Добавить материал и получить бесплатное свидетельство о публикации в СМИ
Эл. №ФС77-60625 от 20.01.2015
Инфоурок / История / Научные работы / Науково-дослідницька робота на тему "Козацька слава Барвінківщини"

Науково-дослідницька робота на тему "Козацька слава Барвінківщини"

  • История

Поделитесь материалом с коллегами:


ВІДДІЛ ОСВІТИ

БАРВІНКІВСЬКОЇ РАЙОННОЇ ДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ

ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ









ВСЕУКРАЇНСЬКА КРАЄЗНАВЧА ЕКСПЕДИЦІЯ УЧНІВСЬКОЇ МОЛОДІ

«МОЯ БАТЬКІВЩИНА – УКРАЇНА»

НАПРЯМ ЕКСПЕДИЦІЇ: КОЗАЦЬКОМУ РОДУ НЕМА ПЕРЕВОДУ




КОЗАЦЬКА СЛАВА БАРВІНКІВЩИНИ



















БАРВІНКОВЕ, 2015 Р.







Виконав Перепелиця Максим Володимирович

Учень 7-Б класу Барвінківської Загальноосвітньої школи № 1

Барвінківської районної Ради Харківської області

Телефон : 0501021361

Керівник Григорєва Катерина Вікторівна

Телефон: 0991001281

Центральним явищем історії України ХVІ-ХVШ ст. було козацтво, яке втілило в собі кращі риси українського народу. Воно виникло і сформувалось у другій половині ХV-ХVІ ст. як протест народу України проти все зростаючого соціального, національного та релігійного гніту. Його колискою стали порубіжні - території Південної України. Саме специфічні умови порубіжжя та особливості тодішнього життя і породили такий феномен як українське козацтво.

Термін "козак" на письмі вперше згадується в Початковій монгольській хрониці під 1240 р. й означав самітню людину, "схильну до завоювання". У словнику половецької мови це слово під 1303 р. трактувалося як "страж", "конвоїр". Що ж до українських козаків, то перше письмове повідомлення про них міститься у "Хроніці" М.Бєльського.[1] Там, під 1489 р. згадуються козаки, які допомагали полякам боротися з татарами. В Україні термін "козак" поступово набув значення особисто вільної, мужньої й хороброї людини, незалежної від офіційних властей, захисника України й оборонця православної віри. Водночас козак - дрібний власник і виробник, який перебував осторонь кріпосницької системи й був її принциповим ворогом, - став суспільним ідеалом для переважної більшості українського народу.

Що стосується причин виникнення козацтва, то на думку відомого його дослідника академіка Д. Яворницького, першопричиною утворення козацтва були "ухідництво" (промисли) та "добичництво" (походи на татарські поселення). Сучасні вчені в принципі погоджуючись з академіком Д. Яворницьким дають більш детальну картину цього процесу.[2]

Характерною рисою суспільно-політичного розвитку українських земель ХV - першої половини ХVІ ст. було зосередження переважної більшості населення на спрадавна обжитих землях: Галичині, Волині, Поділлі, Поліссі, північній Київщині. Їхня південна межа практично проходила по лінії укріплень Кам'янець-Бар-Вінниця-Біла Церква-Черкаси-Канів-Київ. Далі на південь лежало так зване "Дике поле". Незаселені південні території відзначалися великими природними багатствами, які вражали сучасників. Зрозуміло, що такий благодатний край здавна манив до себе людей. Кожної весни сюди направлялися ватаги промисловців на "уходи" - полювати диких звірів, ловити, в'ялити й солити рибу, збирати мед диких бджіл, добувати сіль та селітру. На зиму більшість уходників поверталася додому, де збувала свою здобич. Місцевому воєводі платили десяту частину свого прибутку. Але були й такі, що не бажали коритися королівській адміністрації і залишалися у степу постійно, закладаючи там свої зимівники та хутори.

Спочатку уходництвом займалися в основному мешканці Придніпров'я. Однак із посиленням феодального визиску та національно-релігійного переслідування до них почали приєднуватися втікачі від панської неволі й з інших українських земель, насамперед тих, що були захоплені Польщею - Галичини, Західної Волині, Західного Поділля.

Уходницький промисел приносив непогані прибутки, але водночас потребував від тих, хто ним займався, великого завзяття, витривалості й відваги. Адже життя у степу було пов'язано з багатьма небезпеками, насамперед з татарськими набігами. Доводилося постійно бути насторожі. З часом, опанувавши військове ремесло та призвичаївшись до місцевих обставин, озброєні загони уходників не тільки успішно захищалися від нападу татар, але й самі при нагоді громили їхні улуси, захоплюючи здобич та визвольняючи бранців. Саме це рухливе, загартоване небезпеками і злигоднями військово-промислове населення, що об'єднувало вихідців із селян, міщан, дрібної шляхти, і склало основу окремої соціальної групи, яка під іменем "козаків" почала відігравати дедалі помітнішу роль на прикордонні України зі Степом.

Отже зародження українського козацтва було зумовлене наявністю вільних земель на південному порубіжжі України та спричинене трьома головними взаємопов'язаними факторами: природним прагненням українців до волі, посиленням соціального та національного-релігійного гноблення, необхідністю захисту краю від татарських набігів.

 Подальше формування козацького стану, зростання його чисельності вело до розширення господарської діяльності у родючих південних степах. На межі ХV-ХVІ ст. тут збільшується кількість зимівників і слобід, які закладалися на Південному Бузі, Синюсі, Дніпрі, Трубежі, Сулі та ін. річках.

Річки завжди відігравали велику роль у житті людей. Вони були і годувальницями, і дорогами, і кордонами. До них тулилися лісостепові і степові поселення. Що стосується нашої рідної землі, то Харків - до Лопані, Богодухів – до Мерли, Зміїв та Ізюм – до Сіверського Дінця. Нині більшість річок Лівобережної України обміліли, а то й перестали існувати з вини людей. А в давнину це були могутні повноводні потоки, береги яких укривали ліси.

Якщо уважно придивитися до карти України, то неможливо не помітити водорозділу між водними системами Дніпра й Сіверського Дінця. Дніпро у вигляді могутнього дерева зі східними гілками – притоками Пслом, Сулою, Ворсклою, Оріллю, Самарою, роблячи великий вигін на схід, ділить територію України навпіл, впадаючи у Чорне море. Сіверський Донець майже повністю повторює маневр свого могутнього сусіда, впадаючи у Дон, а через нього – в Азовське море, приймаючи західні притоки – Мжу, Береку, Сухий Торець… У ці річки впадало безліч малих балкових потічків, від яких нині лишилися спогади. І Сіверський Донець, і водорозділ між ним і Дніпром з незапам’ятних часів були жвавими торговими і воєнними шляхами: Донець із притоками – водним, Муравський шлях з відгалуженнями - Ізюмським, Кальміуським - суходольним.

Основною діяльністю козаків було землеробство і промисли, помітне місце займали ремісництво та торгівля. Використання вільнонайманої праці у козацьких господарствах давало відмінні результати, які різко контрастували з убогими закріпаченими селянами на “волості” (так називали заселені простори Подніпров'я). Вчорашнє "Дике поле" перетворилося на плодючі угіддя, що ставали складовою частиною господарського організму України.

На новоколонізованих землях склався самобутній козацький лад, цілком спрямований проти феодальних порядків. В цій соціальній організації не було примусу, хоча існувала і певна соціальна нерівність. Була козацька голота, що служила у заможних козаків. Останніх ще називали "дуками", вони володіли хуторами, угіддями тощо.

Козацькі укріплення називали "січами". Назва "Січ" походить від слова "сікти", тобто "рубати", і первісно означала укріплення (засіку) з повалених дерев та хмизу для захисту від ворожих нападів.

З часом, очевидно в 40-х рр. XVI ст., окремі січі об'єдналися в одну Запорозьку Січ, або Кіш (у татар ця назва означала військову ставку, місцезнаходження вождя). Перша писемна згадка про Січ зустрічається у "Всесвітній хроніці" (Краків, 1551 р.) польського історика Мартина Бєльського.[1]

Питання про утворення Запорозької Січі досліджено не повністю. Історики й досі не дійшли спільної думки, чи можна хортицькі укріплення вважати Січчю, а князя Дмитра Вишневецького, старосту канівського і черкаського - її засновником.

Кілька разів змінювала Січ своє місцеперебування. Вважали, що спершу вона розташовувалася на острові Хортиці. Там у середині XVI ст. князь Дмитро Вишневецький ("Байда", за народними переказами) спорудив укріплений замок. (Додаток 1). Його залога складалася з козаків, які використали систему засік. Із Хортиці козаки на чолі з Дмитром Вишневецьким в середині XVI ст. здійснили перші сухопутні походи проти татар і турків.

За уточненими даними Січ виникла трохи раніше й на іншому дніпровському острові - Томаківці. А Дмитро Вишневецький разом з козаками отаманів Млинського і М.Єсаковича звели укріплення на Малій Хортиці (острів на "старому Дніпрі" за 700 м. від Великої Хортиці) восени 1556 р.

Кожна з цих січей мала гарні укріплення: оточені ровами, високі (бл. 10м.) й міцні вали, зверху яких ішов дерев'яний частокіл із загострених і просмолених паль, а також сторожові башти з бійницями для гармат. Тут вартували козаки, які в разі небезпеки піднімали по тривозі весь січовий гарнізон. Усередині стояли курені - великі приміщення для козаків, зроблені з лози, а згодом - із дерв'яних колод, вкриті очеретом або шкурами тварин, канцелярія, склади, арсенали, ремісницькі майстерні, торгівельні лавки тощо. У центрі знаходилися церква та майдан, де відбувалися загальні ради та інші громадські заходи. На майдані стояли військові литаври (ударний інструмент), котрі служили для скликання на козацькі ради і "ганебний стовп", біля якого карали винних. У передмісті Січі жили тисячі ремісників, торговців, спеціальне приміщення призначалося для проживання іноземних послів. Підступи до Січі охоронялися козацькими чатовими, що снували неподалік по численних плавнях і річках, та вартовими вежами, виставленими далеко у степу.

Козаки об'єднувалися у "товариства" - самоврядні громади, які одночасно були й військовими осередками. Всі важливі питання вирішували на радах, тут же обирали старшину - отаманів, осавулів, суддів. Кожний хто прибув на козацькі землі, вважався вільною людиною і мав право брати участь у радах, користуватися землею, ловити рибу, полювати на звіра. Водночас кожен повинен був зі зброєю в руках охороняти поселення, виступати в похід тощо.

Значна частина козацтва - т. зв. городові, або міські козаки - проживали на “волості", насамперед у таких містах, як Чигирин, Канів, Корсунь, Черкаси. Вони займалися торгівлею та промислами, але відмовлялися підпорядковуватися магістратам і не виконували повинностей. Склад цієї групи поповнювався за рахунок "показачення" міщан.

Зростання козацтва викликало занепокоєння серед правлячих кіл Польщі й Литви. Втечі й показачення селян позбавляло феодалів робочих рук і збільшувало лави "неслухняного", "свавільного" населення, готового в перший-ліпший момент виступити проти панів. Козацькі походи на Крим, Молдову та інші підвладні туркам землі ускладнювали відносини Польщі з Туреччиною і Кримом. Польський уряд, щоб уникнути цього, вирішив узяти невелику заможнішу, статечнішу частину козаків на державну службу, дати їм деякі привілеї і їхніми руками придушити "свавілля" решти козаків, повернути їх у панське ярмо.

Ідея взяти частину козаків на державну службу виникла ще на початку XVI ст. Але через брак коштів реалізувати її вдалося лише в 1572 р., коли за наказом короля Сигізмунда II Августа 300 козаків (у подальшому ця цифра збільшувалася: 1578 р. - 500; 1590 р. - 1000; 1625 р. - 6000; 1630 р. - 8000 осіб) було прийнято на державну службу і записано в окремий реєстр (список), від чого вони і дістали назву "реєстрових козаків". Так було покладено початок реєстровому козацькому війську, основним завданням якого були охорона кордонів та контроль за нереєстровим козацтвом, що фактично опинилося поза законом.

Реєстровим встановили платню з державної скарбниці, вони звільнялись від усяких податків і поборів, одержували землю на правах рангового володіння, військово-адмінистративну незалежність від місцевого керівництва, судовий імунітет, що заключався у принципі "де три козаки, там два третього судять". Реєстрові козаки підлягали владі й судові лише власної козацької старшини, яку спершу призначав уряд, отримали військові клейноди - корогву (прапор), бунчук, печатку із зображенням козака з мушкетом тощо. (Додаток 2). І хоча ці привілеї, власне, мали поширюватися тільки на тих козаків, які перебували на королівській службі, одержуючи відповідну платню, на практиці на них претендували всі, хто вважав себе козаком.

Створення реєстру, по суті санкціонувало відокремлення козацтва в адміністративно - правовому відношенні від решти населення Речі Посполитої та оформлення його в окремий соціальний стан, що інтенсивно розширювався за рахунок "показачення", насамперед селянства і міщан. Проте процес формування козацького стану був складним та довготривалим і, за словами М.Грушевського, лише на рубежі XVI - ХVII ст. українське козацтво переросло в окрему станову групу зі своїми особливими інтересами, економічними й суспільними прерогативами.[3]

Офіційно реєстрове козацтво стало називатися "Низовим" або "Запорозьким Військом". Поступово реєстровці організувалися в десятки, сотні та полки, які спочатку називалися іменами їх керманичів. У 1625р. уряд офіційно затвердив військово-адміністративний устрій Війська Запорозького реєстрового, за яким воно поділялося на 6 полків по тисячі чоловік в кожному. Залежно від розквартирування полки іменувалися за назвою найбільшого міста - Білоцерківський, Корсунський, Канівський, Черкаський, Київський і Переяславський. Кожний полк ділився на сотні, центрами яких ставали невеликі міста на полковій території. Очолював реєстрове військо та судову владу в ньому "старший", або ж гетьман, якого призначав король. Однак, послідовно відстоюючи право на власне самоврядування, реєстрові козаки з часом добилися дозволу на вільне обрання своїх старшин, а польський король лише формально затверджував їх.

Запроваджуючи реєстр, офіційна влада надіялась остаточно приборкати козацтво. Але він не лише не розв'язав, а й загострив козацьку проблему для Речі Посполитої. Реєстрове козацтво не могло стояти осторонь тих проблем, які існували в Україні. Як показало життя, для нього переважаючими були національні інтереси. Мрії поляків про розкол і міжусобиці козаків, по-великому рахунку, не збулися: у вирішальні моменти реєстровці виступали спільно з нереєстровим козацтвом та іншими верствами українського народу проти соціального та національно-релігійного гноблення.

Таким чином, протягом ХVI ст. склалися три чітко не розмежовані категорії козацького стану:

1) реєстрові козаки - кількісно обмежене формування, яке перебувало на королівській службі;

2) нереєстрові козаки - основна частина козацтва, що мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визнаного статусу;

3) запорозькі (низові) козаки - проживали поза межами Речі Посполитої, за порогами Дніпра, де створили військово-політичну організацію Запорозька Січ.

 Поява козацтва і, особливо, його кількісне зростання за рахунок масових втеч залежного населення з панських маєтків викликали активну протидію магнатів та шляхти. Вони не могли змиритися з формуванням окремого незалежного від них соціального стану та прагнули заволодіти освоєними козаками землями. Тому випрошували в королів грамоти на ці новоколонізовані простори, захоплювали їх, намагалися встановити владу над тутешнім вільним людом. Ті козаки, що не хотіли миритися з таким становищем, почали відходити на "Низ". Тут, у пониззі Дніпра, за порогами вони створили систему укріплень на дніпровських островах. Заховані в плавнях, густих зарослях лози й очерету, козацькі фортеці були неприступними для татар і турків. Але наріжним каменем запорізького менталітету була особиста свобода. Саме вона, матінка, гнала на Запоріжжя і Дін тисячі гноблених, гнаних, упосліджених, і поступатися своєю свободою вони нікому не бажали. Захищали її гуртом і – свята правда – за неї ладні були віддати життя. Тому-то жоден великий соціальний рух трьох сусідніх держав – Московії, Речі Посполитої і Османської імперії - не минав Запоріжжя.

Саме з цієї точки зору спробуємо поглянути на причини виникнення Барвінкової Стінки на березі Сухого Торця, як однієї з ключових питань зародження міста Барвінкового.

Те, що запорожці здавна знали про існування зручного місця для побудови оселення на березі Сухого Торця, не підлягає сумніву: «…в 1643 году запорожские черкасы напали на реке Тор на турецких посланников, шедших из Москвы в Крым, и разгромили их; пойманный при этом один из низовых козаков свернул вину на какого-то старца Святогорского монастыря» [4]. Місце це лежало на шляху від Січі до Торських озер, що манили до себе і викликали прагнення запорожців закріпити за собою якщо не самі озера, то шляхи транспортування солі на Слобожанщину і Гетьманщину. Тим більше, що між слобідськими поселеннями на лівому березі Дінця і північніше Береки та просунутими далеко на південь містечками соледобувачів – Тором, Бахмутом, а також Святогорським монастирем утворилася досить широка нейтральна зона. Саме в цій зоні виникла Барвінкова Стінка.(Додаток 6) Давня чумацька дорога проходила тут від озер та Приазов’я в Московію ще задовго до появи поселення. Навіть сама назва узвишшя, яке дало початок поселенню – Чумацька гора – говорить про те, що тут часто ставали на нічліг чумаки. Свідченням цьому і стародавня пісня «Барвінкова стінка – дешева горілка», від якої лишилася лише наведена фраза. Отже, тут колись знаходився нічліг і, звичайно ж, шинок, в якому частували чумаків, привертаючи їх дешевою горілкою.

Зрозуміло, що оселяючись в будь-якому місці, в ті часи слід було подбати про безпеку. А тим паче, у широкій прифронтовій смузі між татарськими кочів’ями і землями слобожанців.

Місце, обране запорожцями для поселення, ідеально відповідало фортифікаційним вимогам. Чумацька гора з південного боку мала крутий схил до річки, і з неї добре проглядався Татарський (паралельна назва Піщаний) брід – єдине місце, в якому можна було перетнути Торець. Далі на захід прохід був закритий річкою Лукнувахою із широкою заболоченою поймою. Перетнувши брід, прямувати на північ можна було лише попід східним схилом гори, маючи праворуч ще одну річку – Колодяжну (нині просто Колодяжна балка), а інакше кажучи, – бути затиснутим з двох боків горою і річкою. Отже, той, хто володів Чумацькою горою, володів і бродом. Крім того, на півночі і сході гора теж мала круті схили, а зі сходу перекривалася ще й густим лісом. Тож не випадково, що саме з Чумацької гори бере свій початок Барвінкова Стінка. [10]

Барвінкова Стінка виникла в період першої великої хвилі переселення із Правобережної України на Лівобережну, пік якої припадає на середину ХVІІ століття. Причиною цього переселення була визвольна війна 1648-1654 років, зокрема, поразка Б. Хмельницького у битві під Берестечком у 1651 році: «У перші три роки народного повстання Богдана … нарід ще мав надію перемогти свого ворога і здобути волю, а може, й самостійність, і тому не йшов тоді в московські дикі степи. Але нещаслива Берестецька січа розвіяла ці надії, і у 1651 році ми бачимо перше велике переселення народу» [ 5].

Огульні репресії з боку польської шляхти і прагнення знайти порятунок і відносний спокій своїм рідним змусила тисячі родин українців - українських черкас переходити на лівий берег Дніпра і шукати захисту «під рукою» московського царя. Адже саме тоді Московська держава почала свою рішучу експансію на південь, до теплих морів, і шукала людські ресурси для заселення Дикого поля. (Додаток 7) Це переселення йшло північніше річок Самари та Орілі на вільні, «свободні» землі. Переселенці отримували цілу низку пільг від царської влади – у першу чергу право займанщини – право першопоселенців на користування землями. Тому ці поселення називали слободами, а територію в цілому – Слобідською Україною. Наявність великої кількості вільної родючої землі та пільги приваблювали «черкас». Це відсувало на задній план навіть небезпеку нападів татар, які не в дивину були й на Правобережжі.

Паралельно цій колонізації південніше ріки Самари йшла на схід колонізація запорізька. Д. Яворницький зазначає, що в 1651-1653 роках Січ була переповнена народом внаслідок поразки 1651 року і «случившегося на Украине голода». Це примушувало керівництво Січі стимулювати рух на схід, з одного боку – щоб розвантажити її від маси народу, у більшості небоєздатного і голодного, а з другого – щоб зайняти вільні землі по обидва береги ріки Самари. Очевидно, серед цієї маси був і засновник міста Барвінкового козак Іван Барвінок зі своєю «ватагою» та родинами, який буцімто отримав від Кошу наказ – «грамоту» - оселитися на річці Сухий Торець «для захисту України від татар». (Додаток 3). Сама «грамота» не збереглася, і ми не можемо з певністю говорити про те, чи було переселення І. Барвінка частиною далекоглядного плану Б. Хмельницького, чи просто вдалою авантюрою. Швидше за все, у цьому випадку ми маємо відомий випадок історичного зіпсованого телефону, який полягає в тому, що під вищезгаданою грамотою мається на увазі відомий універсал Богдана Хмельницького, який, в свою чергу, базується на відповідному указі польського короля Стефана Баторія про право запорожців на землі на сході до Дону. Цей універсал, на який згодом посилалися запорожці в тяжбах із слобожанами і донцями, не зберігся. Він носив загальний характер, а не даний конкретно Івану Барвінку чи комусь там ще, але міф був підхоплений місцевими мешканцями на підтвердження історичного права на зайняту територію. В усякому разі, було б абсурдом стверджувати, що Кіш дав наказ І. Барвінку та його товаришам з дружинами і дітьми створити фортецю для захисту від татар (як то стверджувалося в радянському барвінківському краєзнавстві) невідомо чого десь далеко на сході, де не було жодного запорізького життєво важливого центру, в період, коли йшла війна не на життя, а на смерть із Річчю Посполитою.

Так чи інакше, у 1651 році І. Барвінок опинився в тому місці, де нині знаходиться місто Барвінкове. Єдиним документальним свідченням цього, підтвердженим побічним історичним аналізом, є виписка із синодика Святогірського монастиря, здійснена у 1908 році «простоієреєм і настоятелем Успенської церкви слободи Барвінкової 5-го Ізюмського округу” Олексієм Навродським “з божої милості за благословенням архімандрита Вассіона».

У виписці, зокрема, говориться:

«Записано: літа (тобто року) 7161, 1653 (перша дата подана за побутуючим до кінця XVII століття літосчисленням від створення світу, друга – літосчисленням від народження Ісуса Христа, тобто тим, яким ми користуємося нині – Ю.М.). Приходили в Святі гори запорізькі черкаси 12 чол. і через ієросхиммонаха дали грамоту Архімандриту.

В грамоті написано:

В минулих 1651-1653 рр. прийшли вони від знамен гетьмана Богдана Хмеля на Запорізьку Січ і від Коша Війська Низового Запорізького даний їм письмовий наказ: оселитися у Дикому полі на місці, обраному самими козаками в долині на р. Торці поблизу Татарського перелазу. Бог улаштував це місце захисне з татарського боку.

І тут же їхнє прохання до Архімандрита прибути до них на освячення збудованої ними церкви і їхньої оселі.

Посли, залишивши багаті дари, супроводили Архімандрита з його кліром до їхньої ватаги.

Ватага їх чоловік з 300 і більше з їхнім отаманом Барвінком чекали на своїх послів із святителем поблизу Святих гір на р. Донець біля перелазу Посольської дороги, всі козаки були на конях. Їхній отаман Іван Барвінок з усією ватагою цілував Святий Хрест і Святе Євангеліє у святителя Іоанна. Вперше у Дикому полі на березі р. Торець поблизу Татарського перелазу рознісся благовісний спів осілих тут запорізьких черкас в літо … 7161… 1653 р.»

Якщо критично поставитися до вказаної кількості – 300 вершників, що є, швидше за все, несвідомою опискою автора, в усьому іншому виписка із синодика є важливим і цінним документом, який точно вказує на час заснування міста Барвінкового.

Крім виписки з синодика, О.Навродський здійснив опис поселення і деталей побуту його мешканців. Оскільки сумнівно, щоб такі деталі містилися в самому синодику, який є по суті поминальним списком, то ми маємо підстави вважати опис деталізацією автора. Наприклад, ми дізнаємося, що «їхня оселя, яку вони називають слободою, швидше походила на неприступний військовий табір. Їхній козацький отаман Барвінок жив у курені разом з іншими. Підлеглі називають його батьком, а він називає їх братчиками. У багатьох з них чимало срібного посуду і добротної зброї».

Поселення назвали Барвінковою Стінкою. Перше слово у назві походить від прізвища засновника, друге від того, що ріка Сухий Торець робила під Чумацькою горою крутий вигін на північ і підмивала схил, внаслідок чого в цьому місці утворилася прямовисна стіна. [8]

Барвінкова Стінка являла собою козацький зимівник, що згодом розростався за рахунок прийдешніх.(Додаток 4). На Чумацькій горі стояла невеличка дерев’яна фортеця, від якої вів потайний хід до річки. З фортеці добре було видно південну, східну і західну околиці, особливо – Татарський (Піщаний) перелаз, що перетинав Сухий Торець трохи нижче за течією.

Про долю Івана Барвінка відомо, що він загинув («… бранну полю убієнну») у 1668 році. Де і за яких обставин, можна тільки припустити. Адже 1668 рік був роком масових заворушень і повстань по всій Україні, викликаних Андрусівським миром і очолюваних П. Дорошенком, що прагнув об’єднати обидві України – Правобережну і Лівобережну, штучно розірвані Московією та Польщею. У цьому масовому рухові взяв участь зміївський полковник Іван Сірко – майбутній славетний кошовий: «Марта 4 числа 1668 года в слободе Красном Куте и на Торских озерах вспыхнул бунт. Скоро этот бунт отозвался в городе Змиеве: восстал Змиевский полковник Иван Сирко». Метою цього повстання було вигнати московських бояр і воєвод. У відповідь на це князь Г. Ромодановський наказав: «…над изменниками черкасами промысел и поиск чинить и полон иметь, а села и деревни жечь, сколько Бог милосердный поможет» [6]. На славну ж працю Бога в допомогу закликали! Досвід палити українські міста і села скоро знадобиться Петру І.

Горіла вогнем вся Україна – і Правобережна, і Лівобережна… Горіла і Барвінкова Стінка. (Додаток 5). В цьому вогні, швидше за все, згорів і благородний душею славний отаман Барвінок…

Отже, українське козацтво витворило власну військово-політичну і господарську організацію, поступово перетворюючи її у своєрідну державу зі значними підконтрольними територіями, багатотисячною армією, адміністративним апаратом, звичаєвим правом та символікою. За формою правління це була демократична республіка, яка найбільше відповідала національному характеру українців. Тут діяв самобутній державний устрій, що виключав узурпацію влади козацькою старшиною, передбачаючи щорічні звіти та перевибори всіх посадових осіб.

Вищою законодавчою владою на Січі виступала Козацька рада, в якій мали право брати участь всі без вийнятку козаки й котра вирішувала найголовніші питання внутрішнього життя й зовнішніх відносин. Постанови на раді приймалися голосними вигуками присутніх, інколи доходило й до бійок. Коли пропозиція схвалювалася, козаки підкидали в гору шапки. Козацька рада, як правило збиралася тричі на рік: 1 січня, на 2-3-й день після Великодня та 1(14) жовтня (на свято Покрови) , а в разі потреби й в інший час. Вона укладала мир чи оголошувала війну, у виняткових випадках здійснювала судові функції, приймала й надсилала посольства, обирала козацький уряд - Кіш. На чолі Коша стояв кошовий отаман, який об'єднуючи у своїх руках військові, адміністративні, судові й духовні справи, уособлював вищу виконавчу владу на Січі. Він відкривав Козацьку раду, командував військом, здійснював дипломатичні стосунки з іноземними державами, розподіляв військову здобич, затверджував обраних радою урядовців та судові вироки, призначав духовних осіб у січову й паланкові церкви тощо. [7] У мирний час кошовий отаман не міг приймати важливих рішень без згоди Козацької ради, зате під час воєнних походів його влада була необмеженою.

Крім кошового отамана, до складу найвищих урядовців також входили суддя, писар та осавул. Військовий суддя чинив суд над порушниками козацьких законів, відав кошторисом і артилерією, при потребі виконував обов'язки кошового отамана. Військовий писар очолював військову канцелярію і письмово оформляв найголовніші січові справи. Військовий осавул стежив за порядком серед козаків та виконанням судових вироків, проводив дізнання з поводу різних суперечок і злочинів серед сімейних козаків, відав забезпеченням війська, розвідкою, організацією прикордонної служби. Особливе місце відводилося курінним отаманам, які були посередниками між вищою старшиною і простим товариством, здійснювали керівництво куренями, члени яких їх і обирали. Після військової старшини й курінних отаманів за рангом йшли т. зв. батьки або "сивоусі діди" - колишні запорозькі військові старшини, досвід і авторитет яких давав їм моральне право слідкувати за дотриманням "одвічних порядків запорозької громади". Якщо у діях когось із старшин, в т.ч. й кошового, козаки вбачали якесь порушення своїх прав і вольностей, безвідповідальність чи шкоду для загалу, то на Козацькій раді їх у будь-який час могли позбавити посади, або й навіть скарати на смерть.

Вже на другу пол. XVI ст. Січ мала чітку військову організацію. Все запорозьке військо ділилося на курені, кількість яких зростала відповідно до збільшення козаків і досягла 38. Курінь - це своєрідна казарма, у якій постійно проживали козаки, і адміністративна одиниця у самій Січі, і водночас завжди готовий до дії бойовий підрозділ. Сам курінь-казарма вміщував 150-200 чол., хоч загальна кількість приписаних до того чи іншого куреня могла досягати 400-600 осіб. Більшість із них тільки числились за ним, проживаючи постійно разом із сім'ями при своїх господарствах на території, що підпорядковувалася Запорозькій Січі у т. зв. паланках (їх нараховувалося від 5 до 8), і з'являлися сюди за першим наказом курінного отамана. До служби козак мав прибути із власною зброєю, обладунками, одягом і харчами. Загалом же, згідно з даними Д. Яворницького, у період розквіту Запорозька Січ нараховувала в сер. 10-12 тис. добірного війська, а разом із мешканцями зимівників і слобід - бл. 100 тис. чол. [9]

Формально підвладна урядові Речі Посполитою, Січ виступала як цілком самостійна політична сила не тільки у своїй внутрішній, а й у зовнішній політиці. Вже наприкінці XVI ст. вона починає відігравати політичну роль у міжнародних справах. Зважаючи на запорозьке козацтво як значну військову та політичну потугу, уряди Австрії, Венеції, Московщини, Туреччини, Молдавії, Трансільванії, Швеції, Кримського ханства, Персії та інших країн встановлюють із Січчю зв'язки. Немало козаків воювало в Європі на боці Австрії, Франції, Іспанії. Приблизно з поч. XVII ст. встановлюються сталі взаємини із Західною Грузією. Традиційно добросусідські стосунки і воєнний союз зберігали запорожці з донським козацтвом, координуючи з ним свої великі воєнні акції проти Кримського ханства й Османської імперії. Запорозька Січ активно втручалася в непрості відносини між Кримом і Туреччиною, допомагаючи першому в його боротьбі проти турецького втручання у внутрішні справи.

Отже, неабияке значення мав стрімкий розвиток українського козацтва, як однієї з рушійних сил визвольної боротьби українського народу проти іноземних поневолювачів. І, нарешті, велику роль відіграло формування на основі козацтва нової української еліти, яка визначила національні інтереси і сформувала цілі українського руху, розробила його політичну програму, відіграла провідну роль у процесі державотворення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 1. Украïнський переклад Хроники Мартина Бельского //Працi Украïнського наукового iнституту. Варшава, 1935. Т. 29, кн. 4;

2. Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. – К., 1991. – Т.3.

3. Грушевський М., «Історія україни-Руси»

4. Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. – К., 1991. – Т.2. – С.174.

5. Багалій Д. Історія Слобідської України.- Харків: Дельта, 1993. – С.25.

6. Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. – К., 1991. – Т.2. – С.303.

7. Полонська-Василенко Н. Історія України. – К., 1995. – Т.2.

8. Карпов М. Барвінківський зошит. – Харків: Прапор, 1971.

9. Звіт Ізюмської повітової управи за 1871 р.

10. Свідчення Гаркуші І., Решетняка І. – Матеріали Барвінківського краєзнавчого музею.



hello_html_652390b7.jpg


Ос. Мала Хортиця. Укріплений замок Дмитра (Байди) Вишневецького


Додаток №1




hello_html_m7b04efad.jpg


Козацькі клейноди


Додаток №2

hello_html_37445949.jpg


Невідомий автор 18 (?) ст. Портрет Івана Барвінка.

Зберігається в Барвінківському краєзнавчому музеї.

На портреті виразно видні пізніші, доволі незграбні домальовки

(картуш, рука на ефесі шаблі тощо)


Додаток №3


hello_html_1c88ffde.jpg


Художник Будник О. Барвінкова Стінка. Зимівник


Додаток №4


hello_html_m2e70cf0b.jpg


Художник Будник О. Битва барвінківських козаків з царськими карателями


Додаток №5



hello_html_m167c9645.jpg


Козацький Дозор у Дикому полі

Робота нашого земляка Івана Олексійовича Плиса


Додаток №6



hello_html_5b32b983.jpg


Барвінкова Стінка. Вид XVIII ст.

Робота нашого земляка Івана Олексійовича Плиса


Додаток №7



Выберите курс повышения квалификации со скидкой 50%:

Автор
Дата добавления 12.09.2016
Раздел История
Подраздел Научные работы
Просмотров57
Номер материала ДБ-190887
Получить свидетельство о публикации
Похожие материалы

Включите уведомления прямо сейчас и мы сразу сообщим Вам о важных новостях. Не волнуйтесь, мы будем отправлять только самое главное.
Специальное предложение
Вверх