Добавить материал и получить бесплатное свидетельство о публикации в СМИ
Эл. №ФС77-60625 от 20.01.2015
Свидетельство о публикации

Автоматическая выдача свидетельства о публикации в официальном СМИ сразу после добавления материала на сайт - Бесплатно

Добавить свой материал

За каждый опубликованный материал Вы получите бесплатное свидетельство о публикации от проекта «Инфоурок»

(Свидетельство о регистрации СМИ: Эл №ФС77-60625 от 20.01.2015)

Инфоурок / Украинский язык / Научные работы / Магистерская работа по украинскому языку на тему "ФУНКЦІОНАЛЬНО-СЕМАНТИЧНІ МОЖЛИВОСТІ МОВНИХ ОДИНИЦЬ З МОДАЛЬНИМ ЗНАЧЕННЯМ У СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ"
ВНИМАНИЮ ВСЕХ УЧИТЕЛЕЙ: согласно Федеральному закону № 313-ФЗ все педагоги должны пройти обучение навыкам оказания первой помощи.

Дистанционный курс "Оказание первой помощи детям и взрослым" от проекта "Инфоурок" даёт Вам возможность привести свои знания в соответствие с требованиями закона и получить удостоверение о повышении квалификации установленного образца (180 часов). Начало обучения новой группы: 28 июня.

Подать заявку на курс
  • Украинский язык

Магистерская работа по украинскому языку на тему "ФУНКЦІОНАЛЬНО-СЕМАНТИЧНІ МОЖЛИВОСТІ МОВНИХ ОДИНИЦЬ З МОДАЛЬНИМ ЗНАЧЕННЯМ У СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ"

библиотека
материалов


МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

БЕРДЯНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІНСТИТУТ ФІЛОЛОГІЇ



КАФЕДРА УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ





ФУНКЦІОНАЛЬНО-СЕМАНТИЧНІ МОЖЛИВОСТІ МОВНИХ ОДИНИЦЬ З МОДАЛЬНИМ ЗНАЧЕННЯМ У

СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ




Магістерська робота

студентки 63 групи

відділення філології денної форми навчання

Врубльовської Світлани Олександрівни


Науковий керівник

Кандидат філологічних наук, доцент

Павлик Неля Віленівна





2009


ЗМІСТ


ВСТУП…………………………………………………………………..3


РОЗДІЛ 1. СТАТУС МОДАЛЬНИХ СЛІВ У СУЧАСНОМУ МОВОЗНАВСТВІ……………………………………………………………...8

1.1. Поняття модальності у сучасній лінгвістиці……………………...8

1.2. Статус модальних слів у вітчизняній та зарубіжній морфології……………………………………………………………………..12

1.3. Модальні слова як різновид прислівника………………………..19


РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ВИРАЖЕННЯ МОДАЛЬНОСТІ СИНТАКСИЧНИМИ ЗАСОБАМИ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРНІЙ МОВІ…………………………………………………………………………...23

2.1. Синтаксичні властивості модальника……………………………23

    1. Загальне поняття про вставні конструкції в українському мовознавстві…………………………………………………………………...26

    2. Морфологічні засоби вираження вставних слів, словосполучень і речень……………………………………………………...30

    3. Класифікація вставних одиниць за значенням………………...35

    4. Стилістичні функції вставних конструкцій …………………...49


ВИСНОВКИ…………………………………………………………….53

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………...56







ВСТУП


У сучасній українській мові функціонують групи невідмінюваних слів, яким не властива номінативна функція, які не називають певних понять і в той же час не виражають будь-яких зв’язків або відношень між членами речення. Це – модальні слова.

Модальність у сучасному мовознавстві є дуже складним явищем, яке вітчизняні та зарубіжні мовознавці вивчали лише епізодично. Досі бракує всебічного опису модальності у будь-якій мові, зокрема українській. Тому комплексне дослідження модальних одиниць має теоретичне та практичне значення для морфології і синтаксису української літературної мови.

Значний внесок у розробку цього питання зробили такі вчені, як В. Виноградов [7], І. Милославський [39], О. Бондарко [4], В. Горпинич [14], В. Ткачук [59] та інші.

У працях О. Востокова [13], О. Шахматова [62], В. Богородицького [3] модальні слова, як правило, розглядаються у межах прислівників. О. Востоков виділяв стверджувальні (дійсно, правда, істинно) та вірогідні (може, можливо, очевидно) прислівники. О. Шахматов модальні слова типу здається, можливо, очевидно, які поєднувалися з формами дійсного способу дієслів, відносив до вірогідного способу дієслів («предположительное наклонение») [62, с.141].

У подальшому лінгвістами було виявлено незвичність цих прислівників у реченні вони не пов'язані з іншими словами граматичним зв'язком. Це дало підставу для Д. Овсянико-Куликовського називати їх «вставними прислівниками», а І. Мєщанінов указував на їх відмінність і від прислівників, і від слів категорії стану своєю синтаксичною функцією: «Незмінністю форми вони, певною мірою, наближаються, з одного боку, до прислівників, а з другого – до категорії стану, одночасно чітко відрізняючись від тих і інших своєю синтаксичною функцією» [38, с.148]. Фактично вчений слова, які нині відносяться до модальників, відокремив від інших частин мови в самостійну групу.

Л. Щерба зі своїми послідовниками відстоював думку про те, що не всі слова можуть бути приналежними до певної частинами мови, що в мові виокремлюються лексеми, які знаходяться за межами лексико-граматичних розрядів слів. На їхню думку, нечастиномовний характер мали слова типу так, ні, здрастуйте, а також невідмінювані самостійні слова, нездатні бути членом речення, тобто слова, які нині називаються модальниками [65, с.179].

Іншу позицію займав В. Виноградов [6, с.54]. Він вважав, що модальні слова це самостійні, повнозначні, невідмінювані лексеми, які мають синтаксичну і номінативну функції. Їх номінативна функція виявляється в тому, що вони виражають ставлення мовця до об'єктивної дійсності і не лише до змісту, а й до форми висловлювання. На цій підставі до модальних він зараховував і слова типу по-перше, по-друге, отже, отож, далі, останнє.

Але В. Виноградов модальні слова не виокремив у частину мови, а виділив їх в окрему групу слів, яка не стоїть в одному ряду і поряд з частинами мови з тієї причини, що вони не можуть бути членами речення і не пов'язуються з іншими словами в реченні засобами граматичного прилягання, як це роблять інші невідмінювані слова, наприклад, прислівники.

На думку І. Милославського [39, с.301], є чотири групи невідмінюваних слів, які розрізняються за синтаксичними функціями: прислівник виступає обставиною, станівник присудком односкладного речення, дієприслівник другорядним присудком, а модальник нездатний виступати членом речення, Це, за І. Милославським, є достатньою підставою розглядати модальник як самостійну повнозначну частину мови, що стоїть паритетно в одному ряді з іншими повнозначними невідмінюваними частинами мови.

Розглядаючи категорію модальності, Г. Золотова [27, с.220] відзначає, що в мові тісно взаємодіють, переплітаються модальні й експресивно-емоційні відтінки значень, що зумовлює певні труднощі у вивченні модальності.

Необхідно наголосити, що деякі вчені, зокрема О. Бондарко, виділяють комплекс значень, які впливають на смислове наповнення модальності, що дозволяє розглядати модальність як категорію комунікативного синтаксису [4, с.167].

Синтаксичні конструкції з модальним значенням, зокрема з вставними елементами, є невід’ємним складником мови творів багатьох письменників. Це дає можливість авторам глибше і точніше передати зміст творів, розкрити внутрішній світ персонажа і зовнішні його вияви. У процесі лінгвістичного дослідження треба з’ясувати відмінність і подібність між вставними і модальними словами, оскільки ці поняття в українських граматиках не ототожнюються, а різні погляди лінгвістів із цієї теми роблять наше дослідження актуальним і цікавим.

Об’єкт дослідження – конструкції з модальними словами, виявлені у творах українських письменників Валер’яна Підмогильного, Олександра Довженка, Юрія Яновського.

Предметом аналізу магістерської роботи є функціонування та семантико-синтаксичні особливості модальних слів у прозі українських письменників.

Мета наукової роботи – з’ясувати функціонально-семантичні можливості мовних одиниць з модальним значенням у сучасній українській мові, проаналізувати критерії їх класифікації та визначити стилістичні функції цих структур у творах Валер’яна Підмогильного, Юрія Яновського, Олександра Довженка. Таке дослідження дає можливість всебічно і глибоко усвідомити, наскільки мовні засоби дозволили письменникам виразно змалювати образи персонажів, наділити їх індивідуалізованою мовою, розкрити характери, вмотивувати дії тощо.

Реалізація поставленої мети передбачає розвязання таких завдань:

  • дослідження поглядів мовознавців на специфіку та ознаки модальника;

  • розкриття статусу модальних слів у сучасному мовознавстві;

  • визначення синтаксичних структурних моделей вираження модальності у художній літературі;

  • вияв основних критеріїв класифікації семантичних груп та засобів морфологічного вираження вставних конструкцій;

  • з’ясування стилістичних функцій цих структур у прозі українських письменників.

Методи дослідження аналіз науково-методичної літератури, метод зіставлення, лінгвістичний опис мовних фактів, метод структурно-семантичного аналізу.

Теоретичне і практичне значення роботи результати роботи можуть бути застосовані у практиці вузівського викладання курсу сучасної української мови, стилістики української мови, лінгвістичного аналізу художнього тексту, а також при розробці і читанні спецкурсів, у роботі вчителів-філологів і студентів-практикантів.

Апробація роботи основні положення і результати магістерської роботи обговорювалися на засіданнях кафедри української мови Інституту філології Бердянського державного педагогічного університету, на студентських наукових конференціях (2008-2009 р.р.).

Наукова робота «Вставні конструкції та їх композиційно-стилістичні функції у творах Валер’яна Підмогильного» вийшла у фінал Всеукраїнського конкурсу студентських наукових робіт з української мови, літератури та методики їх викладання (2009 р.).

Має дві публікації:

Врубльовська С. Семантичні групи вставних конструкцій та їх стилістичні функції у прозі Валер’яна Підмогильного // Філологічні студії: Зб. наук. ст. студентів. – Бердянськ: БДПУ, 2008. – С. 76-82;

Врубльовська С. Стилістичне використання вставлених конструкцій у прозі В. Підмогильного // Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на днях науки 21 травня 2009 року. – Т. 2: Гуманітарні науки. – Бердянськ: БДПУ, 2009. – С. 225–227.

Структура магістерської роботи робота складається зі вступу, двох розділів, які поділяються на вісім підрозділів, висновків, списку використаних джерел.























РОЗДІЛ I

СТАТУС МОДАЛЬНИХ СЛІВ У СУЧАСНОМУ МОВОЗНАВСТВІ


    1. Поняття модальності у сучасній лінгвістиці


Модальність – це функціонально-семантична категорія, яка виражає відношення змісту висловлювання до дійсності і мовця до змісту висловлювання. Наприклад, зміст речення «Для нас у ріднім краю навіть дим солодкий та коханий» (Л. Українка) відноситься до дійсності як реальний; у реченні «Чи буде дим у ріднім краю солодким та коханим?» виражено відношення мовця до змісту як сумнів, невпевненість. Терміном охоплюють широке коло явищ різних мовленнєвих рівнів. Центральним у категорії модальності є значення реальності/нереальності. До сфери модальності також зараховують значення, що відбивають характер комунікативної спрямованості висловлювань (повідомлення, питання, спонукання), протиставлення їх за ознакою ствердження/заперечення, вияви впевненості мовця у достовірності думки, змістові варіації між підметом і присудком, виражені допоміжними словами типу може, має, хоче, повинен [60, с.366], наприклад: «Ви посилаєте картку знайомим, таким, що давно вже вас не бачили й не побачать, може» [44, с.367], «Він хоче знати біля себе людину, що бачила б ширше і далі; він хоче вірити всім, не загубити результатів відваги» [68, с.38].

Модальність є мовною універсалією, вона належить до числа основних категорій мови. На думку В. Виноградова, вона притаманна всім європейським мовам [7, с.248].

З погляду синтаксису модальність поділяють на об'єктивну і суб’єктивну. Об’єктивна модальність це обов'язкова ознака кожного висловлювання, одна з категорій, яка формує предикативну одиницю речення, одна з категорій, що формує разом з категорією часу загальнореченнєву категорію – предикативність. Об'єктивна модальність виражає відношення висловлювання до дійсності як реальне або нереальне (ірреальне), наприклад: «Люди були щасливі» (реальне відношення); «Хай люди будуть щасливі!»; «Люди були б щасливі» (ірреальне).

Засоби вираження об'єктивної модальності:

1) протиставлення грамем дієслівного способу (дійсний, умовний і наказовий), наприклад: «Діти радісні»; «Діти були б радісні»; «Нехай діти будуть радісні»;

2) протиставлення речень за метою висловлювання ствердження питання спонукання, наприклад: «Люди добрі»; «Люди добрі?»; « Будьте добрі!»;

3) протиставлення висловлювань за ознакою «ствердження заперечення», протиставлення речень окличних і неокличних.

Суб'єктивна модальність це факультативна ознака висловлювання, яка вказує на ставлення мовця до змісту висловлювання. Вона створює додаткову модальну інтерпретацію висловлень. В українській мові є спеціальний лексико-граматичний клас слів – модальні слова, а також їхні функціональні еквіваленти – словосполучення і речення. Засоби вираження суб'єктивної модальності:

1) специфічний лексико-граматичний клас слів, словосполучення і речення (можливо, очевидно, певно, правда; чого доброго, хіба що), наприклад: «За всім доглядало, певно, хазяйське око братчика низового, бо міцніше зробити церкву не стало б хисту й нині» [68, с.29]; « – Панцерники – твої теж, – сказав Галат, – правда, хлопці?» [67, с.56]; «Звичайні слова, може, й незрозумілі їм, збуджували в їхніх серцях гордість» [68, с.35];

2) спеціальні модальні частки (так, ну, ні, ага, а як же, точно), наприклад: «Ну й грабив би! Ну й грабив» [44, c.364]; « Ні, ні… – прошепотіла Уляна. – Хіба може приснитись людина людині через тисячу років?» [17, с.96]; «Так! Я щасливий, що не став злим, що житиму без ненависті й страху, що збагнув своє місце на землі» [17, с.128]; «Еге! Думає, що вже як «ЗІМ» і павутинки… А вчилась як, пам’ятаєш? Гірше за нас вчилась» [44, с.160];

3) вигуки (ой! ох! ах! ну! ба!), наприклад: «Гайда, завтра буде новий день» [67, с.71]; «Гей, дзвенить вона, як вітер, людська відвага» [68, с.88]; « Ой, яке наше село стало пишне та веселе!» [17, с.160];

4) спеціальна інтонація (здивування, сумніву, впевненості, недовіри, протесту, іронії тощо), наприклад: « – Чого ж ти нам заспіваєш? – запитав молодий. – Про честь чи про хоробрість, про обов’язок людський чи про лицарську славу?» [68, с.34]; « – Зараз принесу, бодай тебе пранці з’їли, щоб ти їв і не наїдався, щоб тебе розірвало, щоб ти луснув був маленьким!..» [17, с.233];

5) порядок слів (заперечення, іронія), наприклад: «Він буде тебе слухати» – «Буде він тебе слухати»; « Добрий ти мені друг!» – «Ти мені добрий друг».

Необхідно зазначити, що модальність як семантичне явище має у своєму розпорядженні певні механізми свідомості, які забезпечують здатність мозку моделювати дійсність.

Отже, модальність, в українській мові може виражатися:

1) морфологічними засобами (категорія способу), наприклад: « – А ти, Катерино, стій на березі і вдивляйся в горизонт» [17, с.225]; «Мені треба писати про човен, а я забув і пишу про хмари» [17, с.241]; «З нього можна писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіятелів – він би годивсь на все» [17, с.244];

2) синтаксичними (вставні слова і речення; типи речень за відношенням до дійсності (за метою висловлювання), за емоційною наснаженістю, ствердження заперечення), наприклад: «Кажуть, була колись правда, пожили та й гайда» [68, с.58];

3) лексичними засобами: іменниками (істина, розум, добро, любов, ненависть), прикметниками (істинний, розумний, добрий дієсловами (здаватися, хвилюватися, мерзнути, радіти), прислівниками (впевнено, зрозуміло, доступно), наприклад: «Навіть панікадило було такої неймовірної ваги, що влітку, під час одправ, порипували сволоки, на котрих воно висіло, лускалися дошки, і здавалося, втягне хреста з бані ця щира запорозька пожертва» [68, с.29]; «Остюк побачив ескадрон кінноти, що, очевидно, йшов на вивідки околиць Успенівки» [68, с.72]; «А французькі солдати вже почували втому, хотіли кави і пригадували, що вони, власне, б’ються проти революційного народу, за реакцію» [68, с.75]; «А проте, спитайте партизана, що таке є, зрештою, смерть» [68, с.90]; «Дійсно, далеко десь між залізничними насипами вився кучерявий дим» [68, с.90];

4) спеціальними словами, які не входять до названих частин мови, словами типу очевидно, можливо, мабуть, їх називають модальними словами (модальниками), наприклад: «Опершись оголеними руками на поруччя, вона неуважно роздивлялася на рябизну краваток, може, навіть вибираючи, щоб зробити коханому приємний, елегантський і не дуже дорогий подарунок, що задовольнив би і серце і гаманця, бо ж друге поширюється й стискається також, як і перше» [44, с.363]; «Це, зрештою, його обов’язок і завдання» [44, с.353]; « – Цікаво, кого треба брити в бояри? – промовив Шахай. – Мабуть, багатих і дужих» [44, с.34]; «Взагалі, свою армію Шахай побудував так, щоб у кожну хвилину прийняти до лав нові й нові партизанські сотні» [68, с.163]; «Це – не Мазепа – на край життя свого політик, не Сковорода – європейський розум і філософська голова, це, нарешті, не загадковий Хмельницький, котрий думав, що вхопив голою рукою жарину щастя» [68, с.39].

Отже, модальність виражає характер комунікативної спрямованості висловлювань мовця, його впевненість або невпевненість у достовірності думки, а також відношення до змісту повідомлюваного. Модальність може виражатися різними засобами: морфологічними (категорія способу), синтаксичними (вставні слова і речення тощо), лексичними (іменники, прикметники, прислівники), спеціальними словами, які не входять до частин мови.


1.2. Статус модальних слів у вітчизняній та зарубіжній морфології


Питання про частини мови залишається і в наш час предметом дискусій. Сучасна морфологія не спромоглася створити таке вчення про частини мови, яке б змогло не лише замінити, але хоча б потіснити традиційну класифікацію [14, с.8].

До найважливіших здобутків сучасного мовознавства про частини мови належить:

1) намагання захистити традиційну класифікацію і знайти обґрунтування граматичної та логічної непослідовності цієї класифікації, що виявляється у множинності принципів поділу. В. Жирмунський [21] вважає, що традиційна класифікація в основному відповідає реальній дійсності. А відсутність єдиного принципу класифікації не є суттєвим недоліком, оскільки об'єкти науки в реальній дійсності не потребують послідовного поділу за єдиним принципом;

2) намагання обґрунтувати традиційну класифікацію як ієрархічну систему частин мови, що виділені традиційною класифікацією. Цей підхід характерний для югославського мовознавця Й. Буковина [див. В. Горпинич; 14, с.9]. Усі частини мови він поділяє за функціями на головні і другорядні, або допоміжні. До головних він відносить дієслова, іменники, займенники, прикметники, числівники і прислівники. До допоміжних прийменники, сполучники, модальні слова, вигуки. За ієрархічною системою Й. Буковина частини мови розташовуються так: дієслово і іменник знаходяться на вершині системи, у її підніжжі прикметник, прислівник, числівник як другорядні серед головних частин мови. Займенник займає проміжне місце між ними;

3) намагання збільшити кількість частин мови за рахунок тих семантико-граматичних груп лексики, які розглядалися в межах традиційної класифікації як підгрупи. На цій основі О. Тихонов [див. В. Горпинич; 14, с.10] виділяє п'ятнадцять частин мови: іменники, прикметники, дієприкметники, числівники, займенники, дієслова; дієприслівники, прислівники, категорія стану, модальні слова, прийменники, сполучники, частки, звуконаслідування, вигуки;

4) намагання видозмінити традиційну систему частин мови за рахунок перегрупування уже відомих семантико-граматичних груп слів віднесення в розряд самостійних частин мови дієприкметників, дієприслівників, модальних слів, звуконаслідувальних слів;

5) намагання виділити нові частини мови за рахунок специфічних слів, які не вкладаються в межі традиційних частин мови (категорію стану, комунікативи, аналітичні прикметники).

Відомі українські граматисти І. Вихованець та К. Городенська [10, с.12] зазначають, що частини мови – це найбільші морфологічні класи, які характеризуються такими ознаками: узагальненим (категоріальним) граматичним значенням, абстрагованим від конкретних лексичних значень слів; структурою морфологічних категорій; системою форм словозміни, або її відсутністю; спільністю синтаксичних функцій, і виокремлюють при цьому п’ять частин мови – іменник, дієслово, прикметник, числівник, прислівник. Граматичні елементи з іншою семантикою перебувають за межами частин мови. До них відносяться слова-морфеми (прийменники, сполучники, частки, зв’язки), а також вигукові слова-речення. Науковці розглядають модальні слова як різновид прислівника.

Багато вчених (М. Жовтобрюх [22], Є. Чернов [12]), дотримуючись традиційної класифікації частин мови, виділяють модальні слова в окремий лексико-граматичний розряд на основі спільності категоріального значення, граматичних властивостей, функцій. На думку цих науковців, модальними називаються такі специфічні повнозначні самостійні слова, які виражають суб'єктивну модальність, не виконують номінативної функції, не бувають членами речення і граматично та інтонаційно відокремлені від інших слів у реченні (очевидно, звичайно, може, дійсно, правда, здається і подібні): «Звичайні слова, може, й не зрозумілі їм, збуджували в їхніх серцях гордість» [68, с.35]; «Це – не Мазепа – на край життя свого політик, не Сковорода – європейський розум і філософська голова, це, нарешті, не загадковий Хмельницький, котрий думав, що вхопив голою рукою жарину щастя» [68, с.39]; «Певно, він почував себе вагоном, бо переступити через дошку, коли вона лежить впоперек, не міг» [68, с.45]; «І дійсно, здавалась розмовою ця пісня» [68, с.93]; «Коли й не в цей час, то, напевно, в інший, але тільки завтра» [68, с.103]; «То, певно, хтось напився з хлопців» [68, с.38], «Може, ви дозволите нам так проїхати?» [68, с.50], «Біля нього сиділи на конях якісь юнаки, що, можливо, чекали своєї черги говорити»[68, с.54].

У відомих нам підручниках з сучасної української літературної мови (1989 р., за редакцією О. Волоха; 1972 р., за редакцією М. Жовтобрюха; 1987 р., за редакцією М. Доленка) стверджується, що за своїм значенням модальні слова поділяються на дві групи:

1) модальні слова, що виражають модально-логічну оцінку висловлювання з погляду його реальності, ймовірності, прямого ствердження: безумовно, безперечно, дійсно, зрозуміло, звичайно, справді, розуміється, факт та інші, наприклад: «Це ж, правда, краще, ніж вам по бурсах тинятись» [44, с.369]; «Значить, я ходив по пероні, доки прийшов ешелон» [68, с.50];

2) модальні слова, що виражають значення можливості, впевненості, невпевненості, припущення, ймовірності, достовірності: можливо, видно, здається, ймовірно, може, мабуть, певно, напевно, наприклад, «Дістане стипендію, це напевно, і вибереться»[44, с.345]; «В його інституті теж, певно, лекції почались» [44, с.357]; «Він, може, створив би щось геніальне, коли б одягти його в ту мить в англійську сорочку з комірцем, куці вузькі штани й гостроносі черевики, але не створив нічого, бо й на час не кидала його гірка думка, що нічого за склом йому не належить і належати не може» [44, c.363]; « Хлопці, здається, наших трьох на Варварів ці розшифровано?» [68, с.52]; «Певне, увесь час доки тривав бій, у Шахая були міцно стиснені щелепи» [68, с.70]; « Цікаво, кого треба брати в бояри? – промовив Шахай, – Мабуть, багатих та дужих. Чи, може, козаченьків з Січі?» [68, с.34].

В. Горпинич у своїй праці «Українська морфологія: Навчальний посібник» (2002 р.) подає класифікацію модальників за значенням і намагається довести, що модальним словам все ж таки притаманна номінативна функція [14, с.268].

Категоріальне значення модальників ставлення мовця до висловленої думки. Порівняємо: «Правда потрібна всім і завжди» [17, с.241] і «Постаті Іскри і Кочубея він, правда, бачив – вони валялись на надбережжі з побитими руками коло якоїсь кузні» [44, с.334]. У першому реченні слово правда є іменником, бо виражає предметність (абстрактне поняття істини, антоніми брехня, кривда). У другому реченні цей звуковий комплекс має інше категоріальне значення: він не виражає предметності, бо втратив семантичний зв'язок зі словами кривда, брехня. Він набув іншого смислу впевненість мовця в тому, про говориться в реченні.

Категоріальне значення «ставлення мовця до предмета думки» формується на базі значної кількості модальних значень і відтінків, які поділяються на дві групи:

а) модальники зі стверджувальною семантикою (без сумніву, дійсно, звичайно, точно, безумовно, вірно, правильно, правда, факт, насправді, істинно та інші). Вони виражають впевненість мовця в реальності повідомлення, тобто виражають реальну модальність, наприклад: «І справді, мати його померла, переказують, коли тільки два роки було, і жодних споминів про неї його пам'ять не зберегла» [44, с.368].

б) модальники з гіпотетичною семантикою непередбачуваною (здається, очевидно, можливо, видно, напевно, може). Мовець лише допускає можливість висловлюваного, але не впевнений у його реальності. Це гіпотетична модальність. Виділяються такі семантичні розряди реальних і гіпотетичних модальників:

1) слова, що виражають впевненість (безперечно, безумовно, справді, зрозуміла, без сумніву, природно, правда, звичайно), наприклад: «Моя добра господиня, правда, дає мені рано і ввечері склянку кави без хліба і цукру, але людина не може цим задовольнитися» [44, с.122];

2) слова, що виражають невпевненість щодо вірогідності повідомлюваного (напевно, очевидно, либонь, певно, можливо, може, мабуть), наприклад: «Я попросив тиші і, догадавшися, що цей ешелон вже, певно, розстріляв моїх трьох друзів – Шахая, Галата й Остюка, заклав пальці в рота і свиснув» [68, с.51]; «Хорти, напевно, й самі знайдуть сюди дорогу» [67, с.89]; «Можливо, що ззаду за цими трьома селами є й резерв» [67, с.106]; « Ви хотіли б подарувати таке своїй мамі, правда [44, с.368]; «Хлопці, здається, наших трьох на Варварів ці розшифровано» [68, с.52]; «Але перший крок він, проте, зробив, і основну вмілість письменника проявив відразу – здібність розшаруватись, глянути на себе через мікроскоп, розкласти себе самого на можливі теми, трактувати власне «я» як матеріал» [44, с.350];

3) слова, що вказують на джерело думки чи повідомлення (кажуть, мовляв, чую, бачу, чутко, по-моєму, за словами, на думку, як кажуть, на мій погляд, як на мене), наприклад: «Кажуть, це була, так би мовити, наша фамільна ворона» [17, с.260];

4) слова, що виражають емоції мовця щодо змісту висловленого (ясна річ, чого доброго, на щастя, на радість, на жаль, на біду, як на зло, на диво, шкода), наприклад: «І мамі, до речі, допомога [44, c.369]; «Ясна річ, хата враз стає великою, повітря чисте, і світло, як у раю» [17, с.245]; «І я був не правий, на жаль» [17, с.254];

5) слова, що виражають звертання до співбесідника (погодьтесь, дозвольте, бачите, уявіть собі, зверніть увагу, прошу вас, чуєте, повірте, бачили), наприклад: «Не думайте, що в нас гості будуть» [44, c.368]; «Хочете, я вам ще щось покажу» [44, c.368];

6) слова, що вказують на чужі думки, висловлювання, стиль і їх оцінку (буквально, так би мовити, так звані), наприклад: «У свій час ми буквально зачитувалися пригодницькою літературою» [17, с.78];

7) послідовність, порядок думок (по-перше, по-друге, далі, нарешті, і останнє, на закінчення, і найостанніше), наприклад: « – Ось, – сказав я, прийшла, нарешті, одгадка: це місячне сяйво – іде лісом – не шелестить, іде водою – не плюскотить» [67, с.52]; «Так зробив, наприклад, Олесь, але Степанові цей шлях був відразний» [44, с.353];

8) наслідок, висновок, зв'язок з попереднім висловлюванням (навпаки, отож, отже, взагалі, словом, значить, виходить), наприклад: «Отже, партизани співали» [67, с.98]; «Проснувшись ранком на печі, де спав я в просі чи в житі, ой брешу, в ячмені, прокинувшись, отже, теплому душистому зерні, чую – щось твориться в хаті незвичайне, мов у казці: дід плаче, мати плаче, курка в сінях кудкудаче, і пахне чимось, ніби церковним» [17, с.244].

Отже, на думку В. Горпинича, модальні слова це слова повнозначні, яким притаманна своя власна, самостійна номінативна функція.

Як правило, всі відмінювані слова, переходячи до розряду модальних, втрачають здатність відмінюватися, наприклад: «День, правда, видався тоді теплим і сонячним» [44, c.544].

Необхідно зауважити, що модальним словом в мові стає лише одна з граматичних форм відмінюваного слова (іменники правда, останнє, факт стають модальними лише в називному відмінку однини). І лише в окремих випадках в модальні слова переходить (модалізується) кілька граматичних форм одного слова: чуєш чули, чула; здається здавалось би; бач бачиш, бачили, бачив, бачила.

У сучасній українській мові модальник як особливий лексико-граматичний розряд формується на основі таких частин мови:

1) іменників: правда, факт, жаль, страх, наприклад: «Правда, доведеться подолати ще наївні матеріальні «умови», але загалом все так хороше й так мудро» [17, с.7];

2) прийменниково-відмінкових форм іменників: на жаль, на щастя, на диво, до речі, без сумніву, на думку, на радість, на щастя, на біду, наприклад: «На щастя, тоді Десна була глибокою і бистрою річкою» [17, с.272]; «На диво, всі бійці і командири, – а їх в землянці чоловік тридцять, – раптом заворушились і, розташувавшись для довгого приємного слухання, притихли» [17, с.178];

3) дієслівних форм: видно, чуєте, як видно, знаєте, як кажуть, кажуть, було, здається, наприклад: «Значить, завтра о восьмій ранку почнуть вони наступ із тим щоб притиснути нас до річки й розбити» [67, с.106]; «Здавалось, він якось трохи ніби сяяв, а коли й не сяяв, то так видавалось, бо він посміхався, і була ще неділя і якесь-то свято» [17, с.1]; «Здавалось, що без прокльонів вона не могла жити навіть годину» [17, с.11];

4) прислівники: неодмінно, обов'язково, дійсно, нарешті, взагалі, навпаки, безумовно, безперечно, звичайно, певно, наприклад: «Він, певно, згадав, як його клали на землю посвистом» [68, с.51]; «Чув від шуряка – напевно, і щоб його хрест побив! – що завтра «в нашім селі буде позиція»» [67, с.102]; «В товаристві таких, як сам, з Кравчиною, звичайно, на чолі, з торбинками за плечима» [17, с.9]; «А вже делікатності – і не питай, а ще ж, напевно, й не призивався» [17, с.9];

5) слів категорії стану (станівника): очевидно, зрозуміло, жаль, страх, видно, наприклад: «Видно, він ще дещо хотів сказати на адресу своєї жінки, що сиділа в задку воза, як гуска в гнізді, але тут підійшов директор місцевого музею краєзнавства, людина вчена і до всього цікава» [17, с.12];

6) лексикалізованих словосполучень: може бути, як кажуть, на превеликий жаль, на думку, наприклад: «Вся прикрість його на ній зосереджувалась, і він, може бути, вдарив би її, коли б вона надумала сперечатись»[44, с.357]; «Але, як правило, ніхто спочатку не хоче виступати» [44, с.349]; «Як завжди, ближче познайомившись із людьми, він відразу ж примічав неминучі в кожного смішності й втратив до них частку поваги» [44, с.369].

Межа між модальниками і частинами мови, що їх породили, дуже рухлива. В одному тексті, наприклад, слово правда – іменник, а в іншому – модальник, наприклад: «Все одно наша правда зверху» [68, с.129]; «Добра такого там зроду у мене, правда, не було» [68, с.78]. Або, приміром, слово може – в першому випадку дієслово, а в другому – модальне слово, наприклад: « Він не може здати цієї зброї – ми веземо її, щоб здати там, де будуть розформовувати нашу частину» [68, с.44]; «Звичайні слова, може, й незрозумілі їм, збуджували в їхніх серцях гордість» [68, с.35].

Отже, модальні слова – це група невідмінюваних слів, це слова і словосполучення, що втратили парадигму (набули нульову парадигму), не бувають членами речення і граматично та інтонаційно відокремлені від інших слів у реченні. Вони формуються на основі різних частин мови. Досі залишається дискусійним питання, чи притаманна модальним словам номінативна функція.


1.3. Модальні слова як різновид прислівника


В окрему групу модальні прислівники виділено лише в деяких граматичних описах української мови [1; 8; 10; 51; 57; 66]. До модальних прислівників віднесено ті, що виражають ставлення мовця до змісту всього речення, але ні граматично, ні семантично не пов'язані з якимсь із його членів. За цим визначенням модальні прислівники становлять частину вставних слів.

Обсяг групи модальних прислівників досі чітко не окреслено. Визначено тільки власне-модальні прислівники, до яких віднесено ті, що не мають інших синтаксичних функцій: по-перше, по-друге, по-третє тощо. Вони вживаються при переліку аргументів у доведенні якоїсь думки, наприклад: «Насамперед його прізвище зовсім не таке, щоб його соромитись, воно навіть сучасне, коли хочете, а по-друге, навіщо критись?» [44, с.353]. Решта, крім модальної, може виконувати й інші функції. Залежно від можливих комбінацій функцій їх поділено на атрибутивно-предикативні, предикативно-модальні та атрибутивно-модальні прислівники [10, с.307], проте конкретне лексичне наповнення цих функціональних груп не встановлене .

Група модальних прислівників досить специфічна. Вони виявляють лише часткову подібність до обставинних прислівників, бо так само вживаються у функції детермінантного другорядного члена, стосуючись присудково-підметової основи речення в цілому, а не якогось окремого опорного члена. Проте, виконуючи спільну формально-синтаксичну функцію, прислівники цих двох груп розрізняються умовами формування та своїми синтаксично зумовленими лексичними значеннями. Якщо обставинні прислівники є здебільшого результатом згортання підрядних детермінантних частин складнопідрядних речень, значення яких представляють віддієслівні іменники, що утворюються з дієслівних присудків згорнених підрядних частин і поєднуються з прийменниками, які, замінивши підрядні сполучники, стали виразниками тих семантико-синтаксичних відношень, якими пов’язувалися підрядні частини з головною, то модальні прислівники – це лексичні еквіваленти модально орієнтованих дієслівних присудків згорненої головної частини складнопідрядного речення. Вони не мають кореневої спорідненості з такими дієслівними присудками. Основною умовою формування кореляції модальний прислівникдієслівний присудок головної частини складнопідрядного речення є тип модальності. На рівні гіпотетичної модальності (значення невпевненості, припущення, можливості) еквівалентами дієслівних присудків на зразок припускати, гадати, сумніватися і подібні є модальні прислівники може, можливо, певно, напевне, напевно, ймовірно, очевидно, видно та інші, порівняємо: «Робитиму те, що шкодить, може, жити приємніше буде» [44, с.368] і «Я гадаю, що приємніше буде жити, якщо робитиму те, що шкодить»; «То, певно, хтось напився з хлопців» [67, с.38] і «Він гадає, що то хтось з хлопців напився»; «Значить, я ходив по пероні, доки прийшов ешелон» [67, с.50] і «Я припускаю, що ходив по пероні, доки прийшов ешелон».

Модальне значення констатації, впевненості, достовірності дієслівних присудків головної частини, серед яких дієслова сказати, констатувати, запевнити, підтвердити, виражають модальні прислівники безумовно, безперечно, безсумнівно, справді, природно, звичайно та інші, порівняємо: «Справді, кінь і собака Султан були майже такі самісінькі, як тоді, коли вирушив Григорій на Зелений Клин» [17, с.11] і «Селяни побачили, що кінь і собака Султан були майже такі самісінькі, як тоді, коли вирушив Григорій на Зелений Клин» [17, с.68].

Значення суб'єктивної оцінки мовцем або його співучасником кого-, чого-небудь передають модальні прислівники по-моєму, по-твоєму, по-вашому, по-нашому та інші. Вони співвідносяться в головній частині складнопідрядного речення з дієслівним присудком вважати, порівняємо: «Так, по-вашому, всі наївні, хто жениться?» [44, c.368] і «Ви вважаєте, що всі, хто жениться, наївні»; «Хіба для них, по-вашому, краще, якби ви з’явились самі?» і «Ви вважаєте, що для них було б краще, якби ви зявились самі?» [44, с.367].

Модальність дієслівних присудків головної частини складнопідрядних речень може стосуватися логічного впорядкування мовлення, виділення основної думки, висновку або результату. У межах цих значень з ними співвідносяться модальні прислівники та прислівникові сполуки по-перше, по-друге, зрештою, врешті, нарешті, врешті-решт, взагалі, до речі, словом., зокрема, отже та інші, порівняємо: «До речі, він два роки тому скінчив інститут, що Степан тільки збирався починати» [44, с.365] і «Хлопець зауважив, що він два роки тому скінчив інститут, що Степан тільки збирався починати»; «Малюнки, зокрема, вабили його» [44, c.362] і «Степан повідомив, що малюнки вабили його»; «Література – це, зрештою, книжка, а не дикція, і виконувати її прилюдно так само чудно, як і читати без рояля музичні твори» [44, с.348] і «Степан подумав, що література – це книжка, а не дикція, і виконувати її прилюдно так само чудно, як і читати без рояля музичні твори» [44, с.456].

Отже, модальні прислівники виокремлюються лише в окремих мовознавчих працях, автори яких відмовляються визнавати модальні слова, як окремий лексико-граматичний розряд слів. Вони подібні до обставинних прислівників, проте виражають констатацію факту, впевненості, достовірності інформації, суб’єктивної оцінки мовцем інформації. Модальні прислівники використовуються для логічної передачі мовцем думки, виділення основного, підведення підсумків або висновків у повідомлюваному.










РОЗДІЛ II

ОСОБЛИВОСТІ ВИРАЖЕННЯ МОДАЛЬНОСТІ СИНТАКСИЧНИМИ ЗАСОБАМИ В УКРАЇНСЬКІЙ

ЛІТЕРАТУРНІЙ МОВІ


Синтаксис належить до тих ярусів мовної системи, які відтворюють взаємодію мовних фактів у їх цілісності і викінченості. Сукупність національно-мовного багатства найповніше виявляється в синтаксисі, що акумулює у своєму загалі всі попередні надбання. Пізнавання мовних фактів можливе тільки за умови їх всебічного аналізу і вияву нерівнорядних площин взаємодії [23, с.5]. Пропоноване наукове дослідження спрямоване на розгляд вставних та модальних одиниць у різноманітних ієрархічно-системних відношеннях.


2.1. Синтаксичні властивості модальника


У традиційній граматиці зазначається, що модальні слова не належать до частин мови, а також не входять до системи службових слів або часток мови. Від частин мови вони відрізняються як відсутністю номінативної функції, отже і лексичного значення, так і синтаксичними особливостями не бувають членами речення, а вживаються як вставні слова. Від службових слів модальні слова відрізняються тим, що вони не виражають будь-яких граматичних відношень між членами речення [22, с.258].

З цим не погоджується В. Горпинич і зазначає, що хоч модальники не є членами речення, оскільки в структурі речення синтаксично не пов'язані з його членами способами узгодження, керування, але не можна твердити, що вони зовсім не зв'язані з членами речення, як це стверджувалося в традиційній граматиці. На думку вченого, вони тісно пов'язані з іншими членами речення семантично й інтонаційно [14, с.264].

У позиції на початку речення, модальники виконують функцію детермінатива, тобто надають певну модальність усьому реченню. Знаходячись всередині речення, модальники надають модальності наступній частині висловлювання, наприклад: «Може, його теж чекає цей шлях, ця трясовина, що засмокче його й перетравить, зробивши безвільним додатком до іржавої системи життя» [44, с.338]; «Знаєте, за військового комунізму всі махорку брали, аби курити» [44, с.368].

Найчастіше модальники виконують функцію вставних слів: «От ви здивувались, що я, мовляв, таку силу грошей одержую і не женюся» [44, с.368]; «Неважко уявити собі окрему кінокартину на дві серії про подорож діда Григорія до Великого, чи Тихого, океану в пошуках тиші, але, щоб не заплутатись у картинах, облишмо, мабуть, ці дві серії і, скориставшись з прекрасного чудового літнього ранку, перенесімося відразу в Старі Млини» [17, с.11].

Модальники, як нам уже відомо, членами речення не бувають, але їм притаманні предикативні властивості, і вони можуть уживатись як слова-речення, наприклад: «Зловісні спалахи шаріли навколо, й така туга розлита була в цьому невірному світлі, такі недобрі звуки порушували нічну тишу, що вся, здавалось, земля стогнала від тяжкого передчуття» [17, с.32]; « То я тоді за автомат, стій, кажу, боягузи й зрадники Вітчизни» [17, с.33]; «А думати вже ніколи було, і потім землі, бачите, стілечки лишилось» [17, с.32].

Деякі модальним можуть підкреслювати модальність дієслова. В цих випадках вони логічно виділяють присудок і інтонаційно не відокремлюються. Такі модальники знаходяться безпосередньо перед присудком, наприклад: «Про це треба обовязково розповісти вчителю» [68, с.57]; «Студенти досі не одержують своєчасно стипендії» [68, с.55]; «Доручення декана треба неодмінно виконати» [68, с.97].

У сучасній синтаксичній науці нез’ясованим залишається питання щодо належності в реченні вставних слів до модальних. На думку В.Виноградова, модальні слова містять оцінку явищ дійсності та їхніх зв’язків з погляду ймовірності, можливості тощо [7, с.112]. В реченні основною функцією модальних слів є функція вставного слова з модальним значенням «І, може, все життя тільки неспинний потяг, що ніякий машиніст не в силі змінити напрямку його руху по призначених рейках між відомими, сірими станціями» [44, с.338].

Деякі вчені включають до розряду модальних усі вставні слова, незалежно від характеру тих відношень, які вони виражають (В. Горпинич); інші ж (М. Жовтобрюх, Є. Чернов), не без підстав, вважають що не можна ототожнювати модальні слова з вставними. До модальних слів не належать:

а) вставні слова, що виражають емоційне ставлення до фактів і явищ дійсності: на жаль, на щастя тощо наприклад: «На жаль, цей день такий уже видався: в ньому збилося подій на добрий місяць» [68, с.123].

б) слова і словосполучення, які вказують на послідовність викладу думок, їх зв'язок, слова і словосполучення із значенням обмеження, уточнення, пояснення: по-перше, по-друге, по-третє, крім того, зокрема, таким чином: «А бажання тієї жінки, що про неї ще вчора вдень він помислити не зважився б, перетворилося вже на пекучу спрагу, присмачилось непоборною цікавістю і стало, зрештою, дратівливим питанням його власного самолюбства» [44, с.372]; «Доля кожного твору – бути, по змозі, видрукованим, щоб потрапити до читача й загартувати його» [44, с.353].

Є. Чернов зазначає [12, с.183], що до модальних не належать слова, які виражають модальність лексично, але своєю синтаксичною функцією не відрізняються від тих частин мови, до яких вони належать: можна, повинен, потрібно, треба, необхідно, наприклад: «І ти пішов, чи мимоволі повинен був до виру йти» [68, с.199].

У групу модальних слів входять лише ті слова, які в зв'язку з своєю новою функцією відмежувалися від інших співвідносних частин мови і перейшли в особливий клас слів.

Отже, модальні слова, хоч і не виконують синтаксичної функції у реченні, проте з іншими членами речення вони тісно пов’язані семантично та інтонаційно. У позиції на початку речення вони виконують функцію детермінативна. Також їм притаманні властивості предиката і вони можуть уживатися як слова-речення.


    1. Загальне поняття про вставні конструкції в українському мовознавстві


Сутність сучасної синтаксичної науки полягає в тому, що різноманітні граматичні форми, які раніше розглядалися розрізнено і формально, нині вивчаються не тільки з погляду форми, а й змісту, на основі якого об'єднуються в одне поняття [48, с.375]. Внаслідок цього вставні слова в реченні тепер витлумачуються як особливі засоби вираження суб'єктивної модальності. Поняття вставних слів виникло разом із ученням про скорочені і стягнені речення. На думку Ф. Буслаєва, речення могли не лише скорочуватися чи стягуватися, а й вставлятися. Таким чином, лінгвіст називав вставні слова вставними реченнями, бо визначав їх генетично – за походженням [5].

Автори ранніх українських граматик також вели мову про вставні речення, зокрема О. Огоновський поділяв їх на два типи: 1) вислови, що вставляються у підрядне речення; 2) вислови, які вставляються у складне речення [48, с.376].

Д. Овсянико-Куликовський, розвиваючи ідеї Ф. Буслаєва про те, що вставні конструкції утворилися із самостійних речень, виокремив три одиниці: 1) вставні слова; 2) вставні вирази; 3) вставні прислівники та інші обставинні вислови. О. Пєшковський запровадив назви – вставні слова і сполучення слів. Він поділив їх за значенням на розряди: зі значенням ставлення розмовляючого до тієї чи іншої думки; із значенням адресата висловлювання; із значенням відношення до попередньої чи наступної події [48, с.376].

В академічній “Грамматике русского языка” (1954 р.) за редакцією В. Виноградова вчення про вставні слова набуло змісту, який запанував у тогочасній синтаксичній науці: їх визначали як одиниці, синтаксично не повязані з реченням, що виражають ставлення мовця до висловлюваного [16, с.142].

Оскільки вставні слова і словосполучення не пов'язані з членами речення зв'язком узгодження, керування чи прилягання, їх витлумачують як компоненти, граматично не зв'язані з реченням. Правда, деякі мовознавці говорять про їх обов'язковість (М. Шанський), інші визначають їх як члени речення (О. Руднєв), треті називають зв'язок їх з реченням як включення, а вставні слова – супутніми членами речення (Є. Кротевич) [64, с.166].

В академічному синтаксисі української мови вставні слова, словосполучення і речення зараховано до синтаксично ізольованих частин речення, які, хоч і належать до речення за своїм змістом, синтаксично не пов'язуються з жодним його членом і тому залишаються поза синтаксичними зв'язками між членами речення [57, с.224].

Таким чином, під вставними компонентами розуміють “такі форми, які вводяться в речення на семантико-комунікативному рівні для вираження ставлення до повідомленого з погляду його ймовірності чи неймовірності, емоційної оцінки, ступеня звичайності, способу оформлення думок, активізації співрозмовника тощо” [48, с.378].

Речення можуть ускладнюватися різними словами, словосполученнями й реченнями, які, не входячи до складу речення як його члени, надають висловлюванню різних додаткових відтінків, зокрема, виражають ставлення мовця до повідомлення, вказують на його джерело або ж подають різні додаткові зауваження, уточнення, роз'яснюючи речення в цілому або окреме слово в ньому [2, с.140]. Таким чином, речення, ускладнені вставними конструкціями, за своєю структурою і семантикою досить різноманітні. Вони можуть містити компоненти, пов'язані як з усім реченням, так і з його окремою частиною.

Компоненти, що ускладнюють речення цього типу, мають певні загальні властивості: по-перше, їх значення має додатковий характер щодо частини висловлювання, а по-друге, їм притаманні відносна відокремленість будови й особлива інтонація, що на письмі передається розділовими знаками (комами, тире, дужками, а іноді й їх поєднанням). Ускладнювальні слова і сполучення слів не нагадують собою членів речення, не вступають з ними ні в сурядний, ні в підрядний зв'язок, а тому звичайно об'єднуються в групу слів, граматично не пов'язаних з реченням, хоч останнім часом деякі вчені намагаються обґрунтувати такий зв'язок.

Зв’язок із реченням у вставних конструкціях здійснюється за допомогою інтонації, яка залежить від інтонації всього речення. І якщо простежити, як конкретно виявляє себе кожна складова частина інтонації в різних позиціях вставних конструкцій, зокрема мелодична лінія, висота голосу, час звучання, сила вимови, характеристика пауз, то виходить, що вставні конструкції вимовляються в тісній єдності з основним реченням і не виділяються ні рухом основного тону, ні інтенсивністю, ні паузами. Тільки на початку речення можна помітити висхідний напрям руху основного тону у вставних словах та вищий частотний рівень, а також більшу інтенсивність вимови порівняно з усім реченням, наприклад: «Отже, він може, не хвалячись, уважати себе вже за цілком улаштованого» [44, с.610].

Якщо вставні конструкції розміщені в середині речення, то пауза спостерігається тільки після них, а не з обох боків, наприклад: «Це, зрештою, його обов’язок» [44, с.610].

Крім того вставні конструкції приєднуються до речення без сполучників або за допомогою сполучників сурядності та підрядності. З сурядних найчастіше вживаються – і, та; з підрядних – як, наприклад: «О першій годині я побачив, як і сподівався, своє ім’я в списі прийнятих, подав до соцбезної комісії прохання про стипендію і зайшов до Левка по книжки, бо перед ним був цілий тиждень гулящого часу» [44, с.343].

Синтаксичні одиниці категорії вставності в плані внутрішньо-синтаксичної структури речення виконують дві основні функції: 1) модальну (зокрема у передачі гіпотетичної і переповідної модальності); 2) суб’єктивно-оцінну (вияв ставлення мовця до змісту повідомлюваної думки). Граматичне вираження цих змістових функцій вставних одиниць, що знаходить прояв насамперед в інтонації і засобах порядку слів, є характеристикою вставних одиниць.

Вставні слова й речення в усній мові не завжди виділяються паузами, але на письмі обов'язково відокремлюються з обох боків комами, зрідка – тире: «Постаті Іскри й Кочубея він, правда, бачив – вони валялись на набережжі з побитими руками коло якоїсь кузні» [44, с.344]. Щоб правильно виділити їх, необхідно орієнтуватися як на їхнє значення, так і на деякі інші ознаки.

Лише вставними бувають слова мабуть, по-перше, по-друге, щоправда, крім того, а втім: «Однаково, мабуть, лекції й через тиждень ще не почнуться» [44, с.343]; «Крім цього, Левко порадив йому ж, чого сам ніяк не міг зробити – оглянути місто» [44, с.343]. І, навпаки, ніколи не бувають вставними і, отже, не виділяються комами слова навіть, майже, приблизно, принаймні, все-таки, адже, мовби, немовбито, неначе, нібито, наприклад: «Він теж міг би поїхати завтра, навіть розумно було б це робити, замість тинятись півголодному по місту» [44, с.343].

Якщо в простому реченні, крім синтаксичного центра, є ще присудок (здається, кажуть, сподіваюся, пробачте, ніде правди діти, так би мовити, видно тощо) або підмет і присудок (я знаю, я певен, ясна річ), то таке речення, безперечно, вставне і його треба виділяти: «Я переживаю, так би мовити, золоту старість, а ти хочеш, щоб мені було соромно» [44, с.214].

Без вагань треба виділяти вислови, у яких є дієприслівники кажучи, мовлячи (правду кажучи, між нами кажучи, власне кажучи) або їх можна підставити в речення (напевно, взагалі, до речі, між іншим, одним словом тощо): «У цій кімнатці він прожив шість днів, чи, власне кажучи, сто сорок чотири години, безладно поділені на сон і пильнування» [44, с.269].

Якщо слово в реченні відповідає на якесь питання – то воно не вставне і виділяти його комами не треба; якщо ж не відповідає – то воно, можливо, вставне. При цьому доцільно мати на увазі, що тільки вставні слова можна замінити такими безсумнівно вставними словами й реченнями, як звісна річ, мабуть, я впевнений, як мені здається, скажімо, я думаю, я гадаю, це правда, наприклад, речення «Може, хто з козаків буде в місто вертатись, то вкупі і підуть» [44, с.47] можна висловити й так «Певно, хто з козаків буде в місто вертатись, то вкупі і підуть».

Отже, речення, ускладнені вставними конструкціями, за своєю структурою і семантикою досить різноманітні. Вони можуть містити компоненти, пов'язані як з усім реченням, так і з його окремою частиною. До речення вставні конструкції приєднуються без сполучників або за допомогою сполучників сурядності та підрядності. Вставні слова й речення на письмі обов'язково відокремлюються з обох боків комами, зрідка – тире.


2.3. Морфологічні засоби вираження вставних слів, словосполучень і речень


Морфологічні прийоми вияву вставних конструкцій досить різноманітні. З цією метою використовуються дієслівні, прислівникові, іменникові, прикметникові, числівникові, займенникові тощо. Частина цих форм може вживатися у своїй основній функції і в значенні вставних слів, наприклад: здається, трапилось, зізнатися, видно, відомо, правда, на думку, іншими словами тощо, наприклад: «Була радість – правда, й ти раділа?» [44, с.211]. Проте чимало й таких форм, що втрачають чи вже втратили зв’язки з основними частинами мови, на базі яких вони утворилися, наприклад: власне кажучи, мабуть, наприклад, можливо, само собою, отже тощо: «Що ж, хлопці, мабуть, по домах» [44, с.46]. В.Виноградов виділив ці слова в окремий вид і назвав їх модальними [6, с.112].

Більшість модальних слів, на думку вченого, дієслівного походження. Вони можуть бути співвідносні з відмінювано-дієслівними формами – знаєш, бачите, пробач, дивись, скажімо: « Дядьку Андрію, казав Колька далі, на неї не зважаючи, знаєте, скільки раз стрельнули?» [44, с.207]; з неозначено-особовими формами дієслів – кажуть, говорять, гадають: «Он у Піщанському млині за сторожа прохвесор служить, десять, кажуть, мов, і татарську, знає» [44, с.141]; з безособовими дієслівними формами – здається, розуміється, наприклад: «Здається, то не вітрець, а хтось живий торкається тіла та задумливо пестить його» [44, с.110]; з інфінітивами – знати, сказати, признатись. Значна кількість вставних слів української мови прислівникового походження (безумовно, безсумнівно, достеменно, дійсно, очевидно, звичайно та інші), наприклад: «А йому просто жінки потрібно, і він може, звичайно, дістати це досить легко» [44, с.184]. Певну кількість модальних слів становлять ізольовані форми іменників з прийменниками чи без них (на щастя, до речі, словом, правда, зрештою тощо), наприклад: «Я, правда, не чіпав її, поки момент такий не прийшов» [44, с.235]. Незначну кількість становлять модальні слова прикметникового, числівникового та займенникового походження (власне, головне, найменше, щонайменше, по-перше, по-друге, втім, проте, до того та інші), наприклад: «А втім, тільки нагадував» [44, с.256]; «За ширмою праворуч стояло ліжко; буфет, чи, власне, сервант, що закривав те ліжко збоку, був застелений вишиваною серветкою виробу Укркустпрому, і така сама скатертина лежала на столі, об який спирався його лікоть» [44, с.241].

Прислівник нарешті може бути і членом речення, і вставним словом. Якщо в реченні це слово відповідає на питання коли?, то воно є обставиною часу і на письмі комами не виділяється: «Нарешті великий критик кінчив переливати свою думку на папір і запитливо глянув на хлопця, якого погляд цей торкнувся страшним штрихом» [44, с.330]. В інших випадках воно є вставним словом і виділяється комами: «Життя виштовхувало вдень на вулиці тисячі, десятки тисяч людей, котрі заклопотано бігали, метушились, щось думали, сподівались, плакали, сміялись і, нарешті, помирали» [44, с.330].

Дієслово здається може виступати:

а) дієсловом-зв'язкою в складеному іменному присудку: «Тепер вона в цьому вбранні здається красунею» [44, с.334].

б) головним реченням у складнопідрядному, якщо до нього приєднується підрядне за допомогою сполучника підрядності що, наприклад: «Йому здавалось, що вже ціла вічність минула з того часу, як він покинув сільські оселі» [44, с.343]; таке речення можна переробити на складне безсполучникове: «Здавалось: ціла вічність минула з того часу, як він покинув сільські оселі» (тоді після нього чується вичікувальна пауза);

в) вставним словом, якщо після нього немає сполучника що і не чується вичікувальна пауза: «Тобто, я хочу сказати, що ось уже, здається, розв’язав, а потім бачим, що ні, і… треба починати все спочатку» [44, с.587].

Слова проте, однак, якщо вони стоять у середині простого речення, виступають як вставні слова і, отже, виділяються з обох боків комами, наприклад: «Але перший крок він, проте, зробив, і основну вмілість письменника проявив відразу» [44, с.350]. Але на початку простого речення вони не відокремлюються: «А проте нехіть до кардинальної зміни ввесь час його стримувала» [44, с.574].

Якщо сполучник а відноситься до вставного слова (а власне, а втім, а може), то комою від нього він не відділяється: «А втім, річ дуже ймовірна, що жива матерія буде, зрештою, штучно створена» [44, с.616].

Вставні слова не виділяються комами, якщо вони стосуються відокремлених членів (у такому разі вони відокремлюються разом із цими членами), наприклад: «Так зробив, наприклад Олександр Олесь, але Степанові цей шлях був відразний» [44, с.353].

Хоча й рідко, але вставними можуть бути й заперечні модифікації речень буття з предикативом нема і родовим відмінком. Такі модифікації іноді ускладнюються заперечними займенниками, різними формами часу дієслова бути тощо, наприклад: «Немає сумніву, він знав це, але поїхав, не спитавши нікого» [44, с.166].

Важко вивести з самостійних речень вставні конструкції іменникового типу. Для вираження вставності не можуть використовуватися іменники конкретного значення. З цією метою вживаються іменники, придатні передавати суб'єктно-модальні відношення. Найчастіше вони мають прийменникову форму. Переважають іменники з прийменниками на, за, з: «За словами батька, колись тут були тільки ліси та яри, страшна дичина без стежок, без людей» [44, с.710]. Конструкції з прийменником на можуть виступати без поширювачів і з поширювачами, наприклад: «– На жаль, ще маю тільки п’ять хвилин, – відповів Славенко, глянувши на годинника» [44, с.576].

Форми на думку, на гадку, на погляд виступають тільки з поширювачами, які означають, кому належить думка, погляд, наприклад: «І він цікаво, на вашу думку, пише?» [44, с.594].

Форми на гріх, на зло, на сміх, на нещастя звичайно вживаються з порівняльними сполучниками: «На вулиці, як на гріх, нове чуття згнітило її» [44, с.641].

Менш поширені вставні конструкції з прийменниками без, в (у), до, над, по тощо, наприклад: «Без сумніву, все обійшлось прекрасно, він вільний, це основне, і дурень він був, що вчора якось інакше до цього ставився» [44, с.713]; «До речі! Ходи сюди, маю справу» [44, с.166]. Без прийменників непрямі відмінки виступають рідко. Це здебільшого утворення з орудного відмінка типу таким чином, одним словом, грішним ділом тощо, наприклад: «Одним словом, Льові треба було переконати їх, що це дівчина, якої вони не бачили, зовсім не скидається на інших дівчат, що це дівчина надзвичайна й виняткова» [44, с.731].

З називного відмінка іменника без поширювачів утворилася форма правда. Вона набула значення прислівника справді і перетворилася на модальне слово: «Вогонь любові, правда твоя, запашний тільки мить» [44, с.504]; «Ні, справді, в ньому є великі здібності…» [44, с.119]; «Правда… – відповів фершал, – мене чекає човен, щоб їхати на Загірну косу» [44, с.104]; «Правда, трохи душить ця величність… в порівнянні з нею сам залишаєшся комашкою» [44, с.85]; «А справді, думка – та ж жінка, хоч іноді й не дається відразу, так треба трошки потерпіти» [44, с.121].

З називного відмінка іменника утворилася і форма шкода. Однак вона вживається тепер майже виключно як предикатив. Хоча, дехто називає цю форму серед вставних слів, наприклад: «Шкода, що я нічому вас не навчив» [44, с.436].

У ролі вставних одиниць можуть виступати поєднання прийменників не тільки з іменниками, а й із займенниками типу до того, крім того, між іншим, по мені, поза всім тим, про мене та похідні від них прислівникові форми по-моєму, по-твоєму, по-вашому тощо, наприклад: «Знову-таки дві причини зумовлювали його зволікання: насамперед, робота його не була скінчена, а крім того, десь потай йому все-таки не хотілось зміняти свого холостяцького всистематизованого життя» [44, с.574]. Такі одиниці цілком природно кваліфікувати як вставні слова [48, с.388].

За походженням до них близькі прислівники по-перше, по-друге, що вживаються для вираження черговості подій, наприклад: «По-перше, тут вона діяла і жила, по-друге, тут билось її серце всіма людськими прагненнями» [44, с.466].

Вставними можуть бути деякі залишки прикметникових поширювачів. Наприклад, форма головне утворилася з колишнього сполучення головне діло. Тепер вона виступає вставним словом, наприклад: «Головне, треба жити, як усі живуть» [44, с.444].

Отже, морфологічні засоби вираження вставних слів і словосполучень досить багатоманітні, і Валер’ян Підмогильний у своїх творах застосовує різні форми вираження цих структур: дієслівні, прислівникові, іменникові, прикметникові, числівникові, займенникові тощо. У ролі вставних одиниць також можуть виступати поєднання прийменників як з іменниками, так і з займенниками.


2.4. Класифікації вставних одиниць за значенням


Вставні конструкції у сучасному мовознавстві піддаються класифікаціям з різних боків. Найважливіші з них – за складом компонентів і за семантикою. Інші класифікації сполучаються з цими двома. За складом, наприклад, розглядаються вставні слова, словосполучення і речення у зв’язках з вираженням компонентів різними частинами мови та частками. Семантичний поділ на групи поєднується з різними способами оформлення думки.

За складом виділяються вставні слова, словосполучення і речення. У ролі вставних слів, як уже зазначалося, найчастіше виступають модальні слова: мабуть, певно, безперечно, можливо, безсумнівно та інші. Більшість із них співвідноситься з прислівниками: звичайно, нарешті, власне, ймовірно, взагалі, навпаки тощо. Або просто прислівники, утворені від інших частин мови, у тексті стають вставними словами: по-моєму, наприклад, по-твоєму, по-перше, зрештою, по суті та інші.

Прислівники і співвідносні з ними модальні слова у ролі вставних слів розрізняються лише в контексті: прислівник пояснює переважно дієслово, виражаючи спосіб дії, а модальне слово вказує на ступінь вірогідності, який характеризує все речення, наприклад: «Звичайно, я маю тепер не тільки наречену, а й жінку» [44, с.28]; «Звичайно він вставав о сьомій годині ранку» [44, с.352]; «Це, звичайно, придалося молодшому в його тяжкій боротьбі за науку, яку він з честю подолав» [44, с.595]; «Воєнні обставини загалом не сприяють поглибленню особистих переживань, а зокрема, в справах кохання роблять людей легковажними» [44, с.560].

У другу групу умовно можна виділити вставні словосполучення та сполучення слів: чого доброго, коротше кажучи, кажучи відверто, з дозволу сказати, чесно кажучи, з одного боку, як правило, як відомо, на щастя, на диво, наприклад: «Він вертався з роботи, як правило, о дев’ятій вечора» [44, с.221].

Словосполучення бувають вільні і фразеологічно звязані. До вільних належать такі: на мою думку, сказати по правді, за словами чиїмись тощо. До фразеологічно зв’язаних – у всякому разі, таким чином, так би мовити, хвалити Бога, пробачте на слові, наприклад: «Власне кажучи, ні її поява у вигляді стародавньої блудниці, ні передчасна смерть не справили вже на Льову великого враження – самого листа йому було досить» [44, с.560].

Вставними можуть бути цілі речення, переважно односкладні – означено-особові, неозначено-особові, узагальнено-особові, безособові, наприклад: «Аргумент за те, що вона, як ти кажеш, українка» [44, с.582]; «Цей вечір, коли хочеш, надзвичайно виразно показав мені, яку колосальну силу має над людьми традиція» [44, с.587].

У синтаксичній науці класифікація вставних слів, що ґрунтується на їх семантиці та оцінці повідомлюваного, здійснювалася багатьма вченими. Зокрема, відомий український граматист І. Вихованець [8, с.276], аналізуючи структуру семантично ускладненого простого речення, визначає ці компоненти як суб’єктивно-модальні синтаксеми і виділяє кілька семантичних груп. Учений підкреслює, що модальні синтаксеми залежать не від окремого слова, а від граматичної основи (основного предиката в позиції присудка або головного члена односкладних речень і зумовлених валентністю цього предиката субстанціальних синтаксем) простого ускладненого речення [8, с.276]. Маючи формально-синтаксичні властивості (детермінантний підрядний зв'язок), вони виявляють специфічні семантичні відмінності. Модальні синтаксеми виражають ставлення мовця до висловленої ним думки.

Об'єднуючись загальним значенням ставлення мовця до висловленої ним думки, модальні синтаксеми членуються на вужчі семантичні групи:

а) синтаксеми із значенням достовірності повідомлення, впевненості: безперечно, безумовно, дійсно, звичайно, звісно, зрозуміло, природно, розуміється, справді, щоправда, без сумніву, певна річ та інші, наприклад: «Мати, звичайно, звернула увагу на зміну в вдачі сина й навіть розмовляла про це з батьком» [44, с.65]; «Ні, справді, в ньому є великі здібності» [44, с.119]; «А справді, думка – та ж жінка, хоч іноді й не дається відразу, так треба трошки потерпіти» [44, с.121]; «Правда, трохи душить ця величність… в порівнянні з нею сам здаєшся комашкою» [44, с.85]; «Щоправда, мислити про себе він не любив і лише зрідка дозволяв собі цю розпусту» [44, с.246];

б) синтаксеми із значенням невпевненості, припущення, можливості, ймовірності: бува, видається, здається, видно, ймовірно, мабуть, може, можливо, певно, напевно, очевидно, очевидячки і подібне, наприклад: «Менший чоловік, певно, знайшов би що-небудь для Тимора в своїй кишені, якби вищий не взяв його за руку…» [44, с.72]; «Той, напевно, був голодний» [44, с.120]; «Прийде, запевно, такий час, коли ми, замість хрестити наших дітей будемо врочисто підносити їх у повітря» [44, с.191]; «Але все-таки сіла на скриньці біля вікна, бо цікаво було їй почути, що скаже людина, котра, мабуть, з півроку живе з нею в одній хатині, але ще досі не мовила й слова» [44, с.79]; «Йому було соромно дерев, котрі бачили, як він бив Жучка києм і камінням; здавалось, що коли він підійде до того місця, де лежав Жучок, то верби, що схилились над драговиною, прогомонять…» [44, с.67]; «Здається, то не вітрець, а хтось живий торкається тіла та задумливо пестить його» [44, с.110]; «Може, Куся так розсердилась, що не веліла мене пускати?» [44, с.36]; «Можливо. Але класова божевільна» [44, с.240]; « Конечно, знають, мовби дивуючись знизав плечима Вася» [44, с.235];

в) синтаксеми із значенням джерела повідомлення: кажуть, мовляв, по-моєму, на мій погляд, на нашу думку тощо, наприклад: «Кажуть, рани заживають, а рубці залишаються» [44, с.35]; «Кричав, що ми, мовляв, машиною оратимем, машиною й дощу напустимо» [44, с.142];

г) синтаксеми з логічним значенням, із значенням виділення основного в повідомленні, підкреслення висновку: виявляється, взагалі, головне, зокрема, зрештою, навпаки, наприклад, нарешті, однак, отже, а отже, по-перше, по-друге, до речі, крім того, між іншим, з одного боку, з другого боку, у всякому разі та інші, наприклад : «Ніхто, врешті, не знав, де він жив і як жив» [44, с.133]; «Прожив би ще десять років, прочитав би ще п’ятдесят книжок, переночував би ще з десятьма жінками… отже, я вже все це знаю, все куштував, не варто жаліти» [44, с.55]; «Зрештою, дійшла йому черга до голови управи» [44, с.319]; «І крім того, людину стару, безпорадну, вбогу» [44, с.234]; «Йому довелося чекати, але він не дуже довго журився – передусім була ще тільки десята година, по-друге, чекав він, сидячи на лаві поруч інших одвідувачів, як рівний з рівним» [44, с.319]; «Отож, облишивши силувати себе до сну, Городовський почав чекати, поки обляжеться останній з його трьох сусідів у купе, якийсь трестівець, що спокійно читав книжку, запиваючи її нарзаном» [44, с.246]; «Атож – іншої назви він не мав для того пристрасного самоспоглядання, що не містить у собі ніякої здорової критики ні нових аргументів на користь зміни чи ствердження образної поведінки, а тільки зворушує цю істоту, доводить розумові сили до вищого напруження, гримить, блискає, але промиває, як марна хмара, все сполохавши і не зронивши на ґрунт ні краплі плодючого дощу» [44, с.246];

д) синтаксеми із значенням емоційної оцінки повідомлюваного: нівроку, на біду, на диво, на жаль, на лихо, на радість, на сором, на щастя, як на гріх, як на зло, чого доброго та інші, наприклад: «На моє щастя, дідові, видимо, недавно принесено їжу» [44, с.126]; «На жаль, читач і критика слабують на недоречну хворобу» [44, с.122];

е) синтаксеми з інтимізуючо-контактуючим значенням: бач, бачите, вірите, даруйте, знаєш, знаєте, погодьтесь, припустімо, скажімо, відверто кажучи, даруйте на слові, прошу вас тощо, наприклад: «Він, бач, нагальну справу має» [44, с.120]; «Він підвівся й глянув на сестру – бач, яка гладка, до кісточки не щипнеш» [44, с.145]; «Вона певна була, що повинна це сама зробити, зустріти як господиня, і її серце, крім смертельного жаху, мимоволі сповнялося покірним, ба, радісним почуттям перед переможниками, що їх не судять» [44, с.208].

І. Білодід стверджує, що синтаксичні одиниці категорії вставності в плані внутрішньо-синтаксичної структури речення виконують дві основні функції: модальну (зокрема у вираженні гіпотетичної й переповідпої модальності) й суб'єктивно-оцінну (вияв ставлення мовця до змісту повідомлюваної думки) [57, с.227]. Граматичне вираження цих змістових функцій вставних одиниць, що знаходить прояв насамперед в інтонації і засобах порядку слів, є характеристикою вставних одиниць як частин речення.

Семантика вставності конкретизується в окремих семантичних групах вставних одиниць.

У площині модальних значень виділяються насамперед вставні слова, словосполучення, речення із значенням гіпотетичної модальності (типу: може, мабуть, можливо, певно, напевно, ймовірно, видно, видко, видамо, здається, здавалося, видається, бува, очевидно, очевидячки, може бути, можна сказати, треба гадати, як видно, є надія, як здається і под.), наприклад: «Ех, хоч ви, можна сказати, радянський інженер, а в громадській справі не туди дивитесь, так-так, за дрібниці чіпляєтесь» [44, с.233]; «Але пляма від цього залишиться на наших майбутніх відносинах, хоч, може, вони й налагодяться» [44, с.35].

Вставні слова, словосполучення, речення можуть мати значення констатуючої модальності (типу: звісно, звичайно, зрозуміло, безумовно, безперечно, дійсно, справді, розуміється, без сумніву, природно, як відомо, само собою зрозуміло, певна річ, певне діло, немає сумніву, сказати по правді, правду кажучи і под.), наприклад: «Моя добра господиня, правда, дає мені рано і ввечері склянку кави без хліба й цукру, але людина не може цим задовольнитися» [44, с.122]; «Властиво, до того місця, де був колись вокзал і де тепер підвищувався тільки незграбний мур, а навкруг його купою лежала неприбрана цегла» [44, с.125].

Окрема група вставних слів, словосполучень, речень уживається із значенням переповідної модальності (кажуть, як кажуть, як говорять, як то кажуть, за висловом..., за виразом..., на його (їх, її) думку і под.), наприклад: «Дочка царського сенатора розкошувала все життя по закордонах без пуття й діла, чоловіка, кажуть, на той світ спровадила, а після революції – тик-мик – почала французької мови непманських дітей учити» [44, с.234]; «Так, по-вашому, кухні зовсім не треба було будувати» [44, с.233]; «– Це, мовляв, політичний бік справи, – провадив голова ЖК. – А ось економічний» [44, с.239].

Вставні слова, словосполучення і речення із значенням гіпотетичної і констатуючої модальності можуть уживатися в плані суб'єктивної оцінки з погляду мовця (по мені, по-моєму, на мій погляд, на мою думку, сказати б, смію запевнити та ін.), наприклад: «Безперечно, вона вмерла» [44, с.235]; «А права на це він, на свою власну думку, не мав жодного» [44, с.317]; «Йому здавалося, що він помічає незаперечні і масові потвердження цієї правди – загальна поведінка в цій галузі, на його думку, приблизно дорівнювала його власній з характерною відсутністю почуття обов’язку й того запалу духовних сил, що звався коханням» [44, с.255].

У площині суб'єктивно-оцінних значень вставні слова, словосполучення і речення теж об'єднуються в кілька тематичних груп. Вставні слова можуть застосовуватися для вираження емоційної оцінки повідомлюваного в реченні факту (на лихо, як на лихо, як на гріх, на жаль, на превеликий жаль, як на зло, хвалити долю, на радість, на диво, на біду, чого доброго та ін.), наприклад: «На щастя, в першому ж він знайшов кімнату і зазнав усіх мук нетерпіння, коли після належних формальностей його привели нагору» [44, с.269]; «На жаль, вона становить його частину» [44, с.243].

Частина вставних слів уживається для активізації бесіди як інтимізуючо-контактуючі засоби (чуєте, чуєш, знаєте, знаєш, знай, знайте, бачите, вірите, скажімо, припустімо, погодьтесь, майте на увазі, уявіть собі, признаюсь, даруйте, даруйте на слові, між нами кажучи, м'яко кажучи, відверто кажучи, слово честі та ін.), наприклад: «А Веледницька справді, коли хочете, непотреб соціальний» [44, с.234].

Окрема група вставних слів і словосполучень застосовується для передачі логічної впорядкованості мовлення, виділеності основної інформації, підкресленості висновку, результату. Ця група вставних одиниць зустрічається і в художньому (монологічному і діалогічному) мовленні, і в наукових описах, де тенденція до логічної впорядкованості думок спричинена функціональними настановами наукового стилю мови. Такими є слова і словосполучення: однак, наприклад, приміром, до речі, крім того, головне, нарешті, взагалі, зрештою, врешті, виходить, значить, виявляється, навпаки, зокрема, по-перше, по-друге, одним словом, отже, таким чином, кінець кінцем, з одного погляду, з одного боку, у всякому разі та інші, наприклад: « – От, до речі, будете за понятого, – сказав голова» [44, с.237]; «Хоч взагалі, товаришу Вивірко, в нас про людей не дбають» [44, с.233]; «На все це єсть певний, усім відомий розпорядок, і не можна ж, зрештою, марно гаяти свій час і час зайнятої людини» [44, с.320].

Розподіл вставних слів, словосполучень і речень у виділених семантичних групах нерівномірний. Вставні слова більшою мірою поширені в групах із значенням гіпотетичної модальності й значенням логічної організації вислову. Вставні словосполучення рівномірно поширені в усіх групах; вставні речення більшою мірою функціонують у значенні вірогідності факту і в значенні переповідної модальності.

Вставні слова і словосполучення вступають або в семантичне відношення із реченням у цілому, або з окремими членами речення (останнє властиве переважно вставним словам). У семантичному відношенні до речення в цілому перебувають такі вставні слова і словосполучення, які тяжіють до присудка речення. Формування багатьох вставних слів відбувалося шляхом відриву обставин від присудка речення. Це явище особливо помітне у тих випадках, коли зіставляються синтаксично омонімічні конструкції (із вставним словом і обставиною). Порівняємо: «Звичайно, він втримувався до першої, але зараз, роздратований, що у Кнабенка не знайшов хліба, не міг далі терпіти» [44, с.117] і «Так звичайно тут є, так було, коли його нога ступала ще мякого курявого села, так буде й надалі» [44, с.313].

Семантичне відношення вставних слів і словосполучень до присудка речення (тобто до речення в цілому) є найбільш усталеними. Рідше вставні слова тяжіють до будь-якого іншого члена речення, наприклад: «– Палити заборонено відвідувачам, але я належу, сказати б, до адміністрації, сухо відповів голова ревізкому» [44, с.233].

Важливою синтаксичною характеристикою вставних слів і словосполучень є їх позиція в реченні, що диференціюється в залежності від семантичного різновиду вставних одиниць.

Як уже зазначалося, типовою є позиція вставних слів і словосполучень усіх семантичних різновидів у контакті з присудком речення. Але в зв'язку з тим, що місце присудка в українській мові не фіксоване, вставні слова можуть виявитися на початку, всередині і в кінці висловлення. Однак помітною є тенденція до вживання вставних одиниць переважно на початку і всередині речення, меншою мірою в кінці.

Вставні одиниці, що виражають модально-гіпотетичні значення, переважно зустрічаються на початку і всередині речення; здебільшого препозитивними є вставні одиниці у функції засобів логічної впорядкованості вислову.

Засобом вираження синтаксичної функції вставних одиниць є інтонація, яка набуває певних властивостей у залежності від синтаксичної позиції вставних одиниць у реченні. Інтонаційне виділення вставних одиниць має різний характер залежно від їх змістової природи, синтаксичної позиції в реченні і форми вставної одиниці (слова, словосполучення чи речення). Найяскравіше інтонаційне виділення мають препозитивні вставні одиниці (переважно вставні слова). Однак у препозитивних вставних словах, що гублять первісну семантику і функціонують лише як автоматично вживані компоненти (типу мабуть, либонь, бач, знай), інтонаційна виділеність нівелюється.

Експеримеитально-фонетичне дослідження інтонації вставності вказує на такі основні її параметри:

1) мелодійна характеристика вставних одиниць (переважно вставних слів), як і частотний їх рівень у відношенні до речення, у складі якого є вставні одиниці, свідчать про щільну пов'язаність їх з реченням, тобто інтонаційну залежність від інтонаційної структури речення;

2) помірними (або зовсім відсутніми) є паузи перед і після вставних одиниць;

3) вставні одиниці мають лише видільні темпоральні характеристики (сповільнений темп у позиції па початку висловлення порівняно пришвидшений всередині висловлення). Помітною є тенденція до темпоральної напруженості (швидкого темпу) у вимові вставних речень, що засвідчує їх своєрідну лексикалізацію кореляцію з вставними словами [57, с.230].

Інтонаційна підпорядкованість (за показниками тональних характеристик і пауз) вставних одиниць інтонаційній структурі речення вказує на їх підпорядкованість загальному складові речення в цілому.

І. Ющук стверджує, що вставні слова і речення виражають особисте ставлення мовця до свого висловлювання і не виокремлює словосполучення як вставний компонент [66, с.556].

Вставні слова й речення не несуть нової інформації, вони лише певним чином оцінюють, уточнюють основне повідомлення і, отже, надають мовленню більшої природності, роблять його емоційно й інтонаційно насиченим.

С. Бевзенко [2] і І. Ющук [66] у своїх працях подають приблизно однакові класифікації вставних конструкцій, хоча другий описує їх види ширше. Обидва вчені поділяють вставні слова, словосполучення і речення на такі види:

1) конструкції, які виражають упевненість або невпевненість у тому, що повідомляється: безумовно, безперечно, справді, певна річ, ясна річ, правду кажучи, щоправда, мабуть, може, а може, певно, очевидно, либонь, здається, сподіваюся тощо, наприклад: «І як, до речі, спаралізовано тітку» [44, с.177]; «На жаль, лекції з біологічної хімії не посідають у медінституті належного числа годин» [44, с.582]; «Так, мабуть, з рік бабуся акуратно приносила свої дві копійки і цим внесла деяку постійність в бюджет Тимора» [44, с.73]; « – Ні, Галю, – промовив Сергій, – трусу, напевно, не буде» [44, с.175]; «Галочка була, певне, у своїй установі» [44, с.181]; «Правда, він завсіди приносив повний кошик риби, і всі знали, що він цілу ніч ловив її» [44, с.104]; «Справді, я жалкую, що раніше не догадався до цього взятися» [44, с.123]; «Сестра лежала з розплющеними очима, а бачила тільки важкий, виснажливий дим, що, здавалось, заповнив кімнату» [44, с.106]; «А що Ваня стає задумливий, то це ж гарно, – може, з нього вийде вчений або письменник» [44, с.65]; «Власне, видко було тільки одне око, осяяне присмерком ночі, і в такому освітленні баба робилась таємничою і великою» [44, с.77]; «– Безперечно, – казав він, – люди б задихнулись від своїх звичок і цілей, якби не благородна випадковість» [44, с.245];

2) структури, що вказують на джерело повідомлення: кажуть, як кажуть, мовляв, чую, бачу, по-моєму, на мою думку, на думку такого-то, за вченням таким-то тощо, наприклад: «– Та оце поспішаємо, – промовила жінка, бо, кажуть, сьогодні батюшка ходитиме по могилах, похованих гуртом запечатуватиме» [44, с.145]; «Бога, кажуть, немає, а самі в боженята пнуться» [44, с.142]; «Кричав, що ми, мовляв, машиною оратимем, машиною й дощу напустимо» [44, с.142]; «Почну скаржитись, нагадую про батька, а вона: нащо згадувати, каже, аби мучитись?» [44, с.159]; «Чому ви вважаєте за можливе надавати саме українській жінці всяких чеснот, і чим, на вашу думку, українська жінка вигідно різниться від будь-якої іншої» [44, с.584]; «А знаєте, хто, по-моєму, постарався за вас?» [44, с.590]; «Уявляю, які монстри тут мешкають» [44, с.580]; «Видима річ, що наш організм пристосований не до мислення, а до м’язової роботи» [44, с.594];

3) будови, які виражають задоволення чи незадоволення мовця: на щастя, на диво, на радість, слава Богу, нарешті, нівроку, на жаль, на сором, як на зло, як на гріх, соромно казати, чого доброго тощо, наприклад: «Їхні погляди, врешті, зустрілись, і здивований начміліції перестав сміятися» [44, с.137]; «Життя виштовхувало вдень на вулиці його тисячі, десятки тисяч людей, котрі заклопотано бігали, метушились, щось думали, обмірковували, сміялись, плакали, сподівались і, нарешті, помирали, – все це іноді тут же на вулиці, а здебільшого під залізними дахами кам’яних мурів, що самі ж і утворили собі, аби ховатись на ніч для спочинку й кохання» [44, с.70]; «Дивна річ, але треба не впізнати» [44, с.580]; «Чудово, початок шукає кінця» [44, с.588];

4) привертають увагу співрозмовника: чуєте, бачиш, бач, знаєш, уявляєш, уяви собі, майте на увазі, зверніть увагу, даруйте на слові, між: нами кажучи, вірите, слово честі тощо, наприклад: «Уяви собі, натовп оскаженілих хлопців і супроти їх моя героїчна постать з револьвером у руці» [44, с.32]; «Бачиш, ти призвів мене до брехні» [44, с.579]; «– Дядьку Андрію, – казав Колька далі, на неї не зважаючи, – знаєте, скільки раз стрельнули?» [44, с.207]; «Я, бач, не пішов на бульвар забавлятися з панночками, а завітав до неї, бідної спекулянтки» [44, с.128]; «І ось, уявіть собі, цей гімназистик шостої класи сьогодні заявляє мені, що закоханий у мене так, що не може ні пити, ні їсти» [44, с.82]; «Знаєш, все, що хочеш, а свого двійника я не потерпів би!» [44, с.167]; «І так просто буває: ходить, ходить людина худа, аж кістяк стукотить, тоді, дивись, круглішати починає, соком ніби наливається, чобіт із себе здійняти не може, так товщає» [44, с.150]; «У другій кімнаті живе ота стара – Веледнецька, ну, знаєте, сенаторкою звуть, – її теж переселити, проб’ємо капітальну стіну, зробимо двері, і все гаразд» [44, с.234]; «Не вміють і, головне, не хочуть дбати» [44, с.233];

5) вказують на зв'язок між думками: по-перше, по-друге, з одного боку, з іншого боку, до речі, між іншим, крім того, навпаки, отже, значить, наприклад, зокрема, взагалі, одне слово, коротко кажучи, зрештою тощо, наприклад: «Крім цього, Левко порадив йому ж, чого сам ніяк не міг зробити – оглянути місто» [44, с.344]; «Виходить, що я маю людську вартість» [44, с.28]; «Взагалі, ти потрапив на зовсім незвичайний в мене настрій» [44, с.579]; «Значить, задля практичності треба «товариша» скоротити на «това», чи що?» [44, с.581]; «Ось, до речі, ваш гребінець» [44, с.592]; «Виявилось, походження цієї радості, як і багатьох радостей та прикростей, було суто механічне» [44, с.581]; «Убрання – це гарний нічний горщик, і хоч яка гидка буде його укладина, її, проте, краще ховати в гарному, чи зовсім виливати додолу» [44, с.125]; «Крім того, вони дивилися на неї очима, де захована була незвичайна суміш покори й нахабства» [44, с.99]; «Навпаки, хлопці поважають мене тепер» [44, с.33]; «Є, наприклад, традиція ходити в гості, влаштовувати вечірки тощо» [44, с.578]; «Вона побачила його двічі за один раз – по-перше, перед собою, а по-друге, й образ його, що так зрадницьки зник із її пам’яті, в ту мить проступив у неї виразно й яскраво» [44, с.592]; «А, по-друге, він повинен бути фізично міцний, щоб витримати вагу наукової праці» [44, с.594]; «Отже, одежа – велика річ» [44, с.123]; «– Одначе, – сказав він майже ніжно, – ви стомлений з дороги» [44, с.245]; «А втім, поза всіма загальними поясненнями, що він давав цьому фактові, основним було те, що його власні наміри на життьовому полі лежали зовсім в іншій площині» [44, с.256].

Крім того С. Бевзенко [2, с.142] виділяє ще кілька розрядів вставних слів, зокрема:

1) вставні слова, що виражають емоційну природу вислову, підкреслюють експресивні відтінки його (даруйте, пробачте на слові, признатись, жарт сказати та інші): «Хтось мене народив, спасибі їм, та й кинув на вулиці» [44, с.157]; «Ти свій хлопець, їй богу [44, с.166]; «До речі! Ходи сюди, маю справу» [44, с.166];

2) вставні слова, що вказують на оцінку міри того, про що йдеться, а також на міру його звичайності (найбільше, найменше, у крайньому випадку, буває, бувало, звичайно тощо): «Як він, було, каже: – Вікторе, ти дурний» [44, с.28]; «Звичайно, під цим, класовим, поглядом усякий тиск над Веледнецькою стає не тільки законним, але й хвальним» [44, с.235]; «Я сам могу по слюсарному ділі, могу, конешно, й по столярному» [44, с.237];

3) вставні слова, за допомогою яких робиться висновок, зв'язок з попередньою думкою, підбиваються підсумки (отже, взагалі, словом, значить, виходить, навпаки та інші): «Все це змусило, врешті, комітет партії окремо обговорити справу з Іваном Босим» [с.136]; «Отже, він струснув з себе ці думки» [44, с.163]; «Передусім, супроти харківських звичаїв, ставання в чергу до трамвая було йому новиною, бо в столиці пасажири чекали вагонів юрбою, що здобувала місця штурмовим чином» [44, с.250]; «Хоч взагалі, товаришу Вивірко, в нас про людей не дбають» [44, с.233]; «Якийсь лабіринт, катакомби, зрештою» [44, с.233]; «Значить, виїхала» [44, с.230].

За синтаксичною роллю і функціями до вставних слів тісно прилягають вставні речення, які здебільшого мають ті самі значення (модальне, емоційне, експресивне). Вставні речення відділяються паузами (а на письмі розділовими знаками — комами, дужками та ін.), вимовляються порівняно нижчим тоном і швидшим темпом, ніж основне речення. За будовою вони бувають як двоскладні (ви пам'ятаєте, як повідомляє радіо України та ін.), так і односкладні: неозначено-особові (як кажуть, як гадають, як говорять) та безособові (можна думати, треба сказати та ін.).

Отже, вставні слова, словосполучення, речення, що належать до найпоширеніших засобів вираження суб'єктивної модальності, визначаються як мовні одиниці, що виявляють ставлення мовця до висловлюваної ним думки і передають різні модальні значення. Проаналізовані вставні одиниці досить різноманітні за формою, але їх об’єднує суб’єктно-модальне значення, яке вони містять. За відтінками цього значення вставні конструкції поділяються на семантичні групи із значенням достовірності повідомлення, впевненості; невпевненості, припущення, можливості, ймовірності; джерела повідомлення; з логічним значенням, із значенням виділення основного в повідомленні, підкреслення висновку; із значенням емоційної оцінки; з інтимізуючо-контактуючим значенням тощо. За своєю семантикою вставні одиниці тісно пов'язані із загальним змістом усього речення, в яке вони вставляються, надають певного відтінку основному змісту висловлюваної думки, проте до складу речення не входять.


2.5. Стилістичні функції вставних конструкцій


Вставні слова і словосполучення відрізняються від інших складників речення не тільки тим, що не мають з ними граматичного зв'язку; вони не набувають також і «нормативного» семантичного зв'язку, але, як правило, вносять у висловлення те чи інше стилістичне забарвлення, бо підкреслюють зміст речення, оцінюють висловлену там думку, дають побіжні зауваження тощо. Таким чином, вставні елементи глибоко вростають у речення як стилістичний фактор.

Зі стилістичного погляду вставні слова та словосполучення, раптово перериваючи цілісну синтаксичну одиницю і порушуючи звичайний синтаксичний лад, значно ускладнюють речення, створюють зіткнення різнорідних не тільки структурних, а й семантичних елементів. Унаслідок цього виникають складні взаємини, що дають стилістично-ефективні наслідки.

Основні синтаксичні елементи іноді взаємодіють з вставними, переключаючи свої функції та перетворюючись один в одного, наприклад: «Йому здавалось, що він ступав за нею нескінченно довго, але, озирнувшись навкруги, побачив, що й півкварталу не відійшов Хрещатиком від зупинки, де щойно стояв» [44, с.251]; порівняємо: «Здавалось, дерева застигли в камінь і дихати було важко, мов повітря розвіялось пилом по вулицях» [44, с.105].

Вставні слова й словосполучення у проаналізованих творах привертають увагу до таких стилістичних деталей, як оцінка висловленого в реченні, запевнення, підтвердження або заперечення його, різноманітні припущення, сумніви або здогадки. Вони можуть доповнювати або поширювати характеристику висловленого в реченні тощо, наприклад: «Здавалось, вони мали таємницю від усіх, що зв’язала їх на віки» [44, с.108]; «Звичайно, не тіло його стомилося, адже останні дні він ходив зовсім не багато» [44, с.241]; «На адресу вона їх, видно, не посилала, писала для власної втіхи й складала в комоді» [44, с.239]; «Як людина, що викладає точні науки й мусить знаходити скрізь суворі закони, я, мабуть, краще від інших навчився цінити випадковість» [44, с.243]; «Та разом і риби, може, впіймаю вам на юшку» [44, с.143]; «Дитиною я був недовірливий і нерухливий: братові й сестрам, певно, ніколи на думку не спадало гратися зо мною, вони мене обминали й боялися» [44, с.283]; «Там кепсько, правда, годують, але хоч не морочитись» [44, с.181]; « – Конешно, викликав, – так само відповів Вася» [44, с.235]; «По правді, йому дуже хотілося пити» [44, с.319]; «Ну, звичайно, вона повія» [44, с.182]; «До речі, мушу дати вам ключа від квартири, – додав він» [44, с.244]. Вони можуть доповнювати або поширювати характеристику висловленого в реченні, наприклад: «Часи, знаєте, в мене спинились, так котра година, скажіть на милість?» [44, с.614].

Крім цього, у досліджуваних художніх текстах вставні слова і словосполучення здатні надавати висловленню іронічного, ліричного та інших відтінків, увиразнюють його. Експресивно напружені вставні елементи стають навіть художніми домінантами речень, вони яскраво виражають почуття мовця, часто досить інтимні, наприклад: «І, от дивина, несподівані гості його убогої хати почали посміхатись, плакати, жадати і боротись, почали рушати в далечінь хисткими човниками під подихами ненависті та любові!» [44, с.508]; «Без сумніву, все обійшлось прекрасно, він вільний, це основне, і дурень він був, що вчора якось інакше до цього ставився» [44, с.713]; «Бога, кажуть, немає, а самі в ноженята пнуться» [44, с.142]; «Виходить, він справедливо може пишатися, що додержує кроку темпів життя і що третій рік п’ятирічки теж є вирішальний у здійсненні його особистого плану!» [44, с.247]; «Хтось мене народив, спасибі їм, та кинув на вулиці» [44, с.157]; «Не в тому річ, зрештою, старим чи молодим бути» [44, с.579].

Вставні елементи служать показником усно-розмовного стилю, за їх допомогою вдало оформлюються звернення до слухача при розповідях та інші посилання й зауваження, наприклад: «Вона, бач, зовсім-зовсім самотня» [44, с.128]; «Кажуть, що я потвора, а хай покажуть мені прекрасне!» [44, с.186].

У стилізованих текстах вставні зауваження — це спосіб вказівки на джерело, яке стилізується, наприклад: «Кажуть, мати померла, що ти не ходиш обід брати» [44, с.155]; «Кричав, що ми, мовляв, машиною оратимем, машиною й дощу напустимо» [44, с.142].

Своєрідний стилістичний ефект може бути створений і повторенням вставного слова чи сполучення слів в одному реченні. Це посилює модальність, значеннєвість і стилістичну функцію вставної частини у реченні: «Може, вона повія, може, ходить, продається всім, а він і не знає?»[44, с.182].

Паралельно можуть уживатись:

- синонімічні вставні одиниці: «– Одначе, – Пащенко зненацька підвівся і сухо надів окуляри, – ви, певне, хочете вмитися з дороги і, може, спочити» [44, с.243];

- однокореневі вставні слова: «Потім його зачеплять мотузякою й потягнуть, може, закопають, а може, й ні» [44, с.54]; «Але зараз, крім того, що в ньому віджила ця неабияка оцінка її цілеспрямованості, крім того, що її поява цілком доречна, зважаючи на її грайливий настрій, – ця гостя, як і вранішня, знову незаперечно засвідчила йому те, що він вернувся і вступив у свій побут» [44, с.259].

- несинонімічні вставні одиниці, які внутрішньо розчленовують модальність речення: «На моє щастя, дідові, видимо, недавно принесено їжу» [44, с.231]; «– Безперечно, вам довелося б поклопотатися – виклик карети, формальності, може, й слідство, – весело відповів Городовський. – Вас могли б обвинуватити в замаху на отруєння з метою грабунку, правда[44, с.278].

За наявності в синтаксично членованому реченні вставних елементів будь-якої структури на ньому сконцентровується увага, посилюється комунікативна важливість вставності. Однак і в цьому випадку найбільше важить те, якою мірою логічно виділяється вставність у структурі речення: «Київ, як то кажуть, славиться чи хоч був славився гарними жінками, тож він узявся перебирати досить байдужим поглядом жіночі постаті та обличчя перед собою» [44, с.250]; «Але мене викликали – і, уявіть собі, в характері спадкоємця, як висловлюються галичани» [44, с.288] – вставні речення зі структурою односкладної неозначено-особової конструкції. «Надіюсь, ви не заперечуєте» [44, с.242] вставність у формі означено-особового речення.

Можна зробити висновок, що речення зі вставністю є важливим мовностилістичним засобом. Вставні слова й словосполучення привертають увагу до таких стилістичних деталей, як оцінка висловленого в реченні, запевнення, підтвердження або заперечення його, різноманітні припущення, сумніви або здогадки. Вони можуть доповнювати або поширювати характеристику висловленого.

Зі стилістичного погляду вставні слова та словосполучення, вживані у прозі українських письменників, перериваючи неподільну синтаксичну одиницю і порушуючи звичний синтаксичний лад, ускладнюють речення, створюють зіткнення різнорідних не тільки структурних, а й семантичних елементів. Використання відповідних лексем у різних синтаксичних конструкціях дозволяє адекватно й різнобічно диференціювати ставлення до різних субєктів.




ВИСНОВКИ



Уява про граматичний лад української мови може бути повною тільки за умови послідовного розгляду функціональних особливостей категоріальних форм. Такі дослідження в сучасних умовах набувають особливої актуальності, адже в них граматичне явище подається у всіх своїх вимірах, простежується функціональна специфіка граматичних одиниць у системі мови і системі мовлення.

Проаналізувавши наукову літературу щодо функціонально-семантичних можливостей мовних одиниць з модальним значенням у сучасній українській мові, ми дійшли висновку, що єдиного погляду на статус і властивості модальних слів немає. Модальні слова, як окремий лексико-граматичний клас виокремлюють лише деякі науковці (В. Виноградов, В. Горпинич), більшість (Є. Чернов, М. Жовтобрюх, М. Доленко та ін.) схиляється до думки, що модальні слова, втративши номінативну функцію, не мають права належати до частин мови. Інші (Р. Вихованець, К. Городенська, О. Безпояско, В. Русанівський) розглядають лише питання модальності самостійних частин мови, зокрема прислівника.

Отже, модальні слова – це група невідмінюваних слів, це слова і словосполучення, що втратили парадигму (набули нульову парадигму), не бувають членами речення і граматично та інтонаційно відокремлені від інших слів у реченні. Вони формуються на основі різних частин мови. Досі залишається дискусійним питання, чи притаманна модальним словам номінативна функція.

Модальність може виражатися різними засобами: морфологічними (категорія способу), синтаксичними (вставні слова і речення тощо), лексичними (іменники, прикметники, прислівники), спеціальними словами, які не входять до частин мови.

З’ясування функціонально-семантичних можливостей мовних одиниць з модальним значенням у сучасній українській мові, аналіз критеріїв їх класифікації та визначення стилістичних функцій цих структур дозволяє розглядати модальність як категорію комунікативного синтаксису. Семантико-синтаксичний аналіз вставних одиниць з модальним значенням у творах Валер’яна Підмогильного, Юрія Яновського, Олександра Довженка свідчить про широке і вміле використання їх письменниками з метою виразного змалювання персонажів, індивідуалізації їх характерів, вираження матеріальної й духовної культури українського народу.

Вставні слова, словосполучення і речення – мовні одиниці, що виявляють ставлення мовця до висловлюваної ним думки і передають різні модальні значення (можливості, сумніву, впевненості, вірогідності тощо). Вони не виступають членами речення, тобто граматично не пов’язані з іншими словами, але мають змістовий зв'язок із реченням.

Вставними компонентами у досліджуваних творах найчастіше виступають слова (мабуть, кажуть, напевне), прийменниково-відмінкові форми (на диво, на жаль, між іншим), словосполучення (коротше кажучи, з іншого боку) і речення (уявіть собі, як кажуть). Вставні слова можуть також виражаютися модальними словами (можливо, вірогідно, звичайно), а також іменниками (без сумніву, за повідомленням), субстантивованими прикметниками (найголовніше, найсуттєвіше), займенниками (між нами, крім того), прислівниками (нарешті, по-перше), дієсловами (здається, скажімо). Вставні словосполучення за будовою подібні до підрядних словосполучень (певна річ, сказати по правді). Вставні речення мають структуру простих односкладних або двоскладних речень (можна сказати, як ти кажеш, коли хочеш).

Українські мовознавці мають різні погляди щодо поділу вставних конструкцій за семантикою. Але всі проаналізовані вставні одиниці об’єднує суб’єктно-модальне значення, яке вони містять. За відтінками цього значення вставні конструкції поділяються на групи зі значенням достовірності повідомлення, впевненості; невпевненості, припущення, можливості, ймовірності; джерела повідомлення; з логічним значенням, із значенням виділення основного в повідомленні, підкреслення висновку; із значенням емоційної оцінки; з інтимізуючо-контактуючим значенням тощо. За своєю семантикою вставні одиниці тісно пов'язані із загальним змістом усього речення, в яке вони вставляються, надають певного відтінку основному змісту висловлюваної думки, проте до складу речення не входять.

Але не можна ототожнювати модальні і вставні конструкції. Не всі вставні слова і словосполучення належать до модальних слів. У розряд модальних слів не включаються вставні слова, що виражають емоційне ставлення до фактів дійсності (на жаль, на щастя тощо); слова і словосполучення, які вказують на зв'язок думок, порядок їх викладу, спосіб вираження (по-перше, по-друге, отже, словом, мовляв, так би мовити); слова зі значенням обмеження, уточнення чи пояснення (зокрема, наприклад, більше того, навпаки).

Не кожне модальне слово обов’язково має бути вставним. У реченні основною синтаксичною функцією модального слова є, звичайно, функція вставного слова з модальним значенням, але вони можуть уживатися і у вторинній синтаксичній функції слова-речення.

Таким чином, у сучасних граматичних дослідженнях необхідна орієнтація на систему морфологічних і синтаксичних одиниць не на як застиглу величину, а як на таку, що перебуває в динаміці, що зумовлюється постійними потребами комунікації, а також напрямами реалізації актуальних, граматичних, когнітивних, естетичних тощо завдань.




СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ



  1. Безпояско О.К., Городенська К.Г., Русанівський В.М. Граматика української мови. Морфологія: Підручник. – К.: Либідь, 1993. – 336 с.

  2. Бевзенко С.П. та ін. Сучасна українська мова. Синтаксис. Навчальний посібник / С.П. Бевзенко, Л.П. Литвин, Г.В. Семеренко. – К.: Вища школа, 2005. – 270 с.

  3. Богородицкий В.А. Общий курс русской грамматики. – 5-е изд. – М. – Л.: Соцэкгиз, 1935. – 354 с.

  4. Бондарко А.В. Теория морфологических категорий. – Л.: Наука, 1976. – 255 с.

  5. Буслаєв Ф.И. Историческая грамматика русского языка. – М.: Учпедгиз, 1959. – 623 с.

  6. Виноградов В.В. О категории модальности и модальных словах в русском языке // Избранные труды. Исследования по русской грамматике. – М.: Наука, 1975. – С. 5387.

  7. Виноградов В.В. Русский язык. Грамматическое учение о слове. – М.: Высшая школа, 1986. – 640 с.

  8. Вихованець І.Р. Граматика української мови. Синтаксис: Підручник. – К.: Либідь, 1993. – 368 с.

  9. Вихованець І.Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті. – К.: Наукова думка, 1998. – 256 с.

  10. Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Русанівський В.М. Семантико-синтаксична структура речення. – К.: Наукова думка, 1983. – 219 с.

  11. Вихованець І.Р. Теоретична морфологія української мови: Академічна граматика української мови / І. Вихованець, К. Городенська; За ред. І. Вихованця. – К.: Унів. вид-во «Пульсари», 2004. – 400 с.

  12. Волох О.Т., Чемерисов М.Т., Чернов Є.І. Сучасна українська літературна мова: Морфологія. Синтаксис / За ред. О.Т. Волох. – К.: Вища школа, 1989. – 334 с.

  13. Востоков А. Русская грамматика Александра Востокова. – Изд. 10. – СПб.: Наука, 1959. – 356 с.

  14. Горпинич В.О. Українська морфологія: Навчальний посібник. –Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2002. – 350 с.

  15. Гвоздев А.Н. Современный русский литературный язык: Синтаксис. – М.: Учпедгиз, 1952. Ч.2. – 428 с.

  16. Грамматика русского языка: Синтаксис. – М.: Изд-во АН СССР, 1954. – Т.2. – 216 с.

  17. Довженко О. Твори. – К.: Молодь, 1967. – 332 с.

  18. Дорошенко С.І. Граматична стилістика української мови. – К.: Радянська школа, 1985. – 200 с.

  19. Дудик П.С. Стилістика української мови: Навчальний посібник. – К.: Видавничий центр «Академія», 2005. – 368 с.

  20. Єрмоленко С.Я. Синтаксис і стилістична семантика. – К.: Наукова думка, 1982. – 210 с.

  21. Жирмунський В.М. О природе частей речи и их классификации // Вопросы теории частей речи: На материале языков различных типов. – Л.: Наука, 1968. – С. 7–32.

  22. Жовтобрюх М.А., Кулик Б.М. Курс сучасної української літературної мови. – К.: Вища школа, 1972. – 404 с.

  23. Загнітко А.П. Основи українського теоретичного синтаксису. Част. 1. – Горлівка: ГДПІІМ, 2004. – 228 с.

  24. Загнітко А.П. Теорія сучасного синтаксису: Монографія. – Донецьк: ДонНУ, 2007. – 320 с.

  25. Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови: Морфологія: Монографія. Донецьк: ДонДУ, 1996. – 346 с.

  26. Золотова Г.А. Коммуникативные аспекты русского синтаксиса. – М.: Наука, 1982. – 284 с.

  27. Золотова Г.А. Очерк функционального синтаксиса русского языка. – М.: Наука, 1973. – 351 с.

  28. Каранська М.У. Синтаксис сучасної української літературної мови: Навчальний посібник. – К.: НМК ВО, 1992. – 400 с.

  29. Коваль А.П. Практична стилістика сучасної української мови. – К.: Вища школа, 1987. – 351 с.

  30. Кротевич Є.В., Родзевич Н.С. Словник лінгвістичних термінів. – К.: Наукова думка, 1957. – 624 с.

  31. Кротевич Е.В. Слово, часть речи, член предложения. – Львов: Издательство Львов. ун-та, 1960. – 212 с.

  32. Кубрякова Е.С. Части речи с когнитивной точки зрения. – М.: Изд-во Института языкознания РАН, 1997. – 330 с.

  33. Кулик Б.М. Курс сучасної літературної мови: Синтаксис. – К.: Радянська школа, 1965. – 420 с.

  34. Кучеренко І.К. Об’єкт і предмет синтаксису // Українське мовознавство. – 1973. – № 1. – С. 4–9.

  35. Ломтев Т.П. Предложение и его грамматические категории. – М.: Наука, 1972. – 236 с.

  36. Мацько Л.І. та ін. Стилістика української мови: Підручник. – К.: Вища школа, 2003. – 462 с.

  37. Мецлер А.А. Роль вставних конструкцій в організації одиниць комунікативно-інформаційного членування тексту // Мовознавство. – 1986. – № 6. – С. 32–38.

  38. Мещанинов И.И. Члены предложения и части речи. – М. – Л.: Изд-во АН СССР, 1945. – 321 с.

  39. Милославский И.Г. Морфология // Современный русский язык / Под ред. В.А. Белошапковой. – М.: Высшая школа, 1981. – С. 240362.

  40. Мясоєдова С.В. Морфологічні ознаки і синтаксична роль модальних слів у структурі непрямих спонукальних висловлень сучасної української мови // Культура народов Причерноморья: Науч. журнал. – № 142. – Т.2. – Ялта: Межвузовский центр «Крым», 2008. – С. 104–108.

  41. Одинцова В.В. Стилистика текста. М.: Наука, 1980. 263 с.

  42. Пешковский А.М. Русский синтаксис в научном освещении. – М.: Учпедгиз, 1933. – 412 с.

  43. Пилинський М.М. Мовна норма і стиль. К.: Наукова думка, 1976. 288 с.

  44. Підмогильний В.П. Оповідання. Повість. Романи / Вступ. ст., упоряд. і приміт. В.О. Мельника; Ред. тому В.Г. Дончик. – К.: Наукова думка, 1991. – 800 с.

  45. Пономарів О.Д. Стилістика сучасної літературної мови. Підручник. – К.: Либідь, 1993. – 248 с.

  46. Розенталь Д.Э. Практическая стилистика русского языка: Учеб. для вузов по спец. “Журналистика”. М.: Высшая школа, 1987. 399 с.

  47. Руднев А.Г. Синтаксис осложненного предложения. – М.: Учпедгиз, 1959. – 198 с.

  48. Слинько І.І. та ін. Синтаксис сучасної української літературної мови: Проблемні питання: Навч. посібник. – К.: Вища школа, 1994. – 670 с.

  49. Супрун А.Е. Части речи в русском языке. – М.: Просвещение, 1971. – 135 с.

  50. Сухомлин В.В. Синтаксичні і лексико-синтаксичні засоби вираження суб’єктивної модальності у сучасному німецькому публіцистичному дискурсі: Структурний та семантичний аналіз // Культура народов Причерноморья: Науч. журнал. – № 142. – Т.2. – Ялта: Межвузовский центр «Крым», 2008. – С. 324–329.

  51. Сучасна українська літературна мова: Підручник / А.П. Грищенко, Л.І. Мацько, М.Я. Плющ та ін.; за ред. А.П. Грищенка. – 2-ге вид. перероб. і допов. – К.: Вища школа, 1997. – 493 с.

  52. Сучасна українська літературна мова: Підручник / М.Я. Плющ, С.П. Бевзенко, Н.Я. Грипас та ін.; За ред. М.Я. Плющ. – 6-те вид., стер. – К.: Вища школа, 2006. – 430 с.

  53. Сучасна українська мова: Довідник / Л.Ю. Шевченко, В.В. Різун, Ю.В. Лисенко; За ред. О.Д. Пономаріва. – К.: Либідь, 1993. – 336 с.

  54. Сучасна українська мова / М.Т. Доленко, І.І. Дацюк, А.Г. Кващук. – К.: Вища школа, 1987. – 453 с.

  55. Сучасна українська мова / За ред. О.Д. Пономаріва. – К.: Либідь, 2001. – 336 с.

  56. Сучасна українська мова. Морфологія / За ред. І.К. Білодіда. – К.: Наукова думка, 1969. – 583 с.

  57. Сучасна українська мова. Синтаксис / За ред. І.К. Білодіда. – К.: Наукова думка, 1972. – 516 с.

  58. Сучасна українська мова. Стилістика / За ред. І.К. Білодіда. – К.: Наукова думка, 1973. – 588 с.

  59. Ткачук В.М. Категорія суб’єктивної модальності. Монографія. – Тернопіль: Підручники й посібники, 2003. – 240 с.

  60. Українська мова: Енциклопедія / Ред. кол.: В.М. Русанівський, О.О. Тараненко, М.П. Зяблюк та ін. – 2-ге вид., випр. і доп. – К.: Видавництво «Українська енциклопедія» ім. М.П. Бажана, 2004. – 752 с.

  61. Хомчак Е.Г. Особенности интерпретации модальных значений в высказываниях с имплицитным содержанием (на материале романов И.А. Гончарова) // Культура народов Причерноморья: Науч. журнал. – № 142. – Т.2. – Ялта: Межвузовский центр «Крым», 2008. – С. 379–381.

  62. Шахматов А.А. Синтаксис русского языка. – М.: Учпедгиз, 1941.620 с.

  63. Шереметьева С.О. Прагматика синтаксиса текста в условиях специфической коммуникации // Предложение и текст: семантика, прагматика и синтаксис. Ленинград: Издательство Ленингр. ун-та, 1988. С. 80–84.

  64. Шульжук К.Ф. Синтаксис української мови: Підручник. – К.: Видавничий центр «Академія», 2004. – 408 с.

  65. Щерба Л.В. Избранные работы по русскому языку. – М.: Учпедгиз, 1957. – 186 с.

  66. Ющук І.П. Українська мова. – К.: Либідь, 2004. – 640 с.

  67. Яновський Ю.І. та ін. Українська радянська п’єса / Ю. Яновський, О. Корнійчук, О. Коломієць. – К.: Мистецтво, 1985. – 214 с.

  68. Яновський Ю.І. Чотири шаблі: Романи. Оповідання / Упоряд. та передм. К.П. Волинського. – К.: Дніпро, 1990. – 366 с.
























Подайте заявку сейчас на любой интересующий Вас курс переподготовки, чтобы получить диплом со скидкой 50% уже осенью 2017 года.


Выберите специальность, которую Вы хотите получить:

Обучение проходит дистанционно на сайте проекта "Инфоурок".
По итогам обучения слушателям выдаются печатные дипломы установленного образца.

ПЕРЕЙТИ В КАТАЛОГ КУРСОВ

Автор
Дата добавления 06.09.2016
Раздел Украинский язык
Подраздел Научные работы
Просмотров377
Номер материала ДБ-178970
Получить свидетельство о публикации
Похожие материалы

Включите уведомления прямо сейчас и мы сразу сообщим Вам о важных новостях. Не волнуйтесь, мы будем отправлять только самое главное.
Специальное предложение
Вверх