Добавить материал и получить бесплатное свидетельство о публикации в СМИ
Эл. №ФС77-60625 от 20.01.2015
Инфоурок / Другое / Другие методич. материалы / "Пошуково - дослідницька робота «Пам'ять про Перемогу»"

"Пошуково - дослідницька робота «Пам'ять про Перемогу»"


До 7 декабря продлён приём заявок на
Международный конкурс "Мириады открытий"
(конкурс сразу по 24 предметам за один оргвзнос)

  • Другое

Поделитесь материалом с коллегами:

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

УПРАВЛІННЯ ОСВІТИ І НАУКИ ВИКОНКОМУ

КРИВОРІЗЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ

ВІДДІЛ ОСВІТИ ІНГУЛЕЦЬКОЇ РАЙОННОЇ У МІСТІ РАДИ

КРИВОРІЗЬКА ГІМНАЗІЯ №127










Пошуково - дослідницька робота «Пам'ять про Перемогу»

Нарис - опис

«Герої Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років»

Степан Семенович Жовтоног







Виконавці:

Квашук Костянтин Олександрович

учень 3-В класу, КГ № 127



Керівник:

Оліфірович Неля Олексіївна,

вчитель початкових класів, КГ № 127









КРИВИЙ РІГ

Вступ

Мабуть у кожної родини, у кожної сімї є свої реліквії. Такі ж реліквії є і у нашої країни, у нашого міста. Одна з них – це її вулиці, з іменами людей яких, пов’язані певні події.

За Кривий Ріг восени сорок третього і взимку сорок четвертого полягло близько 25 тисяч воїнів. Коли наші дивізії, поріділі в боях на Дніпрі, зазнали тут контрудару восьми сотень фашистських танків і гідно відбили його, від багатьох, хто ніс криворіжцям визволення, не лишилося навіть могил. Поспіхом вириті глибокі рови безмовно прийняли їх прах…Тим-то 25-тисячам треба примножити й тисячами пропалих безвісти й тими пораненими на підступах до міста, які померли в медсанбатах, санітарних літучках, шпиталях і

військово –санітарних поїздах.

Незмірна ціна, якою таким чином окуплене наше з вами право на власну долю і власну мову, на щедру нашу землю, до якої волею обставин прилучається все більше школярів, студентів і городян, на неповторну українську пісню і незліченні багатства криворізьких надр.

А тому справді всенародним походом вшановуємо ми двічі на рік –

22 лютого і 9 травня –пам'ять своїх визволителів, пам'ять усіх героїв Другої світової. Всенародний біль і всенародна подяка в отих щорічних військових парадах. В гарматному салюті. У вінках і квітах на кожній братській і малесенькій окремій могилці.

Але ми погрішили проти правди, якби сказали, що кожна сімя, яка зазнала непоправних втрат на Великій Вітчизняній, бере участь у все міському вшануванні героїв. Одним не дають це зробити літа, іншим хвороби й каліцтво.

То ж давайте прилучимо до безмовного, хоч і промовистого, реквієму кожного криворіжця. Всіх, кого так чи інакше в нашому місті торкнулось воєнне лихоліття. Кого війна скалічила і зранила. Кому завчасно вибілила скроні. На чиїх обличчях пролягла глибокими зморшками. Кому не дала відчути пестливої руки на щоці чи материнських обіймів, обпікши страшним болем сирітства. І не тільки їх літніх людей. Прилучимо й малечу, що з дитинства має рости в шанобі до предків, які не схилились перед гітлерівським фашизмом, а здолали його. Враження раннього дитинства – найсильніші.

Один мудрий чоловік сказав: людина помирає двічі – коли ховають і коли забувають. Тож наші вулиці та меморіальні дошки на будинках нашого міста – це свідоцтво тому, що пам’ять про наших людей, про героїв Великої Вітчизняної війни в нашій пам’яті і нових поколінь буде жити навіки. Низький уклін їм за ратний подвиг в ім ’я життя майбутніх поколінь.








Біографія

Жовтоног Степан Семенович визнаний учасником партизанського загону Сєднєва Г.М., що діяв в період Великої Вітчизняної Війни на тимчасово окупованій німецько-фашистськими військами території Широківського району Дніпропетровської області , Казанківського і Володимирівського районів Миколаївської області.
В період німецько-фашистської окупації Жовтоног С.С. працював хірургом в лікарні рудника „Інгулець” Лікував чотирьох поранених танкістів, які потрапили в полон до окупантів в жовтні 1943 р. В жовтні 1943 р. виконав завдання Сєднєва по виводу з лікарні парашутиста-радиста і відправленні його в штаб партизанського загону. Багатьом жителям він видавав довідки про хворобу, чим спасав їх від відправки до Німеччини.
13 листопада 1943 р. був заарештований разом з дружиною та дочкою зрадниками – калмиками. В січні 1944 р. розстріляний разом з дружиною в

с. Новий Буг Миколаївської області. Нагороджений медаллю „Партизанові Великої Вітчизняної війни” І ступеню посмертно.





























Життєвий та бойовий шлях героя

В м. Інгулець, по вулиці сім’ї Демиди, 4( колишня вулиця Карла Маркса), довгі роки жив, працював і боровся лікар – хірург Степан Семенович Жовтоног. Його життя є зразком чесного служіння народу. Свою долю він зв’язав з долею свого народу, і в ім’я торжества світла над темрявою. Він віддав усе, що найдорожче для кожної людини – життя.

Степан Семенович Жовтоног народився 01 січня 1886 року в с. Згуровці на Полтавщині. В 10 років став круглим сиротою, виховувався в дитячому будинку. Закінчив військово – фельдшерську школу. З 1909 року проживає у Кривому Розі і працює у земській лікарні ( міська лікарня №1) до 1917 року.

В кінці 20-х років закінчив Дніпропетровський медичний інститут. З 1929 року працює в лікарні рудоуправління Інгулець хірургом, згодом головним лікарем.

Середнього зросту, міцного складу тіла, з гострими розумними очима, але ласкавим поглядом, спокійний і розсудливий, - таким знали Степана Семеновича земляки. І вдень,і вночі йшов він на допомогу людям, йшов назустріч їх стражданням, боровся за їх життя.

Була дочка у нього, Вікторія. Любив він її великою батьківською любовю. Скромна і трохи сором’язлива , здавалось вона завжди була з ним, завжди держалась його руки.

Чорні хмари нависли над Батьківщиною, заслонили сонце. Померкли людські радощі, ніхто вже не співав пісень. Літаки з чорною свастикою, як гайвороння, кружляли над нашими селами і містами, сіяли смерть. Саме життя, здавалось, зупинилось, пташки, навіть, припинили мурувати гнізда. Перші постріли фашистів були початком великого іспиту для нашого народу.

Почалась евакуація. На Схід, у глибокий тил відправлялося технічне шахтне обладнання. Довгі обози з людьми і хатніми речами заполонили дороги в напрямку до Дніпра. Ось уже останній потяг відходить із станції Інгулець, промайнула остання машина з бійцями, але Степан Семенович не поїхав, не міг поїхати.

- Як наважитись їхати? А їх – хворих, поранених бійців, що лежать в лікарні,куди подіти? Шахту можна зірвати, а лікарню, а людей хіба можна?.. Може кинути їх і тікати самому, з своєю сім’єю ? А вони,- ці поранені і хворі, хіба простять мені?!

І Степан Семенович зостався, не відправив на схід і свою сімю.

- Жити будемо разом, а якщо доведеться вмирати, то теж разом,- вирішив він.

З 15 серпня 1941 року почалась окупація Широківського району.

16 серпня 1941 року територію Інгульця було окуповано німецько – фашистськими загарбниками. Зразу запрацювала підготовлена, вишколена німецька державна машина з висококваліфікованими спецслужбами.

Їх першим актом був розстріл шести комуністів під стіною будинку рудоуправління, які обвинувачувалися в комуністичній пропаганді і агітації. А далі масові розстріли єврейського населення, комуністів і радянських активістів. Залякати всіх і створити видимість великої сили гітлерівської військової машини, - було основою тактики фашистських головорізів на тимчасово окупованих землях. Ріки крові безвинних людей, дітей і стариків полилися по обидва береги річки Інгулець. Якби вся кров вилилася у ріку, то річка стала б чорною. Сум і горе охопили багато сімей. Гинули мешканці району, на яких падала найменша підозра.

Та порядки гітлерівського рейху не могли прижитись на українській землі. Волелюбний український народ з давніх- давен відзначався своєю незламністю, нескореністю і непримиренністю до іноземних загарбників. Одну групу опору очолив Георгій Максимович (за деякими документами «Михайлович») Седнєв –учитель історії з училища № 7.

Лікарня не встигла евакуюватися і медичний персонал продовжував працювати на чолі з головним лікарем С.С. Жовтоногом.

Знущання фашистів викликали опір населення.

Вже в перші дні окупації в Інгульці з’явилися листівки. «Смерть німецьким окупантам! – читав у листівках Степан Семенович. – Люди не їдьте до Німеччини ». А далі повідомлення про події на фронтах. Листівки були надруковані на машинці, а часом написані і від руки. А в кінці підпис: «Партизани півдня України».

Степану Семеновичу ці листівки завжди приносив Микола Демида. Хоч Демида був набагато молодший Степана Семеновича, він годився більше бути за сина, але різниця в роках не стала перешкодою. Степан Семенович любив життя, а життя він завжди бачив там, де були молоді паростки. Двадцятидворічний юнак з кучерявим волоссям на голові. Витриманий і більше мовчазний прийшовся йому по духу. З Демидою він говорив завжди відверто. Він міг йому розказати найпотаємніші свої думи – мрії.

- Хто вони - ці «Партизани півдня України»?,- показував він пальцем на підпис листівки.

- І чи є вони насправді? – завжди було предметом інтересу Степана Семеновича.

- Такі партизани є , тобто…очевидно є…, Степане Семеновичу, - переконливо говорив Демида. – А ось, хто вони?... Я думаю, що це справжні люди, такі, як і ви. Для них не страшна смерть. Ви говорили якось, що не поїхали на Схід, бо якщо судилося вмерти, то вмерти можна і тут. Значить, ви теж не боїтеся смерті?

- Зараз вмирають сотні, тисячі людей гинуть на фронті і в тилу. Та чи можна думати про збереження власної шкури. Хіба моя доля, доля моєї сім’ї не залежить від долі моєї Батьківщини? Залежить, Миколо , ох, як залежить.

- Правду ви кажете, Степане Семеновичу. Ті справжні люди, так само думають.

Такі, і подібні розмови між ними велись часто. Після кожної такої розмови вони все більше і більше стали довіряти один другому. Десятки прізвищ вони перебирали в своїй пам’яті, десятки різних прикладів активного опору німецьким окупантам вони розказували: хто, що і де чув, хто, що і де бачив.

З перших днів окупації Інгульця Степан Семенович Жовтоног зв’язався з підпіллям, перетворив свій дім на явочну квартиру патріотів. Тут ризикуючи життям, лікар надавав медичну допомогу пораненим бійцям, рятував молодь, яку фашисти відправляли на каторжні роботи до Німеччини, приписуючи у довідках про стан здоров’я – неіснуючі інфекційні хвороби,

А коли весною 1942 року проводився великий набір молоді для відправки на роботи до Німеччини, Степан Семенович уже мав завдання «бракувати » людей під час медичного огляду.

І він бракував.

На каторжні роботи до Німеччини з Широківського району вивезено 2490 жителів. Значна частина з них так і не повернулася з неволі. Багатьом мешканцям рудника Інгулець Степан Жовтоног видавав фіктивні довідки. І це рятувало людей від примусових робіт у Німеччині.

Діяльність лікаря Жовтонога в період весняного набору до Німеччини була похвально оцінена партизанським штабом півдня України. На одній із нарад Георгій Максимович Седнєв підкреслював, що нам треба вербувати до загону не тільки тих, хто із зброєю в руках може вступити в смертельну схватку з ворогом, а й тих, хто, будучи непомітним для ворога, може розшатувати його силу.

У виритому серед степу бліндажі штабу, при мерехтінні каганця проголошував за Седнєвим слово в слово текст урочистої присяги:

« Вступаючи в загін народних месників, перед лицем свого багатостраждального народу і сплюндрованої ворогом рідної радянської землі, я клянусь всіма силами вести боротьбу з фашистськими загарбниками і їх спільниками.

Ні моя власна смерть, ні смерть моєї сімї не можуть зупинити мене, або зробити з мене зрадника.

Поки б’ється моє серце, поки тече по жилах кров, я клянусь на кожному кроці знищувати ворога. Смерть німецьким окупантам! »

Ці останні слова присяги : «Клянусь знищувати ворога. Смерть німецьким окупантам! », - ще довго гули в голові Жовтонога, всю довгу дорогу додому і на другий день. Скільки він пережив за цю осінню ніч, скільки передумав… Але як змінився він сам, як розширились його горизонти. Там, у бліндажі, він побачив людей із зброєю в руках. Раніше йому здавалось це неможливим, щоб у відкритому полі, серед степу і озброєні люди – партизани…

Але це не був сон. Хоч з того пам’ятного часу пройшло вже кілька тижнів, він все добре пам’ятає . А головне він зустрівся з Седнєвим, про якого так багато говорив і Бродовий, і Дмитро Ходін. Седнєва він знав і до війни. Учителем історії в ремісничому працював. Приходив і в лікарню, коли хворів ангіною, здається.

Людина розумна, освічена, нічого не скажеш. А голос дзвінкий і чистий, а слова важкі і. здається, такі міцні, як криця. Коли говорить, ніби наказує, дає розпорядження.

- З Седнєвим можна йти не вагаючись і в вогонь, і в воду. Такий не підведе, - думав про себе Степан Семенович.

В 1943 р. загін Седнєва уже нараховував 190 учасників, у вересні було встановлено зв’язок з військовою частиною особливого призначення.

Влітку 1943 року в штаб партизанів півдня України, до Седнєва, командування радянськими військами скинуло групу парашутистів. Під час посадки один із них, радист Ларін, пошкодив ногу. Ларіна помістили до лікарні рудника Інгулець. Степан Семенович лікував його.

Успіхи наших військ на фронті, занепокоєння і переляк у стані ворогів, особливо серед поліцаїв, сільських старост і старшин зміцнили позиції всіх тих, хто з нетерпінням чекав приходу Радянської Армії.

Особливо радів Степан Семенович. Йому було чого радіти. Він уже бачив день звільнення. Йому уявлявся він як день свого другого народження. Але він ясно розумів, що все це буде не так просто. Ворог ще покаже свої зуби.

Восени 1943 року німці швидко відступали і на своєму шляху знищували все: палили солому, хліб, зривали будинки, школи, лікарні і відправляли мешканців до Німеччини. Щоб нічого не зосталось комуністам. Залишити одні руїни і спалений степ, - було тактикою німців. Фронт проходив біля Кривого Рогу.

На цей час припадає пожвавлення партизанських груп у прифронтовій полосі в тилу ворога. Бої партизанської групи на чолі із Георгієм Седнєвим в районі селища Рахманівка з німецькими військами сполошили ворога. Під час бою був поранений в ногу Євгеній Морозов. Седнєву довелося відступити.

Медичну допомогу пораненому надавав Степан Семенович.

Для розправи з партизанами німці кинули каральний калмицький загін добровольців. Ця орда дикарів прочісувала населені пункти, рощі і навіть степ. На всіх дорогах були розставлені роз’їзди. Особливо вони обрушились на Інгулець, селище Широке і другі села. Калмицький штаб розмістився у селищі Широка Долина.

Ніч з 12 на 13 листопада 1943 року була тривожною. Степан Семенович довго не міг заснути. Стабілізація фронту, поява калмицького карального загону для боротьби з партизанами, ніяких вістей від Седнєва, - все це непокоїло його. Ще більше посилював занепокоєння приїзд дочки.

Щоб скоротати час, він ходив з дому в лікарню, говорив з хворими. Робив якісь розпорядження медсестрі. Про щось довго радився в кабінеті з черговим лікарем Д.М. Михайловським і знову повертався додому. З Марією Гаврилівною говорити він не наважувався, щоб не викликати ніякого підозріння. Десь години в дві ночі він заснув. І сниться йому сон, що ніби він підіймається по східцям якогось красивого дому. Ось ще одна сходинка, вона остання, сама вища, уже він обома ногами стає на неї, простягнув руку. Щоб взятися за дверну ручку і враз…східці захитались, він не встиг дістати дверної ручки і впав. Та так упав, що аж крикнув… і проснувся.

В двері хтось різко постукав. Степан Семенович схопився, помацки надів на ноги виступці і підійшов до дверей.

- Хто там?- запитав крізь двері Степан Семенович.

- Ідіть негайно в лікарню. Хворому…, що після операції, дуже погано, – чути було жіночий голос.

Степан Семенович, щоб уточнити, що з хворим, відчинив двері. На порозі стояв калмик, а далі якісь люди – військові і штацькі. Надворі ще було темно і розгледіти, як слід, він не міг. Але він зрозумів, що прийшли за ним. Він швидко прихлопнув двері, зробив кілька швидких кроків, кинувся до своєї шухляди з діками, але відшукати те, що він хотів, про що подумав у дану хвилину, він не встиг.

В хату зайшли калмики. Вони перерили все, що могли перерити.

- Партизан! – крикнув калмик і вдарив Жовтонога нагаєм по голові. Чорна смуга від удару переписала обличчя.

Збирайся, підеш з нами. – наказав калмик.

Всю дорогу, від Інгульця до Широкої Долини, калмики по черзі били Жовтонога нагаями. Били , куди хто попав. Їх злило, що лікар і партизан.

Ось, як згадує події тих часів Драгожилова Дар’я Вареміївна:

«Одного разу через Демянівку гнали етапом людей. Холод…Дощ…Багнюка невилазна. Етап зупинився на дорозі, а до нашої хати поліцай пригнав Марію Гаврилівну Жовтоног і якогось хлопця (казали,парашутиста). Він шкутильгав (треба думати, що то був Ларін). Вони були такі слабі, що не могли йти, а поліцай знай б’є хлопця. Чоловік мій знову десь роздобув конячину, бо ту ж забрав Лященко. Змайстрував сяку – таку бричку. В селі знали, що в нас є транспорт, і вблагали поліцая, щоб допомогти нещасним. Так Яків Іванович взяв на бричку дружину Жовтонога і того хлопця. А коли під’їхали до етапу, то хлопець сказав: «Не можу їхати. Я як і всі піду». Тут і побачили лікаря Жовтонога з донькою. Він ішов зовсім босий по холодній багнюці. Так доїхали до с. Широкої Долини. Пізніше були чутки, що донька Жовтонога втекла. А всіх розстріляли і похоронили в Новому Бузі ».

У калмицькому штабі, що розмістився в Широкій Долині,

Степана Семеновича посадили в одному сараї, де були чоловіки, а дочку – де жінки.

Допити змінювалися тортурами і навпаки. Калмики були певні, що натрапили на слід, їм хотілося тепер розрити всіх партизан. Вони спішили, їм здавалось, що ще одна тортура і Жовтоног не вистоїть, заговорить. І тоді вони знищать всіх, не залишать камень на камені, не пошкодують навіть малих дітей. Вони спалять Інгулець і всі села, що підтримують Седнєва і його партизан. Порка шомполами, удари прикладами, загроза розстрілом, – ніщо не заставило Степана Семеновича зрадити. Він не схилив голови перед ворогами, він вистояв і цим наніс смертельної рани катам.

Так тягнулося сім днів. Кати зламали фізичні сили Жовтонога, але їм не вдалося убити силу його духу. Кати самі були зламані морально. Злі і безсилі вони вирішили розстріляти Жовтонога.

Степан Семенович перед стратою попросив дати йому побачення з дочкою. Кати не відмовили, бо це був їхнім останнім розрахунком. Вони наказали вартовим прислухатись до кожного слова і запам’ятовувати все, що може бути під час побачення батька з дочкою.

Степан Семенович ніжно гладив і цілував спраглими губами доньчине волосся. В грудях йому щось клекотало. Щось ніби давило за горло. Здавалось, що він ось-ось розридається. Але він не розридався, не пустив сльозу. Він знав, що кати якраз і надіялись побачити це. Він ненавидів їх всім своїм існуванням і ладен був боротися з ними чим тільки міг, аби дошкулити їм більше. Тепер у нього залишився тільки дух гордого завзяття. Це те, чого не можна знищити, не можна вбити. Те, що веде людину на подвиг самозречення в 9м.’я Вітчизни і щастя народу.

Степан Семенович обома руками взяв голову Віти, трохи підняв її обличчя, пильно – пильно подивився їй прямо в очі, ніби вивіряючи її й себе. Потім провів долонями по щоках, ніби витираючи, щоб сухі були, і сказав:

- Кріпись, моя дитино! – і тричі поцілував.

Він хотів сказати ще щось, але вартовий гримнув, щоб кінчали. І вони розійшлись…

В січні 1944 року Степана Семеновича розстріляли в с. Широка Долина під с. Казанкою Миколаївської області, дружину – в Новому Бузі.

Три дні і три ночі йшов дощ. Здавалось, дощ ніколи не перестане, здавалось, що він буде йти цілу вічність. Плакало небо, плакала природа, плакали люди…

16-річну доньку Вікторію відправили до таборів смерті. До квітня 1945 року вона була невільницею страшного жіночого концтабору Ровенсбрюк. В картотеці цієї «фабрики смерті»вона значилась під № 33007. В 1945 році вона повернулася на батьківщину. Згодом Вікторія Степанівна закінчила Дніпропетровський медінститут і працювала в ІІ Криворізькій лікарні, завідувала терапевтичним відділенням. За сумлінну працю була нагороджена орденом Леніна.

Не дожили батьки, Степан Семенович і Марія Гаврилівна, що побачити свою дочку дорослою, лікарем, щасливою в житті…

Жителі Інгульця на честь свого лікаря назвали вулицю його іменем. З обох боків вулиці встановили пам’ятні знаки.

Після війни на лікарні № 18 (пізніше туберкульозній лікарні) в 1967 році було встановлено меморіальну дошку(з металу) – барельєф лікаря і напис «Тут працював лікар Жовтоног Степан Семенович ». В середині будівлі йому установлено дошку з мрамору. Сьогодні ця лікарня зруйнована. В лікарні № 17 порушувалось клопотання про присвоєння новій поліклініці на вул. Недєліна ім’я С.С. Жовтонога та встановлення меморіальної дошки.

Жовтоног Степан Семенович визнаний учасником партизанського загону Сєднєва Г.М., що діяв в період Великої Вітчизняної Війни на тимчасово окупованій німецько-фашистськими військами території Широківського району Дніпропетровської області, Казанківського і Володимирівського районів Миколаївської області.

Степана Семеновича Жовтонога посмертно було нагороджено медалю «За відвагу» в 1967 році. Нагороджений медаллю „Партизанові Великої Вітчизняної війни” І ступеню посмертно.










































Висновок

Ми, учні початкових класів, ще дуже мало знаємо про роки Великої Вітчизняної війни. До нас вони долітають з рідких спогадів прабабусь, з книг, кіно, пісень, з відвідування пам’ятників та екскурсій до музеїв. Але є ще люди, які пам’ятають ті страшні події тих суворих років. Це наші ветерани. Кожен з них – особистість. Вони мають право на увагу та пошану. І тому те, що пережили та пам’ятають вони, повинні знати та пам’ятати ми, щоб в майбутньому розповісти своїм дітям та онукам.

Святе, відважне відношення до життя, яке прожили наші пращури – це історія нашої країни. Тому нашим завданням є вивчати історію рідного краю, історію людей, які карбували Перемогу ціною власного життя.

Слухати спогади ветеранів про війну – це значить зрозуміти та пережити разом з ними всі тяготи, біль та втрату, разом з ними витерти сльозу під час спогадів про страшну втрату рідних або друзів.

Ми не повинні втратити нашу історію, історію нашої української родини. Вона повинна жити в серцях нащадків, в наших серцях, де назавжди відбилися закладені пращурами поняття: воля, честь, гідність, і саме вони штовхають на глибше і глибше пізнання історії рідного краю, зустрічатися з людьми, що стали живими легендами цієї землі.

Минають роки, десятиріччя, але в нашій пам’яті і нових поколінь буде жити ім’я лікаря Степана Семеновича Жовтонога. Він назавжди залишиться з нами, в нашій памяті всенародній, родинній, особистій.

Хай завжди зігріває наші серця й світить у віках прийдешнім поколінням священний вогонь Великої Перемоги.





























Місто Кривий Ріг



Район Інгулецький



Область Дніпропетровська



Вулиця 27 Партз’їзду



Будинок 7а



Навчальний заклад Криворізька гімназія № 127



Учасники Квашук Костянтин



Керівник Оліфірович Неля Олексіївна



Контактний телефон (0564)22-17-28, 22-02-33



















Місто Кривий Ріг



Район Інгулецький



Область Дніпропетровська



Вулиця 27 Партз’їзду



Будинок 7а



Навчальний заклад Криворізька гімназія № 127



Учасники Слєпченко Валерія



Керівник Яременко Людмила Василівна

Оліфірович Неля Олексіївна


Контактний телефон (0564)22-17-28, 22-02-33






























































Список використаних джерел

  1. Бухтияров В.Ф. …Помним. Книга очерков о пам’ятниках Великой Отечественной войні 1941-195 гг. на Криворожье/ Владимир Филиппович Бухтияров.- Библиотечка альманаха «Саксагань»г.Кривой Рог,1994 год.- 127с.

  2. Бабенко М. Подвиг. Учасникам партизанського загону Седнєва, що діяв на території Криворізького регіону під час тимчасової окупації України в часи Великої Вітчизняної війни 1941 -1945 років, живим і мертвим писвячується/ Микола Бабенко.- Кривий Ріг,2000.-116с.

  3. Ганенко В., Бай Л., Широківщина. Нариси з історії краю/ Володимир Ганенко, Любов Бай,- видавництво «І.В.І», м.Кривий Ріг, 2001.-200с.

  4. Ганенко В., Бай Л.,Бойовий шлях Широківщини/ Любов Бай, Володимир Ганенко, «Видавничий дім», Кривий Ріг,2006.-224с.

  5. Воронова Т.,Герой Криворізького опору/Т. Воронова// Червоний гірник.-2004.-№63-64.-с.4

  6. Сидоренко Т.Честь і слав загиблим, шана та подяка живим/ Т. Сидоренко//Інгулецький вісник.- 2009.-№38.

  7. Інтернет-ресурси.

  8. Матеріали музеїв «Ріднокрай» при ЦДЮТ, Широківського народного історико - краєзнавчого музею та бойової кімнати с.Володимирівка, Миколаївської області


57 вебинаров для учителей на разные темы
ПЕРЕЙТИ к бесплатному просмотру
(заказ свидетельства о просмотре - только до 11 декабря)

Краткое описание документа:

  Мабуть у кожної родини, у кожної сімї є свої реліквії. Такі ж реліквії є і у нашої країни, у нашого міста. Одна з них – це її вулиці, з іменами людей  яких, пов’язані певні події.

      За Кривий Ріг восени сорок третього і взимку сорок четвертого полягло близько 25 тисяч воїнів. Коли наші дивізії, поріділі в боях на Дніпрі, зазнали тут контрудару восьми сотень фашистських танків і гідно відбили його, від багатьох, хто ніс криворіжцям визволення, не лишилося навіть могил. Поспіхом вириті глибокі рови безмовно прийняли їх прах…Тим-то 25-тисячам треба примножити й тисячами пропалих безвісти й тими пораненими на підступах до міста, які померли в медсанбатах, санітарних  літучках, шпиталях і

 

військово –санітарних поїздах.

Автор
Дата добавления 20.03.2015
Раздел Другое
Подраздел Другие методич. материалы
Просмотров225
Номер материала 450767
Получить свидетельство о публикации
Похожие материалы

Включите уведомления прямо сейчас и мы сразу сообщим Вам о важных новостях. Не волнуйтесь, мы будем отправлять только самое главное.
Специальное предложение
Вверх