Инфоурок / Обществознание / Конспекты / Навчально-методичний посібник з дисципліни "Конституційне право України"

Навчально-методичний посібник з дисципліни "Конституційне право України"


библиотека
материалов


Міністерство освіти і науки України



ВСП «ВАСИЛІВСЬКИЙ КОЛЕДЖ

ТАВРІЙСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО АГРОТЕХНОЛОГІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ»

--------------------------------------------------------------------------------------




НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ ПОСІБНИК

з дисципліни

«КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО УКРАЇНИ»





hello_html_m7367db7a.jpg



2015



Укладач: Тирон В.О. – викладач юридичних дисциплін, спеціаліст вищої категорії, викладач-методист, магістр педагогіки вищої школи, магістр управління навчальним закладом



































Конституційне право України є провідною галуззю права.

Курс лекцій з конституційного права України висвітлює насамперед питання загальної теорії конституційного права: предмет, метод, його систему, джерела, конституційні правовідносини та конституційно-правову відповідальність. Найбільша увага приділяється, звичайно, основам конституційного ладу, зокрема, конституційним основам державного і суспільного ладу, правам і свободам людини і громадянина: громадським, політичним, економічним, соціальним, культурним тощо, а також формам безпосереднього народовладдя – виборам, референдумам.

Значну увагу приділено органам державної влади – законодавчої, виконавчої і судової, зокрема, організації і діяльності Верховної Ради – парламенту України, Президентові України, функціям і повноваженням Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, Конституційному Суду та судів загальної юрисдикції, органів прокуратури.

У курсі лекцій розкрито також питання територіального устрою України, Автономної Республіки Крим та місцевого самоврядування України, зокрема, статусу територіальних громад, представницьких органів місцевого самоврядування.

Курс лекцій в цілому відповідає навчальним програмам, поєднує як традиційні погляди на конституційно-правові явища, так і нові, містить аналіз як теоретичних, так і практичних, матеріальних і процесуальних питань конституційного права. Всебічно висвітлено основні правові акти в галузі конституційного права.

Розраховано на студентів другого курсу спеціальності 5.03040101 „Правознавство” вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації.

Конституційне право України як наука, як галузь права і як навчальна дисципліна


План

1.Предмет, методологія, завдання та джерела науки конституційного права України.

2.Предмет, метод, поняття конституційного права України як провідної галузі національного права.

3.Система галузі конституційного права України.

4.Джерела сучасного конституційного права України.

5.Поняття та види конституційно-правових інститутів.

6.Конституційне право України як навчальна дисципліна.


Література:

1.Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії ВРУ 2-го скликання // ВВР. – 1996. - № 30.

2.Закон України „Про внесення змін до Конституції України” від 08.12.2004 // ВВР. – 2005. - № 2.

3.Коментар до Конституції України / Інститут законодавства Верховної Ради України. – К., 2006.

4.Конституційне законодавство України: законодавчі акти, коментар. – К.: Атіка, 2006.

5.Конституційне право України / За ред. В.Ф.Погорілка. – К.: Наукова думка, 2006. – с. 7-53

6.Кравченко В.В. Конституційне право України. – К.: Атіка, 2006. - с. 5-43

7.Фрицький О.Ф. Конституційне право України. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – с. 4-60

8.Конституційне право України: Інтерактивний курс. – Х.: Одісей, 2004. – с. 8-16

9.Шляхтун П.П. Конституційне право: словник термінів. – К.: Либідь, 2005.

10.Юридична енциклопедія: в 6-ти т. / Редкол.: Ю.С.Шемшученко (відп. ред.) та ін. – К.: Укр.. енцикл., 1998-2003.


1.Термін „конституційне право” використовується у правознавстві для позначення:

  • відповідної галузі національного права держави;

  • галузевої юридичної науки;

  • навчальної дисципліни у системі вищої освіти.

Наука конституційного права – галузева юридична наука, що являє собою цілісну систему знань, висновків та ідей щодо основ повновладдя народу, правового статусу людини і громадянина, організації та діяльності органів державної влади, засад місцевого самоврядування тощо.

Предметом науки конституційного права є конституційно-правові норми та суспільні відносини, що регулюються цими нормами.

Наука конституційного права вивчає:

  • конституційно-правові норми;

  • суспільні відносини, що регулюються конституційно-правовими нормами;

  • практику реалізації конституційно-правових норм;

  • джерела галузі конституційного права;

  • становлення і розвиток конституційно-правових інститутів.

Предмет науки конституційного права визначає її функції, в яких розкривається роль цієї галузевої юридичної науки для державотворення, правотворчого і правозастосовчого процесів, формування правової свідомості і правової культури працівників органів публічної влади й населення тощо. Зокрема, наука конституційного права реалізує такі функції:

  • політичну;

  • методологічну;

  • ідеологічну;

  • евристично-прогностичну;

  • комунікативну;

  • інтегративну;

  • практико-прикладну;

  • роз’яснювальну;

  • експертну.

Сучасною наукою конституційного права застосовуються різні методи вивчення конституційно-правових явищ.

Метод науки конституційного права – це сукупність правил, засобів, принципів наукового пізнання, які забезпечують отримання об’єктивних достовірних знань. Важливе місце серед них посідають методи:

  • формально-юридичний, що застосовується в дослідженні нормативних джерел;

  • порівняльно-правовий, що дозволяє аналізувати різні моделі конституційно-правового регулювання;

  • історичний, що дозволяє вивчати динаміку становлення конституційно-правових інститутів, їхній історичний розвиток;

  • системний, застосування якого дозволяє аналізувати структуру всієї галузі конституційного права, взаємозв’язок конституційно-правових інститутів;

  • статистичний, за допомогою якого вивчається практика реалізації конституційно-правових норм, ефективність їхньої дії;

  • конкретно-соціологічний (вивчення громадської думки, проведення експериментів тощо).

Джерелами науки конституційного права є:

  • нормативно-правові акти (чинні й такі, що вже втратили чинність), які містять конституційно-правові норми. Наука конституційного права обґрунтовує ідеологію та концептуальні положення нормативно-правових актів – джерел галузі конституційного права, досліджує тенденції конституційно-правового регулювання суспільних відносин, пов’язаних з організацією та здійсненням публічної влади. На основі наукових досягнень розробляються нові конституційні законопроекти, проекти законів та інших нормативно-правових актів;

  • праці вітчизняних і закордонних учених, які безпосередньо чи опосередковано стосуються проблем, пов’язаних із предметом науки конституційного права. Так, вагоме значення для розвитку науки конституційного права в цілому, її окремих положень мають праці таких відомих українських вчених, як: М.Баймуротов, М.Воронов, А.Георгіца, В.Журавський, Р.Калюжний, А.Колодій, В.Копейчиков, С.Лисенков, Г.Мурашин, Н.Нижник, В.Опришко, В.Погорілко, М.Пухтинський, П.Рабинович, С.Стецюк, Є.Тихонова, Ю.Тодика, М.Хавронюк, Н.Шукліна, Ю.Шемшученко, О.Фрицький та ін. Ці вчені багато зробили у плані дослідження актуальних проблем конституціоналізму, розбудови правової держави та становлення громадянського суспільства, забезпечення прав і свобод людини і громадянина, формування сучасної децентралізованої системи територіальної організації влади;

  • конституційно-правова практика – процеси, що відбуваються під час реалізації конституційно-правових норм органами державної влади, органами місцевого самоврядування, окремими громадянами та їхніми об’єднаннями.


2.Конституційне право України – це провідна галузь національного права України, яка представляє собою систему правових норм, що регулюють базові суспільні відносини, закріплюючи при цьому належність публічної влади, засади її організації та здійснення, гарантії основних прав і свобод людини і громадянина.

Конституційне право України як провідна галузь національного права України закріплює:

  • засади конституційного ладу України;

  • основні права і свободи людини і громадянина;

  • форми народного волевиявлення;

  • систему органів державної влади;

  • територіальний устрій України;

  • засади місцевого самоврядування.

Предмет галузі конституційного права становить особливе коло суспільних відносин, що виникають у різних сферах життєдіяльності суспільства у зв’язку з організацією та здійсненням публічної влади, а саме:

  • відносини політичного характеру, що характеризують якісні риси держави – державний суверенітет, республіканську форму правління, унітарний державний устрій, демократичний державний режим, належність і суб’єкти публічної влади, загальні засади організації та функціонування політичної системи;

  • базові економічні відносини, що становлять основу економічної системи України і характеризують форми власності, ступінь гарантованості захисту прав власника, способи господарської діяльності, систему забезпечення соціальних потреб членів суспільства в галузях освіти, культури, охорони здоров’я тощо;

  • відносини, що характеризують принципові взаємозв’язки держави з особою і складають основи правового статусу людини і громадянина;

  • відносини, що складаються в процесі безпосереднього здійснення влади народом (вибори, референдум);

  • відносини, що виникають з приводу організації та діяльності органів державної влади;

  • відносини, що пов’язані з державно-територіальним та адміністративно-територіальним устроєм України;

  • відносини, що характеризують засади організації і функціонування місцевого самоврядування в Україні, порядок формування, види та принципи діяльності органів місцевого самоврядування.

Методи конституційно-правового регулювання – це сукупність прийомів та засобів, за допомогою яких упорядковуються суспільні відносини, що становлять предмет галузі конституційного права, а саме:

  • метод установлення прав (наприклад, стаття 89 Конституції України: „Верховна Рада України затверджує перелік комітетів Верховної Ради України, обирає голів цих комітетів”);

  • метод дозволяння (наприклад, стаття 89 Конституції України: „Верховна Рада України у межах своїх повноважень може створювати тимчасові спеціальні комісії для підготовки і попереднього розгляду питань”);

  • метод заборони (наприклад, стаття 15 Конституції України: „Цензура заборонена”);

  • метод покладання обов’язків та відповідальності (наприклад, стаття 67 Конституції України: „Кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом”).


3.З одного боку, система конституційного права як галузі національного права становлять єдність і послідовність розподілу конституційно-правових норм на певні групи залежно від їх змісту, значення цих норм та характеру політико-правових суспільних відносин, які ними регулюються. З іншого, як система норм галузі конституційного права вона зумовлена низкою ознак: конституційне право – функціональна система, в якій норми взаємопов’язані, логічно взаємоузгоджені та розміщені за певною субординацією.

Системоутворюючими факторами є предмет правового регулювання, метод правового регулювання, рівень розвитку загальнолюдських цінностей у суспільстві, процес формування демократичної правової держави, єдність і послідовний розподіл норм конституційного права на певні групи залежно від їх змісту, значення та характеру політико-правових суспільних відносин, які регулюються. Місце кожної з груп у системі конституційного права залежить від питомої ваги цих правових норм, які охоплюються цією групою, їх значення, а також принципів, на підставі яких будується галузь права. Ці критерії чинять перш за все зовнішній вплив на систему конституційного права. У той же час єдність і стабільність системи цих норм забезпечують і зв’язки системоутворення та системозбереження з тозки зору внутрішньої системно-функціональної організації конституційного права. Такими системоутворюючими зв’язками є генетичні, субординаційні, координаційні (взаємодії) зв’язки та управління.

На систему конституційного права поширюються й інші закони системоутворення. До них належать: логічний взаємозв’язок, взаємозалежність і побудова елементів системи залежно від їх важливості для людини і держави; структурованість системи як засіб зв’язку елементів в одне ціле і ускладнення системи по мірі її розвитку, розширення функціональних зв’язків між ними і наявність головного елемента системи (людина як вища соціальна цінність), який визначає закономірності побудови всієї системи в цілому; відносна самостійність інших елементів системи щодо головного.

Отже, під системою норм конституційного права розуміють зумовлене системоутворюючими зв’язками і факторами розміщення норм за інститутами, що перебувають у таких взаємозумовлених зв’язках, які дають змогу функціонувати системному утворенню як єдиному цілому.

Аналіз теоретичних основ систематики норм конституційного права дозволяє викласти систему цієї галузі національного права виходячи з того, що конституційне право України покликане служити передусім вільній від природи людині – головному елементу системи конституційного права як галузі.

Отже, складовими системи конституційного права України є:

  • конституційні загальні засади конституційного ладу (форма устрою, форма правління, механізм закріплення і функціонування державної влади, принципи верховенства права, територіальної цілісності України, пріоритету загальнолюдських цінностей і загальновизнаних принципів міжнародного права тощо);

  • правовий статус особи в Україні, права, свободи, обов’язки, гарантії прав і свобод громадян, як вихідні для інших елементів системи;

  • права українського народу (народний, національний суверенітет, право визначати і змінювати конституційний лад в Україні, право на референдум, право виборів представницьких органів державної влади) та органів і посадових осіб місцевого самоврядування;

  • виборче право і референдум (принципи, порядок призначення і проведення);

  • основи громадянського суспільства та його взаємовідносини з державою (власність, підприємництво, екологічна безпека, сім’я, освіта, наука і культура, громадські об’єднання, свободи інформації);

  • Верховна Рада України (зміст мандата, структура, компетенція, процедура діяльності, законодавчий процес, охорона парламентаризму тощо);

  • Президент України (повноваження, умови обрання, компетенція, припинення повноважень);

  • система та організація виконавчої влади (організація і діяльність КМУ, міністерств, інших центральних і місцевих органів виконавчої влади);

  • система та організація судової влади;

  • Конституційний Суд України і конституційний процес;

  • система та організація місцевої самоврядної влади (порядок формування, повноваження, акти).

Розкриваючи зміст системи конституційного права України, необхідно розглянути питання про співвідношення системи Конституції і системи конституційного права. Конституція інтегрована в конституційне право як частина, тому потрібно виходити з того, що конституційне право як галузь права не можна розглядати поза Конституцією. Отже, система конституційного права і система Конституції нерозривно пов’язані, єдині у своїй основі, однак ці поняття не можна ототожнювати, кожній з цих систем притаманні характерні специфічні критерії побудови і обсяг.


4.Норми конституційного права знаходять відображення в різних зовнішніх формах, які звичайно іменуються джерелами конституційного права. У сучасній науці конституційного права вирізняють дві основні сфери джерел конституційного права: природне право і позитивне право.

Природне право відображає загальнолюдські уявлення про свободу, справедливість, не відчуженість прав людини. Воно має особливо суттєве значення для конституційного права України, що повинне забезпечити охорону свободи людини, виступає критерієм демократизму всієї правової системи України.

Після Другої світової війни приписи природного права знайшли відображення в багатьох міжнародно-правових документах, які закріплюють міжнародні стандарти в галузі прав людини і мають обов’язкову силу для держав – членів світового співтовариства. У Конституції України також закріплено всі найважливіші природні права (право на життя, на недоторканість особи, право територіальної громади на місцеве самоврядування тощо).

Це свідчить про те, що приписи природного права набувають чіткої правової оболонки, і позитивне право значною мірою зливається з природним правом. Одночасно зростає роль природного права як гарантії незворотності процесу формування демократичної, соціальної та правової держави. Усвідомлення природного права як джерела конституційного права, його розуміння як вищого імперативу для всіх гілок влади унеможливлює внесення до Конституції та законів України таких змін, які призвели б до ліквідації конституційного ладу, реставрації тоталітаризму в Україні.

Джерела позитивного конституційного права України систематизуються за їхньою юридичною силою. До них належать:

1.Конституція України, яка є головним джерелом конституційного права. Вона встановлює найбільш важливі норми і принципи, на основі яких здійснюється детальна правова регламентація в різних формах. Деякі норми Конституції України згідно з частиною 3 статті 8 мають пряму дію і не передбачають додаткової регламентації для застосування.

2.Закони України, що мають найвищу після Конституції України юридичну силу, приймаються Верховною Радою України або всеукраїнським референдумом і є найбільш поширеним джерелом конституційного права України. Звичайно, мова йде лише про ті закони, що містять конституційно-правові норми, наприклад, ЗУ „Про біженців”, „Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”, „Про об’єднання громадян” тощо.

Крім того, в літературі закони за юридичною силою поділяють на конституційні, органічні (додаткові) – закони, що мають проміжну між Конституцією та звичайними законами юридичну силу, та звичайні закони. Так, до конституційних відносять закони про внесення змін до Конституції, а критеріїв визначення закону як органічного в Конституції України не встановлено. Водночас окремі закони України можна характеризувати як органічні, наприклад, ЗУ „Про місцеве самоврядування в Україні”, стаття 24 якого передбачає, що правовий статус місцевого самоврядування в Україні визначається Конституцією України, цим та іншими законами, які не повинні суперечити положенням цього Закону. Цим встановлюється вища юридична сила ЗУ „Про місцеве самоврядування в Україні” щодо інших законів України.

3.Інші акти нормативного характеру, що містять конституційно-правові норми і приймаються Верховною Радою України або всеукраїнським референдумом, наприклад, Декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990р.), яка встановила загальні принципи конституційно-правового розвитку України.

4.Нормативні укази Президента України, що містять конституційно-правові норми, наприклад, Указ Президента України „Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності” від 10 червня 1997р. № 503/97.

5.Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, що містять конституційно-правові норми, наприклад, постанова КМУ „Про затвердження Положення про порядок легалізації об’єднань громадян” від 26 лютого 1993р. № 140.

6.Окремої уваги заслуговує питання щодо можливості віднесення до кола джерел конституційного права рішень Конституційного Суду України, які, з одного боку, мають ненормативний характер, а з іншого – є обов’язковими до виконання на всій території України.

7.Міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України. Такі договори, згідно з частиною 1 статті 9 Конституції України, є частиною національного законодавства України.

8.Нормативно-правові акти колишніх СРСР та УРСР, які є джерелами конституційного права України на підставі принципу правонаступництва або на період, поки буде прийнято відповідні акти України (згідно із ЗУ „Про правонаступництво України” від 12 вересня 1991р.).

9.Акти органів місцевого самоврядування та акти місцевих референдумів. Конституція України закріплює право органів місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, постановляти рішення, які є обов’язковими до виконання на відповідній території (стаття 144). Якщо ці рішення регулюють відносини у сфері конституційного права, то їх слід визнавати його джерелами. До таких, зокрема, можна віднести статути територіальних громад сіл, селищ і міст, а також регламенти місцевих рад та рішення, якими затверджуються положення про органи самоорганізації населення.

Особливе місце в системі джерел конституційного права України свого часу посідав Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України „Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України” від 8 червня 1995р. Згідно зі статтею 61 цього Договору положення Конституції України 1978р. діяли лише в частині, що узгоджувалися з цим Договором.


5.Під інститутом ( від. лат. ”настанова”, ”установа”) конституційного права прийнято розуміти:

  • сукупність норм права, які регулюють певне коло однорідних, одно порядкових суспільних відносин і утворюють однорідну групу;

  • відповідну систему норм конституційного права, які регулюють однорідні і взаємопов’язані суспільні відносини, що складають відносно самостійну групу;

  • визначену сукупність юридичних норм, що регулюють якісно однорідні і взаємопов’язані відносини, які утворюють досить відокремлену і сталу групу;

  • сукупність відносно обумовлених норм конституційного права України, що регулюють однорідні суспільні відносини всередині галузі права;

  • об’єднання норм конституційного права за характером і змістом тощо.

Схожі визначення існують і в інших галузевих юридичних науках.

Отже, за В.Ф. Погорілком, інститут конституційного права – це основний складовий елемент системи конституційного права України, який об’єднує об’єктивно сформовану, цілісну і відносно уособлену групу функціонально взаємообумовлених і структурно взаємопов’язаних норм конституційного права, які регулюють найбільш споріднені суспільні відносини, що є предметом конституційного права.

Інституту конституційного права властиві такі загальні юридичні ознаки:

  • єдність нормативного матеріалу;

  • цільність і завершеність регулювання чітко визначеного виду суспільних відносин, що є предметом конституційного права;

  • однорідність суспільних відносин (тобто певного сегменту цих відносин), які є об’єктом впливу норм об’єднаних у конкретний інститут конституційного права;

  • єдність загальних положень, принципів, понять та конструкцій інституту;

  • автономність існування нормативного матеріалу в межах інституту;

  • функціональна спеціалізація (спрямованість) норм у межах інституту;

  • зовнішнє уособлене закріплення інститутів права у вигляді окремих розділів Конституції України, самостійних законів, самостійних розділів законів чи підзаконних нормативно-правових актів тощо.

Інститути конституційного права різноманітні за своїми юридичними властивостями. Зокрема, за предметом слід виділяти такі:

  • інститут основ конституційного ладу;

  • інститут конституційно-правового статусу людини і громадянина;

  • інститут форм безпосередньої демократії;

  • інститут парламентаризму;

  • інститут глави держави;

  • інститут виконавчої влади;

  • інститут судової влади;

  • інститут конституційної юстиції;

  • інститут контрольно-наглядової влади;

  • інститут територіального устрою;

  • інститут місцевого самоврядування тощо.

В.В.Кравченко визначає конституційно-правовий інститут як відносно самостійний відокремлений комплекс конституційно-правових норм, що регулюють у межах галузі конституційного права певну сферу або групу однорідних суспільних відносин. Конституційно-правові інститути суттєво відрізняються між собою кількістю правових норм, предметом правового регулювання тощо. В сучасній літературі, з позицій системного підходу, виокремлюють три різновиди конституційно-правових інститутів:

  • загальні (генеральні);

  • головні;

  • початкові.

Загальні конституційно-правові інститути мають комплексний характер і складають значні масиви правових норм, які регулюють великі сфери (або кілька сфер) суспільних відносин. Загальні інститути об’єднують норми, що можуть суттєво відрізнятися між собою як за предметом, так і за характером впливу на суспільні відносини. До них належать такі інститути:

  • загальних засад конституційного ладу України;

  • основ правового статусу людини і громадянина;

  • прямого волевиявлення (вибори, референдум);

  • конституційної системи органів державної влади;

  • територіального устрою України;

  • конституційно-правових основ місцевого самоврядування.

Головні конституційно-правові інститути в межах загальних інститутів об’єднують правові норми, що регулюють певні групи однорідних суспільних відносин. Вони виступають структурними підрозділами загальних інститутів і, на відміну від них, характеризуються вужчою предметною і функціональною спеціалізацією. Наприклад, до загального конституційно-правового інституту основ правового статусу людини і громадянина входять такі головні інститути:

  • громадянства України;

  • принципів правового статусу людини і громадянина;

  • основних прав, свобод і обов’язків людини і громадянина;

  • гарантій основних прав і свобод;

  • правового статусу іноземців в Україні;

  • політичного притулку.

Початкові конституційно-правові інститути (субінститути) в межах головних інститутів об’єднують кілька правових норм, що регулюють окрему групу суспільних відносин. Наприклад, до головного інституту громадянства України входить початковий інститут втрати громадянства України.

Юридичні властивості інститутів конституційного права України визначаються якостями норм конституційного права України, що об’єднуються в межах цих інститутів.


6.Конституційне право України як навчальна дисципліна викладається в юридичних навчальних закладах і на юридичних факультетах, а її обсяг і зміст визначається навчальними програмами, які самостійно розробляються кафедрами та затверджуються науковими радами відповідних закладів освіти.

Мета навчальної дисципліни – ознайомити студентів з основними поняттями, якими оперує наука конституційного права, розкрити положення вчення про Конституцію та показати особливості конституційного процесу в Україні, дати аналіз конституційно-правових інститутів.

Конституційне право України вивчає основні положення науки конституційного права, зокрема:

  • зміст предмета галузі конституційного права;

  • основні положення вчення про Конституцію;

  • засади конституційного ладу України, конституційно-правове закріплення суверенітету українського народу, форми Української держави;

  • питання прав і свобод людини і громадянина, відповідність конституційно-правового регулювання основ правового статусу людини і громадянина міжнародним нормам прав людини;

  • форми здійснення народовладдя, предмет і види референдумів в Україні, виборче право та виборча система України;

  • конституційна система, принципи організації та діяльності органів державної влади, правовий статус Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України;

  • конституційні принципи територіального устрою України;

  • конституційно-правові засади організації та функціонування місцевого самоврядування в Україні.

Глибоке засвоєння студентами положень науки конституційного права, конституційного законодавства України має важливе значення для формування у них належної професійної культури юриста і демократичного світогляду, для усвідомлення тих загальнолюдських цінностей, на яких базується Конституція України.



Запитання для самоконтролю

1.Що є предметом науки конституційного права України?

2.Охарактеризуйте методологію та завдання науки конституційного права України.

3.Визначте джерела науки конституційного права України.

4.Що є предметом конституційного права України як провідної галузі національного права?

5.Охарактеризуйте метод конституційного права України як провідної галузі права.

6.Що входить до системи галузі конституційного права України?

7.Охарактеризуйте джерела сучасного конституційного права України як галузі права.

8.Дайте визначення конституційно-правового інституту.

9.Охарактеризуйте види конституційно-правових інститутів.

10.Визначте мету конституційного права України як навчальної дисципліни.




Конституційно-правові норми, їх особливості


План

1.Загальне поняття „норма права”.

2.Поняття конституційно-правової норми, її особливості.

3.Структура конституційно-правових норм.

4.Класифікація конституційно-правових норм.


Література

1.Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії ВРУ 2-го скликання // ВВР. – 1996. - № 30.

2.Закон України „Про внесення змін до Конституції України” від 08.12.2004 // ВВР. – 2005. - № 2.

3.Коментар до Конституції України / Інститут законодавства Верховної Ради України. – К., 2006.

4.Конституційне законодавство України: законодавчі акти, коментар. – К.: Атіка, 2006.

5.Конституційне право України / За ред. В.Ф.Погорілка. – К.: Наукова думка, 2006. – с. 33-41

6.Кравченко В.В. Конституційне право України. – К.: Атіка, 2006. – с. 14-20

7.Фрицький О.Ф. Конституційне право України. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – с. 16-24

8.Конституційне право України: Інтерактивний курс. – Х.: Одісей, 2004. – с. 9

9.Шляхтун П.П. Конституційне право: словник термінів. – К.: Либідь, 2005.

10.Кравчук М.В. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права. – Тернопіль: Карт-бланш, 2002. – с. 123-129

11.Юридична енциклопедія: в 6-ти т. / Редкол.: Ю.С.Шемшученко (відп. ред.) та ін. – К.: Укр.. енцикл., 1998-2003.


1. Норма права – це загальнообов’язкове, формально-визначене правило поведінки (зразок, масштаб, еталон), встановлене або санкціоноване державою як регулятор суспільних відносин, яке офіційно закріплює міру свободи і справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечується всіма заходами державного впливу, аж до примусу. Норма права є найменшою частинкою права, яка містить правило фізичної поведінки і встановлює покарання за його невиконання.

Норма права має певну структуру. Структура норми права являє собою її внутрішню побудову, для якої характерний усталений зв’язок компонентів, які її утворюють:

  • гіпотеза;

  • диспозиція;

  • санкція.

Гіпотеза – частина норми, в якій зазначаються обставини, за яких ця норма буде здійснюватися. Такими обставинами можуть бути дії людей чи події.

Диспозиція – частина норми, в якій зазначаються права чи обов’язки суб’єктів права.

Санкція – частина норми, в якій зазначаються заходи державного примусу у разі порушення диспозиції.

Наведемо приклад визначення структури правової норми – стаття 148 ККУ: „Підміна чужої дитини, вчинена з корисливих або інших особистих мотивів, карається обмеженням волі на строк до 5 років або позбавленням волі на той самий строк.” Диспозиція – „підміна чужої дитини”, гіпотеза – „вчинена з корисливих або інших особистих мотивів”, санкція – „карається обмеженням волі на строк до 5 років або позбавленням волі на той самий строк”.

Стаття закону та норма права відрізняються. Іноді у статті нормативного акту може бути сформульовано по кілька норм або лише частина норми.


2.Конституційно-правова норма – це загальнообов’язкове правило поведінки, встановлене або санкціоноване державою з метою охорони та регулювання суспільних відносин, які становлять предмет галузі конституційного права. Конституційно-правові норми – це особливий різновид норм системи національного права України. Їм властиві риси, притаманні для всіх правових норм, а саме:

  • вони встановлюються чи санкціонуються державною;

  • виражають державну волю українського народу;

  • є формально визначені, загальнообов’язкові правила поведінки;

  • закріплюються в правових актах, що видаються компетентними державними органами;

  • мають двосторонній характер, тобто встановлюють не тільки права, але й обов’язки учасників правовідносин;

  • передбачають наявність особливого механізму реалізації, елементами якого є матеріальні, ідеологічні, соціально-психологічні та правові чинники.

Разом з тим конституційно-правовим нормам властивий цілий ряд специфічних якостей, ознак і особливостей, що є одним із факторів виділення конституційного права в окрему галузь національного права.

Особливості конституційно-правових норм:

  • особлива вага і значення конституційно-правових норм в системі національного права України. Вони регламентують серцевину суспільних відносин – відносин, що складаються в процесі основ повновладдя українського народу, що забезпечує їх домінуюче становище та беззаперечний вплив на правові норми і правові відносини інших галузей права;

  • вони виконують інтеграційні функції в правовій системі України, тобто об’єднують її в одне цілісно-системне утворення, визначають найсуттєвіші її структурні та функціональні характеристики, напрямки вдосконалення і розвитку;

  • конституційно-правовим нормам притаманна особлива юридична природа, вони мають найвищу юридичну силу, найбільшу стабільність у порівняння з іншими галузями права, підвищений рівень охорони з боку держави, особливий механізм реалізації;

  • нормам конституційного права властивий політичний характер, оскільки предметом цієї галузі права є державно-політичні відносини влади, тобто політичні відносини, що виникають і здійснюються в сфері функціонування держави.


3. До специфічних особливостей норм конституційного права належать особливості їхньої структури. Як відомо, правова норма складається з трьох частин – гіпотези, диспозиції, санкції.

Більшість конституційно-правових норм та їх основа – конституційні норми не мають повної структури. У багатьох з них відсутня санкція, деякі складаються лише з диспозиції.

Якщо проаналізувати наявність елементів структури конституційно-правових норм, то можна дійти таких висновків.

Гіпотеза як частина правової норми містить у собі умови, обставини, з настанням яких можливо або необхідно здійснювати її диспозицію. Призначення гіпотези – визначати сферу і межі регулятивної дії диспозиції правової норми. Щодо конституційно-правових норм, то гіпотеза частіше за все висловлює загальні або конкретні умови, за наявності яких діють правила поведінки учасників правовідносин, що містяться у даній нормі. У Конституції України є й гіпотези, загальні для цілої групи державно-правових норм і інститутів.

Диспозиція – це частина юридичної норми, в якій зазначаються права або обов’язки суб’єктів правовідносин. Вони являють собою центральну, основну частину норми, яка вказує дозволену (можливу), обов’язкову і заборонену (неприпустиму) поведінку суб’єктів. Зміст впливу диспозиції конституційно-правових норм більш багатогранний; він виявляється у регулюванні, орієнтації, ідеологічній, політичній оцінці явищ і процесів тощо.

Санкція являє собою частину норми, в якій зазначено заходи державного примусу в разі невиконання або порушення її диспозиції. Тому і призначення санкції – забезпечувати здійсненність диспозиції правової норми. У конституційному праві санкції мають свою специфіку. Дуже часто в них встановлюються загальні принципи відповідальності і підпорядкованості (наприклад, відповідальність народного депутата за невиконання принципу несумісності посад), внаслідок чого ці норми є обов’язковими. У ряді випадків у конституційно-правових нормах містяться відсилки до норм поточного законодавства з приводу конкретних санкцій за невиконання тих чи інших конституційних приписів.

Для конституційно-правових норм характерне неоднакове поєднання згаданих елементів. Досить рідко трапляються норми, які містять у собі всі елементи структури. Значно частіше конституційно-правові норми містять диспозицію і досить рідко виражають гіпотезу.


4.Класифікацію конституційно-правових норм здійснюють за різними підставами з метою вивчення їх особливостей та аналізу на предмет ефективної реалізації.

За змістом конституційно-правові норми поділяють на:

  • норми, що закріплюють засади конституційного ладу;

  • норми, що закріплюють основи правового статусу людини і громадянина;

  • норми, що закріплюють систему органів державної влади тощо.


За ступенем визначеності припису конституційно-правові норми бувають:

  • диспозитивні – це такі норми, які надають право обрання варіанту поведінки на власний розсуд, якщо на це в законі немає конкретної заборони (наприклад, право на свободу совісті);

  • імперативні – це такі норми, що передбачають єдино можливий варіант поведінки (наприклад, прийняття до громадянства України – це виключна прерогатива Президента України).

За призначенням у механізмі правового регулювання конституційно-правові норми поділяються:

  • матеріальні – це норми, що виражають зміст діяльності державних органів, визнаючи їх правовий статус;

  • процесуальні – норми, що закріплюють порядок, способи, методи здійснення цієї діяльності шляхом встановлення конкретних організаційно-правових (процесуальних) форм реалізації норм матеріального права. Матеріальні норми відповідають на питання „що робити?”, а процесуальні – „як робити?”, іншими словами, взаємозв’язок між ними – це зв’язок змісту і форми.

За характером припису, що міститься в нормі конституційно-правові норми бувають:

  • зобов’язальні – це такі юридичні норми, які встановлюють обов’язок особи вчинити певні позитивні дії (наприклад, Конституція України зобов’язує здійснювати законодавче регулювання і контроль за забезпеченням конституційних прав, свобод і обов’язків громадян України);

  • забороняючі – це такі норми, які при здійсненні статичної регулятивної функції покладають на особу пасивні обов’язки – утримуватись від певних дій (наприклад, згідно з Конституцією України кожен із нас повинен утримуватись від дій, які спрямовані на будь-яке пряме чи непряме обмеження прав, встановлення прямих чи непрямих переваг громадян за расовими і національними ознаками);

  • уповноважуючі – норми, які встановлюють суб’єктивні права з позитивним наповненням, тобто права на здійснення тих чи інших позитивних дій (наприклад, Конституція України уповноважує Президента України здійснювати цілу низку дій на реалізацію його конституційно-правового статусу).


Запитання для самоконтролю

1.Дайте загальне визначення норми права.

2.Розкрийте поняття конституційно-правової норми.

3.Визначте особливості конституційно-правової норми.

4.Охарактеризуйте структуру конституційно-правової норми.

5.Дайте класифікацію конституційно-правових норм





Конституційно-правова відповідальність: поняття, зміст, основні різновиди


План

1.Поняття конституційної відповідальності, її місце в системі юридичної відповідальності.

2.Зміст, особливості і види конституційної відповідальності.


Література:

1.Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії ВРУ 2-го скликання // ВВР. – 1996. - № 30.

2.Закон України „Про внесення змін до Конституції України” від 08.12.2004 // ВВР. – 2005. - № 2.

3.Коментар до Конституції України / Інститут законодавства Верховної Ради України. – К., 2006.

4.Конституційне законодавство України: законодавчі акти, коментар. – К.: Атіка, 2006.

5.Конституційне право України / За ред. В.Ф.Погорілка. – К.: Наукова думка, 2006. – с. 89-100

6.Кравченко В.В. Конституційне право України. – К.: Атіка, 2006. – с. 26-33

7.Фрицький О.Ф. Конституційне право України. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – с. 35-43

8.Шляхтун П.П. Конституційне право: словник термінів. – К.: Либідь, 2005..

9.Юридична енциклопедія: в 6-ти т. / Редкол.: Ю.С.Шемшученко (відп. ред.) та ін. – К.: Укр. енцикл., 1998-2003.


1.Порушення конституційно-правових норм тягне за собою конституційно-правову відповідальність.

Загальновідомо, що конституційно-правова відповідальність – це особливий вид соціальної відповідальності особи, об’єднань громадян тощо.

Однак це специфічний вид юридичної відповідальності, зміст якої обумовлений провідною роллю конституційного права в системі національного права України, незважаючи на те, що вона безпосередньо пов’язана і з іншими видами юридичної відповідальності.

Конституційно-правова відповідальність має досить складний політико-правовий характер, оскільки вона пов’язана з такими соціальними явищами, як народ, нація, держава, влада, політика.

Цей вид відповідальності настає за конституційний делікт (правопорушення), який виявляється в особливих негативних наслідках для суб’єктів конституційного правопорушення.

Об’єктом правопорушення є політико-правові суспільні відносини, які регламентуються нормами конституційного права України. Сутність цих правовідносин полягає в тому, що вони є найважливішими, основоположними, ґрунтуються на ідеях та практиці волевиявлення народу, в наслідок чого об’єктом правопорушень можуть бути владовідносини у сфері реалізації прав і свобод людини та громадянина в України, видання актів державних органів, Президента України, виборчих прав громадян, референдумів тощо.

Суб’єктами конституційно-правової відповідальності можуть бути органи державної влади, державні органи, вищі посадові особи, органи і посадові особи місцевого самоврядування, фізичні особи.

У найзагальнішому вигляді формами (санкціями) конституційно-правової відповідальності є:

  • скасування або призупинення нормативно-правового акту, який не відповідає Конституції;

  • дострокове припинення повноважень відповідних органів або посадових осіб;

  • визнання виборів або результатів референдумів недійсними;

  • відповідальність депутатів перед парламентом або перед місцевою радою;

  • офіційне визнання роботи державних органів, посадових осіб незадовільною (у тому числі шляхом висловлювання вотуму недовіри урядові, дострокове розформування підлеглого органу тощо).

Вказівки на можливість застосування таких санкцій містяться у відповідних нормах Конституції України, зокрема у статтях 81, 87, 111, 115, 118, 126.

2.Поряд з санкціями існують і підстави конституційно-правової відповідальності.

Відомо, що ця відповідальність буває двох видів:

  • ретроспективна, коли відповідальність настає у разі, якщо для цього існує нормативна основа, внаслідок якої підставою конституційно-правової відповідальності є вчинення відповідним органом, посадовою особою або депутатом правопорушення;

  • позитивна, яка полягає у відповідальному ставленні органу або особи до своїх обов’язків, виконання ними своїх обов’язків.

Саме такими і є підстави для цього виду конституційно-правової відповідальності, що безпосередньо випливають з правового статусу органу, посадової особи, депутата.

Проте оцінити їх поведінку іноді неможливо, оскільки у відповідному нормативно-правовому акті такі підстави не визначені. Це пояснюється тим, що виконання приписів таких актів забезпечується у конституційному праві як безпосередньо, так і в поєднанні з іншими видами юридичної відповідальності інших галузей права. Тому конституційно-правова відповідальність в цілому – це, безумовно, юридична відповідальність у широкому розумінні слова.

Однак виділяють і конституційну відповідальність у вузькому (власному) розумінні слова, яка стосується лише певного кола суб’єктів і санкцій.

Це підтверджує положення частини 4 статті 81 Конституції України, згідно з яким у разі невиконання вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності повноваження народного депутата України припиняються достроково на підставі закону за рішенням суду.

У свою чергу, конституційно-правова відповідальність поєднується з кримінальною, адміністративною та іншими видами відповідальності. Тому підставою для притягнення до конституційно-правової відповідальності може бути порушення як норм конституційного права, так, приміром, і норм кримінального законодавства. Наприклад, вчинення Президентом України державної зради або іншого злочину є підставою для усунення його з поста в порядку імпічменту (стаття 111 Конституції).

Специфічною рисою конституційно-правової відповідальності є її політичний характер, який враховується тоді, коли норми права взагалі не порушуються. У цьому разі конституційна відповідальність пов’язується з тими діями, що розцінюються як негативні в політичному плані. Прикладом такого виду відповідальності є колективна відповідальність уряду перед парламентом, передбачена статтею 87 Конституції України. Притягнення уряду до такого виду відповідальності визначається не критеріями законності дій КМУ або його окремих членів, а додержанням політики, яка визначається передусім на підставі волевиявлення депутатів парламенту, оцінки дій уряду тощо. Приміром, заслуховування діяльності КМУ на Днях уряду полягає не в застосуванні відповідних заходів нормативного характеру, а в оцінці його роботи з точки зору додержання тієї програми, а й політики, яку прийняла Верховна Рада України після сформування уряду.

Отже, як засіб забезпечення приписів правових норм, завдяки вище переліченим підставам, конституційно-правова відповідальність реалізується:

  • безпосередньо в межах конституційно-правових відносин;

  • через конституційно-правові норми у поєднанні з нормами інших галузей права;

  • на підставі норм інших галузей права, які забезпечують виконання приписів норм конституційного права;

  • внаслідок порушення норм інших галузей права, зокрема кримінального;

  • на підставі того, що норми відповідних галузей права не порушуються, але відповідний орган або посадову особу притягають до політичної відповідальності.

Згадані підстави впливають на санкції конституційно-правової відповідальності, до яких належать:

  • відповідальність народних депутатів перед Верховною Радою України;

  • усунення з поста або з посади;

  • дострокове припинення повноважень органів державної влади, інших державних органів або посадових осіб;

  • вимушена відставка посадових осіб;

  • достроковий розпуск органу державної влади;

  • скасування або призупинення дії актів державних органів або посадових осіб;

  • визнання виборів до представницьких органів недійсними;

  • втрата народним депутатом мандата у зв’язку з відмовою скласти присягу;

  • відповідальність особи, що випливає зі стану громадянства;

  • невиконання рішень Конституційного Суду України органами державної влади, посадовими особами тощо.

При висвітленні питань конституційно-правової відповідальності, як правило, дослідники зосереджують увагу на таких суб’єктах відповідальності, як вищі органи виконавчої влади та вищі посадові особи як представники державної влади.


Запитання для самоконтролю

1.Дайте визначення конституційної відповідальності.

2.Визначте місце конституційної відповідальності в системі юридичної відповідальності.

3.Охарактеризуйте зміст і особливості конституційної відповідальності.

4.Дайте характеристику видів конституційної відповідальності.





Конституційно-правові відносини, їх види


План

1.Поняття конституційно-правових відносин, їх елементи.

2.Суб”єкти конституційно-правових відносин.

3.Об”єкти конституційно-правових відносин.

4.Види конституційно-правових відносин.

5.Юридичні факти в конституційному праві.


Література:

1.Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії ВРУ 2-го скликання // ВВР. – 1996. - № 30.

2.Закон України „Про внесення змін до Конституції України” від 08.12.2004 // ВВР. – 2005. - № 2.

3.Коментар до Конституції України / Інститут законодавства Верховної Ради України. – К., 2006.

4.Конституційне законодавство України: законодавчі акти, коментар. – К.: Атіка, 2006.

5.Конституційне право України / За ред. В.Ф.Погорілка. – К.: Наукова думка, 2006. – с. 74-89

6.Кравченко В.В. Конституційне право України. – К.: Атіка, 2006. – с. 20-26

7.Фрицький О.Ф. Конституційне право України. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – с. 24-35

8.Конституційне право України: Інтерактивний курс. – Х.: Одісей, 2004. – с. 9-10

9.Шляхтун П.П. Конституційне право: словник термінів. – К.: Либідь, 2005.

10.Юридична енциклопедія: в 6-ти т. / Редкол.: Ю.С.Шемшученко (відп. ред.) та ін. – К.: Укр.. енцикл., 1998-2003.

1.Конституційно-правові відносини – це суспільні відносини, врегульовані конституційно-правовими нормами, тобто відносини, суб’єкти яких наділяються взаємними правами і обов’язками згідно з приписами конституційно-правових норм. За змістом це найважливіші для забезпечення життєдіяльності суспільства відносини, спрямовані на здійснення народовладдя, забезпечення прав і свобод людини і громадянина, які після врегулювання їх нормами конституційного права набувають характеру конституційно-правових. Саме в рамках конституційно-правових відносин приписи конституційно-правових норм втілюються у поведінку суб’єктів конституційного права.

Конституційно-правові відносини характеризуються рисами як спільними для всіх видів правовідносин, так і специфічними, притаманними лише цьому виду правовідносин.

Так, конституційно-правові відносини мають єдину для всіх правовідносин структуру – об’єкт, суб’єкт і зміст (суб’єктивні права та юридичні обов’язки), а їхня специфіка пов’язана:

  • з їхнім змістом – вони виникають в особливій сфері суспільних відносин (відносини владарювання), які є предметом конституційного права й пов’язані зі здійсненням публічної влади та реалізацією прав і свобод людини;

  • з особливостями об’єкта, суб’єкта та характером юридичних зв’язків між суб’єктами цих відносин.

Об’єкт конституційно-правових відносин – це явище, матеріальна чи нематеріальна (духовна) реальність, з приводу якої виникає суспільний стосунок, що регулюється конституційно-правовою нормою. Об’єкти конституційно-правових відносин виступають їх необхідним структуротвірним елементом, вони забезпечують зв’язок між суб’єктами і ними можуть виступати різноманітні явища – дії, матеріальні та нематеріальні блага. Наприклад, Конституція України до їх переліку відносить: народний і державний суверенітет, державну територію, державну символіку, українську мову, політичну та ідеологічну багатоманітність, землю, державний бюджет тощо. Специфічним об’єктом конституційно-правових відносин є публічна влада. Питання влади (застосування влади чи захисту від влади) тією чи іншою мірою зачіпають інтереси практично всіх суб’єктів конституційно-правових відносин. Об’єктом конкретних конституційно-правових відносин частіше всього виступають певні дії, що набувають відповідного оформлення. Наприклад, згідно зі статтею 88 Конституції України Верховна Рада України обирає зі свого складу Голову ВРУ, Першого заступника і заступника Голови ВРУ та відкликає їх з цих посад, а відповідні дії ВРУ оформлюються постановами.

Суб’єкти конституційно-правових відносин – це особи, спільноти людей, органи, організації тощо, які згідно з приписами конституційно-правових норм є носіями суб’єктивних юридичних прав і обов’язків. Суб’єктами конституційного права зазначені особи, організації можуть стати лише за умови їхньої правосуб’єктності, яка містить правоздатність і дієздатність.

Правоздатність – це обумовлена конституційно-правовою нормою здатність суб’єкта конституційно-правових відносин мати суб’єктивні права та юридичні обов’язки. Правоздатність фізичної особи в конституційно-правовій сфері настає від моменту її народження і припиняється після її смерті.

Дієздатність – це обумовлена конституційно-правовою нормою здатність суб’єкта конституційно-правових відносин своїми діями набувати і здійснювати суб’єктивні права та юридичні обов’язки. У повному обсязі дієздатність фізичної особи в конституційно-правовій сфері виникає з досягненням нею 18-ти років. В окремих випадках закон передбачає деякі винятки. Так, зміна громадянства дітей у разі зміни громадянства їхніх батьків, а також у разі усиновлення, може відбуватися тільки за згодою дітей, які досягли 15-ти років (стаття 16 ЗУ „Про громадянство України”); засновниками молодіжних і дитячих громадських організацій можуть бути громадяни України, громадяни інших держав, особи без громадянства, які також досягли 15-річного віку (стаття 11 ЗУ „Про об’єднання громадян”).

Коло суб’єктів конституційно-правових відносин є досить специфічним і характеризує особливість таких відносин щодо інших видів правовідносин. Так, суб’єктами конституційно-правових відносин можуть бути:

  • фізичні особи – громадяни, іноземці, біпатриди (особи, які мають два громадянства), апатриди (особи без громадянства);

  • спільноти (колективи) людей – народ України, територіальні громади, населення адміністративно-територіальних одиниць (районів, областей, АРК);

  • Українська держава в цілому;

  • АРК – невід’ємна складова частина України, що має автономний статус;

  • органи державної влади України та їхні посадові особи;

  • органи місцевого самоврядування та їхні посадові особи;

  • кандидати в депутати, кандидати у Президенти України, кандидати на посади сільських, селищних, міських голів;

  • народні депутати України;

  • депутати місцевих рад;

  • збори виборців;

  • депутати представницьких органів місцевого самоврядування, сільські, селищні, міські голови;

  • органи та посадові особи Верховної Ради України;

  • виборчі комісії;

  • об’єднання громадян – політичні партії, громадські організації, профспілки, релігійні об’єднання;

  • органи самоорганізації населення, загальні збори громадян за місцем проживання тощо.

Деякі із зазначених суб’єктів можуть виступати як носії прав та обов’язків, передбачених приписами лише конституційно-правових норм, тобто вони не можуть бути учасниками правовідносин, що виникають внаслідок реалізації інших видів норм національного права України (наприклад, збори виборців, народ України, збори громадян за місцем проживання тощо).

Зміст конституційно-правових відносин характеризується складною структурою. Умовно в конституційно-правових відносинах вирізняють юридичний (суб’єктивні права та юридичні обов’язки) і матеріальний ( фактична поведінка суб’єктів) зміст.

При цьому в конкретних конституційно-правових відносинах суб’єктивне право учасників конституційно-правових відносин – це їхня, гарантована конституційно-правовою нормою, можливість вільно діяти в певних, визначених нормою межах, а юридичний обов’язок – це установлена конституційно-правовою нормою вимога діяти певним, чітко визначеним чином або утримуватися від здійснення певних дій.

Юридичний зміст загальних конституційно-правових відносин виявляється через конституційно-правовий статус їх суб’єктів. При цьому загальні конституційно-правові норми не містять конкретного переліку суб’єктів і не індивідуалізують їхні взаємні права та обов’язки. Для таких відносин характерним є особливий механізм реалізації їх суб’єктами своїх прав та обов’язків. Так, у значній частині цих відносин права та обов’язки суб’єктів реалізуються не безпосередньо, а через інші правовідносини, що виникають внаслідок реалізації різних видів правових норм і мають конкретний характер.


2.Сторони, між якими в результаті подій і дій виникають конституційно-правові відносини, тобто індивідуалізовані, конкретні правові взаємозв'язки, що проявляються, передусім, у правах і обов'язках, є їхніми суб'єктами.

Суб'єкти конституційно-правових відносин мають багато спільного з суб'єктами інших видів правовідносин: володіють певним статусом, наділені відповідною правоздатністю, механіз­мом реалізації своїх повноважень та ін. їм притаманні й специ­фічні ознаки, зумовлені змістом і роллю тих суспільних відно­син, учасниками яких вони є: відіграють особливу роль у здійсненні влади, мають виняткові повноваження, а переважна більшість їхніх дій і вчинків має владно-імперативний характер; деякі з них є учасниками лише цих відносин і не можуть бути суб'єктами інших правовідносин (наприклад, територіальні утворення); переважна більшість з них є учасниками як конститу­ційно-правових, так і інших відносин тощо.

У конституційному праві не використовується поділ суб'єктів на фізичних і юридичних осіб, який є звичним, скажімо, в цивільному праві. У цій галузі є своя класифікація.

Суб'єкти конституційно-правових відносин поділяють так:

  • соціальні та національні спільноти (народ, який є джерелом влади; нації й інші етнічні групи, що мають право на само­визначення; класи в конституціях країн тоталітарного соціалізму);

  • держава та її складові частини (Україна як держава; суб'єкти федерацій або автономні утворення);

  • основні (неосновні можуть бути суб'єктами адміністративного права) державні органи і посадові особи (Глава держави, парламент, уряд, вищі суди, певні структурні підрозділи органів влади (комітети парламенту), органи місцевого самоврядування та ін.);

  • громадські об'єднання та колективи громадян (партії, спілки, асоціації, федерації, ліги тощо);

  • депутати представницьких органів влади;

  • адміністративно-територіальні одиниці, передбачені Конституцією та Законами України;

  • індивіди (громадяни, особи без громадянства, іноземці);

  • державні й інші підприємства, установи та організації, навчальні й інші державні, комерційні та приватні заклади;

  • виборчі комісії різних рівнів;

  • загальні збори громадян за місцем проживання та ін.

Наведений перелік суб'єктів конституційно-правових відносин не є вичерпним і може бути розширений та диференційований за іншими критеріями.


3.Об'єкти конституційно-правових відносин - це все те, з приводу чого їх учасники (суб'єкти) вступають у ці відносини, та здійснюючи конституційні права та обов'язки, задовольняють свої інтереси й потреби. Такими об'єктами є певні дії, особисті, соціальні чи державні блага. Вони можуть бути матеріальними та нематеріальними.

До матеріальних об'єктів конституційно-правових відносин належать:

  • політичні блага (конституційний лад, суверенітет, влада народу, державна влада, громадянство, депутатський мандат, територіальна цілісність тощо);

  • дії уповноважених суб'єктів (Верховної Ради України, Президента України, народного депутата України та ін.);

  • дії зобов'язаних суб'єктів (підпорядкованих органів державної влади; суб'єктів правовідносин, щодо яких прийнято відповідне рішення Конституційного Суду України);

  • речі й інші майнові та духовні блага (власність; незаборонена законом підприємницька діяльність; наукова, літературна і технічна творчість; авторські права; предмети споживання; гроші, цінні папери тощо);

  • поведінка суб'єктів конституційно - правових відносин (наявність у ній можливого складу правопорушення);

  • результати поведінки суб'єктів таких відносин;

  • природні об'єкти (точніше їхній стан - забезпечення еколо­гічної безпеки, підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, збере­ження генофонду українського народу).

Видами нематеріальних об'єктів конституційно-правових відносин є такі:

  • особисті нематеріальні блага людини та громадянина (життя, охорона здоров'я, честь і гідність тощо);

  • певні соціальні властивості й риси об'єднань і спільнот (незалежність їх від держави, їхня здатність впливати на державні інститути, добровільність вступу та перебування в них, рівність перед законом та ін.);

  • духовні цінності (конкретизуються в зобов'язанні держави сприяти історичній свідомості, традиціям і культурі української нації, розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної само­бутності всіх корінних народів і національних меншин України).


4.Існує різноманітна класифікація конституційно-правових відно­син. Найпоширеніша - за їхніми суб'єктами.

1. Відносини, в яких однією зі сторін є народ або держава загалам. У правовідносинах цього виду втілюється повновладдя народу та його основні засади (наприклад, ст. 5 Конституції України - "Носієм сувере­нітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування", чи ст. 12 Конституції України - "Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави").

2. Відносини, в котрих суб'єктами з однієї сторони держава, а з іншої - автономне утворення (ст. 134 Конституції України - "Автономна Республіка Крим є невід'ємною складовою части­ною України...").

3. Конституційно-правові відносини між державними органами (між Верховною Радою України та Кабінетом Міністрів України - пункти 11, 13 ст. 85 Конституції України; між про­куратурою й органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство - ч. З ст. 121 Конституції України).

4. Відносини, в яких сторонами є державні органи, депу­тати, об'єднання громадян, громадяни (між громадянами й органами державної влади та місцевого самоврядування -ст. 38 Конституції України; між народним депутатом і Кабінетом Міністрів України, керівниками інших органів державної влади й органами місцевого самоврядування, керівниками підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, - ст. 86 Конституції України та ін.).

За терміном дії конституційно-правові відносини поділяються на постійні (статус громадянства, що припиняється зі смертю громадянина чи його виходом з громадянства) й тимчасові (державно-правові відносини, пов'язані з організацією та про­веденням референдумів, виборів).

Виділяють також матеріальні (у них визначається зміст прав і обов'язків суб'єктів правовідносин) та процесуальні відносини (процедура реалізації матеріальних норм).

За цільовим призначенням розрізняють правоустановні та правоохоронні конституційно-правові відносини.


5.Наявність конституційно-правових норм і суб'єктів конститу­ційного права недостатня для виникнення конституційно-правових відносин. Для того, щоб вони виникли, потрібні певні життєві обставини, які, зазвичай, називають юридичними фактами.

Конституційно-правові факти - це факти реальної дійсності, з настанням яких виникають певні юридичні наслідки (з'явля­ються, змінюються чи припиняються конституційно-правові відно­сини). Вони виконують важливу функцію - залучають суб'єктів до конституційно-правових відносин. Отже, юридичні факти - це обставини, з якими пов'язані власне існування конституційно-правових відносин, їх виникнення, зміната припинення.

У юридичній літературі використовується різноманітна класи­фікація юридичних фактів, але найбільш обґрунтованою є та, в основу якої покладено названі нижче критерії.

1. Наслідки, що їх спричиняє юридичний факт: правоутворювальні (утворення Верховною Радою України районів -п. 29 ст. 85 Конституції України; утворення Кабінетом Міністрів України міністерств та інших центральних органів виконавчої влади - п. 9 ст. 116 Конституції України), правозмінні (обрання Президента України, досягнення громадянином встановленого законом віку, набуття особою громадянства України), правоприпинювальні припиняють відносини одного порядку та спону­кають становлення правовідносин іншого порядку - припинення депутатських повноважень, вихід з громадянства).

2. Форма юридичних фактів: позитивні (зумовлюють певні юридичні наслідки: обрання народним депутатом, набуття громадянства, складення присяги Президентом України) та негативні (не спричиняють юридичних наслідків - прикладом таких фактів є дострокове припинення повноважень народного депутата України в разі, якщо протягом 20 діб з дня виникнення обставин, які призводять до порушення вимог щодо несуміс­ності депутатського мандата з іншими видами діяльності, ці обставини ним не усунуто - п. 5 ст. 81 Конституції України).

3. Характер дії юридичного факту: факти обмеженої (одно­разової) дії (захист громадянином своїх конституційних прав у суді) та факти-стани (існують неперервно, тривалий час, по­стійно породжуючи юридичні наслідки-стан громадянства, пере­бування в шлюбі, на військовій службі тощо).

4. Характер зв'язку факту з індивідуальною волею особи - юридичні події (такі обставини, що об'єктивно не залежать від волі та свідомості людей: народження чи смерть фізичної особи; досягнення нею відповідного віку - "право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України, які досягай на день їх проведення вісімнадцяти років" (ст. 70 Конституції України); настання відповідного строку - "чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю останнього місяця п'ятого року повноважень Президента України" (ч. 5 ст. 103 Конституції України) та юридичні дії (залежать від волі суб'єкта: наприклад, відповідно до ст. 36 Конституції України, для реалізації права об'єднуватись у політичні партії та інші громадські організації досягнення громадянином відповідного віку не є єдиною і вирі­шальною умовою. Потрібні ще воля та бажання громадянина стати членом такої партії, організації, тобто його згода), що поділяються на правомірні (відповідають вимогам норм права) та неправо­мірні (не відповідають вимогам норм права). Правомірні дії поділя­ються на юридичні акти (спрямовані на досягнення певних право­вих наслідків - подання заяви про прийняття в громадянство; акти державних органів) і юридичні вчинки (не пов'язані зі вступом людей у конкретні правовідносини та незалежно від наміру особи тягнуть юридичні наслідки, приміром, народження дитини у осіб, які перебувають у фіктивному шлюбі, породжує всі юри­дичні обов'язки стосовно її утримання та виховання).

5. За складом - прості (складаються з одного факту, якого достатньо для настання юридичних наслідків - "прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету Міністрів України має наслідком відставку всього складу Кабінету Міністрів України" - ст. 115 Конституції України), та складні (становлять певну сукупність окремих фактів, необхідних для настання юридичних наслідків (наприклад, для виникнення депутатських відносин необхідна сукупність таких юридичних фактів: бути громадянином України, досягти 21 року, мати право голосу, про­живати в Україні протягом останніх 5 років - ст. 76 Конституції України).


Запитання для самоконтролю

1.Розкрийте поняття конституційно-правових відносин.

2.Охарактеризуйте елементи конституційно-правових відносин.

3.Хто є суб’єктом конституційно-правових відносин?

4.Визначте об’єкти конституційно-правових відносин.

5.Дайте характеристику видів конституційно-правових відносин.

6.Визначте місце юридичних фактів в конституційному праві.






















Конституційний розвиток на Україні

План

1.Загальна характеристика Конституції України та її юридичні властивості.

2.Поняття та види конституцій, їх структура та особливості.

3.Поняття та основні етапи розвитку конституційного процесу в Україні.

4.Конституційна реформа в Україні: концептуальні засади.

5.Порядок внесення змін і доповнень до Конституції України.


Література

1.Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії ВРУ 2-го скликання // ВВР. – 1996. - № 30.

2.Закон України „Про внесення змін до Конституції України” від 08.12.2004 // ВВР. – 2005. - № 2.

3.Коментар до Конституції України / Інститут законодавства Верховної Ради України. – К., 2006.

4.Конституційне законодавство України: законодавчі акти, коментар. – К.: Атіка, 2006.

5.Конституційне право України / За ред. В.Ф.Погорілка. – К.: Наукова думка, 2006. – с. 53-74

6.Рудик П.А. Конституційна реформа в Україні: проблеми та перспективи. – К.: Атіка, 2006.

7.Кравченко В.В. Конституційне право України. – К.: Атіка, 2006. – с. 43-75

8.Фрицький О.Ф. Конституційне право України. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – с. 60-102

9.Конституційне право України: Інтерактивний курс. – Х.: Одісей, 2004. – с. 16-25

10.Шляхтун П.П. Конституційне право: словник термінів. – К.: Либідь, 2005.

11.Юридична енциклопедія: в 6-ти т. / Редкол.: Ю.С.Шемшученко (відп. ред.) та ін. – К.: Укр.. енцикл., 1998-2003.


1.Чинну Конституцію України було прийнято парламентом – Верховною Радою України. Голосування було проведено 28 червня 1996 року о 9 годині 33 хвилини. В голосуванні взяло участь 387 народних депутатів України („за” – 338, „проти” – 18, „утрималось” – 5, „не голосувало” – 26).

Конституція України 1996 року за своєю структурою складається з преамбули та 15-ти розділів:

  • Загальні засади;

  • Права, свободи та обов’язки людини і громадянина;

  • Вибори, референдум;

  • Верховна Рада України;

  • Президент України;

  • Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади;

  • Прокуратура;

  • Правосуддя;

  • Територіальний устрій України;

  • Автономна Республіка Крим;

  • Місцеве самоврядування;

  • Конституційний Суд України;

  • Внесення змін до Конституції України;

  • Прикінцеві положення;

  • Перехідні положення.

Властивості Конституції України – це її специфічні риси, які відрізняють Конституцію від інших нормативно-правових актів, характеризують її сутність і зміст. Зазвичай виділяють юридичні, політичні та ідеологічні властивості Конституції України.

Юридичні властивості виражають правову природу Конституції та визначають її місце у правовій системі держави, системі національного законодавства. До основних юридичних властивостей Конституції України можна віднести такі:

1.Конституція України як Основний Закон є головним джерелом національного права України, ядром усієї правової системи, юридичною базою чинного законодавства. Ця властивість обумовлена тим, що Конституція України визначає сфери суспільних відносин, які підлягають правовому (зокрема законодавчому) регулюванню, встановлює ієрархію нормативно-правових актів. Так, наприклад, стаття 92 Конституції України встановлює досить широкий перелік питань, які визначаються або встановлюються тільки законами України. Вони стосуються прав і свобод людини і громадянина, громадянства, організації та діяльності органів державної влади, засад місцевого самоврядування тощо.

2.Конституція України характеризується юридичним верховенством, що означає її пріоритетне становище в системі національного законодавства України, вищу юридичну силу щодо всіх інших правових актів. Принцип верховенства Конституції є проявом загальнішого принципу верховного права як необхідної ознаки правової держави, і цей принцип прямо закріплюється в частині 2 статті 8 Конституції України: „Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй”.

Конституція України характеризується верховенством не лише стосовно до актів національного законодавства, а й щодо міжнародних договорів, що передбачено частиною 2 статті 9 Конституції: „Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України”.

3.Важливою юридичною властивістю Конституції України є її стабільність, яка забезпечується особливим, ускладненим порядком внесення до неї змін і доповнень. Так, розділ 13 Конституції встановлює досить складну процедуру зміни Конституції України, яка пов’язана з тим, що, по-перше, вона не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України (частина 1 статті 157), по-друге, Конституція України взагалі не може бути змінена з наставанням певних обставин – в умовах воєнного або надзвичайного стану (частина 2 статті 157), по-третє, положення Конституції України, які закріплюють засади конституційного ладу України, форми народного волевиявлення, порядок зміни Конституції України можуть бути змінені лише всеукраїнським референдумом, що призначається Президентом України, по-четверте, зміни до інших положень Конституції України вносяться Верховною Радою України двома третинами голосів від її конституційного складу.

4.До юридичних властивостей Конституції України можна також віднести пряму дію її норм, що згідно з частиною 3 статті 8 Конституції України означає можливість звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України.

5.Юридичною властивістю Конституції України є особливий правовий захист, який має на меті забезпечення дотримання конституційних положень, захист від порушень як „знизу” – фізичними і юридичними особами, так і „згори” – різними гілками державної влади. В той же час захист Конституції України може здійснюватися лише правовими засобами. Вони передбачають застосування органами державної влади, посадовими особами з метою дотримання Конституції України форм і методів діяльності в рамках наданої компетенції. Конституції деяких держав (наприклад, Словаччини, ФРН) передбачають можливість застосування і неправових засобів захисту, закріплюючи право народу чинити опір неконституційній владі, але їх застосування можливе лише в надзвичайних ситуаціях.


2.Конституція (від. лат. – установлення, устрій ) – це система правових норм конкретної держави, що закріплюють засади організації економічного, соціального, політичного і духовного життя суспільства, визначають організацію і функціонування державної влади та основи взаємовідносин держави і особи. Конституція є політико-правовим документом, у якому знаходять свій концентрований офіційний вияв і закріплення найважливіші засади суспільного і державного устрою: форми власності, права і свободи людини і громадянина, форма державного правління, територіальна організація держави та ін.

Класифікація конституцій в літературі традиційно здійснюється за допомогою таких критеріїв: форма конституції; термін дії; спосіб прийняття; порядок внесення змін і доповнень; установлені конституцією форма правління, форма державного устрою і державно-політичний режим тощо.

1. За формою (структурою) конституції поділяються на писані та неписані. Писана конституція являє єдиний нормативний акт або кілька актів, перелік яких чітко визначений. Своєю чергою, неписана конституція складається з чітко не визначеної кількості джерел, серед яких можуть бути як писані (акти парламенту, судові прецеденти), так і неписані або усні (конституційні звичаї). При цьому остання група джерел складає значну частку в структурі конституції.

Конституційна доктрина вимагає писаної форми конституції. „Конституції немає, - говорив Т.Пейн, - якщо її не можна покласти в кишеню”.

Сьогодні не мають писаної конституції лише Велика Британія та деякі її колишні колонії (Австралія, Нова Зеландія). Так, конституцію Великої Британії, як зазначалося вище, складають норми статутного права, які містяться в таких актах, як Велика хартія вільностей (1215 р.), Петиція про права (1628 р.), Білль про права (1689 р.), Акт про престолонаслідування (1701 р.), закони про парламент (1911 і 1949 рр.), Консолідований закон про народне представництво (1983 р.), Закон про расові відносини (1986 р.) та в інших, а також норми загального права і конституційні звичаї.

Доцільно розмежовувати поняття писаної та формально юридичної конституції. Так, конституція може мати письмову форму, але не наділяється найвищою юридичною силою і , отже, не має формально-юридичного характеру. Наприклад, в Ізраїлі було прийнято парламентські акти, де зібрано положення конституційного значення, але їх не можна розглядати як формально-юридичну конституцію, оскільки ці акти не мають вищої юридичної сили щодо інших законів.

2.За терміном дії конституції поділяються на постійні і тимчасові. Більшість конституцій не передбачають певного терміну дії, себто є постійними, але це не означає неможливості їх зміни або скасування. Тимчасові конституції приймаються на обмежений строк або до настання певних подій, наприклад, до прийняття нової конституції.

3.За способом прийняття розрізняють октройовані (дарові „згори”) та народні конституції (прийняті представницьким органом або шляхом референдуму).

Октроювання – це односторонній акт, внаслідок якого суверен установлює або змінює державний лад, умови здійснення політичної влади. До октройованих відносять конституції, даровані монархом (Непал, 1990 р.), після чого його влада обмежується, президентом (Єгипет у 50-60-х роках) народові, та конституції, даровані метрополією своїй колонії, яка проголошувалася незалежною державою (Конституція Нігерії 1960 р.).

4.За порядком зміни, внесення поправок і доповнень конституції поділяють на: жорсткі, які змінюються і доповнюються в особливому порядку, з дотриманням ускладненої (порівняно із звичайною законодавчою) процедури; гнучкі, які змінюються в такому ж порядку, як і звичайні закони.

Останнім часом така класифікація втрачає сенс, оскільки всі формальні конституції є жорсткими, а гнучкою може бути конституція в її матеріальному розумінні. При цьому набуває поширення класифікація конституцій залежно від ступеня ускладнення процедури їх зміни на:

  • дуже жорсткі (конституція США), які передбачають обмеження установчої влади колом конституційних положень, що можуть змінюватися („обмеження за предметом перегляду”), чи обставинами, за яких забороняється вносити будь-які зміни до конституції;

  • менш жорсткі (конституції Пакистану, 1973 р.; Іспанії, 1978р.; Казахстану, 1995 р.), які передбачають суттєво ускладнену процедуру зміни лише „укріплених” статей.

За таким критерієм Конституцію України можна віднести до конституцій типу дуже жорстких, що випливає зі змісту статті 157 Конституції України : „Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України.

Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану”.

5.За формою правління, яка закріплюється в конституції, розрізняють монархічні (наприклад, Конституція Японії 1947 р.) та республіканські (наприклад, конституції Франції 1958 р.; України 1996 р.).

6.Залежно від державно-політичного режиму розрізняють демократичні, авторитарні й тоталітарні конституції. Згідно з конституційною доктриною конституція може бути лише демократичною, такою, що встановлює належну модель організації влади, реально гарантує права та свободи людини і громадянина. Авторитарні (такі, що обмежують певні права людини, насамперед громадянські і політичні) або тоталітарні ( затверджують одну ідеологію як загальнообов’язкову і державну та однопартійну систему) конституції за великим рахунком взагалі не можна називати конституціями з огляду на їхній антиконституційний зміст. Це, скоріше, квазіконституції або статутні документи держави.

7.За формою державного устрою розрізняють конституції федеративні (США,ФРН) і унітарні (Польща, Угорщина та ін.), різновидом яких є унітарні держави, у складі яких є автономні утворення.

Виходячи з цього підвиду, в Україні існує два види конституцій: Конституція України і Конституція Автономної Республіки Крим. Для з”ясування сутності цих видів необхідно розглянути їх загальні й особливі риси.

Загальним для цих видів конституцій є те, що вони побудовані на основі єдиних принципів і властивостей, які характерні для сучасного конституційного будівництва в Україні.

Особливості полягають у тому, що:

  • юридична сила цих конституцій неоднакова. Конституція України має вищу юридичну силу на всій території України, Конституція АРК – лише на території Криму як частини території України. Крім того, всі нормативні акти, які видають у Криму, мають відповідати нормам і не суперечити Конституції України;

  • Конституція України – Основний Закон унітарної держави. Цю особливість відображено у змісті Конституції;

  • Конституція АРК – Конституція автономної республіки, яка є складовою невід’ємною частиною території України;

  • Конституція України виражає волю всього українського народу, визначає організацію України як єдиної багатонаціональної держави, основи правового статусу АРК, побудови на її території органів представницької, виконавчої і судової влади. конституція АРК виражає волю народу, який проживає на її території і який є частиною народу України, організовує побудову влади на своїй території на підставі основ її організації, визначених Конституцією України;

  • згадані види конституцій мають специфічні структуру й особливості.

В юридичній науці часто-густо стверджують, на жаль, без визначення певного критерію, що існують юридична і фактична конституції.

Юридична конституція у матеріальному і формальному значенні – це завжди певна система правових норм, які регулюють відповідне коло суспільних відносин.

Щодо так званої фактичної конституції, то аж ніяк не можна погодитися з позицією деяких учених, згідно з якою фактична конституція – це реальний стан суспільних відносин, які становлять предмет конституційного регулювання.

Вже зазначалося, що предмет правового регулювання, в тому числі й конституційного, включає дві взаємопов’язані складові – суспільні відносини і норми, що їх регулюють. Виходячи з цього, фактична конституція – це власне суспільні відносини, тобто те, що реально існує поза межами конституційно-правового регулювання. Тому не може бути так званої фактичної конституції, доки вона не буде „одягнена” у відповідну правову форму.


3.Під конституційним процесом розуміється процес розробки і прийняття конституційних та інших нормативно-правових приписів, які стосуються організації конституційного ладу України, прав та свобод людини і громадянина, конституційно-правового статусу органів державної влади, засад місцевого самоврядування та територіального устрою держави.

Основні етапи розвитку конституційного процесу в Україні:

  • перший (від часів Козацько-гетманської держави до повалення російського самодержавства);

  • другий (після повалення російського самодержавства до радянського періоду існування української державності);

  • третій (за радянських часів);

  • четвертий (із дня проголошення Декларації про державний суверенітет України до прийняття Конституції 1996р.).

Перший етап. Початки конституційного процесу сягають часів Козацько-гетманської держави. Договір і морська конвенція з Османською ордою (1648р.) і Зборівська угода з Польським королівством (1649р.), які підписав Б.Хмельницький, заклали основи автономії України.

Нові відносини між Україною і Московщиною були юридично оформлені договором 1654р. Цей договір складався з двох документів:

  • Березневих статей” Б.Хмельницького, де були сформульовані умови, на яких Україна і Московська держава об’єднувалися в союз;

  • жалуваних грамот московського царя Олексія Михайловича Богданові Хмельницькому та Війську Запорозькому.

Договір із царем передбачав мінімальну залежність від Московії і відкривав Україні перспективу для розвитку своєї державності.

Тільки несумлінне виконання цього договору з боку Московії, спрямованість її політики на знищення самостійності України і перетворення її на звичайну провінцію московської держави збудило протидію українського народу і привело до відродження ідеї самостійності української держави. Це знайшло своє віддзеркалення у Пактах і конституції законів та вольностей Війська Запорізького, укладених 5 квітня 1710 року у місті Бендерах. Автором цього акту був гетьман Війська Запорізького Пилип Орлик, тому в літературі він отримав назву „Конституція Пилипа Орлика”.

За своїм змістом цей документ можна розцінювати як першу в Європі конституцію в сучасному її вигляді (В.Копейчиков).

Конституція П.Орлика складалася з преамбули та її 16-ти параграфів, у яких були зафіксовані:

  • основні принципи організації й функціонування Української держави;

  • проголошувався курс на вихід із союзу з московським царем;

  • наголошувалося на необхідності поділу влад на законодавчу та судову.

Конституція П.Орлика була чинною на Правобережній Україні до 1714р.

Спроби розробки проектів конституцій України мали місце і в подальшому. Так у 1846-1847рр. член Кирило-Мефодіївського братства Г.Андрузький підготував „Начерки Конституції Республіки”, а у 1884р. видатний український вчений і політичний діяч М.Драгоманов розробив проект Конституції України під назвою „Проект оснований устава украинского общества „Вольний союз” („Вільна спілка”). За цим проектом Російська імперія мала бути перетворена на децентралізовану державу (на зразок США або Швейцарії).

Курс на повну самостійність України передбачав проект Конституції під назвою „Основний закон „Самостійної України” – спілки народу українського”. Його було опубліковано у вересні 1905р. в першому числі часопису Української народної партії „Самостійна Україна”.

Отже, перший етап розвитку конституційного процесу в Україні – це етап зародження конституційної правотворчості, утвердження ідеї конституціоналізму та самостійності української держави.

Другий етап. За доби Центральної Ради (березень 1917р.-листопад 1920р.) в Україні конституційний процес набрав реального характеру. Він позначається значною кількістю конституційно-правових актів. Це, зокрема:

  • Перший Універсал (червень 1917р.) Української Центральної Ради (далі – УЦР), який розглядається як „статут автономії України”;

  • Другий Універсал (липень 1917р.) УЦР, який можна розглядати як своєрідний договір між УЦР і Тимчасовим урядом у Петербурзі;

  • Третій Універсал (20 листопада 1917р.) УЦР, який проголосив побудову відносин з Росією не на автономних, а на федеративних засадах;

  • Четвертий Універсал (січень 1918р.) УЦР, який проголосив Українську Народну Республіку „самостійною і від нікого незалежною, вільною суверенною державою українського народу”;

  • Конституція Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вольностей УНР, 29 квітня 1918р.);

  • Закони про тимчасовий державний устрій України (29 квітня 1918р.);

  • Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці (12 листопада 1920р.);

  • Закон „Про Державну Народну Раду Української Народної Республіки” (12 листопада 1920р.).

За часів панування в Україні Гетьманату (з 29 квітня по 13 грудня 1918р.) були прийняті:

  • Грамота до всього українського народу” (29 квітня 1918р.), яка відновлювала старі порядки, скасовувала всі акти, прийняті УЦР, у т.ч. й Конституцію УНР;

  • Закон „Про тимчасовий державний устрій України” (29 квітня 1918р.) та ін.

Після повалення гетьманського режиму в Україні встановлюється інститут Директорії. Серед правових актів Директорії, що мали конституційне значення, були:

  • Декларація Директорії (13 грудня 1918р.);

  • Закон „Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР”;

  • Закон „Про Державну Народну Раду УНР”;

  • Універсал Директорії УНР (22 січня 1919р.).

Крім того, за часів Директорії було розроблено проект Конституції УНР під назвою „Основний державний закон Української Народної Республіки”.

Неабияке значення для характеристики розвитку конституційного процесу в Україні мають конституційні акти Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Серед них є:

  • Статут Української Національної Ради (18 жовтня 1918р.);

  • Прокламація Української Національної Ради (19 жовтня 1918р.);

  • Відозва Української Національної Ради (1 листопада 1918р.);

  • Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії (13 листопада 1918р.);

  • Передвступний договір” (1 грудня 1918р.) про майбутню злуку УНР і ЗУНР.

Отже, другий етап розвитку конституційного процесу в Україні мав чітку визначену демократичну спрямованість, забезпечував за європейськими нормами становлення української державності.

Третій етап розвитку конституційного процесу в Україні починається з падіння Директорії і створення так званого другого українського радянського уряду. За радянських часів було прийнято чотири Конституції (1919р, 1929р., 1937р. і 1978р.). Ці документи з точки зору вимог теорії конституціоналізму можна вважати конституційними досить умовно, вони були скоріше „квазіконституціями” (В.Кравченко).

Для конституцій „радянського типу” характерні такі риси:

  • усі їх демократичні положення мали формальний характер;

  • віддзеркалювали всі основні комуністичні ідеологічні штампи;

  • заперечували принцип розподілу влади та незалежне правосуддя;

  • ігнорували міжнародні стандарти у галузі прав і свобод людини і громадянина.

Четвертий етап. Початок новітнього – четвертого етапу розвитку конституційного процесу в Україні пов’язаний з розбудовою незалежності. Цей етап хронологічно можна поділити на три періоди:

Перший період характеризується прийняттям 16 липня 1990р. Декларації про державний суверенітет України і початком підготовки проекту нової Конституції України:

  • 24 жовтня 1990р. Верховна Рада Української РСР утворила конституційну комісію (комісію з розробки нової Конституції Української РСР) на чолі з Л.М.Кравчуком;

  • 19 червня 1991р. Верховна Рада УРСР ухвалила Концепцію нової Конституції України, яку розробила конституційна комісія;

  • 26 жовтня 1993р.комісія підготувала останній варіант проекту нової Конституції України, але він не був розглянутий у зв’язку із загостренням політичної ситуації в країні, посиленням протистояння різних гілок влади. Конституційний процес було фактично перервано.

Другий період починається після завершення дострокових парламентських і президентських виборів:

  • 10 листопада 1994р. Верховна Рада України затверджує новий склад конституційної комісії, співголовами якої стали Президент України Л.Д.Кучма та голова Верховної Ради України О.О.Мороз;

  • 8 червня 1995р. між Верховною Радою і Президентом України укладається Конституційний договір про організацію державної влади та місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції України. Цей договір дав новий імпульс для прискорення конституційного процесу.

Третій період охоплює такі події:

  • 24 листопада 1995р. конституційна комісія України створює нову робочу групу з підготовки проекту нової Конституції України;

  • конституційна комісія України схвалює проект Конституції, який підготувала робоча група, і передає його разом із зауваженнями і пропозиціями конституційної комісії на розгляд до Верховної Ради України;

  • 5 травня 1996р. Верховна Рада України створює тимчасову спеціальну комісію з доопрацювання проекту Конституції України;

  • 28 червня 1996р. після колективного (на пленарному засіданні Верховної Ради України, яке проходило майже цілу добу) обговорення переважною, кваліфікованою більшістю голосів приймається нова Конституція України.


4.Проблеми реалізації та вдосконалення Конституції України, її принципів і положень постали вже в перші роки після прийняття Основного Закону нашої держави. Їх впровадження у життя вимагало і вимагає нині здійснення цілого комплексу реформ, серед яких і реформи політичної системи України. І пошуки в цьому напрямі останніми роками активізувалися, про що свідчить низка поданих колишнім Президентом України Л.Д.Кучмою і народними депутатами України законопроектів про внесення змін до Конституції України.

24 грудня 2003 року Верховна Рада України проголосувала за проект Закону „Про внесення змін до Конституції України”, основні положення якого зводилися до такого.

Строк повноважень Верховної Ради України, обраної у 2002 році, - визначався чотири роки, а строк повноважень парламенту, обраного в 2006 році, - п’ять років.

Вважалося, що конституційний склад парламенту в кількості 450 народних депутатів обирається у 2006 році на основі засад пропорційної виборчої системи з обранням народних депутатів України в багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків політичних партій відповідно до закону.

На народного депутата України поширювався принцип несумісності посад. Однак народний депутат міг бути одночасно членом Кабінету Міністрів України.

Крім підстав дострокового припинення повноважень депутата, викладених у статті 81 Конституції України, передбачалося, що інші його повноваження можуть бути достроково припинені в разі його невходження до складу депутатської фракції політичної партії, від якої він був обраний, або виходу депутата зі складу цієї фракції.

Передбачалося, що у Верховній Раді України формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів від конституційного складу парламенту, яка вносить пропозиції Президенту України щодо кандидатури Прем’єр-міністра та членів КМУ та є відповідальною за діяльність уряду.

У проекті були перелічені підстави дострокового припинення повноважень Верховної Ради України Президентом України у разі, якщо протягом одного місяця у Верховній Раді не сформовано коаліції депутатських фракцій; протягом трьох місяців парламентом не обрано Президента України; протягом шістдесяти днів після відставки уряду не сформовано персональний склад КМУ; протягом тридцяти днів однієї чергової сесії Верховної Ради пленарні засідання не можуть розпочатися.

Проектом передбачалося, що право законодавчої ініціативи у Верховній Раді належить Президентові України, народним депутатам та КМУ.

Істотні зміни проект вніс до частини 4 статті 94 Конституції України, які передбачали, що у разі, якщо Президент України не підписав закон і не оприлюднив його у строк, визначений Основним Законом, закон невідкладно офіційно оприлюднюється Головою Верховної Ради України за його підписом.

Певні зміни вносилися проектом у процедуру обрання Президента України.

Зокрема, передбачалося, що Президент України обирається всенародним голосуванням.

У разі дострокового припинення повноважень Президента України відповідно до статей 108-111 Конституції України виконання обов’язків Президента України на період до обрання і вступу на пост нового глави держави покладалися на Голову Верховної Ради України.

У проекті зазнав певних змін порядок формування КМУ. Зокрема, міністри оборони та закордонних справ призначалися парламентом за поданням Президента України, а інші члени уряду – Верховною Радою України за поданням Прем’єр-міністра України.

Водночас Президентові надавалося право зупиняти дію актів уряду з мотивів невідповідності їх Конституції і законам України з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності.

Для того, щоб положення згаданого проекту Закону про внесення змін до Конституції України, дістали своє законодавче закріплення у відповідних статтях Конституції України, він повинен був пройти всі стадії процедури, передбаченої розділом 13 Основного Закону „Внесення змін до Конституції України”.

Відповідно до статті 154 Конституції, першою стадією внесення змін до Конституції України є внесення законопроектів про такі зміни суб’єктами , визначеними цією статтею, тобто Президентом України або народними депутатами у кількості не менш як третини конституційного складу Верховної Ради України.

Оскільки ініціатором цього проекту була Верховна Рада України, то проект Закону „Про внесення змін до Конституції України” відповідно до статті 154 Конституції України підтримала третина народних депутатів від конституційного складу парламенту.

Друга стадія процедури внесення змін до Конституції України полягає у направленні законопроекту до Конституційного Суду України для одержання його висновку щодо його відповідності вимогам статті 157 Конституції України.

Згідно зі статтею 157 Конституції України її не може бути змінено, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини та громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи порушення територіальної цілісності України.

Крім того, Конституцію може бути змінено в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Третя стадія процедури внесення змін до Конституції України настає після одержання Верховною Радою висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту статтям 157, 158 Конституції України.

При цьому, залежно від того, яких розділів Основного Закону стосуються зміни, розрізняють два варіанти внесення таких змін.

Відповідно до статті 155 Конституції України законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділу 1”Загальні засади”, розділу 3”Вибори. Референдум” і розділу 13”Внесення змін до Конституції України”, попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України.

Законопроект про внесення змін до розділу 1”Загальні засади”, розділу 3”Вибори. Референдум” і розділу 13”Внесення змін до Конституції України” подається до Верховної Ради України Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

При цьому повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів 1,3 і 13 Конституції з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання.

Четвертою стадією процедури внесення змін до Конституції України є затвердження всеукраїнським референдумом, який призначає відповідно до статті 156 Конституції України Президент України.

Стаття 158 Основного Закону передбачає, що законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою України, і закон не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради України не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту.

Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень також не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України.

На підставі ЗУ ”Про внесення змін і доповнень до Конституції України” від 8 грудня 2004 року, з врахуванням цих змін і доповнень, Конституція України вступила в дію з 1 січня 2006 року.


5.Порядок внесення змін та доповнень до Конституції України закріплено розділом 13 Конституції України „Внесення змін до Конституції України” (статті 154-159), який містить такі положення.

Законопроект про внесення змін до Конституції України може бути поданий до Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.

Законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділу 1 „Загальні засади”, розділу 3 „Вибори. Референдум” і розділу 13 „Внесення змін до Конституції України”, попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України.

Законопроект про внесення змін до розділу 1 „Загальні засади”, розділу 3 „Вибори. Референдум” і розділу 13 „Внесення змін до Конституції України” подається до Верховної Ради України Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України.

Повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів 1, 3 і 13 цієї Конституції з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання.

Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України.

Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою України, і закон не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради України не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту.

Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України.

Законопроект про внесення змін до Конституції України розглядається Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 цієї Конституції.

Запитання для самоконтролю

1.Дайте характеристику Конституції України та її юридичних властивостей.

2.Охарактеризуйте види конституцій, їх структуру та особливості.

3.Дайте характеристику основних етапів розвитку конституційного процесу в Україні.

4.Визначте концептуальні засади конституційної реформи в Україні.

5.Розкрийте порядок внесення змін і доповнень до Конституції України.





Основні засади конституційного ладу України

План

1.Поняття конституційного ладу, його елементи

2.Конституційне закріплення політичної та економічної системи України

3.Принцип поділу влади

4.Суверенітет України, форми його прояву

5.Конституційно-правове регулювання державних символів України


Література:

1.Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії ВРУ 2-го скликання // ВВР. – 1996. - № 30.

2.Закон України „Про внесення змін до Конституції України” від 08.12.2004 // ВВР. – 2005. - № 2.

3.Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990р.

4.Постанова Верховної Ради УРСР „Про проголошення незалежності України” від 24 серпня 1991р.

5.Коментар до Конституції України / Інститут законодавства Верховної Ради України. – К., 2006.

6.Конституційне законодавство України: законодавчі акти, коментар. – К.: Атіка, 2006.

7.Веніславський Ф. Взаємодія гілок державної влади як принцип основ конституційного ладу України // Право України. – 1998. - №1. – с. 34-38

8.Колісник В. Національний суверенітет та право нації на самовизначення // Вісник Академії правових наук України. – 2001. - №1. – с. 33-39

9.Конституційне право України / За ред. В.Ф.Погорілка. – К.: Наукова думка, 2006.- с. 100-113

10.Рудик П.А. Конституційна реформа в Україні: проблеми та перспективи. – К.: Атіка, 2006.

11.Кравченко В.В. Конституційне право України. – К.: Атіка, 2006.- с. 75-106

12.Фрицький О.Ф. Конституційне право України. – К.: Юрінком Інтер, 2006.- с. 102-121

13.Конституційне право України: Інтерактивний курс. – Х.: Одісей, 2004.- с. 25-36


1.Конституційний лад України - це такий порядок, при якому дотримуються права і свободи людини і громадянина, держава підпорядкована праву (є конституційною), сприяє утвердженню справедливих, гуманних і правових взаємозв’язків між людиною, громадянським суспільством і державою.

Конституційна держава характеризується такими рисами:

  • обмеженістю (підпорядкованістю) державної влади правом і народним суверенітетом;

  • забезпеченням такої обмеженості відповідними гарантіями.

Поняття конституційного ладу не можна зводити лише до наявності чи відсутності конституції, воно має характеризувати реальну обмеженість держави конституцією, гарантованість прав і свобод людини і громадянина. (В. Кравченко)

Не можна ототожнювати поняття „конституційний лад” і „державний лад”. Останнє є більш ширшим, ніж перше.

Увага! Державний лад може бути конституційним, якщо мова йде про конституційну державу, і неконституційним, як, наприклад, державний лад тоталітарної держави.

Державний лад – це система основних політико-правових, економічних, соціальних відносин, які закріплюються державно-правовими (конституційно-правовими) нормами.

Конституційний лад передбачає наявність юридичної конституції, але не зводиться лише до факту її існування. Конституційний лад може набути реального змісту лише за умови:

  • демократичного характеру конституції;

  • реального дотримання її положень.

Засади конституційного ладу – це система основних принципів організації державної влади в конституційній державі, взаємовідносини держави з людиною, громадянським суспільством.

Основні принципи конституційного ладу України, які є базою для конституційного регулювання найважливіших суспільних відносин, закріплені у першому розділі Конституції України „Загальні засади”. Він складається з 20 статей.

Стаття 1 Конституції проголошує Україну суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою.

Основні засади конституційного ладу:

1.Суверенітет – необхідний атрибут державної влади, що становить важливу засаду конституційного ладу України. Він вимагає:

  • верховенства державної влади на всій території;

  • єдності і неподільності державної влади;

  • незалежності і самостійності державної влади.

2.Демократизм передбачає правління, створеного і діючого за волею народу. Тільки народ є єдиним джерелом влади безпосереднього та через органи державної влади і місцевого самоврядування.

3.Соціальність. Кажучи про Україну як соціальну державу, слід брати до уваги її орієнтацію на здійснення ефективної соціальної політики. Держава допомагає перш за все тим групам населення, які не можуть самостійно підтримувати гідний людини рівень існування (сироти, інваліди, безробітні тощо).

4.Гуманізм конституційного ладу означає, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визначається в Україні най вищою цінністю. Забезпечення прав і свобод людини і громадянина є головним обов’язком держави.

5.Плюралізм. Цей принцип виключає можливість існування в суспільстві будь-якої обов’язкової ідеології, передбачає завдання держави сприяти організації та діяльності всіх політичних партій, інших партій, діяльність яких не суперечить положенням Конституції і чинного законодавства України. Держава гарантує свободу ідеологічного вибору і політичної діяльності, рівність усіх суб’єктів права власності та господарювання.

6.Розподіл влади. Організація державної влади в Україні здійснюється на принципі її розподілу на:

  • законодавчу;

  • виконавчу;

  • судову.

Три гілки влади діють відносно самостійно і незалежно одна від одної таким чином, щоб не допустити можливості домінування однієї з них та узурпації внаслідок цього всієї повноти влади в одних руках.

7.Верховенство права. Сутність цього принципу полягає в тому, що держава може видавати лише такі закони, які відповідають принципам природного (надпозитивного) права. Складовими елементами принципу верховенства права є:

  • верховенство закону, зокрема, визнання за Конституцією найвищої юридичної сили;

  • панування закону, безумовне підпорядкування закону всіх членів суспільства та держави в цілому;

  • визнання пріоритету прав людини перед державою;

  • віднесення до предмету законодавчого регулювання найважливіших суспільних відносин у всіх сферах суспільного життя.

8. Унітаризм. Конституція (стаття 2) проголошує Україну унітарною державою, що означає відсутність на її території інших утворень, які б мали ознаки суверенітету і право вступати у відносини з іншими державами, а також право виходу зі складу України.

9. Республіканізм. В Україні встановлено республіканську форму правління (частина 1 статті 5 Конституції), що відповідає історичним традиціям української державності і принципу демократизму. Конституція закріплює за народом виключне право визначати і змінювати в Україні конституційний лад.

10. Статус української мови як державної. Державною мовою вважається визнана Конституцією або чинним законодавством основна мова держави. Згідно частини 1 статті 10 Конституції України державною мовою в Україні є українська мова. Це покладає на державу обов’язок забезпечувати всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

11. Гарантованість місцевого самоврядування. Конституція України закріплює гарантоване державою право та реальну здатність територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання в сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста – самостійно або під відповідальність органів і посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України.

Таким чином, українська держава захищає конституційний лад і забезпечує його стабільність. Внесення змін щодо його основних принципів можливе тільки в разі схвалення їх на всеукраїнському референдумі. Наша країна перебуває тільки на початку шляху до затвердження конституційного ладу. Він стає реальністю тільки тоді, коли приписів демократичної конституції дотримується як держава, так і її громадяни.


2. Основні елементи політичної та економічної системи України знайшли своє закріплення у розділах 1, 2 Конституції України та в деяких інших законодавчих актах.

Політична система України – це сукупність правових норм, що встановлюють конституційно-правовий статус політичних інститутів суспільства та регулюють відносини між ними. Інститутами політичної системи є:

  • держава та її органи (Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Конституційний Суд України, місцеві органи виконавчої влади);

  • політичні партії;

  • громадські організації (профспілки, об’єднання підприємців, молодіжні, жіночі, ветеранські організації тощо);

  • органи місцевого самоврядування.

Основними елементами економічної системи України є сукупність основних форм власності та право на підприємницьку діяльність. Стаття 41 Конституції України закріплює три форми власності:

  • державну;

  • приватну;

  • комунальну.

Основою сучасної ринкової економіки є право приватної власності та право на підприємницьку діяльність, не заборонену законом. Кожен з нас має право володіти, користуватися та розпоряджатися певною власністю. Кожен з нас, на власний ризик, може займатися будь-якою підприємницькою діяльністю, за винятком випадків, передбачених законом.


3. Державна влада – це важливе політико-правове явище, сутність якого полягає в тому, що виражаючи хоча б формально волю всіх громадян держави, влада здійснює спрямовуючий, організуючий вплив на суспільство. На сьогодні принцип поділу державної влади є невід’ємною ознакою правової держави, тому стаття 6 Конституції України закріплює поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та судову.

Принцип поділу державної влади розробили Джон Локк (ХYII ст.) та Шарль Луї Монтеск’є (ХYIII ст.). Сутність цього принципу полягає в тому, що для нормального функціонування держави в ній повинні існувати три відносно незалежні одна від іншої гілки влади – законодавча, виконавча та судова. Якщо владу розподілено між трьома гілками, то жодна особа не зможе її узурпувати та сконцентрувати лише у своїх руках. Так, реалізація принципу поділу влади в Україні покликана запобігти концентрації всієї державної влади в руках однієї особи або одного органу через запровадження системи взаємних стримувань і противаг між органами, які належать до різних гілок влади.

Поділяється не сама влада, а механізм її здійснення. Він структурується за функціональною та суб’єктною ознаками. У першому випадку поділ влади означає виділення основних функціональних видів діяльності держави – законотворення, правозастосування та правосуддя. У другому – означає організаційний устрій держави як сукупність різних видів державних органів – законодавчих, виконавчих і судових з притаманною їм компетенцією, тобто державно-владними повноваженнями.


4. Суверенітет означає верховенство і незалежність влади, тобто її право на власний розсуд розв’язувати свої внутрішні та зовнішні справи, без втручання в них будь-якої іншої влади.

В науці конституційного права розрізняють кілька видів (форм) суверенітету:

  • державний суверенітет означає властивість держави самостійно і незалежно від влади інших держав здійснювати свої функції в середині держави і у відносинах з іншими державами;

  • національний суверенітет характеризує повновладдя нації, її політичну свободу, наявність у неї реальної можливості самостійно визначати спосіб свого національного життя, зокрема здатність самовизначатися і утворювати незалежну державу;

  • народний суверенітет означає повновладдя народу, верховенство його влади в державі. Принцип народного суверенітету, який означає визнання народу єдиним джерелом і верховним носієм влади в державі, є найважливішим принципом конституційного ладу. Зв’язок між державним і народним суверенітетом полягає в тому, що народ є єдиним джерелом влади, яка здійснюється державою та її органами.


5. Державні символи України – це встановлені Конституцією і законами України особливі розпізнавальні знаки, в яких втілені суверенітет, історичне минуле й ідейні цінності нашої держави. Згідно статті 20 Конституції України державними символами України є:

  • Державний прапор України – стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів;

  • Великий Державний Герб ще не існує, але він має бути розроблений з урахуванням Малого Державного Герба (Знак Княжої Держави Володимира Великого та Герба Війська Запорізького);

  • Державним Гімном України є національний гімн на музику М. Вербицького із словами першого куплету та приспіву твору П. Чубинського в редакції, встановленій Законом України „Про Державний Гімн України” від 6 березня 2003 року;

  • Столицею України є місто Київ.


Запитання для самоконтролю

1.Дайте визначення конституційного ладу.

2.Порівняйте поняття „конституційний лад” і „державний лад”.

3.Проаналізуйте політичну систему України.

4.Що являє собою економічна система України?

5.В чому полягає принцип поділу влади?

6.Розкрийте поняття суверенітету та форми його прояву.

7.Охарактеризуйте державні символи України.


Конституційна система органів державної влади України


План

1.Державна влада в Україні. Механізм стримувань та противаг.

2.Система органів державної влади в Україні.

3.Рада національної безпеки і оборони України: поняття, склад, функції та повноваження.


Література

1.Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії ВРУ 2-го скликання // ВВР. – 1996. - № 30.

2.Закон України „Про внесення змін до Конституції України” від 08.12.2004 // ВВР. – 2005. - № 2.

3.Закон України „Про Раду національної безпеки і оборони України” від 5 березня 1998 р.

4.Коментар до Конституції України / Інститут законодавства Верховної Ради України. – К., 2006.

5.Конституційне законодавство України: законодавчі акти, коментар. – К.: Атіка, 2006.

6.Конституційне право України / За ред. В.Ф.Погорілка. – К.: Наукова думка, 2006.

7.Рудик П.А. Конституційна реформа в Україні: проблеми та перспективи. – К.: Атіка, 2006.

8.Кравченко В.В. Конституційне право України. – К.: Атіка, 2006. – с. 232-244

9.Фрицький О.Ф. Конституційне право України. – К.: Юрінком Інтер, 2006.

10.Конституційне право України: Інтерактивний курс. – Х.: Одісей, 2004. – с. 220-232

11.Шляхтун П.П. Конституційне право: словник термінів. – К.: Либідь, 2005.

12.Юридична енциклопедія: в 6-ти т. / Редкол.: Ю.С.Шемшученко (відп. ред.) та ін. – К.: Укр.. енцикл., 1998-2003.


1.Однією з найважливіших складових конституційного права є питання організації і функціонування державної влади. Інститут державної влади є одним з основних інститутів науки конституційного права. Його зазвичай розглядають як організаційно-цілісний підрозділ нормативно-правового змісту не всіх норм конституційного права, а тільки Конституції, норми якої регулюють відповідний вид споріднених політико-правових суспільних відносин, пройнятих певною єдністю і виділених в окремий комплекс. До цього інституту включаються такі групи конституційних норм, які мають єдиний предмет правового регулювання, однією із складових якого і є державна влада.

Державна влада – це важливе політико-правове явище, сутність якого полягає в тому, що виражаючи хоча б формально волю всіх громадян держави, влада здійснює спрямовуючий, організуючий вплив на суспільство.

Передусім у демократичних країнах, до яких згідно зі статтею 1 Конституції України належить і наша країна, державна влада має бути легітимною. Тому в правовій державі, якою прагне стати Україна, первинним актом утвердження державної влади завжди повинен бути закон, а єдиним джерелом утвердження державної влади – народ. Щодо форми правового акта затвердження волі народу – то ним є Основний Закон держави – Конституція України.

У Конституції було законодавчо закріплено насамперед єдине джерело державної влади в Україні, яким згідно зі статтею 5 Конституції визнано лише народ, якому надано право визначати конституційний лад в Україні. Оскільки такий лад визначено у розділах 1-8 і 12 Конституції України, то є всі підстави вважати, що народ України згідно з частиною 3 статті 5 Конституції офіційно легітимізував державну владу в країні. У цій частині зазначається, що лише народ, а не держава, її органи або посадові особи, може змінювати конституційний лад, найважливішою складовою якого є державна влада.

У процесі висвітлення змісту соціально-політичних відносин, як важливої складової предмета конституційного права, безумовний інтерес становлять також відносини, що виникають у сфері власне державної влади, яка виявляється у процесі її організації та функціонування. Політичний характер суспільних відносин, своєрідне коло їх учасників, специфіка об’єктів регулювання дають підстави говорити про їх особливості.

Першою особливістю цих відносин є те, що стороною (учасником) переважної більшості з них виступає Українська держава, тому їх можна назвати державно-політичними відносинами владарювання. „Одягнуті” у правову форму, вони набувають якості конституційно-правових відносин.

Друга особливість соціально-політичних відносин полягає в тому, що державно-політичні відносини виникають у ході становлення й функціонування основних інституційних форм держави й відображають її політико-територіальну організацію. Ці відносини взаємозумовлені, а їх врегулювання конституційним правом можна розглядати як створення передумов для самого процесу державного владарювання.

За своєю сутністю державна влада повинна бути єдиною. Цього вимагає принцип державної єдності. Єдність державної влади розуміється не як єдність певного органу або неподільність функцій і компетенцій, а як єдність самого права, яке не може бути різним за своїм змістом для відповідного органу: воно повинно містити чітко визначені повноваження державних органів, виходячи з необхідності єдиних підходів до регулювання суспільних процесів.

Організація державної влади – відповідно до її поділу в Україні на законодавчу, виконавчу і судову визначається система державних органів, які здійснюють державну владу: єдиний законодавчий орган, органи виконавчої та судової влади. Саме ці державні органи є суб’єктами конституційно-правових відносин з приводу організації і функціонування державної влади в Україні.

Функціонування державної влади вирішальною мірою залежить від того, як законодавчо розподілено єдину державну владу між державними органами, які її здійснюють, - фактично єдиновладно, що було притаманно марксистсько-ленінській теорії поєднання влади й управління в організації і діяльності державних органів, або за демократичним принципом поділу цієї влади.

Згідно зі статтею 6 Конституції України єдина державна влада за принципом поділу влади здійснюється законодавчими, виконавчими та судовими органами державної влади, що дає змогу запобігти диктаторству будь-якої з них і водночас організувати їх спільну діяльність на основі взаємозалежності та взаємодії у процесі реалізації єдиної державної влади в Україні.

Принцип поділу державної влади розробили Джон Локк (17 ст.) та Шарль Луї Монтеск’є (18 ст.). Сутність цього принципу полягає в тому, що для нормального функціонування держави в ній повинні існувати три відносно незалежні одна від іншої гілки влади – законодавча, виконавча та судова. Якщо владу розподілено між трьома гілками, то жодна особа не зможе її узурпувати та сконцентрувати лише у своїх руках. Так, реалізація принципу поділу влади в Україні покликана запобігти концентрації всієї державної влади в руках однієї особи або одного органу через запровадження системи взаємних стримувань і противаг між органами, які належать до різних гілок влади.

Поділяється не сама влада, а механізм її здійснення. Він структурується за функціональною та суб’єктною ознаками. У першому випадку поділ влади означає виділення основних функціональних видів діяльності держави – законотворення, правозастосування та правосуддя. У другому – означає організаційний устрій держави як сукупність різних видів державних органів – законодавчих, виконавчих і судових з притаманної їм компетенцією, тобто державно-владними повноваженнями.

Іншим суб’єктом у цих правовідносинах згідно з Конституцією України є людина, життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість й безпека якої визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а у частині 2 статті 3 Конституції України викладено головні завдання держави перед людиною: держава відповідає перед людиною за свою діяльність, причому утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Метою діяльності зі здійснення державної влади в Україні державними органами згідно з Преамбулою Конституції України є забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя.

Відповідно до Конституції України державна влада здійснюється на основі державних програм.

На підставі викладеного можна запропонувати таке загальне поняття державної влади в Україні як конституційно-правового інституту: сутність конституційно-правового інституту державної влади в Україні полягає в її легітимності, яка дістає законодавче закріплення у Конституції завдяки волі народу, як єдиного джерела влади, і здійснюється згідно з основоположними принципами суверенітету, розподілу владу та верховенства права законодавчим, виконавчими і судовими органами на основі загальнодержавних програм, спрямованих на забезпечення прав і свобод людини як найвищої соціальної цінності, з метою досягнення гідних умов її життя.


2.Орган державної влади можна визначити як організаційно відокремлену і відносно автономну складову частину єдиного державного апарату України, що являє собою колектив громадян України (одну особу), які мають спеціальний статус, заснований у встановленому законом порядку для виконання завдань і функцій держави, наділений з цією метою відповідними державно-владними повноваженнями, які реалізуються у визначених законом правових та організаційних формах.

Стаття 6 Конституції України, закріплюючи принцип поділу влади, згідно з яким державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, визначила також і відповідні види органів у системі органів державної влади України: органи законодавчої, виконавчої та судової влади. Кожний із цих видів (незважаючи на спільні риси: статутно-правовий характер, участь у реалізації завдань і функцій держави, державно-владний характер повноважень, загальні принципи організації та діяльності тощо, які обумовлюють єдність системи органів державної влади України), характеризується специфічними ознаками (об’ємом компетенції, порядком формування, організаційними і правовими формами діяльності тощо) і являє собою її відповідну підсистему (систему нижчого рівня). Тим часом, деякі підсистеми органів державної влади (зокрема органи виконавчої та судової влади) можуть мати окремі ланки, які визначаються за різними критеріями – функціями, характером компетенції, територією діяльності тощо.

Органи законодавчої влади в демократичних державах – це представницькі законодавчі органи – народні (національні) представництва або легіслатури, які утворюються шляхом вільних і загальних виборів. Вони виражають волю всього народу, і їхньою основною функцією згідно з принципом поділу влади є законотворчість. Відповідно до статі 75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України. Конституювання Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади не означає, що закони в Україні можуть прийматися лише цим органом. Законодавча влада може здійснюватися народом України не тільки через своїх представників у Верховній Раді, а й безпосередньо – всеукраїнським референдумом, - хоча практики проведення законодавчого референдуму в Україні ще немає.

Органи виконавчої влади відповідно до принципу поділу влади утворюються для здійснення виконавчої та розпорядчої діяльності з керівництва господарською, соціально-культурною та адміністративно-політичною сферами життя суспільства. В юридичній літературі важливою ознакою органів виконавчої влади виділяють їх віднесення Конституцією та законами України до системи органів виконавчої влади, яка включає такі організаційно-правові рівні:

  • Кабінет Міністрів України – вищий орган у цій системі. КМУ спрямовує і координує роботу інших органів виконавчої влади;

  • центральні органи виконавчої влади – міністерства, державні комітети (державні служби) і центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом;

  • місцеві органи виконавчої влади – місцеві державні адміністрації, місцеві органи міністерств, державних комітетів та інших центральних органів виконавчої влади.

Специфічними рисами органів виконавчої влади є те, що вони:

  • формуються призначенням;

  • здійснюють особливий вид діяльності – виконавчу і розпорядчу діяльність, спрямовану на виконання Конституції та законів України, актів Президента України як безпосередньо, так і шляхом адміністративної правотворчості;

  • здійснюють діяльність на засадах поєднання єдиноначальності й колегіальності.

Органи судової влади – суди відповідно до принципу поділу влади здійснюють судову владу шляхом конституційного, цивільного, кримінального та адміністративного судочинства. Конституція України до системи судових органів відносить суди загальної юрисдикції (стаття 125 Конституції України) та Конституційний Суд України (стаття 147). Специфічними рисами органів судової влади є те, що вони:

  • провадять особливу юрисдикційну діяльність – правосуддя. Ця діяльність має правоохоронний характер, вона спрямована на охорону від будь-яких зазіхань на закріплені Конституцією України засади конституційного ладу, права і свободи людини і громадянина, права інститутів громадянського суспільства;

  • суди – це завжди колегіальні органи;

  • свою діяльність суди провадять в особливих процесуальних формах із дотриманням специфічних принципів – гласності в розгляді справ, змагальності й рівноправ’я сторін тощо.

Особливе місце в системі органів державної влади України посідає Президент України. Конституція України безпосередньо не відносить Президента України до якоїсь певної гілки влади (законодавчої, виконавчої чи судової) і закріплює його статус як глави держави, що дає можливість зробити висновок про особливий характер президентської влади як специфічної самостійної гілки влади. Проте це не означає, що Президент України стоїть над усіма іншими гілками влади, які мали б бути йому підпорядковані. Здійснюючи функції глави держави, Президент України бере участь у формуванні інших гілок влади (наприклад, призначає позачергові вибори до Верховної Ради, вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді, сформованої відповідно до статі 83 Конституції України, подання про призначення Верховною Радою Прем’єр-міністра України, призначає третину суддів КСУ тощо) і взаємодіє з ними. Конституція України наділяє Президента України певними владними повноваженнями стосовно органу законодавчої влади – Верховної Ради України та органів виконавчої влади. Але ці повноваження є необхідними елементами „системи струмувань і противаг”, яка забезпечує необхідний баланс влади і передбачає відповідні контрольні повноваження і щодо Президента України, наприклад, право Верховної Ради України усувати Президента України з поста в порядку імпічменту (стаття 111).

Особливу групу органів державної влади, які також безпосередньо не входять до законодавчої, виконавчої чи судової гілок влади, становлять органи прокуратури. Згідно зі статтею 121 Конституції України Прокуратура України становить єдину систему, на яку покладаються:

  • підтримання державного обвинувачення в суді;

  • представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом;

  • нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

  • нагляд за додержанням законів під час виконання судових рішень у кримінальних справах, а також під час застосування інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян;

  • нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами.

Прокуратуру України очолює Генеральний прокурор України, який призначається на посаду та звільняється з посади за згодою Верховної Ради Президентом України. Верховна Рада України може висловити недовіру Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади. Строк повноважень Генерального прокурора України – 5 років (стаття 122 Конституції України).


3.Рада національної безпеки і оборони України є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України. Правовою основою діяльності Ради національної безпеки і оборони України (далі – РНБО) є Конституція України, закони України, міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, акти Президента України.

Склад РНБО України. Головою РНБО України є Президент України. У разі дострокового припинення повноважень Президента України, виконання обов’язків Голови РНБО на період до обрання і вступу на пост нового Президента України покладається на Прем’єр-міністра України. Персональний склад РНБО формує Президент України. До складу РНБО за посадою входять Прем’єр-міністр України, Міністр оборони України, Голова Служби безпеки України, Міністр внутрішніх справ України, Міністр закордонних справ України. Для забезпечення організації роботи і виконання рішень РНБО до її складу входить Секретар, який призначається на посаду та звільняється з посади Президентом України і безпосередньо йому підпорядковується. Секретар РНБО має заступників, які за його поданням призначаються та звільняються з посади Президентом України. На посади Секретаря РНБО та його заступників можуть призначатися як цивільні особи, так і військовослужбовці.

Поточне інформаційно-аналітичне та організаційне забезпечення діяльності РНБО здійснює її апарат, який підпорядковується Секретареві РНБО.

Основною організаційною формою діяльності РНБО є її засідання. Рішення РНБО приймаються не менш як двома третинами голосів її членів. Прийняті рішення вводяться в дію указами Президента України.

Функції РНБО України:


  • внесення пропозицій Президентові України щодо реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони;

  • координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони у мирний час;

  • координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в умовах воєнного або надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України.

Повноваження РНБО України. Відповідно до вищевказаних функцій РНБО України:

  • розробляє та розглядає на своїх засіданнях питання, які відповідно до Конституції та законів України належать до сфери національної безпеки і оборони України, та подає пропозиції Президентові України щодо:

  • визначення стратегічних національних інтересів України, концептуальних підходів та напрямів забезпечення національної безпеки і оборони у політичній, економічній, соціальній, воєнній, науково-технологічній, екологічній, інформаційній та інших сферах;

  • проектів державних програм, доктрин, законів України, указів Президента України, директив Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України, міжнародних договорів, інших нормативних актів та документів з питань національної безпеки та оборони;

  • удосконалення системи забезпечення національної безпеки та організації оборони, утворення, реорганізації та ліквідації органів виконавчої влади у цій сфері;

  • проекту ЗУ про державний бюджет України по статтях, пов’язаних із забезпеченням національної безпеки і оборони України;

  • матеріального, фінансового, кадрового, організаційного та іншого забезпечення виконання заходів з питань національної безпеки і оборони;

  • заходів політичного, економічного, соціального, воєнного, науково-технологічного, екологічного, інформаційного та іншого характеру відповідно до масштабу потенційних та реальних загроз національним інтересам України;

  • доручень, пов’язаних з вивченням конкретних питань та здійсненням відповідних досліджень у сфері національної безпеки і оборони, органам виконавчої влади та науковим закладам України;

  • залучення контрольних, інспекційних та наглядових органів, що функціонують у системі виконавчої влади, до здійснення контролю за своєчасністю та якістю виконання прийнятих РНБО рішень, уведених в дію указами Президента України;

  • забезпечення і контролю надходження та опрацювання необхідної інформації, її збереження, конфіденційності та використання в інтересах національної безпеки України, аналізу на її основі стану і тенденцій розвитку подій, що відбуваються в Україні і у світі, визначення потенційних та реальних загроз національним інтересам України;

  • питань оголошення стану війни, загальної або часткової мобілізації, введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або окремих її місцевостях, оголошення в разі потреби окремих місцевостей України зонами надзвичайної екологічної ситуації;

  • здійснює поточний контроль за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони, подає Президентові України відповідні висновки та пропозиції;

  • залучає до аналізу інформації посадових осіб та фахівців органів виконавчої влади, державних установ, наукових закладів, підприємств та організацій усіх форм власності;

  • ініціює розроблення нормативних актів та документів з питань національної безпеки і оборони, узагальнює практику їх застосування та результати перевірок їх виконання;

  • координує і контролює переведення центральних і місцевих органів виконавчої влади, а також економіки країни на роботу в умовах воєнного чи надзвичайного стану;

  • координує і контролює діяльність органів місцевого самоврядування в межах наданих повноважень під час введення воєнного чи надзвичайного стану;

  • координує та контролює діяльність органів виконавчої влади по відбиттю збройної агресії, організації захисту населення та забезпеченню його життєдіяльності, охороні життя, здоров’я, конституційних прав, свобод і законних інтересів громадян, підтриманню громадського порядку в умовах воєнного та надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України.


Запитання для самоконтролю

1.Розкрийте поняття державної влади.

2.В чому полягає механізм стримувань та противаг?

3.Охарактеризуйте систему органів державної влади в Україні.

4.Визначте склад Ради національної безпеки і оборони України.

5.Дайте характеристику функцій і повноважень Ради національної безпеки і оборони України.





Конституційні основи правового статусу людини і громадянина в Україні

План

1.Поняття та принципи інституту правового статусу людини і громадянина.

2.Міжнародно-правові стандарти прав людини: поняття, види та призначення.

3.Поняття та види основних прав і свобод людини і громадянина в Україні.

4.Особисті (громадянські) права та свободи людини і громадянина в Україні.

5.Політичні права та свободи людини і громадянина в Україні.

6.Соціальні, економічні та культурні права і свободи людини в Україні.

7.Характеристика конституційних обов’язків громадян України.

8.Конституційні гарантії прав і свобод людини і громадянина в Україні.


Література

1.Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії ВРУ 2-го скликання // ВВР. – 1996. - № 30.

2.Закон України „Про внесення змін до Конституції України” від 08.12.2004 // ВВР. – 2005. - № 2.

3.Коментар до Конституції України / Інститут законодавства Верховної Ради України. – К., 2006.

4.Конституційне законодавство України: законодавчі акти, коментар. – К.: Атіка, 2006.

5.Всеобщая декларация прав человека // Юридический вестник. – 1998. - №4. – с. 5-16

6.Европейская Конвенция о защите прав и основных свобод // Юридический вестник. – 1998. - №4. – с. 17-18

7.Бородін І. Права та свободи громадян, їх класифікація, гарантії реалізації // Право України. – 2001. - №12. – с. 32-34

8.Буроменський М. Застосування міжнародно-правових норм про права людини у внутрішньому правопорядку України // Вісник Академії правових наук України. – 1999. - №1. – с. 86

9.Конституційне право України / За ред. В.Ф.Погорілка. – К.: Наукова думка, 2006. – с. 113-145

10.Кравченко В.В. Конституційне право України. – К.: Атіка, 2006. – с. 106-174

11.Фрицький О.Ф. Конституційне право України. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – с. 121-212

12.Конституційне право України: Інтерактивний курс. – Х.: Одісей, 2004. – с. 36-69

13.Шляхтун П.П. Конституційне право: словник термінів. – К.: Либідь, 2005.

14.Юридична енциклопедія: в 6-ти т. / Редкол.: Ю.С.Шемшученко (відп. ред.) та ін. – К.: Укр.. енцикл., 1998-2003.


1.В науці конституційного права виділяють правовий статус особи і правовий статус громадянина. Правовий статус особи охоплює всі категорії населення, що проживають на території України – громадян України, осіб без громадянства і іноземців. Правовий статус громадянина охоплює тільки громадян України. Отже, правовий статус особи за своїм обсягом значно ширше , ніж правовий статус громадянина.

Під конституційно-правовим статусом особи розуміють загальні, основоположні засади, за допомогою яких у Конституції визначаються основні права, свободи й обов’язки людини і громадянина, а також гарантії їх здійснення, тобто можливість мати, володіти, користуватися і розпоряджатися економічними, політичними, культурними та іншими соціальними цінностями, благами, користуватися свободою дій і поведінки в межах Конституції та інших законів.

Елементами правового статусу людини і громадянина є:

  • суб’єктивні права і свободи;

  • суб’єктивні обов’язки;

  • гарантії реалізації прав і свобод;

  • правосуб’єктність;

  • деліктоздатність;

  • принципи правового статусу;

  • громадянство.

Суб’єктивне право – це передбачені і закріплені в юридичних нормах межі можливої поведінки особи щодо інших суб’єктів права. Це форма вираження встановлених законом можливостей вибору певного виду і міри своєї поведінки.

Свобода – це суб’єктивне право особи, що представляє собою передбачені і закріплені в правових нормах способи можливої поведінки. Це вихідне поняття проблеми прав людини. За відсутності у людини свободи вона не може володіти і реально користуватися своїми правами. Саме свобода створює умови для реального набуття прав та їх реалізації. Свободу людини визначають її певні ознаки. Люди є вільними від народження, і ніхто не має права порушувати їх природні права. У демократичному суспільстві саме держава є гарантом свободи людини. Свобода також характеризується принципом рівних правових можливостей, принципом правового сприяння і правової охорони, закріпленими Конституцією України. Одночасно з цим свобода людини як об’єктивна реальність виходить за межі, врегульовані правом, і переноситься в систему інших соціальних норм, які існують в демократичному суспільстві. Тобто тут діють не тільки норми права, але й норми моралі. Можна зробити висновок, що встановлені законом можливості в одних випадках називають правами, в інших – свободами. Це означає, що коли вибір пов’язаний з користуванням конкретними матеріальними благами – застосовують термін „право”, а коли вибір пов’язаний з більш високим ступенем свободи вибору поведінки - застосовується термін „свобода”. Буває так, що одну і ту ж можливість можна характеризувати як право, так і свободу (наприклад, право сповідувати релігію = свобода віросповідання, право обирати місце проживання = свобода пересування тощо).

Обов’язок – це регламентована державою і закріплена в Конституції необхідність, яка встановлює кожному громадянину певний вид і міру поведінки, а також відповідальність у випадку їх невиконання.

Між поняттями „права”, „свободи” і „обов’язки” існує певний зв’язок:

  • основні права і свободи, а також обов’язки, є правами, свободами і обов’язками як людини, так і громадянина, і поширюються на всіх громадян України;

  • вони мають особистий характер, їх не можна передавати іншим особам, заповідати чи успадковувати;

  • вони виникають на основі загальних правовідносин;

  • вони виражають стосунки громадян і держави;

  • вони не припиняють своєї чинності і не виникають знову;

  • вони невід’ємні;

  • вони існують постійно, поки особа є громадянином України;

  • їх реальність забезпечується державним та суспільним ладом.

Правосуб’єктність – одне з вихідних понять юридичної науки. Загальне поняття правосуб’єктність дається в теорії держави та права. Правосуб’єктність – це здатність громадян мати юридичні права і своїми діями набувати юридичних обов’язків. Вона включає правоздатність і дієздатність.

Правоздатність – це здатність громадянина мати юридичні права і володіти юридичними обов’язками. Вона настає з моменту народження і припиняється зі смертю громадянина, або з моменту реєстрації юридичної особи, а припиняється з моменту її ліквідації. Правоздатністю людина володіє незалежно від віку, соціального та майнового стану, національної приналежності або релігії. Правоздатність – це невід’ємна категорія.

Дієздатність – це здатність громадянина своїми діями набувати юридичних прав і нести юридичні обов’язки. Дієздатність може бути обмежена судом, вона також може бути неповною.

Конституційне суб’єктивне право потребує для свого виникнення правосуб’єктності – тобто правоздатності і дієздатності. Коли її у людини немає, то немає і можливості володіти суб’єктивними конституційними правами. Наприклад, неповнолітні, які не мають виборчої правоздатності, не мають і суб’єктивного права обирати та бути обраними у представницькі органи держави.

Деліктоздатність – це здатність особи нести юридичну відповідальність за свої вчинки.

Факторами, які забезпечують реальне здійснення прав і свобод громадянина, є гарантії їх реалізації. Їх можна поділити на дві групи:

  • загальні гарантії – вони стосуються всіх або більшості прав і свобод;

  • спеціальні гарантії – вони стосуються окремих прав і свобод або їх груп.

Загальні гарантії поділяються на певні види: політичні, економічні, соціальні, культурні (духовні) гарантії. До спеціальних гарантій належать юридичні та організаційно-політичні гарантії. Перші чотири види реалізуються відповідними соціальними системами – політичною, економічною, соціальною, культурною системами. Так, політичними гарантіями може бути багатопартійна система, яка передбачає можливість для громадян приймати участь у діяльності різноманітних партій, громадських організацій, створювати їх самому, займатися профспілковою діяльністю тощо.

Юридичними гарантіями є правові норми, які закріплюють юридичні принципи, що складають цілісну систему в національному законодавстві, а саме:

  • принцип вільності і рівності усіх громадян перед законом і судом;

  • принцип рівності у своїй гідності і правах;

  • принцип невідчужуваності і непорушності прав;

  • принцип невичерпаності прав;

  • принцип гарантованості прав і свобод;

  • принцип права на громадянство;

  • принцип національного режиму для іноземців;

  • принцип права на оскарження в суді рішень і дій державних органів;

  • принцип відшкодування моральної та матеріальної шкоди;

  • принцип права на інформацію щодо своїх прав і свобод;

  • принцип недопустимості зворотної дії закону;

  • принцип права на правову допомогу;

  • принцип презумпції невинності;

  • принцип імунітету свідка;

  • принцип недопустимості обмеження прав та свобод громадян.

Всі ці принципи закріплені в Конституції та законах України і мають величезне значення для реалізації громадянами своїх прав та свобод.

Організаційно-політичні гарантії представляють собою цілісну систему державних органів, діяльність яких направлена на захист і охорону основних прав і свобод громадян України, а саме:

  • парламент України (стаття 92);

  • Президент України (стаття 102);

  • КМУ, міністерства (стаття 116);

  • місцеві державні адміністрації (стаття 119);

  • суди (стаття 55);

  • Уповноважений Верховної Ради з прав людини (стаття 55);

  • прокуратура (стаття 121);

  • адвокатура (стаття 59);

  • політичні партії і громадські організації (стаття 36);

  • органи місцевого самоврядування (стаття 143);

  • міжнародні судові установи (стаття 55);

  • держава в цілому.

Одним із основних елементів правового статусу є громадянство – це правовий зв’язок між фізичною особою і державою, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках.

Конституційні принципи правового статусу людини і громадянина – це вихідні положення, на основі яких визначаються зміст і умови реалізації прав, свобод і обов’язків людини і громадянина. Це такі принципи:

  • свободи людини (стаття 21);

  • рівності людей у своїй гідності та правах (стаття 21);

  • невідчужуваності та непорушності прав і свобод людини (стаття 22);

  • гарантованості прав, свобод і обов’язків людини і громадянина (стаття 22);

  • невичерпаності конституційного переліку прав і свобод людини і громадянина (стаття 22);

  • рівності конституційних прав і свобод громадян України та рівності їх перед законом (стаття 24);

  • єдності прав людини та її обов’язків перед суспільством (стаття 23).


2.Кожна держава визначає характер взаємозв’язків суспільства й особи, держави та громадянина, тому, як офіційний представник суспільства, вона юридично закріплює права та обов’язки людини і громадянина. Відповідно основні права і свободи людини, закріплені, як правило, в Конституції держави, визначають спрямованість діяльності держави.

Права людини – це певні можливості людини, які необхідні для її існування та розвитку в конкретно історичних умовах, об’єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку всього людства і мають бути загальними та рівними для всіх людей.

Люди мають багато прав, щоб привести їх до певної системи, вони розподіляються за певними ознаками. За сферою суспільних відносин та характером потреб людини або цінностей, що виступають їхнім об’єктом, основні права людини поділяються на:

  • фізичні (необхідні для фізичного існування, для задоволення біологічних, матеріальних потреб – право на життя, житло, безпечне природне середовище, належний рівень матеріального забезпечення);

  • особисті (щодо збереження, розвитку та захисту морально-психологічної індивідуальності людини, її світогляду та духовності – право на ім’я, честь, гідність, свободу віросповідання, переконань, сумління тощо);

  • культурні (щодо збереження, розвитку національної самобутності, доступу до духовних здобутків людства, їхнє засвоєння, використання та участь у подальшому розвитку – право на освіту, виховання, користування надбаннями культури та мистецтва, авторство, наукову, технічну та художню творчість);

  • економічні (можливості реалізувати свої здібності й здобувати засоби до існування, беручи участь у виробництві матеріальних та духовних благ – право на здобуття професії, вибір та здійснення трудової діяльності, справедливу оплату праці, відпочинок і дозвілля тощо);

  • політичні (що стосуються участі у державному та громадському житті, впливу на діяльність різноманітних державних органів, а також громадських об’єднань політичного спрямування – право на громадянство, участь у державному управлінні суспільством, у формуванні представницьких органів державної влади тощо).

Існує також інша класифікація, зокрема:

  • за характером, способом здійснення – активні та пасивні;

  • за значенням для носія – основні й неосновні;

  • за суб’єктами – індивідуальні, колективні.

Будь-яка держава регламентує та забезпечує права і свободи особистості за допомогою норм національного права, різноманітних внутрішніх механізмів і процедур. Проте силами однієї держави важко їх захистити, тому необхідні міжнародні гарантії.

Вже в 1919р. була заснована Ліга Націй, під егідою якої укладено ряд міжнародних договорів, що передбачали захист національних меншин в окремих країнах. У 1945р. зусиллями держав світу була створена Організація Об’єднаних Націй, яка в своєму статуті сформулювала принцип поваги до прав людини і основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови, релігії тощо. В ході своєї діяльності ООН прийняла і проголосила ряд міжнародно-правових актів у галузі прав людини, зокрема:

  • Загальну декларацію прав людини (10 грудня 1948р.), що має основоположне значення для міжнародної регламентації прав і свобод людини. Це перший міжнародний документ, який найповніше виклав перелік прав людини на основі християнських заповідей;

  • Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (16 грудня 1966р.);

  • Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (16 грудня 1966р.). Ці два Пакти та Декларація стали складовими частинами Хартії прав людини. На відміну від Декларації, кожен Пакт має обов’язкову силу для держав, які його підписали. За обсягом – Пакти не відрізняються від Декларації, а лише розширюють та конкретизують її положення;

  • Європейську конвенцію про захист прав людини і основних свобод (прийнята Радою Європи у 1950р.);

  • Європейську соціальну хартію (Турін, 1961р.);

  • Заключний Акт наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), підписаний у Хельсінкі у 1975р.;

  • Конвенцію про права дитини (1989р.) та ряд інших.

Міжнародні документи про права людини не є застиглими стандартами, вони виникають за конкретних умов і можуть уточнюватися, змінюватися, розвиватися.


3.Істотним складовим елементом конституційно-правового статусу особи є інститут прав і свобод людини і громадянина в Україні. Цей інститут слід розглядати в органічному зв’язку з інститутом громадянства, оскільки права і свободи людини і громадянина визначають сутність і зміст правових зв’язків особи і держави.

Права і свободи людини і громадянина є найвищою соціальною цінністю, найважливішим об’єктом конституційно-правового регулювання. В основу перших загальновідомих конституційних актів були покладені саме національні декларації прав людини (американський Біль про права 1789р., французька Декларація прав і свобод людини і громадянина 1789р. та ін.), а Загальна декларація прав людини 1948р.визнана на сьогодні фактично всіма державами світу й окреслює необхідний гарантований мінімум основних прав і свобод людини, нехтування якими має негативні наслідки для держави, її міжнародного авторитету.

Перші конституційно закріплені права і свободи людини і громадянина, як правило, визначали громадянські, політичні та економічні права. Після Другої світової війни в конституціях стали закріплюватися соціальні та культурні права, а в новітніх конституціях, до яких відноситься й Конституція України 1996р., поряд із розширенням системи громадянських, політичних, економічних, культурних (духовних) прав і свобод, закріплюються нові види прав і свобод – інформаційні та екологічні.

Під конституційними правами і свободами людини і громадянина прийнято розуміти гарантовану Конституцією та державою міру можливої поведінки або діяльності особи (колективу осіб) з метою задоволення своїх потреб та інтересів у політичній, економічній, соціальній, культурній (духовній) та інших сферах суспільного життя.

За своїм змістом права і свободи людини – це право на володіння, користування і розпорядження політичними, економічними, соціальними та культурними (духовними) цінностями; за формою – є видом, способом поведінки або діяльності особи чи колективу осіб в суспільстві з метою задоволення своїх політичних, економічних, соціальних і культурних (духовних) потреб й інтересів.

Права і свободи людини є досить різноманітними і можуть бути класифікованими за багатьма критеріями. За предметом конституційні права і свободи людини і громадянина поділяються на політичні, економічні, соціальні, культурні (духовні), інформаційні, екологічні; за суб’єктами – це індивідуальні та колективні права; права і свободи громадян України та права і свободи іноземців і осіб без громадянства; за походженням – природні та позитивні (похідні); за віковою приналежністю – права дитини, права молоді; права людей похилого віку; за статевою приналежністю – права жінки тощо. У своїй сукупності ці права і свободи утворюють систему основних прав і свобод людини і громадянина, основними елементами якої традиційно вважаються громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні права і свободи людини і громадянина.


4.Пріоритетним елементом системи основних прав і свобод людини і громадянина є громадянські права і свободи, які іноді називають особистими, в силу того, що вони є індивідуальними, природними, виникають з часу народження людини, незалежно від її громадянства і не можуть бути ніким скасовані чи припинені.

Право на життя (стаття 27 ). Це первинне невід’ємне право людини, що виникає з моменту її народження. Право на життя не може бути скасовано чи обмежено будь-ким. На вимогу Ради Європи Україна відмовилася від смертної кари як вищої міри покарання. Кримінальний кодекс України 2001 р. скасував смертну кару.

Життя людини визнається найвищою соціальною цінністю, і держава бере на себе обов’язок захищати це право. Окрім того, кожна людина має право захищати своє життя і здоров’я та життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань.

Право кожного на повагу до його гідності ( стаття 28 ). Гідність людини є її невід’ємним внутрішнім ставленням до себе як до унікальної, цілісної особистості, повноцінного члена суспільства. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.

Конституція також гарантувала, що жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим та іншим дослідам. Участь у таких дослідах може ґрунтуватися виключно на добровільних основах і за умови наукового характеру таких досліджень.

Право кожної людини на свободу та особисту недоторканість ( стаття 29 ). Це право передбачає, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законами. Тобто кожна особа з моменту її затримання чи арешту має право на правовий захист та оскарження в суді свого затримання або арешту, про які мають бути негайно повідомлені родичі затриманого чи заарештованого.

Утім, Конституція передбачає, що у разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи перепинити його уповноважені на те законом органи можуть застосовувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. У разі відсутності вмотивованого рішення суду протягом сімдесяти двох годин затримана особа негайно звільняється. Як правило, такі затримання особи здійснюються в разі запобігання особливо тяжким злочинам.

Право на недоторканість житла ( стаття 30 ) є правом кожного на гарантовану державою охорону його житла від незаконного вторгнення, проникнення та інших посягань з боку будь-яких суб’єктів конституційно-правових відносин. Зокрема, стаття 30 Конституції України захищає право власників, законних орендарів або наймачів житла чи іншого володіння від проникнення до житла чи іншого володіння, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.

У невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку. Зокрема, такий порядок установлюється ЗУ „Про оперативно-розшукову діяльність” від 18.02.1992 р. та іншими законами України у сфері правоохоронної діяльності.

Право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції ( стаття 31 ). Це право гарантується нормами адміністративного та кримінального права України, які встановлюють юридичну відповідальність за порушення права на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише на підставі рішень суду, у порядку, встановленому законом, із метою запобігання злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншим способом одержати інформацію неможливо. Такі випадки регулюються положеннями ЗУ „Про оперативно-розшукову діяльність” та ЗУ „Про Службу безпеки України”.

Стаття 32 Основного Закону декларує, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Зокрема, не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. До такої конфіденційної інформації відноситься інформація про усиновлення, грошові вклади, заповіти, стан здоров’я, особисті стосунки людини тощо.

У разі поширення недостовірної інформації про особу та членів її сім’ї держава гарантує судовий захист права спростовувати таку інформацію, вилучення її та відшкодування моральної і матеріальної шкоди, завданої збиранням, зберіганням і поширенням недостовірної інформації. Як правило, йдеться про інформацію, що наносить шкоду особистій і діловій репутації людини та членів її сім’ї.

До того ж, Конституцією закріплюється право громадян на ознайомлення в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною та іншою захищеною законом таємницею.

Право на вільне пересування, вільне проживання та вільне залишення території України ( стаття 33 ). Це право деякі вчені відносять до політичних прав, що не зовсім відповідає дійсності, оскільки останнє не відноситься до політичної сфери суспільних відносин і не впливає на їх стан і якість. Крім того, це право поширюється на всіх осіб, що законно перебувають на території України без огляду на їх громадянство чи вік.

Право на вільне пересування, вільне проживання та вільне залишення території України є новим для вітчизняної конституційної теорії та практики, оскільки за радянської доби воно не лише не закріплювалося, а й заборонялося. Одним із позитивних здобутків його закріплення в Конституції України 1996 р. стала ліквідація архаїчного інституту прописки.

Право на свободу думки і слова ( стаття 34 ) та право на свободу світогляду і віросповідання ( стаття 35 ). Хоча існує думка, що право на свободу думки і слова слід відносити до культурних прав людини і громадянина, оскільки воно визначає міру можливої поведінки саме в культурній (духовній ) сфері суспільних відносин. Це право гарантує кожному право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб, за винятком інформації, обіг якої обмежується чинним законодавством.

Право на свободу думки і слова передбачає, що кожен має право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої (бути атеїстом), безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

При цьому, необхідно враховувати, що Україна декларує себе світською державою, в якій церква відділена від держави, а школа – від церкви. Тож належність особи до певної релігійної організації не звільняє таку особу від виконання її конституційних обов’язків. Винятком є члени релігійних організацій, які в силу релігійних переконань (релігійна заборона брати в руки зброю), здійснюють свій військовий обов’язок шляхом проходження альтернативної військової служби.


5.Політичні права і свободи – це закріплені правом можливості людини брати участь в управлінні державними та суспільними справами. Особливість цієї групи прав полягає у тому, що переважна більшість політичних прав належить лише громадянам України, у той час як особи без громадянства та громадяни інших країн можуть користуватися лише деякими з них (право на звернення та право на участь у громадських організаціях).

Конституція України закріплює такі політичні права і свободи:

  • право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації (стаття 36 Конституції України) – порядок реалізації цього права детально регламентується ЗУ „Про політичні партії в Україні” від 5 квітня 2001 р. та ЗУ „Про об’єднання громадян” в редакції від 11 липня 2001 р. Згідно з цими законами об’єднаннями громадян, незалежно від назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо), визнаються політичні партії або громадські організації. Політична партія – це зареєстроване згідно із законом добровільне об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах. Громадською організацією є об’єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів;

  • право громадян на участь в управлінні державними справами (стаття 38 Конституції України) – це право мають лише громадяни України, які можуть реалізувати його у трьох основних формах: 1) право на участь у всеукраїнському та місцевому референдумах; 2) право обирати і бути обраними до органів державної влади і місцевого самоврядування; 3) право на доступ до державної служби і служби в органах місцевого самоврядування;

  • право збиратися мирно, без зброї, і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації (стаття 39 Конституції України) – для реалізації цього права громадяни України зобов’язані повідомити про свої наміри зібратися у певному місці та у певний час місцеві органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування не пізніше ніж за 10 днів до проведення відповідних заходів. Це надає можливість органам влади заборонити проведення масових зборів, які суперечать законодавству. Завчасне повідомлення також дозволяє органам влади попередити правоохоронні органи про масові заходи та дозволяє підготувати для цього відповідні приміщення, вулиці, майдани тощо;

  • право на звернення до органів влади та органів місцевого самоврядування (стаття 40 Конституції України) – це право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів. Детальніше це право регламентується ЗУ „Про звернення громадян” в редакції від 13 травня 1999 р. Згідно з цим законом право на звернення мають як громадяни України, так і особи, що не мають громадянства України. Під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги.


6.Значну питому вагу у системі основних конституційних прав і свобод людини і громадянина займають соціальні права і свободи, які дозволяють громадянам реалізовувати можливу поведінку або діяльність у соціальній сфері. Ця поведінка або діяльність пов’язана з можливістю людини працювати та відпочивати, захищати свої соціальні права, отримувати соціальний захист, мати право на достатній життєвий рівень, отримувати належну медичну допомогу та користуватися страховою медициною тощо. Реалізація соціальних прав і свобод сприяє формуванню соціальної держави, стабілізує суспільне життя. Водночас, соціальні права і свободи, на жаль, залишаються найменш гарантованою групою конституційних прав і свобод.

Отже, соціальні права та свободи людини і громадянина – це міра можливої поведінки або діяльності людини в соціальній сфері, що передбачає задоволення законних інтересів і потреб у сфері трудової діяльності, соціального захисту та охорони здоров’я, це права на одержання певних позитивних послуг від держави, зокрема:

  • право на працю, на належні безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом (стаття 43);

  • ті, хто працюють, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку (стаття 44);

  • кожен, хто працює, має право на відпочинок (стаття 45);

  • право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом (стаття 46);

  • право на житло, держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду (стаття 47);

  • право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (стаття 48);

  • право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (стаття 48).

Суттєве місце в системі конституційних прав і свобод людини і громадянина займають і економічні права та свободи, які визначають можливість людини створювати матеріальні та особисті нематеріальні блага, володіти ними та здійснювати господарську діяльність. До основних економічних прав і свобод людини і громадянина відносять:

  • право власності та право громадян України користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (стаття 41);

  • право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42);

  • похідним від права власності є й право громадян України користуватися об’єктами права державної та комунальної власності для задоволення своїх потреб (частина 3 статті 41) та власністю українського народу (стаття 13), але це право є лише різновидом права власності та потребує свого законодавчого закріплення і належного теоретичного обґрунтування.

Отже, економічні права та свободи людини і громадянина – нормативно визначена міра можливої поведінки або діяльності людини та громадянина в економічній сфері суспільних відносин, пов’язана з правовим режимом власності та господарської діяльності.

Важливе місце в системі конституційних прав і свобод людини і громадянина займають культурні права і свободи, які ще іноді визначають як духовні або ідеологічні права і свободи. Така множинна назва цієї групи прав та свобод є виправданою з огляду на те, що реалізація культурних прав сприяє духовному розвитку особи та формуванню національної ідеології як суспільного феномену.

Прийнято вважати, що культурні (духовні) права і свободи людини і громадянина – це міра можливої поведінки або діяльності особи щодо задоволення своїх законних потреб у сфері освіти, літературної, художньої, наукової та технічної діяльності. Серед цих прав:

  • право на освіту (повна загальна середня освіта є обов’язковою), право безоплатно здобувати вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі (стаття 53);

  • гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності (стаття 54);

  • до культурних прав і свобод людини і громадянина також традиційно відносять право на інформацію (стаття 34), яке закріплює право кожного вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір.


7.Важливим складовим елементом конституційно-правового статусу людини і громадянина, що закріплює основи взаємовідносин між особою і державою, є обов’язки людини і громадянина в Україні. Обов’язки людини і громадянина тісно пов’язані з її правами і свободами. У світовій конституційній теорії та практиці питання про співвідношення прав і обов’язків як міри можливої і належної поведінки і діяльності є найбільш дискусійними. Зокрема, радянська правова доктрина допускала, що порушення або невиконання обов’язків мало своїм наслідком повну або часткову втрату прав і свобод людини і громадянина.

Реалії сьогодення свідчать, що між правами й обов’язками є стійкі взаємні зв’язки, що водночас не мають прямо пропорційної залежності: порушення обов’язків не завжди має своїм наслідком обмеження основних, особливо громадянських, прав і свобод людини і громадянина. Навіть особа, яка внаслідок порушення конституційного обов’язку за рішенням суду перебуває у місцях позбавлення волі, має невід’ємне право на життя, повагу до своєї гідності тощо, хоча й обмежується у здійсненні права на свободу пересування, бути обраною, брати участь у створенні та діяльності політичної партії та ін.

Конституційні обов’язки людини та громадянина – це визначена нормами Конституції та законів України міра обов’язкової, належної поведінки та діяльності у політичній, економічній, соціальній, культурній (духовній) сферах суспільного життя.

Обов’язки, як і права та свободи людини і громадянина, є досить різноманітними за своїми юридичними властивостями. За змістом вони поділяються на політичні, економічні та культурні (духовні) обов’язки; за суб’єктами – на обов’язки людини та обов’язки громадян України; за соціальними групами можна виділяти права й обов’язки батьків, обов’язки дітей тощо.

Стрижневим для всієї системи конституційних обов’язків людини і громадянина є обов’язок неухильно додержуватись Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (стаття 68 Конституції України), який поширюється на всіх громадян України, іноземців і осіб без громадянства і в тій чи іншій формі знаходить своє відображення в інших обов’язках, що закріплені у Конституції України.

Додержання нормативних положень Основного Закону та інших законів України передбачає їх вивчення, оскільки незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

Важливим і почесним конституційним обов’язком є захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів (стаття 65 Конституції України). Цей обов’язок поширюється на всіх громадян України.

Порядок реалізації військового обов’язку визначається ЗУ „Про оборону”, ЗУ „Про загальний військовий обов’язок і військову службу”, виконання якого покладається на громадян України, центральні органи державного управління, органи місцевої державної адміністрації та місцевого самоврядування та інших уповноважених суб’єктів.

Для громадян, які за своїми світоглядними і релігійними переконаннями не можуть нести строкову військову службу, в Україні передбачено альтернативну невійськову службу.

Шанування державних символів, якими, відповідно до статті 20 Конституції України, є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України, є обов’язком громадян України. Порушення цього обов’язку має своїм наслідком притягнення до кримінальної відповідальності (стаття 338 Кримінального кодексу України).

Наступним конституційним обов’язком є обов’язок не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки (стаття 66). Цей обов’язок відноситься до екологічної та культурної сфери суспільного життя і передбачає бережне та раціональне відношення людей до природи та національної культурної спадщини.

У випадках порушення цього обов’язку особа несе адміністративну або кримінальну відповідальність з обов’язковим відшкодуванням завданих нею збитків.

Важливим обов’язком людини і громадянина в економічній сфері є обов’язок сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом (стаття 67). Зазначений обов’язок передбачає участь громадян у формуванні державного та місцевих бюджетів шляхом сплати податків і зборів.

Крім того, усі громадяни України ( на іноземців і осіб без громадянства цей обов’язок не поширюється) повинні щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом. Податкові декларації подаються громадянами України до податкових інспекцій до 1 березня наступного року.

Ухилення від сплати податків та інших обов’язкових платежів або їх несвоєчасна сплата чи неповна сплата, а також ухилення від подання декларації, приховування доходів, які підлягають оподаткуванню, тягнуть за собою адміністративну або кримінальну відповідальність.

Учені-конституціоналісти схильні виділяти й інші конституційні обов’язки людини і громадянина, які поширюються на окремі соціальні групи. Наприклад, обов’язок набуття повної загальної середньої освіти (стаття 53 Конституції України); обов’язок піклуватися про дітей та непрацездатних батьків (стаття 51 Конституції України) та ряд інших.


8.Права і свободи людини і громадянина є однією із найважливіших суспільних цінностей, головним об’єктом більшості конституційно-правових відносин. Ефективність їх виконання, використання та дотримання, врешті, їх реальність залежать від рівня їх захищеності, гарантованості.

Отже, важливим елементом конституційно-правового статусу людини і громадянина є гарантії цих прав і свобод. Під гарантіями конституційних прав і свобод людини і громадянина прийнято розуміти систему умов і засобів, юридичних механізмів забезпечення належної реалізації визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина.

Система гарантій конституційних прав і свобод представлена загальними і спеціальними (юридичними) гарантіями.

Загальні гарантії визначаються рівнем розвитку основних сфер суспільного і державного життя – політичної, економічної, соціальної, культурної (духовної) та інших:

  • до політичних гарантій конституційних прав і свобод належать, насамперед, такі основні політичні інститути, як інститут народного суверенітету, форм безпосередньої демократії, політичного та ідеологічного плюралізму, багатопартійності та інші;

  • економічні гарантії конституційних прав і свобод представлені інститутами власності, економічного плюралізму, свободи підприємницької та господарської діяльності тощо;

  • соціальні гарантії конституційних прав і свобод передбачають наявність розвиненого громадянського суспільства, соціальної держави, громадського контролю тощо;

  • культурні (духовні) гарантії конституційних прав і свобод виражені в наявності розвиненої національної культури та культури національних меншин, повагою до прав і свобод як до традиційних духовних цінностей тощо.

Загальні гарантії конституційних прав і свобод людини і громадянина мають значний, а іноді й визначальний вплив на реалізацію цих прав і свобод, оскільки вони визначають готовність суспільства і держави реалізувати вказані права і свободи. Будь-який, навіть найдосконаліший юридичний механізм реалізації конституційних прав і свобод є безсилим за умови низького рівня політичного та соціально-економічного розвитку суспільства і держави, відсутності традицій правової культури.

Спеціальні юридичні гарантії конституційних прав і свобод людини і громадянина в Україні представлені нормативно-правовими та організаційно-правовими механізмами реалізації цих прав і свобод.

Нормативно-правові гарантії основних прав і свобод людини і громадянина представлені системою норм конституційного права, що встановлюють і закріплюють основні права і свободи, визначають принципи та шляхи їх реалізації. Нормативні гарантії знаходять своє об’єктивне відображення в системі чинного законодавства України у сфері прав і свобод людини і громадянина, а саме – в Конституції, законах України та підзаконних нормативно-правових актах.

Наприклад, виборче право та принципи й механізми його реалізації закріплюються в статтях 38,69,70,71,79 Конституції України, ЗУ „Про вибори народних депутатів України” від 25.03.2004 р., ЗУ „Про вибори Президента України” від 05.03.1999 р., ЗУ „Про вибори депутатів Верховної Ради АРК, місцевих рад, сільських, селищних, міських голів” від 06.04.2004 р., ЗУ „Про ЦВК” від 17.12.1997 р., постановах Верховної Ради України, указах Президента України, рішеннях і висновках Конституційного Суду України, рішеннях і повідомленнях ЦВК та інших підзаконних актах у сфері виборчого права. Схожі нормативно-правові гарантії створюють умови для належної реалізації й інших конституційних прав і свобод людини і громадянина в Україні.

Конституція України також встановлює загальні принципи нормативно-правових гарантій. Зокрема, стаття 57 Основного Закону стверджує, що закони та інші нормативно-правові акти, які визначають права громадян , мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом. В інакшому випадку такі нормативно-правові акти є не чинними.

При цьому, конституційні права і свободи людини і громадянина, згідно зі статтею 64 Основного Закону, не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень можуть встановлюватися виключно в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Організаційно-правові гарантії представлені системою основних суб’єктів конституційного права, що включає народ України, територіальні громади, органи державної влади і органи місцевого самоврядування та їх посадові і службові особи, політичні партії, громадські організації тощо. Ці суб’єкти конституційного права уповноважені визначати основні права і свободи людини і громадянина, закріплювати механізми їх реалізації та здійснювати судовий і позасудовий захист конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Особлива увага в механізмі організаційно-правових гарантій приділяється судовому і позасудовому захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина. Відповідно до статті 55 Конституції України судовий захист прав і свобод людини і громадянина здійснюється системою судів загальної юрисдикції України. Держава гарантує кожному право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, що порушують права і свободи людини і громадянина. У випадку використання всіх національних засобів судового захисту своїх прав і свобод особа може звернутися до міжнародних судових установ, наприклад, до Європейського суду з прав людини. На сьогодні Україна посідає третє місце за кількістю звернень громадян України до цієї поважної міжнародної судової установи.

Кожен має право звернутися за захистом своїх прав і свобод до позасудових суб’єктів, уповноважених захищати конституційні права і свободи людини і громадянина. В Україні для цього існує спеціально створений орган – Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, порядок діяльності якого визначається ЗУ „Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” від 23.12.1997 р.. У разі, коли національні позасудові засоби захисту прав людини вичерпано, особа має гарантоване Конституцією України право звернутися до міжнародних правозахисних організацій (стаття 55).

З огляду на сучасну теорію та практику юридичного гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина, поряд з національними нормативно- і організаційно-правовими гарантіями, слід виділяти міжнародні гарантії конституційних прав і свобод людини і громадянина в Україні. Міжнародні спеціальні правові гарантії прав і свобод людини і громадянина прийнято розмежовувати на нормативні та інституційні.

Нормативні міжнародні гарантії представлені системою міжнародних договорів, угод і рамкових конвенцій у сфері основних прав і свобод людини і громадянина. До основних міжнародних актів у цій сфері відносять Загальну декларацію прав людини 1948 р., Європейську конвенцію про захист прав і основних свобод людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р., Конвенцію про охорону культурної і природної спадщини 1972 р. та ряд інших. Інституційні міжнародні гарантії представлені системою міжнародних установ і організацій, уповноважених здійснювати судовий і позасудовий захист основних прав і свобод людини і громадянина.


Дайте визначення понять:

  • природне право;

  • позитивне право;

  • суб’єктивне право;

  • свобода;

  • конституційний обов’язок;

  • правовий статус;

  • принципи правового статусу;

  • конституційні права та свободи;

  • правосуб’єктність;

  • правоздатність;

  • дієздатність;

  • деліктоздатність;

  • громадянські права;

  • економічні права;

  • соціальні права;

  • екологічні права;

  • культурні права;

  • політичні права і свободи;

  • механізм реалізації прав і свобод людини і громадянина;

  • система гарантій конституційних прав, свобод і обов’язків;

  • організаційні гарантії;

  • юридичні гарантії;

  • механізм захисту прав і свобод людини і громадянина


Громадянство України


План

1.Поняття та принципи громадянства України.

2.Порядок та способи набуття громадянства України.

3.Порядок припинення громадянства України.

4.Правовий статус іноземців та біженців в Україні.


Література

1.Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії ВРУ 2-го скликання // ВВР. – 1996. - № 30.

2.Закон України „Про внесення змін до Конституції України” від 08.12.2004 // ВВР. – 2005. - № 2.

3.ЗУ „Про громадянство України” від 18 січня 2001р.

4.ЗУ „Про біженців” від 24 грудня 1993 р.

5.ЗУ „Про правовий статус іноземців” від 4 лютого 1994 р.

6.Коментар до Конституції України / Інститут законодавства Верховної Ради України. – К., 2006.

7.Конституційне законодавство України: законодавчі акти, коментар. – К.: Атіка, 2006.

8.Конституційне право України / За ред. В.Ф.Погорілка. – К.: Наукова думка, 2006. – с. 113-126

9.Кравченко В.В. Конституційне право України. – К.: Атіка, 2006. – с. 117-139, 156-174

10.Фрицький О.Ф. Конституційне право України. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – с. 121-158

11.Конституційне право України: Інтерактивний курс. – Х.: Одісей, 2004. – с. 36-46

12.Шляхтун П.П. Конституційне право: словник термінів. – К.: Либідь, 2005.

13.Юридична енциклопедія: в 6-ти т. / Редкол.: Ю.С.Шемшученко (відп. ред.) та ін. – К.: Укр.. енцикл., 1998-2003.


1.Громадянство України – це стійкий, необмежений у просторі правовий зв’язок фізичної особи з Українською державою, заснований на юридичному визнанні державою цієї особи громадянином України, внаслідок чого особа і держава набувають взаємних прав і обов’язків в обсязі, передбаченому Конституцією та законами України.

Ознаками громадянства як певного зв’язку особи з державою є:

  • правовий характер;

  • необмеженість у просторі й часі;

  • максимальний обсяг взаємних прав та обов’язків.

Цей зв’язок виявляється в розповсюдженні на відповідну особу суверенної влади держави незалежно від місця її проживання – на території держави чи за її межами.

Система конституційно-правових норм, що регулюють питання громадянства, складає головний конституційно-правовий інститут – інститут громадянства. Джерелами цього інституту є:

  • Конституція України;

  • ЗУ „Про громадянство України” в редакції від 18.01.2001р.;

  • чинні міжнародні договори України з питань громадянства;

  • підзаконні акти (наприклад, Указ Президента України від 27.03.2001р. № 215/2001 „Питання виконання ЗУ „Про громадянство України”).

Норми цих актів, виходячи з визнання права на громадянство як природного права людини, закріплюють принципи громадянства та регламентують порядок набуття і припинення громадянства, повноваження органів державної влади та інших організацій, які беруть участь у вирішенні питань громадянства, і порядок їх вирішення.

Принципи громадянства – це ті вихідні положення, які визначають істотні риси відносин громадянства. Конституція України (статті 4, 25) та ЗУ „Про громадянство України” (стаття 2) закріплюють такі принципи громадянства України:

1.Єдиного громадянства – громадянства держави України, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Цей принцип не означає абсолютної заборони біпатризму (подвійного громадянства). В окремих випадках громадянин України може перебувати одночасно і в громадянстві іншої держави. Це, наприклад, стосується:

  • дітей, які за народження одночасно з громадянством України набули також громадянство іншої держави;

  • дітей, які є громадянами України і усиновлені іноземцем та, з огляду на це, набули громадянство усиновителя;

  • громадян України, які автоматично набули громадянство іншої держави внаслідок одруження з іноземцями;

  • автоматичне набуття громадянином України, який досяг повноліття, іншого громадянства внаслідок застосування законодавства про громадянство іноземної держави, якщо такий громадянин України не отримав документ, що підтверджує наявність у нього громадянства іншої держави.

Враховуючи важливість цього принципу, Конституція України віднесла його до засад конституційного ладу (стаття 4).

2.Запобігання виникненню випадків безгромадянства (апатризму).

3.Неможливості позбавлення громадянина України громадянства України (невід’ємності громадянства України). Цей принцип Конституція України закріплює відповідно до положень частини 2 статті 15 Загальної декларації прав людини: „Ніхто не може бути безпідставно позбавлений громадянства або права змінити своє громадянство”.

4.Визнання права громадянина України на зміну громадянства.

5.Неможливості екстрадиції чи депортації громадян України – громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі (частина 2 статті 25 Конституції України).

6.Захисту державою громадян України за кордоном – громадянам України, які проживають або перебувають за межами України, гарантуються піклування та захист (частина 3 статті 25 Конституції України).

7.Неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним із подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим із подружжя.

8.Рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України.

9.Збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України.

Згідно із ЗУ „Про громадянство України” належність до громадянства України визнається за такими категоріями осіб (стаття 3):

  • усіма громадянами колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991р.) постійно проживали на території України. Такі особи вважаються громадянами України з 24.08.1991р.;

  • особами, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності ЗУ „Про громадянство України” (13 листопада 1991р.) проживали в Україні та не були громадянами інших держав. Такі особи вважаються громадянами України з 13.11.1991р.;

  • особами, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991р. і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974р. органами внутрішніх справ України внесено напис „Громадянин України”, та дітьми таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття, якщо зазначені особи подали заяви про оформлення належності до громадянства України. Такі особи вважаються громадянами України з моменту внесення відмітки про громадянство України;

  • особами, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

При цьому документами, що підтверджують громадянство України, є:

  • паспорт громадянина України;

  • свідоцтво про належність до громадянства України;

  • паспорт громадянина України для виїзду за кордон;

  • тимчасове посвідчення громадянина України;

  • проїзний документ дитини;

  • дипломатичний паспорт;

  • службовий паспорт;

  • посвідчення особи моряка;

  • посвідчення члена екіпажу;

  • посвідчення особи на повернення в Україну.


2.Стаття 6 ЗУ „Про громадянство України” встановлює, що громадянство України набувається за такими підставами:

1.За народженням (філіація) – при набутті громадянства України за народженням враховують два принципи: принцип права крові та принцип права грунту. За народженням громадянства України набуває:

  • особа, батьки або один з батьків якої на момент її народження були громадянами України, є громадянином України;

  • особа, яка народилася на території України від осіб без громадянства, які на законних підставах проживають на території України, є громадянином України;

  • особа, яка народилася за межами України від осіб без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства іншої держави, є громадянином України;

  • особа, яка народилася на території України від іноземців, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків, є громадянином України;

  • особа, яка народилася на території України, одному з батьків якої надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків або набула за народженням громадянство того з батьків, якому надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, є громадянином України;

  • особа, яка народилася на території України від іноземця і особи без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства того з батьків, який є іноземцем, є громадянином України;

  • новонароджена дитина, знайдена на території України, обоє з батьків якої невідомі (знайда).

2.За територіальним походженням – цей спосіб можуть обрати наступні категорії осіб:

  • іноземець або дитина-апатрид, який сам або хоча б один з його батьків, дід чи баба, повнорідні брат чи сестра народилися або постійно проживали до 16 липня 1990р. на території, яка стала територією України (або на території інших українських держав, що існували протягом 20-го століття);

  • дитина, яка народилася чи постійно проживала на території УРСР (або хоча б один з її батьків, дід чи баба народилися чи постійно проживали на територіях інших українських держав, що існували протягом 20-го століття) і є особою без громадянства, реєструється громадянином України за заявою одного з батьків або опікуна чи піклувальника;

  • дитина, яка народилася на території України від батьків, які є іноземцями, і набула за народженням громадянство іншої держави або держав, яке було припинене, реєструється громадянином України за клопотанням одного з батьків або опікуна чи піклувальника.

3.Внаслідок прийняття до громадянства (натуралізація) – іноземець або особа без громадянства можуть бути за їх клопотаннями прийняті до громадянства України. Умовами прийняття до громадянства України є:

  • визнання і дотримання Конституції та законів України;

  • зобов’язання припинити іноземне громадянство або не перебування в іноземному громадянстві;

  • безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п’яти років. Ці умова не поширюється на особу, яка перебуває у шлюбі з громадянином України терміном понад два роки та постійно проживає в Україні на законних підставах, і на особу, яка постійно проживає в Україні на законних підставах та перебувала з громадянином України понад два роки у шлюбі, який припинився внаслідок його смерті. Для осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, термін безперервного проживання на законних підставах на території України встановлюється на три роки з моменту надання їм статусу біженця в Україні чи притулку в Україні, а для осіб, які в’їхали в Україну особами без громадянства, - на три роки з моменту одержання дозволу на проживання в Україні;

  • отримання дозволу на постійне проживання в Україні. Ця умова не поширюється на осіб, які мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974р. відмітку про постійну або тимчасову прописку на території України, а також на осіб, яким надано статус біженці в Україні або притулок в Україні;

  • володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування. Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі);

  • наявність законних джерел існування. Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні.

4.Внаслідок поновлення у громадянстві України – так набувають громадянство колишні громадяни України, які з нього вийшли.

5.Внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування – дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і над якою встановлено опіку чи піклування громадян України або осіб, одна з яких є громадянином України, а друга – особою без громадянства, стає громадянином України з моменту прийняття рішення про встановлення опіки чи піклування.

6.Внаслідок встановлення опіки над особою, визнаною судом недієздатною – іноземець або особа без громадянства, які проживають в Україні на законних підставах, визнані судом недієздатними, над якими встановлено опіку громадянина України, набувають громадянство України з моменту набрання чинності рішенням про встановлення опіки.

7.Внаслідок усиновлення. Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і яку усиновлюють громадяни України або подружжя, один з якого є громадянином України, а другий – особою без громадянства, стає громадянином України з моменту набрання чинності рішенням суду про усиновлення, незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном.

8.У зв’язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини – якщо один із батьків – громадянин України, а інший ні, то дитина набуває громадянство України за клопотанням того з батьків, хто є громадянином України.

9.Внаслідок встановлення батьківства – у разу встановлення батьківства дитини, мати якої є іноземкою або особою без громадянства, а батьком у судовому порядку визначається громадянин України, дитина незалежно від місця її народження та місця постійного проживання стає громадянином України.

10.З інших підстав, передбачених міжнародними договорами України. Такими підставами можуть бути, наприклад, оптація (вільний вибір громадянства тієї чи іншої держави в разі переходу частини території від однієї держави до іншої або проголошення частини території колишньої держави новою незалежною державою) або трансферт (перехід частини території супроводжується зміною громадянства без права вибору).


3.Стаття 17 ЗУ „Про громадянство України” передбачає такі підстави припинення громадянства України:

1.Внаслідок виходу з громадянства України (депатріація). Громадянин України, який відповідно до чинного законодавства України є таким, що постійно проживає за кордоном, може вийти з громадянства України за його клопотанням, яке подається на ім’я Президента України.

З метою скорочення випадків апатризму ЗУ „Про громадянство України”(стаття 18) передбачає умови, за якої допускається вихід із громадянства України, це – набуття громадянства іншої держави або отримання документа, виданого уповноваженими органами іншої держави, проте, що громадянин України набуде її громадянство, якщо вийде з громадянства України.

Крім того, передбачено випадки, коли вихід із громадянства України не допускається – якщо особу, яка клопоче про вихід із громадянства України, в Україні притягнуто як обвинувачену у кримінальній справі або стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності й підлягає виконанню.

2.Внаслідок втрати громадянства України. Під втратою громадянства звичайно розуміють автоматичне припинення громадянства за певних умов. ЗУ „Про громадянство України” (стаття 19) передбачає, що громадянство України втрачається за таких обставин:

  • добровільне набуття громадянином України громадянства іншої держави, якщо на момент такого набуття він досяг повноліття. Добровільним набуттям громадянства іншої держави вважаються всі випадки, коли громадянин України для набуття громадянства іншої держави повинен був звертатися із заявою чи клопотанням про таке набуття відповідно до порядку, встановленого національним законодавством держави, громадянство якої набуто. Не вважаються добровільним набуттям іншого громадянства такі випадки: одночасне набуття дитиною за народженням громадянства України та громадянства іншої держави чи держав; набуття дитиною, яка є громадянином України, громадянства своїх усиновителів унаслідок усиновлення її іноземцями; автоматичне набуття громадянином України іншого громадянства внаслідок одруження з іноземцем; автоматичне набуття громадянином України, який досяг повноліття, іншого громадянства внаслідок застосування законодавства про громадянство іноземної держави, якщо такий громадянин України не отримав документ, що підтверджує наявність у нього громадянства іншої держави;

  • набуття особою громадянства України на підставі статті 9 цього ЗУ внаслідок обману, свідомого подання неправдивих відомостей або фальшивих документів;

  • добровільний вступ на військову службу іншої держави, яка відповідно до законодавства цієї держави не є загальним військовим обов’язком чи альтернативною (невійськовою) службою.

За всіх зазначених вище обставин, окрім випадків, коли особа набула громадянство України шляхом подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів, громадянство України не втрачається, якщо внаслідок цього громадянин України стане особою без громадянства.

Від втрати громадянства слід відрізняти позбавлення громадянства, тобто примусове позбавлення громадянства особи, яка набула його за народженням (денаціоналізація), або примусове позбавлення громадянства натуралізованої особи (денатуралізація). Конституція України (стаття 25) та ЗУ „Про громадянство України” (стаття2) забороняють позбавляти громадянства України.

Громадянин України, який подав заяву про вихід з громадянства України або щодо якого оформляється втрата громадянства, до видання указу Президента України про припинення громадянства України користується всіма правами і несе всі обов’язки громадянина України.

3.За підставами, передбаченими міжнародними договорами України. Як і за набуття громадянства України, до них можна віднести такі підстави, як оптація або трансферт.

У разі зміни громадянства батьків, внаслідок якої обоє або один із них виходять із громадянства України, може змінитися відповідно і громадянство їхніх дітей.

Так, якщо дитина виїхала разом з батьками на постійне проживання за кордон і батьки виходять з громадянства України, за клопотанням одного з батьків разом з батьками з громадянства України може вийти і дитина.

Якщо один із батьків виїхав разом з дитиною на постійне проживання за кордон і виходить з громадянства України, дитина може вийти з громадянства України разом з тим із батьків, який виходить з громадянства України, за його клопотанням.

Якщо один із батьків виїхав разом з дитиною на постійне проживання за кордон і виходить з громадянства України, а другий є іноземцем чи особою без громадянства, дитина може вийти з громадянства України разом з тим із батьків, який виходить з громадянства України, за його клопотанням.

Якщо дитина виїхала на постійне проживання за кордон і її батьки вийшли з громадянства України, дитина може вийти з громадянства України за клопотанням одного з батьків.

Якщо дитина виїхала на постійне проживання за кордон з одним із батьків, і він вийшов з громадянства України, а другий є громадянином України, дитина може вийти з громадянства України за клопотанням про це того з батьків, який вийшов з громадянства України.

Якщо дитина виїхала на постійне проживання за кордон з одним із батьків і він вийшов з громадянства України, а другий є іноземцем чи особою без громадянства, дитина може вийти з громадянства України за клопотанням того з батьків, який вийшов з громадянства України.

Дитина, яка відповідно до чинного законодавства України вважається такою, що постійно проживає за кордоном, може вийти з громадянства України за клопотанням одного з батьків.

Дитина, яка набула громадянство України за народженням, якщо на момент її народження батьки або хоча б один із них були іноземцями чи особами без громадянства, може вийти з громадянства України за клопотанням одного з батьків незалежно від місця проживання дитини.

Дитина, яка усиновлена подружжям, один з якого є громадянином України, а інший є іноземцем, може вийти з громадянства України за клопотанням усиновителя, який є іноземцем.

Дитина, усиновлена іноземцями чи особами без громадянства, може вийти з громадянства України за клопотанням одного з усиновителів.

Вихід дітей віком від 14 до 18 років з громадянства України може відбуватися лише за їхньою згодою.


4.Конституційно-правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які проживають або тимчасово перебувають в Україні, порядок їх в’їзду та виїзду з України регулюється ЗУ „Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” від 7 червня 1994р.

Іноземці та особи без громадянства, що легально перебувають на території України, мають ті самі права і свободи та виконують ті самі обов’язки, що й громадяни України, за винятком прав і обов’язків, закріплених Конституцією виключно за громадянами України. Зокрема, іноземці та особи без громадянства, на відміну від громадян України, не мають ряду політичних прав, в тому числі й виборчих прав, і не несуть такі обов’язки, як відбування військової служби, щорічне подання декларації про свій майновий стан і доходи тощо.

Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.

Окремі категорії іноземців в Україні мають певні юридичні преференції. Так, чинне законодавство України, розвиваючи положення статті 12 Конституції України про задоволення державою національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за її межами, визначило правовий статус закордонних українців. Відповідно до статті 1 ЗУ „Про правовий статус закордонних українців” від 4 березня 2004р., закордонним українцем є особа, яка перебуває в громадянстві (підданстві) іншої держави, але має українське етнічне походження або є походженням з України.

Задоволення культурно-мовних, освітніх, інформаційних та інших потреб закордонних українців здійснюється в рамках національної концепції співпраці з українцями, що проживають за кордоном. Закордонні українці мають ті самі права і обов’язки, що й іноземці та особи без громадянства, за винятком спрощеного режиму в’їзду та виїзду з України. Також, на відміну від іноземців та осіб без громадянства, за видатні заслуги перед Україною закордонні українці можуть бути нагороджені державними нагородами України та відзнаками Президента України.

В останні роки, коли у світі зростає кількість військових, національних, етнічних, релігійних конфліктів, а уряди ряду недемократичних країн світу відмовилися від політичного та ідеологічного плюралізму, збільшується кількість біженців. В окремих випадках біженці обирають місцем свого притулку й Україну.

ЗУ „Про біженців” від 21 червня 2001р.визначає біженців як осіб, які не є громадянами України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебувають за межами країни своєї громадянської належності та не можуть користуватися захистом цієї країни або не бажають користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань.

Особи, яким надано статус біженця в Україні, є іноземцями чи особами без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах. Такі особи користуються тими ж правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України – за винятками, встановленими законодавством України. На практиці біженці мають ті ж права й обов’язки, що й іноземці та особи без громадянства.


Запитання для самоконтролю

1.Розкрийте поняття громадянства.

2.Дайте характеристику принципів громадянства.

3.Охарактеризуйте порядок та способи набуття громадянства.

4.Які існують підстави припинення громадянства України?

5.Визначте правовий статус іноземців та біженців в Україні.




































Конституційно-правове регулювання політичних партій, громадських і релігійних об’єднань в Україні


План

1.Характеристика політичної системи України.

2.Правовий статус політичних партій та громадських організацій в Україні.

3.Конституційно-правовий статус релігійних організацій і свобода совісті в Україні.


Література

1.Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії ВРУ 2-го скликання // ВВР. – 1996. - № 30.

2.Закон України „Про внесення змін до Конституції України” від 08.12.2004 // ВВР. – 2005. - № 2.

3.Коментар до Конституції України / Інститут законодавства Верховної Ради України. – К., 2006.

4.Закон України „Про об’єднання громадян” від 16 червня 1992р.

5.Закон України „Про політичні партії в Україні” від 5 квітня 2001р.

6.Закон України „Про молодіжні та дитячі громадські організації” від 1 грудня 1998р.

7.Закон України „Про свободу совісті та релігійні організації” від 23 квітня 1991р.

8.Костицький В. Політичні партії в системі „громадське суспільство і держава” // Право України. – 1995. - №12. – с. 32-34

9.Конституційне законодавство України: законодавчі акти, коментар. – К.: Атіка, 2006.

10.Конституційне право України / За ред. В.Ф.Погорілка. – К.: Наукова думка, 2006. – с. 130-133

11.Рудик П.А. Конституційна реформа в Україні: проблеми та перспективи. – К.: Атіка, 2006.

12.Кравченко В.В. Конституційне право України. – К.: Атіка, 2006. – с. 139-150

13.Фрицький О.Ф. Конституційне право України. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – с. 177-191

14.Конституційне право України: Інтерактивний курс. – Х.: Одісей, 2004. – с. 46-69

15.Шляхтун П.П. Конституційне право: словник термінів. – К.: Либідь, 2005.

16.Юридична енциклопедія: в 6-ти т. / Редкол.: Ю.С.Шемшученко (відп. ред.) та ін. – К.: Укр.. енцикл., 1998-2003.


1.Норми основ конституційного ладу мають велике значення для формування в Україні демократичної політичної системи.

Політична система представляє собою комплекс інститутів і організацій, які в своїй сукупності складають політичну самоорганізацію суспільства. Це, перш за все, інститути і органи управління, керівництво і координація політичного життя. Держава – центральний інститут цієї системи.

В юридичній літературі політична система розуміється як сукупність взаємодіючих між собою норм, ідей і заснованих на них політичних інститутів, закладів і дій, які організують політичну владу, взаємодію громадян і держави.

Вона представляє собою діалектичну єдність чотирьох аспектів:

  • інституціональний (держава, політичні партії, соціально-економічні та інші організації, такі, як профспілки, громадські організації, трудові колективи, комерційні організації (як державні, так і недержавні утворення), що складають у своїй сукупності політичну організацію суспільства;

  • регулятивний (право, політичні норми і традиції, деякі норми моралі тощо);

  • функціональний (методи політичної діяльності, що складають основу політичного режиму);

  • ідеологічний (політична свідомість).

В більшості конституцій країн світу термін „політична система” не застосовується. Але конституції, як правило, комплексно регулюють ті чи інші її ланки, сторони, елементи, державу, політичні партії, інші громадські формування, іноді політичну ідеологію. Тому політична система традиційно є об’єктом вивчення науки конституційного права, а її елементи є об’єктом конституційної регламентації. Це відноситься, перш за все, до такого інституту як держава.

Для характеристики сучасної політичної системи України, взаємовідносин між її елементами суттєве значення має положення про те, що суспільне життя в Україні засновується на принципах політичної та ідеологічної багатоманітності, що ніяка ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова. Гарантування державою свободи політичної діяльності (стаття 15) визначає характер і стратегію відносин держави з іншими елементами політичної системи, і перш за все з політичними партіями.

Регулятивний аспект політичної системи проявляється через політичні і правові норми. В Конституції встановлюється, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, визначається умови дії на її території міжнародних договорів, підкреслюється вища юридична сила конституційних встановлень, необхідність функціонування політичних партій і громадських організацій в межах Конституції і закону. Тим самим за допомогою правових засобів визначається правовий режим діяльності різних елементів політичної системи.

Аналіз основ конституційного ладу, Конституції України в цілому дає підстави зробити висновок, що в Україні формується демократична політична система, основною структурною ознакою якої є плюралізм (політичний, економічний, ідеологічний).

Конституція України заклала:

  • основи багатопартійності;

  • можливість існування і легальної діяльності політичної опозиції;

  • визнала розподіл влад;

  • встановила, що затвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави;

  • наголосила принципи юридичної рівності, верховенства права, гарантованості місцевого самоврядування;

  • визначила обов’язок держави сприяти консолідації і розвитку української нації, розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів та національних меншин України.

Політична система базується на принципі політичної багатоманітності. Політична багатоманітність означає, що українська держава не повинна матеріально, фінансово чи іншим способом підтримувати одні політичні партії і громадські організації, а іншим перешкоджати в їх діяльності.

Конституція України встановлює, що всі об’єднання громадян рівні перед законом. Закріплення цього принципу має особливе значення з урахуванням недавнього минулого і покликано запобігти спробам встановити монополію будь-якої однієї політичної партії чи організації і покінчити з практикою надання одній (чи декільком) з них будь-яких пільг чи привілеїв. Рівність громадських формувань перед законом проявляється в рівності вимог держави до їх статутів, положень, до порядку їх реєстрації та припинення діяльності. Порядок утворення політичних партій регламентується ЗУ „Про об’єднання громадян”, ЗУ „Про політичні партії”, а державне фінансування їх участі в виборчих кампаніях – визначається виборчими законами. В той же час державні органи не мають права втручатися у внутрішнє життя політичних партій, оскільки на їх діяльність розповсюджується принцип свободи громадських об’єднань. Рівність громадських формувань в Україні проявляється в рівності їхніх прав в суспільній та господарській діяльності. Згідно закону політичні партії в Україні, інші громадські формування мають право вільного розповсюдження інформації про свої цілі та діяльність, брати участь у формуванні органів державної влади і управління, в розробці їхніх рішень, представляти та захищати законні інтереси своїх членів і здійснювати інші повноваження. Вони можуть встановлювати засоби масової інформації, отримувати від органів державної влади і управління і органів місцевого самоврядування інформацію, необхідну для реалізації своїх цілей і задач.

Конституція України (частина 4 статті 15) встановлює, що держава гарантує свободу політичної діяльності, яка не заборонена Конституцією та законами України. Це важливе положення, яке визначає відносини держави з іншими суб’єктами політичного процесу.

Одним з найбільш важливих елементів політичної системи є органи державної влади, що володіють спеціальною правосуб’єктністю, яка відповідає цілям і задачам їхньої діяльності. Ці органи здійснюють функції законодавчої, виконавчої і судової влади. Конституційний Суд України виконує контрольно-наглядову діяльність за відповідністю Конституції України нормативно-правових актів, що приймаються ними. Правовий статус державних органів визначається їх компетенцією, основи якої закладені в тексті Основного Закону. Лише прямо вказані в Конституції і законах повноваження складають їхній правовий статус. Відповідно, вихід будь-якого державного органу за межі своїх повноважень, так само як і нездійснення їх в необхідних випадках, є неправомірною, незаконною дією. Важливо, щоб органи державної влади не втручалися в компетенцію один одного.

Органи української держави наділені визначеною компетенцією відповідно з покладеними на них задачами і функціями (видання законів, контроль за діяльністю інших органів, виконання законів тощо). Вони виступають в даних відносинах як носії владних повноважень чи як підпорядковані суб’єкти, а іноді як рівноправні учасники договірних відносин.

Державний орган представляє собою організаційно і структурно уособлену частину державного механізму, наділену в встановленому Конституцією порядку державно-владними повноваженнями, правовими і матеріальними засобами для здійснення задач і функцій державної влади України.

Таким чином, політична система України дуже різноманітна, вона складається з великої кількості різних елементів, які у взаємодії один з одним здійснюють політичний процес в Україні. І від злагоджених дій всіх елементів політичної системи залежить ефективність політичного життя країни.


2.Конституцією України, ЗУ „Про об’єднання громадян” від 16 червня 1992р. і ЗУ „Про політичні партії в Україні” від 5 квітня 2001р. передбачено дві організаційні форми об’єднань громадян: політична партія і громадська організація.

Політична партія – це добровільне об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку. Інакше кажучи, партії – це група осіб, які об’єдналися для участі в політичному житті. Мета партії – сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, участь у виборах та інших політичних заходах.

Громадська організація – це група осіб, які об’єдналися для задоволення свої неполітичних законних інтересів (соціальних, економічних, творчих, вікових, культурних, національних, спортивних тощо).

Конституція і закони України містять низку обмежень, що стосуються політичних партій і громадських організацій.

Перша група обмежень стосується програмних цілей і діяльності об’єднань громадян. Забороняється створення і діяльність об’єднань громадян, програмні цілі чи дії яких спрямовані на:

  • ліквідацію незалежності України; зміну конституційного ладу насильницьким шляхом; порушення суверенітету і територіальної цілісності держави; підрив безпеки держави; незаконне захоплення державної влади;

  • пропаганду війни, насильства, розпалення міжетнічної, расової або релігійної ворожнечі;

  • посягання на права і свободи людини, здоров’я населення.

Друга група обмежень стосується організаційної сторони об”єднань громадян. Не припускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій:

  • в органах виконавчої і судової влади, у виконавчих органах місцевого самоврядування;

  • у військових формуваннях;

  • на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях.

Політичні партії і громадські організації не можуть мати воєнізовані формування.

Засновниками і членами політичних партій можуть бути тільки громадяни України, які досягли 18-річного віку і мають право голосу на виборах. Не можуть перебувати в політичних партіях судді, працівники прокуратури, органів внутрішніх справ і Служби безпеки України, військовослужбовці. Членство в політичній партії є фіксованим (наприклад, за допомогою членських квитків).

Засновниками і членами громадської організації можуть бути, поряд із громадянами України, іноземні громадяни і піддані, особи без громадянства. Віковий ценз для засновників громадської організації – 18 років (для дитячих і молодіжних – 15 років), для членів громадської організації – 14 років (для дитячих і молодіжних – визначається їхніми статутами).

Громадська організація може не мати фіксованого індивідуального членства. Об”єднання громадян діють на підставі статуту, що містить назву об”єднання громадян, мету і завдання об”єднання, умови і порядок прийняття і вибуття з об”єднання, права й обов”язки його членів та ін. Політична партія, крім того, повинна мати програму.

Рішення про заснування об”єднання громадян приймається установчим з’їздом, конференцією, загальними зборами. Рішення про створення політичної партії має бути підтримано підписами не менш ніж 10 тис.громадян України, що мають право голосу на виборах.

Кожне об”єднання громадян має бути легалізоване (офіційно визнано) шляхом реєстрації або повідомлення про заснування. Політичні партії і міжнародні громадські організації реєструються Міністерством юстиції України, усі інші (за вибором засновників) легалізуються Міністерством юстиції чи місцевими органами виконавчої влади шляхом повідомлення.

Припинення діяльності об”єднання громадян можливо шляхом його реорганізації, ліквідації (саморозпуску або примусового розпуску за рішенням суду). Діяльність політичної партії може бути заборонена судом або в судовому порядку може бути анульоване її реєстраційне посвідчення.

Молодіжні та дитячі організації. Організаційні та правові підстави створення і діяльності молодіжних і дитячих організацій, державні гарантії забезпечення їхньої діяльності визначені ЗУ „Про об’єднання громадян” і ЗУ „Про молодіжні та дитячі організації” від 1 грудня 1998р.

Мета молодіжних організацій – задоволення і захист соціальних, економічних, творчих, духовних та інших інтересів молоді. Мета дитячих організацій – захист прав і свобод дітей, реалізація їхніх творчих здібностей, соціальне становлення дітей як повноправних членів суспільства.

Членами молодіжних громадських організацій можуть бути особи у віці від 14 до 28 років, членами дитячих громадських організацій – особи у віці від 6 до 18 років. Вступ до дитячої громадської організації дитини до 10 років здійснюється з письмової згоди її батьків, усиновителів або опікунів.

Молодіжний рух координується Українським національним комітетом молодіжних організацій, що має статус всеукраїнського союзу молодіжних і дитячих громадських організацій.

Молодіжні і дитячі організації мають неполітичний характер. Разом з тим, вони можуть залучатися органами виконавчої влади й органами місцевого самоврядування до розробки й обговорення проектів рішень з питань державної політики стосовно дітей і молоді. Молодіжні громадські організації можуть вступати у виборчі коаліції.

Держава надає молодіжній і дитячій громадським організаціям інформаційну, методичну, організаційну, фінансову підтримку. Витрати на підтримку всеукраїнського союзу молодіжних і дитячих громадських організацій передбачені окремим рядком у Державному бюджеті України і місцевих бюджетах.


3.В Україні всі правовідносини, пов’язані із свободою совісті і діяльністю релігійних організацій, регулюються Конституцією України (стаття 35) і ЗУ „Про свободу совісті та релігійні організації”, завданнями яких є:

  • гарантування права на свободу совісті громадянам України та здійснення цього права;

  • забезпечення відповідно до Конституції України, Декларації про державний суверенітет та норм міжнародного права, визнаних Україною, соціальної справедливості, рівності, захисту прав і законних інтересів громадян незалежно від ставлення до релігії;

  • визначення обов’язків держави щодо релігійних організацій;

  • визначення обов’язків релігійних організацій перед державою і суспільством;

  • подолання негативних наслідків державної політики щодо релігії і церкви;

  • гарантування сприятливих умов для розвитку суспільної моралі і гуманізму, громадянської злагоди і співробітництва людей незалежно від їх світогляду чи віровизнання.

Кожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті. Це право включає свободу мати , приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.

Ніхто не може встановлювати обов’язкових переконань і світогляду. Не допускається будь-яке примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії.

Батьки, або особи, які їх замінюють, за взаємною згодою мають право виховувати своїх відповідно до своїх власних переконань та ставлення до релігії.

Здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для охорони громадської безпеки та порядку, життя, здоров”я і моралі, а також прав і свобод інших громадян, встановлені законом, і відповідають міжнародним зобов’язанням України.

Ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих.

Громадяни України є рівними перед законом і мають рівні права в усіх галузях економічного, політичного, соціального і культурного життя незалежно від їх ставлення до релігії. В офіційних документах ставлення громадянина до релігії не вказується.

Будь-яке пряма чи непряме обмеження прав, встановлення прямих чи непрямих переваг громадян залежно від їх ставлення до релігії, так само як і розпалювання пов’язаних з цим ворожнечі й ненависті чи ображання почуттів громадян, тягнуть за собою відповідальність , встановлену законом.

Ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов’язків. Заміна виконання одного обов’язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.

В Україні здійснення державної політики щодо релігії і церкви належить виключно до відання України.

Церква (релігійні організації) в Україні відокремлена від держави.

Державна система освіти в Україні відокремлена від церкви (релігійних організацій), має світський характер. Доступ до різних видів і рівнів освіти надається громадянам незалежно від їх ставлення до релігії.

Релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями).

Релігійними організаціями в Україні є:

  • релігійна громада;

  • релігійні управління і центри;

  • монастирі;

  • релігійні братства і місії;

  • духовні навчальні заклади.

Релігійні організації мають право використовувати для своїх потреб будівлі і майно, що надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або громадянами.

Релігійні організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, яке належить їм на праві власності.

У власності релігійних організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об’єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності.

Право власності релігійних організацій охороняється законом.

Релігійні організації мають право засновувати і утримувати вільно доступні місця богослужінь або релігійних зібрань, а також місця, шановані в тій чи іншій релігії (місця паломництва).

Богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії безперешкодно проводяться в культових будівлях і на прилеглій території, у місцях паломництва, установах релігійних організацій, на кладовищах, в місцях окремих поховань і крематоріях, квартирах і будинках громадян, а також в установах, організаціях і на підприємствах за ініціативою їх трудових колективів і згодою адміністрації.

Державний контроль за додержанням законодавства України про свободу совісті та релігійні організації здійснюють місцеві ради та їх виконавчі комітети.

Державний орган України у справах релігій покликаний забезпечувати проведення державної політики щодо релігій і церкви. Він утворюється Кабінетом Міністрів України.

Службові особи і громадяни, винні в порушенні законодавства про свободу совісті та релігійні організації, несуть відповідальність, встановлену законодавством України.


Дайте визначення понять:

  • політична партія;

  • громадська організація;

  • об’єднання громадян;

  • молодіжні організації;

  • дитячі організації;

  • легалізація;

  • свобода совісті;

  • свобода віросповідання;

  • релігійні організації.








































Нормативне регулювання статусу засобів масової інформації

План

1.Інформація та правова основа засобів масової інформації.

2.Суб”єкти та об’єкти інформації.

3.Галузі та види інформації.

4.Режим доступу до інформації.

5.Права та обов’язки учасників інформаційних відносин. Відповідальність за порушення законодавства про інформацію.


Література

1.Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії ВРУ 2-го скликання // ВВР. – 1996. - № 30.

2.Закон України „Про внесення змін до Конституції України” від 08.12.2004 // ВВР. – 2005. - № 2.

3.Закон України „Про друковані засоби масової інформації в Україні” від 16 листопада 1992 р.

4.Закон України „Про інформацію” від 2 жовтня 1992 р.

5.Закон України „Про телебачення і радіомовлення” від 21 грудня 1993 р.

6.Коментар до Конституції України / Інститут законодавства Верховної Ради України. – К., 2006.

7.Конституційне законодавство України: законодавчі акти, коментар. – К.: Атіка, 2006.

8.Конституційне право України / За ред. В.Ф.Погорілка. – К.: Наукова думка, 2006.

9.Кравченко В.В. Конституційне право України. – К.: Атіка, 2006.

10.Фрицький О.Ф. Конституційне право України. – К.: Юрінком Інтер, 2006.

11.Конституційне право України: Інтерактивний курс. – Х.: Одісей, 2004.

12.Шляхтун П.П. Конституційне право: словник термінів. – К.: Либідь, 2005.

13.Юридична енциклопедія: в 6-ти т. / Редкол.: Ю.С.Шемшученко (відп. ред.) та ін. – К.: Укр.. енцикл., 1998-2003.


1.Правовий статус засобів масової інформації в Україні закріплюється такою нормативно-правовою базою: Конституція України (статті 15,34), ЗУ „Про інформацію” від 2 жовтня 1992р., ЗУ „Про друковані засоби масової інформації” від 16 листопада 1992р., ЗУ „Про телебачення і радіомовлення” від 21 грудня 1993р., ЗУ „Про науково-технічну інформацію” від 25 червня 1993р., ЗУ „Про видавничу справу” від 3 липня 1996р., ЗУ „Про рекламу” від 3 липня 1996р.

ЗУ „Про інформацію”:

  • закріплює право громадян на інформацію;

  • закладає правові основи інформаційної діяльності;

  • затверджує інформаційний суверенітет України;

  • визначає правову форму співробітництва в галузі міжнародної інформації.

Відповідно до ЗУ „Про інформацію”, інформація – це документовані або публічно оголошені відомості про події і явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому середовищі. ЗУ встановлює загальні правові основи отримання, розповсюдження, використання і зберігання інформації. Дія закону розповсюджується на інформаційні відносини, які виникають в усіх галузях інформації, життя і діяльності суспільства і держави.

ЗУ „Про інформацію” складається з 6 розділів і включає 54 статті. Він визначає основні принципи інформаційної діяльності та інформаційних відносин:

  • гарантованість права на інформацію;

  • відкритість, доступність;

  • свобода обміну інформацією;

  • об’єктивність і вірогідність інформації;

  • повнота і точність інформації;

  • законність отримання, використання, поширення та зберігання інформації.



2.Суб’єктами інформації є: громадяни України, юридичні особи, держава, інші держави, їх громадяни та юридичні особи, міжнародні організації, особи без громадянства тощо.

Об’єктом інформації є документована або публічно оголошена інформація.

Право громадян на інформацію забезпечується:

  • обов’язком органів державної влади інформувати про свою діяльність та прийняті рішення;

  • створенням спеціальних інформаційних служб;

  • вільним доступом суб’єктів до інформаційних статистичних даних, архівних, бібліотечних та музейних фондів;

  • створенням механізму здійснення права на інформацію;

  • державним контролем;

  • встановленням відповідальності за порушення законодавства про інформацію.


3.Галузі інформації – це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про відносно самостійні сфери життя і діяльності суспільства і держави. Основними галузями інформації є: політична, економічна, духовна, науково-технічна, соціальна, екологічна, міжнародна.

Основними видами інформації є: статистична, масова, інформація про діяльність державних органів та органів місцевого самоврядування, правова, інформація про особу, довідково-енциклопедична, соціологічна інформація.

Статистична – це офіційно документована державна інформація, що надає кількісну характеристику подій та явищ, які відбуваються в економічній, соціальній, культурній та інших сферах суспільного життя. Вона підлягає систематичному публічному публікуванню. Її система, джерела і режим визначаються ЗУ „Про державну статистику”.

Масова – це публічно поширювана та аудіовізуальна інформація. Друкована інформація – газети, журнали, бюлетені тощо (преса). Аудіовізуальна – телебачення, радіомовлення, кіно, звукозапис, відеозапис тощо.

Інформація про роботу державних органів та органів місцевого самоврядування представляє собою офіційно документовану інформацію, яка створюється в процесі поточної діяльності законодавчої, виконавчої і судової влади і органів місцевого самоврядування. Її основними джерелами є законодавчі акти України, що приймаються Верховною Радою, акти Президента, підзаконні нормативні акти тощо. Вона може доводитись до відома населення різними способами; через архівні матеріали, через оголошення по радіо та телебаченню, через опублікування в різних засобах друкованої інформації.

Правова інформація – це сукупність опублікованих або публічно оголошених відомостей про право, його систему, джерела, реалізацію, юридичні факти правовідносин, правопорядок, правопорушення, боротьбу з ними тощо.

Інформація про особу – це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу. Основними даними про особу є: національність, освіта, сімейний стан, релігійність, адреса, дата народження, стан здоров’я, місце народження тощо. Джерелами такої інформації є видані на ім’я особи документи, відомості, зібрані про особу іншими органами в межах їх повноважень. Забороняється зібрання відомостей про особу без її попередньої згоди за винятком випадків, передбачених законом. При цьому кожна особа має право на ознайомлення з інформацією, зібраною про неї.

Довідково-енциклопедична інформація – це систематизовані документовані чи публічно оголошені відомості про суспільне або державне життя, навколишнє природне середовище тощо. Джерелами цієї інформації є енциклопедії, словники, довідники, путівники, рекламні оголошення, картографічні матеріали тощо.

Соціологічна інформація – це документовані або публічно оголошені відомості про ставлення окремих громадян і соціальних груп до суспільних подій та явищ, процесів та фактів. Вона є результатом соціологічних досліджень, опитувань.


4.Державою встановлений режим доступу до інформації – це певний порядок отримання, використання, поширення і зберігання інформації. За режимом доступу вся інформація поділяється на відкриту та інформацію з обмеженим доступом. Доступ до відкритої інформації забезпечується шляхом систематичної публікації в збірниках, бюлетенях, безпосереднього видання її зацікавленими особами. Обмеження права на одержання відкритої інформації забороняється законом.

Інформація з обмеженим доступом поділяється на конфіденційну та таємну.

Конфіденційна інформація знаходиться у володінні, користуванні і розпорядженні фізичних або юридичних осіб і поширюється за їх бажанням. Це ділова, виробнича, банківська, комерційна інформація. Ця інформація одержана на власні кошти і не порушує державної таємниці. Особи, що володіють нею, самостійно визначають режим доступу до неї.

До таємної відноситься інформація, що становить державну таємницю чи відомості про особу, розголошення яких наносить шкоду державі, особі або суспільству.

Інформація є об’єктом права власності, може виступати у вигляді товару або послуги. І в тому і в іншому випадку її правовий режим визначається як законодавством, так і договорами.


5.Суб’єктами інформаційної діяльності є інформаційні агентства, редакції газет, журналів, окремі громадяни, розповсюджувачі, засновники, тобто як юридичні так і фізичні особи. Всі вони є учасниками інформаційних відносин. Їх правовий статус визначається правами і обов’язками.

Учасники інформаційних відносин мають право:

  • отримувати, використовувати, поширювати та зберігати інформацію у будь-якій формі з використанням будь-яких засобів;

  • на одержання інформації про діяльність органів державної влади, народних депутатів, місцевого самоврядування та на те, що стосується їх особисто.

Учасники інформаційних відносин зобов’язані:

  • поважати інформаційні права інших суб’єктів;

  • використовувати інформацію згідно із законом або договором;

  • забезпечувати дотримання принципів;

  • забезпечувати доступ до інформації;

  • зберігати інформацію в належному стані протягом встановленого терміну;

  • компенсувати шкоду, заподіяну при порушенні законодавства про інформацію (статті 42-44 ЗУ „Про інформацію”).

Право на інформацію охороняється законом. Держава гарантує рівні права і можливості доступу до інформації. Ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації. Суб’єкт права має право на усунення будь-яких порушень його прав.

Законом забороняється вилучення друкованих видань, експонатів, інформаційних банків, документів з архівних, музейних, бібліотечних фондів та знищення їх з ідеологічних або політичних міркувань. Інформація не може бути використана для закликів до повалення конкретної людини, порушення територіальної цілісності України, пропаганди війни, насильства, жорстокості, розпалювання расової, релігійної, національної ворожнечі, посягання на права і свободи (стаття 45 ЗУ „Про інформацію”).

Статтею 47 ЗУ „Про інформацію” передбачена дисциплінарна, цивільно-правова та кримінальна відповідальність за порушення законодавства про інформацію. Її несуть особи, що винні у вчиненні таких порушень:

  • необґрунтована відмова у наданні інформації;

  • надання недійсної інформації;

  • навмисне приховування інформації;

  • поширення відомостей, що ганьблять честь і гідність;

  • використання інформації про особу без її згоди;

  • розголошення державної таємниці;

  • порушення порядку зберігання інформації;

  • навмисне знищення інформації.

У випадку вчинення суб’єктами інформації протиправних дій ці дії підлягають оскарженню до органів вищого рівня або до суду. Органи чи особи, які нанесли моральну чи матеріальну шкоду, відшкодовують її за рішенням суду. Розмір відшкодування визначається судом.


Запитання для самоконтролю

1.Дайте визначення інформації.

2.Визначте правову основу засобів масової інформації.

3.Дайте характеристику суб’єктів та об’єктів інформації.

4.Охарактеризуйте галузі та види інформації.

5.В чому полягає режим доступу до інформації?

6.Визначте права та обов’язки учасників інформаційних відносин.

7.Дайте характеристику відповідальності за порушення законодавства про інформацію.





Територіальний устрій України

План

1.Характеристика державного устрою України.

2.Характеристика територіального устрою України. Ознаки України як унітарної держави.

3.Конституційно-правовий статус Автономної Республіки Крим.


Література

1.Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії ВРУ 2-го скликання // ВВР. – 1996. - № 30, розділи 9,10

2.Закон України „Про внесення змін до Конституції України” від 08.12.2004 // ВВР. – 2005. - № 2.

3.Конституція Автономної Республіки Крим. Прийнята на другій сесії Верховної Ради АРК 21 жовтня 1999 р.

4.Коментар до Конституції України / Інститут законодавства Верховної Ради України. – К., 2006.

5.Конституційне законодавство України: законодавчі акти, коментар. – К.: Атіка, 2006.

6.Конституційне право України / За ред. В.Ф.Погорілка. – К.: Наукова думка, 2006. – с. 296-313

7.Кравченко В.В. Конституційне право України. – К.: Атіка, 2006. – 371-383

8.Фрицький О.Ф. Конституційне право України. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – с. 447-470

9.Конституційне право України: Інтерактивний курс. – Х.: Одісей, 2004. – с. 178-188

10.Шляхтун П.П. Конституційне право: словник термінів. – К.: Либідь, 2005.

11.Юридична енциклопедія: в 6-ти т. / Редкол.: Ю.С.Шемшученко (відп. ред.) та ін. – К.: Укр.. енцикл., 1998-2003.


1.Державний устрій – це політико-територіальна організація держави, яка характеризується статусом її територіальних одиниць, формою їхніх правових відносин між собою та з державою в цілому.

Унітарною (від лат. „єдність”) вважається держава, всі або переважна більшість вищих територіальних одиниць якої не мають державоподібного статусу. Себто, територія унітарної держави складається з адміністративних або політико-адміністративних одиниць, які, за окремими винятками, не наділяються власним правовим статусом, а статус органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які здійснюють управління в межах цих одиниць, визначається актами чинного законодавства центральної влади.

Унітарні держави класифікуються:

  • залежно від наявності чи відсутності в їхнім складі державоподібних територіальних утворень (автономних одиниць) на прості та складні. Територія простої унітарної держави поділяється лише на адміністративно-територіальні одиниці, тоді як складна унітарна держава у своєму складі має автономні територіальні одиниці;

  • залежно від ступеня централізації управління на централізовані, децентралізовані та відносно децентралізовані. В централізованій унітарній державі управління на всіх субнаціональних (нижчих загальнодержавного) територіальних рівнях здійснюється адміністрацією, що призначається вищим органом виконавчої влади. у децентралізованій унітарній державі відсутні місцеві органи виконавчої влади загальної компетенції, і на всіх субнаціональних територіальних рівнях функціонують органи місцевого самоврядування. Відносно децентралізовані унітарні держави характеризуються поєднанням прямого державного управління на місцях із місцевим самоврядуванням: на вищому (область) та середньому (район) субнаціональних територіальних рівнях одночасно функціонують органи виконавчої влади загальної компетенції та органи місцевого самоврядування.

Федеративною є держава, всі вищі територіальні одиниці якої мають державоподібний статус. Федерація – це союзна держава, складне об’єднання кількох державоподібних політико-територіальних утворень – суб’єктів федерації. У сучасному світі існують 24 федерації, з них 7 у Європі, 4 в Азії, 6 в Америці, 4 в Африці, 3 в Океанії.

Від федерації слід відрізняти конфедерацію, яка є формою міждержавного об’єднання, суб’єкти якого зберігають державний суверенітет.

Частина 2 статті 2 Конституції України визначає Україну як унітарну державу, не конкретизуючи при цьому конкретну форму унітаризму. Аналіз положень Конституції України, присвячених питанням організації виконавчої влади на місцях, статусу Автономної Республіки Крим і місцевого самоврядування дозволяє характеризувати Україну як складну, відносно децентралізовану унітарну державу.

Це пояснюється тим, що, по-перше, до складу України входить автономне територіальне утворення – АРК, по-друге, децентралізацію управління в Україні здійснено лише на низовому територіальному рівні – село, селище, місто, а на регіональному (область) та субрегіональному (район) рівнях управління збережено централізоване державне управління.

Подібна система територіальної організації влади є архаїчною і сьогодні в європейських країнах практично не застосовується. В контексті конституційної реформи гостро стоїть і питання щодо вдосконалення українського унітаризму на основі подальшої децентралізації управління, зокрема запровадження місцевого самоврядування на регіональному та субрегіональному територіальних рівнях. Це завдання має бути вирішене в ході другого етапу реформи. Зокрема, проектом ЗУ „Про внесення змін до Конституції України” (реєстрац. № 3207 – 1П2) передбачено ліквідацію районних державних адміністрацій, відновлення повноцінного місцевого самоврядування на районному рівні та створення виконавчих органів обласних рад, перерозподіл повноважень між місцевими державними адміністраціями та обласними радами на користь останніх.


2.Територія держави є невід’ємною ознакою державності, просторовою межею державної влади. Держава розпоряджаються своєю територією, яка може складатися із сухопутної, водної, повітряної її частини та континентального шельфу. Держава здійснює повну й виключну владу в межах своєї території.

Територіальний устрій держави являє собою систему взаємовідносин між державною в цілому (її центральною владою) і її територіальними складовими (їх населенням і органами публічної влади). Невід’ємною складовою територіального устрою держави є її адміністративно-територіальний устрій – внутрішня територіальна організація держави з поділом її на складові (адміністративно-територіальні одиниці), зумовлена соціальними, економічними, соціально-етнічними, історичними, географічними, культурними, політичними та іншими чинниками. Суть адміністративно-територіального устрою зводиться до поділу єдиної території держави на її складові (адміністративно-територіальні одиниці).

Адміністративно-територіальна одиниця – це частина єдиної території держави, яка є просторовою основою для організації та діяльності місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Територіальний поділ держави – це система територіальних складових, які становлять географічну основу територіального устрою держави.

Державний устрій у багатьох країнах означає назву комплексного конституційно-правового інституту, який об’єднує норми, що встановлюють систему органів державної влади, їх компетенцію, взаємовідносини, порядок формування, а нерідко також і норми про державно-територіальний устрій. Це політико-територіальна організація держави, яка визначається політико-правовим статусом територіальних складових і принципами їх відносин з державою в цілому та між собою. Характер таких взаємовідносин визначає дві основні форми державно-територіального устрою – унітарну та федеративну.

Унітарна держава являє собою єдину державу, поділену на адміністративно-територіальні одиниці, які зазвичай не мають політичної самостійності. Такими одиницями можуть бути області, провінції, губернії, які потім діляться на райони та інші адміністративно-територіальні одиниці.

Унітарні держави мають:

  • єдину конституцію;

  • єдиний вищий представницький (він же законодавчий) орган державної влади;

  • єдиний уряд;

  • єдину територію;

  • єдине громадянство;

  • єдину фінансову систему;

  • єдину національну валюту тощо.

Це створює організаційно-правові передумови впливу центральної влади на всю територію держави. В окремих випадках до складу унітарних держав можуть входити одна чи декілька територіальних одиниць з особливим статусом автономного державного утворення (наприклад, АРК в складі України).

Автономія у широкому значенні цього слова означає надання будь-якій частині держави внутрішнього самоуправління, самостійності у вирішенні місцевих питань. Будь-яка форма територіальної автономії допускає державне втручання у власні справи автономії, якщо її органи не виконують конституцію держави.

Згідно зі статтею 1 Конституції України суверенітет України поширюється на всю її територію, Україна є унітарною державою, а її територія в межах існуючого кордону є цілісною й недоторканою.

Основні засади та система територіального й адміністративно-територіального устрою України визначаються розділом 9 Конституції України.

Територія України має площу 603, 7 тис.кв.км, що становить 5,7 % площі Європи.

Територія України обмежується державним кордоном України. ЗУ „Про державний кордон України” від 04.11.1991р. (стаття 1) встановлює, що „державний кордон України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України – суші, вод, надр, повітряного простору”. Він визначається законами України, а також її міжнародними договорами. КМУ у межах своїх повноважень вживає заходів щодо забезпечення охорони та захисту державного кордону й території України.

Відповідно до статті 27 ЗУ „Про державний кордон України” охорона державного кордону на суші, морі, річках, озерах та інших водоймах покладається на Прикордонні війська України, а в повітряному просторі – на Війська протиповітряної оборони України. Стаття 33 зазначеного Закону зобов’язує державні органи, громадські організації, посадових осіб надавати Прикордонним військам України всебічну допомогу в охороні державного кордону України.

Об’єктами, прирівняними до державної території, є морські й повітряні судна, космічні кораблі й станції, що мають прапор чи розпізнавальні знаки даної держави, а також підводні телеграфні кабелі, трубопроводи та інші об’єкти, що належать цій державі, але знаходяться за межами її території.

Територіальний устрій України відповідно до статті 132 Конституції України ґрунтується на таких засадах:

  • цілісності та єдності державної території;

  • поєднанні централізації та децентралізації в здійсненні державної влади;

  • збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів із врахуванням їхніх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій.

А статтею 133 Конституції України проголошується, що систему адміністративно-територіального устрою України складають АРК, області, райони, міста, райони в містах, селища і села.

Адміністративно-територіальний устрій України є трирівневим:

  • вищій рівень територіальних одиниць становлять АРК, області та міста Київ і Севастополь, які мають спеціальний статус;

  • середній рівень – райони і міста обласного підпорядкування;

  • нижчий рівень – райони в містах, міста районного підпорядкування, селища і села. Частина компактно заселеної території України, яка склалася внаслідок господарської та іншої суспільної діяльності й має сталий склад населення та власну назву, зареєстровану в установленому законом порядку, являє собою населений пункт.

Невеликі поселення, що мають тимчасове значення та нестійкий склад населення чи є об’єктами службового призначення в системі певної галузі господарства (будівлі залізничних служб, будинки лісників, шляхових майстрів, одиночні двори тощо), не є самостійними населеними пунктами й зараховуються до тих населених пунктів, з якими вони пов’язані територіально.

За значенням у системі адміністративно-територіального устрою України її міста поділяються на міста загальнодержавного значення (Київ, Севастополь), міста обласного, республіканського (в АРК) значення, міста районного значення.

У великих містах як адміністративно-територіальні одиниці визначаються також відповідні частини цих міст – райони.

Сьогодні до складу України входять:

  • Автономна Республіка Крим;

  • 24 області: Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська;

  • два міста загальнодержавного значення: Київ і Севастополь;

  • 165 міст обласного та 279 районного значення;

  • 907 селищ міського типу;

  • 490 сільських і 121 міських районів;

  • 28 839 сільських населених пунктів, об’єднаних у 10 190 сільських округів, як самостійних адміністративно-територіальних одиниць. Отже, як бачимо, не кожен населений пункт є самостійною адміністративною одиницею.

Адміністративно-територіальний устрій України не є незмінним. Одні сільські населені пункти об’єднуються під юрисдикцію єдиних для них територіальних громад як первинних суб’єктів місцевого самоврядування, інші, навпаки, виходять з-під такої юрисдикції, роз’єднуються. Окремі населені пункти (села, селища), які розташовану близько від міст, намагаються увійти під юрисдикцію їхніх територіальних громад, а органи самоврядування великих міст (з населенням понад 1 млн. осіб) порушують питання про перетворення їх на міста загальнодержавного значення.

Питання про зміну території України вирішуються виключно всеукраїнським референдумом (стаття 73 Конституції України).

Певні повноваження щодо вирішення питань адміністративно-територіального устрою мають органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.


3.Особливим статусом в Україні користується Автономна Республіка Крим. Зміст автономії такого адміністративно-територіального утворення визначається статтями 134-139 Конституції України.

Стаття 134 визначає Автономну Республіку Крим як невід’ємну складову частину України, тим самим підтверджуючи й закріплюючи цілісність і недоторканість території України в межах існуючих кордонів. Такий конституційний припис повністю знімає питання щодо можливості приєднання Криму до будь-якої іноземної держави чи набуття ним статусу суверенної держави. Із цієї статті також випливає, що опитування населення автономії та проведення місцевого референдуму щодо цих положень є антиконституційними і не можуть мати правових наслідків.

За конституційною природою Автономна Республіка Крим є формою так званої територіальної (адміністративно-територіальної) автономії, суть якої полягає передусім у праві її населення (громадян відповідної держави, які постійно проживають у межах цієї автономії) і тих органів, які воно обирає, самостійно вирішувати питання віднесені до відання автономії.

Зі змісту статей 135, 136 Конституції України випливають основні державні ознаки Автономної Республіки Крим:

  • вона має свою Конституцію;

  • в ній діє (як регіональна) система державних органів на чолі з Верховною Радою та Радою Міністрів;

  • її державні органи у межах своїх повноважень приймають правові акти, які складають регіональну систему правових актів Автономної Республіки Крим.

Повноваження Автономної Республіки Крим визначаються Конституцією України, ЗУ „Про Автономну Республіку Крим” від 17 березня 1995р., Конституцією АРК, прийнятою 21 жовтня 1998р.

Стаття 137 Конституції України встановлює перелік питань, з яких Автономна Республіка Крим здійснює нормативне регулювання, а стаття 138 – питань, які належать до відання Автономної Республіки Крим. Частиною 2 зазначеної статті передбачається, що Автономній Республіці Крим законами України можуть бути делеговані й інші повноваження.

Конституція Автономної Республіки Крим, прийнята на другій сесії Верховної Ради Автономної Республіки Крим і затверджена ЗУ „Про затвердження Конституції Автономної Республіки Крим” від 23 грудня 1998р., базується на нормах Конституції України, викладених у розділі 10 „Автономна Республіка Крим” та на інших нормах.

Частина 1 статті 1 Конституції АРК відтворює статтю 134 Конституції України про те, що „Автономна Республіка Крим є невід’ємною складовою з частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання”.

Правовою основою статусу й повноважень Автономної Республіки Крим, Верховної Ради АРК і Ради Міністрів АРК є Конституція України, закони України, Конституція АРК (частина 1 статті 2 Конституції АРК).

Особливість статусу АРК у складі України підтверджується також і тим, що лише в ній діє Представництво Президента України, статус якого визначається законом України. На сьогодні такий закон поки що відсутній, і Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим функціонує на основі „Положення про Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим”, затвердженого Указом Президента України від 31 січня 1996р.


Запитання для самоконтролю

1.Дайте характеристику державного устрою України.

2.Визначте відмінність унітаризму від федералізму.

3.Розкрийте поняття територіального устрою України та його складових.

4.Які ознаки України як унітарної держави?

5.Охарактеризуйте особливості конституційно-правового статусу Автономної Республіки Крим у складі України.

6.Дайте характеристику системи адміністративно-територіального устрою України


Референдум – форма безпосередньої демократії народовладдя, його правове регулювання

План

1.Поняття, види та соціальне призначення референдуму. Законодавство України про референдуми.

2.Предмет всеукраїнського референдуму, учасники та їх конституційно-правовий статус. Відповідальність за порушення порядку проведення референдуму.

3.Місцеві референдуми в Україні: поняття, види, основні засади організації та проведення.


Література

1.Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії ВРУ 2-го скликання // ВВР. – 1996. - № 30, розділ 3

2.Закон України „Про внесення змін до Конституції України” від 08.12.2004 // ВВР. – 2005. - № 2.

3.Закон України „Про Всеукраїнський та місцевий референдуми” від 3 липня 1991 р.

4.Коментар до Конституції України / Інститут законодавства Верховної Ради України. – К., 2006.

5.Конституційне законодавство України: законодавчі акти, коментар. – К.: Атіка, 2006.

6.Конституційне право України / За ред. В.Ф.Погорілка. – К.: Наукова думка, 2006. – с. 163-174

7.Кравченко В.В. Конституційне право України. – К.: Атіка, 2006. – с. 220-232

8.Фрицький О.Ф. Конституційне право України. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – с. 218-224

9.Конституційне право України: Інтерактивний курс. – Х.: Одісей, 2004. – с. 99-106

10.Шляхтун П.П. Конституційне право: словник термінів. – К.: Либідь, 2005.

11.Юридична енциклопедія: в 6-ти т. / Редкол.: Ю.С.Шемшученко (відп. ред.) та ін. – К.: Укр.. енцикл., 1998-2003.


1.У перекладі з латині термін „референдум” означає „те, що має бути повідомлене”. Сучасна наука конституційного права розглядає референдум як одну з форм безпосередньої демократії, соціальне призначення якої полягає в тому, що громадяни отримують право висловити свою точку зору з того чи іншого питання в сфері управління державою. Виходячи з цього можна стверджувати, що демократичний потенціал референдуму як форми народовладдя є надзвичайно великим. Але необхідно пам’ятати і про те, що державна влада завжди має можливості щодо маніпуляції референдумом та його результатами. Наприклад, з історії конституціоналізму відомо, що найменш демократична Конституція Франції – Конституція 1799р. – була ухвалена саме референдумом. Удавався до допомоги референдуму і тоталітарний нацистський режим.

У сучасному світі прикладами маніпулювання референдумом є винесення на референдум питань, які є незрозумілими для громадян, висвітлювання ЗМІ лише провладної точки зору, що має негативний вплив на формування суспільної думки. Особливу увагу також слід приділяти спробам глави держави використати референдум як противагу представницькій демократії. Якщо у державі існує конфлікт між виконавчою та законодавчою владами, а право на призначення референдуму має глава держави, то фактично протиставляються дві форми демократії – безпосередня (референдум) та представницька (парламент). Використання референдуму у такій ситуації для того, щоб обійти парламент та уникнути політичної конфронтації із ним, навряд чи є демократичним.

Правовою основою інституту референдумів у нашій країні виступає розділ 3 Конституції України та ЗУ „Про всеукраїнські та місцеві референдуми” від 3 липня 1991р. Він визначає референдум як спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів України, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення. На сьогодні у нашій державі було проведено два всеукраїнських референдуми – 1 грудня 1991р. та 17 квітня 2000р.

Референдуми можна класифікувати за різними ознаками. Виходячи з положень статті 1 вищевказаного закону за територією проведення виділяють такі референдуми:

  • всеукраїнський;

  • референдум Автономної Республіки Крим;

  • місцевий.

За юридичною силою рішень, що прийняті референдумом виділяють:

  • імперативний – рішення мають найвищу юридичну силу та є обов’язковими для виконання;

  • консультативний – проводиться лише з метою отримання думки народу стосовно питання, яке вирішує державна влада, а тому не має вищої юридичної сили та обов’язкового характеру.

За ініціатором проведення виділяють:

  • петиційний референдум – проводиться на вимогу громадян;

  • референдум з ініціативи органу державної влади чи місцевого самоврядування.

За юридичними підставами проведення виділяють:

  • обов’язковий референдум – проводиться при вирішенні питань про зміну території України та при внесенні змін до 1,3 і 13 розділів Конституції;

  • факультативний – проводиться з питання, яке згідно із законами України може бути вирішене як шляхом референдуму, так і законодавчим шляхом.

За часом проведення всеукраїнський референдум може бути:

  • допарламентський – проводиться для визначення ставлення громадян до рішення, що збирається прийняти відповідний державний орган;

  • післяпарламентський – проводиться для затвердження закону, прийнятого парламентом;

  • позапарламентський – закон приймається на референдумі в обхід парламенту.

Принципи референдуму є аналогічними до принципів виборчого права. Стаття 7 ЗУ „Про всеукраїнський та місцеві референдуми” закріплює такі принципи участі громадян у референдумах:

  • принцип загальності. У всеукраїнському та місцевому референдумах мають право брати участь громадяни України, які на день проведення референдуму досягли 18-ти років і постійно проживають відповідно на території України або області, району, міста, району в місті, селища, сільради. Будь-яке пряме чи непряме обмеження прав громадян України на участь у референдумі залежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, політичних поглядів, роду і характеру занять забороняються. У референдумах не беруть участі психічно хворі громадяни, визнані судом недієздатними;

  • принцип рівності. Громадяни беруть участь у референдумі на рівних засадах. Кожний громадянин має один голос;

  • принцип прямої подачі голосів. Референдум є прямим – громадяни беруть участь у референдумі безпосередньо;

  • принцип таємної подачі голосів. Голосування під час референдуму є тайним – контроль за волевиявленням громадян не допускається.

Закони, інші рішення, прийняті референдумом, обнародуються у встановленому законодавством України порядку опублікування правових актів Верховної Ради України та місцевих рад і вводяться в дію з моменту їх опублікування, якщо у самому законі, рішенні не визначено інший строк. Датою прийняття закону, рішення вважається день проведення референдуму.

Підготовка і проведення всеукраїнського референдуму здійснюється за рахунок Державного бюджету, місцевих референдумів – за рахунок відповідних місцевих бюджетів. Порядок фінансування, підготовки і проведення референдумів визначається КМУ та відповідними місцевими радами.


2.Всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою України або Президентом України відповідно до їхніх повноважень, установлених Конституцією. Всеукраїнський референдум проголошується за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області.

Предметом всеукраїнського референдуму можуть бути:

  • затвердження Конституції України, її окремих положень та внесення до Конституції України змін і доповнень;

  • прийняття, зміна або скасування законів України або їх окремих положень;

  • прийняття рішень, які визначають основний зміст Конституції України, законів України та інших правових актів;

  • інші питання, віднесені Конституцією України до відання України.

Відповідно до Конституції України виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України. Відповідно до ЗУ „Про всеукраїнський та місцеві референдуми” виключно всеукраїнським референдумом вирішується питання про реалізацію права народу України на самовизначення та входження України до державних федеративних і конфедеративних утворень або вихід з них.

Конституція України не допускає проведення референдуму щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії. Відповідно до ЗУ „Про всеукраїнський та місцеві референдуми” на всеукраїнський референдум не виносяться:

  • питання, віднесені законодавством України до відання органів суду і прокуратури;

  • питання амністії та помилування;

  • питання про вжиття державними органами України надзвичайних і невідкладних заходів щодо охорони громадського порядку, захисту здоров’я та безпеки громадян;

  • питання, пов’язані з обранням, призначенням і звільненням посадових осіб, що належать до компетенції Верховної Ради України, Президента України та КМУ.

У разі порушення чинного законодавства про референдум наступає юридична відповідальність за порушення законодавства про референдуми, що передбачає негативну реакцію держави на порушення права громадянина на участь у референдумі, чи на невиконання або неналежне виконання суб’єктами референдуму своїх юридичних обов’язків, виражену у відповідній правовій формі.

На сьогодні юридична відповідальність за порушення чинного законодавства про референдуми має комплексний характер і поділяється на такі види: конституційно-правова, адміністративно-правова, кримінально-правова, дисциплінарна відповідальність.

Конституційно-правова відповідальність за порушення права громадянина на участь у всеукраїнському референдумі діє у вигляді узагальнених фундаментальних принципів. Конституція України не містить переліку прямих правових санкцій щодо порушення конституційних положень, які закріплюють право громадянина України на участь у всеукраїнському референдумі, за винятком статті 43 ЗУ „Про всеукраїнський та місцеві референдуми”, що передбачає проведення у 15-денний строк повторного всеукраїнського референдуму у разі грубих порушень закону під час голосування, але не визначає об’єктивну сторону цього правопорушення.

Водночас, сутність і зміст конституційно-правової відповідальності, а також конституційна практика застосування виборчого законодавства України в цілому дають можливість зробити припущення, що численні порушення прав громадян на участь у референдумі, а також порушення встановленого законом порядку організації та проведення референдуму є підставою для судового оскарження результатів референдуму.

Кодекс України про адміністративні правопорушення в статті 186 (глава 15 „Адміністративні правопорушення, що посягають на встановлений порядок управління”) встановлює адміністративну відповідальність у вигляді накладання штрафу за публічні заклики або агітацію до бойкотування референдуму, перешкоджання членам ініціативної групи у збиранні підписів громадян під вимогою про проведення голосування, будь-яку агітацію в день проведення референдуму, видачу членами дільничної комісії з референдуму бюлетенів для голосування за інших осіб, втручання у роботу комісій з референдуму, що перешкоджає виконанню ними обов’язків, пов’язаних з підрахунком голосів або визначенням результатів референдуму.

Порушення чинного референтного законодавства передбачає й кримінальну юридичну відповідальність. Зокрема, стаття 160 „Порушення законодавства про референдум” Кримінального кодексу України визначає:

  • перешкоджання насильством, обманом, погрозою, підкупом або іншим чином вільному здійсненню громадянином права брати або не брати участь у референдумі, вести агітацію до дня проведення референдуму – карається штрафом до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на строк до трьох років;

  • ті самі дії, вчинені членом комісії з проведення референдуму або іншою службовою особою, або за попередньою змовою групою осіб, караються штрафом до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на строк до п’яти років;

  • підроблення документів референдуму, приписування, за відомо неправдивий підрахунок голосів, порушення таємниці голосування, вчинені членом комісії з проведення референдуму або іншою службовою особою, караються штрафом до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на строк від одного до п’яти років.

Дисциплінарна відповідальність за порушення законодавства про референдуми поширюється на членів ЦВК та комісій з референдуму, а також інших службових осіб за дії, пов’язані з бездіяльністю чи неналежним виконанням своїх обов’язків, у разі, якщо такі дії не можуть бути кваліфіковані як адміністративні проступки або кримінальні злочини.

Як правило, юридична відповідальність за порушення чинного законодавства про всеукраїнський та місцеві референдуми має солідарний характер і може передбачати застосування як конституційної, так і адміністративної, кримінальної чи дисциплінарної відповідальності одночасно.


3.Місцевий референдум призначає Верховна Рада Автономної Республіки Крим та місцеві ради усіх рівнів.

Предметом референдуму Автономної Республіки Крим може бути прийняття, зміна або скасування рішень з питань, віднесених законодавством України до відання Автономної Республіки Крим. Предмет місцевого референдуму в Автономній Республіці Крим визначається законодавством Автономної Республіки Крим.

Предметом місцевого референдуму може бути:

  • прийняття, зміна або скасування рішень з питань, віднесених законодавством України до відання місцевого самоврядування відповідних адміністративно-територіальних одиниць;

  • прийняття рішень, які визначають зміст постанов місцевих рад та їх виконавчих і розпорядчих органів.

Виключно місцевими референдумами у відповідних адміністративно-територіальних одиницях вирішуються:

  • питання про найменування або перейменування сільрад, селищ, міст, районів, областей;

  • питання про об’єднання в одну однойменних адміністративно-територіальних одиниць, які мають спільний адміністративний центр;

  • питання про зміну базового рівня місцевого самоврядування у сільських районах;

  • питання про реорганізацію або ліквідацію комунальних дошкільних навчальних закладів, а також дошкільних навчальних закладів, створених колишніми сільськогосподарськими колективними та державними господарствами.

На місцеві референдуми не виносяться:

  • питання про скасування законних рішень вищестоящих органів державної влади і самоврядування;

  • питання, віднесені до відання органів суду і прокуратури;

  • питання, пов’язані з обранням, призначенням і звільненням посадових осіб, що належать до компетенції відповідної місцевої ради та її виконавчих і розпорядчих органів.


Запитання для самоконтролю


1.Розкрийте поняття референдуму.

2.Дайте характеристику видам референдумів.

3.Проаналізуйте законодавство України про референдуми.

4.Що є предметом Всеукраїнського референдуму?

5.Охарактерихуйте конституційно-правовий статус учасників всеукраїнського референдуму.

6.Визначте міри відповідальності за порушення порядку проведення референдумів.





Виборча система


План

1.Сутність народовладдя і народного суверенітету. Форми демократії.

2.Виборчі системи сучасного світу: поняття та види.

3.Характеристика та особливості виборчої системи України.

4.Класифікація виборів в Україні.

5.Поняття та характеристика принципів виборчого права України.

6.Конституційно-правова характеристика виборчого процесу в Україні. Поняття та сутність абсентеїзму.


Література

1.Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії ВРУ 2-го скликання // ВВР. – 1996. - № 30, розділ 3

2.Закон України „Про внесення змін до Конституції України” від 08.12.2004 // ВВР. – 2005. - № 2.

3.Закон України „Про вибори народних депутатів України” від 25 березня 2004 р.

4.Закон України „Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” від 6 квітня 2004 р.

5.Закон України „Про вибори Президента України”

6.Закон України „Про Центральну виборчу комісію”

3.Коментар до Конституції України / Інститут законодавства Верховної Ради України. – К., 2006.

4.Конституційне законодавство України: законодавчі акти, коментар. – К.: Атіка, 2006.

5.Конституційне право України / За ред. В.Ф.Погорілка. – К.: Наукова думка, 2006. – с. 145-163

7.Кравченко В.В. Конституційне право України. – К.: Атіка, 2006. – с. 174-220

8.Фрицький О.Ф. Конституційне право України. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – с. 212-218

9.Конституційне право України: Інтерактивний курс. – Х.: Одісей, 2004. – с. 77-99

10.Шляхтун П.П. Конституційне право: словник термінів. – К.: Либідь, 2005.

13.Юридична енциклопедія: в 6-ти т. / Редкол.: Ю.С.Шемшученко (відп. ред.) та ін. – К.: Укр.. енцикл., 1998-2003.


1.Народовладдя означає належність усієї повно вати влади у державі народу. Народовладдя закріплюється в конституціях як принцип народного суверенітету, що означає визнання народу єдиним джерелом і верховним носієм влади в державі. Належну йому владу народ здійснює як безпосередньо через референдум, вибори та інші форми прямої демократії, так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Суб’єктами народовладдя є: народ у цілому; частина народу, об’єднана за організаційною або територіальною ознакою; обрані народом представники; сформовані безпосередньо народом або його представниками органи.

Залежно від суб’єктів народовладдя розрізняються три основні форми влади: державна влада, громадська влада, громадсько-державна влада.

Специфіка державної влади полягає в тому, що вона поширюється на всю територію держави і на всіх громадян та наділена монополією на встановлення загальнообов’язкових правил поведінки (правових норм) і застосування примусу для забезпечення їх додержання. Державна влада здійснюється безпосередньо народом або органами державної влади.

Громадська влада – це влада політичних партій і громадських організацій. Вона поширюється тільки на членів цих організацій, а її приписи виконуються ними добровільно, без примусу.

Змішана громадсько-державна форма влади – це влада місцевого самоврядування, суб’єктом якого є територіальна громада – спільність жителів окремої адміністративно-територіальної одиниці. Органи місцевого самоврядування формуються безпосередньо населенням, представники якого на громадських засадах беруть участь у їх роботі. Нормативні приписи органів місцевого самоврядування є обов’язковими до виконання тільки на певній території.

Сутність народовладдя розкривається, насамперед, в понятті „народний суверенітет”, яке означає повновладдя народу, тобто володіння народом, який є єдиним джерелом влади, політичними та соціально-економічними засобами для реальної участі у здійснення публічної, політичної влади (державної влади та місцевого самоврядування), в управлінні державними та суспільними справами. Тлумачення конституційного положення щодо повновладдя народу дається в Рішенні КСУ від 5 жовтня 2005 року № 6-рп/2005 (справа про здійснення влади народом): „ в Україні вся влада належить народові. Влада народу є первинною, єдиною і невідчужуваною та здійснюється народом шляхом вільного волевиявлення через вибори, в референдум, інші форми безпосередньої демократії у порядку, визначеному Конституцією та законами України, через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, сформовані відповідно до Конституції та законів України.

Результати народного волевиявлення у визначених Конституцією та законами України формах безпосередньої демократії є обов’язковими”.

У співвідношенні „суверенітет народу – державний суверенітет” пріоритет належить суверенітетові народу, він здійснює установчу владу і визначає конституційний лад держави та форму державної влади, його воля є обов’язковою для всіх органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Так, згідно з частиною 2 статті 5 Конституції України виключно народові належить право визначати і змінювати конституційний лад в Україні. Належне виключно народові право визначати і змінювати конституційний лад в Україні не може бути привласнене у будь-який спосіб державою, її органами або посадовими особами.

Важливою гарантією народного суверенітету є заборона узурпації державної влади (частина 4 статті 5 Конституції України), під якою слід розуміти захоплення державної влади шляхом насилля або в інший неконституційний чи незаконний спосіб органами державної влади та органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, громадянами чи їх об’єднаннями.

Таким чином, народний суверенітет слід розглядати як природне право народу самостійно розпоряджатися своєю долею, створювати такий суспільний і конституційний лад, який відповідає його волі. Водночас народний суверенітет у площині конституційної доктрини повинен мати певні обмеження, мета яких – захистити конституційні цінності. Необхідність таких обмежень пов’язана з особливостями механізмів волевиявлення народу. І референдум, і вибори – це такі форми волевиявлення, які забезпечують ухвалення відповідного рішення чи обрання депутатського корпусу певною більшістю виборців. Таким чином, здійснення влади народом фактично підміняється владою більшості і відкидає пошук соціального компромісу, що можливе в рамках представницького органу.

Аналіз Конституції України дозволяє підтвердити висновок про встановлення окремих обмежень народного суверенітету. Такі обмеження можуть мати формальний або змістовний характер. Формальне обмеження народного суверенітету знаходить свій прояв у тім, що Конституція чітко визначає форми народного волевиявлення – вибори, референдум, інші форми безпосередньої демократії ( стаття 69), а також процедуру їх застосування (наприклад, згідно зі статтею 74 Конституції України не допускається проведення референдуму щодо законопроектів з питань податків, бюджету і амністії), що в літературі слушно розглядається як гарантія від спонтанних проявів народовладдя.

За змістом народний суверенітет обмежується правами людини: „Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина” (стаття 157 Конституції України). Ця заборона має абсолютний характер і не належить від способу зміни Конституції України – Верховною Радою України чи всеукраїнським референдумом.

Можливе також і добровільне самообмеження народного суверенітету – вступаючи у відносини з іншими народами, створюючи міжнародні об’єднання (зазвичай це відбувається через посередництво держави), народ використовує свою владу з дотриманням положень міжнародних договорів, загальновизнаних принципів міжнародного права.

Здійснення народовладдя відбувається у двох формах: безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (безпосередня (пряма) і представницька демократія).

Безпосередня (пряма) демократія – це пряме здійснення влади народом у загальнодержавному або місцевих масштабах (народне волевиявлення). Демократія є безпосередньою, якщо народ править сам, на своїх зборах, якщо немає різниці між тими, хто управляє, і тими, ким управляють. Найважливішими формами безпосередньої демократії є вибори та референдум.

Представницька демократія – це здійснення влади через вільно обрані народом представницькі органи. Концепція народного представництва, розроблена в 18-19 ст., базується на таких вихідних положеннях:

  • Конституцією держави засновується народне представництво;

  • орган народного представництва (парламент) здійснює законодавчу владу від імені народу – носія суверенітету – за його уповноваженням;

  • парламент складається з депутатів, які вільно обрані народом (представників народу);

  • депутат парламенту представляє весь народ, а не лише тих, хто його обрав (принцип вільного депутатського мандата);

  • для парламенту характерні специфічні організаційні форми роботи;

  • рішення парламенту (закони) мають визначальний характер.


2.Виборча система – це інститут конституційного права, що регулює суспільні відносини, які пов’язані із способом розподілу представницьких мандатів залежно від результатів голосування. Наука конституційного права виділяє три основні виборчі системи, що існують у сучасному світі:

  • мажоритарна (система більшості);

  • пропорційна (система пропорційного представництва);

  • мажоритарно-пропорційна (змішана система).

Мажоритарна виборча система полягає в такому. Уся територія країни поділяється на приблизно рівні за кількістю виборців виборчі округи, в кожному з яких обирається однакова кількість депутатів (зазвичай – 1 депутат). Усі мандати у виборчому окрузі отримує той кандидат, який отримав установлену більшість голосів виборців. Ця виборча система має три різновиди – абсолютної, відносної та кваліфікованої більшості. Мажоритарна система абсолютної більшості передбачає, що переможцем на виборах стає кандидат, який набирає більше половини голосів виборців, що взяли участь у голосування по відповідному округу. Мажоритарна система відносної більшості передбачає, що переможцем по відповідному округу стає той кандидат, що набирає більше голосів, ніж будь-який інший кандидат. Мажоритарна система кваліфікованої більшості передбачає, що для обрання кандидат повинен набрати певну кількість голосів, що є значно більшою за половину голосів виборців (2/3, ¾ тощо). Останній варіант виборчої системи є найменш ефективним, оскільки має найнижчу результативність у першому турі. Треба мати дуже високу особисту популярність, щоб набрати 2/3 голосів виборців. Саме тому вона застосовується лише в поодиноких країнах.

Пропорційна виборча система – це система, за якої представницькі мандати розподіляються між партіями (або їх виборчими блоками) пропорційно отриманим голосам виборців. Пропорційна виборча система можлива лише у багатомандатних округах, зокрема в загальнодержавному. Виборці голосують не за певного кандидата, а за список кандидатів від партії (блоку), тому чим більше голосів виборців отримує партія, тим більше її представників отримують представницькі мандати. Для того, щоб уникнути швидкого росту кількості дрібних партій, які можуть потрапити до парламенту, законодавством України встановлено трьохвідсотковий загороджувальний бар’єр (виборчий поріг), згідно з яким до розподілу депутатських мандатів під час парламентських виборів допускаються лише ті партії та виборчі блоки, які набрали більше 3% від загальної кількості виборців, що взяли участь у голосуванні.

Змішана виборча система – це система, яка поєднує в собі елементи мажоритарної та пропорційної системи, з метою використання їх переваг. Така система, як правило, використовується у країнах, які шукають політичного компромісу між різними політичними силами або у країнах, де відбувається становлення власної виборчої системи. Зокрема, одна половина складу Державної Думи Росії обирається за мажоритарною системою відносної більшості, а друга – за партійними списками відповідно до пропорційної виборчої системи. Аналогічний закон про вибори народних депутатів України діяв донедавна в нашій країні.

Особливість національної виборчої системи полягає у тому, що залежно від виду виборів використовуються різні виборчі системи. Зокрема, для виборів Президента України використовують мажоритарну систему абсолютної більшості. Для виборів депутатів до сільських та селищних рад та виборів сільських, селищних, міських голів використовують мажоритарну систему відносної більшості. Для виборів депутатів до Верховної Ради України, Верховної Ради АРК та виборів до районних у містах, міських, обласних, районних рад використовують пропорційну виборчу систему.


3.Термін „виборча система” в науці конституційного права використовується у двох значенням – широкому і вузькому.

У широкому значенні під виборчою системою розуміють систему суспільних відносин, які складаються з виборами органів публічної влади та визначають порядок їх формування. Ці відносини регулюються конституційно-правовими нормами, які в сукупності утворюють конституційно-правовий інститут виборчого права.

Виборча система у вузькому значенні – це певний спосіб розподілу депутатських мандатів між кандидатами залежно від результатів голосування виборців або інших уповноважених осіб. При цьому виокремлюють три основні види виборчих систем, які різняться порядком установлення результатів голосування:

  • система більшості – мажоритарна;

  • система пропорційного представництва – пропорційна;

  • змішана система – пропорційно-мажоритарна.

Так, мажоритарна виборча система базується на принципі: обраним вважається кандидат, який отримав установлену більшість голосів виборців на виборчому окрузі, в якому він балотувався, або в цілому по країні (у разі президентських виборів). Подібна система може бути застосована як в одномандатних, так і в багатомандатних округах. В останньому випадку від округу обирається визначена кількість депутатів (якщо голосування відбувається по окремих кандидатах) або ж виборці голосують за список політичної партії, і всі депутатські мандати по округу забирає список партії, який набирає більшість голосів.

Мажоритарна система має кілька різновидів – відносної, абсолютної або кваліфікованої більшості. Мажоритарна система абсолютної більшості (або французька модель) передбачає, що переможцем на виборах стає кандидат, який набирає більше половини (50% плюс 1 голос) голосів у відповідному окрузі. Подібна система застосовується сьогодні досить рідко, оскільки здебільшого вимагає проведення другого туру голосування, до участі в якому допускаються два кандидати, які набирають найбільшу кількість голосів у першому турі. Поширенішою є мажоритарна система відносної більшості (англійська модель), за якої переможцем визнається кандидат, який набирає більше голосів ніж будь-який інший претендент. Мажоритарна система кваліфікованої більшості передбачає, що для того, щоб бути обраним, кандидат має набрати значно більше половини голосів виборців.

Пропорційна виборча система передбачає такий порядок визначення результатів голосування, за яким розподіл мандатів між партіями, що виставили своїх кандидатів до представницького органу, здійснюється відповідно до кількості отриманих ними голосів. Така виборча система передбачає утворення великих багатомандатних округів і забезпечує представництво партій у виборних органах відповідно до їхньої популярності у виборців. За пропорційної системи розподіл мандатів між політичними партіями здійснюється за допомогою виборчої квоти (виборчого метра), яка визначається одразу ж після виборів поділом загальної кількості голосів, поданих у багатомандатному окрузі, на число мандатів, що припали на цей округ. Сьогодні пропорційна система поширена більш як у 60-ти країнах світу.

Останнім часом набуває широкого застосування змішана виборча система (наприклад, Албанія, Італія, Росія, ФРН, Угорщина), заснована на поєднанні елементів мажоритарної та пропорційної систем: наприклад, частина депутатів обирається за однією системою, частина – за іншою, що дозволяє одночасно використати перевагу кожної з цих двох систем.

В Україні застосовуються різні виборчі системи: на виборах Президента України використовують мажоритарну систему абсолютної більшості, для виборів депутатів до сільських та селищних рад та виборів сільських, селищних, міських голів використовують мажоритарну систему відносної більшості, для виборів депутатів до Верховної Ради України, Верховної Ради АРК та виборів до районних у містах, міських, обласних, районних рад використовують пропорційну виборчу систему.

Слід зазначити, що як мажоритарна, так і пропорційна виборчі системи мають певні недоліки. Так, мажоритарна система – досить результативна і проста у застосуванні, але вона сприяє неадекватному відображенню у складі представницького органу політичного спектра суспільства та призводить до втрати великої кількості голосів, а це має наслідком послаблення представництва в парламенті чи іншому виборному органі.

Пропорційна система теж має істотні недоліки: по-перше, вона передбачає не персоніфіковані вибори – виборчі списки партій формуються партійним керівництвом келійно і виборці фактично голосують за кандидатів, про яких їм нічого невідомо; по-друге, пропорційна система вимагає сталої багатопартійності, яка характеризувалася би досить чіткою поляризацією політичних сил, що дозволяє після виборів сформувати стабільну парламентську більшість.

Виборче законодавство відповідно до положень Конституції України встановлює порядок призначення виборів народних депутатів України, Президента України, депутатів місцевих рад, сільських, селищних, міських голів залежно від виду виборів. У свою чергу, вибори поділяються на такі види:

  • парламентські – чергові та позачергові;

  • президентські – чергові, позачергові та повторні;

  • місцеві – чергові, позачергові, повторні, проміжні або перші (у разі формування нових місцевих рад).

Строки проведення виборів у Конституції та новому виборчому законодавстві України визначено так:

1.Вибори Президента України:

  • чергові проводяться із закінченням конституційного строку повноважень Президента України (в останню неділю жовтня п’ятого року повноважень Президента України – стаття 103 Конституції України);

  • позачергові проводяться із достроковим припиненням повноважень Президента України (в період 90 днів з дня припинення повноважень – стаття 103 Конституції України).

2.Вибори народних депутатів України:

  • чергові відбуваються в останню неділю останнього місяця п’ятого року повноважень Верховної Ради України (частина 1 статті 77 Конституції України), а виборчий процес розпочинається за 120 днів до дня виборів. Центральна виборча комісія оголошує про початок виборчого процесу не пізніше ніж за 125 днів до дня виборів;

  • позачергові відбуваються в останню неділю 60-денного строку з дня опублікування указу Президента України про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України.

3.Місцеві вибори:

  • чергові призначаються не пізніш як за 100 днів до дня виборів, а їх виборчий процес розпочинається за 90 днів до дня виборів;

  • позачергові призначаються не пізніш як за 70 днів до дня виборів, а їх виборчий процес розпочинається за 60 днів до дня виборів;

  • повторні проводяться в останню неділю 60-денного строку з дня оприлюднення територіальною виборчою комісією рішення про їх призначення;

  • проміжні проводяться в останню неділю 60-денного строку з дня опублікування рішення про призначення виборів;

  • перші призначаються не пізніш як за 100 днів до дня виборів, а початок їх виборчого процесу оголошується не пізніш як за 90 днів.


4.Вибори – це демократичний спосіб формування за допомогою голосування складу представницьких державних органів та органів місцевого самоврядування. Вибори є однією з форм безпосередньої демократії, важливим інструментом народного суверенітету.

Соціальне значення виборів полягає в тому, що вони виражають рівень демократизму певної країни. Якщо у певній країні кількість виборних органів державної влади є невеликою, виборчі права громадян обмежуються, а результати голосування фальсифікуються, то навряд чи можна говорити про існування в Україні реальної демократії. Виборність є фундаментальним принципом організації органів державної влади і місцевого самоврядування, оскільки від неї залежить легітимність влади. Якщо народ визнається єдиним джерелом влади в Україні, то легітимним можна вважати лише той орган державної влади, який сформовано за участю народу України або його представників. Соціальне значення виборів також полягає в тому, що шляхом виборів народ формує політичну еліту держави.

В Україні існують такі види виборів:

  • вибори народних депутатів України;

  • вибори Президента України;

  • вибори депутатів Верховної Ради АРК;

  • вибори депутатів місцевих рад;

  • вибори сільських, селищних та міських голів.

Таким чином, вибори в Україні можна класифікувати так:

  • парламентські – чергові та позачергові;

  • президентські – чергові, позачергові та повторні;

  • місцеві – чергові, позачергові, повторні, проміжні або перші (у разі формування нових місцевих рад.

Вибори Президента України:

  • чергові проводяться із закінченням конституційного строку повноважень Президента України (в останню неділю жовтня п’ятого року повноважень Президента України – стаття 103 Конституції України);

  • позачергові проводяться із достроковим припиненням повноважень Президента України (в період 90 днів з дня припинення повноважень – стаття 103 Конституції України);

  • повторні проводяться у випадках: якщо до виборчого бюлетеня для голосування було включено не більше двох кандидатів на пост Президента України і жодного з них не було обрано; якщо всі кандидати на пост Президента України, включені до виборчого бюлетеня, до дня виборів або до дня повторного голосування зняли свої кандидатури.

Парламентські вибори:

  • чергові відбуваються в останню неділю останнього місяця п’ятого року повноважень Верховної Ради (частина 1 статті 77 Конституції України), а виборчий процес розпочинається за 120 днів до дня виборів. ЦВК оголошує про початок виборчого процесу не пізніше ніж за 125 днів до дня виборів;

  • позачергові відбуваються в останню неділю 60-денного строку з дня опублікування указу Президента України про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України.

Місцеві вибори:

  • чергові призначаються не пізніш як за 100 днів до дня виборів, а їх виборчий процес розпочинається за 90 днів до дня виборів;

  • позачергові призначаються не пізніш як за 70 днів до дня виборів, а їх виборчий процес розпочинається за 60 днів до дня виборів;

  • повторні проводяться в останню неділю 60-денного строку з дня оприлюднення територіальною виборчою комісією рішення про їх призначення;

  • проміжні проводяться в останню неділю 60-денного строку з дня опублікування рішення про призначення виборів;

  • перші призначаються не пізніш як за 100 днів до дня виборів, а початок їх виборчого процесу оголошується не пізніш як за 90 днів.

Крім того, В.В.Кравченко дає таку класифікацію виборів:

  • залежно від того, які органи обираються, вибори поділяються на парламентські (вибори народних депутатів), президентські (вибори Президента України) та місцеві – вибори депутатів місцевих рад, сільських, селищних, міських голів;

  • залежно від того, обирається виборний орган повністю або частково, розрізняють загальні та часткові (коли обирається лише частина колегіального виборного органу влади) вибори;

  • залежно від підстав проведення вибори можуть бути черговими, позачерговими (достроковими), повторними, проміжними;

  • залежно від способу волевиявлення виборців вибори можна поділити на прямі та непрямі.


5.Наука конституційного права розрізняє об’єктивне та суб’єктивне виборче право. Об’єктивне виборче право – це інститут конституційного права, що регулює порядок формування представницьких органів державної влади і місцевого самоврядування. Суб’єктивне виборче право – це право окремого громадянина обирати та бути обраним до органів державної влади і місцевого самоврядування. Право обирати ще називають активним виборчим правом, а право бути обраним – пасивним виборчим правом.

Стаття 71 Конституції України та поточне виборче законодавство закріпили такі принципи виборчого права в Україні:

Принцип загального виборчого права означає, що право голосу на виборах (активне виборче право) мають усі дієздатні громадяни України, яким на день виборів виповнилося 18 років. Будь-які прямі або непрямі привілеї або обмеження виборчих прав громадян України за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками забороняється. Із принципом загального виборчого права пов’язують існування виборчих цензів (певних вимог до суб’єктів виборчого процесу). Для активного виборчого права це – віковий ценз (18 років) та ценз дієздатності (особи, визнані судом недієздатними, не мають права голосу). Для пасивного виборчого права це – також віковий ценз (від 21 року для кандидатів у депутати, від 35 років для кандидатів у Президенти), ценз осілості (кандидат у депутати повинен проживати в Україні протягом останніх 5 років перед виборами). Перелік виборчих цензів змінюється залежно від виду виборів, тому для кожного певного випадку необхідно аналізувати відповідне виборче законодавство.

Принцип вільного виборчого права означає, що в Україні немає обов’язку голосувати, тобто кожний громадянин сам для себе вирішує чи брати йому участь у виборах. Ніхто не може бути примушений до участі чи неучасті у виборах, це має відбуватися за власним бажанням виборця.

Принцип рівного виборчого права означає, що, по-перше, громадяни України беруть участь у виборах на рівних засадах. По-друге, під час виборів кожний громадянин України має рівну кількість голосів. Кожний виборець на виборах депутатів має один голос. Виборець може використати свій голос тільки на одній виборчій дільниці. По-третє, усі кандидати на виборну посаду мають рівні права і можливості брати участь у виборчому процесі.

Принцип прямого виборчого права означає, що народ України формує всі представницькі органи безпосередньо, тобто кандидатами та виборцями немає проміжних структур, що теж мають вплив на результати виборів. Виборці голосують за кандидатів, включених до виборчих бюлетенів. Прикладом непрямих виборів є вибори Президента США, коли громадяни США в кожному штаті обирають колегію виборців, які потім обирають Президента. Кожний штат обирає стільки виборців до колегії, скільки від нього обрано сенаторів та членів Палати представників, а федеральний округ Колумбія обирає 3 виборця. Таким чином, загальна кількість членів колегії виборців на виборах Президента США становить: 100 плюс 435 плюс 3 – всього 538 виборців. Двоступеневі вибори у США певною мірою є даниною конституційній традиції, оскільки за партійним складом виборців вже на першому етапі виборів зрозуміло, кандидат від якої партії (демократичної чи республіканської) переміг на виборах.

Принцип таємного голосування полягає в забороні зовнішнього нагляду і контролю за волевиявленням виборців у процесі голосування в будь-якій формі, будь-якими засобами та будь-якими суб’єктами. Голосування проводиться у кабіні для таємного голосування, а структура виборчого бюлетеню виключає можливість ідентифікації особи виборця, який його заповнював.

Принцип особистого голосування означає, що кожний виборець голосує на виборах особисто. Голосування за інших осіб чи передача виборцем права голосу будь-якій іншій особі забороняється.


6.Виборчий процес – це урегульована правовими та іншими соціальними нормами діяльність органів, організацій, окремих громадян, їхніх колективів і груп (суб’єктів виборчого процесу) з підготування і проведення виборів до представницьких та інших виборних органів державної влади та місцевого самоврядування.

Суб’єктами виборчого процесу визнаються особи, органи та організації, наділені Конституцією та виборчим законодавством України правами та обов’язками стосовно організації та проведення виборів, зокрема:

  • виборці;

  • зареєстровані кандидати в депутати, кандидати на пост Президента України, кандидати на посаду сільського, селищного, міського голови;

  • уповноважені представники, довірені особи, офіційні спостерігачі від партій (блоків) – суб’єктів виборчого процесу, від кандидатів на пост Президента України, кандидатів у депутати або кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови;

  • виборчі комісії – спеціально утворені виборчі органи;

  • партії (блоки), їхні місцеві організації, які висунули кандидатів.

У виборчому законодавстві регламентація виборчого процесу здійснюється: по-перше, закріпленням засад виборів і виборчого процесу; по-друге, детальним регулюванням усіх стадій (етапів) виборчого процесу; по-третє, визначенням порядку оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів виборчого процесу; по-четверте, встановленням засад фінансового та матеріально-технічного забезпечення підготування і проведення виборів.

Засади виборів – це відправні положення, які визначають принципи виборчого права та види виборчих систем, що застосовуються на відповідних виборах. Наприклад, ЗУ „Про вибори народних депутатів України до основних засад парламентських виборів відносить таке (стаття 1):

  • народні депутати України обираються громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права таємним голосуванням;

  • кількісний склад Верховної Ради України визначається Конституцією України;

  • вибори депутатів здійснюються на засадах пропорційної системи з обранням депутатів у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків;

  • у розподілі мандатів депутатів беруть участь партії (блоки), виборчі списки яких за підсумками голосування на виборах депутатів набрали не менше 3% голосів виборців, що взяли участь у голосуванні.

Засадами виборчого процесу слід вважати відправні ідеї, положення, основні принципи діяльності суб’єктів виборчого процесу. До них виборче законодавство України відносить (наприклад, частина 2 статті 11 ЗУ „Про вибори народних депутатів України”):

  • дотримання принципів виборчого права;

  • законність і заборону незаконного втручання будь-кого у виборчий процес;

  • політичний плюралізм і багатопартійність;

  • публічність і відкритість виборчого процесу;

  • свободи передвиборної агітації, рівного доступу всіх кандидатів і партій (блоків) – суб’єктів виборчого процесу до засобів масової інформації;

  • неупередженості органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, судів, підприємств, закладів, установ і організацій, їх керівників, інших посадових і службових осіб до партій (блоків) – суб’єктів виборчого процесу, кандидатів у депутати.

Виборчий процес відбувається в певній, чітко визначеній виборчим законодавством послідовності і складається з кількох етапів – стадій виборчого процесу. Нове виборче законодавство передбачає такі стадії виборчого процесу (наприклад, частина 4 статті 11 ЗУ „Про вибори народних депутатів України”):

  • складання та уточнення списків виборців;

  • утворення виборчих округів;

  • утворення виборчих дільниць;

  • утворення виборчих комісій;

  • висування та реєстрація кандидатів;

  • проведення передвиборної агітації;

  • голосування;

  • підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування;

  • встановлення результатів виборів та їх офіційне оприлюднення;

  • припинення діяльності виборчих комісій.

При цьому, виборчий процес завершується через 15 днів після дня офіційного оприлюднення Центральною виборчою комісією результатів виборів депутатів.

З поняттям виборчого процесу пов’язують існування такого явища, як абсентеїзм. Абсентеїзм – це відмова виборців від участі у виборах, яка може бути політичною чи аполітичною. Політичний абсентеїзм обумовлений тим, що виборці не бачать сенсу у своїй участі у виборах, вважаючи, що результати виборів будуть сфальсифіковані або показуючи владі на відсутність власне вибору серед кандидатів. Аполітичний абсентеїзм обумовлений особистими чи сімейними обставинами, віком тощо. Інакше кажучи, він обумовлений тимчасовою неможливістю брати участь у виборах за відсутністю політичних мотивів.


Дайте визначення понять:

  • народовладдя;

  • безпосередня демократія;

  • народне волевиявлення;

  • вибори;

  • принципи виборів;

  • суб’єктивне виборче право;

  • активне виборче право;

  • пасивне виборче право;

  • рівне виборче право;

  • виборче право як конституційно-правовий інститут;

  • легітимні вибори, вільні вибори, загальні вибори, справедливі вибори;

  • парламентські вибори;

  • прямі вибори, непрямі вибори;

  • виборча система;

  • мажоритарна виборча система;

  • пропорційна виборча система;

  • змішана виборча система;

  • виборчий процес;

  • стадії виборчого процесу;

  • суб’єкти виборчого процесу;

  • виборчі округи;

  • виборчі дільниці;

  • виборчі органи;

  • Центральна виборча комісія;

  • передвиборна агітація;

  • таємне голосування;

  • політичний абсентеїзм, аполітичний абсентеїзм.





Конституційний статус Верховної Ради України


План

1.Парламент України: поняття та правовий статус.

2.Форми роботи, функції і повноваження Верховної Ради України.

3.Органи та посадові особи Верховної Ради України.

4.Загальна характеристика поняття „парламентська коаліція”. Коаліція у Верховній Раді України.

5.Загальна характеристика Регламенту Верховної Ради України.

6.Законодавчий процес в Україні: поняття та стадії.

7.Інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

8.Статус народного депутата України: конституційно-правові засади.


Література

1.Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії ВРУ 2-го скликання // ВВР. – 1996. - № 30, розділ 4

2.Закон України „Про внесення змін до Конституції України” від 08.12.2004 // ВВР. – 2005. - № 2.

3.Коментар до Конституції України / Інститут законодавства Верховної Ради України. – К., 2006.

4.Регламент Верховної Ради України // Відомості ВРУ. – 1994. - №35. – ст. 338 (із наступними змінами)

5.ЗУ „Про Рахункову палату” від 11 липня 1996р.

6.ЗУ „Про комітети Верховної Ради України” від 4 квітня 1995р.

7.ЗУ „Про статус народного депутата України” // ВВР. – 1993. - №3. – ст. 17 (із наступними змінами)

8.ЗУ „Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” від 23 грудня 1997 р.

9.Бульба О. Законодавча влада як один з елементів принципу розподілу влади // Право України. – 1996. - №6. – с. 48-51

10.Мануленко Г. Народний депутат України: конституційно-правовий статус // Віче. – 1998. - №1. – с. 3-12

11.Конституційне законодавство України: законодавчі акти, коментар. – К.: Атіка, 2006.

12.Конституційне право України / За ред. В.Ф.Погорілка. – К.: Наукова думка, 2006. – с. 174-211

13.Рудик П.А. Конституційна реформа в Україні: проблеми та перспективи. – К.: Атіка, 2006.

14.Кравченко В.В. Конституційне право України. – К.: Атіка, 2006. – с. 244-297

15.Фрицький О.Ф. Конституційне право України. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – с. 258-332

16.Конституційне право України: Інтерактивний курс. – Х.: Одісей, 2004. – с. 106-131

17.Шляхтун П.П. Конституційне право: словник термінів. – К.: Либідь, 2005.

18.Юридична енциклопедія: в 6-ти т. / Редкол.: Ю.С.Шемшученко (відп. ред.) та ін. – К.: Укр.. енцикл., 1998-2003.



1.Парламент (від лат. „говорити”) – це вищий загальнонаціональний представницький орган держави . У наукових працях західних теоретиків конституційного права подекуди застосовується термін „легіслатура” (від лат. „закон”), який є тотожним до терміну „парламент”.

Попередниками сучасних парламентів були державні установи представницького характеру у Стародавній Греції та Римі. Вважається, що перший парламент виник в Англії, коли у 1265 році було скликано раду королівства, яка обмежила владу короля. Проте перші парламенти в їх сучасному розумінні виникли лише після буржуазних революцій у 17-18 ст.

Залежно від того, яку роль відіграє парламент у житті країни та обсягу його повноважень можна говорити про наявність чи відсутність парламентаризму у відповідній країні. Під парламентаризмом слід розуміти систему правління, в якій парламент займає провідне місце серед органів державної влади за умов чіткого розподілу повноважень між законодавчою та виконавчою владами. Українська доктрина парламентаризму отримала свій шанс на життя після конституційної реформи (прийняття ЗУ „Про внесення змін до Конституції України” від 08.12.2004р.), згідно з якою Верховна Рада отримала змогу формувати виконавчу владу і контролювати її діяльність.

В Україні вже реалізовано певні положення доктрини парламентаризму. Зокрема, до них можна віднести такі:

  • Верховна Рада України – це єдиний законодавчий орган в Україні. До 1996 року законодавчим органом також була і Верховна Рада АРК, але із прийняттям Конституції України 1996 року вона втратила законодавчі повноваження;

  • Верховна Рада – це представницький орган, який складається із 450 народних депутатів, що репрезентують народ України;

  • Верховна Рада – це колегіальний орган, рішення приймаються на пленарних засіданнях шляхом голосування;

  • Верховна Рада – це виборний орган, він формується безпосередньо народом, що гарантує його легітимність;

  • Верховна Рада України має загальну компетенцію – вона бере участь у реалізації практично всіх функцій держави.

Конституційний склад Верховної Ради України – 450 народних депутатів, які обираються на основі загального, рівного, вільного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років. Вибори депутатів нинішнього скликання Верховної ради України за новим виборчим законом, який набув чинності з 1 жовтня 2005 року, здійснювалися за пропорційною виборчою системою.

Новий склад Верховної Ради України вважається обраним у день офіційного повідомлення Центральною виборчою комісією України про обрання не менш як 2/3 депутатів від конституційного складу Верховної Ради.

Верховна Рада України є монокамерним (однопалатним) парламентом, на відміну від більшості країн – членів Європейського Союзу. У більшості випадків наявність бікамерного (двопалатного) парламенту обумовлена історичними традиціями (наприклад, такими є парламенти Польщі та Великої Британії) або територіальним устроєм держави (бікамералізм властивий, як правило, федераціям).

Правовий статус Верховної Ради України як єдиного законодавчого органу України визначається Конституцією України (розділ 4), ЗУ „Про внесення змін до Конституції України”, ЗУ „Про вибори народних депутатів України”, ЗУ „Про статус народного депутата України”, Регламентом Верховної Ради України та іншими актами.


2.Порядок роботи Верховної Ради, а також її органів та посадових осіб визначається Конституцією, Регламентом Верховної Ради, законами України про комітети Верховної Ради, про статус народного депутата України, іншими законодавчими актами. Відповідно до цих нормативно-правових актів організація роботи парламенту має певні організаційні форми.

Організаційні форми роботи Верховної Ради України – це передбачені Конституцією України, Регламентом Верховної Ради України та іншими нормативно-правовими актами способи організації роботи парламенту України, його органів, народних депутатів України і посадових осіб з метою здійснення ними своїх функцій і повноважень протягом встановленого часу.

Відповідно до цих правових актів основними організаційно-правовими формами роботи Верховної Ради є її сесії і пленарні засідання.

Сесія Верховної Ради України – це передбачений Конституцією і Регламентом Верховної Ради загальний, основний, постійний, колегіальний спосіб організації роботи парламенту України з метою здійснення ним своїх функцій і повноважень протягом півріччя або іншого встановленого парламентом часу.

Пленарні засідання Верховної Ради України – це передбачені Конституцією і Регламентом Верховної Ради загальні, основні, колегіальні способи організації роботи парламенту протягом дня або тижня.

Відповідно до Конституції (стаття 82) і ЗУ „Про внесення змін і доповнень до Конституції України” Верховна Рада працює сесійно. Сесії Верховної Ради поділяються на чергові і позачергові. Чергові сесії Верховної Ради починаються першого вівторка лютого і першого вівторка вересня. У зв’язку з конституційною визначеністю щодо часу свого початку чергові сесії не скликаються.

Позачергові сесії Верховної Ради із зазначенням порядку денного скликаються Головою Верховної Ради на вимогу не менш як третини народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради. У разі оголошення Указу Президента про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях Верховна Рада збирається у дводенний строк без скликання (стаття 83 Конституції).

У разі закінчення строку повноважень Верховної Ради під час воєнного надзвичайного стану її повноваження продовжуються до дня першого засідання сесії Верховної Ради, обраної після скасування воєнного чи надзвичайного стану.

Порядок денний чергової сесії Верховної Ради затверджується на кожну чергову сесію. Цей документ включає, як правило, два розділи: перший – питання, які повністю підготовлені для включення до розділу пленарних засідань; другий – питання, підготовку і доопрацювання яких Верховна Рада доручає здійснити комітетам, тимчасовим комісіям чи відповідним органам або особам.

Засідання Верховної Ради поділяються на пленарні, тобто загальні засідання; засідання її органів (комітетів) тощо.

Головними функціями Верховної Ради є:

  • законодавча;

  • представницька;

  • установча (державотворча, організаційна);

  • функція парламентського контролю;

  • бюджетно-фінансова;

  • зовнішньополітична.

Пріоритетна функція Верховної Ради – законодавча. У найбільш загальних рисах вона являє собою передбачений Конституцією напрям діяльності Верховної Ради, який полягає у прийнятті законів, внесенні до них змін, визнанні їх такими, що втратили юридичну силу, скасуванні або в призупиненні їх дії.

Представницька функція Верховної Ради являє собою вид діяльності парламенту України, що полягає в представництві Українського народу – громадян України всіх національностей, у здійсненні законодавчої влади шляхом виявлення, узагальнення, узгодження, формування, реалізації та захисту його інтересів.

Іншою, не менш важливою, функцією Верховної Ради з числа головних є установча (державотворча). Пріоритетними напрямами діяльності парламенту по здійсненню цієї функції є, звичайно, формування або участь у формуванні органів виконавчої і судової влади.

Функція парламентського контролю полягає в тому, що Верховна Рада здійснює контроль за діяльністю органів державної влади. зокрема, парламент України контролює діяльність КМУ, здійснює контроль за додержанням конституційних прав і свобод, виконує бюджетно-фінансовий контроль, може направити парламентський запит до Президента України.

Багатогранною за змістом і формами є бюджетно-фінансова функція Верховної Ради. Верховна Рада має значні повноваження по її здійсненню. Верховна Рада затверджує законом Державний бюджет та вносить у відповідній формі до нього зміни, здійснює контроль за виконанням Державного бюджету України, приймає рішення щодо звіту про його виконання (стаття 85 Конституції України).

Про зовнішньополітичну функцію Верховної Ради свідчать такі її повноваження, як визначення засад зовнішньої політики; законодавча діяльність в галузі зовнішніх зносин; надання Верховною Радою у встановлений законом строк згоди на обов’язковість міжнародних договорів України та денонсація міжнародних договорів України; затвердження протягом двох днів з моменту звернення Президента України указів про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію, про оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації; про схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів Збройних Сил інших держав на територію України.

Основними повноваженнями Верховної Ради України є:

  • внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом 13 Конституції;

  • призначення всеукраїнського референдуму;

  • прийняття законів;

  • затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього;

  • визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики;

  • затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля;

  • призначення виборів Президента України у строки, передбачені Конституцією України;

  • заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України тощо.

Верховна Рада України здійснює й інші повноваження, які, відповідно до статті 85 Конституції України, віднесені до її відання.


3.До керівних посадових осіб Верховної Ради відносять Голову, його Першого заступника та заступника. До основних органів Верховної Ради відносять комітети, тимчасові спеціальні комісії та тимчасові слідчі комісії.

Голова Верховної Ради обирається Верховною Радою на строк її повноважень із числа народних депутатів України таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів. Голова Верховної Ради може бути в будь-який час відкликаний Верховною Радою на його прохання, а також у зв’язку з незадовільною його роботою на цій посаді або через інші обставини, що унеможливлюють виконання ним своїх обов’язків. Кожен депутат має право висунути свою кандидатуру на посаду Голови Верховної Ради.

Верховна Рада обирає на строк своїх повноважень Першого заступника Голови Верховної Ради і заступника. Вибори Першого заступника та заступника Голови Верховної Ради можуть проводитися одночасно з виборами Голови Верховної Ради, якщо до початку та під час розгляду цього питання між депутатськими фракціями (групами) буде досягнута домовленість про вибори „в пакеті” цих посадових осіб.

Перший заступник Голови Верховної Ради і заступник виконують визначені Конституцією України обов’язки, беруть участь у розробці проекту кошторису витрат Верховної Ради, звіту про витрати з кошторису Верховної Ради, контролюють виконання головами відповідних постійних комісій Верховної Ради їх посадових обов’язків, не рідше одного разу на рік подають звіт Верховній Раді про свою діяльність і організацію діяльності Верховної Ради та її органів з питань, віднесених до їх відання. Перший заступник Голови Верховної Ради веде організаційну та іншу роботу з питань взаємодії Верховної Ради з органами виконавчої влади, органами самоврядування, а також з питань підготовки і розгляду у Верховній Раді законопроекту про державний бюджет та звіту про його виконання. Заступник Голови Верховної Ради веде організаційну та іншу роботу з питань взаємодії Верховної Ради з органами судової влади, а також з питань здійснення Верховною Радою та її органами законопроектної діяльності, законодавчої процедури та контрольних повноважень.

Комітети Верховної Ради формуються з числа народних депутатів України на першій сесії Верховної Ради нового скликання на строк її повноважень. Верховна Рада приймає постанову про перелік комітетів. Створення комітетів Верховної Ради здійснюється після формування і реєстрації депутатських фракцій. Верховна Рада обирає і формує комітети у складі їх голів і членів. Кількісний склад кожного комітету визначається Верховною Радою. Персональний склад членів комітету визначається Верховною Радою після обрання голови відповідного комітету.

Основні функції комітетів:

  • законопроектна робота, яка включає організацію розробки за доручення Верховної Ради чи з власної ініціативи проектів законів, попередній розгляд та підготовку висновків і пропозицій щодо законопроектів, доопрацювання та редагування окремих законопроектів за наслідками розгляду їх у першому та наступних читаннях, визначення завдань щодо розробки законопроектів чи їх структурних частин, узагальнення зауважень і пропозицій, що надійшли внаслідок їх всенародного обговорення;

  • збір, вивчення, дослідження інформації з питань, що належать до компетенції комітетів, організація слухань з цих питань, в тому числі і на засіданнях Верховної Ради;

  • попередній розгляд та підготовка висновків і пропозицій щодо ратифікації чи денонсації міжнародних договорів і угод;

  • здійснення контролю за дотриманням та реалізацією Конституції та законів України, інших нормативних актів Верховної Ради, за відповідністю підзаконних актів Конституції, законам України, а також вивчення ефективності їх застосування.

Основною формою роботи комітетів є засідання, які є правомочними, якщо на них присутня більш як половина від затвердженого Верховною Радою складу його членів. За результатами обговорення питання на засіданнях комітетів більшістю голосів присутніх членів комітету шляхом поіменного голосування приймаються:

  • рішення з питань, що стосуються організації роботи комітетів;

  • рекомендації щодо розгляду Верховною Радою питань, які вносяться особами і органами, які мають право законодавчої ініціативи, а також щодо контрольної діяльності комітетів;

  • висновки щодо законопроектів і проектів інших актів, внесених на розгляд Верховної Ради, а також щодо кандидатур, які пропонуються для обрання, призначення чи затвердження Верховною Радою.

Тимчасова спеціальна комісія обирається з числа народних депутатів, які дали на це згоду. Мінімальний кількісний склад комісії повинен забезпечувати представництво не менш як по одному депутату від кожної зареєстрованої депутатської фракції. Тимчасові спеціальні комісії створюються для розробки, попереднього розгляду, доопрацювання проектів законів та інших актів Верховної Ради, для вивчення чи дослідження питань, віднесених до її компетенції. Тимчасова спеціальна комісія завжди є головною комісією з питання, для підготовки якого її створено.

Для проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес, Верховна Рада має право створити тимчасові слідчі комісії, якщо за це проголосувала не менш як одна третина від конституційного складу Верховної Ради. Висновки і пропозиції тимчасових слідчих комісій не є вирішальними для слідства і суду. Тимчасова слідча комісія має право користуватися всіма засобами встановлення істини: допитування свідків, вимагати і досліджувати (вивчати) документи, проводити експертизи, слідчі експерименти тощо. Результати розслідування тимчасова слідча комісія викладає в письмовому висновку, який повинен містити відомості про:

  • факти і обставини, які стали підставами для розслідування;

  • факти, встановлені комісією, і докази, якими це підтверджується;

  • факти, що не підтвердилися, і причини цього.

При підготовці висновку комісія щодо кожного факту проводить голосування. Результати голосування із зазначенням кількості голосів, поданих „за” і „проти”, вказуються у висновку. Кожний член комісії має право викласти свою окрему думку, яка додається до висновку комісії.


4.Коаліція (від лат. „союз”) – це об’єднання на добровільних засадах для досягнення спільної мети, угода між двома або кількома представленими у парламенті політичними партіями про спільне утворення уряду та участь у ньому. Коаліція партій утворюється не на засадах домінування когось із її учасників, як це відбувається в разі утворення політичного блоку, а на основі рівностей, взаємних поступок і балансу інтересів.

Коаліційний уряд – уряд, утворений на основі угоди між двома або кількома представленими у парламенті політичними партіями про спільну урядову програму. Коаліційний уряд утворюється за парламентарних і змішаної форм державного правління зазвичай тоді, коли жодна з партій за підсумками виборів не змогла отримати в парламенті (нижній палаті) абсолютної більшості мандатів, що дало б їй змогу сформувати однопартійний уряд. Урядові партії, що утворили коаліцію, мають спиратися на парламентську більшість, до складу якої можуть входити і незалежні депутати й ті партії, які в коаліції не перебувають. Лідери партій, що входять до коаліції, ділять між собою міністерські пости. Через можливі розходження між партіями коаліції коаліційні уряди часто виявляються нестійкими. Останніми десятиліттями коаліційні уряди найчастіше утворювалися у Бельгії, Італії, Нідерландах, Румунії, Угорщині, ФРН. У кризові моменти, особливо в умовах війни, може бути утворено коаліційний уряд особливого роду – уряд національної єдності, із широким представництвом різних партій, що взяли на себе відповідальність за керівництво державою.

З метою утворення у Верховній Раді України сталої, а не ситуативної парламентської більшості стаття 83 Конституції України ЗУ „Про внесення змін до Конституції України” від 08.12.2004р. доповнена положеннями про необхідність і термін формування у парламенті коаліції депутатських фракцій, яка могла б цілеспрямовано і послідовно ставити і вирішувати необхідні питання суспільного та державного розвитку України. У ЗУ зазначається: „У Верховній Раді України за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України” (частина 6 статті 83). Водночас вказується термін, впродовж якого має сформуватися ця більшість: протягом одного місяця з дня відкриття першого засідання Верховної Ради України, що проводиться після чергових або позачергових виборів Верховної Ради України, або протягом місяця з дня припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України (частина 7 статті 83).

Політологи вважають, що утворення такої коаліції себе виправдає: створить умови для стабільної роботи парламенту, буде сильною опорою Президента України у Верховній Раді України. На таку коаліцію покладатимуться великі надії. Коаліція депутатських фракцій у парламенті відповідно до нової редакції Конституції України має вносити пропозиції Президенту України щодо кандидатури Прем’єр-міністра України, а також – пропозиції щодо кандидатур до складу КМУ (частина 8 статті 83).

У ЗУ „Про внесення змін до Конституції України” передбачено і таку обставину: якщо до депутатської фракції у парламенті входитиме більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України, то вона матиме права коаліції депутатських фракцій у парламенті (частина 10 статті 83).

ЗУ передбачив і те, що засади формування, організації діяльності та припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України встановлюються Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України (частина 9 статті 83).


5.Регламент парламенту (від лат. „правило”) – зведення правил, що визначають внутрішню організацію і порядок діяльності парламенту (палати). Прийняття Регламенту належить, як правило, до виняткової компетенції парламенту. У двопалатному парламенті кожна з палат приймає власний Регламент. Регламент приймається згідно з приписами Конституції, конституційних та органічних законів.

За своєю юридичною природою Регламент належить до нормативно-правових актів, але зазвичай не є законом.

У країнах з однопалатними парламентами Регламент нерідко приймається у формі закону. Іноді це робиться й за двопалатного парламенту (Австрія, Колумбія, Мексика).

За двопалатного парламенту Регламент приймається здебільшого у формі постанови кожної палати окремо, яка не вимагає схвалення іншої палати. Регламент містить детальне регулювання внутрішніх і певною мірою зовнішніх відносин парламенту (палати) і в демократичних державах є досить значним за обсягом документом, особливо у його процесуальній частині. Регламент парламенту, зокрема, визначає:

  • порядок утворення та діяльності елементів структури парламенту – керівного органу, постійних комітетів (комісій), парламентських фракцій;

  • порядок прийняття парламентом рішень, передусім законодавчої процедури (внесення законопроекту, число читань, обговорення і внесення поправок, способи голосування тощо);

  • права та обов’язки депутатів у процесі парламентської діяльності;

  • коло питань, пов’язаних із депутатською етикою тощо.

Однак і найдетальніший Регламент парламенту не може охопити всі ситуації, що виникають у процесі діяльності парламенту. Окремі сторони цієї діяльності регулюються також іншими нормативно-правовими актами: законами про вибори, політичні партії, лобізм тощо. У парламенті зазвичай створюється спеціальний комітет (комісія), що контролює додержання Регламенту. Внутрішню організацію і порядок діяльності Верховної Ради України визначає Регламент Верховної Ради України.

Регламент Верховної Ради України – це нормативно-процесуальний акт, що визначає внутрішню організацію і порядок діяльності Верховної Ради України. Введений у дію Постановою Верховної Ради України „Про Регламент Верховної Ради України” від 16 березня 2006 року. Згідно зі статтею 1 Регламенту „Регламент Верховної Ради України встановлює порядок підготовки і проведення сесій Верховної Ради, її засідань, формування державних органів, визначає законодавчу процедуру, процедуру розгляду інших питань, віднесених до її повноважень, та порядок здійснення контрольних функцій Верховної Ради”.

Структуру Регламенту Верховної Ради України складають шість розділів:

1.Загальні положення.

2.Організація роботи Верховної Ради України.

3.Формування органів Верховної Ради України. Обрання, призначення та відкликання її посадових осіб.

4.Законодавча процедура.

5.Розгляд Верховною Радою України питань за спеціальними процедурами.

6.Розгляд питань, пов’язаних із здійсненням контрольних функцій Верховною Радою України.

Розділи диференційовані на 39 глав, що містять 235 статей.


6.Процес створення, зміни і скасування законів називають законодавчим процесом. В Україні він складається з таких стадій:

  • законодавча ініціатива – це внесення офіційної пропозиції до Верховної Ради про видання, зміни або скасування законів. Право законодавчої ініціативи належить Президенту України, народним депутатам України і КМУ;

  • розробка законопроекту – здійснюється за правом, визначеним законом, за дорученням Верховної Ради, на замовлення на договірній основі, а також в ініціативному порядку. Верховна Рада може доручити розробку проекту закону (або його структурної частини) комітету або тимчасовій спеціальній комісії Верховної Ради, а також КМУ. В ініціативному порядку законопроекти мають право розробляти громадяни і юридичні особи. Розроблені ними законопроекти вносяться до Верховної Ради від імені осіб або органів, які мають право законодавчої ініціативи, чи за їх підтримкою з обов’язковим зазначенням всіх авторів;

  • попередній розгляд законопроекту – відбувається у відповідному комітеті Верховної Ради. У необхідних випадках законопроект направляють на наукову, юридичну чи іншу експертизу, проведення інформаційного пошуку чи наукового дослідження. Також для надання своїх висновків щодо законопроектів можуть запитуватися КМУ, Верховна Рада АРК, відповідні міністерства і відомства, інші органи, установи і організації, а також окремі фахівці. Після попереднього розгляду в комітеті законопроект передається на розгляд Верховної Ради для прийняття рішення щодо його включення до порядку денного сесії;

  • розгляд та прийняття законопроекту на пленарних засіданнях Верховної ради – проходить у трьох читаннях. Під час першого читання відбувається обговорення і схвалення законопроекту в цілому. Під час другого читання відбувається постатейне обговорення і схвалення законопроекту. За результатами другого читання законопроекту Верховна Рада після скороченого обговорення може прийняти рішення про: а) відхилення законопроекту; б) повернення законопроекту на доопрацювання з наступним поданням його на повторне друге читання; в) опублікування для народного обговорення законопроекту в редакції, прийнятій на першому або другому читанні, доопрацювання з урахуванням наслідків обговорення і повторне подання його на друге читання; г) повернення законопроекту на доопрацювання з наступним поданням його на третє читання; д) прийняття законопроекту в другому читанні, підготовку його і подання на третє читання. Третє читання є альтернативним, воно проводиться з метою внесення редакційних правок, узгодження структурних частин схваленого в другому читанні законопроекту між собою, узгодження розглянутого законопроекту з іншими законами. За результатами третього читання законопроекту Верховна Рада може прийняти рішення про: а) відхилення законопроекту; б) повернення законопроекту на доопрацювання (в тому числі і з внесенням на народне обговорення) з наступним їх поданням на повторне третє читання; в) відкладення голосування щодо законопроекту в цілому до прийняття інших рішень; г) схвалення тексту законопроекту в цілому і винесення його на всеукраїнський референдум; д) прийняття закону в цілому і введення прийнятого закону в дію шляхом прийняття відповідного закону чи постанови. У 5-денний строк після прийняття, закон оформляється Апаратом Верховної Ради та підписується Головою верховної Ради України;

  • підписання закону Президентом України – протягом 15 днів з моменту отримання закону Президент підписує його або накладає суспензивне (відкладне) вето. Якщо Президент протягом 15 днів не повернув закон для повторного розгляду і не підписав його, закон вважається схваленим і має бути підписаний Президентом. Верховна Рада може подолати відкладне вето Президента, якщо під час повторного розгляду за закон проголосує кваліфікована більшість народних депутатів. У цьому випадку Президент зобов’язаний підписати закон та офіційно оприлюднити протягом 10 днів;

  • опублікування закону – текст закону публікується у газетах „Голос України”, „Урядовий кур’єр” та журналах „Відомості Верховної Ради України”, „Офіційний вісник України”;

  • набрання законом чинності – закон набирає чинності через 10 днів після його опублікування, якщо інший термін не вказано у самому законі.


7.У більшості країн Європи в останні десятиліття сформований інститут парламентського контролю за дотриманням прав людини та громадянина. Контрольні органи та посадові особи, які здійснюють такий контроль, мають різні назви, але як родова назва в науці конституційного права закріпився шведський термін – омбудсман. Національний різновид омбудсмана передбачений Конституцією України як Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (далі – УВРУ).

УВРУ в межах своєї юрисдикції та на постійній основі здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України. У своїй діяльності УВРУ керується Конституцією та законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою.

Метою парламентського контролю, який здійснює УВРУ, є:

  • захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією та законодавством України;

  • додержання та повага до прав і свобод людини і громадянина;

  • запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх поновленню;

  • сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність з Конституцією України, міжнародними стандартами у цій галузі;

  • поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва в галузі прав і свобод людини і громадянина;

  • запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод;

  • сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу.

УВРУ призначається на посаду і звільняється з посади Верховною Радою таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів. УВРУ може бути призначено громадянина України, який на день обрання досяг 40 років, володіє державною мовою, має високі моральні якості, досвід правозахисної діяльності та протягом останніх 5-ти років проживає в Україні. Не може бути призначено УВРУ особу, яка має судимість за вчинення злочину, якщо ця судимість не погашена та не знята в установленому законом порядку. УВРУ призначається строком на 5 років, який починається з дня складення ним присяги на сесії Верховної Ради.

Для забезпечення діяльності УВРУ утворюється секретаріат, який є юридичною особою, має свій рахунок у банку та печатку встановленого зразка. Структура секретаріату, розподіл обов’язків та інші питання щодо організації його роботи регулюються Положенням про секретаріат УВРУ з прав людини. Призначення на посаду та звільнення працівників секретаріату здійснюються УВРУ. При УВРУ з метою надання консультаційної підтримки, проведення наукових досліджень, а також вивчення пропозицій щодо поліпшення стану захисту прав і свобод людини і громадянина може створюватися консультативна рада (яка може діяти і на громадських засадах) із осіб, що мають досвід роботи в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина.

Для здійснення своїх повноважень УВРУ має право:

  • невідкладного прийому Президентом України, Головою Верховної Ради, Прем’єр-міністром України, головами Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України, Генеральним прокурором України, керівниками інших державних органів, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадовими та службовими особами;

  • бути присутнім на засіданнях Верховної Ради, КМУ, КСУ, ВСУ та вищих спеціалізованих судів України, колегії прокуратури України та інших колегіальних органів;

  • звертатися до КСУ з поданням: про відповідність Конституції України, законів України, та інших правових актів Верховної Ради, актів Президента України, актів КМУ, правових актів Верховної Ради АРК, які стосуються прав і свобод людини і громадянина; про офіційне тлумачення Конституції та законів України;

  • безперешкодно відвідувати органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, бути присутнім на їх засіданнях;

  • на ознайомлення з документами, у тому числі і секретними (таємними), та отримання їх копій в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, об”єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, органах прокуратури, включаючи справи, які знаходяться в судах. Доступ до інформації, пов’язаної із службовою та державною таємницями, здійснюється в порядку, визначеному законодавчими актами України;

  • вимагати від посадових і службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності сприяння проведенню перевірок діяльності підконтрольних і підпорядкованих їм підприємств, установ, організацій, виділення спеціалістів для участі у проведенні перевірок, експертиз і надання відповідних висновків;

  • запрошувати посадових і службових осіб, громадян України, іноземців та осіб без громадянства для отримання від них усних або письмових пояснень щодо обставин, які перевіряються по справі;

  • відвідувати у будь-який час місця тримання затриманих, попереднього ув’язнення, установи відбування засудженими покарань та установи примусового лікування і перевиховання, психіатричні лікарні, опитувати осіб, які там перебувають, та отримувати інформацію щодо умов їх утримання;

  • бути присутнім на засіданнях усіх інстанцій, у тому числі на закритих судових засіданнях, за умови згоди суб’єкта права, в інтересах якого судовий розгляд оголошено закритим;

  • звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина, які за станом здоров’я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно, а також особисто або через свого представника брати участь у судовому процесі у випадках та порядку, встановлених законом;

  • направляти у відповідні органи акти реагування УВРУ у разі виявлення порушень прав і свобод людини і громадянина для вжиття цими органами заходів;

  • перевіряти стан додержання встановлених прав і свобод людини і громадянина відповідними державними органами, в тому числі тими, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність.


8.Правовий статус народного депутата України встановлюється положеннями Конституції України (статті 78-81), ЗУ „Про статус народного депутата України” від 22 березня 2001р., Регламентом Верховної Ради України та іншими актами. У них закріплюються принципи статусу народного депутата України, строк його повноважень, права та обов’язки, гарантії депутатської діяльності.

Народний депутат України – це обраний відповідно до закону представник українського народу у Верховній Раді України, що уповноважений ним протягом строку депутатських повноважень здійснювати повноваження, передбачені Конституцією та законами України.

Принципи статусу народного депутата України:

  • вільний депутатський мандат;

  • здійснення повноважень на постійній основі;

  • несумісність депутатського мандата з іншими видами діяльності;

  • рівноправність депутатів;

  • депутатська недоторканість (імунітет) і депутатський індемнітет.

Народний депутат України працює у Верховній Раді на постійній основі. Він зобов’язаний протягом місяця після визнання Верховною Радою його повноважень залишити попереднє місце роботи і передати трудову книжку із записом про це до Апарату Верховної Ради. Депутатам після визнання Верховною Радою їх повноважень видані окружною виборчою комісією посвідчення про обрання депутатом замінюються на посвідчення народного депутата України, депутату видається також нагрудний знак „Народний депутат України”. Депутат забезпечується персональним місцем у залі засідань Верховної Ради.

Народний депутат не має права:

  • бути членом КМУ, керівником центрального органу виконавчої влади;

  • мати інший представницький мандат чи одночасно бути на державній службі;

  • обіймати посаду міського, сільського, селищного голови;

  • займатися будь-якою, крім депутатської, оплачуваною роботою, за винятком викладацької, наукової та творчої діяльності, а також медичної практики у вільний від виконання обов’язків народного депутата час;

  • залучатись як експерт органами досудового слідства, прокуратури, суду, а також займатися адвокатською діяльністю;

  • входити до складу керівництва, правління чи ради підприємства, установи, організації, що має на меті отримання прибутку.

Перед вступом на посаду народний депутат складає перед Верховною Радою України присягу на вірність Україні. Відмова скласти присягу має наслідком втрату депутатського мандата. Повноваження народного депутата починаються з моменту складення присяги.

Повноваження народного депутата припиняються одночасно з припиненням повноважень Верховної Ради, а також достроково у разі:

  • особистої письмової заяви про складення депутатських повноважень;

  • набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

  • визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім;

  • припинення його громадянства або виїзду на постійне проживання за межі України;

  • смерті;

  • порушення вимог щодо депутатської несумісності.

Права народного депутата. Народний депутат має право ухвального голосу щодо всіх питань, що розглядаються на засіданнях Верховної Ради та її органів, до складу яких його обрано. Кожний народний депутат у Верховній Раді та її органах, до складу яких його обрано, має один голос. Народний депутат може брати участь у роботі будь-якого органу Верховної Ради з правом дорадчого голосу, якщо інше не передбачено законом. Народний депутат реалізує на засіданнях Верховної Ради та в роботі її органів надані йому права відповідно до Конституції та інших законів України. Народний депутат бере особисту участь у засіданнях Верховної Ради чи її органів, до складу яких його обрано. При опрацюванні і прийнятті законопроектів, постанов та інших актів Верховної Ради поправки, пропозиції та зауваження, внесені народним депутатом, розглядаються, і по них приймаються рішення щодо їх врахування чи відхилення. Народні депутати не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у Верховній Раді та її органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп.

Народний депутат має право на сесії Верховної Ради звернутися із запитом чи зверненням.

Депутатський запит – це вимога народного депутата, народних депутатів чи комітету Верховної Ради, яка заявляється на сесії Верховної Ради до Президента України, до органів Верховної Ради, до КМУ, до керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності, у 15-денний строк дати офіційну відповідь з питань, віднесених до їх компетенції.

Депутатське звернення – це викладена в письмовій формі пропозиція народного депутата, звернена до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, керівників підприємств, установ і організацій, об’єднань громадян, здійснити певні дії, дати офіційне роз’яснення чи викласти позицію з питань, віднесених до їх компетенції. Орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадові особи, керівники підприємств, установ і організацій, об’єднань громадян, яким адресоване депутатське звернення, зобов’язані протягом 10-ти днів з моменту його одержання розглянути і дати письмову відповідь.

Народний депутат зобов’язаний:

  • дбати про благо України і добробут українського народу, захищати інтереси виборців та держави;

  • додержуватися вимог Конституції, законів України та депутатської присяги;

  • бути присутнім та особисто брати участь у засіданнях Верховної Ради та її органів, до складу яких його обрано;

  • особисто брати участь у голосуванні з питань, що розглядаються Верховною Радою та її органами;

  • виконувати доручення Верховної Ради та інформувати Верховну Раду про їх виконання;

  • додержуватися вимог трудової дисципліни та норм депутатської етики;

  • як член депутатської фракції (групи) додержуватися вимог Положення про депутатську фракцію (групу);

  • як член комітету, тимчасової спеціальної або тимчасової слідчої комісії бути присутнім на засіданнях комітету, комісії та брати участь у їх роботі; виконувати доручення комітету чи комісії;

  • завчасно повідомляти про неможливість бути присутнім на засіданні Верховної Ради;

  • постійно підтримувати зв’язки з виборцями та інформувати виборців про свою депутатську діяльність через засоби масової інформації, на зборах виборців періодично, але не рідше двох разів на рік;

  • розглядати звернення виборців;

  • проводити особистий прийом громадян у дні, визначені Верховною Радою для роботи з виборцями;

  • здійснювати безпосередньо або із залученням своїх помічників-консультантів, представників громадськості контроль за розглядом у органах Верховної Ради та органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях пропозицій, заяв та скарг громадян, які надійшли на його ім’я;

  • використовувати депутатські бланки лише для офіційних запитів, звернень та листів, які підписуються ним власноручно.

Основні гарантії депутатської діяльності. Народному депутату гарантується депутатська недоторканість на весь строк здійснення депутатських повноважень. Сутність недоторканості полягає у тому, що народний депутат не може бути без згоди Верховної Ради притягнутий до кримінальної відповідальності, затриманий чи заарештований. Обшук, затримання народного депутата чи огляд особистих речей і багажу, транспорту, жилого чи службового приміщення народного депутата, а також порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції та застосування інших заходів, що відповідно до закону обмежують права і свободи народного депутата, допускаються лише у разі, коли Верховною Радою надано згоду на притягнення його до кримінальної відповідальності, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо. Народний депутат на строк виконання депутатських повноважень забезпечується окремим технічно обладнаним службовим кабінетом у приміщеннях Верховної ради з розташуванням у ньому постійного робочого місця його помічника-консультанта. Службовий кабінет народного депутата повинен бути обладнаний персональним комп’ютером з підключенням його до інформаційних мереж та наданням адреси електронної пошти. Управління державної охорони України разом з органами Служби безпеки України та Міністерства внутрішніх справ України (в межах їх повноважень) забезпечує безпеку народному депутату при виконанні ним депутатських повноважень, а також за місцем його проживання та членів його сім’ї у порядку, встановленому законом. Життя і здоров’я народного депутата підлягають обов’язковому державному страхуванню за рахунок бюджетних призначень на забезпечення діяльності Верховної Ради на суму 10-річного грошового утримання народного депутата. Народному депутату створюються умови для підвищення професійного рівня, а саме: підвищення кваліфікації, навчання у навчальних закладах, у тому числі магістратурах та аспірантурах, вивчення іноземних мов у вільний від виконання депутатських обов’язків час за рахунок бюджетних призначень на забезпечення діяльності Верховної Ради.

Народний депутат може мати до 15-ти помічників-консультантів. Народному депутату за його заявою протягом 3-х місяців з дня подачі заяви виплачується грошова компенсація або на строк виконання його повноважень надається службове жиле приміщення для проживання його та членів його сім’ї, яке він зобов’язаний звільнити не пізніш як через три місяці з дня припинення депутатських повноважень.

Депутатський індемнітет розглядається у двох аспектах:

  • як невідповідальність народного депутата України – він не несе юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання в парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп (частина 2 статті 80 Конституції України);

  • як винагорода народного депутата України за його парламентську діяльність (згідно зі статтею 33 ЗУ „Про статус народного депутата України” оплата праці народного депутата України проводиться в розмірах, установлених Верховною Радою України).


Дайте визначення понять:

  • парламент;

  • парламентаризм;

  • функції парламенту України;

  • повноваження Верховної Ради України;

  • народний депутат України;

  • депутатський мандат;

  • імперативний мандат;

  • депутатське звернення;

  • депутатський запит;

  • депутатський імунітет;

  • депутатський індемнітет;

  • керуючі органи парламенту;

  • спікер;

  • парламентські комітети;

  • тимчасові комісії;

  • парламентські фракції;

  • парламентська коаліція;

  • парламентська опозиція;

  • Рахункова палата;

  • чергові сесії, позачергові сесії;

  • пленарні засідання;

  • законодавчий процес;

  • стадії законодавчого процесу;

  • законодавча ініціатива;

  • омбудсмен (Уповноважений Верховної Ради з прав людини).





Конституційний статус Президента України


План

1.Місце і роль Президента в механізмі поділу державної влади.

2.Порядок обрання Президента України.

3.Функції Президента України.

4.Повноваження Президента України.

5.Інститут контрасігнатури і його значення в системі розподілу влад.

Література:

1.Конституція України із змінами і доповненнями, внесеними ЗУ від 08.12.2004р., розділ 5.

2.ЗУ „Про вибори Президента України” в редакції від 18.03.2004р.

3.Кравченко В. Конституційне право України: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2006, с.297-323.

4.Фрицький О. Конституційне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2006, с.332-362.

5.Конституційне право України: Підручник / За заг.ред. В.Ф.Погорілка. – К.: Наукова думка; Прецедент, 2006, с.211-234.

6.Конституційне право України: Інтерактивний курс. – Х.: Одісей, 2004, с.131-141.


1.Юридичною формою глави держави в Україні згідно зі статтею 102 Конституції України є Президент України.

Конституційно-правовий статус Президента України встановлюється нормами Конституції України, які визначають місце та роль Президента України в системі органів державної влади та його взаємовідносини з іншими органами державної влади; закріплюють порядок заміщення поста Президента України; передбачають конституційно-правову відповідальність за державну зраду та інші злочини; визначають функції та повноваження Президента України.

Президент України посідає окреме місце в системі органів державної влади. Конституція України 1996р., на відміну від попередньої Конституції та Конституційного договору від 8 червня 1995р., які визначали його статус як глави держави і глави виконавчої влади, не відносить Президента України до законодавчої, виконавчої чи судової гілок влади. В той же час, за Конституцією України 1996р. глава держави зберігав досить широкі повноваження (установчі та контрольні) в сфері виконавчої влади і наділявся суттєвими прерогативами в сферах законодавчої і судової влади. досвід Франції, де тривалий час використовувалася подібна модель організації влади, свідчить, що таке конституційне визначення статусу глави держави характеризує його особливе місце в системі органів державної влади: він не входить безпосередньо до жодної з гілок влади, гарантує єдність державної влади в умовах її поділу, погоджене функціонування та взаємодію різних видів органів державної влади, в кризових умовах. Однак досвід інших держав, де намагалися запровадити інститут глави держави за „французьким зразком”, продемонстрував тенденції до узурпації влади в руках Президента та нівелювання ролі законодавчої і судової гілок влади (колишні колонії Франції в Африці, Білорусь, Росія, країни Центральної Азії тощо).

У деяких державах (наприклад, Болгарія, Молдова, Румунія) досить швидко трансформували статус глави держави, адаптувавши його до вимог парламентарно-президентської форми правління. Це свідчить про нестійкий (перехідний) характер президентсько-парламентарних форм правління, подібних до закріпленої Конституцією України 1996р., і значною мірою обумовило необхідність проведення в Україні конституційної реформи.

Із внесенням до Конституції України змін 8 грудня 2004р. конституційний статус Президента України отримав подальшу трансформацію, що пов’язано з переходом до парламентарно-президентської форми правління. Так, суттєво зменшуються його прерогативи в сфері виконавчої влади (повноваження щодо формування уряду фактично перейшли до парламенту), тим часом розширилися його контрольні повноваження стосовно Верховної Ради – Президент України отримав додаткові підстави для дострокового припинення повноважень парламенту.

Конституційна реформа не призвела до зміни функцій глави держави – Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина (стаття 102 Конституції України) та не вплинула на конституційні гарантії його діяльності. Це свідчить, що і після внесення змін до Конституції України 8 грудня 2004р. Президент України продовжує відігравати суттєву роль в механізмі державної влади, насамперед, як інститут, що забезпечує стабільність державної влади, взаємодію її різних гілок.

Конституція України передбачає певні умови, що забезпечують контроль за діяльністю Президента України, виключають можливість його перетворення в авторитарного правителя. До них можна віднести:

  • обмеження терміну повноважень Президента України п’ятирічним строком (частина 1 статті 103);

  • його обрання на загальних прямих виборах (частина 1 статті 103);

  • заборона мати Президентові України інший представницький мандат, обіймати посаду в органах державної влади або в об’єднаннях громадян (частина 4 статті 103);

  • заборона займати пост Президента України однією й тією ж самою особою більше ніж два строки підряд (частина 3 статті 103);

  • можливість усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину (стаття 111);

  • можливість визнання КСУ актів Президента неконституційними, через що вони втрачають чинність з дня ухвали КСУ відповідного рішення (стаття 152).

Президент України на час виконання повноважень користується правом недоторканості (стаття 105 Конституції України). Згідно з Рішенням КСУ № 12–рп від 10 грудня 2003р. (справа щодо недоторканості та імпічменту Президента України) це конституційне положення треба розуміти так, що Президент України на час виконання повноважень не несе кримінальної відповідальності, проти нього не може бути порушена кримінальна справа.

За посягання на честь і гідність Президента України винні особи притягуються до відповідальності на підставі закону.

Звання Президента України охороняється законом і зберігається за ним довічно, якщо тільки Президент України не був усунутий з поста в порядку імпічменту.


2.Порядок обрання Президента України визначається статтею 103 Конституції України та Законом України „Про вибори Президента України” в редакції від 18 березня 2004р.

Загальні умови президентських виборів. Президент України обирається безпосередньо виборцями. Такий спосіб обрання глави держави звичайно використовується в державах із президентськими та змішаними формами правління, де реалізується модель „жорсткого” поділу влади. Це пов’язано з тим, що подібна модель передбачає необхідність формування виконавчої гілки влади непарламентським шляхом (у президентських республіках виконавча влада здійснюється безпосередньо главою держави, а в президентсько-парламентарних – урядом та іншими органами виконавчої влади, які формуються главою держави) з тим, щоб забезпечити її відносну автономність відносно законодавчої гілки влади. Що стосується парламентарних та змішаних – парламентарно-президентських республік, то для них більш характерним є парламентський спосіб обрання глави держави, наприклад, Італія, Німеччина, Молдова тощо – парламентом або за участі парламенту.

З переходом до парламентарно-президентської форми правління в Україні був збережений порядок обрання глави держави шляхом загальних виборів, що можна розглядати як можливу гарантію його автономності по відношенню до парламенту. А це, в свою чергу, сприятиме забезпеченню балансу влади в умовах відносно невисокого рівня політичної культури правлячої в Україні еліти.

Згідно з Конституцією України вибори Президента України здійснюються на основі загальних принципів виборчого права України – вільних виборів, загального, рівного та прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Конституція України встановлює додаткові, порівняно з виборами народних депутатів чи місцевими виборами, обмеження щодо пасивного виборчого права громадян на виборах Президента України:

  • по-перше, підвищується віковий ценз для пасивного виборчого права (з 18-ти на місцевих виборах і 21 року на виборах народних депутатів України до 35 років на виборах Президента України). Це обумовлено тим, що діяльність глави держави потребує значного життєвого і політичного досвіду, належного освітнього рівня, здатності до вирішення складних політичних, правових, економічних і соціальних проблем, а це, в свою чергу, досягається з відповідним віком;

  • по-друге, на виборах Президента України для пасивного виборчого права встановлюється ценз осілості – 10 останніх перед днем виборів років проживання в Україні. Це обмеження обумовлене тим, що глава держави мусить бути досить добре обізнаний з різними аспектами суспільного життя країни, його мають добре знати виборці;

  • по-третє, для пасивного виборчого права встановлюється мовний ценз;

  • по-четверте, встановлюється заборона одній і тій самій особі обиратися Президентом України більше ніж два строки підряд. Обрання на третій або четвертий строк також можливе, але тільки після відповідної перерви.

Отже, Президентом України може бути обраний громадянин України, який на день виборів досяг 35-річного віку, має право голосу, володіє державною мовою і проживає в Україні протягом 10-ти останніх перед днем виборів років.

Порядок і строки призначення виборів Президента України. Вибори Президента України можуть бути черговими , позачерговими і повторними; призначаються вони Верховною Радою України.

При цьому чергові вибори Президента України проводяться із закінченням конституційного строку повноважень Президента України. Дата їх проведення чітко визначена Конституцією України – остання неділя останнього місяця п’ятого року повноважень Президента України, а призначаються вони Верховною Радою не пізніш як за 130 днів до дня виборів.

Позачергові вибори Президента України проводяться у разі дострокового припинення повноважень Президента України в період 90 днів з дня припинення повноважень.

Повторні вибори Президента України проводяться у випадках:

  • якщо до виборчого бюлетеня для голосування було включено не більше двох кандидатів на пост Президента України і жодного з них не було обрано;

  • якщо всі кандидати на пост Президента України, включені до виборчого бюлетеня, до дня виборів або до дня повторного голосування зняли свої кандидатури.

Постанову про призначення повторних виборів Президента України Верховна Рада приймає на підставі подання ЦВК.

Висування і реєстрація кандидатів на пост Президента України. Право висування кандидатів на пост Президента України реалізується громадянами України через політичні партії та їх виборчі блоки, а також самовисуванням у порядку, визначеному ЗУ „Про вибори Президента України” (статті 44-48).

Реєстрація кандидата на пост Президента України здійснюється ЦВК за умови отримання таких документів:

  • анкети кандидата на пост Президента України за формою, встановленою ЦВК (заповнюється кандидатом особисто);

  • автобіографії особи, висунутою кандидатом, обсягом до двох тисяч друкованих знаків, що обов’язково повинна містити: прізвище, ім’я, по батькові, число, місяць, рік і місце народження, відомості про громадянство, освіту, трудову діяльність, посаду (заняття), місце роботи, громадську роботу (зокрема на виборних посадах), партійність, склад сім’ї, адресу місця проживання із зазначенням часу проживання в Україні, відомості про судимість, непогашену і не зняту в установленому законом порядку;

  • передвиборної програми кандидата, викладеної державною мовою, обсягом до 12 тис. друкованих знаків;

  • документа про внесення грошової застави (вноситься партією чи блоком), яка висунула кандидата на пост Президента України, або кандидатом на пост Президента України в безготівковому порядку на спеціальний рахунок ЦВК в розмірі 500 тис.грн.;

  • декларації про майно та доходи відповідно до статті 50 цього закону;

  • фотографій кандидата за розмірами та в кількості, встановленими ЦВК.

Для реєстрації кандидатом у Президенти України особи, висунутої партією чи блоком, крім документів, передбачених частиною 1 цієї статті, подаються також такі документи:

  • подання про реєстрацію кандидата, підписане керівником партії чи керівниками партій, що входять до блоку, та скріплене їхньою печаткою;

  • копії свідоцтва про реєстрацію партії чи партій, що входять до блоку, та їх статуту, засвідчені Міністерством юстиції України після початку виборчого процесу;

  • витяг із протоколу з’їзду (зборів, конференції) кожної партії, що увійшла до складу виборчого блоку, про утворення виборчого блоку, засвідчений підписом керівника партії та скріплений печаткою цієї партії – в разі висунення кандидата блоком;

  • угода про утворення виборчого блоку ( в разі висунення кандидата блоком);

  • витяг із протоколу з’їзду (зборів, конференції) партії (між партійного з’їзду (зборів, конференції) партій, що входять до блоку) про висунення кандидата на пост Президента України від партії чи блоку;

  • заява особи, висунутої кандидатом, про згоду балотуватися кандидатом на пост Президента України від цієї партії (блоку).

Подання зазначених документів до ЦВК для реєстрації кандидатів закінчується за 90 днів до дня виборів Президента України, а сама реєстрація закінчується не пізніше ніж за 85 днів до дня виборів.

На підтримку кандидата на пост Президента України має бути зібрано не менш як 500 тис. підписів виборців, які мають право голосу, зокрема не менш як по 20 тис.підписів у кожному з двох третин регіонів (АРК, області, міста Київ та Севастополь) України. Підписні листи передаються до ЦВК не пізніш як за 40 днів до дня виборів, а в разі неподання в цей термін необхідної кількості підписів на підтримку кандидата на пост Президента ЦВК звертається до Верховного Суду України щодо скасування рішення про реєстрацію відповідного кандидата на пост Президента України.

Результати виборів Президента України встановлює ЦВК на підставі протоколів територіальних виборчих комісій про підсумки голосування в межах відповідних територіальних виборчих округів на підставі протоколів територіальних виборчих комісій не пізніш як на десятий день від дня виборів.

Обраним у день виборів Президентом України вважається кандидат, який одержав на виборах більше половини голосів виборців, які взяли участь у голосуванні.

Якщо до виборчого бюлетеня для голосування у день виборів було включено не більше двох кандидатів на пост Президента України і за результатами голосування у день виборів Президента України жодного кандидата не було обрано, ЦВК приймає рішення про звернення до Верховної Ради з поданням про призначення повторних виборів Президента України.

Якщо до виборчого бюлетеня для голосування у день виборів було включено більше двох кандидатів на пост Президента України і за результатами голосування у день виборів Президента України жоден кандидат не був обраний відповідно, ЦВК приймає рішення про проведення повторного голосування, яке призначається на третю неділю після дня виборів.

Обраним Президентом України вважається кандидат, який одержав на виборах більше половини голосів виборців, які взяли участь у голосуванні.

Строк повноважень Президента Українип’ять років. Новообраний Президент України вступає на пост не пізніше ніж через 30 днів після офіційного оголошення результатів виборів, з моменту складення присяги народові на урочистому засіданні Верховної Ради, після чого ЦВК вручає новообраному Президентові України посвідчення Президента України. Урочиста церемонія вступу на посаду глави держави отримала назву інавгурація.

Президент України, обраний на позачергових виборах, складає присягу в п’ятиденний строк після офіційного оголошення результатів виборів.

Приведення Президента України до присяги здійснює Голова Конституційного Суду України.

Свої обов’язки Президент України виконує до вступу на пост новообраного глави держави (обраного на чергових президентських виборах). Проте Конституція України (стаття 108) передбачає можливість і дострокового припинення повноважень Президента України у разі:

  • відставки;

  • неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я;

  • усунення з поста в порядку імпічменту;

  • смерті.

У разі дострокового припинення повноважень Президента України виконання обов’язків Президента України на період до обрання і вступу на пост нового Президента України покладається на Голову Верховної Ради України (стаття 112 Конституції України), крім повноважень, передбачених пунктами 2, 6-8, 10-13, 22, 24, 25, 27, 28 статті 106 Конституції України.


3.Ядро конституційно-правового статусу Президента України становлять норми Конституції України, які визначають функції та повноваження глави держави.

Функції Президента України – це основні напрямки діяльності (найважливіші обов’язки) глави держави, обумовлені його місцем і роллю в системі органів державної влади.

Компетенція Президента України – це сукупність визначених Конституцією та законами України предметів відання та повноважень, якими Президент України наділяється з метою забезпечення реалізації його функцій як глави держави.

Повноваження Президента України – це конкретні права та обов’язки глави держави з вирішення питань, віднесених до його відання.

Функції та повноваження, що належать згідно з Конституцією України виключно Президентові України, складають прерогативу глави держави.

Основні функції Президента України як глави держави визначено в статті 102 Конституції України. Так, Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Як гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України Президент України наділяється особливими повноваженнями:

  • він забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави;

  • очолює Раду національної безпеки та оборони України;

  • приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні чи в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України тощо.

Здійснюючи функцію гаранта додержання Конституції України, Президент України:

  • наділений правом законодавчої ініціативи, що дозволяє йому порушувати питання щодо реалізації конституційних положень, приведення чинного законодавства у відповідність до Конституції України;

  • користується виключним правом вносити до Верховної Ради законопроект про внесення змін до розділів 1, 3, 13 Конституції України та призначати всеукраїнський референдум для затвердження цих змін;

  • може накладати вето на закони, прийняті Верховною Радою;

  • направляє до КСУ конституційне подання про визнання законів та інших актів Верховної Ради неконституційними та про визначення конституційності чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної ради для надання згоди на їх обов’язковість;

  • зупиняє дію актів КМУ з мотивів невідповідності Конституції з одночасним зверненням до КСУ щодо їх Конституційності;

  • скасовує акти Ради міністрів АРК.

Виступаючи гарантом прав і свобод людини і громадянина, Президент України:

  • реалізує свою конституційну функцію шляхом здійснення свого права законодавчої ініціативи;

  • видає укази, які передбачають захист прав і свобод людини і громадянина, окремих категорій населення;

  • приймає в разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану;

  • оголошує в разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації тощо.



4.Повноваження Президента України для зручності аналізу можна систематизувати за такими групами:

1.Представницькі повноваження – повноваження із представництва держави у внутрішньо- та зовнішньополітичних відносинах. Зовні країни Президент України:

  • представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України;

  • приймає рішення про визнання іноземних держав;

  • призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях;

  • приймає вірчі та відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав;

  • підписує закони України про ратифікацію міжнародних договорів України.

Як представник держави у внутрішньополітичних відносинах Президент:

  • забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави;

  • звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної ради про внутрішнє і зовнішнє становище України;

  • призначає представника Президента України в АРК.

2.Повноваження Президента стосовно Верховної Ради та у сфері законодавчої влади.

Президент України та Верховна Рада здійснюють різні конституційні функції, і компетенція Президента України не конкурує з компетенцією парламенту: Конституція України, керуючись принципом поділу влади, чітко розмежовує сфери їхніх повноважень. Одночасно Президент України згідно з Конституцією України є суб’єктом законодавчого процесу і здійснює відповідні повноваження стосовно Верховної Ради та у сфері законодавчої влади, а саме:

  • користується правом законодавчої ініціативи у Верховній Раді;

  • підписує та офіційно оприлюднює закони, прийняті Верховною Радою;

  • має право вето щодо прийнятих Верховною Радою законів (крім законів про внесення змін до Конституції України) з наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради;

  • призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України, проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою;

  • припиняє повноваження Верховної Ради у випадках, передбачених статтею 90 Конституції України;

  • призначає позачергові вибори до Верховної ради.

3.Повноваження Президента України у сфері виконавчої влади.

Не входячи безпосередньо до виконавчої гілки влади, Президент України, водночас, наділяється Конституцією України певними повноваженнями установчого та контрольного характеру стосовно до КМУ та інших органів виконавчої влади. Так, Президент України:

  • вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді, сформованої відповідно до статті 83 Конституції України, подання про призначення Верховною Радою Прем’єр-міністра України в строк не пізніше ніж на 15-тий день після одержання такої пропозиції;

  • вносить до Верховної Ради подання про призначення Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України;

  • вносить до Верховної ради подання про призначення на посаду та звільнення з посади Голови СБУ;

  • за поданням КМУ призначає на посаду і звільняє з посади голів місцевих державних адміністрацій;

  • зупиняє дію актів КМУ з мотивів невідповідності Конституції з одночасним зверненням до КСУ щодо їх конституційності;

  • скасовує акти Ради міністрів АРК.

4.Повноваження Президента України у сфері судової влади.

Згідно з принципом поділу влади та незалежності судів Президент України не може втручатися в діяльність судових органів, проте він активно взаємодіє з цими органами, здійснюючи при цьому певні установчі функції. Це знаходить свій вияв у його повноваженнях, пов’язаних з формуванням органів судової влади, зокрема Президент України:

  • призначає на посади та звільняє з посад третину складу КСУ;

  • утворює суди у визначеному законом порядку;

  • здійснює перше призначення на посаду професійного судді строком на 5 років.

Крім установчих повноважень у сфері судової влади, Президент України виконує окремі квазісудові функції – здійснює помилування.

5.Повноваження Президента України у сфері національної безпеки, оборони та військової політики.

Безпека країни являє собою стан захищеності життєво важливих інтересів громадян, суспільства та його інститутів від зовнішніх і внутрішніх загроз. Відповідно до основних об’єктів безпеки в літературі відносять: права і свободи людини і громадянина; матеріальні та духовні цінності суспільства; конституційний лад; суверенітет і територіальну цілісність держави; довкілля тощо.

Основним суб’єктом забезпечення безпеки є держава, яка здійснює відповідні функції через діяльність органів державної влади. Як глава держави Президент України здійснює в цій сфері повноваження:

  • є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України;

  • призначає на посаду та звільняє з посади вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань;

  • здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави;

  • очолює Раду національної безпеки і оборони України, яка згідно зі статтею 107 Конституції України є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України;

  • вносить до Верховної Ради подання про оголошення стану війни та у разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань;

  • приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України;

  • приймає в разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує в разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації – з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою.

6.Повноваження Президента України з формування органів і призначення посадових осіб, що не відносяться безпосередньо до певної гілки влади.

Президент України бере участь у формуванні органів, які безпосередньо не віднесені Конституцією України до виконавчої та судової гілок влади. Він, зокрема:

  • призначає на посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради Генерального прокурора України;

  • призначає на посади та звільняє з посад половину складу Ради Національного банку України;

  • призначає на посади та звільняє з посад половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення.

7.Інші повноваження Президента України.

Конституція України відносить до компетенції Президента України деякі інші повноваження, необхідні для здійснення функцій глави держави. Так, Президент України:

  • присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі спеціальні звання і класні чини;

  • нагороджує державними нагородами; встановлює президентські відзнаки та нагороджує ними;

  • вирішує питання громадянства, приймає рішення про прийняття до громадянства України та припинення громадянства України;

  • приймає рішення про надання притулку в Україні;

  • створює в межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби.

У процесі конституційної реформи в Україні передбачається суттєво змінити обсяг прерогатив Президента України, зокрема стосовно сфери виконавчої влади.


5.Контрасигнатура – це скріплення акта глави держави підписом Прем’єр-міністра та (або) відповідного міністра, без якого акт не набирає юридичної сили. Інститут контрасигнатури застосовується у країнах з парламентарними і змішаною республіканською формами державного правління. Призначення контрасигнатури вбачається насамперед у тому, щоб зняти з глави держави політичну відповідальність за виданий акт і покласти її на уряд та окремих його членів. Контра сигнатура є юридичним оформленням обмеження повноважень глави держави. У різних країнах сфера застосування контрасигнатури неоднакова.

У країнах з парламентарними формами правління контрасигнуються всі або майже всі акти глави держави, у тому числі рішення про призначення глави і членів уряду, про промульгацію закону, про повернення закону на повторний розгляд до парламенту і про розпуск парламенту. Це означає фактичне здійснення повноважень глави держави від його імені урядом.

У республіках змішаного типу, де президент наділений широкими реальними владними повноваженнями, інститут контра сигнатури застосовується значно меншою мірою.

У президентсько-парламентарних республіках він має формальний характер через фактичне підпорядкування уряду президентові. Більшість рішень президента в таких республіках не потребують контра сигнатури взагалі.

Конституція України передбачає контрасигнатуру актів Президента України, виданих у межах тільки його окремих повноважень (стаття 106 Конституції України).


Запитання для самоконтролю

1.Яке місце відведено Президенту в системі державних органів України?

2.Визначте складові конституційно-правового статусу Президента України.

3.Розкрийте формулу „Президент України – глава держави”. В чому сутність інституту глави держави?

4.У яких випадках достроково припиняються повноваження Президента України?

5.Що таке контрасигнатура?



Конституційний статус Кабінету Міністрів України та інших органів виконавчої влади


План

1.Кабінет Міністрів України – вищий орган в системі виконавчої влади. Функції КМУ.

2.Взаємовідносини КМУ з іншими вищими органами державної влади.

3.Порядок формування КМУ.

4.Строк повноважень та компетенція КМУ. Акти КМУ.

5.Центральні і місцеві органи виконавчої влади.


Література:

1.Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії ВРУ 2-го скликання // ВВР. – 1996. - № 30.

2.Закон України „Про внесення змін до Конституції України” від 08.12.2004 // ВВР. – 2005. - № 2.

3.Коментар до Конституції України / Інститут законодавства Верховної Ради України. – К., 2006.

4.Конституційне законодавство України: законодавчі акти, коментар. – К.: Атіка, 2006.

5.ЗУ „Про місцеві державні адміністрації” від 9 квітня 1999р.

6.Авер”янов В. Центральні органи виконавчої влади України: концептуальний підхід до класифікації в контексті адміністративної реформи в Україні // Вісник Академії правових наук України. – 1999. - №1. – с. 42-50

7.Полешко А. Виконавча влада в конституційній системі України // Право України. – 1993. - №1. – с. 3-8

8.Конституційне право України / За ред. В.Ф.Погорілка. – К.: Наукова думка, 2006. – с. 234-251

9.Рудик П.А. Конституційна реформа в Україні: проблеми та перспективи. – К.: Атіка, 2006.

10.Кравченко В.В. Конституційне право України. – К.: Атіка, 2006. – с. 323-347

11.Фрицький О.Ф. Конституційне право України. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – с. 362-399

12.Конституційне право України: Інтерактивний курс. – Х.: Одісей, 2004.– с. 141-153

13.Шляхтун П.П. Конституційне право: словник термінів. – К.: Либідь, 2005.

14.Юридична енциклопедія: в 6-ти т. / Редкол.: Ю.С.Шемшученко (відп. ред.) та ін. – К.: Укр.. енцикл., 1998-2003.



1.Конституція України визначає статус КМУ як вищого органу в системі органів виконавчої влади (частина 1 статі 113). Аналіз конституційних засад організації та діяльності КМУ дозволяє характеризувати його як уряд України.

У науці конституційного права під урядом розуміють колегіальний орган загальної компетенції, який здійснює керівництво виконавчою і розпорядчою діяльністю в державі.

Конституційно-правовий статус КМУ як уряду України обумовлює дві його основні функції:

  • керівництво та спрямування виконавчо-розпорядчої діяльності в різних сферах державного життя;

  • спрямування і координація діяльності органів виконавчої влади, контроль за їх діяльністю.

Характеризуючи місце КМУ в конституційній системі органів державної влади, необхідно виділити найбільш суттєві риси та особливості, які, по-перше, притаманні системі органів виконавчої влади в цілому, котру очолює КМУ, по-друге, відрізняють уряд від інших органів виконавчої влади, по-третє, визначають його взаємовідносини з Верховною Радою та Президентом України.

У системі поділу влади уряд здійснює державну владу поряд з іншими органами державної влади: главою держави, законодавчими та судовими органами. Але предмет і сфера діяльності уряду мають свої особливості порівняно з іншими органами. Так , на відміну від органів законодавчої влади уряд не приймає законів, а організує їх виконання, забезпечує управління державним апаратом. Система органів виконавчої влади, яку очолює уряд, характеризується підпорядкованістю „по вертикалі” (нижчі органи і посадові особи підпорядковані вищим), що дозволяє забезпечити реалізацію управлінських функцій та виконання не лише рішень парламенту і глави держави, а й рішення вищих органів і посадових осіб виконавчої влади (акти нижчих органів можуть бути скасовані вищими).

У системі органів виконавчої влади положення КМУ характеризується такими рисами:

  • згідно з Конституцією України КМУ є вищим органом у системі органів виконавчої влади. З цього конституційного положення випливає, що уряд здійснює керівництво органами виконавчої влади, забезпечуючи при цьому об’єднання, координацію та погодженість їхньої діяльності;

  • КМУ є загальнодержавним органом виконавчої влади загальної компетенції, його діяльність поширюється на всю територію України, а компетенція охоплює практично всі найважливіші питання, віднесені, згідно з принципом поділу влади, до сфери виконавчої влади. За характером компетенції в системі органів виконавчої влади більше немає органів, подібних до уряду;

  • КМУ – це колегіальний орган виконавчої влади, тобто він працює в системі колегіального прийняття рішень. До складу КМУ згідно з частиною 1 статі 114 Конституції України входять: Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем’єр-міністр, три віце-прем’єр-міністри, міністри.

В Конституції України здійснено спробу визначити самостійний конституційний статус Прем’єр-міністра України шляхом наділення його власними повноваженнями. Так , до його відання Конституція України відносить:

  • формування пропозицій щодо персонального складу КМУ (крім пропозицій на посади Міністра оборони України та Міністра закордонних справ України);

  • формування пропозицій щодо призначення на посади та звільнення з посад керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу КМУ;

  • керівництво роботою КМУ , спрямування її на виконання Програми діяльності КМУ, схваленої Верховною Радою.

Слід підкреслити, що посади Прем’єр-міністра України, Першого віце-прем’єр-міністра, віце-прем’єр-міністрів, міністрів за характером повноважень, порядком призначення на посади та звільнення з посад відносяться до політичних і не належать до категорій посад державних службовців, визначених ЗУ „Про державну службу”.


2.Взаємовідносини КМУ з іншими вищими органами державної влади будуються на засадах принципу поділу влади і характеризуються:

1)формуванням уряду парламентським шляхом та здійсненням парламентського контролю за його діяльністю.

Участь Верховної Ради у формуванні КМУ, визначенні напрямів його діяльності та роль парламентського контролю в процесі конституційної реформи значно зросли. Так, парламент:

  • за поданням Президента України призначає Прем’єр-міністра України, Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України, Голову Служби безпеки України, Голову Національного банку України, членів ЦВК, а за поданням Прем’єр-міністра України – інших членів КМУ;

  • розглядає і приймає рішення щодо схвалення Програми діяльності КМУ;

  • відповідно до Конституції та законів України здійснює контроль за діяльністю КМУ;

  • розглядає питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та приймає резолюцію недовіри КМУ;

  • приймає відставку Прем’єр-міністра України, інших членів КМУ.

2) взаємодією уряду та парламенту за такими основними напрямками:

  • по-перше, через прийняті Верховною Радою закони, що їх уряд повинен виконувати і втілювати в життя;

  • по-друге, в рамках бюджетного процесу, оскільки саме на уряд покладаються обов’язки розробки проекту закону про Державний бюджет України та подання звіту про виконання Державного бюджету України;

  • по-третє, в процесі законопроектної діяльності (КМУ як суб’єкт законодавчої ініціативи забезпечує підготування значної кількості законопроектів, вносить їх до Верховної Ради, призначає своїх офіційних представників для їх обговорення тощо).

3) номінальною участю Президента України у формування уряду – він вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді подання про призначення Верховною Радою Прем’єр-міністра України, вносить до Верховної Ради подання про призначення Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України.

4) подвійною відповідальністю КМУ перед Президентом України та Верховною Радою.

5) підконтрольністю і підзвітністю КМУ Верховній Раді.


3.Порядок формування КМУ визначається Конституцією України. Вихідна формула міститься в статті 114 Конституції України: Прем’єр-міністр України призначається Верховною Радою за поданням Президента України, а кандидатуру для призначення на посаду Прем’єр-міністра України вносить Президент України за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді, або депутатської фракції, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради; Міністр оборони України, Міністр закордонних справ України призначаються Верховною Радою за поданням Президента України, інші члени КМУ призначаються Верховною Радою за поданням Прем’єр-міністра України. В той же час самої процедури призначення Прем’єр-міністра України та членів Уряду ще не визначено.


4.Строк повноважень КМУ Конституцією України не визначається. Частина 1 статті 115 Конституції України лише передбачає, що КМУ складає повноваження перед новообраною Верховною Радою. До інших підстав припинення повноважень уряду Конституція України відносить відставку Прем’єр-міністра або прийняття Верховною Радою резолюції недовіри КМУ, що має наслідком відставку всього складу КМУ.

З метою забезпечення безперервного керівництва виконавчо-розпорядчої діяльності в державі Конституція України (частина 4 статті 115) передбачає, що КМУ, який склав повноваження перед новообраною Верховною Радою або відставку якого прийнято Верховною Радою, продовжує виконувати свої повноваження до початку роботи новосформованого КМУ.

Компетенція КМУ закріплена, насамперед, у Конституції України, стаття 116 якої передбачає, що уряд здійснює такі основні повноваження:

  • забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України;

  • вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;

  • забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці і зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;

  • розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;

  • забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності, здійснює управління об’єктами державної власності відповідно до закону;

  • розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою Державного бюджету України, подає Верховній Раді звіт про його виконання;

  • здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;

  • організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи;

  • спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади;

  • утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади;

  • призначає на посади та звільняє з посад за поданням Прем’єр-міністра керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу КМУ.

Цей перелік повноважень не є вичерпним; КМУ виконує інші функції та повноваження, визначені Конституцією та законами України, актами Президента України.

Згідно зі статтею 117 Конституції України КМУ у межах своєї компетенції видає акти у формі постанов і розпоряджень, які є обов’язковими до виконання.

Акти КМУ, що мають нормативний характер, видаються у формі постанов. Акти КМУ з оперативних, організаційно-розпорядчих та інших питань, які не мають нормативного характеру, видаються у формі розпоряджень.

Постанови й розпорядження КМУ набирають чинності від моменту їх прийняття, якщо не встановлено пізнішого терміну набрання ними чинності. Акти КМУ, які визначають права та обов’язки громадян, набирають чинності не раніше дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях.

Акт КМУ у повному обсязі або його окремі положення, визнані Конституційним Судом України неконституційними, втрачають чинність з дня прийняття КСУ рішень про їх неконституційність.



5. Центральним органом виконавчої влади називають орган, який забезпечує проведення в життя державної політики у відповідній галузі чи сфері на всій території України, здійснює керівництво дорученою йому сферою управління, несе відповідальність за стан її розвитку та безпосередньо підвідомчий КМУ або за рішенням Президента іншому центральному органу виконавчої влади.

Згідно з Указом Президента України від 15 грудня 1999р. № 1572/99 „Про систему центральних органів виконавчої влади” в Україні виділені такі види (організаційно-правові форми) центральних органів виконавчої влади:

  • міністерства;

  • державні комітети та інші центральні органи виконавчої влади, статус яких прирівнюється до Державного комітету України;

  • центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Міністерство є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади в забезпеченні впровадження державної політики у визначеній сфері діяльності.

Міністр як член КМУ особисто відповідає за розробку і реалізацію державної політики, спрямовує і координує здійснення центральними органами виконавчої влади заходів з питань, віднесених до його відання, приймає рішення щодо розподілу відповідних бюджетних коштів за поданням державного секретаря міністерства. Не допускається прийняття актів КМУ та утворених ним органів, внесення проектів законів та актів Президента України з таких питань без погодження з відповідним міністром. Міністр на виконання вимог законодавства в межах наданих повноважень визначає політичні пріоритети і стратегічні напрями роботи міністерства та шляхи досягнення поставлених цілей. Порядок виконання обов’язків міністра у разі його тимчасової відсутності визначається КМУ.

За станом на 15 січня 2006 року в Україні було створено 18 міністерств:

  • Міністерство аграрної політики України;

  • Міністерство будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України;

  • Міністерство внутрішніх справ України;

  • Міністерство вугільної промисловості України;

  • Міністерство економіки України;

  • Міністерство закордонних справ України;

  • Міністерство культури і туризму України;

  • Міністерство оборони України;

  • Міністерство освіти і науки України;

  • Міністерство охорони здоров’я України;

  • Міністерство охорони навколишнього природного середовища України;

  • Міністерство палива та енергетики України;

  • Міністерство праці та соціальної політики України;

  • Міністерство промислової політики України;

  • Міністерство транспорту та зв’язку України;

  • Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи;

  • Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту;

  • Міністерство фінансів України;

  • Міністерство юстиції України.

За характером компетенції міністерства поділяють на галузеві – такі, що здійснюють керівництво дорученими їм галузями (наприклад, освіти, юстиції, охорони здоров’я), міжгалузеві – здійснюють керівництво в кількох суміжних галузях (наприклад, зв’язку, енергетики і електрифікації) та функціональні – керують певними сферами управління (наприклад, економіки, фінансів).

Міністерство узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції про вдосконалення законодавства та в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України, КМУ. У межах своїх повноважень міністерство організовує виконання актів законодавства, здійснює систематичний контроль за їх реалізацією.

Правову основу діяльності міністерств, як й інших центральних органів виконавчої влади, становлять Конституція та закони України, постанови Верховної Ради України, укази і розпорядження Президента України, акти КМУ.

Основні завдання міністерства визначені в Загальному положенні про міністерства, інший центральний орган державної виконавчої влади України, затвердженому Указом Президента України від 12 березня 1996р. № 179/96.

Державний комітет (державна служба) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовує і координує Прем’єр-міністр України або один із віце-прем’єр-міністрів чи міністрів. Державний комітет (державна служба) вносить пропозиції щодо формування державної політики відповідним членам КМУ та забезпечує її реалізацію у визначеній сфері діяльності, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання. Державний комітет (державну службу) очолює його голова, якого призначає на посаду та звільняє з посади КМУ за поданням Прем’єр-міністра України.

За станом на 15 січня 2006 року було утворено 12 державних комітетів та інших центральних органів виконавчої влади, статус яких прирівнюється до Державного комітету України, зокрема:

  • Вища атестаційна комісія України;

  • Головне контрольно-ревізійне управління України;

  • Державна служба автомобільних доріг України;

  • Державна служба України з нагляду за забезпеченням безпеки авіації;

  • Державний комітет архівів України;

  • Державний комітет лісового господарства України;

  • Державний комітет телебачення і радіомовлення України;

  • Державний комітет України з державного матеріального резерву;

  • Державний комітет України по водному господарству;

  • Державний комітет України по земельних ресурсах;

  • Державний комітет України у справах національностей та міграції;

  • Пенсійний фонд України.

Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом має визначені Конституцією та законодавством України особливі завдання й повноваження, щодо нього може встановлюватися спеціальний порядок утворення, реорганізації, ліквідації, підконтрольності, підзвітності, а також призначення і звільнення керівників та вирішення інших питань. Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом очолює його голова, якого призначає на посаду та звільняє з посади КМУ за поданням Прем’єр-міністра України.

За станом на 15 січня 2006 року було утворено 24 центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом:

  • Адміністрація Державної прикордонної служби України;

  • Антимонопольний комітет України;

  • Головне управління державної служби України;

  • Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України;

  • Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку;

  • Державна митна служба України;

  • Державна податкова адміністрація України;

  • Державна служба експертного контролю України;

  • Державна судова адміністрація України;

  • Державний департамент України з питань виконання покарань;

  • Державне агентство України з інвестицій та інновацій;

  • Державний комітет статистики України;

  • Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва;

  • Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики;

  • Державний комітет фінансового моніторингу України;

  • Державний комітет ядерного регулювання України;

  • Міністерство економіки України;

  • Національна комісія з питань регулювання зв’язку України;

  • Національна комісія регулювання електроенергетики України;

  • Національне космічне агентство України;

  • Служба безпеки України;

  • Національне агентство України з питань забезпечення ефективного використання енергетичних ресурсів;

  • Управління державної охорони України;

  • Фонд державного майна України.

Для забезпечення реалізації державної політики в особливо важливих сферах діяльності та державного управління ними у складі окремих центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом у межах коштів, передбачених на їх утримання, можуть бути утворені відповідні департаменти (служби).

Місцевими органами виконавчої влади є :

  • місцеві державні адміністрації – місцеві органи виконавчої влади загальної компетенції;

  • територіальні органи міністерств, інших центральних органів виконавчої влади – місцеві органи виконавчої влади спеціальної компетенції.

Місцеві державні адміністрації входять до єдиної системи органів виконавчої влади. За станом на 31 грудня 2005 року в Україні діяло 24 обласних, 490 районних, 2 міських (у містах Києві та Севастополі) та 14 районних у місті державних адміністрацій.

Правовий статус місцевих державних адміністрацій встановлюється Конституцією України (статті 118-119), ЗУ „Про місцеві державні адміністрації” від 9 квітня 1999 року та іншими законами України.

Керівництво місцевою державною адміністрацією здійснює її голова. Він також формує і її склад.

Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням КМУ.

Повноваження голів місцевих державних адміністрацій припиняються Президентом України у разі:

  • порушення ними Конституції і законів України;

  • втрати громадянства, виявлення факту подвійного громадянства;

  • визнання судом недієздатним;

  • виїзду на проживання в іншу країну;

  • набрання законної сили обвинувальним вироком суду;

  • порушення вимог несумісності;

  • за власною ініціативою Президента України з підстав, передбачених цим законом і законодавством про державну службу;

  • висловлення недовіри більшістю (2/3) голосів від складу відповідної ради;

  • подання заяви про звільнення з посади за власним бажанням.

Повноваження голів місцевих державних адміністрацій можуть бути припинені Президентом України у разі:

  • прийняття відставки голови відповідної обласної державної адміністрації;

  • подання КМУ з підстав, передбачених законодавством про державну службу;

  • висловлення недовіри простою більшістю голосів від складу відповідної ради.

Повноваження голів місцевих державних адміністрацій припиняються також у разі їхньої смерті.

У разі обрання нового Президента України голови місцевих державних адміністрацій продовжують здійснювати свої повноваження до призначення в установленому порядку нових голів місцевих державних адміністрацій.

У здійснені своїх повноважень голови місцевих державних адміністрацій відповідальні перед Президентом України і КМУ, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. Відповідні ради можуть впливати на вирішення питання щодо голови місцевої державної адміністрації.

На виконання Конституції і законів України, актів Президента України, КМУ, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, власних і делегованих повноважень голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень видає розпорядження, а керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів – накази.

Розпорядження голів місцевих державних адміністрацій, прийняті в межах їхньої компетенції, є обов’язковими для виконання на відповідній території всіма органами, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами та громадянами.

Акти місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції і законам України, рішенням Конституційного Суду України, актам Президента України та КМУ або інтересам територіальних громад чи окремих громадян, можуть бути оскаржені до органу виконавчої влади вищого рівня або до суду.

Розпорядження голови державної адміністрації, що суперечать Конституції і законам України, рішенням Конституційного Суду України, іншим актам законодавства або є недоцільними, неекономними, неефективними за очікуваними чи фактичними результатами, скасовуються Президентом України, КМУ, головою місцевої державної адміністрації вищого рівня або в судовому порядку.

Конституція України передбачає особливі механізми взаємовідносин місцевих державних адміністрацій „по вертикалі” (з вищими органами виконавчої влади) та „по горизонталі” (з відповідними органами місцевого самоврядування), що пов’язано з особливостями територіальної організації влади на регіональному (область) та субрегіональному (район) рівнях. Так, місцеві державні адміністрації відповідно до загальних засад побудови та функціонування системи органів виконавчої влади підзвітні й підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. Водночас місцеві державні адміністрації підзвітні й підконтрольні відповідним радам і частині повноважень, делегованих їм відповідними районними чи обласними радами.

Згідно зі статтею 119 Конституції України місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують:

  • виконання Конституцій та законів України, актів Президента України, КМУ, інших органів виконавчої влади;

  • законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян;

  • виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин – також програм їхнього національно-культурного розвитку;

  • підготування і виконання відповідних обласних і районних бюджетів;

  • звіт про виконання відповідних бюджетів і програм;

  • взаємодію з органами місцевого самоврядування;

  • реалізацію інших наданих державною, а також делегованих відповідними радами повноважень.

Місцеві державні адміністрації в межах, визначених Конституцією та законами України, здійснюють на відповідних територіях державний контроль за:

    • збереженням і раціональним використанням державного майна;

    • станом фінансової дисципліни, обліку та звітності, виконанням державних контрактів і зобов’язань перед бюджетом, належним і своєчасним відшкодуванням шкоди, заподіяної державі;

    • використанням та охороною земель, лісів, надр, води, атмосферного повітря, рослинного і тваринного світу та інших природних ресурсів;

    • охороною пам’яток історії та культури, збереженням житлового фонду;

    • додержанням виробниками продукції стандартів, технічних умов та інших вимог, пов’язаних з її якістю й сертифікацією;

    • додержанням санітарних і ветеринарних правил, збиранням, утилізацією і захороненням промислових, побутових та інших відходів, додержанням правил благоустрою;

    • додержанням архітектурно-будівельних норм, правил і стандартів;

    • додержанням правил торгівлі, побутового, транспортного, комунального обслуговування, законодавства про захист прав споживачів;

    • додержанням законодавства з питань науки, мови, реклами, освіти, культури, охорони здоров’я, материнства й дитинства, сім’ї, молоді та неповнолітніх, соціального захисту населення, фізичної культури і спорту;

    • охороною праці та своєчасною і не нижче визначеного державою мінімального розміру оплатою праці;

    • додержанням громадського порядку, правил технічної експлуатації транспорту і дорожнього руху;

    • додержанням законодавства про державну таємницю та інформацію;

    • додержанням законодавства про Національний архівний фонд та архівні установи.

Центральні органи виконавчої влади можуть мати свої територіальні органи, що утворюються, реорганізовуються і ліквідовуються в порядку, встановленому законодавством.

Керівників територіальних органів міністерства призначає на посади та звільняє з посад у встановленому порядку міністр, іншого центрального органу виконавчої влади – керівник цього органу.

Координують діяльність територіальних органів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади та сприяють їм у виконанні покладених на ці органи завдань голови відповідних місцевих державних адміністрацій.

При цьому з питань здійснення повноважень місцевих державних адміністрацій керівники територіальних органів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підзвітні й підконтрольні головам відповідних місцевих державних адміністрацій.


Дайте визначення понять:

  • виконавча влада;

  • державне управління;

  • виконавчо-розпорядча діяльність;

  • система виконавчої влади в Україні;

  • функції виконавчої влади;

  • суб’єкти виконавчої влади;

  • виконавчі органи загальної компетенції;

  • виконавчі органи спеціальної компетенції;

  • місцеві органи державної виконавчої влади;

  • уряд;

  • Кабінет Міністрів України;

  • міністр;

  • міністерство;

  • Державні комітети;

  • Центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом;

  • місцеві державні адміністрації;

  • повноваження місцевих державних адміністрацій;

  • акти органів виконавчої влади.






























Конституційний статус органів місцевого самоврядування

План

1.Поняття, принципи та правова база місцевого самоврядування в Україні.

2.Організаційно-правова, матеріальна і фінансова основи місцевого самоврядування.

3.Повноваження місцевого самоврядування в Україні.


Література

1.Конституція України, розділ 11.

2.Закон України „Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997р.

3.Кравченко, с.183-470

4.Фрицький, с.470-502

5.Погорілко, с.313-334


У результаті вивчення теми студент повинен знати:

  • поняття місцевого самоврядування в Україні;

  • правову основу місцевого самоврядування;

  • принципи місцевого самоврядування;

  • систему місцевого самоврядування;

  • організаційно-правову, матеріальну і фінансову основи місцевого самоврядування;

  • повноваження місцевого самоврядування.



1.Місцеве самоврядування в Україні – це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста – самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо (місцевий референдум, вибори до місцевих рад та загальні збори), так і через представницькі органи – сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Таке законодавче закріплення і визначення терміну „місцеве самоврядування” повністю відповідає існуючим міжнародним стандартам. Наприклад, Європейська хартія місцевого самоврядування дає таке визначення: місцеве самоврядування означає право і спроможність органів місцевого самоврядування в межах закону здійснювати регулювання і управління суттєвою часткою суспільних справ, які належать до їхньої компетенції, в інтересах місцевого населення. Це право здійснюється радами або зборами, члени яких вільно обираються таємним голосуванням на основі прямого, рівного, загального виборчого права і які можуть мати підзвітні їм виконавчі органи. Це положення ніяким чином не заважає використанню зборів громадян, референдумів або будь-якої іншої форми прямої участі громадян, якщо це дозволяється законом.

Правовою основою місцевого самоврядування в Україні є розділ 11 Конституції України, ЗУ „Про місцеве самоврядування в Україні” в редакції від 6 березня 2003 року, ЗУ „Про вибори депутатів Верховної Ради АРК, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” в редакції від 6 квітня 2004 року, ЗУ „Про органи самоорганізації населення” від 11 липня 2001 року, Європейська хартія місцевого самоврядування, яка була ратифікована Верховною Радою України 15 липня 1997 року тощо.

Відповідно до цих нормативних актів місцеве самоврядування в Україні здійснюється на принципах:

  • народовладдя;

  • законності;

  • гласності;

  • колегіальності;

  • поєднання місцевих і державних інтересів;

  • виборності;

  • правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень, визначених цим та іншими законами;

  • підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів та посадових осіб;

  • державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування;

  • судового захисту прав місцевого самоврядування.

Система місцевого самоврядування складається з таких елементів:

  • територіальна громада – жителі, об’єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об’єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр. Територіальна громада є первинним суб’єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень. Територіальні громади сусідніх сіл можуть об’єднуватися в одну територіальну громаду, створювати єдині органи місцевого самоврядування та обирати єдиного сільського голову. Добровільне об’єднання територіальних громад відбувається за рішенням місцевих референдумів відповідних територіальних громад сіл. Таке рішення є наданням згоди на створення спільних органів місцевого самоврядування, формування спільного бюджету, об’єднання комунального майна;

  • сільська, селищна, міська рада – є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією та законами України;

  • сільський, селищний, міський голова – є головною посадовою особою територіальної громади відповідно села (добровільного об’єднання в одну територіальну громаду жителів кількох сіл), селища, міста. Голова обирається відповідною територіальною громадою на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки і здійснює свої повноваження на постійній основі. Сільський, селищний, міський голова очолює виконавчий комітет відповідної ради, головує на її засіданнях. Сільський, селищний, міський голова не може бути депутатом будь-якої ради, суміщати свою службову діяльність з іншою посадою, в тому числі на громадських засадах (крім викладацької, наукової та творчої роботи у вільний від виконання обов’язків час), займатися підприємницькою діяльністю, отримувати від цього прибуток;

  • виконавчі органи сільської, селищної, міської ради – виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи. Виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади – також підконтрольними відповідним органам виконавчої влади;

  • районні та обласні ради – є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, у межах повноважень, визначених Конституцією та законами України, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами. Загальний склад районної ради визначається з урахуванням кількості територіальних громад адміністративно-територіальних одиниць, що входять до складу району. Територіальні громади в межах району повинні мати в районній раді рівну кількість депутатських мандатів. Загальний склад обласної ради визначається з урахуванням кількості районів, міст обласного значення, що входять до складу області. Райони, міста обласного значення повинні мати в обласній раді рівну кількість депутатських мандатів;

  • органи самоорганізації населення – це представницькі органи, що створюються частиною жителів, які тимчасово або постійно проживають на відповідній території в межах села, селища, міста. Такими органами є будинкові, вуличні, квартальні комітети тощо.

Органи місцевого самоврядування є юридичними особами і наділяються цим та іншими законами власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону. Органам місцевого самоврядування законом можуть надаватися окремі повноваження органів виконавчої влади, у здійсненні яких вони є підконтрольними відповідним органам виконавчої влади.


2.Організаційно-правова основа місцевого самоврядування полягає, перш за все, у тому, що його органи є юридичними особами. Згідно з Конституцією і законами України вони наділяються власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону.

Крім того, органам місцевого самоврядування законом можуть надаватися окремі повноваження органів виконавчої влади, у разі здійснення яких вони підконтрольні відповідним органам виконавчої влади (стаття 16 Закону).

За статтями 142 і 143 Конституції України та статтею 16 ЗУ „Про місцеве самоврядування в Україні” матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є:

  • рухоме і нерухоме майно;

  • доходи місцевих бюджетів;

  • інші кошти;

  • земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах;

  • а також об’єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об’єднувати на договірних засадах об’єкти комунальної власності, а також кошти бюджетів для виконання спільних проектів або спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, організацій і установ, створювати для цього відповідні органи і служби.

Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що перебуває в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують і ліквідовують комунальні підприємства, організації та установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.

Обласні та районні ради затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку відповідних областей і районів та контролюють їх виконання; затверджують районні і обласні бюджети, які формуються з коштів державного бюджету для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів та з коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм, та контролюють їх виконання; вирішують інші питання, віднесені законом до їхньої компетенції.

Органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади. Держава фінансує здійснення цих повноважень у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України або шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає органам місцевого самоврядування відповідні об’єкти державної власності.

Органи місцевого самоврядування з питань здійснення ними повноважень органів виконавчої влади підконтрольні відповідним органам виконавчої влади.

У межах повноважень, визначених законом, органи місцевого самоврядування приймають рішення, які є обов’язковими до виконання на відповідній території.

Рішення органів місцевого самоврядування з мотивів невідповідності Конституції чи законам України зупиняються у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду.


3.Повноваження місцевого самоврядування – це визначені і закріплені в Конституції, законах України та інших нормативно-правових актах права та обов’язки суб’єктів системи місцевого самоврядування, необхідні для реалізації завдань і функцій місцевого самоврядування на відповідній території.

Повноваження органів місцевого самоврядування закріплені у розділі 2 „Організаційно-правова основа місцевого самоврядування” ЗУ „Про місцеве самоврядування в Україні”, який включає повноваження:

  • сільських, селищних та міських рад (статті 25,26);

  • виконавчих органів сільських, селищних, міських рад (статті 27-41);

  • сільського, селищного, міського голови (стаття 42);

  • районних і обласних рад (статті 43,44).

Крім перелічених повноважень, у згаданому розділі, у главі 5 „Порядок формування, організація роботи органів та посадових осіб місцевого самоврядування”, визначаються:

  • порядок формування рад (стаття 45);

  • порядок підготовки і проведення сесій рад (стаття 46);

  • організація роботи постійних комісій (стаття 47);

  • тимчасових контрольних комісій рад (стаття 48);

  • депутатів (стаття 49);

  • секретаря сільської, селищної, міської ради (стаття 50);

  • виконавчого комітету ради, його повноваження та організація роботи (статті 51-54);

  • організація роботи відділів, управлінь та інших виконавчих органів рад (стаття 55);

  • організація роботи голови відповідної ради (стаття 55), його заступника (стаття 56) та їх виконавчих апаратів (стаття 58), президії (колегії) районної, обласної ради (стаття 57);

  • форми і зміст актів органів та посадових осіб місцевого самоврядування (стаття 59).

Щодо змісту повноважень сільських, селищних, міських рад, то вони можуть бути загальної і виключної компетенції.

У межах загальної компетенції сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати й вирішувати питання, віднесені Конституцією і ЗУ „Про місцеве самоврядування в Україні” та іншими законами до їх відання (стаття 25 ЗУ „Про місцеве самоврядування в Україні”).

Виключною компетенцією цих рад є питання, що розглядаються лише на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської рад (стаття 26).

До кола цих питань, зокрема, належать:

  • утворення і ліквідація постійних та інших комісій, виконавчого комітету, інших виконавчих органів рад;

  • затвердження плану роботи ради;

  • заслуховування звітів голови, постійних комісій, керівників виконавчих органів рад;

  • розгляд запитів депутатів, прийняття рішення про проведення місцевого референдуму;

  • затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку адміністративно-територіальних одиниць, цільових програм з інших питань місцевого самоврядування, затвердження місцевого бюджету та звіту про виконання бюджету тощо.

Повноваження виконавчих органів сільських і селищних рад поділяються на власні та делеговані повноваження у таких сферах:

  • соціально-економічного та культурного розвитку, планування та обліку (стаття 27);

  • в галузі бюджету, фінансів і цін (стаття 28);

  • в сфері управління комунальною власністю (стаття 29);

  • в галузі житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, громадського харчування (стаття 30);

  • в галузі будівництва (стаття 31);

  • у сфері освіти, охорони здоров’я, культури, фізкультури і спорту (стаття 32);

  • у сфері регулювання земельних відносин та охорони навколишнього природного середовища (стаття 33);

  • у сфері соціального захисту населення (стаття 34);

  • у галузі оборонної роботи (стаття 36);

  • щодо вирішення питань адміністративно-територіального устрою (стаття 37);

  • щодо забезпечення законності, правопорядку, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян (стаття 38);

  • інші повноваження виконавчих органів рад.

Стаття 42 Закону визначає коло повноважень сільського, селищного, міського голови. До них, зокрема, належать: забезпечення здійснення у межах, наданих законом, повноважень органів виконавчої влади на відповідній території, додержання Конституції та законів України, виконання актів Президента України та відповідних органів виконавчої влади, організація роботи рад та її виконавчого комітету; формування виконавчого комітету; скликання сесій рад.

Повноваження районних і обласних рад складаються також із двох груп: з питань, які вирішуються цими радами виключно на їх пленарних засіданнях (стаття 43) (багато в чому аналогічні питанням, що вирішуються на пленарних засіданнях сільських, селищних і міських рад), та з повноважень, які делегуються районними та обласними радами відповідним місцевим державним адміністраціям (стаття 44).

До них, зокрема, належать:

  • підготовка і внесення на розгляд проектів програм соціально-економічного та культурного розвитку районів і областей;

  • забезпечення збалансованого економічного і соціального розвитку відповідної території;

  • підготовка і подання до відповідних органів виконавчої влади фінансових показників і пропозицій до проекту Державного бюджету України;

  • сприяння інвестиційній діяльності на території району, області;

  • залучення у порядку, встановленому законом, підприємств, що належать до комунальної власності, до участі в обслуговуванні населення відповідної території тощо.


Ключові поняття:

  • місцеве самоврядування в Україні;

  • принципи місцевого самоврядування;

  • територіальна громада;

  • сільська, селищна, міська рада;

  • сільський, селищний, міський голова;

  • виконавчі органи рад;

  • районні та обласні ради;

  • органи самоорганізації населення;

  • організаційно-правова основа місцевого самоврядування;

  • матеріальна і фінансова основи місцевого самоврядування;

  • повноваження місцевого самоврядування;

  • повноваження загальної компетенції;

  • повноваження виключної компетенції;

  • власні повноваження;

  • делеговані повноваження.


Питання для самоконтролю

1.Дайте визначення поняття місцевого самоврядування та охарактеризуйте основні його принципи, проаналізуйте положення Конституції України, ЗУ „Про місцеве самоврядування в Україні”.

2.Розкрийте зміст поняття територіальної громади та визначте її види, функції і повноваження.

3.Проаналізуйте порядок формування представницьких органів місцевого самоврядування та обрання сільських, селищних, міських голів.

4.Які форми і методи діяльності представницьких органів місцевого самоврядування?

5.Яке місце в системі місцевого самоврядування займають виконавчі комітети місцевих рад?

6.Що складає матеріальну і фінансову основи місцевого самоврядування?

7.Назвіть особливості статусу органів самоорганізації місцевого самоврядування в Україні.

















































Правова охорона Конституції України та статус Конституційного Суду України


План

1.Конституційно-правовий механізм захисту Конституції України.

2.Конституційний Суд України: порядок формування, повноваження, вимоги до судді КСУ, форми звернення до КСУ.


Література

1.Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії ВРУ 2-го скликання // ВВР. – 1996. - № 30, розділ 12

2.Закон України „Про внесення змін до Конституції України” від 08.12.2004 // ВВР. – 2005. - № 2.

3.Закон України „Про Конституційний Суд України” від 16 жовтня 1996 р.

4.Коментар до Конституції України / Інститут законодавства Верховної Ради України. – К., 2006.

5.Конституційне законодавство України: законодавчі акти, коментар. – К.: Атіка, 2006.

6.Конституційне право України / За ред. В.Ф.Погорілка. – К.: Наукова думка, 2006. – с. 251-269

7.Рудик П.А. Конституційна реформа в Україні: проблеми та перспективи. – К.: Атіка, 2006.

8.Кравченко В.В. Конституційне право України. – К.: Атіка, 2006. – с. 357-362

9.Фрицький О.Ф. Конституційне право України. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – с. 425-439

10.Конституційне право України: Інтерактивний курс. – Х.: Одісей, 2004. – с. 168-178

11.Шляхтун П.П. Конституційне право: словник термінів. – К.: Либідь, 2005.

12.Юридична енциклопедія: в 6-ти т. / Редкол.: Ю.С.Шемшученко (відп. ред.) та ін. – К.: Укр.. енцикл., 1998-2003.


1.Однією з важливих юридичних властивостей Конституції України є обов’язковість її спеціального правового захисту як одного з найважливіших об’єктів конституційного права. Закономірно, що Конституція, яка стоїть на захисті суспільного і державного ладу, прав і свобод людини і громадянина та інших конституційних цінностей, є ефективною лише за умови її правової захищеності, гарантованості.

Правову охорону Конституції України слід розглядати у вузькому та широкому значеннях. У першому випадку під охороною Конституції України, у вузькому значенні, слід розуміти цілеспрямовану, передбачену Конституцією та законами України діяльність Конституційного Суду України щодо вирішення питань про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і офіційного тлумачення Конституції та законів України. Але легітимна діяльність КСУ, будучи одним із найбільш важливих елементів системи правового захисту Конституції України, не вичерпує всіх можливостей цієї системи. Правову охорону Конституції України слід розглядати не лише у вузько спеціалізованому, а й в широкому значенні.

Отже, правова охорона Конституції України, у широкому розумінні, здійснюється за допомогою спеціальних юридичних способів і засобів, якими виступають нормативно-правові й організаційно-правові механізми забезпечення правової охорони Конституції України. Сукупність нормативно- й організаційно-правових механізмів правового захисту Конституції України також прийнято називати гарантіями Конституції України.

Отже, механізм правового захисту Конституції України здійснюють:

  • вищі органи державної влади: Президент України, Верховна Рада України, КМУ. Так, згідно з Конституцією України є гарантом додержання Конституції України (частина 2 статті 102), Верховна Рада України усуває Президента України з поста у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину (пункт 10 статті 85) та здійснює контроль за діяльністю КМУ (пункт 13 статті 85), КМУ забезпечує виконання Конституції та законів України (пункт 1 статті 116) тощо;

  • правоохоронні органи (суди, прокуратура), центральні та місцеві органи виконавчої влади;

  • орган конституційної юрисдикції (Конституційний Суд України), який є основним, визначальним елементом системи правових засобів захисту Конституції України. Згідно зі статтею 2 ЗУ „Про Конституційний Суд України” від 16 жовтня 1996р. завданням КСУ є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України;

  • Збройні Сили України, на яких покладається оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканості (частина 2 статті 17 Конституції України);

  • громадяни України. Активні форми охорони Конституції України громадянами передбачені в її тексті. Так, стаття 55 встановлює, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.


2.Згідно статті 147 Конституції України Конституційний Суд України (далі – КСУ) є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні.

КСУ є незалежним органом в системі судової влади, покликаним забезпечувати відповідність законів, інших нормативних актів органів законодавчої, виконавчої влади Конституції України, охорону конституційних прав та свобод особи.

Згідно статей 150-151 Конституції України до повноважень КСУ належить:

  • вирішення питань про конституційність законів та інших правових актів Верховної Ради України;

  • надання висновків про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до розгляду Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість;

  • надання висновків щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту;

  • офіційне тлумачення Конституції України.

Формами звернення до КСУ є:

  • конституційне подання – це письмове клопотання до КСУ про визнання правового акту, його окремих положень неконституційними, про визначення конституційності міжнародного договору або про необхідність офіційного тлумачення Конституції України та законів України, про дачу висновку щодо додержання конституційної продукції, розслідування і розгляду справи про усунення Президента України в порядку імпічменту;

  • конституційне звернення – це письмове клопотання до КСУ про необхідність офіційного тлумачення Конституції та законів України з метою забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи.

Право на конституційне подання мають:

  • Президент України;

  • не менш ніж 45 народних депутатів;

  • Верховний Суд України;

  • Уповноважений Верховної Ради з прав людини;

  • Верховна Рада Автономної Республіки Крим;

  • Верховна Рада України з приводу процедури імпічменту;

  • інші органи державної влади та місцевого самоврядування.

Право на конституційне звернення мають:

  • громадяни України;

  • іноземці;

  • особи без громадянства;

  • юридичні особи.

Рішення і висновки КСУ повинні бути мотивованими і приймаються шляхом відкритого голосування більшістю голосів від загального складу суддів. Судді не мають право утримуватися від голосування. Рішення КСУ підлягають безумовному виконанню.

Рішення і висновки КСУ можуть бути переглянуті лише самим КСУ за вимогою не менш як дві третини від загальної кількості його суддів.

КСУ складається з 18 суддів. Президент України, Верховна Рада України та з’їзд суддів України призначають по шість суддів.

Голова КСУ обирається на спеціальному пленарному засіданні КСУ зі складу суддів КСУ шляхом таємного голосування строком на три роки без права переобрання. Обраним Головою вважається кандидат, за якого проголосувало більше половини суддів КСУ.

Суддею КСУ може бути громадянин України, який на день призначення досяг 40 років, має вищу юридичну освіту, стаж роботи за фахом 10 років, проживає в Україні протягом останніх 20 років та володіє державною мовою.

Достроково повноваження судді КСУ припиняється у разі:

  • подання прохання про відставку;

  • досягнення суддею 65-річного віку;

  • неможливості виконувати обов’язки за станом здоров’я;

  • припинення його громадянства;

  • порушення суддею присяги;

  • порушення суддею вимог щодо несумісності посад чи неналежності до будь-яких партій;

  • набрання законної сили обвинувального вироку щодо судді.

Рішення про припинення повноважень судді КСУ приймає Верховна Рада України за поданням її Голови.

На суддів КСУ поширюються гарантії недоторканості, встановлені для народних депутатів України.


Запитання для самоконтролю

1.Охарактеризуйте конституційно-правовий механізм захисту Конституції України.

2.Визначте порядок формування Конституційного Суду України.

3.Розкрийте повноваження Конституційного Суду України.

4.Які вимоги ставляться до судді КСУ?

5.Дайте характеристику суб’єктів і форм звернень до КСУ.




Конституційні основи судової влади і прокуратури в Україні


План

1.Система судової влади в Україні.

2.Конституційні засади здійснення правосуддя в Україні.

3.Конституційно-правовий статус суддів в Україні.

4.Конституційно-правовий статус прокуратури України, конституційне закріплення її функцій.


Література

1.Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії ВРУ 2-го скликання // ВВР. – 1996. - № 30, розділ 7, 8

2.Закон України „Про внесення змін до Конституції України” від 08.12.2004 // ВВР. – 2005. - № 2.

3.ЗУ „Про судоустрій України” від 7 лютого 2002р.

4.ЗУ „Про статус суддів” від 15 грудня 1992р.

5.ЗУ „Про Вищу раду юстиції” від 15 січня 1998р.

6.ЗУ „Про прокуратуру” від 5 листопада 1991 р.

7.Коментар до Конституції України / Інститут законодавства Верховної Ради України. – К., 2006.

8.Конституційне законодавство України: законодавчі акти, коментар. – К.: Атіка, 2006.

9.Бойко В. Нова Конституція і судова влада // Право України. – 1997. - №1. – с. 16-18

10.Бородін І. Судова влада у теорії поділу влад // Право України. – 2002. - №10-11

11.Димитров Ю. Суддя – носій судової влади // Право України. – 1995. - №1. – с.12-16

12.Конституційне право України / За ред. В.Ф.Погорілка. – К.: Наукова думка, 2006. – с. 269-285

13.Кравченко В.В. Конституційне право України. – К.: Атіка, 2006. – с. 347-357

14.Фрицький О.Ф. Конституційне право України. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – с. 399-425

15.Конституційне право України: Інтерактивний курс. – Х.: Одісей, 2004. – с. 153-168

16.Шляхтун П.П. Конституційне право: словник термінів. – К.: Либідь, 2005.

17.Юридична енциклопедія: в 6-ти т. / Редкол.: Ю.С.Шемшученко (відп. ред.) та ін. – К.: Укр.. енцикл., 1998-2003.


1.Судова влада – це специфічна гілка державної влади, яка здійснюється уповноваженими державними органами – судами – і призначенням якої є розв’язання правових конфліктів та здійснення судового контролю.

Відповідно до Конституції України та ЗУ „Про судоустрій України” судова система України складається із судів загальної юрисдикції та Конституційного Суду України.

Суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів. Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи в порядку, встановленому Конституцією та законами України.

Створення надзвичайних та особливих судів не допускається.

Система судів загальної юрисдикції відповідно до Конституції України будується за принципами територіальності і спеціалізації.

Відповідно до ЗУ „Про судоустрій України” систему судів загальної юрисдикції складають:

  • місцеві суди;

  • апеляційні суди, Апеляційний суд України;

  • вищі спеціалізовані суди;

  • Верховний Суд України.

Відповідно до Конституції України в системі судів загальної юрисдикції утворюються загальні та спеціалізовані суди окремих судових юрисдикцій.

Військові суди належать до загальних судів і здійснюють правосуддя у Збройних Силах України та інших законних військових формуваннях.

Спеціалізованими судами є господарські, адміністративні та інші суди, визначені як спеціалізовані суди.

У судах різних судових юрисдикцій може запроваджуватися спеціалізація суддів з розгляду конкретних категорій справ даної юрисдикції.

Єдність системи судів загальної юрисдикції забезпечується:

  • єдиними засадами організації та діяльності судів;

  • єдиним статусом суддів;

  • обов’язковістю для всіх судів правил судочинства, визначених законом;

  • забезпеченням Верховним Судом України однакового застосування законів судами загальної юрисдикції;

  • обов’язковістю виконання на території України судових рішень;

  • єдиним порядком організаційного забезпечення діяльності судів;

  • фінансуванням судів виключно з державного бюджету України;

  • вирішенням питань внутрішньої діяльності судів органами суддівського самоврядування.

Суди загальної юрисдикції утворюються і ліквідуються Президентом України відповідно до ЗУ „Про судоустрій України” за поданням Міністра юстиції України, погодженим з Головою Верховного Суду України або головою відповідного вищого спеціалізованого суду.

Місце знаходження і статус суду визначається з урахуванням принципів територіальності (адміністративно-територіального устрою) та спеціалізації.

Підставами для утворення чи ліквідації суду є зміна адміністративно-територіального устрою, передислокація військ або реорганізація Збройних Сил України, зміна визначеної ЗУ „Про судоустрій України” системи судів, а також інші підстави, передбачені законом.


2.У загальному вигляді основні засади, принципи здійснення правосуддя можна розглядати як закріплені Конституцією України або такі, що випливають з її норм основоположні правові ідеї, які визначають організацію і діяльність державних органів, що здійснюють судову владу.

Тобто основні засади судочинства в Україні – це сукупність принципів, що нормативно визначають суть і зміст судочинства в цілому та встановлюють особливості здійснення цивільного, господарського, адміністративного та кримінального судочинства в Україні.

Принципи здійснення правосуддя в Україні отримали своє нормативне закріплення в статті 129 Конституції України, главі 2 „Засади здійснення правосуддя в Україні” ЗУ „Про судоустрій України” та інших нормативно-правових актах.

У найбільш загальному вигляді систему принципів здійснення судочинства визначає стаття 129 Конституції України. Основними засадами судочинства в Україні за Конституцією є:

  • законність – цей принцип є вихідним для функціонування будь-якого державного органу. Сутність цього принципу стосовно судової влади полягає у тому, що судді при відправленні правосуддя повинні діяти лише у межах та у спосіб, що визначені законодавством України. Інакше кажучи, у своїй діяльності суддя повинен керуватися лише вимогами закону;

  • рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом означає, що рішення суду не може ґрунтуватися на дискримінації. Інакше кажучи, суд не може встановлювати будь-яких привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця прошивання, за мовними або іншими ознаками;

  • забезпечення доведеності вини – означає, що вирок суду повинен ґрунтуватися не на припущеннях, а на незаперечних доказах. Цей принцип випливає із статті 62 Конституції України, яка закріплює презумпцію не винуватості, згідно з якою особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вина не буде доведена в законному порядку і встановлена обвинувальним вироком суду;

  • змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості – у процесі судового розгляду справи сторони (захист та обвинувачення) мають рівні процесуальні можливості щодо збирання доказів та їх використання для пошуку істини;

  • підтримання державного обвинувачення в суді прокурором – відповідно до статті 121 Конституції України, підтримання державного обвинувачення в суді є однією з функцій прокуратури. Прокурор зобов’язаний обґрунтувати необхідність застосування кримінального законодавства до підсудного на підставі зібраних доказів;

  • забезпечення обвинуваченому права на захист;

  • гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами – розгляд справ у судах відбувається відкрито, крім випадків, передбачених процесуальним законом. Учасники судового розгляду та інші особи, присутні на відкритому судовому засіданні, мають право робити письмові нотатки. Проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, теле-, відео-, звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання допускається з дозволу суду, в порядку, встановленому процесуальним законом. Ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в суді усної або письмової інформації щодо результатів розгляду його судової справи;

  • забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду – усі учасники судового процесу та інші особи у випадках і порядку, передбачених процесуальним законом, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення з метою виправлення судової помилки та прийняття вірного судового рішення;

  • обов’язковість рішень суду – судові рішення, що набрали законної сили є обов’язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, об’єднаннями громадян і іншими організаціями, громадянами та юридичними особами на всій території України. Обов’язковість урахування (преюдиціальність) судових рішень для інших судів, органів прокуратури, слідства, дізнання визначається процесуальним законом. Невиконання судових рішень тягне передбачену законом відповідальність.


3.Судді є посадовими особами судової влади, які відповідно до Конституції України наділені повноваженнями здійснювати правосуддя і виконувати свої обов’язки на професійній основі в Конституційному Суді України та судах загальної юрисдикції.

Вимоги до кандидатів на посаду судді. На посаду судді місцевого суду може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший 25 років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менше як три роки, проживає в Україні не менш як 10 років та володіє державною мовою.

Суддею апеляційного суду, якщо інше не передбачене законом, може бути громадянин України, який досяг на день обрання 30 років, має вищу юридичну освіту, стаж роботи у галузі права не менше як 5 років, у тому числі не менш як 3 роки на посаді судді, проживає в Україні не менш як 10 років та володіє державною мовою.

Суддею вищого спеціалізованого суду може бути громадянин України, не молодший 30 років, має вищу юридичну освіту, стаж роботи у галузі права не менш як 7 років, у тому числі не менш як 5 років на посаді судді, проживає в Україні не менш як 10 років та володіє державною мовою.

Суддею Верховного Суду України може бути громадянин України, який досяг на день обрання 35 років, має вищу юридичну освіту, стаж роботи у галузі права не менш як 10 років, в тому числі не менш як 5 років на посаді судді, проживає в Україні не менш як 10 років та володіє державною мовою.

Не можуть бути рекомендовані на посаду професійного судді громадяни:

  • визнані судом обмежено дієздатними або недієздатними;

  • які мають хронічні психічні чи інші захворювання, що перешкоджають виконанню обов’язків судді;

  • щодо яких провадиться дізнання, досудове слідство чи судовий розгляд кримінальної справи або які мають не зняту чи не погашену судимість.

Перше призначення на посаду професійного судді строком на 5 років здійснюється Президентом України на підставі рекомендації відповідної кваліфікаційної комісії суддів за поданням Вищої ради юстиції. Усі інші судді обираються безстроково Верховною Радою України на підставі рекомендації Вищої кваліфікаційної комісії суддів України за поданням Голови Верховного Суду України (голови відповідного вищого спеціалізованого суду).

Особливості статусу військових суддів. Судді військових судів перебувають на військовій службі і входять до штатної чисельності Збройних Сил України. Військові звання суддям військових судів присвоюються Президентом України за поданням Голови Верховного Суду України, якщо інше не встановлено законом. Строки та порядок присвоєння військових звань, порядок звільнення з військової служби суддів визначаються законом. Військовий суддя крім здійснення правосуддя не може залучатися до виконання інших обов’язків військової служби.

Суддя звільняються з посади органом, що його обрав або призначив, у раз:

  • закінчення строку, на який його обрано чи призначено;

  • досягнення суддею 65 років;

  • неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я;

  • порушення суддею вимог щодо несумісності;

  • порушення суддею присяги;

  • набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

  • припинення його громадянства;

  • визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим;

  • подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням;

  • у разі смерті.

Суддя не може: належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.

Гарантії самостійності судів і незалежності суддів:

  • особливий порядок призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення суддів;

  • незмінюваність суддів та їх недоторканість;

  • порядок здійснення судочинства, встановлений процесуальним законом, таємниця постановлення судового рішення;

  • заборона втручання у здійснення правосуддя;

  • відповідальність за неповагу до суду чи судді, встановлена законом;

  • особливий порядок фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, установлений законом;

  • належне матеріальне та соціальне забезпечення суддів;

  • функціонування органів суддівського самоврядування;

  • визначені законом засоби забезпечення особистої безпеки суддів, їх сімей,