт, використовуваний для зв'язку комп'ютерів.

Асинхронний приймач чекає приходу старт-біт, коли на лінії встановлюється низький рівень. Через половину часу передачі одного біта (тривалість цього часу задається синхросигналом) лінія знову опитується, якщо на лінії усе ще встановлений низький рівень сигналу, то приймач чекає один період і зчитує дані (рис. 2). Якщо ж на лінії виявляється високий рівень сигналу, то приймач вважає, що відбулася помилка, і дані не приймаються. Цей метод використовується як при апаратній, так і при програмній реалізації асинхронного прийому даних. У програмно реалізованих приймачах використовуються програмні цикли для відліку затримок часу.

Інший розповсюджений метод асинхронної послідовної передачі даних — це використання коду типу «Манчестер» («manchester»). При цьому методі передача кожного біту даних синхронізується імпульсом, а значення біта („0” чи „1”) визначається проміжком часу до наступного імпульсу (рис. 3). Після передачі заданого числа бітів даних випливає стоп-імпульс, а потім прийом даних припиняється. Особливість манчестерського кодування полягає в тім, що біт якісно відрізняється від „1” чи „0”. Це дозволяє приймачу визначити, чи є дані, що надходять, початком чи серединою посланого пакета (в останньому випадку дані не будуть прийматися до приходу старт-бита). Манчестерське кодування гарно підходить для використання у випадках, коли потік переданих даних може бути легко перерваний. Тому такий метод передачі даних є основним для зв'язку за допомогою інфрачервоного випромінювання, наприклад, у пульті дистанційного керування телевізором.

r2

Рисунок 2. Читання даних при асинхронному послідовному обміні

r2

Рисунок 3 Послідовний обмін із манчестерським кодуванням


Синхронний послідовний обмін

При реалізації синхронного обміну разом з даними посилається синхросигнал, що використовується приймачем для стробування даних (рис. 4).

hello_html_5a752c73.png

Рисунок 4 Форма сигналів при синхронній передачі даних


Типова схема для перетворення послідовних даних у паралельні показана на рис. 5. У цій схемі використовуються дві мікросхеми 8-розрядних регістрів типу 74LS374. Для більшості додатків не потрібно включення другого регістра. Це перетворення може також бути виконане за допомогою спеціальної мікросхеми, але деякі воліють використовувати 8-розрядні регістри, тому що їх звичайно легше знайти, чим інші типи мікросхем ТТЛ.

r2

Рисунок 5 Схема перетворення послідовних даних в паралельні


Існує два основних протоколи для синхронного зв'язку: Microwire і SPI. Ці методи застосовуються для взаємодії з різними мікросхемами, (таких як послідовний EEPROM у BASIC Stamps). Хоча стандарти Microwire і SPI дуже схожі, існують деякі розходження, про які необхідно згадати.

Дані протоколи частіше використовуються для синхронної послідовної передачі даних, чим для об'єднання мікроконтролерів у єдину мережу. У цих протоколах кожен пристрій адресується індивідуально, хоча лінії передачі даних і синхронізації можуть бути загальними для багатьох пристроїв. Якщо сигнал дозволу вибірки (chip select) пристрою не активний, то цей пристрій ігнорує лінії даних і синхронізації. У кожен момент часу тільки один з підключених пристроїв може бути ведучим (master), тобто мати можливість задавати режим роботи шини (рис 6).

r2

Рисунок 6. Синхронна послідовна шина

Якщо синхронний послідовний порт вбудований у мікроконтролер, то передавальна схема має вид, показаний на рис 7.



r2

Рисунок 7 Схема синхронного виводу даних


Ця схема виводить 8-розрядні дані. При реалізації протоколів, аналогічних стандарту Microwire, де спочатку видається старт-біт, цей біт посилається за допомогою команд читання і записи в порт виводу-введення-виведення. Схожа схема використовується для прийому даних, де дані, що надходять, спочатку послідовно вводяться в здвиговий регістр і потім зчитуються мікроконтролером.


Протокол MICROWIRE

Протокол Microwire забезпечує передачу даних зі швидкістю до 1 Мбіт у секунду. В одному пакеті передається шістнадцять біт даних.

На рис. 8 показана форма сигналів при читанні 16 біт даних. Після вибору мікросхеми і посилки старт-біта передається 8-розрядна команда (позначена як «ОР1», «ОР2», «А5» — «АТ» на рис. 2.35), потім випливають 16-розрядна адреса (її наявність не є обов'язковою) і 16 біт даних. При максимальній швидкості передачі 1 Мбіт у секунду тактовий сигнал змінюється кожні 500 нс. Передані біти повинні видаватися на лінію за 100нс. до надходження переднього фронту тактового сигналу. Читання даних повинно відбуватися за 100 нс. до надходження заднього фронту тактового сигналу. Хоча ці вимоги виконуються більшістю пристроїв, необхідно переконатися, що пристрій, з яким здійснюється зв'язок, відповідає даним умовам.

r2

Рисунок 8. Читання даних в протоколі Microwire

Протокол SPI

Протокол SPI схожий на протокол Microwire, але має кілька відмінностей:

- SPI здатний передавати дані зі швидкістю до 3 Мбіт у секунду.

- Розрядність даних у SPI пакеті дорівнює 8 біт.

- Передавач у SPI має можливість призупинити передачу даних.

- Дані в SPI можуть передаватися у виді безлічі байтів, що називаються «блок» чи «сторінка».

Як і в протоколі Microwire, у SPI спочатку передається байт, що містить команду для приймаючого пристрою. Потім йде необов'язкова 16-розрядна адреса, після чого випливають 8-розрядні дані. Як було зазначено вище, протокол SPI дозволяє передавати кілька байтів (рис. 9). У протоколі SPI використовується симетричний тактовий сигнал, що має однакову тривалість високого і низького рівня. Вихідні дані повинні бути видані на лінію принаймні за 30 нс. до надходження переднього фронту тактового сигналу, а зчитування повинне відбуватися за 30 нс. до заднього фронту.

r2

Рисунок 9. Запис даних в протоколі SPI

При реалізації протоколів Microwire чи SPI можна спростити схему з'єднання, якщо підключити вхід Din і вихід Dout до однієї лінії (рис. 10). При такому способі з'єднання мікроконтролер повинен відключити свій вихідний драйвер, коли закінчить послідовну передачу даних. Після цього він може приймати дані, що надходять від іншого пристрою. Резистор між виводами даних слугує для обмеження струму в тих випадках, коли і мікроконтролер, і периферійний пристрій видають дані на лінію зв'язку.

r2

Рисунок 10 Підключення входу “DI” та виходу “DО” до одної лінії


Мережі

Коли термін «мережа» вживається стосовно до мікроконтролерів, то маються на увазі шини, що використовуються для підключення додаткових пристроїв і для забезпечення зв'язку між мікроконтролерами. У такий спосіб мережа мікроконтролерів відрізняється від локальної мережі, такий як «Ethernet», що ймовірно приходить на розум при слові «мережа».

Існує безліч стандартів (у число яких входять описані вище Microwire і SPI), що можуть привести до здивування з приводу того, що є і що не є мережею. Далі під мікроконтролерною мережею будемо розуміти окрему лінію зв'язку (провід) і безліч підключених до неї пристроїв, що можуть ініціювати передачу повідомлень і посилати відповідний відгук на отримане повідомлення.

У таких мережах мається «ведучий» («master») — інтелектуальний пристрій, що може ініціювати передачу даних. Пристрої, що відповідають на запити, але не можуть їх ініціювати, називаються «ведомі» («slaves»). Мікроконтролерна мережа може мати декілька «ведучих» пристроїв, у цьому випадку мережний протокол вимагає включення схеми арбітражу, що дозволить різним «ведучим» пристроям передавати дані не порушуючи інших повідомлень.

Звичайно в мікроконтролерній мережі передається відносно мало даних, тому необхідна для них пропускна здатність дуже скромна в порівнянні з мережею Ethernet. Часто мікроконтроллерна мережа має пропускну здатність порядка декількох байт у секунду, тоді як мережа персональних комп'ютерів може передавати декілька Мбайт у секунду.

Далі будуть описані два найбільш популярні види мереж для мікроконтролерів, хоча представлена в книзі інформація про ці мережі є досить повною, її недостатньо для розробки мережних додатків. Для одержання більш докладної інформації звертайтеся до посібників з використання мікроконтролерів чи до опису стандартів. Представлена інформація дає розуміння основ описуваних протоколів, щоб можна було оцінити їхню придатність для конкретного застосування.

Протокол І2С

Найбільш популярний протокол для мережі мікроконтролерів - І2С, що призначений для зв'язку пристроїв у багатопроцесорних системах. Цей стандарт був розроблений компанією Philips наприкінці 70-х років, як метод реалізації інтерфейсу між мікропроцесорами і периферійними пристроями, що не вимагає прокладки численних ліній для передачі між пристроями всіх розрядів адреси, даних і сигналів керування. Протокол І2С дозволяє розділяти мережні ресурси між декількома ведучими процесорами («multimastering»).

Шина І2С містить дві лінії: лінія SDA, що слугує для передачі даних, і лінія SCL, по якій передається синхросигнал, використовуваний для стробування даних. Обидві лінії підключені через резистори до шини живлення («підтягнуті» до високого рівня потенціалу), що дозволяє декільком пристроям керувати їхнім станом шляхом з'єднання за схемою «монтажне І». Шина І2С для керування стереосистемою може мати вид, показаний на рис. 11.

r2

Рисунок 11. Приклад І2С мережі


Двопровідна лінія використовується для визначення початку передачі даних, а також для передачі самих даних. Щоб почати передачу даних, шина переводиться в стартовий стан. При відсутності переданих даних шина знаходиться в стані (пасивному), що очікує («idle»). При цьому на обох лініях сигнали не надходять, і на них встановлений високий рівень сигналу (потенціал Vcc). Щоб ініціювати передачу даних, "ведучий" пристрій, запитує керування шиною, установлює низький рівень спочатку на лінії SDA, а потім на лінії SCL (стартовий стан). У процесі пересилання даних такий стан шини є неробочим, тому що прийом переданих даних виробляється тільки при високому (активному) рівні синхросигналу на лінії SCL. Щоб закінчити передачу даних виконуються зворотні дії: на лінії SCL встановлюється високий рівень сигналу, а потім у такий же стан переводиться лінія даних SDA (рис. 12).


r2

Рисунок 12 Форма сигналів на шині І2С


Дані передаються синхронним способом, причому першим посилається старший біт (рис. 2.40). Після передачі 8 біт ведучий пристрій переводить лінію даних у "0" стан, що плаває, очікуючи підтвердження прийому даних від відомого пристрою. Таким підтвердженням є установка відомим пристроєм низького рівня сигналу на лінії SDA. Після біта підтвердження на обох лініях встановлюється низький рівень. Потім виробляється пересилання наступного байта, чи шина переводиться в стан кінця передачі. Це означає, що передача завершена, і приймач може готуватися до наступного запиту даних.


r2

Рисунок 13. Передача байту по шині І2С

Існує дві максимальні швидкості передачі даних по шині І2С: «стандартний режим» ~ до 100 Кбіт/с і «швидкий режим» - до 400 Кбіт/с

r2

Рисунок 14. Тимчасова діаграма сигналів на шині І2С

Формат команди, що надходить від ведучого пристрою до відомого, показаний на рис. 15. Адреса одержувача містить 7 біт. Існує незатверджений («вільний») стандарт, відповідно до якого чотири старших біти використовуються для вказівки типу пристрою, а наступні три біти використовуються для вибору одного з восьми пристроїв цього типу чи служать для більш точного визначення типу пристрою. Тому що цей стандарт не є обов'язковим, то деякі пристрої вимагають вказівки в якості трьох останніх адресних біт визначених кодів, тоді як інші, наприклад мікросхеми пам'яті EEPROM використовують ці біти для вибору адресата усередині пристрою. Існує також 10-розрядний стандарт для передачі адреси, у якому перші 4 біти містять 1, а біт, що випливає має значення 0, останні 2 біти є старшими бітами адреси, а завершальні 8 біт адреси передаються в наступному байті. Усе це означає, що дуже важливо розподілити адреси між пристроями, підключеними до шини.

Перші чотири біти адреси звичайно служать для визначення типу обираних пристроїв у відповідності з наступним угодою:

0000 - Зарезервована адреса

0010 - Синтезатор голосу

0011 - Аудіо - інтерфейс

0100 - Звуковий генератор

0111 - Рідкокристалічний чи світлодіодний дисплей

1000 - Відео — інтерфейс

1001 - аналогово-цифровий і цифро-аналоговий інтерфейси

1010 - Послідовна пам'ять

1100 - Керування радіоприймачем

1101 - Годинник/календар

1111 - Зарезервовано для використання 10-розрядної адреси

r2

Рисунок 15. Формат передачі даних по шині І2С

Перш, ніж закінчити обговорення протоколу І2С, варто звернути увагу на наступні обставини. У деяких пристроях потрібна повторна посилка стартового біта, щоб скинути приймаючий пристрій у вихідний стан для прийому наступної команди. Наприклад, при читанні з EEPROM-пам'яті з послідовною вибіркою перша команда посилає адресу осередку, з якого виробляється зчитування, а друга команда виконує читання даних по цій адресі.

Варто також звернути увагу на можливість ініціювання процесу передачі даних декількома ведучими мікроконтролерами («multimastering»). Це може привести до виникнення колізій, коли два пристрої намагаються керувати шиною одночасно. Якщо один мікроконтролер взяв керування шиною, тобто встановив стартовий стан, до того, як інший спробує зробити теж саме, то це не викликає проблем. Проблема виникає, коли кілька пристроїв ініціюють стартовий стан одночасно, і потрібно зробити арбітраж їхніх запитів.

На практиці здійснити арбітраж у цьому випадку досить просто. Під час передачі даних обидва передавачі точно синхронізують тактові імпульси. Якщо при передачі адреси біт, що повинний мати значення „1”, насправді приймає значення „0”, то це вказує на те що шина зайнята іншим пристроєм. У цьому випадку ведучий пристрій відключається від шини і чекає, коли наступить стан «кінець передачі», після якого повторює запит. Можливо, це важко зрозуміти по приведеному описі. У наступному розділі «Протокол CAN» буде показано, як теж саме відбувається з використанням асинхронної шини CAN, що має багато загального із шиною І2С.

Протокол І2С може бути легко реалізований програмним шляхом. Але при цьому швидкий режим не може бути реалізований через перевантаження процесора, навіть стандартний режим 100 Кбіт/с може виявитися занадто швидким для деяких мікроконтролерів. Програмна реалізація щонайкраще підходить тоді, коли в мережі мається тільки один ведучий пристрій. У цьому випадку немає необхідності синхронізуватися з іншими пристроями чи приймати повідомлення від інших ведучих пристроїв, що працюють із занадто великою швидкістю, що не забезпечується при програмній реалізації.

Протокол CAN

Протокол CAN (Controller Area Network) був розроблений компанією Bosch кілька років назад як мережне рішення для зв'язку комп'ютерних систем, застосовуваних в автомобілях. У той час не існувало єдиного стандарту для зв'язку цифрових пристроїв в автомобілях. До появи протоколу CAN (чи протоколу J1850, що є аналогічним американським стандартом) автомобілі містили до трьох миль проводів вагою понад 90 кг, що зв'язували різні автомобільні електронні пристрої. Протокол CAN був розроблений, щоб задовольняти наступним вимогам:

- Висока швидкість обміну (до 1 Мбіт/с).

- Нечутливість до електромагнітних перешкод.

- Простота, невелика кількість роз'ємних контактів (для забезпечення механічної надійності).

- Легкість підключення і видалення пристроїв.

Протокол CAN подібний протоколу J1850 і ґрунтується на тих же перших двох рівнях семирівневої моделі OSІ, однак ці два стандарти електрично несумісні. Стандарт на протокол CAN з'явився раніш, тому даний стандарт реалізується практично у всіх моделях європейських і японських автомобілів, а в даний час активно використовується й американськими автомобільними компаніями.

Протокол CAN реалізується з використанням операції «монтажне И», що використовується також шиною І2С. Передача даних на фізичному електричному рівні реалізується за допомогою драйверів, що відповідають стандарту RS-485, що забезпечують видачу на лінію зв'язку диференціальної напруги. Така мережа буде працювати навіть якщо один із двох провідників закорочений чи обірваний, що особливо важливо для забезпечення надійності автомобільного устаткування. Використання з'єднання, що реалізує «монтажне И», дозволяє виконувати арбітраж між різними ведучими пристроями: коли вихідні драйвери пристроїв активні, то шина CAN переводиться в низький стан, аналогічно І2С.

Приклад реалізації цього методу арбітражу показаний на рис. 2.43. Коли сигнал, видаваний драйвером, не збігається з рівнем, встановленим на лінії передачі даних (наприклад, при видачі „1” на шині виявляється „0”), то драйвер зупиняє передачу даних доти поки не завершиться пересилання поточного повідомлення. Цей простий і ефективний спосіб арбітражу виключає необхідність повторної посилки повідомлення при виникненні колізій на шині.

r2


Рисунок 16. Арбітраж при передачі по шині CAN

Кожне повідомлення являє собою окремий кадр у потоці даних, що пересилається. Кадр передається як фрагмент цього асинхронного послідовного потоку, у якому пересилання даних не супроводжується посилкою синхросигнала. При цьому приймач і передавач повинні працювати на одній частоті: звичайно швидкість обміну встановлюється в межах від 200 Кбіт/с до 1 Мбіт/с. Формат кадру передачі даних показаний на рис. 17.

r2

Рисунок 17. Кадр передачі даних по шині CAN із використанням 11-бітного ідентифікатора

При використанні протоколу CAN нульове значення біта називається «домінантним», а одиничне значення - «рецесивним» (за аналогією з генами в біології).

Різні поля кадру мають наступне призначення:

SOF (Start Of Frame) - початок кадру, одиничний домінантний біт.

Ідентифікатор - 11-и чи 19-бітний ідентифікатор повідомлення.

RTR - Біт, що вказує, що ведучий пристрій є передавачем (при RTR=1) чи приймачем (при RTR=0) даних.

r1/r0 - Зарезервовані біти, що повинні бути домінантними.

DLC - 4 біти, що вказують кількість переданих байт.

Data - від 0 до 8 переданих байтів даних, де старший біт йде першим.

CRC - 15 бітний код контрольної суми, за яким випливає рецесивний біт.

Ack - 2-бітне поле підтвердження готовності (домінантний і рецесивний біти).

EOF (End Of Frame) - кінець кадру (поле, що містить не менш 7 рецесивних біт).

Останнє важливе зауваження, що стосується CAN, полягає в тому, що пристроям не даються специфічні імена чи адреси, повідомлення ідентифіковане (використовуючи 11-и чи 19-и бітний ідентифікатор повідомлення). Цей метод адресації може забезпечити дуже гнучкий обмін повідомленнями.

Кадр у протоколі CAN має складний формат, що ускладнює його обробку в процесі передачі і прийому повідомлення. Така обробка може виконуватися як апаратно, так і програмно, але рекомендується використовувати тільки апаратну реалізацію CAN. Ряд виробників вбудовують CAN-інтерфейс у мікроконтролери, що випускаються ними. Також існує декілька пристроїв, що серійно випускаються, (особливо популярна мікросхема Intel 82527), що ефективно і з мінімальними додатковими витратами виконують функції CAN інтерфейсу.


Тема: Інтерфейси: системний, розподілених систем керування, локальних обчислювальних систем, мультипроцесорних систем


Під інтерфейсом розуміють сукупність схемотехнічних засобів, що забезпечують безпосередню взаємодію складових елементів обчислювальної системи. Інтерфейс забезпечує взаємозв'язок між складовими функціональними блоками або пристроями системи.

Основним призначенням інтерфейсу є уніфікація внутрішньосистемних і міжсистемних зв'язків та пристроїв сполучення з метою ефективної реалізації прогресивних методів проектування функціональних елементів обчислювальної системи.

Системний інтерфейс – це конструктивна частина ЕОМ, яка призначена для взаємодії її пристроїв та обміну інформацією між ними.

У великих, середніх та супер-ЕОМ в якості системного інтерфейсу використовують складні пристрої, які мають вбудовані процесори вводу-виводу, які називаються каналами. Такі пристрої забезпечують високу швидкість обміну даними між компонентами ЕОМ.

Відмітною особливістю малих ЕОМ є використання в якості системного інтерфейсу системних шин. Розрізняють ЕОМ з багатошинною структурою і із загальною шиною. В перших, для обміну інформацією між пристроями використовуються окремі групи шин, в другому випадку усі пристрої ЕОМ об'єднуються за допомогою однієї групи шин, в яку входять підмножини шин для передачі даних, адреси і сигналів, що управляють. При такій організації системи шин обмін інформацією між процесором, пам'яттю і периферійними пристроями виконується за єдиним правилом, що спрощує взаємодію пристроїв машини.

Роздивимося особливий клас методів та засобів, які можна використовувати для об'єднання обчислювальних машин та зв'язаних з ними пристроїв. Обчислювальні машини можуть бути самих різних типів, починаючи від мікропроцесорів, вбудованих, наприклад, у друкуючий пристрій, до супер-ЕОМ. Сукупність цих методів та засобів називається локальними обчислювальними мережами (ЛОМ).

Їх відрізняє від інших обчислювальних мереж те, що вони завжди розміщуються на обмеженій території та звичайно мають з'єднуючий кабель довжиною до декількох кілометрів даних.

Хоч найбільш важливою областю застосування локальних мереж у дійсний час являється передача цифрових даних, деякі методи можуть бути розповсюджені на передачу мовної, текстової та відеоінформації, що, наприклад , дозволяє об'єднати різні форми учрежденського зв'язку у рамках однієї мережі. Локальні мережі почали використовуватися з середини 70-х років. У результаті зниження цін на електронні компоненти і розширення можливостей термінальних пристроїв, які використовуються в обчислювальних системах, кількість різноманітного обчислювального обладнання, який встановлений у закладах, школах, університетах, на заводах та т.д., збільшилось. Засоби обчислювальної техніки стали більш значними завдяки можливості взаємодії цих засобів один з одним, доступу до спеціальних служб та пристроїв, одночасного розділення обчислювальних ресурсів. Так, користувачі відносно дешевих "інтелектуальних" пристроїв, які зроблені на мікропроцесорах, почали пошуки таких же дешевих методів їх з'єднання між собою. Це стало можливим з появою локальних мереж, хоч частіше всього вони розроблялись для інших цілей. В результаті локальні мережі з успіхом стали застосовуватися для вирішення цих нових завдань.

Локальні мережі получили швидкий розвиток за короткий час. Однаково слід мати на увазі, що методи та засоби, які використовуються при їх створюванні, по всій видимості, довго не будуть мінятися, так як вони на протязі багатьох років обстежувались у наукових лабораторіях. У подальшому область застосування локальних мереж буде розширюватися. Крім того, отримає розповсюдження сервіс, який локальні мережі являє користувачу.

Локально-обчислювальна мережа може робити тільки на обмеженій території. Як правило, це територія однієї споруди чи робочої ділянки, а її довжина від кількох сотен метрів до кілометра.

Основні особливості (ЛОМ):

  • розміщення ЛМ тільки на обмеженій території;

  • з’єднання в ЛМ незалежних пристроїв;

  • забезпечення високого рівня взаємозв’язку пристроїв мережі;

  • використання ЛМ для передачі інформації в цифровій формі;

  • дешеві засоби передачі інформації в інтерфейсні пристрої;

  • можливість взаємодії кожного пристрою з будь-яким іншим.

Більш детально необхідно визначити наступні характеристики локальної мережі:

  • розмір мережі;

  • пристрої які використовуються;

  • швидкість передачі інформації;

  • топологію мережі;

  • фізичне середовище, яке використовується для передачі інформації;

  • використовуючи протоколи та методи доступу;

  • наявність або відсутність керуючого вузла.

Роздивимося деякі характеристики існуючих мереж. Оскільки ця область розвивається швидко, зрозуміло, що ці характеристики можуть значно мінятися в залежності від нових методів передачі даних та додатків локальних мереж.

Вже йшла мова про пристрої, які можуть бути об'єднані з допомогою локальних мереж, та про подібні відстані між ними. Обговоримо решту характеристик локальних мереж.

Швидкість передачі. Швидкість передачі даних звичайно складає від 1 до 20 Мбіт/с. Деякі системи зараз роблять з меншими швидкостями.

Топологія. Існує дві основні топології: шина та кільце. Можливо, з розробкою високошвидкісних цифрових комутаторів, придатних для змішаної передачі мови та даних, більше значення незабаром придбають мережі зі зіркоподібною топологією.

Передаюче середовище. Основним передаючим середовищем, яке використовується у дійсний час, являються коаксіальний кабель та вита пара телефонних дротів. Для широкого використання волокнянно-оптичних кабелів необхідно вирішити деякі практичні проблеми.

Метод доступу. Використовується два основних метода доступу (мережевих протоколу): зі змаганням та контролем несучої для використання у мережах з розділяємо шиною та тактуючий доступ з циклічною черговістю для мереж з кільцевою структурою. Інші методи знаходяться на стадії розробки та, беззаперечно, з'являться в майбутньому. Найбільш перспективними з них є метод передачі маркера (яка годиться для шинної, кільцевої та зіркообразної типології), а також метод вставки регістра для кільцевих мереж.

Керуючі вузли мережі. В наш час тільки в небагатьох локальних мережах в управління знаходиться в одному вузлі. Однак з зростанням значення мереж, основне на цифрових телефонних комутаторах, ситуація може змінитися: комутатор буде функціонувати як центральна комутаційна станція. Однак така станція не буде здійснювати функції мережевого чи зв'язкового контролера звичайної обчислювальної мережі. Комутатори, як правило, дозволяють використовувати мережу без обмежень всім іншим її пристроям. Більш новий цифровий комутатор буде робити як пристрій маршрутизації і комутації з додатковими сервісними можливостями, які представляються всім користувачам.

Розширення області застосування. Локальні мережі розроблялися для задоволення визначених вимог науково-дослідницьких організацій. На протязі 70-х років в обчислювальній техніці відбулося зміщення від одиночної високопродуктивної машини яка доступна всім користувачам, які знаходяться у безпосередній близькості від неї, до розподіленої обробки і використовуванню обчислювальних мереж. Коли з'єднати один з одним пристрої,які зроблені на базі мікропроцесорів, то можна досягти переваг, о яких ми згадували раніше в зв’язку з розподіленням обчислювальними системами. така система більш переважна з зрівнянням з окремими пристроями ,особливо в збереженні обробки інформації. На рис.1.1 показана типова установча система,в якій різні універсальні робочі станції використовують один високошвидкісний файловий накопичувач і зв'язані з ним процедури управління файлами.

В мережі, крім того, є кілька спеціальних пристроїв, які дуже дорогі, щоб закріпляти за окремими робочими станціями.




З’єднання локальних систем

hello_html_m6d8aa8ac.png

Рисунок 1. Магістральне з’єднання (шинна топологія).

hello_html_m46834b67.png

Рисунок 2 Кільцеве з’єднання

hello_html_m5c784d67.png

Рисунок 3 Ієрархічне з’єднання

hello_html_306e1259.png

Рисунок 4. З’єднання типу зірка.

hello_html_m4a8bbd10.png

Рисунок 5 З’єднання клієнт-сервер


Інтерфейси мультипроцесорних систем являють собою в основному магістральні системи сполучення, орієнтовані в єдиний комплекс декількох процесорів, модулів пам'яті, контролерів запам'ятовуючих пристроїв, обмежено розміщених в просторі.

Мультипроцесорні системи часто характеризують або як симетричні, або як несиметричні. При цьому варто чітко визначати, до якого аспекту мультипроцесорної системи ставиться ця характеристика - до типу архітектури або до способу організації обчислювального процесу.

Симетрична архітектура мультипроцесорної системи припускає однорідність всіх процесорів і однаковість включення процесорів у загальну схему мультипроцесорної системи. Традиційні симетричні мультипроцесорні конфігурації розділяють одну більшу пам'ять між всіма процесорами.

Масштабування, або можливість нарощування числа процесорів, у симетричних системах обмежена внаслідок того, що всі вони користуються однією й тією ж ОП. Отже, повинні розташовуватися в одному корпусі. Така конструкція, називана масштабованою по вертикалі, практично обмежує число процесорів до чотирьох або восьми.

У симетричних архітектурах всі процеси користуються однією й тією ж схемою відображення пам'яті. Вони можуть дуже швидко обмінюватися даними, так що забезпечується досить висока продуктивність для тих додатків (наприклад, при роботі з базами даних), у яких кілька завдань повинні активно взаємодіяти між собою.

В асиметричній архітектурі різні процесори можуть відрізнятися як своїми характеристиками (продуктивністю, надійністю, системою команд і т.д., аж до моделі мікропроцесора), так і функціональною роллю, що поручається їм у системі. Наприклад, одні процесори можуть призначатися для роботи як основні обчислювачі, інші - для керування підсистемою в/в, треті - ще для якихось особливих цілей.

Функціональна неоднорідність в асиметричних архітектурах спричиняє структурні відмінності у фрагментах системи, що містять різні процесори системи. Наприклад, вони можуть відрізнятися схемами підключення процесорів до системної шини, набором периферійних пристроїв і способами взаємодії процесорів із пристроями.

Масштабування в асиметричній архітектурі реалізується інакше, ніж у симетричній. Тому що вимога єдиного корпуса відсутня, система може складатися з декількох пристроїв, кожне з яких містить один або кілька процесорів. Це масштабування по горизонталі. Кожний такий пристрій називається кластером, а вся мультипроцесорна система — кластерної.

Іншим аспектом мультипроцесорних систем, що може характеризуватися симетрією або її відсутністю, є спосіб організації обчислювального процесу. Останній, як відомо, визначається й реалізується ОС.

Асиметричне мультипроцесування є найбільш простим способом організації обчислювального процесу в системах з декількома процесорами. Цей спосіб часто називають також «ведучий-відомий».

Функціонування системи за принципом « ведучий-відомий » припускає виділення одного із процесорів у якості «провідного», на якому працює операційна система і який управляє всіма іншими «веденими» процесорами. Тобто провідний процесор бере на себе функції розподілу завдань і ресурсів, а ведені процесори працюють тільки як обробні пристрої й ніякі дії по організації роботи обчислювальної системи не виконують.

Тому що ОС працює тільки на одному процесорі й функції керування повністю централізовані, те така ОС виявляється не набагато складніше ОС однопроцесорної системи.

Асиметрична організація обчислювального процесу може бути реалізована як для симетричної мультипроцесорної архітектури, у якій всі процесори апаратно нерозрізнені, так і для несиметричної, для якої характерна неоднорідність процесорів, їхня спеціалізація на апаратному рівні.

В архітектурно-асиметричних системах на роль провідного процесора може бути призначений найбільш надійний і продуктивний процесор. Якщо в наборі процесорів є спеціалізований процесор, орієнтований, наприклад, на матричні обчислення, то при плануванні процесів операційна система, що реалізує асиметричне мультипроцесування, повинна враховувати специфіку цього процесора. Така спеціалізація знижує надійність системи в цілому, тому що процесори не є взаємозамінними.

Симетричне мультипроцесування як спосіб організації обчислювального процесу може бути реалізоване в системах тільки із симетричною мультипроцесорною архітектурою. Нагадаємо, що в таких системах процесори працюють із загальними пристроями й поділюваною основною пам'яттю.

Симетричне мультипроцесування реалізується загальною для всіх процесорів ОС. При симетричній організації всі процесори рівноправно беруть участь і в керуванні обчислювальним процесом, і у виконанні прикладних завдань. Наприклад, сигнал переривання від принтера, що роздруковує дані прикладного процесу, виконуваного на деякому процесорі, може бути оброблений зовсім іншим процесором. Різні процесори можуть у якийсь момент одночасно обслуговувати як різні, так і однакові модулі загальної ОС. Для цього програми ОС повинні мати властивість повторної входимості (реєнтерабельності).

ОС повністю децентралізована. Модулі ОС виконуються на будь-якому доступному процесорі. Як тільки процесор завершує виконання чергового завдання, він передає керування планувальникові завдань, що вибирає із загальної для всіх процесорів системної черги завдання, що буде виконуватися на даному процесорі наступної. Всі ресурси виділяються для кожного виконуваного завдання в міру виникнення в них потреб і ніяк не закріплюються за процесором. При такому підході всі процесори працюють із одним й тим же навантаженням, що вирівнює динамічно. У рішенні одного завдання можуть брати участь відразу кілька процесорів, якщо вона допускає таке розпаралелювання, наприклад шляхом подання у вигляді декількох потоків.

У випадку відмови одного із процесорів симетричні системи, як правило, порівняно просто реконфігуруються, що є їхньою більшою перевагою погано реконфігуруються - асиметричними системами.

Симетрична й асиметрична організація обчислювального процесу в мультипроцесорній системі не зв'язана прямо із симетричною або асиметричною архітектурою, вона визначається типом ОС. Так, у симетричних архітектурах обчислювальний процес може бути організований як симетричним образом, так і асиметричним. Однак асиметрична архітектура неодмінно спричиняє й асиметричний спосіб організації обчислень.





Контрольні питання:

  1. Що таке мультипроцесорний інтерфейс?

  2. Класифікація локальних обчислювальних мереж

  3. Що таке системний інтерфейс?

  4. Види з’єднання локальних систем

  5. Що таке інтерфейс?


Тема : Периферійні пристрої


Периферійні або зовнішні пристрої - це пристрої, розміщені поза системним блоком і задіяні на певному етапі обробки інформації. Передусім - це пристрої фіксації вихідних результатів: принтери, плотери, модеми, сканери і т.д. Поняття "периферійні пристрої" досить умовне. До їх числа може віднести, наприклад, накопичувач на компакт-дисках, якщо він виконаний у вигляді самостійного блоку і приєднується спеціальним кабелем до зовнішнього рознімного з'єднання системного блока. І навпаки, модем може бути вбудованим, тобто конструктивно виконаний як плата розширення, і тоді немає підстав відносити його до периферійних пристроїв.

Призначення і класифікація ПП

Периферійні пристрої ЕОМ містять у собі зовнішні пристрої, що запам'ятовують, призначені для зберігання і подальшого використання інформації, пристрої запровадження-висновка, призначені для обміну інформацією між оперативною пам'яттю машини і носіями інформації, або іншими ЕОМ, або оператором. Вхідними пристроями можуть бути: клавіатура, дискова система, миша, модеми, мікрофон; вихідними - дисплей, принтер, дискова система, модеми, звукові системи, інші пристрої. З більшістю цих пристроїв обмін даними відбувається в цифровому форматі. Для роботи з різноманітними датчиками і виконавчими пристроями використовуються аналого-цифрові і цифроаналогові перетворювачі для перетворення цифрових даних в аналогові і навпаки.

Цифровий інтерфейс простіше в порівнянні з цифроаналоговим, але і для нього потребуються спеціальні схеми. Розрізняють послідовну і рівнобіжну передачу даних, необхідна синхронізація взаємодіючих пристроїв. Один із найбільше поширених стандартів RS-232C (Reference Standart №232 Revision C). Послідовні інтерфейси застосовуються для передачі даних на будь-які відстані. Проте на короткі відстані краще передавати дані байтами, а не бітами, для цього використовують рівнобіжні інтерфейси запровадження-висновка.hello_html_m538f8d6d.png

Принтери

Принтери призначені для виведення інформації на тверді носії, здебільшого на папір. Існує велика кількість різноманітних моделей принтерів, що різняться принципом дії, інтерфейсом, продуктивністю та функціональними можливостями. За принципом дії розрізняють: матричні, струменеві та лазерні принтери.

Матричний принтер. До недавнього часу були найпоширенішими пристроями виведення інформації, оскільки лазерні були дорогими, а струменеві мало надійними. Основною перевагою є низька ціна та універсальність, тобто спроможність друкувати на папері любої якості.

Принцип дії. Друкування відбувається за допомогою вбудованої у друкуючий вузол матриці, що складається з декількох голок. Папір втягується у принтер за допомогою валу. Між папером та друкуючим вузлом розташовується фарбуюча стрічка. При ударі голки по стрічці, на папері з'являються точки. Голки, що розташовані у друкуючому вузлі керуються електромагнітом. Сам друкуючий вузол пересувається по горизонталі і керується кроковим двигуном. Під час просування друкуючого вузла по рядку, на папері з'являються відбитки символів, складених із точок. В пам'яті принтера містяться коди окремих літер, знаків тощо. Ці коди визначають, які голки і в який момент слід активізувати для друкування певного символу. Матриця може мати 9, 18 або 24 голки. Якість друкування 9-голковими принтерами невисока. Для підвищення якості, можливе друкування 2-х та 4-х кратним проходженням по рядку. Матриця з 24 голками є стандартом для сучасних матричних принтерів. Голки розташовані у два ряди по 12 у кожному. Якість друкування значно вище. Матричні принтери дозволяють друкувати відразу декілька копій документа. Для цього аркуші перекладають копіювальною калькою. Матричні принтери не вимогливі і можуть друкувати на поверхні любого паперу - картках з картону, рулонному папері тощо.

Характеристики матричних принтерів:

Швидкість друку. Вимірюється кількістю знаків, що друкуватимуться за секунду. Одиниця виміру cps (character per second - символів у секунду). Виробники вказують максимальну швидкість друкування у чорновому режимі (однопрохідне друкування). Однак, при виборі принтера слід врахувати, що для режиму підвищеної якості, а також при виводі графічних зображень, ця величина значно менша.

Об'єм пам'яті. Матричні принтери обладнані внутрішньою пам'яттю (буфером), що приймає дані від комп'ютера. У дешевих моделях об'єм буфера складає 4-6 Кбайт. У дорожчих сягає 175 Кбайт. Чим більше пам'яті, тим менше принтер звертається до комп'ютера за певною порцією даних, що дозволяє центральному процесору виконувати інші задачі. Друкування може відбуватись у фоновому режимі.

Роздільна здатність. Вимірюється кількістю точок, що друкуються на одному дюймі. Одиниця виміру dpi (dot per inch - точок на дюйм). Цей показник важливий для друкування графічних зображень.

Колірність друку. Існує декілька моделей кольорових матричних принтерів. Але, якість друкування 24-голчатим принтером із застосуванням різноколірної стрічки набагато гірше ніж якість друкування на струменевому принтері.

Шрифти. В пам'ять багатьох принтерів вбудовано широкий набір шрифтів. Але друкування може відбуватись любим шрифтом True Type, розроблених для операційної системи Windows.

Струменеві принтери. Перші струменеві принтери випустила фірма Hewlett Packard. Принцип дії подібний до принципу дії матричних принтерів, але замість голок у друкуючому вузлі розташовані капілярні розпилювачі та резервуар із чорнилом. У середньому, число розпилювачів від 16 до 64, але існують моделі, де кількість розпилювачів сягає для чорних чорнил до 300, а для кольорових до 416. Резервуар із чорнилами може розташовуватися окремо і через капіляри з'єднуватись з друкуючим вузлом, а може бути вбудованим у друкуючий вузол і замінятись разом із ним. Кожна конструкція має свої недоліки та переваги. Вбудований у друкуючий вузол резервуар являє собою конструктивно окремий пристрій (картридж), який дуже легко замінити. Більшість сучасних струменевих принтерів дозволяють використовувати картриджі для чорно-білого та кольорового друку. hello_html_5d69996f.png

Принцип дії. Існує два методи розпилення чорнила: п'єзоелектричний метод та метод газових пухирців. У кожному розпилювачі п'єзоелектричного вузла встановлено плоский п'єзоелемент, що зв'язаний з діафрагмою. При друці він стискує й розтискує діафрагму, викликаючи розпилення чорнил через розпилювач. При попаданні потоку аерозолю на носій, друкується точка (використовується в моделях принтерів фірм Epson, Brother). При методі газових пухирців, кожний розпилювач обладнано нагріваючим елементом. Якщо через цей елемент проходить мікросекундний імпульс току, чорнила нагріваються до температури кипіння, і утворюються пухирці, які витискують чорнила з розпилювача, що утворюють відбитки на носії (використовується в моделях принтерів фірм Hewlett Packard, Canon).

Кольоровий друк виконується шляхом змішування різних кольорів у певних пропорціях. Переважно, у струменевих принтерах реалізується колірна модель CMYK (Cyan-Magenta-Yellow). Змішування не може надати чистий чорний колір і тому в складову входить чорний колір (Black). При кольоровому друкуванні картридж містить 3 або 4 резервуари з чорнилами. Друкуючий вузол проходить по одному місцю аркуша декілька разів, додаючи потрібну кількість чорнил різного кольору. Після змішування чорнил, на аркуші з'являється ділянка потрібного кольору.

Характеристики струменевих принтерів:

Швидкість друкування. Друкування у режимі нормальної якості складає 3-4 сторінки у хвилину. Кольоровий друк трохи довший.

Якість друкування. Дорогі моделі струменевих принтерів із великою кількістю розпилювачів забезпечують високу якість зображення. Але велике значення має якість і товщина паперу. Щоб позбутися ефекту розтікання чорнил, деякі принтери застосовують підігрів паперу.

Роздільна здатність. Для друкування графічних зображень роздільна здатність складає від 300 до 720 dpi.

Вибір носія. Друк неможливий на рулонному папері.

Основним недоліком є засихання чорнил у розпилювачах. Усунути це можна лише заміною картриджа. Щоб не допустити засихання принтери обладнані пристроями очищення розпилювачів. По ціні та якості струменеві принтери ідеально підходять для домашнього користування. Заправка чорнилом не є дорогою й банки чорнила вистачає на декілька років.

Лазерні принтери. Сучасні лазерні принтери дозволяють досягнути найбільш високої якості друку. Якість наближена до фотографічної. Основний недолік лазерних принтерів є висока ціна, але ціни мають тенденцію до зниження.

Принцип дії. У більшості лазерних принтерів використовується механізм друкування, як у копіювальних апаратах. Основним вузлом є рухомий барабан, що наносить зображення на папір. Барабан являє собою металічний циліндр, що покритий шаром напівпровідника. Поверхня барабана статично заряджається розрядом. Промінь лазера, що скерований на барабан, змінює електростатичний заряд у точці попадання і створює на поверхні барабана електростатичну копію зображення. Після цього, на барабан наноситься шар фарбуючого порошку (тонера). Частки тонера притягаються лише до електрично заряджених точок. Папір втягується з лотка і йому передається електричний заряд. При накладанні на барабан, аркуш притягає на себе частки тонера з барабана. Для фіксації тонера, папір знов заряджається й проходить між валами, нагрітими до 180 градусів. По закінченні, барабан розряджається, очищується від тонера і знов використовується. hello_html_582793b0.png

При кольоровому друці зображення формується змішуванням тонерів різного кольору за 4 проходження аркуша через механізм. За кожен прохід на папір наноситься певна кількість тонера одного кольору. Кольоровий лазерний принтер є складним електронним пристроєм з 4 резервуарами для тонера, оперативною пам'яттю, процесором та жорстким диском, що відповідно збільшує його габарити та ціну.

Основні характеристики лазерних принтерів:

Швидкість друкування. Визначається швидкістю механічного протягування аркуша та швидкістю обробки даних, що надходять із комп'ютера. Середня швидкість друку 4-16 сторінок за хвилину.

Роздільна здатність. У сучасних лазерних принтерах сягає 2400 dpi. Стандартним вважається значення в 300 dpi.

Пам'ять. Робота лазерного принтера пов'язана з величезними обчисленнями. Наприклад, при роздільній здатності 300 dpi, на сторінці формату А4 буде майже 9 млн. точок, і потрібно розрахувати координати кожної з них. Швидкість обробки інформації залежить від тактової частоти процесора та об'єму оперативної пам'яті принтера. Об'єм оперативної пам'яті чорно-білого лазерного принтера складає не менше 1 Мбайт, у кольорових лазерних принтерах значно більше.

Папір. Використовується якісний папір формату А4. Існують моделі для формату А3. У деяких лазерних принтерах є можливість використання рулонного паперу.

Термін роботи та якість роботи лазерного принтера залежить від барабана. Ресурс барабана дешевих моделей 40-60 тисяч сторінок.


Сканери

Сканер - це пристрій, який дає змогу вводити в комп'ютер чорно-біле або кольорове зображення, прочитувати графічну та текстову інформацію. Сканер використовують у випадкові, коли виникає потреба ввести в комп'ютер із наявного оригіналу текст і/або графічне зображення для його подальшого оброблення (редагування і т.д.). Введення такої інформації за допомогою стандартних пристроїв введення потребує багато часу і праці. Сканована інформація потім обробляється за допомогою спеціального програмного забезпечення (наприклад, програмою FineReader) і зберігається у вигляді текстового або графічного файлу. hello_html_m1935ae3b.png

Принцип дії. Основним елементом сканера є CCD-матриця (Charge Coupled Device - пристрій із зарядовим зв'язком) або PMT (PhotoMultiplier Tube - фотомножник). Колби-фотомножники використовуються лише у складних і дорогих барабанних професійних сканерах, тому доцільніше розглядати принцип дії сканерів із CCD-матрицею. CCD-матриця - це набір діодів, що реагують на світло при дії зовнішньої напруги. Від якості матриці залежить якість розпізнавання зображення.

Дешеві моделі розпізнають наявність/відсутність кольору, складні моделі - відтінки сірого кольору, ще складніші - всі кольори. Аркуш, що сканується, освітлюється ксеноновою лампою або набором світлодіодів. Відбитий промінь за допомогою системи дзеркал або лінз проектується на CCD-матрицю. Під дією світла та зовнішньої напруги, матриця генерує аналоговий сигнал, що змінюється при переміщенні відносно неї аркуша та інтенсивності відображення різних елементарних фрагментів. Сигнал подається на аналогово-цифровий перетворювач, де він оцифровується (представляється у вигляді набору нулів та одиниць) і передається у пам'ять комп'ютера. Існує два способи сканування: переміщення аркуша відносно нерухомої CCD-матриці або переміщення світлочутливого елемента при нерухомому аркуші.

Класифікація сканерів. Існує чимало моделей сканерів, що різняться методом сканування, допустимим розміром оригіналу та якістю оптичної системи. За способом організації переміщення зчитуючого вузла відносно оригіналу сканери поділяються на планшетні, барабанні та ручні. У планшетних сканерах оригінал кладуть на скло, під яким рухається оптико-електронний зчитуючий пристрій. У барабанних сканерах оригінал через вхідну щілину втягується барабаном у транспортний тракт і пропускається повз нерухомий зчитуючий пристрій. Барабанні сканери не дають змоги сканувати книги, переплетені брошури тощо. Ручний сканер необхідно плавно переміщувати вручну по поверхні оригіналу, що не дуже зручно. При систематичному використанні краще мати, хоча і дорожчий, настільний планшетний сканер.


Основні технічні характеристики сканерів:

Роздільна здатність. Сканер розглядає любий об'єкт як набір окремих точок (пікселів). Щільність пікселів (кількість на одиницю площі) називається роздільною здатністю сканера і вимірюється у dpi (dots per inch - точок на дюйм). Пікселі розташовуються рядами, утворюючи зображення. Процес сканування відбувається по рядках, весь рядок сканується одночасно. Звичайна роздільна здатність сканера становить 200-720 dpi. Більше значення (понад 1000) відображає інтерполяційну роздільну здатність, досягнуту програмним шляхом із використанням математичної обробки параметрів розташованих поруч точок зображення. Якість відсканованого матеріалу залежить також від оптичної роздільної здатності (визначається кількістю світлочуттєвих діодів CCD-матриці на дюйм) та механічної роздільної здатності (визначається дискретністю руху світлочуттєвого елементу або системи дзеркал відносно аркуша). Вибір роздільної здатності визначається застосуванням результатів сканування: для художніх зображень, які потрібно друкувати на фотонабірних машинах роздільна здатність повинна складати 1000-1200 dpi, для друкування зображення на лазерному або струменевому принтері - 300-600 dpi, для перегляду зображення на екрані монітора - 100-200 dpi, для розпізнавання тексту - 200-400 dpi.

Глибина представлення кольорів. При перетворенні оригіналу у цифрову форму, зберігаються дані про кожний піксел зображення. Прості сканери визначають наявність або відсутність кольору, результуюче зображення буде чорно-білим. Для представлення пікселів достатньо одного розряду (0 або 1). Для передачі відтінків сірого між чорним та білим кольором необхідно як мінімум 4 розряди (16 відтінків) і 8 розрядів (256 відтінків). Чим більше розрядів, тим якісніше передаються кольори. Більшість сучасних кольорових сканерів підтримує глибину кольору 24 розряди. Відповідно сканер дозволяє розпізнавати біля 16 млн. кольорів і можна якісно сканувати фотографії. На ринку сканерів є моделі, що мають глибину представлення кольору 30 та 34 розряди.

Динамічний діапазон. Діапазон оптичної щільності, визначає спектр напівтонів. Оптична щільність визначається як відношення падаючого світла до відображеного і коливається у діапазоні від 0,0 (абсолютне біле тіло) до 4,0 (абсолютно чорне тіло). Значення діапазону доповнюється літерою D і визначає ступінь його чутливості. Більшість планшетних сканерів мають стандартний діапазон 2,4 D, важко розрізняють близькі відтінки одного кольору, але цього достатньо для непрофесійного користувача.

Метод сканування. Якість сканованого кольорового зображення залежить від методу накопичення даних сканером. Розрізняють два основних методи, що відрізняються кількістю проходів CCD-матриці над оригіналом. Перші сканери використовували 3-прохідне сканування. При кожному проході сканувався один із кольорів палітри RGB. Сучасні сканери використовують однопрохідну методику, яка розділяє світловий промінь на складові за допомогою призми.

Область сканування. Максимальний розмір зображення, що сканується. Ручні сканери - до 105 мм, барабанні, планшетні сканери - від формату А4 до Full Legar (8.5'x14').

Швидкість сканування. Немає стандартної методики, що визначає продуктивність сканера. Виробники вказують кількість мілісекунд сканування одного рядка. Але потрібно враховувати також спосіб під'єднання до комп'ютера, драйвер, схему передачі кольорів, роздільну здатність. Тому швидкість сканування визначається експериментальним шляхом. hello_html_6346e001.png

Модеми

Модем - це пристрій призначений для під'єднання комп'ютера до звичайної телефонної лінії. Назва походить від скорочення двох слів - Модуляція та Демодуляція.

Комп'ютер виробляє дискретні електричні сигнали (послідовності двійкових нулів та одиниць), а по телефонних лініях інформація передається в аналоговій формі (тобто у вигляді сигналу, рівень якого змінюється безперервно, а не дискретно). Модеми виконують цифрово-аналогове й обернене перетворення. При передачі даних модеми накладають цифрові сигнали комп'ютера на безперервну носійну частоту телефонної лінії (модулюють її), а при їх прийманні демодулюють інформацію і передають її в цифровій формі в комп'ютер. Модеми передають дані по звичайних, тобто комутованих, телефонних каналах зі швидкістю від 300 до 56 000 біт за секунду, а по орендованих (виділених) каналах ця швидкість може бути і вищою. Окрім того, сучасні модеми здійснюють стиснення даних перед відправленням, і відповідно, реальна швидкість може перевищувати максимальну швидкість модему.

За конструктивним виконанням модеми бувають вбудованими (вставляються в системний блок комп'ютера в один із слотів розширення) і зовнішніми (підключаються через один із комунікаційних портів, маючи окремий корпус і власний блок живлення). Однак без відповідного комунікаційного програмного забезпечення, найважливішою складовою якого є протокол, модеми не можуть працювати. Найбільш поширеними протоколами модемів є v.32 bis, v.34, v.42 bis та інші. hello_html_47412910.png

Сучасні модеми для широкого кола користувачів мають вбудовані можливості відправлення і отримання факсимільних повідомлень. Такі пристрої називаються факс-модемами. Також є можливість підтримки мовних функцій, за допомогою звукового адаптеру.

На вибір типу модему впливають наступні фактори:

  • ціна: зовнішні модеми коштують дорожче, оскільки в ціну входить вартість корпусу та джерела живлення;

  • наявність вільних портів/слотів: зовнішній модем під'єднується до послідовного порта. Внутрішній модем до слота на материнський платі. Якщо порти або слоти зайняті, потрібно вибрати один з пристроїв;

  • зручність користування: на корпусі зовнішнього модему є індикатори, що відображають його стан, а також вимикач джерела живлення. Для встановлення зовнішнього модему не потрібно розбирати корпус комп'ютера.




Контрольні запитання

  1. Які пристрої називаються периферійними? Чому?

  2. Опишіть принцип дії матричних принтерів.

  3. Які ви знаєте споживчі характеристики принтерів?

  4. В яких одиницях вимірюється роздільна здатність принтерів та сканерів?

  5. В чому полягає принцип дії лазерних принтерів?

  6. Яка колірна модель реалізована в кольорових струменевих принтерах?

  7. Для чого призначені сканери? В яких випадках їх доцільно використовувати?

  8. Чим визначається вибір роздільна здатність сканування?

  9. Які типи сканерів ви знаєте? В чому полягає різниця між ними?

  10. Які функції виконують модеми?

  11. Які фактори впливають на вибір типу модему?




Тема: Керування процесами в операційній системі


Операційна система — це базовий комплекс програмного забезпечення, що виконує управління апаратним забезпеченням комп'ютера або віртуальної машини; забезпечує керування обчислювальним процесом і організує взаємодію з користувачем.

Операційна система звичайно складається з ядра операційної системи та базового набору прикладного програмного забезпечення.

Функції операційної системи

Головні функції:

Виконання на вимогу програм користувача тих елементарних (низькорівневих) дій, які є спільними для більшості програмного забезпечення і часто зустрічаються майже у всіх програмах (ввід і вивід даних, запуск і зупинка інших програм, виділення та вивільнення додаткової пам'яті тощо).

Стандартизований доступ до периферійних пристроїв (пристрої введення-виведення).

Завантаження програм у оперативну пам'ять і їх виконання.

Керування оперативною пам'яттю (розподіл між процесами, організація віртуальної пам'яті).

Керування доступом до даних енергозалежних носіїв (твердий диск, оптичні диски тощо), організованим у тій чи іншій файловій системі.

Забезпечення користувацького інтерфейсу.

Мережеві операції, підтримка стеку мережевих протоколів.

Додаткові функції:

Паралельне або псевдопаралельні виконання задач (багатозадачність).

Розподіл ресурсів обчислювальної системи між процесами.

Організація надійних обчислень (неможливість впливу процесу на перебіг інших), основана на розмежуванні доступу до ресурсів.

Взаємодія між процесами: обмін даними, синхронізація.

Захист самої системи, а також користувацьких даних і програм від дій користувача або програм.

Багатокористувацький режим роботи та розділення прав доступу (автентифікація, авторизація).

Ядро́ (англ. Kernel) — базова компонента операційної системи, що реалізує інтерфейс між прикладними процесами та обладнанням комп'ютера. Завантажується в оперативну пам'ять комп'ютера і безпосередньо взаємодіє з апаратурою, забезпечуючи керування апаратними засобами (при цьому використовуються драйвери (модулі ядра) підключеного в систему обладнання), підтримку одночасної роботи багатьох користувачів (багатокористувацький режим), підтримку паралельного виконання багатьох процесів в системі (багатозадачність). Зазвичай ядро робить ці об'єкти доступними для прикладних процесів через механізми міжпроцесної взаємодії і системних викликів.

Кожна операційна система реалізує ці завдання по різному, залежно від своєї реалізації та дизайну. Наприклад, монолітні ядра виконують весь код операційної системи для збільшення продуктивності в одному адресному просторі, мікроядра запускають більшість служб операційної системи в просторі користувача у якості серверів, що спрямовані на підвищення експлуатаційної надійності та модульності операційної системи.

Складові частини ядра операційної системи

Основне завдання ядра — управління ресурсами комп'ютера та керування їхньою доступністю іншим програмам для запуску і використання. Як правило, основними ресурсами ядра є:

ЦП. Це — центральна частина комп'ютерної системи, відповідає за функціонування та виконання програм. Ядро бере на себе відповідальність за прийняття рішень про кількість процесорного часу, який виділяється для запущених програм.

Пам’ять комп’ютера. Пам'ять використовується для зберігання команд і даних програмного забезпечення. Як правило, обидва ці елементи повинні бути в пам'яті для можливості виконання програми. Часто кілька програм запитують доступ до пам'яті, іноді вони вимагають більше пам'яті, ніж є у комп'ютера. Саме ядро відповідає за рішення про надання відповідної кількості пам’яті кожному процесу і що робити, коли пам’яті не достатньо.

Будь-які пристрої вводу/виведення (I/O), підключені до комп'ютера, такі як клавіатура, миша, дисководи, принтери, монітори тощо. Ядро виділяє можливість запиту від додатків для виконання операцій вводу/виводу відповідного пристрою і надає користувачеві зручні абстракції основних функцій пристрою.

Ключові аспекти, необхідні для управління ресурсами є визначення домену виконання (адресного простору), а також механізму захисту, який використовується для роботи з доступом до ресурсів домену. Ядра також зазвичай надають методи для синхронізації і взаємодія між процесами (так механізм міжпроцесної взаємодії або IPC). Ядро може виконувати ці функції самостійно або покладатися на деякі процеси, які запускаються ним забезпечення умов для інших процесів, хоча у цьому випадку ядро повинне надати деякі засоби IPC, щоб дозволити цим спеціальним процесам доступ до внутрішньої структури прикладних процесів. Нарешті, ядро ​​має забезпечити запущені програми методами, які дозволяють робити запити на доступ до цих об'єктів.

Керування процесами

Основним завданням ядра є можливість виконання програм і їхня підтримка за допомогою апаратних абстракцій. Процес визначає, до яких частини пам'яті може отримати доступ застосунок. (Для цього розділу застосунок, процес і програма використовуються як синоніми). Керування процесами у ядрі має враховувати вбудовані апаратні засоби для захисту пам'яті.

Для запуску програми ядро зазвичай визначає адресний простір для процесів, завантажує програмний код у пам'ять, готує стек для програми і починає виконання програмного коду в заданому місці.

Багатозадачність ядра дозволяє давати користувачеві ілюзію того, що число процесів, які можуть одночасно працювати на комп'ютері більше, ніж максимальне число процесів, що комп'ютер фізично здатний одночасно виконувати. Як правило, максимальна кількість одночасних процесів у системі дорівнює кількості процесорів.

У витісняючій багатозадачності ядро надає кожному процесу деяку фіксовану кількість часу, при цьому швидко перемикаючись між кожним процесом так, що у користувача виникає відчуття одночасності виконання цих процесів. Кількість часу, яка виділяється для кожного процесу визначається за допомогою алгоритму планування виконання задач. Цей алгоритм також визначає пріоритетність виконання процесів. Ядро зазвичай цим процесам деякий інтерфейс для взаємодії між собою: так звані засоби взаємодії між процесами, а основними підходами є розділяюча пам’ять, обмін повідомленнями і виклик віддалених процедур.

Інші операційні системи (зокрема на менших, менш потужних комп’ютерах) можуть використовувати кооперативну багатозадачність, де кожен процес виконується неперервно до тих пір, поки цей процес не пошле спеціальний запит до ядра, що дає дозвіл на початок виконання іншого процесу. Старі версії Windows та Mac OS використовували кооперативну багатозадачність, але зрештою, із зростанням потужності комп’ютерів, вони перейшли на витісняючу багатозадачність.

Операційна система також може мати підтримку багатопроцесорності; в цьому випадку програми і ниті можуть виконуватися на різних процесорах. Для цього ядро повинно бути повторно використовуваним, що означає можливість запуску двох або більше частин коду одночасно.





Контрольні питання:

  1. Що таке операційна система?

  2. Основне завдання ядра.

  3. Функції операційної системи.

  4. Що таке ядро?

  5. Основне завдання ядра.




Тема: Налагодження параметрів ОС


Для налаштування параметрів операційної системи використовують різноманітні компоненти панелі управління Windows.

Деякі з цих засобів дозволяють налаштувати систему для більш ефективного використання ресурсів комп’ютера, наприклад швидкодію системи, параметрів завантаження та відновлення системи, управління профілями користувача та ін.. Інші параметри, такі як багатомовна підтримка, властивість екрана та ін.., допомагають налаштувати Windows для більш зручної роботи з комп’ютером.

Для того щоб відкрити панель управління, потрібно натиснути кнопку Пуск та вибрати команду Панель управління.hello_html_653c2960.png

Налаштування багатомовної підтримки.

У вікні Мова та регіональні стандарти, яке з’явиться, на вкладці Регіональні параметри потрібно вибрати зі списку мову, для того щоб задати формат відображення чисел, дат, часу, грошових одиниць.hello_html_48f07642.png

Натиснути кнопку Налаштування, якщо вимагається окремо змінити параметри представлення дати, часу, чисел або грошових одиниць.

На вкладці Числа можна налаштувати параметри відображення цілих чисел та чисел з плаваючою крапкою, які використовуються у Windows XP та багатьма додатками. Будьте обережні, багато некоректно написані програми покладаються на певний формат числа та при зміні параметрів дають збій.hello_html_58ae4364.pnghello_html_mec8b829.png

На вкладці Грошова одиниця ви можете налаштувати формат відображення грошових сум. При переключенні з одної грошової одиниці на іншу можна змінити знак грошової одиниці, а потім натиснути кнопку ОК або Застосувати. Інші поля зміняться у відповідності з новою грошовою одиницею.

На вкладці Час ви можете налаштувати формат відображення часу. На основі параметрів цієї вкладки Windows визначає, який час буде відображатись на екрані.

Спосіб відображення часу може бути налаштований вибором 12- або 24-часового формату, роздільників компонентів часу і позначень часу до і після полудня.

На вкладці Дата ви налаштовуєте короткий та повний формат дати. Ці параметри використовуються Windows XP та багатьма програмами для відображення та перетворення дат.

Будьте обережні, багато некоректно написані програми покладаються на певний формат числа та при зміні параметрів дають збій.hello_html_7e6454cc.png

На вкладці Мови ви можете налаштувати розкладку клавіатури, яка використовується, та способи переключення між ними. Одна із розкладок клавіатури завжди використовується по замовченню. Також є можливість встановити додаткові властивості мовної підтримки. Для цього потрібно встановити відповідний прапорець у розділі Додаткові мовні підтримки.

Мови з письмом справа наліво та складним письмом включають арабський, грузинський, іврит, тайський та в’єтнамський. Файли для більшості мов Windows встановлює на комп’ютер автоматично.hello_html_60efd12d.png

Ці файли рекомендується встановлювати у тому випадку, якщо передбачається вводити або отримувати текст на одному або декількох з цих мов. Установка мовних файлів може трохи понизити швидкодію комп'ютера.

Після додавання мовних файлів необхідно додати мови, на яких передбачається вводити та відображати текст. Додані мові завантажуються в пам’ять при кожному запуску комп’ютера.

Також можна налаштовувати комбінацію клавіш для переключення між розкладками або включення певної розкладки. Потрібно натиснути кнопку Детальніше на вкладці Мови.

По замовченню для переключення між розкладками використовується комбінація Alt зліва + Shift. При установці більш двох розкладок ця комбінація циклічно переключає їх. При необхідності можна встановити комбінацію клавіш для включення певної розкладки. Вона складається із клавіш Ctrl або Alt зліва, Shift та однієї з клавіш цифрового ряду клавіатури (0-9, ~, Ё). Для зміни комбінації клавіш переключення клавіатури, потрібно натиснути кнопку Параметри клавіатури. У вікні, яке відкриється, натиснути кнопку Зміна поєднання клавіш.hello_html_m7b1fa246.jpghello_html_624f0d82.png

На вкладці Додатково можна вибрати мовну підтримку для програм не використовуючи формат Юнікод, для відображення інформації на їх власній мові. Встановити прапорець на потрібній кодировці.

Мова системи оказує вплив тільки на ті програми, які не використовують формат Юнікоду. Вибрана мова не змінює меню та діалогові вікна Windows та інших програм, які підтримує Юнікод. Після внесення змін потрібно клацнути кнопку ОК.

Налаштування екрана

Для налаштування властивості екрана можна скористатись значком Екран на Панелі управління. Також можна відкрити вікно властивості екрана, натиснувши праву кнопку миші на Робочому столі і у меню, яке відкриється вибрати Властивість. У вікні Властивість екрана, яке з’явилось, перейти на вкладку Параметри: можна вибрати глибину кольору та розрішення екрана. Для зміни параметрів потрібно вказати нові значення та клацнути кнопку Застосувати – нові параметри будуть застосовані одразу без перезавантаження комп’ютера.

Клацнувши кнопку Додатково, можна управляти параметрами відеоадаптера та монітора.

На вкладці Загальні можна вибрати розмір системного шрифту та вказати поведінку системи при зміні параметрів дисплея. По замовченню параметри змінюються без перезавантаження комп’ютера.

На вкладці Адаптер можна получити дані про відеоадаптер, що використовується, його характеристику. На цій же вкладці можна змінити параметри драйвера або переустановити його.

На вкладці Монітор можна змінити параметри драйвера монітора або змінити частоту оновлення екрана.

Вкладка Діагностика призначена для швидкого виявлення та усунення неполадок у відео системі. При нестабільній роботі відеоадаптера можна відключити частину його функцій. Для найбільш комфортної роботи рекомендується використовувати розрішення не менше 1024х768 точок з палітрою 32 біт.

Під час установки Windows на комп’ютер, майстер встановлює тільки основні компоненти ОС. Використовуючи інструмент Установка та видалення програм, який розташований в Панелі управління, можна встановити додаткові компоненти або видалити з системи встановлений раніше компонент. Для того щоб встановити компонент Windows, в меню Пуск потрібно вибрати Панель управління. У діалоговому вікні Панель управління двічі клацнути значок Установка та видалення програм. У вікні, яке з’явиться, клацнути кнопку Установка компонентів Windows, після чого запуститься Майстер компонентів Windows.

Установити або зняти прапорець біля назви тих компонентів, які потрібно додати або видалити. Зверніть увагу, що деякі компоненти Windows мають підкомпоненти. У цьому випадку буде доступна кнопка Склад, клацнувши яку можна додати або видалити підкомпонент. Після вибору підкомпонентів треба клацнути кнопку ОК, для того щоб повернутись до попереднього вікна. Підкомпоненти в свою чергу можуть мати свої підкомпоненти. Принцип їх вибору аналогічний.

Після зміни складу компонентів Windows клацніть кнопку Далі. Майстер установки скопіює файли доданих компонентів, видалить файли непотрібних компонентів, конфігурує компоненти, що змінилися. Якщо були додані компоненти, майстер вимагатиме вставити в пристрій для читання ком пакт-дисків установочний диск або вказати шлях до установочного файлу.

Після завершення роботи майстер можна закрити вікно Установка та видалення програм.

Зміна конфігурації компонентів Windows не треба перезавантажувати комп’ютер. Додані компоненти почнуть роботу одразу ж після установки.



Контрольні питання:


  1. Налаштування екрана.

  2. Налаштування часу.

  3. Установка компонентів Windows.

  4. Як додати додаткову мову?

  5. Як змінити комбінацію клавіш при зміні мови?




Тема: Використання менеджера файлів



Файлова система - це загальна структура, яка визначає в операційній системі найменування, збереження і розміщення файлів. Різними типами файових систем являються системи FAT, FAT32 та NTFS.

Основна робота з файловою системою полягає у наступному: найменування, зберігання, швидкий доступ, видалення та відновлення файлів. Оскільки файл - це пойменована область інформації, а безперечний той факт, що інформація, створена у середовищі практично всіх програм, зберігається у вигляді файлів.

Файли в свою чергу зберігаються в папках. У папок своя історія. Раніше, при використанні дискової операційної системи їх називали каталогами або директоріями. При з’явленні операційних систем з графічним інтерфейсом каталоги чи то директорії стали називати папками, оскільки їхні піктограми дійсно нагадують вид папок. Щодо визначення папки, то це “контейнер для програм та файлів у графічних інтерфейсах користувача, відображений на екрані у вигляді значка або піктограми з виглядом канцелярської папки; папки використовуються для упорядкування програм та документів на диску і можуть містити як файли, так і інші папки”.

Самі папки і файли зберігаються на логічних дисках жорсткого диску або вінчестера. Для зручності роботи з файлами та папками жорсткий диск розбивають на декілька логічних дисків, один з яких відводять під системний. Диском вважається “відформотована для певної файлової системи область збереження даних, якій призначена певна буква диску; для збереження може використовуватися дискета, компакт-диск, жорсткий диск або диск іншого типу; зміст диску можна переглянути, натиснувши на його значок в провіднику Windows або у вікні Мій комп’ютер


Windows Commander

Windows Commander - це файловий менеджер, розроблений для сімейства Windows подібний до провідника Windows. Але Windows Commander використовує інший підхід: він має два фіксованих вікна (або ще їх називають панелями, ця назва прийшла до нас з часів використання ОС MS-DOS), розташованих одне навпроти іншого.


Панель інструментів

Інформація про диски

Кнопки швидкого переходу між дисками

Панелі з файлами і папками

Курсор

Нижня кнопочна панель

Командний рядок

Інформація про файл чи папку

Основними ключовими якостями Windows Commander є:

- функції клавіатури подібні до оригінальних функцій клавіатури в дисковій операційній системі (DOS) (таблиця № 1);

- підтримує метод мишки Drag & Drop, включаючи керування принтером;

- розширене копіювання, переміщення, перейменування та видалення цілих дерев каталогів (включаючи функцію видалення “повних” директорій) ;

- архівами управляють, як директоріями; можна просто копіювати файли до та з архівів; відповідна програма-архіватор викликається автоматично; підтримуються слідуючи типи архівів: pkzip, arj, lha, rar, uc2 та ace;

- стартове меню (визначені користувачем команди) дають можливість користуватися меню, що розгортається, певна директорія або файл виділений курсором в даній програмі може просто запустити відповідну програму;

- командна строчка існує для простого запуску програм з параметрами, треба набрати ім’я програми, а потім натиснути CTRL+ENTER чи CTRL+SHIFT+ENTER;

- покращена система пошуку з пошуком тексту в файлах на всіх без винятку дисках;

- вбудована програма перегляду файлів будь-якого розміру в шістнадцятирічному, двійковому та текстовому форматі, що використовує як набір знаків (алфавіт) ASCII - (DOS), так і набір знаків (алфавіт) ANSI - (Windows), ширина строчки та розмір шрифту може бути змінена;

- внутрішній архіватор Unzip, що дозволяє працювати з zip-файлами без виклику зовнішньої програми-архіватора;

- кнопкова панель, що настроюється, для запуску зовнішніх програм чи команд внутрішнього меню;

- основне меню, яке настроюється;

- внутрішні архіватори для файлів формату ZIP, ARJ, LZH, GZ, TAR, RAR та ACE.

Операції з файлами

Основними операціями, що передбачені в файловому менеджері Windows Commander є: виділення файлів, перечитання вихідної директорії, перегляд змісту файлів, редагування файлів, копіювання, перейменування / переміщення, створення директорій / каталогів, папок /, видалення об’єктів.

Виділення файлів

Щоб виділити файли потрібно натиснути на них правою кнопкою мишки один раз, утримуючи праву кнопку мишки натисненою, провести по групі файлів - вони стануть виділені; інший спосіб - навести курсор за допомогою клавіш та натиснути клавішу Insert.

Щоб провести виділення / зняття виділення файлів спеціального типу, потрібно натиснути клавішу + (або -) номерного блоку на клавіатурі та вибрати в опціях виділення “Выделить группу / Снять выделение…” з меню “Выделение”.

Виділення файлів передує виконанню таких операцій, як копіювання та переміщення/перейменування файлів; розпакування файлів з архівів.


Перегляд змісту файлів

Операція перегляду змісту файлів за допомогою внутрішнього переглядача виконується за допомогою клавіші F3. Вбудований переглядач файлів відобразить зміст виділених файлів або файлу, виділеного курсором (в залежності від конфігурації, настройок). Утримуючи натисненою клавішу SHIFT та натискаючи клавішу F3, вибирається альтернативний метод (тобто перегляд виділених файлів, коли за замовчуванням стоїть режим перегляду файлу під курсором). В переглядачі можна також переключатися з перегляду одного файла на другий (при перегляді численних файлів) за допомогою натискання “n”, ESC закриває переглядач файлів та повертає знов до роботи у файловому менеджері. Також можна настроїти Windows Commander для з використанням для перегляду файлів зовнішнього переглядача за вибором користувача.

За допомогою клавіші ALT легко здійснюється перехід між зовнішньою та внутрішньою програмами перегляду файлів, а за допомогою клавіші SHIFT - між одним та багатьма файлами (перехід між багатьма файлами можливий тільки за умови використання внутрішньої програми перегляду файлів).

Якщо вихідна директорія відображає зміст архіву, то користувачу задається питання у вигляді діалогового вікна, чи дійсно користувач бажає розпакувати та переглянути виділені файли. Потім файли розпаковуються до директорії, визначеної тимчасовою змінною середовища, так званою директорією - temp. Можна прописати строчку у файлі “autoexec.bat”, наприклад, “settemp=c:\windows\temp”. Якщо такої директорії на ПК не існує, тоді Windows Commander в своїй програмній директорії створює піддиректорію \$wc, де і зберігаються всі тимчасові файли. Коли Windows Commander закривається, ця директорія видаляється.

Редагування файлів

Для того, щоб відредагувати файл потрібно натиснути клавішу F4. так запускається редактор, який користувач вибирає у діалоговому вікні конфігурації файлового менеджера, і туди завантажується виділений файл, призначений для редагування. За замовчуванням таким редактором є блокнот Windows. Але він відкриває текстові файли обмеженого розміру, тому часто використовують інші текстові редактори для таких цілей, наприклад, Wordpad.

Копіювання

Ця команда дозволяє копіювати файли та цілі директорії з вихідної директорії до іншої директорії. Для цього потрібно вибрати, тобто, виділити необхідні для копіювання файли та натиснути клавішу F5 на клавіатурі. Відкриється діалогове вікно, де потрібно ввести шлях до директорії, куди копіюватимуться файли, а також маска файлів. За замовчуванням шлях до директорії представлено разом з маскою файлів “*.*”, що означає “всі файли з будь-яким розширенням”. Можна використовувати будь-який тип імен файлів дискової операційної системи (DOS), включаючи непередбачувані. В полі трохи нижче при необхідності визначається, що тільки файли певного типу будуть скопійовані до цільової директорії. Наприклад, можна скопіювати файли тільки з розширенням *.xls (це правило розповсюджується і на файли, що знаходяться в піддиректоріях.

Щоб скопіювати файл в ту ж саму директорію (змінити імя файла), потрібно натиснути SHIFT+F5. При роботі в операційних системах Windows 95/98 або NT з новою оболонкою використовують для цього комбінацію клавіш CTRL+SHIFT+F5.

За допомогою кнопки з написом “Дерево” вибирають потрібну директорію з дерева директорій. Якщо потрібна директорія знаходиться на іншому диску, то потрібно його вказати.

За допомогою кнопки “Черга” виділені файли можна додавати до останнього відкритого діалогового вікна копіювання. Ця функція файлового менеджера Windows Commander дуже корисна при копіюванні файлів великого розміру одного за другим. Такий режим копіювання набагато ефективніший, ніж паралельне копіювання усіх фалів зразу.

Можна також додавати один файл до іншого. Але перед цим треба зробити так, щоб режим підтверджень не був вимкнений, потім просто потрібно скопіювати файл, що додається до іншого файлу. Windows Commander запропонує діалогове вікно з тим, щоб перезаписати його, потрібно вибрати кнопку “Append” (додати).

Перейменування / переміщення

Ця команда дозволяє перейменовувати та переміщувати файли та цілі директорії з вихідної директорії і може бути застосовна для переміщення їх до інших директорій та дисків. Задається команда для цієї операції за допомогою клавіші F6.

Створення директорій / каталогів, папок /

Операція створення нової директорії в вихідній виконується за допомогою клавіші F7, можна створювати декілька піддиректорій за одну операцію, тільки їх треба відокремлювати зворотною косою або слешем, наприклад: директорія_1\директорія_2\директорія_3\і т д.

Видалення об’єктів

Видалення файлів та директорій / папок, каталогів / є дуже тонкою справою, оскільки можна ненароком видалити не той файл чи папку, іноді навіть системний; при ОС Windows 95/98/NT та при відповідній настройці Windows Commander (вона, до речі, при встановленні файлового менеджера працює за замовчуванням) видалені файли потрапляють до корзини, звідки можна легко їх відновити. Видалення об’єктів: файлів та папок; здійснюється за допомогою клавіші F8.

Функціональні особливості Windows Commander:

- натискання лівою кнопкою мишки один раз на вже виділеному обєкті дозволяє редагувати його, копіювати та вставляти;

- включити до / виключити з певні директорії в пошуковій функції;

- пошук і синхронізація директорій зараз працює з доданою файловою системою;

- підтримка перегляду;

- підтримка для звичайних піктограм в додатках;

- видалення непустих директорій іноді не спрацьовувало;

- відновлення переміщеного коментарю OLE до окремого поля, з-за цього уповільнювалась робота файлів деяких типів;

- неможливість перегляду файлів формату RTF відкритих у Word (загальна проблема);

- підтримка внутрішніх команд в меню Ctrl+D (гарячий список директорій), наприклад: cm_OpenDesktop;

- обмежена підтримка унікоду в назвах файлів: видалити, перейменувати, редагувати і показати властивості;


Контрольні питання:

  1. Що таке файлова система?

  2. Windows Commander - ….

  3. Ключові якості Windows Commander.

  4. Основні операції з файлами.


Тема: Антивірусний захист


Комп'ютерний вірус — комп'ютерна програма, яка має здатність до прихованого саморозмноження. Одночасно зі створенням власних копій віруси можуть завдавати шкоди: знищувати, пошкоджувати, викрадати дані, знижувати або й зовсім унеможливлювати подальшу працездатність операційної системи комп'ютера. Розрізняють файлові, завантажувальні та макро-віруси. Можливі також комбінації цих типів. Нині відомі десятки тисяч комп'ютерних вірусів, які поширюються через мережу Інтернет по всьому світу.

Всі віруси можна поділити на групи:

1) Завантажувальні віруси - Заражають завантажуючі сектори HHD; FDD.

2) Файлові віруси - Заражають файли. Ця група в свою чергу поділяється на віруси, які заражають виконувальні файли (COM, EXE-віруси); файли даних (макровіруси); віруси - супутники, які використовують імена інших програм; віруси сімейства DIR, які використовують інформацію про файлову структуру. Причому два останніх типи зовсім не модифікують файли на диску.

3) Завантажувально-файлові віруси - спроможні вражати, як код завантажувальних секторів, так і код файлу. Віруси поділяються на резидентні та нерезидентні. Перші при отриманні керування, завантажуються в пам'ять і можуть діяти на відміну від нерезидентних не тільки під час роботи зараженого файла.

4) STEALTH-віруси фальсифікують інформацію, читаючи з диску так, що активна програма отримує не вірні дані. Вірус перехоплює вектор призупинення INT 13h і поставляє читаючій програмі іншу інформацію, яка показує, що на диску “все в нормі”. Ця технологія використовується як в файлових, так і в завантажувальних вірусах.

5) Ретровірусами називаються звичайні файлові віруси, котрі заражають антивірусні програми, знищують їх або роблять їх непрацездатними. Тому практично всі антивіруси, в першу чергу перевіряють свій розмір і контрольну суму файлів.

6) Multipartition - віруси можуть вражати одночасно EXE, COM, boot-сектор, MBR, FAT і директорії. Якщо вони до того ж володіють поліморфними властивостями і елементами невидимості, то стає зрозуміло, що такі віруси - одні з найбільш небезпечних.

В класифікації вірусів Dr. Solomon's присутні також “троянські програми” (TROJANS), котрі проводять шкідливі дії замість оголошених легальних функцій або наряду з ними. Вони не спроможні на самовідтворення і передаються тільки при копіюванні користувачем. Цікаве явище презентує собою поганий вірус - як результат порчі реального вірусу або просто погано написаний програмістом. Такий вірус нічого не може зробити - або “висне” при виконанні, або не може заражати інші файли. Інколи йде інший процес - вірус виконує непродумані дії, котрі ведуть до знищення інформації. Серед авторів вірусів не часто зустрічаються погані програмісти. Всього на сьогоднішній день існують тисячі вірусів, але тільки в декількох десятках із них реалізовані оригінальні ідеї, інші є лише “варіаціями на тему”.

Ознаки зараження вірусом

1 Збільшення розміру пам'яті

2 Уповільнення роботи комп'ютера

3 Затримки при виконанні програм

4 Незрозумілі зміни в файлах

5 Зміна дати модифікації файлів без причини

6 Незрозумілі помилки Write-protection

7 Помилки при інсталяції і запуску WINDOWS

8 Відключення 32-розрядного допуску до диску

9 Неспроможність зберігати документи Word в інші каталоги, крім TEMPLATE

10 Погана робота дисків

Ранні ознаки зараження дуже тяжко виявити, але коли вірус переходить в активну фазу, тоді легко помітити такі зміни:

1 Зникнення файлів

2 Форматування HDD

3 Неспроможність завантажити комп'ютер

4 Неспроможність завантажити файли

5 Незрозумілі системні повідомлення, музикальні ефекти і т.д.

Деякі міфи вірусів:

1) Віруси само поширюються. Віруси не можуть виконувати себе. Із цього виходить, що вони не поширюються самі. Вірус не може нічого зробити, перед тим як заражені програми не завантажаться або комп'ютер не перевантажиться з зараженого диску.

2) Віруси можуть поширюватися між будь-якими комп'ютерами. В теорії можна написати вірус, котрий може функціонувати в різних ОС, але це завдання дуже важке. На практиці можна передбачити, що DOS-віруси неспроможні заразити такі комп'ютери, як, наприклад, Macintosh, Unix, Vax.

3) Віруси можуть заразити захисні від запису диски. Віруси не можуть заразити захищені від запису диски. Однак диски можуть бути заражені, коли захист виключений.

4) Деякі віруси абсолютно не шкідливі. Є віруси, котрі не знищують інформацію, але вони збільшують навантаження на процесор і змінюють програмний код без відома користувача.

5) Тільки в піратських дисках знаходяться віруси. Часто віруси знаходяться в піратських копіях, але відомі випадки, коли комерційне ПЗ мало віруси.

6) Віруси можуть руйнувати комп'ютери. Час від часу з'являються слухи про віруси, котрі руйнують монітор, або руйнують HDD, але ні разу це не підтвердилось.

Засоби захисту від вірусів поділяються на такі групи, як детектори, фаги, ревізори, охоронці, вакцини.

Детектори (сканери). Їх метою є постановка діагнозу, лікуванням буде займатися інша антивірусна програма або професійний програміст - “вірусолог”.

Фаги (поліфаги). Програми спроможні найти і знищити вірус (фаги) або декілька вірусів (поліфаги). Сучасні версії, як правило, проводять евристичний аналіз файлів - вони досліджують файли на предмет коду, характерного для вірусу.

Ревізори. Цей тип антивірусів контролює всі (відомі на момент випуску програми) можливі способи зараження комп'ютерів. Таким чином, можливо знайти вірус, створений вже після виходу програми-ревізора.

Охоронці. Резидентні програми, постійно знаходяться в пам'яті комп'ютера і контролюють всі операції.

Вакцини. Використовуються для обробки файлів і завантажувальних секторів з метою попередження зараження відомими вірусами (в останній час цей метод використовується все частіше). Як відомо, ні один з даних типів антивірусів не забезпечує 100% захисту комп'ютера, і їх бажано використовувати в зв'язку з іншими пакетами. Вибір тільки одного, “найкращого” антивіруса вкрай помилковий.

Антивірусна програма - це комп'ютерна програма, спеціально створена для пошуку та знешкодження вірусів. Оскільки вона може виявити вірус, що вона знає і відповідні засоби боротьби з ним. Незважаючи на це, кожен день виходить більше 20 нових вірусів, що антивірусні програми не здатні виявити. Тому регулярне оновлення антивірусних баз є основою для успішного пошуку і знищення цих шкідливих кодів.

Корисні поради про захист від вірусів:

Ефективність антивірусної програми залежить, головним чином, від її здатності оновлюватися щодня (що краще).

Переконатись в тому, що антивірусна програма включає наступні послуги: можливість технічної підтримки, Служби швидкого реагування, Систему сигнального оповіщення про появу вірусу.

Незважаючи на те, що кращим засобом боротьби з вірусами є регулярно оновлювана антивірусна програма, рекомендується також наявність ряду додаткових послуг. Служба технічної підтримки (по електронній пошті або по телефону) виявиться незамінною при вирішенні будь-яких проблем і питань, пов'язаних з вірусами або самої антивірусною програмою.

Система сигнального оповіщення про появу вірусу являє собою іншу життєво важливу послугу, яку повинна включати в себе антивірусна програма. При виявленні будь-якої вірусної активності, наприклад у Вашій електронній пошті, вона видасть відповідне повідомлення.

Переконатись, що антивірус постійно включений.

Антивірус активізований, коли включена постійна резидентний захист, спрямована на відслідковування всіх операцій, що відбуваються всередині комп'ютера.

Активність постійного захисту можна перевірити 2 способами: через іконку на панелі завдань поряд з годинником, або в настройках антивірусної програми.

Антивірусний захист повинен включати в себе постійний захист файлів і електронної пошти.

Перш ніж відкрити повідомлення, отримані по електронній пошті, перевірте їх на віруси.

Найчастіше джерелом зараження є електронна пошта, тому ми рекомендуємо Вам використовувати її якомога акуратніше. Будь-яке отримане повідомлення може містити вірус, навіть якщо Ви не бачите значка доданих до неї файлів (зазвичай у вигляді паперової скріпки). Можна заразитися, навіть не запускаючи вкладення; в деяких системах просте відкриття вікна повідомлення або його попередній перегляд може призвести до активізації вірусу і Вашому зараження. Найнадійніший спосіб уникнути зараження - це перевірка всіх повідомлень, що мають невідоме або підозріле походження, на наявність у них вірусів. Характерною ознакою вірусу є текст повідомлення, написаний на іноземній мові.

Нічого не завантажуйте з сумнівних сайтів.

На багатьох сторінках Інтернет є можливість завантаження різного роду програм і файлів. Тим не менше, ці файли можуть виявитися інфіковані вірусами. Оскільки неможливо перевірити надійність викачуваних файлів, користувачі повинні уникати скачування програм з сумнівних веб-сайтів. Зазвичай про надійність того або іншого сайту говорить ясна інформація про його діяльності, а також товари, послуги. Веб-сайти, організовані різними видавництвами, урядовими установами та ін можуть вважатися надійними.

Не завантажуйте файли пропоновані Вам в чатах або групах новин.

Завдяки Інтернету, у нас є можливість обмінюватися інформацією і спілкуватися один з одним в реальному часі в чатах і групах новин.

Групи новин, що відрізняються від служб поштової розсилки і використовують свої протоколи передачі даних через Інтернет (NNTP), також потребують постійної і ефективного захисту. Обидві системи обміну інформацією, поряд з можливістю спілкуватися один з одним, також дозволяють обмінюватися файлами. У зв'язку з цим ми рекомендуємо Вам бути якомога уважніше і приймати тільки ті файли, які відправлені з надійних джерел.

Перевірки кожну використовувану дискету на наявність вірусів.

Поряд з Інтернетом, дискети є одним із самих популярних способів поширення вірусів. Ми радимо Вам перевіряти кожну використовувану Вами дискету гарною антивірусною програмою. Ми також рекомендуємо захищати Ваші дискети від запису, якщо вони використовуються на інших ПК. Для цього просто посуньте догори захисний язичок на задній стороні дискети.

При виключенні комп'ютера або при перезавантаженні виймайте дискету або диск з дисковода.

Незважаючи на те, що Інтернет є найпоширенішим способом зараження, дискета або диск, флешкатакож може стати джерелом проникнення вірусів.

Крім перевірки всіх використовуваних Вами дискет, щоб не допустити поразки завантажувальних секторів диска вірусами, при виключенні або перезавантаження комп'ютера необхідно виймати дискети з усіх наявних дисководів. На випадок, якщо Ви забувайте це зробити, розумно встановити антивірусну програму, яка б перевіряла флоппі-диски.

Перевірки вміст архівів.

Стислі файли, незамінні при зберіганні декількох файлів в зменшеному розмірі, є розсадником для розмноження вірусів.

Дуже важливо, щоб Ваша антивірусна програма розуміла як можна більше форматів стиснення даних. Перед тим, як відкривати файли з такими розширеннями як ZIP, рекомендується зберегти їх спочатку в тимчасову папку, звідки вони можуть бути видалені надалі, замість того, щоб відкривати їх у робочих директоріях Windows, в Моїх "Документи, на робочий стіл і ін

Слідкуйте за підозрілою активністю на ПК

Під час роботи на комп'ютері, ви помітили різні симптоми прояви вірусної активності в системі: збільшення розмірів файлів, повідомлення про наявність в документах Word і Excel макросів, де їм бути не слід, люди отримують від Вас листа, які Ви не відправляли і т.д .

У таких випадках краще за все звернутися до служби швидкого реагування, що пропонується постачальником антивірусної програми.

Використовуйте вбудовані функції безпеки, які часто використовуються для боротьби з вірусами.

Найвідоміші комп'ютерні програми стають мішенню вірусописьменників. У зв'язку з цим, розробники ПЗ зазвичай включають у свої продукти функції антивірусного захисту. Вони вбудовуються в Інтернет браузери, текстові редактори, поштові програми і т.д.... Для забезпечення захисту інформації. Якщо Ви не знайомі з цими функціями, відкрийте help-файл потрібної Вам програми і введіть у рядку пошуку слово "безпека" ( "security") для отримання додаткової інформації.

Описані функції безпеки дозволяють значно просунути Вашу антивірусну програму.

Не забувайте створювати резервні копії.

Вірний спосіб звести до мінімуму руйнівні наслідки вірусної атаки (як для домашніх так і для корпоративних користувачів) - використання резервних копій. Часте резервне копіювання необхідної інформації є відмінною політикою безпеки Вашої системи. Так, втрачені або пошкоджені вірусом дані можуть бути легко відновлені останньої резервної копією.

Слідкуйте за новинами.

Важливим кроком на шляху до власної безпеки є постійне відстеження новин зі світу ІТ. Беручи до уваги ту інформацію, яка надходить з преси, рекомендується перевіряти її на достовірність, у порівнянні з новітніми експертними даними, що надходять від відомих компаній і організацій: антивірусних служб, консультантів ІТ безпеки, організацій, які фіксують вірусні атаки, урядових установ, університетів і т . д.

Використовуйте лише ліцензійним ПЗ.

Ризик підхопити вірус буде значно нижче, якщо Ви використовуєте ліцензійне ПЗ. Якщо використовується Вами програма була встановлена з піратського CD-ROM'а чи це ліцензійний продукт, але зі зламаної захистом, то повної впевненості у відсутності на ньому вірусів бути не може. Те ж стосується і антивірусного забезпечення; ліцензійна копія дозволяє скористатися додатковими послугами, що гарантують ефективність продукту і його захист.

Вимагайте у розробників ПЗ, Інтернет-провайдерів та видавців їх посильної участі в боротьбі з вірусами.

Кожен, хто пов'язаний зі світом ІТ, повинен вносити свій внесок у боротьбу з комп'ютерними вірусами: будь то компанія, рядовий користувач, розробник антивірусного ПЗ або преса. Оскільки Інтернет є найпоширенішим способом зараження, спільна робота провайдерів доступу в Інтернет в цій боротьбі життєво необхідна. Крім того, дуже допомогла б спільна діяльність розробників ПЗ і журналів, що поширюють CD-ROM'и, щодо запобігання подальшого розповсюдження вірусів. Будь-яке співробітництво учасників боротьби з вірусами допоможе вирішити проблему їх розповсюдження.

Тепер про деякі характеристики антивірусних пакетів. Перше, на що треба звернути увагу, це кількість розпізнаваючих сигнатур - послідовність символів, гарантовано виявляючих вірус. Треба помітити, що виробники використовують різні системи підрахунку сигнатур : якщо в одних різні версії або близькі по характеристиках версії вірусів рахуються за одну сигнатуру, то другі підраховують всі варіації. Найкращі із пакетів розпізнають біля 10 тисяч вірусів, що декілька менше загального числа існуючих сьогодні шкідливих програм. Другий параметр - наявність евристичного аналізатора невідомих вірусів, його присутність дуже корисна, але суттєво уповільнює час роботи програми.

Попробуємо розібратися з тими антивірусами, котрі зараз можна реально знайти на українському ринку або в INTERNET. Мова піде про комплексні антивірусні пакети, які забезпечують максимальний рівень захисту вашої інформації.

Серед російських розробників найбільш відомими є комплект від “Діалог Науки” і AntiViral Toolkit Pro by Eugene Kaspersky від НТЦ КАМІ. Почнемо з продуктів “ДіалогНауки”, оскільки ці програми вже стали деяким стандартом, і подавляюча більшість комп'ютерів в нашій країні укомплектовано саме їх антивірусами.

Антивірусній комплект від “ДіалогНаука”.

На початку 90-х достатньо було мати в себе цю програму і думати, що комп'ютер в повній безпеці : питання було лише в постійному її обновленні. Але часи змінюються, і тепер, крім Aidstest, не завадило б мати ще якісь програми.

Aidstest являється поліфагом. Це значить, що він може знаходити і знищювати відомі йому віруси. Програма розпізнає приблизно 2 тисячі вірусів. Поскільки він використовує сигнатурний пошук, то не може справлятися з поліморфними вірусами. Він не може також перевіряти упаковані файли і файли захищені вакциною, не має евристичного аналізу. “Діалог Наука” включає Aidstest в свій антивірусний комплект, як безкоштовний додаток.

Сильний антивірус з сильним алгоритмом знаходження вірусів. Він також, як і Aidstest, є поліфагом, однак, DrWEB може “читати” упаковані файли і архіви, файли даних в форматах Word і Excel, розброює поліморфні віруси, котрі в останній час, отримують все більше простору. Достатньо сказати, що епідемію дуже небезпечного віруса OneHalf зупинив саме DrWeb. Евристичний аналізатор DrWeb, досліджуючий програми в пошуку учасників коду, характерних для вірусів, дозволяє знайти біля 90% невідомих вірусів. При завантаженні програми першим ділом DrWeb перевіряє самого себе на цілісність, після чого тестує ОЗП - в залежності від настройки, 640 Kb або 1024 Kb (включаючи HMA). Бажано перевіряти всю пам'ять - в цьому випадку процес перевірки триває більше, але справа в тому, що вже давно існують віруси спроможні завантажуватись в верхню пам'ять. Алгоритм роботи цього антивіруса заключається в тому, що він емулює процесор (створює програмну модель комп'ютера). Нові версії з'являються нечасто. По висновку останнього тестування журналом “Virus Bulletin” DrWeb вперше зайняв 3 місце серед 24 антивірусів.

Програма може працювати у діалоговому режимі, має дуже зручний інтерфейс, який можна настроювати.

Для запуску програми необхідно ввести у командний рядок DOS команду:

Диск :\ Шлях \ drweb.exe.

Після натискання клавіші ENTER на екрані з'явиться головне вікно. У верхній частині вікна зображується меню: Dr. Web, Тест, Настройки, Дополнения, Помощь.

Призначення меню:

Dr. Web - використовується для отримання інформації про програму, тимчасового виходу в DOS та завершення роботи програми.

Тест - дозволяє запустити програму в режимі перевірки та лікування файлів.

Настройки - використовується для наладки інтерфейсу програми та зміни режимів її роботи.

Дополнения - забезпечує підмикання зовнішніх файлів - баз даних, які мають інформацію про нові віруси.

Помощь - призначена для отримання довідкової інформації.

Режим пошуку вірусів вмикається вибором команди тестування в меню Тест, або натискуванням клавіші F5. При цьому на екрані над головним вікном з'являється діалогова панель Путь для тестирования. У рядку введення цієї панелі потрібно указати диск, каталог (каталоги) або групи файлів, де потрібно шукати віруси.

Тестування починається після натискування кнопки OK діалогової панелі. Для тестування з лікуванням потрібно натиснути Ctrl+F5.

Антивірус- ревізор диску (Advanced Diskinfoscope) дозволяє знайти, як звичайні, stealth - і поліморфні віруси, як вже відомі, так і зовсім свіжі. Антивірус має в своєму розпорядженні лікуючий блок ревізору Adinf - Adinf Cure Module - може знешкодити до 97% всіх вірусів. Цю цифру приводить “ДіалогНаука”, виходячи з результатів тестування, котре відбувалося на колекціях вірусів двох визнаних авторитетів в цій області - Д.Н. Лозонського і фірми Dr.Solomon's (Великобританія). Adinf запускається автоматично з початку робочого дня і контролює завантажувальний сектор і файли на диску (Дата і час створення, довжина, контрольна сума), виводячи повідомлення про їх зміни. Дякуючи тому, що Adinf читає диск, обходячи ОС - напряму звертаючись до функцій BIOS, досягаються не тільки можливості знаходження активних stealth - вірусів на рівні перерви Int13h, але і висока швидкість перевірки диску, Adinf дозволяє робити перевірку під час завантаженні ОС, з HDD, а не тільки з дискет. Якщо вірус знайдений, то є два способи вирішення проблеми. Перший : якщо цей вірус завантажувальний, то Adinf просто відновить попередній завантажувальний сектор, котрий зберігається в його таблиці. Другий спосіб : якщо вірус є файловим, то тут вам на допомогу прийде лікуючий блок Adinf Cure Module. Метою його роботи є те, що ревізор Adinf передає модулю звіти про заражені файли, і той, зіставляє маючи в таблиці інформацію про старі характеристики файла з новими, відновлюючи старий стан файла, а не знищює тіло віруса, як це роблять поліфаги.

Цей антивірус по популярності не набагато поступається комплекту від “ДіалогНаука”. AVP являється поліфагом і в процесі роботи перевіряє ОЗП, файли, в тому числі упаковані і архівні, а також системні сектори (Master Boot Record), завантажувальний сектор (Boot - сектор) і Partition Table. На відміну від DrWeb і Aidstest, AVP розпізнає біля 10000 вірусів, серед них поліморфні, stealth - і макровіруси, а також “Троянські програми”. Така різниця пояснюється тим, що “Діалог Наука” незначні варіації одного вірусу приймає за одну сигнатуру, а КАМІ - різними вірусами. Програма має евристичний сканер, котрий, за затвердженням розробників антивіруса із КАМІ, знаходить біля 80% всіх вірусів. Нові бази антивірусів до AVP з'являються приблизно один раз в тиждень.




Контрольні питання:

  1. Що таке вірус?

  2. Поради, як захиститись від комп’ютерних вірусів.

  3. Що таке антивірус?

  4. Корисні поради про захист від вірусів:



Тема: Архівування інформації


Архівація даних – це злиття кількох файлів чи каталогів в єдиний файл – архів.

Стиснення даних – це скорочення обсягу вихідних файлів шляхом усунення надлишкової інформації.

Для виконання цих завдань існують програми-архіватори, які забезпечують як архівацію, так і стиснення даних. За допомогою спеціальних алгоритмів архіватори видаляють із файлів надлишкову інформацію, а при зворотній операції розпаковування вони відновлюють інформацію в первісному вигляді. При цьому стиснення та відновлення інформації відбувається без втрат.

Стиснення без втрат актуальне в роботі з текстовими й програмними файлами, у задачах криптографії.

Існують також методи стиснення із втратами. Вони видаляють з потоку інформацію, яка незначно впливає на дані або взагалі не сприймається людиною. Такі методи стиснення застосовуються для аудіо та відеофайлів, деяких форматів графічних файлів.

В залежності від того, в якому об'єкті розміщені дані, що підлягають стисненню розрізняють:

Стиснення (архівування) файлів: використовується для зменшення розмірів файлів при підготовці їх до передавання каналами зв'язку або до транспортування на зовнішніх носіях малої ємності;

Стиснення (архівування) папок: використовується як засіб зменшення обсягу папок перед довготерміновим зберіганням, наприклад, при резервному копіюванні;

Стиснення (ущільнення) дисків: використовується для підвищення ефективності використання дискового простору шляхом стиснення даних при записі їх на носії інформації (як правило, засобами операційної системи).

Існує багато практичних алгоритмів стиснення даних, але всі вони базуються на трьох теоретичних способах зменшення надлишковості даних.

Перший спосіб полягає в зміні вмісту даних, другий - у зміні структури даних, а третій - в одночасній зміні як структури, так і вмісту даних.

Якщо при стисненні даних відбувається зміна їх вмісту, то метод стиснення є незворотнім, тобто при відновленні (розархівуванні) даних з архіву не відбувається повне відновлення інформації. Такі методи часто називаються методами стиснення з регульованими втратами інформації.

Зрозуміло, що ці методи можна застосовувати тільки для таких типів даних, для яких втрата частини вмісту не приводить до суттєвого спотворення інформації. До таких типів даних відносяться відео- та аудіодані, а також графічні дані. Методи стиснення з регульованими втратами інформації забезпечують значно більший ступінь стиснення, але їх не можна застосовувати до текстових даних. Прикладами форматів стиснення з втратами інформації можуть бути: JPEG (Joint Photographic Experts Group) для графічних даних; MPG - для відеоданих; MP3 – для аудіоданих.

Якщо при стисненні даних відбувається тільки зміна структури даних, то метод стиснення є зворотнім. У цьому випадкові з архіву можна відновити інформацію повністю. Зворотні методи стиснення можна застосовувати до будь-яких типів даних, але вони дають менший ступінь стиснення у порівнянні з незворотними методами стиснення. Приклади форматів стиснення без втрати інформації: GIF (Graphics Interchange Format), TIFF (Tagged Image File Format) - для графічних даних; AVI - для відеоданих; ZIP, ARJ, RAR, CAB, LH - для довільних типів даних. Існує багато різних практичних методів стиснення без втрати інформації, які, як правило, мають різну ефективність для різних типів даних та різних обсягів.

Методи стиснення даних без втрат

На сьогодні розроблено багато способів стиснення без втрат, в основі їх лежать такі методи кодування:

Кодування Хаффмана (англ. Huffman) – в основі лежить той факт, що деякі символи в тексті можуть траплятися частіше від середньої частоти повторень, а інші – рідше.

Кодування Лемпеля-Зіва (англ. Lempel, Ziv) – використовує факт неодноразового повторення фрагментів тексту, тобто послідовностей байтів.

Групове кодування RLE. Використовується для зображень з великими одноколірними ділянками. Зображення, в яких мало сусідніх пікселів однакового кольору, не придатні для стиснення за методом RLE. Розмір стиснутого файла в такому разі може перевищувати розмір вихідного файла.

Завдання архівації

Досі йшлося про одне призначення архівації даних – економніше використання носіїв інформації. Однак за допомогою архівації можна виконувати цілий комплекс завдань.

Зменшення обсягу файлів. Це завдання виконується за допомогою методів стиснення, що були розглянуті вище. Зменшення файлів актуальне не лише для економії вільного місця на дисках, а й для прискорення передачі файлів по мережі. Якщо дисковий простір можна нарощувати шляхом придбання сучасніших дисків більшої ємності, то швидкість передавання ще довго стримуватиме збільшення розміру файлів, що передаються.

Резервне копіювання. У процесі експлуатації комп'ютера не виключені ситуації, що загрожують невідновною втратою інформації (несправність пристрою накопичувача або дефекти на поверхні жорсткого диска, неправильні операції з файлами або випадкове знищення файлів, чи руйнування інформації комп'ютерним вірусом). Для збереження важливої інформації застосовується резервне копіювання на зовнішні носії (магнітооптичні диски, диски CD-R і CD-RW, вінчестери). Резервне копіювання виконується за допомогою спеціальних утиліт, що забезпечують створення компактних архівів. Одна з таких утиліт, Microsoft Backup, входить до комплекту Windows.

Архівація під час шифрування даних. Ця операція виконується з метою зменшення ймовірності злому криптосистеми. Доведено, що чим менша кореляція (взаємозв'язок) між блоками вхідної інформації, тим нижча імовірність злому. Процедура архівації, знищуючи надмірну інформацію, ліквідує кореляції у вхідному потоці.

Архівні формати й архіватори

Для роботи з архівами існують програми, що називаються архіваторами.

Перші програми-архіватори з'явилися в середині 80-х років. Вони були зорієнтовані, насамперед, на роботу в MS-DOS і підтримували популярні архівні формати: ARC, ZIP, LZH, ARJ, RAR, ICE тощо. Тогочасні архіватори дозволяли створювати архівні файли та розкривати архіви, переглядати архіви, сортувати файли в архіві, виводити вміст архіву на екран, знищувати файли в архіві. Існувала також група архіваторів (PKLITE, LZE,..), які запаковували дані в архіви, що саморозпаковуються – файли з розширеннями exe, com.

У MS-DOS програми-архіватори викликаються командним рядком з численними параметрами. Параметри забезпечують великі можливості, хоча й створюють труднощі пересічному користувачеві в роботі з архіваторами.

Значно зручнішою стала робота з архівами з появою ОС Windows 9.x і Windows-версій архіваторів.

Розглянемо принципи роботи з архіваторами на прикладі програми WinRAR.

WinRAR – потужний архіватор і менеджер архівів, який має зручну графічну оболонку й підтримує технологію Drag and Drop. Програма WinRAR дозволяє працювати з архівними файлами типу гаг, zip, cab, arj.

Запускається WinRAR будь-яким з можливих способів, передбачених у Windows. Якщо піктограми WinRAR немає на робочому столі або на панелі інструментів Windows, то найпростіше запустити WinRAR з головного меню (Пуск → Программы → WinRAR → WinRAR).

Крім того, сучасні архіватори надають користувачеві повний спектр послуг для роботи з архівами, основними з яких є:

  • створення нового архіву;

  • додавання файлів в існуючий архів;

  • розпакування файлів з архіву;

  • створення архівів, що саморозпаковуються (self-extractor archive);

  • створення розподілених архівів фіксованих розмірів для носіїв малої ємності;

  • захист архівів паролями від несанкціонованого доступу;

  • перегляд вмісту файлів різних форматів без попереднього розархівування;

  • пошук файлів і даних всередині архіву;

  • перевірка на віруси в архіві до розпакування;

  • вибір та налаштування коефіцієнта стиснення.


Контрольні питання:

  1. Що таке архівація?

  2. Які бувають стиснення даних?

  3. Які ви знаєте програми-архіватори?

  4. Завдання архівації.

Тема: Обмін даними між програми

Все більше і більше розроблюється Windows-прикладок для сумісної роботи. Добрий приклад - прикладки пакету Microsoft Office. Ці програми мають загальний вид та стиль і, крім того, дозволяють досить просто обмінюватись даними.

Обмін даними між компонентами MS Office необхідний при роботі з документами різних типів. Дані, набрані в одному додатку, можуть бути передані в інший.

Як відомо, при роботі в системі Windows можна користуватися буфером обміну. Буфер обміну - це та область пам'яті комп'ютера, яка використовується як місце зберігання загальної інформації, що вирізана або скопійована з деякої прикладки. Можна передавати дані через буфер, вставляти формули і малюнки. При цьому в процесі обміну користувач вибирає пункти меню, відкриває вікна, вибирає вкладки у вікнах. Таким чином, робота користувача дуже зручна і не вимагає спеціальних знань у програмуванні, що дуже актуально в епоху застосування ЕОМ у всіх сферах діяльності людини.

Якщо треба розділити дані, які можуть змінюватись, між прикладками, то процедура статичного копіювання та вставки за допомогою буферу обміну не є кращим вибором. Більш ефективне рішення використати динамічний зв'язок між даними, скопійованими з однієї прикладки в іншу.

Існує ще один метод обміну інформацією між Windows-прикладками - це впровадження об'єкту в документ.

Загальна характеристика існуючих методів обміну даними між компонентами MS Office, їх властивості та напрямки використання.

Формат даних, що вставляються з буфера обміну

Дані, що копіюються чи видаляються в буфер, вставляються в іншу програму, якщо можливо, у форматі, доступному для редагування програмою. Наприклад, дані з книг Microsoft Excel і запису з Microsoft Access вставляються в Word як таблиці Word, зі збереженням форматування тексту і ширини стовпців. Текст із документа Word, розділений знаками табуляції, вставляється в осередки рядків і стовпців Microsoft Excel, а запису Microsoft Access вставляються в лист Microsoft Excel як рядки, причому для кожного поля виділяється окремий стовпець.

Якщо додаток не може редагувати дані, вона вставляє їх як впроваджений об'єкт. Для редагування впроваджених об'єктів варто використовувати вихідні програми. Якщо дані не удається вставити, вони вставляються у виді малюнка, недоступного для редагування. Для керування вставкою даних використовуйте команду Спеціальна вставка (меню Правка).

Впроваджений об'єкт. Дані, вставлені у файл. Будучи впровадженим, об'єкт стає частиною файлу. При подвійному щиглику впроваджений об'єкт відкривається за допомогою програми, у якій він був створений. Усі внесені у впроваджений об'єкт зміни відображаються у файлі, що містить його.

Про зв'язані і впроваджені об'єкти. Можна використовувати зв'язний об'єкт чи впроваджений об'єкт для додавання усього чи частини файлу, створеного однієї з програм Office чи будь-якою програмою, що підтримує зв'язані і впроваджені об'єкти, в інший файл. Можливе створення нового впровадженого об'єкта чи зв'язаного об'єкта з існуючого файла. Якщо даний файл був створений у програмі, що не підтримує зв'язані і впроваджені об'єкти, можливі копіювання та вставка даних з файлу для сумісного їх використання декількома програмами.

Основна відмінність між зв'язаними і впровадженими об'єктами полягає в місці їхнього збереження, а також способі відновлення даних при їхньому розташуванні в кінцевий файл.

Зв'язаний об'єкт. У випадку зі зв'язаним об'єктом, відновлення даних відбувається тільки при зміні вихідного файлу. Зв'язані дані зберігаються у вихідному файлі. Кінцевий файл зберігає тільки зведення про місце розташування вихідного файлу і відображає представлення зв'язаних даних. Рекомендується використовувати зв'язані об'єкти, якщо важливий розмір файлу.

Впроваджений об'єкт. У випадку з впровадженим об'єктом, при зміні вихідного файлу кінцевий файл не зміниться. Впроваджені об'єкти стають частиною кінцевого файлу і, будучи один раз вставленими, більше не є частиною вихідного файлу. Двічі клацніть впроваджений об'єкт для його відкриття в програмі, що була використана для його створення.

Створення нового впровадженого об'єкта

Клацніть у документі місце, куди варто помістити впроваджений об'єкт.

Виберіть команду Об’єкт у меню Вставка, а потім -- вкладку Створення.

У списку Тип об’єкта виберіть тип створюваного об'єкта.

Для відображення впровадженого об'єкта у вигляді значка (це зручно, якщо документ призначений для перегляду в електронному виді) установите прапорець У вигляді значка.

Примітки. У списку Тип об’єкта відображаються тільки встановлені на даному комп'ютері програми, що підтримують зв'язані і впроваджені об'єкти.

При виборі типу об'єкта Лист Microsoft Excel у документ уставляється вся книга. У документі одночасно відображається тільки один лист. Для відображення іншого листа двічі клацніть об'єкт Microsoft Excel, а потім виберіть потрібний лист.

Створення зв'язаного чи впровадженого об'єкта з існуючого файлу

Клацніть у документі місце, куди варто помістити зв'язний чи впроваджений об'єкт.

Виберіть команду Об’єкт у меню Вставка, а потім -- вкладку Створення з файлу.

У поле Ім’я файлу введіть ім'я файлу, з якого буде створений зв'язаний чи впроваджений об'єкт, чи натисніть кнопку Огляд для вибору файлу зі списку.

Для створення зв'язаного об'єкта установите прапорець Зв’язок з файлом.

Якщо прапорець Зв’язок з файлом не був установлений, буде створений впроваджений об'єкт.

Для відображення зв'язаного об'єкта у виді значка встановіть прапорець У вигляді значка.

Примітки. Команду Об’єкт (меню Вставка) не можна використовувати для вставки графічних і деяких інших типів файлів. Для вставки графічних файлів у Word призначена команда Рисунок (меню Вставка). При створенні впровадженого об'єкта з існуючої книги Microsoft Excel у документ уставляється вся книга. У документі одночасно відображається тільки один лист. Для відображення іншого листа двічі клацніть об'єкт Microsoft Excel, а потім виберіть потрібний лист.

Відмінності у властивостях створених, впроваджених та вставлених даних

Створення зв'язаного чи впровадженого об'єкта на основі даних з існуючого файлу

Виділіть дані для зв'язаного чи впровадженого об'єкта.

Натисніть кнопку Копіювати чи Вирізати.

Перейдіть до файлу, у який будуть розташовані дані, а потім клацніть місце, куди їх варто помістити.

Виберіть команду Спеціальна вставка в меню Правка.

Щоб створити зв'язаний об'єкт, виберіть Зв’язати.

Для створення впровадженого об'єкта виберіть Вставить. У списку Як виберіть значення, що містить слово “Об’єкт”. Наприклад, якщо був скопійований текст із документа Word, виберіть Документ Microsoft Word Об’єкт.

Способи спільного використання даних у Word

Існує безліч різних способів спільного використання даних програмами Office. Вибір конкретного способу залежить від того, як будуть відображатися дані в прикладці, чи потрібно обновляти дані при їхній зміні і разом з ким вони будуть використовуватися.

Задача

Спосіб

Копіювання даних з однієї програми і вставка їх в іншу програму

Копіювання і вставка

Швидке копіювання чи переміщення даних з одного файлу в інший

Перетаскування

Використання файлу, створеного в іншій програмі

Імпорт і експорт

Створення переходу до даних в одній прикладці, оформленого шляхом виділення кольором і підкреслення чи тексту малюнка

Гіперпосилання

Копіювання даних з іншого файлу і відновлення копії при зміні вхідних даних у вихідному файлі

Зв’язаний об’єкт

Копіювання даних з файлу,с твореного іншою програмою, так, щоб можна було легко змінювати дані у вихідній програмі, залишаючись у поточному документів

Впроваджений об’єкт

Розміщення даних у загальнодоступному місці

Відправлення даних у загальну папку на сервері Microsoft Exchange

Використання файлу разом з іншими користувачами, що можуть переглядати його і вносити примітки

Розсилання файлу по електронній пошті

Відправлення файлу іншим користувачам

Відправлення файлу по електронній пошті

Спільне обговорення і робота з файлом учасників під час зборів по мережі

Призначення зборів по мережі

Технологія використання та приклади використання операцій обміну даними між компонентами MS Office

Перетаскування даних між програмами

Використовуйте перетаскування для копіювання і переміщення даних, створення зв'язаних об'єктів, ярликів і гіперпосилань між документами різних програм. Кожна з програм повинна підтримувати протокол OLE.

Розташуєте вікна програм таким чином, щоб обидва файли -- вихідний та кінцевий відкриті і видні. Необхідно бачити дані, що перетаскуються, а також те місце, куди вони будуть поміщені.

Виділите дані, а потім при натиснутій правій кнопці миші перетягнете виділені дані на нове чи місце в іншу програму.

У контекстному меню виберіть потрібну команду.

Вставка даних з Microsoft Access у документ Word

Існує можливість перенести дані з Microsoft Access у новий чи існуючий документ Word.

Щоб включити дані Microsoft Access в існуючий документ Word, вставте вміст таблиці чи запиту Microsoft Access. Щоб сформувати потрібний набір даних, використовуйте запит для відбору і сортування полів і записів. Щоб підтримувати дані в документі обновленими, створіть зв'язок з даними Microsoft Access. При кожній зміні даних у Microsoft Access їх копія буде автоматично обновлятися в документі Word.

Щоб перенести дані з Microsoft Access у новий документ Word, експортуйте таблицю, запит, звіт чи інший об'єкт бази даних Microsoft Access. Потім ці дані можна відформатувати і відредагувати засобами Word чи використовувати як джерело даних злиття.

Вставка вмісту таблиці чи запиту Microsoft Access в існуючий документ Word

У документі Word виберіть місце вставки вмісту таблиці чи запиту.

Відобразіть панель інструментів Бази даних, а потім натисніть кнопку Вставить базу даних .

Натисніть кнопку Получить дані.

Якщо для одержання, відбору і сортування даних варто використовувати Microsoft Access і/або Word, перейдіть до кроку 5.

Якщо для одержання, відбору і сортування даних варто використовувати Microsoft Query, натисніть кнопку MS Query, створіть запит, а потім перейдіть до кроку 9.

Виберіть Бази даних MS Access у списку Тип файлів.

У поле Ім’я файлу введіть ім'я потрібної бази даних Microsoft Access, а потім натисніть кнопку Відкрити.

Виберіть вкладку чи Таблиці Запити, виберіть потрібну таблицю чи запит, а потім натисніть кнопку OK.

Щоб виконати відбір записів і/або полів для включення в таблицю Word, натисніть кнопку Відбір записів, виберіть потрібні параметри, а потім натисніть кнопку OK.

Для настроювання форматування таблиці Word натисніть кнопку Автоформат таблиці, виберіть потрібні параметри, а потім натисніть кнопку OK.

Натисніть кнопку Вставити дані.

У групі Вставить записи вкажіть, які записи варто включити в таблицю Word.

Щоб зберегти можливість відновлення даних у таблиці Word у випадку зміни вихідних даних, установите прапорець Вставити дані як поле.

Word вставляє дані в таблицю Word у виді поля DATABASE, зв'язаного з вихідною таблицею чи запитом. Щоб обновити поле, виділіть його в таблиці і натисніть клавішу F9.

Експорт даних з Microsoft Access у документ Word

У вікні Microsoft Access відкрийте потрібну базу даних, а потім відкрийте об'єкт бази даних: таблицю, запит, форму чи звіт.

Якщо потрібно експортувати тільки частину даних, виділіть потрібні рядки чи стовпці.

Оберіть команду Експорт у меню Файл.

У списку Тип файла оберіть формат файлу для експортованих даних:

Щоб створити документ зі збереженням вихідного форматування даних, виберіть параметр Формат RTF.

Щоб створити простий текстовий файл для використання як джерела даних злиття, оберіть параметр Злиття Microsoft Word.

У полі Ім’я файла вкажіть ім'я файлу для нового документа.

Щоб експортувати весь об'єкт бази даних, виберіть параметр Зберегти все. Щоб експортувати тільки виділені рядки чи стовпці, оберіть параметр Зберегти фрагмент.

Імпорт текстового файлу Word у Microsoft Access

Існує можливість імпортувати дані з текстового файлу Word, наприклад джерела даних злиття.

У Word збережіть копію файлу у виді неформатованого текстового файлу; як роздільники використовуйте коми чи знаки табуляції.

Інструкції: Перейдіть у Microsoft Access і відкрийте нову чи існуючу базу даних.

У вікні бази даних натисніть кнопку Таблиці на панелі об'єктів.

У меню Файл виберіть команду Зовнішні дані, а потім -- команду Імпорт.

У списку Тип файлів оберіть параметр Текстові файли.

У поле Ім’я файла введіть ім'я текстового файлу для імпорту.

Натисніть кнопку Імпорт.

Дійте за вказівкам майстра імпорту.

Для перегляду додаткових параметрів чи зміни специфікацій, наприклад роздільника полів, натисніть кнопку Додатково в першому з діалогових вікон майстра. Щоб зберегти специфікації для наступного використання при імпорті схожих текстових файлів, натисніть кнопку Зберегти як.


Про вставку листа чи діаграми Microsoft Excel у документ Word

Word надає кілька способів вставки даних Microsoft Excel у документ Word. Наприклад, можна легко скопіювати і вставити лист чи діаграму. Можна також уставити лист чи діаграму у виді зв'язаного об'єкта чи впровадженого об'єкта. Основні розходження між зв'язуванням і вбудовуванням полягають у місці збереження даних і способі відновлення даних після приміщення їх у документ:

Зв'язаний об'єкт. Зв'язаний об'єкт -- лист чи діаграма -- відображається в документі, але його інформація зберігається у вихідній книзі Microsoft Excel. При редагуванні даних у Microsoft Excel, Word може автоматично обновляти лист чи діаграму в документі. Зв'язування варто застосовувати, коли необхідно включити інформацію, що незалежно вводиться, таку як дані, зібрані різними відділами, а також коли потрібно зберігати обновлювану в Word інформацію. Через збереження зв'язаних даних в окремому місці, зв'язування може також допомогти мінімізувати розмір файлу документа Word. Див. інструкції з створення зв'язаного об'єкта з існуючого листа або діаграми Microsoft Excel.

Впроваджений об'єкт. Впроваджений об'єкт -- лист чи діаграма -- зберігає інформацію безпосередньо в документі Word. Можна створити впроваджений об'єкт з існуючого листа або діаграми Microsoft Excel чи створити новий впроваджений лист або діаграму Microsoft Excel. Щоб відредагувати впроваджений об'єкт, двічі клацніть його для запуску Excel, внесіть зміни і поверніться назад у Word. Можна впровадити існуючий чи новий порожній лист чи діаграму. Оскільки інформація зберігається в документі Word, упровадження варто застосовувати, коли потрібно поширення оперативної версії документа персонам, що не будуть мати доступу до окремо зроблених аркушів і діаграм.

Створення зв'язаного об'єкта з існуючого листа чи діаграми Microsoft Excel

Відкрийте документ Word і книгу Microsoft Excel, що містить дані, необхідні для створення зв'язаного об'єкта.

Перейдіть у вікно Microsoft Excel, а потім виділіть весь лист, діапазон осередків чи діаграму.

Натисніть кнопку Копіювати.

Перейдіть у документ Word, а потім виберіть місце вставки зв'язаного об'єкта.

Виберіть команду Спеціальна вставка в меню Правка.

Виберіть параметр Зв’язати.

Зі списку Як виберіть потрібний параметр.

Якщо є труднощі у виборі параметра, виділіть його і прочитайте опис у полі Результат.

Щоб відобразити зв'язаний лист чи діаграму у виді значка, встановіть прапорець У вигляді значка.

Порада. Щоб передбачити можливість зміни набору осередків даних у зв'язаному діапазоні, привласніть цьому діапазону ім'я в Microsoft Excel і вкажіть при вставці в документ Word не координати, а це ім'я. З появою додаткових даних у діапазоні треба відповідним чином перевизначити його ім'я в Microsoft Excel. Word автоматично додасть нові дані при наступному відновленні зв'язаного об'єкта.

Створення впровадженого об'єкта з існуючого листа чи діаграми Microsoft Excel

Відкрийте документ Word і книгу Microsoft Excel, що містить дані, необхідні для створення впровадженого об'єкта.

Перейдіть у вікно Microsoft Excel, а потім виділіть весь лист, діапазон осередків чи діаграму. Натисніть кнопку Копіювати.

Перейдіть у документ Word, а потім виберіть місце вставки впровадженого об'єкта.

Виберіть команду Спеціальна вставка в меню Правка.

Виберіть параметр Вставить.

У списку Як виберіть Лист Microsoft Excel Об’єкт чи Діаграма Microsoft Excel Об’єкт.

Щоб відобразити впроваджений лист чи діаграму у виді значка, встановіть прапорець У вигляді значка.

Примітки. Щоб швидко створити впроваджений об'єкт із усього листа, виберіть команду Об’єкт у меню Вставка, а потім - вкладку Створення з файла. У поле Ім’я файла введіть ім'я книги, з якої варто створити впроваджений об'єкт, чи натисніть кнопку Огляд і виберіть ім'я файлу зі списку. Зніміть прапорець Зв’язати с файлом. Якщо необхідно, встановіть чи зніміть прапорець У вигляді значка.

Незалежно від вибору команди, використовуваної для створення впровадженого об'єкта Microsoft Excel, - Спеціальна вставка чи Об’єкт - у документ Word фактично вставляється вся книга. При використанні команди Спеціальна вставка у впровадженому об'єкті відображається тільки виділений діапазон листа, а при використанні команди Об’єкт -- перша сторінка книги. В обох випадках одночасно відображається тільки один лист книги. Для відображення іншого листа двічі клацніть впроваджений об'єкт, а потім виберіть потрібний лист.

Створення нового впровадженого листа чи діаграми Microsoft Excel

У документі Word виберіть місце вставки нового впровадженого об'єкта: листа чи діаграми.

Виберіть команду Об’єкт у меню Вставка, а потім - вкладку Створення

У списку Тип об’єкта виберіть Лист Microsoft Excel чи Діаграма Microsoft Excel.

Щоб відобразити впроваджений лист чи діаграму у виді значка, установите прапорець У вигляді значка. Натисніть кнопку OK.


Контрольні питання:

  1. Технологія використання та приклади використання операцій обміну даними між компонентами MS Office

  2. Загальна характеристика існуючих методів обміну даними між компонентами MS Office, їх властивості та напрямки використання

Только до конца зимы! Скидка 60% для педагогов на ДИПЛОМЫ от Столичного учебного центра!

Курсы профессиональной переподготовки и повышения квалификации от 1 400 руб.
Для выбора курса воспользуйтесь удобным поиском на сайте KURSY.ORG


Вы получите официальный Диплом или Удостоверение установленного образца в соответствии с требованиями государства (образовательная Лицензия № 038767 выдана ООО "Столичный учебный центр" Департаментом образования города МОСКВЫ).

Московские документы для аттестации: KURSY.ORG


Краткое описание документа:

Мета вивчення предмета «Основи роботи на ПК» - підготовка учнів до ефективного застосування сучасної комп’ютерної техніки з метою оптимального використання робочого часу, здобуття знань про архітектуру ПК, склад ПК, керування процесами в операційній системі тощо.

 

Цей курс передбачає лекційні, лабораторні, індивідуальні заняття під керівництвом викладача, що забезпечує закріплення теоретичних знань, сприяє набуттю практичних навичок і розвитку самостійного мислення. 

Общая информация

Номер материала: 133682

Похожие материалы



Очень низкие цены на курсы переподготовки от Московского учебного центра для педагогов

Специально для учителей, воспитателей и других работников системы образования действуют 60% скидки (только до конца зимы) при обучении на курсах профессиональной переподготовки (124 курса на выбор).

После окончания обучения выдаётся диплом о профессиональной переподготовке установленного образца с присвоением квалификации (признаётся при прохождении аттестации по всей России).

Подайте заявку на интересующий Вас курс сейчас: KURSY.ORG