Добавить материал и получить бесплатное свидетельство о публикации в СМИ
Эл. №ФС77-60625 от 20.01.2015
Инфоурок / Обществознание / Конспекты / Посібник для самостійного вивчення дисципліни "Конституційне право України"
ВНИМАНИЮ ВСЕХ УЧИТЕЛЕЙ: согласно Федеральному закону № 313-ФЗ все педагоги должны пройти обучение навыкам оказания первой помощи.

Дистанционный курс "Оказание первой помощи детям и взрослым" от проекта "Инфоурок" даёт Вам возможность привести свои знания в соответствие с требованиями закона и получить удостоверение о повышении квалификации установленного образца (180 часов). Начало обучения новой группы: 26 апреля.

Подать заявку на курс
  • Обществознание

Посібник для самостійного вивчення дисципліни "Конституційне право України"

библиотека
материалов


Міністерство освіти і науки України



ВСП «ВАСИЛІВСЬКИЙ КОЛЕДЖ

ТАВРІЙСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО АГРОТЕХНОЛОГІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ»

--------------------------------------------------------------------------------------




НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ВИВЧЕННЯ

дисципліни

«КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО УКРАЇНИ»



hello_html_m7367db7a.jpg



2015

Укладач: Тирон В.О. – викладач юридичних дисциплін, спеціаліст вищої категорії, викладач-методист, магістр педагогіки вищої школи, магістр управління навчальним закладом

Конституційне право України


Навчальний посібник

для самостійного вивчення дисципліни


ЗМІСТ


5


ЗМІСТ КУРСУ

5


КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

10

Тема 1.

Провідна роль конституційного права в системі національного права України. Предмет конституційного права. Метод правового регулювання

10


Питання для самоконтролю ..............................................

14


Питання для самостійного вивчення................................

14

Тема 2.

Конституція як соціальна цінність особливий об’єкт охорони з боку держави і суспільства

14


Питання для самоконтролю...............................................

16


Питання для самостійного вивчення.................................

16

Тема 3.

Етапи розвитку Української конституційності

16


Питання для самоконтролю

19


Питання для самостійного вивчення

19

Тема 4.

Характеристика загальних положень Конституції України

19


Питання для самоконтролю

23


Питання для самостійного вивчення

24

Тема 5. 

Конституційна відповідальність

24


Питання для самоконтролю

26


Питання для самостійного вивчення

26

Тема 6.

Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні, права, обов’язки. Громадянство

27


Питання для самоконтролю

29


Питання для самостійного вивчення

29

Тема 7.

Президент України. Конституційний статус. Функції, повноваження

29


Питання для самоконтролю

33


Питання для самостійного вивчення

33

Тема 8.

Конституційне регулювання народовладдя в Україні

33


Питання для самоконтролю

37


Питання для самостійного вивчення

37

Тема 9.

Верховна рада в Україні – єдиний законодавчий орган: конституційний статус, організація роботи функції

38


Питання для самоконтролю

41


Питання для самостійного вивчення

41

Тема 10.

Президент України. Конституційний статус. Функції повноваження

4hello_html_26590184.gifhello_html_26590184.gif1


Питання для самоконтролю

45


Питання для самостійного вивчення

45

Тема 11.

Кабінет міністрів України: структура, функції, повноваження

45


Питання для самоконтролю

49


Питання для самостійного вивчення

49

Тема 12.

Судова система України. Судочинство. Конституційний суд України. Суди загальної юрисдикції

50


Питання для самоконтролю

54


Питання для самостійного вивчення

54

Тема 13.

Прокуратура України. Правоохоронні органи

55


Питання для самоконтролю

58


Питання для самостійного вивчення

58

Тема 14.

Місцеві органи державної влади

59


Питання для самоконтролю

61


Питання для самостійного вивчення

62

Тема 15.

Місцеве самоврядування в Україні

62


Питання для самоконтролю

65


Питання для самостійного вивчення

65

Тема 16.

Політично-територіальний устрій Автономної Республіки Крим

65


Питання для самоконтролю

67


Питання для самостійного вивчення

67

Тема 17.

Суспільне життя в Україні. Політичні партії

68


Питання для самоконтролю

72


Питання для самостійного вивчення

72


Індивідуальне завдання

72


Питання для підготовки до екзамену

73


Список літератури

76



hello_html_1fdc2468.gifhello_html_26590184.gif

Вступ


Нині Конституційне право переживає період реформаційних ініціатив як збоку Президента, так і усіх, представлених в парламент політичних сил. Ці ініціативи стосуються зміни статусу Президента, його функцій, функцій Верховної Ради України, та порядку формування Уряду. Ініційовані реформи стосуються також змін в діючий Конституції, стосовно виборів народних депутатів. Усі ці питання набудуть свого вирішення на протязі 2004 року. Але уже сьогодні існує необхідність відображення цих процесів у навчальній програмі з дисципліни „Конституційне право”.

Мета: формування знань щодо правового регулювання конституційно-правових відносин та основних умінь по застосуванню норм Конституції України і поточного конституційного законодавства.

Завдання: засвоєння конституційних положень навчальної дисципліни, оволодіння знаннями щодо засад побудови правової, незалежної, самостійної та демократичної держави.

Предмет: конституційне право України як галузь права, що регламентує суспільні відносини в сфері забезпечення народовладдя, прав і свобод людини і громадянина, функціонування органів державної влади.

Конституційне право є провідною галуззю національного права, основною самостійною навчальною дисципліною і тісно пов’язана, а також має безпосередній вплив на такі курси як: Державне будівництво і місцеве самоврядування”, Судові і правоохоронні органи України”, Адміністративне право” і практично усі інші правові навчальні дисципліни.

Конституційне право, як навчальна дисципліна, забезпечує базу для вивчення студентами майже усіх правових дисциплін при виконанні ними дипломної роботи бакалавра, спеціаліста та магістра за освітньо-професійною програмою спеціаліста за спеціальністю Правознавство”.

Крім того, Конституційне право, як ніяка інша з усіх профільних навчальних дисциплін, є практичним підґрунтям у повсякденні практиці і наукових розробках.


Зміст курсу


Змістовий модуль 1 Конституція України в період

трансформаційних змін в суспільстві


Тема 1. Провідна роль конституційного права в системі національного права України. Предмет конституційного права. Метод правового регулювання

Поняття конституційного права. Відносини, що є предметом регулювання конституційного права України. Поняття народовладдя. Народний суверенітет. Система конституційного права України, структура. Конституційне право і його роль в розбудові правової держави. Метод правового регулювання конституційного права. Основні тенденції в розвитку українського конституційного права. Наука конституційного права.

Тема 2. Конституція як соціальна цінність, особливий об`єкт охорони з боку держави і суспільства

Поняття соціальної цінності. Соціальна цінність Основного Закону України. Конституція України, як особливий об’єкт охорони з боку держави і суспільства. Положення КУ, що втілюють елементи соціальної цінності. Засоби і методи охорони Конституції України як соціальної цінності. Органи, до компетенції яких входить охорона Конституції України. Питання трансформації системи охорони Конституції України.

Тема 3. Етапи розвитку української конституції

Праці Платона та Аристотеля стосовно питань належності влади певним верствам населення, форм державного устрою, форм правління. Укази імператорів Стародавнього Риму. Магдебурзьке право. Конституційні акти Англії: Хабеас Корпус, Білль про права. Теорії прав людини (Г. Грацій, Т.Гобі, Дж. Локк, Вольтер, Ш.-Л. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дидро). Конституція США.

Перша українська Конституція Пилипа Орлика. І, ІІІ, ІV Універсали української Центральної Ради. Проект Конституції УНР. Конституція УРСР 1919 р. Конституція УРСР 1929 р., 1937 р., 1978 р.

Тема 4. Характеристика загальних положень Конституції України

Концепції визначення поняття конституції. Нормативістська школа. Інституціоналістська концепція. Сутність і зміст конституції. Конституція, як юридичний документ. Стабільність конституції. Суб’єкти правового захисту конституції. Об’єкт конституційного регулювання. Поняття та структура Основного Закону України. Преамбула. Основна частина. Заключна частина. Перехідні положення. Основні способи розробки і прийняття конституції. Юридичні властивості Конституції України. Основні етапи конституційних реформ в Україні. Мова і стиль конституції. Завдання і функції найважливішого законодавчого акту України.

Тема 5. Конституційна відповідальність

Конституційно-правова відповідальність, як вид соціальної відповідальності. Політико-правовий характер конституційної відповідальності. Конституційний делікт. Об’єкт правопорушення. Суб’єкти конституційно-правовий відповідальності. Підстави конституційно-правової відповідальності. Специфічні риси конституційної відповідальності. Форми (санкції) конституційної відповідальності.

Тема 6. Конституційно-правовий статус людини і громадянина, в Україні. Громадянство

Статус людини і громадянина, як інститут конституційного права. Конституційно-правовий статус громадянина України. Громадянство. Конституційно-правовий статус іноземців та осіб без громадянства, біженців і іммігрантів в Україні. Поняття і види основних прав, свобод та обов’язків людини і громадянина. Механізм реалізації, гарантії та захист прав і свобод людини і громадянина. Співвідношення міжнародно-правового та внутрішньодержавного регулювання прав і свобод людини та забезпечення міжнародних стандартів прав і свобод людини в Україні. Статус національних меншин в Україні.

Тема 7. Конституційні гарантії прав і свобод особи

Механізм реалізації, гарантії та захист прав і свобод людини і громадянина. Економічні гарантії конституційних прав і свобод громадян України. Політичні гарантії. Організаційні гарантії. Спеціальні( юридичні) гарантії. Право на захист людини і громадянина. Система органів, які здійснюють нагляд за додержанням прав і свобод людини. Омбудсмен. Сфера діяльності омбудсмена. Акти реагування Уповноваженого Верховної Ради України на порушення положень Конституції, законів України і міжнародних договорів.

Тема 8. Конституційне регулювання народовладдя в Україні

Народне волевиявлення та форми його здійснення. Вибори народних депутатів до Верховної Ради України. Вибори Президента України. Вибори депутатів до Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Вибори до сільських, селищних, міських рад. Вибори сільських, селищних, міських голів. Всеукраїнський референдум. Референдум АРК. Місцевий референдум. Плебісцит. Народні обговорення. Дорадче опитування громадян України. Опитування громадської думки. Загальні збори громадян. Місцеві ініціативи. Громадські слухання.

Тема 9. Верховна Рада України – єдиний законодавчий орган: конституційний статус, організація роботи, функції

Статус депутата вищого законодавчого органу України. Закон ,,Про вибори Народних Депутатів”. Клятва Народного Депутата України. Професійний характер роботи парламентаріїв. Депутатський імунітет.

Верховна Рада вищий законодавчий орган влади в Україні. Порядок формування ВР. Організація роботи парламенту. Функції законодавчого органу влади. Коло питань державного і суспільного життя, що визначається виключно законами.

Структура ВР. Постійні комітети, підкомітети, тимчасові комісії. Голова ВР, його заступники. Депутатські об'єднання, фракції, групи.

Організація законодавчого процесу. Право законодавчої ініціативи. Підготовка законодавчого процесу. Офіційне внесення законопроекту в Верховну Раду.

Розгляд законопроекту в комітетах і на пленарних засіданнях. Стадії законодавчого процесу. Прийняття законодавчого рішення.

Порядок набирання чинності прийнятих законопроектів. Право Президента України на вето щодо законів, прийнятих ВР України.


Змістовий модуль 2. Основи державного та суспільного ладу в Україні


Тема 10. Президент України. Конституційний статус. Функції, повноваження

Повноваження Президента України у виданні Указів в сфері економіки, в частині оголошення всеукраїнського референдуму. Доповіді Президента в парламенті про внутрішньо і зовнішній політиці України. Недоторканість Президента України.

Адміністрація Президента України. Структура і порядок формування. Функції і повноваження. Право Президента створювати, перетворювати і ліквідувати центральні органи виконавчої влади.

Припинення повноважень Президента України. Імпічмент.

Тема 11. Кабінет міністрів України: структура, функції, повноваження

Кабінет Міністрів України центральний, орган державної виконавчої влади. Порядок формування і структура Кабінету Міністрів. Повноваження Кабінету Міністрів. Форми роботи КМ України. Порядок підготовки, подачі, проходження і затвердження державного бюджету України. Підзвітність і підконтрольність КМ України Верховній Раді України. Президент і КМ України. Взаємовідносини КМ України з Національним Банком України. Припинення повноважень КМ України.

Тема 12. Судова система України. Судочинство. Конституційний Суд України. Суди загальної юрисдикції

Судова система України самостійна гілка державної влади. Виняткова роль судів в здійсненні судової влади. Функції і повноваження судів. Незалежність судів. Структура судової системи в Україні. Правове положення суддів в Україні. Порядок формування Верховного суду і вищих спеціалізованих судів. Основні принципи судочинства.

Правоохоронна функція держави. Прокуратура України. Функції і повноваження. Порядок призначення Генерального Прокурора України, прокурорів областей, міст, районів. Правоохоронні органи України загальна характеристика. Органи внутрішніх справ України. Міліція її задачі і призначення. Служба безпеки України. Адвокатура її роль і соціальне назначене в суспільстві і системі правосуддя. Нотаріат.

Конституційний Суд України – основи конституційного контролю. Порядок утворення. Склад Конституційного Суду України. Вимоги до суддів Конституційного Суду України. Функції і повноваження Конституційного Суду. Порядок організації і діяльності КС України. Фінансування КС України. Організаційне, науково-експертне, інформаційно-довідкове забезпечення КС України. Соціальне значення і політична роль КС України. Форми звернення до КС України. Конституційне подання. Конституційне звернення. Регламент КС України.



Тема 13. Прокуратура України. Правоохоронні органи

Правовий статус прокуратури. Система органів прокуратури в Україні. Основні принципи організації і діяльності прокуратури. Гарантії незалежності прокуратури. Основні акти органів прокуратури. Протест. Припис. Подання. Постанова.

Тема 14. Місцеві органи державної влади

Поняття місцевого самоврядування та його особливості. Територіальна основа місцевого самоврядування в Україні. Принципи та система місцевого самоврядування в Україні. Організаційно-правова матеріальна та фінансова основи місцевого самоврядування в Україні. Повноваження місцевого самоврядування в Україні. Конституційні гарантії місцевого самоврядування в Україні.

Тема 15. Місцеве самоврядування в Україні

Поняття місцевого самоврядування. Територіальна громада. Принципи організації і функціонування органів місцевого самоврядування в Україні. Форми безпосереднього здійснення місцевого самоврядування. Порядок формування органів МС. Передача функцій державної виконавчої влади органам місцевого самоврядування. Представницькі органи в областях, районах, м. Києві і м. Севастополі. Гарантії прав місцевого самоврядування.

Тема 16. Політично-територіальний устрій Автономної Республіки Крим

Принципи політико-територіального пристрою України. Автономія в Україні. Конституційно-правовий статус АРК. Особливий статус міст Києва і Севастополя. Поєднання унітаризму і федералізму. Автономна Республіка Крим – невід'ємна складова частина України. Конституція АРК. Пріоритет загальнонаціонального права. Органи влади АРК, їх функції і повноважень. Представництво Президента України в Криму.

Тема 17. Суспільне життя в Україні. Політичні партії

Законодавчі основи суспільного життя в Україні. Види суспільних об’єднань громадян за національною, культурною, економічною, соціальною, політичною та іншими ознаками. Реалізація політичних прав громадян. Законодавчі основи створення та діяльності політичних партій. Багатопартійність політичної системи держави.


Конспект лекцій


Тема 1. Провідна роль конституційного права в системі

національного права України. Предмет конституційного права.

Метод правового регулювання


1.1. Конституційне право в системі національного права


Визначаючи місце і роль конституційного права в системі національного права, необхідно насамперед осягнути поняття і масштабність національного права держави. Національне право являє собою сукупність усіх галузей і відгалужень правової науки в державі у тому числі і конституційного права.

Але останньому відводиться особлива, ведуча роль яка зумовлена об'єктивними факторами, характерними для предмета регулювання конституційного права з урахуванням його соціальної ролі і функцій до яких в першу чергу відноситься регулювання основних суспільних відносин, що виникають у сфері здійснення повновладдя українського народу.

Продуктом і джерелом конституційного права є Конституція держави що вносить системність у право, додаючи йому чіткості і упорядкованості, створює визначену ієрархію правових галузей.

Норми конституційного права, вливаючись в норми інших галузей права, стають їх джерелом. Конституційне право є правом публічним і покликано служити соціально-державним орієнтиром.

Взаємини між суб'єктами влади, що виникають у процесі реалізації народовладдя, характеризуються переважним використанням імперативного методу конституційно-правового регулювання (імператив – примус, наказ).

Норми такого характеру складають кістяк правопорядку в державі. Конституційне право найбільш тісно пов'язано з адміністративним правом, що регулює взаємини в області управління різними видами діяльності держави.

Конституційне право безпосередньо впливає на розвиток цивільного права (через фіксацію визначених відносин власності). Воно тісно пов'язано з фінансовим правом (регулювання державного бюджету, питання податків і зборів і т.і.). Конституційне право має величезний вплив на карне право, визначаючи основні положення і границі відповідальності, а так само засади карної політики.

Аналогічному впливові з боку Конституційного права піддаються практично усі галузі національного права, знаходячись у безперервній залежності від нього і під його прямим впливом.

Будучи провідною галуззю, конституційне право України володіє усіма, характерними для кожної галузі національної системи права, рисами:

  • нормативність – використання норми (стаття конституції) як форми вираження волі законодавця;

  • формальна визначеність – норма закону відповідає строго визначеним, науково обґрунтованим вимогам;

  • спрямованість на досягнення визначеного правового результату – кожна норма конституційного права переслідує цілком визначену мету і спрямована на її досягнення правовими засобами;

  • можливість захисту правових установлень засобами державного впливу – цінність і важливість конституційно-правової норми проявляється в силі державного забезпечення її виконання.

Однак, у силу свого "особливого" положення, конституційне право володіє рядом кваліфікуючих, тобто властивих тільки йому одному, ознак, що підкреслюють цю його особливість. Це:

а) соціальне призначення і роль конституційного права;

б) предмет і метод правового регулювання;

в) принципи конституційного регулювання;

г) задачі і функції конституційного права;

д) категорія конституційної відповідальності.


1.2. Предмет конституційного права


Основним предметом правового регулювання конституційного права є суспільні відносини, що виникають у процесі здійснення влади народом України.

Предмет КП поєднує наступні чотири групи суспільних відносин:

Перша група. Відносини, що виникають у процесі здійснення народом приналежної йому влади й утворюючих основних принципів народовладдя, суверенітету народу.

Суверенітет народуце природне право народу бути верховним і повновладним на своїй території.

Реальний суверенітетце повновладдя народу, тобто реальна наявність суми факторів, що у своїй єдності дозволяють йому реалізувати свою волю йти шляхом, що йому уявляється найкращим.

Ці фактори:

а) організаційно-політичні принципи громадського життя – політичний плюралізм, розмаїтість і свобода форм волевиявлення;

б) економічні передумови – розмаїтість суспільних відносин. Економічний плюралізм (рівноправність усіх форм власності), свобода підприємництва – основа статку суспільства;

в) соціальні принципи, характер яких визначається економічними умовами існування суспільства – розподіл суспільства на соціальні групи і цілеспрямована диференційована увага щодо забезпечення гідного існування представникам усіх соціальних прошарків;

г) ідеологічні принципи – сукупність таких представлень, світоглядних початків, що визначаються умовами життєдіяльності суспільства і які виявляють духовні цінності народу, ідеї народовладдя, їхній примат над іншими поглядами, втіленими в законодавстві і, насамперед у Конституції (Основному законі) України;

д) у морально-етичні основи – суспільна влада має духовне, вольове, інтелектуальне наповнення, вона несе відповідальність за долю країни і кожного індивіда;

е) у соціально-психологічні основи народовладдя – характер психіки і свідомості людей (менталітет) – рівень свідомості, що показує, яка з моделей взаємодії влади і народу, яка програма соціально-економічного розвитку найбільш прийнятна для даного суспільства.

Друга група. Відносини, що визначають будівництво і пристрій держави, і його функціонування, як організації влади народу і для народу.

Владаметод прийняття рішень, метод керівництва суспільством, необхідний спосіб організації суспільства, процесів, що відбуваються в ньому, у тому числі і за рахунок авторитарних (владних) методів, що допускають можливість нав'язування волі суб'єкта влади, застосування примусу. Найбільш універсальною формою організації влади в суспільстві є держава.

Питання формування державності, функціонування і розвиток держави, відносини, що опосередковують ці процеси, і є об'єктом конституційного регулювання.

Ці відносини зв'язані:

а) з формою державного правління (монархія, республіка:

парламентська, президентська, змішана);

б) з формою державного устрою (як улаштована держава, взаємини територіальних одиниць з центром і та ін.) (федерація, унітарна держава, конфедерація);

в) з політичним режимом тобто способом здійснення державної влади (диктатура, демократія);

г) з відносинами, що виникають у зв'язку з введенням і використанням символів держави (герб, прапор, гімн).

Третя група. Категорії, що наповняють основоположні принципи функціонування держави:

а) гуманізм (держава декларує і здійснює конституційні принципи на основі дотримання загальнолюдських цінностей і принципів моралі);

б) демократизм (максимальне залучення народу до формування владних структур і контролеві над їхньою діяльністю, формування сильного місцевого самоврядування);

в) принцип поділ влади, що припускає вироблення механізму противаг, взаємного контролю і балансу інтересів) ;

Ці принципи забезпечують стабільність і належну спрямованість розвитку держави.

Четверта група. Відносини, що визначають характер зв'язків між державою і конкретною особою. Це:

а) відносини громадянства (система прав і обов'язків між особистістю і державою);

б) відносини фундаментальних прав громадян України (особистих, політичних, економічних, соціальних, культурних, екологічних);

в) відносини гарантій реалізації прав і воль (конституційне положення про право громадян вирішувати всі спірні питання про порушення їхніх прав шляхом звертання в судові органи);

г) відносини, що випливають з факту відповідальності перед державою і навпаки (наприклад, особа, що заподіяла збиток екологічним інтересам, зобов'язано відшкодувати його, держава забезпечує своїм громадянам екологічно безпечний спосіб життя).

Таким чином, конституційне право є одним з найважливіших знарядь забезпечення повновладдя народу України в політичній, економічній, соціальній і культурній сферах його життєдіяльності.


1.3. Метод правового регулювання


Метод правового регулювання – це один з найважливіших критеріїв, що визначають місце галузі права в системі національного права держави. Метод правового регулювання, властивий конституційному праву, базується на наступних принципах:

  • Закріплення кардинальних (найголовніших) принципів і положень, що визначають зміст і основні напрямки розвитку суспільства.

  • Максимально високий юридичний рівень – вища юридична чинність норм конституційного права є найбільш характерна особливість цього принципу. Його сутність полягає в тім, що всі інші нормативно-правові акти повинні відповідати нормам конституційного права. Закони приймаються у відповідності й у виконання норм Конституції, якщо який-небудь закон не відповідає Конституції, він, безумовно, підлягає скасуванню.

  • У конституційному праві превалюють методи імперативного (наказового), централізованого регулювання. Саме ці ознаки відрізняють КП від інших галузей права. Вони мають на увазі, що конституція представляє центральну частину, ядро національного законодавства. У той же час, норми КП виходять з єдиного центра влади в державі. У зв'язку з цим поводження суб'єктів конституційного права строго регулюються, а їхнього права чітко й однозначно визначені. Аналогічним образом норми КП впливають і на інші інститути права. Саме це дозволяє нормам КП виконувати роль що систематизує й уніфікує фактора.

  • Однієї з особливостей методу конституційного регулювання є його що встановлює, визначальний характер. Конституція встановлює основи конституційного ладу, принципи взаємин держави й особистості і т.п.

  • Універсальний характер. Універсальність полягає в тому, що його метод конституційного регулювання поширюється на всі галузі і системи національного права.

  • Сполучення безпосереднього прямого регулювання суспільних відносин з непрямою дією Конституції. Так, норми, що регулюють обрання Президента – це абсолютно конкретні правові норми. Одночасно норми непрямої дії – це норми, що закріплюють основи народовладдя.

  • Сполучення стабільності і динамізму, консерватизму і прогресу в раціональних пропорціях з урахуванням розвитку всіх сторін життя суспільства.


Питання для самоконтролю


1. Розповісти про місце конституційного права України в системі національного права.

2. Дати поняття предмета конституційного права.

3. Розповісти про вплив конституційного права України на інші галузі права.

4. Дати поняття інституту конституційного права.

5. Чим обумовлена і у чому виявляється провідна роль конституційного права в правовій системі країни?


Питання для самостійного вивчення


1. Які конституції" називаються конституціями змішаного типу?

2. Що складає об'єкт конституційного регулювання?

3. Чи є конституційні норми нормами прямої дії? Відповідь обґрунтуйте посиланнями на конкретні приклади.


Тема 2. Конституція як соціальна цінність, особливий

об`єкт охорони з боку держави і суспільства


Конституція України закріплює в узагальненому вигляді положення, які мають найбільш важливе значення для жит­тя суспільства на даному етапі. Внаслідок свого станови­ща в ієрархії правових актів Конституція характеризується найбільш високим рівнем узагальненості відносин, які вона регулює. Своїми нормами вона охоплює все суспільство. В Конституції у ряді випадків прямо зазначається, яким чином найбільш загальне рішення конкретизується у галузевому за­конодавстві.

Конституція України це особливий нормативно-право­вий акт Основний Закон Української держави. Розширен­ня меж правового регулювання за рахунок суто "державної сфери" призвело до того, що в юридичній науці радянського періоду було зроблено висновок про те, що Конституція — це Основний Закон не лише держави, а й суспільства. Дійсно, як і вся система права, Конституція звернута і до суспільства, проте вона, як і будь-який інший закон, являє собою різновид -' правового акта, має властивості останнього і приймається де­ржавою в особі її органів.

Конституція України це найвищий за юридичною си­лою правовий акт. Вона закріплює організацію органів, що здійснюють публічну владу на основі волевиявлення народу, їх взаємовідносини між собою та людиною і громадянами. Система національного права України це не просто сума, сукупність законів. Внутрішня погодженість та структурна єдність права визначається тим, що її ядром виступає Кон­ституція. Своїми нормами вона сприяє погодженості всього правового розвитку країни, систематизації права.

Отже, конституція має взаємопов'язані властивості. З од­ного боку, вона є свого роду підсумком, вершиною у розвит­ку законодавчих праць у країні, втіленням досягнень теорії і практики попередніх часів, а з іншого — становить основу для вдосконалення права у майбутньому. Вершина піраміди законодавства, яке пройшло певний історичний етап, стає ос­новою піраміди наступного етапу. Відтак використання кон­ституційних настанов у поточному законодавстві має першо­рядне значення і для самої конституції, оскільки без цього її дії будуть неповними і малоефективними. Найвищу юридич­ну силу має Конституція України, в Основному Законі також зазначено, що всі інші нормативні акти державних органів видаються на основі та відповідно до Конституції України.

Конституція України це безпосередньо чинне право. Конституція набирає чинності після її затвердження згід­но з існуючим порядком, як правило, у повному обсязі без будь-яких обмежень. Разом з тим, її положення реалізуються неоднаково. Регулятивна дія низки статей Конституції вияв­ляється повною мірою лише в єдиному комплексі з іншими нормами, які закріплені в звичайних законах. Не випадково, що в самій Конституції перелічено закони, без яких дію її статей було б ускладнено.

Конституція містить норми, які одночасно можуть бути основою галузевих правових норм, тобто Конституція є базою поточного законодавства.

Конституція України має три групи підстав, які підтвер­джують це положення. Перша з них – це статті, в яких без­посередньо йдеться про необхідність прийняття певних за­конів: про громадянство, Верховний Суд України, Генеральну прокуратуру тощо. До другої групи належать статті, у яких йдеться про те, що закріплені у відповідній статті Конститу­ції положення конкретизуються законом, проте сам закон не названо. Третя група – це положення, аналіз змісту яких зу­мовлює появу нових законів, які "не замкнуті" на конкретних статтях Конституції.

Будучи базою поточного законодавства, Конституція стимулює подальший розвиток і оновлення законодавства, приведення його у відповідність до Конституції України.

Співвідношення Конституції і поточного законодавства дає відповідь на питання про обсяг Конституції і "конститу­ційну мову". Як свідчить практика, це питання має не лише технічне значення. Конституція безпосередньо звернута до народу і тому має бути, по-перше, короткою, а, по-друге, на­писана простою зрозумілою для кожного мовою.

Конституція України, як і інші конституції цивілізова­них країн, має бути юридичним виразом обмеження державної влади. Саме Конституція визначає межі здійснення повнова­жень кожної з гілок влади з метою недопущення диктатури.

Конституції України притаманний нормативний харак­тер. Нормативний, свого роду загальноправовий характер Конституції ставить її в один ряд з іншими нормативними актами, особливо із законами, але не можна забувати про спе­цифічні риси Конституції, які відрізняють її від інших норма­тивних актів. До таких особливостей належить, перш за все, предмет її правового регулювання, який охоплює всі сторони державного і громадського життя. У суспільстві не повинно бути таких відносин, регулювання яких у поточному законо­давстві не спиралося б на Конституцію. Різниця між Конс­титуцією та іншими законами визначається, таким чином, за характером відносин, які регулюються нормами права.

Конституція України має установчий характер. Це влас­тивість Конституції наділяти певні суб'єкти (органи, органі­зації, посадові особи) конкретними правами та обов'язками.

Властивістю Конституції України є особливий порядок її прийняття, доповнення і зміни, визначені у розділі XIII, стат­ті 154-159.


Питання для самоконтролю


1. Соціальна цінність Основного Закону України.

2. Конституція України, як особливий об’єкт охорони з боку держави і суспільства.

3. Положення КУ, що втілюють елементи соціальної цінності.


Питання для самостійного вивчення


1. Засоби і методи охорони Конституції України як соціальної цінності.

2. Органи, до компетенції яких входить охорона Конституції України.

3. Питання трансформації системи охорони Конституції України.


Тема 3. Етапи розвитку української конституції



3.1. Історичні витоки конституціоналізму в Україні


Ідеї конституціоналізму в Україні мають давні історичні джерела. Вони беруть свій початок у лоні Київської Русі, коли на віче укладались договори між князем і народом, князем і військом, що відбито в різних редакціях «Російської Правди».

Без усякого перебільшення, значну роль у формуванні конституционалистских ідей в Україні зіграла «Конституція Пилипа Орлика», основою якої послужили Пакти і конституції законів і вільностей Війська Запорізького, прийнятого 5 квітня 1710 р. у м. Бендери. В силу історичних причин вона не розглядала Україну, як цілком самостійну державу, однак започала серію демократичних на той час державних інституцій (формування керівних органів Війська Запорізького, взаємини керівників і підлеглих йому осіб і ін.).

У 1846-1847 р. М. Андрузский – один із членів Кирило-Мефодіївськ братерства підготував нариси конституції республіки. Більш докладний проект Конституції України за назвою «Проект основ статуту українського суспільства «Вільний союз» був розроблений у 1884 р. видатним українським ученим і політичним діячем М. Драгомановым. Відповідно до нього Російська імперія повинна була бути перетворена в централізовану федеративну державу за зразком США або Швейцарії.

Більш радикальний проект Конституції України в серпні 1905 р. був опублікований у першому номері журналу Української народної партії «Самостійна Україна» під заголовком «Основний закон – союзу народу українського». Цей проект уже передбачав повну самостійність України.

Питання конституційного будівництва в Україні, ідеї національно-територіальної децентралізації Російської імперії висунуті М. Грушевським у статті «Конституційне питання й українство в Росії», опублікованої в травні 1905 р.

Однак, незважаючи на значимість зазначених конституційних проектів і науково-публіцистичних праць, навряд чи можна затверджувати про початок в Україні в той час самостійного конституційного процесу. Такий процес повинний мати відповідні соціально-економічні і політичні передумови, нормативну базу і т.п.

Демократично спрямований процес не міг у той час бути політичною реальністю в повному змісті цього слова. Однак уся політико-ідеологічна діяльність мала істотне значення з погляду підготовки відправних позицій для введення і дії майбутньої Конституції вільної України.


3.2. Конституційний процес в умовах незалежної України


Знаходження Україною суверенітету, стало завершальним етапом усіх попередніх конституционалистских процесів, століттями найвизначніших представників, що дозрівали в розумах, батьківщини. Тільки в цих умовах стала можливої організація дійсно демократичного процесу прийняття нової Конституції України – Конституції Суверенної Держави, орієнтованого на національні інтереси, на право народу України самому створювати своя держава, дотримуючи загальновизнаних світовою громадськістю принципів і норм демократичного співіснування держав, соціальних груп і індивідів.

На цих основах і почався 16 червня 1990 р., – День проголошення Декларації про державний Суверенітет України, – новий етап розвитку конституційного процесу в Україні, віхами якого стали Акт проголошення незалежності від 24 липня 1991 р. і його підтвердження 1 грудня 1991 р. усенародним голосуванням.

Конституційний процес в Україні після здобуття незалежності пройшов такі етапи:

  1. підготовка декількох нових проектів Конституції України, що відбивали би позиції різних політичних партій і угруповань;

  2. створення конституційних комісій і їхніх робочих груп, що за період з 1991 р. по 1996 р. підготували і розглянули кілька проектів Конституції;

  3. винесення одного з проектів на загальнонародне обговорення, що тривало кілька місяців, аналіз результатів обговорення і внесення відповідних змін у тексті проекту Конституції;

  4. активізація роботи над проектом Конституції після обрання Верховної Ради нового скликання і Президента України в 1994 р.;

  5. висновок у червні 1995 р. між Верховною Радою і Президентом України Конституційного договору про розмежування повноважень;

  6. підготовка нового проекту Конституції;

  7. прийняття Конституції Верховною Радою України 28 червня 1996 р.

Безумовно, виникає питання, чому Конституція України розроблялося майже шість років? Відповідь очевидна – протистояння політичних сил. Ми ще тільки учимося демократії, звикаємо до того, що демократія це, насамперед, взаєморозуміння.

У демократичних країнах особливе значення надається реальності конституції, її відповідності життєвим умовам. Що б забезпечити цю реальність на ділі, закордонна конституційна практика сполучає відповідну повагу до конституції з можливістю її пристосування до умов сучасності. Парадокс полягає в тому, як відзначають американські автори, що обумовлена незмінність протягом майже двох сторіч Конституції США, її формальна стабільність на практиці взаємозалежні саме з її змінами шляхом судового тлумачення, прийняття законодавчих актів Конгресу, політичної практики.

Саме завдяки наявності в країні своєрідного договору взаєморозуміння можливо вирішувати різноманітні питання державного будівництва, насущні проблеми громадського життя.

Л. Харц , відомий дослідник історії США, зауважував, що протягом всієї історії Сполучених Штатів брало верх своєрідна ліберальна однодумність, різні соціальні шари могли розходитися між собою по тим або інших питаннях, однак усі вони усвідомлено або неусвідомлено залишалися в щасливому полоні великого лібералізму.

Ліберальні ідеї поєднують багато правових, політичних і економічних наукових напрямків. Однак кожна ліберальна концепція містить незмінні відправні положення, що поєднують теоретичні думки і практичний досвід. До них відносяться особиста воля людини, її право на приватну власність, який вона, не ущемляючи суспільних інтересів, може розпоряджатися по власному розсуді, культ конституції і глибока повага до судової влади, високий рівень розвитку правосвідомості.

Діюча в Україні Конституція, незважаючи на багато хто, що утримуються в ній спірні положення, дає всі підстави для висновків, що, в остаточному підсумку, Україна все-таки обрела Основний Закон, що був мрією багатьох десятків поколінь українців.


Питання для самоконтролю


1. Дати поняття «Конституційний процес».

2. Історичні джерела конституційного процесу в Україні.

3. Визначите етапи підготовки і прийняття Конституції України 1996 р.


Питання для самостійного вивчення


1. Охарактеризуйте спроби конституційного процесу в Україні до Центральної Ради.

2. В чому історичне значення універсалів Центральної Ради?

3. Назвіть основні ознаки Конституції УНР 1918 р.

4. Дати характеристику основних конституційних актів періоду Гетманата і Директорії.

5. Дати характеристику основних конституційних актів Західно-Української Республіки.

6. Дайте характеристику основних етапів конституційного процесу в Україні в радянські часи.


Тема 4. Характеристика загальних положень Конституції України


Перший розділ Конституції України називаються «Загальні положення» і складається з двадцяти статей. У ньому закріплені основні принципи Конституційного пристрою нашої держави, що є відправною крапкою конституційного регулювання найважливіших суспільних відносин.

Стаття 1 КУ проголошує Україну суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Суверенність і незалежність держави означають, що його влада є верховних, повних, самостійних і неподільної у відносинах, що мають місце в межах границь цієї держави, а також його незалежність і рівноправність у взаєминах з іншими державами. Без ознаки суверенності немає держави.

Демократизм в Україні (демократія [від грецьких слів demos – народ і kratos – влада] – народовладдя) передбачає створення наиблагоприятнейших умов для широкої і реальної участі своїх громадян у керуванні справами держави і суспільства, забезпечення різноманіття політичного і культурного життя.

Говорячи про Україну, як про соціальну державу, варто виходити з її орієнтації на здійснення широкомасштабної й ефективної соціальної політики, що знаходила б свій прояв у реальному забезпеченні прав людину і громадянина, створенні доступних систем утворення, охорони здоров'я і соціального захисту, належній підтримці малозабезпечених шарів населення т.д. На жаль, слід зазначити, що в даний час визнання соціального характеру Української держави в Конституції є більш декларацією, ніж реальністю.

Правова держава – це держава, у якому право панує у всіх сферах громадського життя, де діяльність держави, його органів і посадових осіб здійснюється на основі й у межах визначених правом. Законодавство такої держави прагне до врегулювання своїми нормами більшості суспільних відносин. Однак це ні в якій мері не означає всебічний контроль держави над життям окремої людини, дріб'язкову регламентацію громадського життя. Правова держава, спираючи на законодавство, надає своїм жителям можливість знаходитися в рамках правомірного поводження.

Принцип поділу влади. Згідно ст. 6 Конституції державна влада в Україні здійснюється на основі її поділу на законодавчу, виконавч і судову. Реалізація цього принципу покликана не допустити концентрації всієї державної влади в руках однієї особистості або одного органа, що як показує історичний досвід найчастіше приводить до беззаконня в керівництві державою і суспільством.

Стаття 2 КУ проголошує Україну унітарною державою, тобто державою, у межах якого немає інших утворень, що мають ознаки суверенітету і право самостійне вступати в зносини з іншими державами, а також право виходу зі складу України.

В Україні встановлена республіканська форма правління (ч. 1 ст. 5 Конституції). Тому носієм суверенітету і єдиним джерелом влади визнається лише народ. Свою владу він може здійснювати по-різному: 1) безпосередньо, коли виражає свою волю в передбачених Конституцією і законами процесуальних формах (референдум); 2) через своїх представників, що обираються в органи державної влади і місцевого самоврядування (вибори).

Важливою гарантією повновладдя народу є конституційно закріплене винятково за ним право визначати і змінювати в Україні конституційний лад.

Основи правової системи. У ст. 8, 9 і 19 Конституції України закріплені основні принципи побудови і функціонування національної правової системи:

1) Верховенство права. Це – точне і неухильне дотримання правових принципів незалежно від розумінь про їхню політичну доцільність, своєчасність, справедливості і т.п. Передбачається, що закріплення того або іншого положення в нормативно-правових актах – це свідчення його безумовної доцільності, своєчасності і справедливості. Тому закон завжди доцільний.

2) Найвища юридична чинність Конституції. Відповідно до цього принципу закони й інші нормативно-правові акти повинні прийматися на основі Конституції і відповідати їй. У противному випадку прийняті акти повинні визнаватися недійсними і не підлягають виконанню.

3) Визнання положень Конституції нормами прямої дії. З цієї властивості випливає, що конституційні розпорядження впливають на суспільні інтереси безпосередньо. Неприпустимі дротики з їхнім виконанням, з посиланням на відсутність яких-небудь додаткових (роз'яснювальних, процесуальних і т.п.) актів. Статтею 8 Конституції гарантується судовий захист конституційних прав і воль людини безпосередньо на підставі Конституції.

4) Неприпустимість невідповідності міжнародних договорів положенням Конституції України. У відповідності зі ст. 9 приєднання нашої держави до тієї або іншої міжнародної угоди можливо лише після внесення відповідних змін у текст її Основного Закону, якщо останній суперечить даній міжнародній угоді.

5) Визнання міжнародних договорів після їхньої ратифікації частиною законодавства України. Цей принцип передбачає забезпечення реалізації положень міжнародних угод, що пройшли процедуру ратифікації Верховною Радою відповідно до правовими, організаційними й іншими методами нарівні з розпорядженнями законів, прийнятих Верховною Радою України.

6) Неприпустимість примуса робити те, що не передбачено законодавством. Варто пам'ятати, що мова йде не тільки про примусове здійснення яких-небудь протиправних дій, а про будь-які дії взагалі. Таким чином, неприпустимо примушувати робити дії, що не заборонені законом і спрямовані на досягнення якихось «позитивних» результатів, якщо закон прямо не вимагає їхнього здійснення. З обліком цього, наприклад, антиконституційним буде вимога робити благодійні пожертвування, вступати в суспільні об'єднання і т.п.

7) Функціонування органів державної влади й органів місцевого самоврядування на підставі й у межах повноважень і методами, передбаченими Конституцією і законами України. Це означає, що зазначені суб'єкти можуть: а) вирішувати лише ті питання, що Конституцією і законами прямо віднесені до їхньої компетенції; б) не вправі перевищувати повноважень, наданих їм Конституцією і законом; в) можуть і повинні здійснювати свої повноваження в повній відповідності з Конституцією і законом при дозволі конкретних питань. Ці положення мають на увазі недопущення сваволі в діяльності державних органів і органів місцевого самоврядування.

Норми, визначені статтями 10-12 Конституції України, покликані врегулювати основи національного розвитку і міжнаціональних відносин, що випливають з положень відповідних міжнародно-правових актів і деталізуються в актах національного законодавства, наприклад, у Законі від 28 жовтня 1989 р. "Про мови в Україні".

Зокрема, у ст. КУ вказується, що «Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови у всіх сферах громадського життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, користування і захист росіянина, інших мов національних меншостей України». Кожен громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону.

Основні принципи економічних відносин в Україні закріплені в ст. ст. 13, 14 і 16 Конституції. Саме ними визначені об'єкти, що є власністю українського народу, від імені якого права власника стосовно цих об'єктів здійснюють органи державної влади і місцевого самоврядування. До таких об'єктів відносяться земля, її надра, атмосферне повітря, водні й інші природні ресурси.

Відповідно до статті 14. КУ « Земля є основним національним багатством, що знаходиться під собою охороною держави.

Право власності на землю гарантується. Це право здобувається і реалізується громадянами, юридичними особами і державою винятково відповідно до закону.

Власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.

Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом».

Забезпечення екологічної безпеки і підтримка екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи – катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави.

Конституцією гарантоване забезпечення державою екологічної безпеки і рівноваги, використання всіх необхідних методів для подолання наслідків Чорнобильської катастрофи. Стаття 16 КУ встановлює також, що «Забезпечення екологічної безпеки і підтримка екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи – катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави».

Для більш глибокого розуміння змісту і напрямку останніх положень доцільно ознайомитися з відповідними нормативними актами, наприклад, із Законом України від 27 лютого 1991 р. "Про правовий режим території, що піддалася радіологічному забрудненню внаслідок Чорнобильської катастрофи" і Законом України від 28 лютого 1991 р. "Про статус і соціальний захист громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (у редакції від 19 грудня 1991 р.).

Стаття 15 Конституції України гарантує побудову громадського життя на принципах політичного, економічного й ідеологічного різноманіття.

Політичне плюралізм означає, насамперед, реальну можливість створення і діяльності різних об'єднань громадян (партій, рухів, конгресів і т.п.), головною метою яких є участь у виробленні державної політики, формуванні і функціонуванні органів державної влади і місцевого самоврядування.

«Громадське життя в Україні, – вказується в статті 15 КУ – ґрунтується на принципах політичного, економічного й ідеологічного різноманіття.

Ніяка ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Цензура заборонена.

Держава гарантує волю політичної діяльності, не забороненою Конституцією і законами України».

У цьому місці звернутися до нового закону про політичні партії

Економічне плюралізм гарантує можливість рівноправного існування різних форм власності, їхню однакову підтримку з боку держави.

Державні символи і столиця є невід'ємними атрибутами будь-якої суверенної держави. Державні символи – це встановлені конституцією або спеціальними законами особливі розпізнавальні знаки конкретної держави, що уособлюють його суверенітет, а в інших випадках виконані історичного або ідеологічного змісту. Конституція України встановлює такі символи нашої держави: Державний Прапор, Державний Герб, що встановлюється з обліком Малого Державного Герба України і герба Війська Запорізький і Державний Гімн. Приведено їхній загальний опис. Деталізований опис державних символів України і порядок їхнього використання будуть установлені спеціальним законом, що повинний бути прийнятий кваліфікованою більшістю (тобто не менш двох третин від конституційного складу Верховної Ради). Це свідчить про важливість державної символіки в сучасних умовах.

Столицею України, – тобто адміністративно-політичним центром і місцем перебування загальнодержавних законодавчих, виконавчих і судових органів є м. Київ.


Питання для самоконтролю


1. Назвіть ознаки Української держави, закріплені в Конституції України

2. Які державні символи встановлює Конституція України?

3. У чому складається принцип поділу влади?

4. Що означає поняття – політичний плюралізм?

5. Дати поняття ідеологічного плюралізму.

6. У чому суть економічного плюралізму?


Питання для самостійного вивчення


1. Як забезпечується Конституцією України принципи політичного, ідеологічного й економічного плюралізму?

2. Як співвідносяться з чинним законодавством України укладені нею міжнародні договори?


Тема 5. Конституційна відповідальність


Конституційна відповідальністьце специфічний вид юридичної відповідальності, зміст якої обумовлений провідною роллю конституційного права в системі національного права України, незважаючи на те, що вона безпосередньо пов'язана і з іншими видами юри­дичної відповідальності.

Конституційно-правова відповідальність має досить складний політико-правовий характер, оскільки вона пов’язана з такими соціальними явищами, як народ, нація, держа­ва, влада, політика.

Цей вид відповідальності настає за конституційний делікт (правопорушення), який виявляється в особливих негативних наслідках для суб'єктів конституційного правопорушення.

Об'єктом правопорушення є політико-правові суспільні відносини, які регламентуються нормами конституційного права України. Сутність цих правовідносин полягає в тому, що вони є найважливішими, основоположними, ґрунтують­ся на ідеях та практиці волевиявлення народу, внаслідок чого об'єктом правопорушень можуть бути владовідносини у сфері реалізації прав і свобод людини та громадянина в Ук­раїні, видання актів державних органів, Президента України, виборчих прав громадян, референдумів тощо.

Суб'єктами конституційно-правової відповідальності мо­жуть бути органи державної влади, державні органи, вищі посадові особи, органи і посадові особи місцевого самовряду­вання, фізичні особи.

У найзагальнішому вигляді, формами (санкціями) конс­титуційно-правової відповідальності є: скасування або призу­пинення нормативно-правового акта, який не відповідає Кон­ституції; дострокове припинення повноважень відповідних органів або посадових осіб; визнання виборів або результатів референдумів недійсними; відповідальність депутатів перед парламентом або перед місцевою радою; офіційне визнання роботи державних органів, посадових осіб незадовільною (у тому числі шляхом висловлювання вотуму недовіри урядові, дострокове розформування підлеглого органу тощо). Вказів­ки на можливість застосування таких санкцій містяться у від­повідних нормах Конституції України, зокрема у статтях 81, 87, 111, 115,118 та 126.

Поряд з формами (санкціями) існують і підстави консти­туційно-правової відповідальності.

Відомо, що ця відповідальність буває двох видів: ретро­спективна, коли відповідальність настає у разі, якщо для цьо­го існує нормативна основа, внаслідок якої підставою конс­титуційно-правової відповідальності є вчинення відповідним органом, посадовою особою або депутатом правопорушення; і позитивна, яка полягає у відповідальному ставленні ор­гану або особи до своїх обов'язків, виконання ними своїх обов'язків.

Конституційно-правова відповідальність реалізується:

безпосередньо в межах конституційно-правових відносин;

через конституційно-правові норми у поєднанні з норма­ми інших галузей права;

на підставі норм інших галузей права, які забезпечують виконання приписів норм конституційного права;

внаслідок порушення норм інших галузей права, зокрема кримінального;

на підставі того, що норми відповідних галузей права не порушуються, але відповідний орган або посадову особу притягають до політичної відповідальності.

Згадані підстави впливають на форми (санкції) конститу­ційно-правової відповідальності, до яких належать:

відповідальність народних депутатів перед Верховною Радою України;

усунення з поста або з посади;

дострокове припинення повноважень органів державної влади, інших державних органів або посадових осіб;

вимушена відставка посадових осіб;

достроковий розпуск органу державної влади;

скасування або призупинення дії актів державних органів або посадових осіб;

визнання виборів до представницьких органів недійсними;

втрата народним депутатом мандата у зв'язку з відмовою скласти присягу;

відповідальність особи, що випливає зі стану громадян­ства;

невиконання рішень Конституційного Суду України ор­ганами державної влади, посадовими особами тощо. При висвітленні питань конституційно-правової відпові­дальності, як правило, дослідники зосереджують увагу на та­ких суб'єктах відповідальності, як вищі органи виконавчої вла­ди та вищі посадові особи як представники державної влади.

Проте існує визнана і гарантована державою відповідно до ст. 7 Конституції України місцева влада — місцеве само­врядування. Природно, що конституційно-правова відпові­дальність властива цій владі, незважаючи на те, що вона має свої особливості.

Первинним суб'єктом місцевої влади, місцевого самовряду­вання, основним носієм його функцій і повноважень є, згідно з частиною третьою ст. 140 Конституції України та ст. 6 Зако­ну України "Про місцеве самоврядування в Україні", тери­торіальна громада села, селища, міста.

У свою чергу, суб'єктами конституційно-правової відпові­дальності є органи і посадові особи, які формуються на основі проведення виборів територіальною громадою. Такими орга­нами відповідно до частини третьої ст. 140 Конституції, ст. 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" є сільські, селищні, міські ради, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інте­ресах функції та повноваження місцевого самоврядування.

Обласні та районні ради також є органами місцевого са­моврядування, але вони представляють спільні інтереси те­риторіальних громад сіл, селищ, міст у межах повноважень, визначених Конституцією та іншими законами, а також пов­новажень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами.

Депутат, обраний до відповідної ради, представляє перш за все інтереси всієї територіальної громади і несе обов'язки перед виборцями, радою та її органами, виконує їх доручен­ня.

Підставою для застосування до депутата відповідної форми конституційно-правової відповідальності є недодер­жання принципу несумісності посад. На відміну від народних депутатів, депутат відповідної ради може бути відкликаний виборцями. Для застосування цієї форми конституційно-правової відповідальності до депутата є підстави: порушення депутатом положень Конституції, законів України, що вста­новлено судом; пропуск депутатом протягом року більше половини пленарних засідань ради або засідань постійної комісії, невиконання ним без поважних причин рішень і до­ручень ради та її органів; невідповідність практичної діяль­ності депутата основним принципам і положенням його пе­редвиборної програми.


Питання для самоконтролю


1. Поняття конституційно-правової відповідальності.

2. Суб’єкти конституційно-правової відповідальності.

3. Політико-правовий характер конституційно-правової відповідальності.

4. Формами (санкціями) конс­титуційно-правової відповідальності.

5. Як реалізується конституційно-правова відповідальність.


Питання для самостійного вивчення


1. Назвіть підставу для застосування конституційно-правової відповідальності до інших її суб’єктів на місцевому рівні.

2. Назвіть форми конституційно-правової відповідальності цих органів.

Тема 6. Конституційно-правовий статус людини і громадянина,

в Україні. Громадянство


Права людини – це природні невідчужувані права особистості, що належать їй у силу народження. На відміну від них, права громадянина зв'язані з фактом громадянства і являють собою права особистості як учасника політичного співтовариства. Міжнародно-правове регулювання прав людини здійснюється на основі ряду міжнародних документів:

  • Загальної декларації прав людини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р.;

  • Європейською Конвенцією про права людини (1950);

  • Міжнародних пактів про економічні, соціальні і культурні права і про цивільні і політичні права (прийняті в 1966, набрали сили після необхідної ратифікації в 1976);

  • Заключним Актом Наради по безпеці і співробітництву в Європі (1 серпня 1975).

Стаття 1 Конституції України проголошує Україну суверенною, незалежною, демократичною, соціальною і правовою державою. Відповідно до Вищого Закону нашої країни людина є вищою цінністю. Стаття 3 Конституції України встановлює, що «Людина, його життя і здоров'я, честь і достоїнство, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. І далі: «Права і волі людини і їхньої гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Твердження і забезпечення прав і воль людини є головним зобов'язанням держави».

Статус правової держави ставить за обов'язок останнє до надання своїм громадянам повної гарантії від будь-яких зазіхань, рівності всіх перед законом і огородження від сваволі державних органів і посадових осіб.

Таким чином, проголосивши на увесь світ людини найвищою цінністю, Українська держава, прийняло на себе обов'язок захистити людини від будь-яких можливих зазіхань, як з боку представників самої держави в особі чиновника, так і з боку інших громадян.

Для виконання цієї задачі держава утворила целую систему спеціалізованих органів і організацій, як державних, так і суспільних.

Тому цілком природно, що для рішення цієї відповідальної і складної задачі держава повинна мати у своєму розпорядженні спеціально підготовленими для цієї мети, грамотними кадрами, створити необхідні умови для успішного виконання цієї задачі й організувати контроль за роботою величезного державного апарата посадових осіб.

З важливості самої задачі – захист конституційних прав людини і громадянина – із громіздкості, що обслуговує цю задачу апарата контрольної системи і виникає необхідність для студентів-правознавців у такій особливій темі курсу, як «Конституційні права людини і громадянина в Україні».

Пропонований курс являє собою концентроване узагальнення всіх конституційних положень і законів, покликаних забезпечити реальний захист прав і воль громадянина і людини в Україні.

Основою даної теми є конституційні положення, що визначають головні базові ідеї законодавства держави відносно права людини і ціла система конкретних конституційно-правових норм прямої дії, що безпосередньо впливають на соціальне життя держави. Метою – заглиблене ознайомлення студентів-правознавців, як із самими конституційними правами людини і громадянина в Україні, так і з законними методами захисту цих прав.

Варто також мати на увазі, що Конституція України всотала в себе загальновизнані в прогресивному світі положення міжнародних документів про права особистості, що після парафування їхнім нашим парламентом стали частиною українського законодавства. Це документи, що проголошують принципи свободи особи від якого б то ні було протиправного насильства.

Природні права і волі складають першооснову правового статусу людини і громадянина. Більшість цих прав є не тільки невідчужуваними, але і не підлягають обмеженню.

Ця група прав і воль громадян забезпечує неприпустимість зазіхання державних органів і посадових осіб, а так само і громадських організацій на життя, здоров'я, волю, честь і достоїнство людини.

Серед досить численних прав і воль умовно можна виділити дві основні групи:

1. Права і волі, що захищають людину від сваволі з боку держави.

2. Права і волі, що захищають людину від сваволі з боку інших осіб.

Мова йде про захист права людини на життя і повагу до його достоїнства, права на волю й особисту недоторканність, а так само права на опір насильству.

Стаття 27 Конституції України встановлює, що «Ніхто не може бути довільно позбавлений життя». Це положення Основного Закону накладає на державу повну відповідальність за багатогранну безпеку своїх громадян і зобов'язує його:

а) здійснювати миролюбну політику, максимально уникати військових конфліктів, кровопролиття;

б) звістки активну боротьбу зі злочинністю, терористичними актами;

в) розвивати систему охорони здоров'я;

г) попереджати травматизм на виробництві;

д) попереджати травматизм на дорогах;

е) забезпечувати екологічну, протипожежну й іншу безпеку громадян.

Особливе положення в цьому зв'язку займає питання про страту. Стаття 6 Міжнародного пакту про цивільні і політичні права, що парафований і нашим парламентом, категорично вимагає відмовлення від застосування страти державами, що приєдналися до цього пакту.

Однієї з головних цілей Української держави на міжнародній арені можна вважати вступ нашої країни в Раду Європи. У числі вимог цієї організації було відмовлення від застосування страти. Наш уряд підписав угоду, у якому зобов'язувалося в найкоротший термін привести українське законодавство, у цій частині, у відповідність з європейськими стандартами. Однак парламент України довгий час не вирішувався прийняти Закон про скасування страти. Це було зв'язано з багатьма об'єктивними обставинами (думка більшості населення країни, відсутність належних установ для змісту осіб, у відношенні яких будуть виноситися вироки про довічний висновок і т.п.).

Виниклі складності змусили Верховну Раду України ввести мораторій на виконання вироків судів, що застосували у виді покарання за зроблені тяжкі злочини, смертну кару. Тим часом, практика винесення подібних вироків продовжувалася. Оскільки європейське співтовариство не бажало надалі погоджуватися з таким положенням, те перед Україною було поставлене питання досить у різкій формі: або Україна відмовляється від застосування страти, або вона буде виключена з Ради Європи.

Конституційний Суд України своїм рішенням від 30 грудня 1999 р. визнав застосування страти неконституційним. Однак закон про скасування страти Верховною Радою України до середини 2000 року ще не прийнятий.


Питання для самоконтролю


1. Поняття прав людини.

2. Класифікація прав і свобод людини.

3. Їх закріплення в Конституції України.


Питання для самостійного вивчення


1. Проаналізуйте конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні.

2. Порівняйте конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні та в провідних країнах Європи.


Тема 7. Конституційні гарантії прав і свобод особи


7.1. Значення конституційних гарантій


Права, як би ні були вони широко декларовані, не представляють реальної цінності без твердих гарантій їхньої реалізації. Людям, що населяють величезну територію пострадянського простору, дане твердження особливе зрозуміло і близько. «Велика Сталінська Конституція», що проголошувала самі широкі права за всю історію людства, насправді була найбільшою фікцією у світі, тому що важко знайти держава, де права людини зневажалися б більш цинічно і жорстоко, чим у країні «розвитого соціалізму».

Конституційні гарантії реальні лише тоді, коли вони надійно підкріплені механізмом їхньої реалізації. Механізмом гарантій прав людини і громадянина можна вважати систему правових засобів, визначених конституцією – це державні правоохоронні органи, судова система, громадські організації по захисту прав людину і громадянина й ін.

Право на захист – це, насамперед, матеріальне суб'єктивне право правоохоронного характеру, що виникло в момент порушення суб'єктивного права потерпілого, що випливає з конституції.

Юридичний механізм захисту людиною своїх прав – це спільні дії носія прав на захист і правоохоронний орган, зобов'язаного захистити ці права.


7.2. Види конституційних гарантій прав і воль


Система гарантій прав і воль людини передбачає створення умов економічного, політичного організаційного і правового характеру, а також способів і методів, що забезпечують реальний фактичний захист цих прав. Дана система має складну структуру.

По-перше, це загальні гарантії, що охоплюють усю сукупність об'єктивних і суб'єктивних факторів, спрямованих на практичне здійснення прав і воль громадян, на усунення можливих причин і перешкод на шляху здійснення громадянами своїх прав і воль.

По-друге, це спеціальні юридичні гарантії, правові засоби і способи, за допомогою яких реалізується, захищаються права і волі громадян, усуваються порушення прав і воль, відновлюються порушені права.

Загальні гарантії прав і воль підрозділяються (класифікуються) на

  • економічні;

  • політичні;

  • організаційні.

Економічні гарантії конституційних прав і воль полягають у способі виробництва, економічному пристрої суспільства, що забезпечують неухильний ріст продуктивних сил на основі і захисту усіх форм власності. Відповідно до обраної моделі розвитку це социально-ориентированная ринкова економіка. Створюючи високий матеріальний статок, вона тим самим забезпечує економічну незалежність особистості в суспільстві. Економічна воля громадян і їхніх об'єднань полягає в реальній можливості вибору форм підприємницької діяльності і безперешкодного здійснення такий.

Політичні гарантії це політична система держави, головного організатора системи здійснення і захисти, прав людини, влади народу, здійснюваної безпосередньо і через органи державної влади місцевого самоврядування. Політичні гарантії забезпечуються правом громадян на волю об'єднань у політичні партії і громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і воль, а також правом громадян на участь у керуванні державними справами, у референдумах. Виборче передбачає право вільне обирати і бути обраним в органи державної влади й органи місцевого самоврядування. У числі політичних гарантій можливість звертатися за захистом своїх прав до уповноваженого Верховної Ради України й у міжнародні правозахисні організації.

Організаційні гарантії це систематична організаторська діяльність держави і всіх її органів, посадових осіб, громадських організацій по створенню сприятливих умов для реального користування громадянами своїми правами і волями. До таких гарантій варто віднести існування чіткої системи взаємозв'язку людина – держава. Вона виявляється в добре налагодженому механізмі перевірки скарг громадян і швидкого реагування на них та ін.

Юридичні гарантії це додання державою формальної (юридичної) загальобов'язковості тим умовам, що необхідні для того, щоб кожна людина могла скористатися своїми конституційними правами і волями.

Юридичні гарантії встановлюються державою в Конституції, нормах поточного законодавства. Їх ціль – реальне забезпечення максимального здійснення громадянами своїх прав і воль за допомогою правових методів.

Зокрема КУ передбачається ряд конкретних гарантій, що є традиційним для Конституції і законів України:

  • право на відшкодування за рахунок держави або органів місцевого самоврядування матеріального збитку, заподіяного незаконними рішеннями або діями або бездіяльності державних органів, посадових осіб;

  • право на оскарження в суді рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб;

  • право знати свої права й обов'язки, закони й інші нормативно-правові акти, що визначають права й обов'язки громадян, але не доведені до зведення населення в порядку, установленому законом (ст. 57 КУ), гарантується неприпустимість зворотної дії законів, що погіршують права, що ущемляє волі (ст. 60 КУ);

  • право на правову допомогу означаюче, що кожний вільний у виборі захисника своїх прав і, що у випадках, передбачених законом, ця допомога надається безкоштовно;

  • принцип права на відмовлення виконувати явно злочинний наказ або розпорядження (ст. 60 КУ);

  • принцип презумпції невинності людини, що означає, зокрема, що особа визнається невинним у здійсненні злочину і не може бути піддано карному покаранню, поки його провина не буде доведена в законному порядку і установлена вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинність у здійсненні злочину (ст. 62 КУ).

  • гарантія неприпустимості, обмеження конституційних прав і воль, означає: що дані права і волі не можуть бути обмежені, крім випадків передбачених Конституцією України (ст.64 КУ). (Недієздатність, неправоздатність).

Конституційно правовий механізм захисту людиною своїх правце система влади держави, функцією якого, є захист прав людини.


7.3. Конституційні обов'язки громадян


Єдність прав і обов'язків. Одним з ведучих принципів будь-якого правового статусу людини і громадянина полягає в тому, що поряд із правами КУ встановлює й обов'язок громадян і осіб, що постійно проживають на території України (ст. 65-68 КУ).

Ст. 65 КУ передбачає обов'язок громадян України захищати свою Родіну, її незалежність і територіальну цілісність, поважати її державну символіку. Відповідно до цим і закріплюється обов'язок громадян проходити військову службу.

Громадяни проходять військову службу відповідно до ЗУ від 25 березня 1992 р. «Про загальний військовий обов'язок і військову службу», а так само ЗУ від 12 грудня 1991 р. «Про альтернативну (не військової) службі», норми якого поширюються на тих громадян, що у силу своїх релігійних спонукань не можуть проходити військову службу.

Основними законодавчими актами, що регулюють проходження й організацію військової служби є Закон від 6 грудня 1991 р. «Про збройні сили України» і Закон від 20 грудня 1991 р. «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців і членів їхніх родин».

Не заподіяння шкоди природі, культурній спадщині (ст. 66 КУ). Відомо, що на захист цих національних цінностей спрямоване чинне законодавство, у тому числі і карне. Та обставина, що нині це положення знайшла конституційне закріплення. Конституція встановлює, що кожний, хто заподіяв шкоду природі, культурній спадщині, зобов'язаний відшкодувати, заподіяний їм збиток.

Обов'язок своєчасної сплати податків і зборів (ст.67 КУ). Основний принцип – кожний зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку й у розмірі, установленим законами.

Усі громадяни зобов'язані щорічно подавати в податкову адміністрацію декларацію про своє майнове положення і доходи за минулий рік у порядку встановленому законом. Тут Конституція нас фактично відсилає до Закону від 25 червня 1994 р. «Про систему оподатковування» і деякому іншому правовому актам.

Стаття 68 КУ, що завершує роздягнув про права й обов'язки, встановлює обов'язок кожного громадянина неухильно дотримувати Конституції і Законів України, не зазіхаючи на права, волі, честь і достоїнство інших людей. При цьому підкреслюється, що не знання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

Ця норма поширюється на всі норми і положення Конституції. Мова йде про формування в людей такої правосвідомості, завдяки якому, навіть порушення діючих норм Конституції, розглядалася б як надзвичайна подія.

Поряд із указівкою на прямі обов'язки, існують норми заборонного характеру. Ст. 37 КУ забороняє створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої і судової влади, виконавчих органах місцевого самоврядування. Ст. 43 забороняє використання примусової праці і т.п.


Питання для самоконтролю


1. Механізм реалізації, гарантії та захист прав і свобод людини і громадянина.

2. Право на захист людини і громадянина.

3. Система органів, які здійснюють нагляд за додержанням прав і свобод людини.


Питання для самостійного вивчення


1. Економічні гарантії конституційних прав і свобод громадян України.

2. Політичні гарантії.

3. Організаційні гарантії.

4. Спеціальні( юридичні) гарантії.

5. Акти реагування Уповноваженого Верховної Ради України на порушення положень Конституції, законів України і міжнародних договорів.

Тема 8. Конституційне регулювання народовладдя в Україні


8.1 Вибори – форма здійснення народовладдя в Україні


Організаційною формою представницької демократії є загальнодержавний орган, що одержує право виступати від імені всієї держави і приймати рішення (закони), обов'язкові до виконання на території всієї держави.

Такі виконавчі органи можуть іменуватися по-різному – парламент, народні, національне збори, конгрес і т.п. В Україні представницьким органом, уповноваженим приймати загальнообов'язкові, у межах усієї держави рішення, (Закони) є Верховна рада України.

Поряд з колективними (колегіальними) загальнодержавними представницькими органами можуть створюватися одноособові органи, уповноважені виступати від імені держави. В Україні і багатьох інших державах це Президент.

У випадку, якщо група осіб виступає від імені визначеної частини населення (громада, місто), те вона утворить органи місцевого самоврядування (місцева рада, муніципалітет і ін.) який може приймати рішення, що є обов'язковими до виконання в межах визначеної частини території країни і стосуються питань, що відносяться до компетенції такого органа.

З розвитком і удосконаленням форм представницького народовладдя вони постійно пристосовуються до повсякденного керування справами держави і суспільства. Однак безпосереднє народовладдя не виключається з державної політичної практики і, більш того, його значення зростає.

Практика виробила різні форми здійснення безпосереднього народовладдя (прямій демократії). Однак найбільше визнання одержали вибори в органи державного керування й органи місцевого самоврядування, а також референдуми.

Термін «вибори» позначає процес, у результаті якого визначена спільність людей шляхом голосування формує державний орган або заповнює вакантну виборну посаду. Утворені в результаті виборів органи або обрані особи здобувають права під час виконання своїх функцій виступати від імені визначеної частини людей і наділяються повноваженнями приймати загальнообов'язкові рішення.

За допомогою виборів формується значна частина органів державної влади й органів місцевого самоврядування. Саме завдяки виборам, що є формою безпосереднього народовладдя, існує можливість формувати на законних підставах органи представницької влади.

Вибори, як форма волевиявлення населення, були відомі ще первіснообщинному пристроєві, де на загальних збори обиралися старійшини громад, а пізніше і воєначальники. Згодом процедура виборів усе більш ускладнювалася. Наприкінці ХVІІІ сторіччя була розроблена класична теорія виборів, основні ідеї якої зводилися до визнання того, що суверенітет невід'ємний належить народу, що і є джерелом усякої влади.

Народ доручає здійснення влади своїм представникам (депутатам), яких визначає шляхом проведення демократичних виборів.

Кожен депутат законодавчого органа представляє всю націю, а не тільки округ, від якого він був обраний. Тому депутат повинний бути незалежним від своїх виборців під час виконання депутатських повноважень. Ідеї цієї теорії є незаперечними і зараз. У такий спосіб вибори розглядаються як передача влади від виборців до тих, кого вони обирають, тобто делегують свої повноваження.

З часом затвердилися визначені вимоги і правила, виконання яких було покликано забезпечити об'єктивне волевиявлення виборців, утруднити або унеможливити фальсифікацію результатів виборів. Найбільш важливі з них закріплені в конституціях демократичних держав. В українському праві сукупність таких конституційних норм створює конституційний інститут виборів в органи державної влади і місцеве самоврядування.

Норми цього інституту можна розділити на кілька груп:

  1. Норми, що закріплюють основні вимоги і правила, зв'язані із самою процедурою проведення виборів.

  2. Норми, що визначають коло осіб, що наділяються активним виборчим правом тобто правом обирати представників в органи державного керування і місцевого самоврядування.

  3. Норми, що визначають коло осіб, що наділяються пасивним виборчим правом тобто правом бути обраним в органи державної влади і місцевого самоврядування або на виборну посаду.

Конституційний інститут виборів регламентує досить широке коло суспільних відносин. Частина його, а саме, норми, що встановлюють загальні правила і вимоги до процедури виборів і норми, що регламентують активне виборче право, розміщені в розділі III «Вибори. Референдум» і в розділі IХ «Місцеве самоврядування». Норми ж, що закріплюють пасивне виборче право поміщені в розділах, присвячених організації і діяльності конкретних виборних органів.


8.2 Референдум як форма народного волевиявлення


Референдум це голосування всього населення країни (загальнодержавний референдум) або голосування, проведене на визначеній частині її території (місцевий референдум) з метою дозволу найбільш важливих питань державного або громадського життя. Референдум і вибори мають загальний метод здійснення голосування, однак відрізняються предметом. Метою виборів є визначення особи, гідного зайняти ту або іншу виборну посаду. Референдум же представляє спосіб рішення важливих загальнодержавних питань: зміна або скасування конституції або закону, дозвіл питання, зв'язаного з цілісністю території країни.

У науковій літературі, нерідко, нарівні з терміном референдум уживається термін плебісцит. У багатьох випадках ці терміни рівнозначні. Однак існує і розходження. Референдум регламентується нормами конституційного права окремої держави і може мати досить широке коло питань. Так на всеукраїнський референдум, що відбувся 16 квітня 2000 р., було винесено чотири питання і усі вони стосувалися питань, регламентованих безпосередньо Конституцією України і проблем державного будівництва, що стосуються.

У залежності від тих або інших ознак розрізняють імперативний і консультативний, конституційний і законодавчий, обов'язковий і факультативний референдуми.

Імперативний і консультативний референдуми розрізняються по юридичній чинності їхніх результатів. Акт, прийнятий імперативним референдумом, здобуває найвищу юридичну чинність і не вимагає твердження іншими суб'єктами влади. Кінцевою же метою консультативного референдуму є виявлення думки населення по тому або іншому питанню і не має юридичної чинності для державних органів (всенародне опитування).

Конституційний референдум вирішує питання, зв'язані з прийняттям конституції або внесенням у неї виправлень. Шляхом законодавчого референдуму приймаються закони, спрямовані на врегулювання важливих проблем державного і громадського життя.

Обов'язковий референдум проводиться з питань, що відповідно до конституції можуть бути вирішені лише з його допомогою. Так в Україні такого роду референдуми проводяться з питань зміни територіальних границь держави. Він призначається Верховною Радою України. Референдум про внесення змін до розділів I, III, ХІІІ Основного Закону нашої держави призначається Президентом України.

Усеукраїнський референдум в Україні проголошується Президентом з ініціативи народу, якщо така вимога викладена за підписами не менш трьох мільйонів громадян України, що мають право голосу. Необхідно також, щоб підпису громадян у підтримку референдуму були зібрані не менш, ніж у двох третинах областей України і не менш, ніж по ста тисяч підписів у кожній з них.

Саме так обстояло справу і з проведенням референдуму, що відбувся 16 квітня 2000 р. Відповідно до всенародної ініціативи, виявленої у встановленому Конституцією України порядку, Президентом був видано Указ про проведення референдуму. Питання, винесені на обговорення народу стосувалися внесення змін і виправлень до деяких статей Конституції України.

Указом Президента від 15 січня 2000 року на всенародне обговорення були винесені наступні питання:

1. Чи висловлюєтеся ви за недовіру Верховній Раді України ХІ скликання і внесення, у зв'язку з цим, доповнень у частину другу статті 90 Конституції України наступного змісту:

«а також у випадку виявлення недовіри Верховній Раді України на всеукраииском референдумі, що дає підставу Президентові України для ромпуска Верховної Ради України»?

2. « чи підтримуєте ви пропозиції про доповнення статті 90 КУ новою третьою частиною наступного змісту:

«Президент України може так само достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо ВРУ протягом одного місяця не змогла сформувати постійно діюча парламентська більшість або у випадку нетвердження нею протягом трьох місяців підготовленому і поданого у встановленому порядку КМУ державного бюджету України».

Дійсне виправлення встановлювало додаткові підстави для розпуску Президентом України ВРУ і відповідне доповнення п.8 частини першої статті 106 КУ словами «і в інших випадках, передбачених КУ».

  1. «чи згодні ви з необхідністю обмеження депутатської недоторканності народних депутатів України і виключенням, у зв'язку з цим, частини третьої статті 80 КУ:

«Народні депутати не можуть бути без згоди ВРУ притягнуті до кримінальної відповідальності, затримані або арештовані»

  1. «чи згодні ви зі зміною кількості народних депутатів України з 450 до 300 і зв'язаним з цією зміною в частині першої статті 76 КУ слів «чотириста п'ятдесят» на слово «триста», а так само внесенням відповідних змін у виборче законодавство».

  2. «чи підтримуєте ви необхідність формування двопалатного парламенту в Україні, одна з палат якого представляла би інтереси регіонів України і сприяла б їхньої реалізації, а також внесення відповідних змін у КУ і виборче законодавство ?»

  3. «чи згодні ви з тим, що КУ повинна прийматися всеукраїнським референдумом?».

Однак у зв'язку з рішенням Конституційного Суду України від 27 березня 2000 р. про визнання неконституційними окремих питань у президентському Указі від 15 січня 2000 р. у нього були внесені відповідні зміни. Указом Президента України від 29 березня 2000 року з переліку питань були виключені:

пункт перший статті 2, пункт 6 статті 2 Указу від 15 січня 2000 року.

Законопроекти, що стосуються податків, бюджету держави й амністій обговоренню на референдумах відповідно до Конституції України не підлягають.

Конкретні питання, що стосуються організації і проведення референдумів, регламентуються Законом України «Про всеукраїнський і місцевий референдуми» прийнятому 3 червня 1991р. Як з'ясувалося при призначенні і проведенні референдуму 16 квітня 2000 р. Чинне законодавство, у тому числі і згаданий закон, залишають багато неясностей у питаннях як організації і проведення, так і реалізації підсумків референдуму. Тому на порядку денному, з урахуванням отриманого досвіду, уже намітилася необхідність у прийнятті нового закону про референдуми.


Питання для самоконтролю


1. Як ви розумієте безпосереднє (пряме) народовладдя?

2. Які ви знаєте форми народовладдя?

3. Як ви розумієте пряме народовладдя?

4. Що таке представницька демократія?

5. Ким може бути призначений референдум в Україні?

6. Розповісти про порядок призначення референдуму по всенародній ініціативі.

7. Назвіть нормативні акти, що регламентують вибори народних депутатів України.


Питання для самостійного вивчення


1. Назвіть конституційні принципи виборчого права в Україні.

2. Охарактеризуйте виборче право і його види.

3. Охарактеризуйте виборчу систему в Україні.

4. Що вам відомо про референдум і його види?

Тема 9. Верховна рада в Україні – єдиний законодавчий орган:

конституційний статус, організація роботи функції


9.1. Конституційний статус Верховної Ради України


Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України. Лише вона має повноваження приймати закони, що є актами найвищої юридичної чинності. З принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову випливає, що Верховну Раду не можна розглядати, як вищий орган стосовно інших загальнодержавних органів влади (Президента, Кабінетову міністрів, Конституційного і Верховного судів), хоча вона і причетна до їхнього формування шляхом прийняття відповідних законів. Верховна Рада також не є вищим органом і щодо місцевих рад.

Конституція України також не закріплює принципу єдності представницьких органів – Ради всіх рівнів визначаються не як місцеві органи державної влади, але як органи місцевого самоврядування. Тому вплив Верховної Ради на діяльність інших державних органів і органів місцевого самоврядування здійснюється винятково шляхом прийняття відповідних законів, що є обов'язковими для Верховної Ради і всіх суб'єктів на території України.

Будучи вищим представницьким органом, Верховна Рада відбиває всі основні політичні плини і регіони країни, а, отже, – усього народу.

Виходячи з положень Конституції України від 28.06.1996 року, Україну варто вважати парламентсько-президентською республікою, оскільки парламент наділений більш вагомими повноваженнями в порівнянні з Президентом. Так, приміром, парламент, не погодившись із Президентом щодо застосованого їм права вето, може більшістю голосів перебороти його, домогтися прийняття закону усупереч волі Президента. Український парламент може не погодитися з думкою Президента при призначенні Прем'єр-міністра, Генерального прокурора, Голови фонду майна і т.п.

Таким чином, Верховна Рада має у своєму розпорядженні більш сильними в порівнянні з іншими галузями влади важелями впливу на політику держави. Однак тривала відсутність у парламенті стійкої політичної більшості робило її малопродуктивним і неефективним органом і, практично, неконкурентної з президентською владою.


9.2. Організація роботи Верховної Ради


Відповідно до КУ Верховна Рада може здійснювати свої повноваження лише тоді, коли обрано не менш двох третин конституційного складу, тобто 300 народних депутатів.

Верховна Рада збирається на першу сесію не пізніше, ніж через 30 днів після того, як центральна виборча комісія офіційно оголосила результати виборів. Перше засідання Верховної Ради відкриває найстарший за віком депутат, що веде його доти, поки сесія не обере Голову.

Сесії Верховної Ради можуть бути чергову, починаючу свою роботу кожний перший вівторок січня і кожний перший вівторок вересня кожного року і позачерговими, котрі можуть созиватися за вимогою не менш третини народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради або за вимогою Президента.

Позачергові сесії созиваються Головою Верховної Ради для того, щоб розглянути визначені питання. Якщо Президентом уводиться військовий або надзвичайний стан, Верховна Рада повинна зібратися в дводенний термін і без офіційного скликання. Це порозумівається тим, що, по-перше, відповідно до п. 31 ст. 85 КУ такий указ повинний бути затверджений або відмінний Верховною Радою в дводенний термін, а по-друге, тим, що надзвичайний стан може утруднитися, а те й унеможливити виконання формальностей, зв'язаних зі скликанням сесії.

Конкретний порядок роботи Верховної Ради України, тобто порядок формування його комітетів і комісій, проходження законопроектів і т.п. установлюється Конституцією. Крім того, він повинний бути визначений законом про регламент Верховної Ради, що їй необхідно прийняти.

Усі свої рішення Верховна Рада може приймати тільки на пленарних засіданнях (загальних збори депутатів) шляхом голосування, що може бути таємного або відкритим і здійснюватися шляхом підняття рук, бюлетенями або іншими технічними способами. Депутат повинний брати участь у голосуванні особисто, він не може доручати голосувати від свого імені іншим депутатам.

Рішення приймаються у формі законів, постанов і інших актів простою більшістю від конституційного складу Верховної Ради (не менш 226 голосів). Лише при рішенні питань, зв'язаних із внесенням змін у Конституцію з усуненням Президента з його посади в порядку імпічменту, рішення приймається відповідно не менш чим двома третинами і трьома чвертями від конституційного складу Верховної Ради.

Засідання Верховної Ради проводяться відкрито. Це означає, що на них дозволяється присутність журналістів і запрошених осіб, самі засідання можуть транслюватися по радіо, телебаченню і т.п. Однак при розгляді питань, що недоцільно розголошувати, наприклад, зв'язаних з національною безпекою, або деяких аспектів організації, що стосуються, і діяльності Верховної Ради, за рішенням більшості від конституційного складу можливе проведення закритих засідань. У роботі таких засідань беруть участь лише депутати й особи, спеціально запрошені. Хід роботи і прийняті рішення в засобах масової інформації в цьому випадку не висвітлюються.

Для керівництва своєю роботою Верховна Рада обирає Голову, Першого заступника і заступника Голови Верховної Ради. Ці посадові особи обираються зі складу Верховної Ради і при необхідності можуть бути відкликані.

Повноваження Голови Верховної Ради обумовлені забезпеченням діяльності парламенту. У відносинах з іншими органами державної влади і з органами влади іноземних держав Голова Верховної Ради виступає, як представник ВРУ.

Конкретний порядок здійснення Головою Верховної Ради своїх повноважень, його взаємини з Першим заступником і заступником конституційно не урегульовані. Відповідно до ч. 3 ст. 88 КУ ці питання повинні бути урегульовані законом про регламент ВРУ.

З метою здійснення законопроектних робіт, підготовки і попереднього розгляду питань, що відносяться до повноважень Верховної Ради, створюються постійно діючі комітети. Для розгляду питань, що мають тимчасовий характер або стосовної до тих, що підлягають розглядові у вже існуючих комітетах, Верховна Рада може створювати спеціальні комісії. При необхідності проведення розслідувань, зв'язаних з питаннями, що торкають інтереси всього суспільства, Верховна Рада може створювати тимчасові слідчі комісії. Для їхнього створення необхідно, щоб за це проголосувало не менш 150 народних депутатів (одна третина конституційного складу). Потрібно відзначити, що такі комісії не входять у систему органів правосуддя, а тому їхні висновки і пропозиції не є остаточними для наслідку і суду. Результати тимчасових слідчих комісій Верховної Ради мають, насамперед, політичне значення і є визначальними для формулювання відповідних висновків чисто політичного характеру.

КУ не урегульований конкретний порядок організації і діяльності комітетів, спеціальних тимчасових і тимчасових слідчих комісій. Рішення цих питань покладено на відповідне законодавство.


9.3. Основні функції Верховної Ради


Верховна Рада України є вищим представницьким органом – парламентом Українського народу. По своєму місцю в системі органів державної влади вона є єдиним законодавчим органом. Влада парламенту на відміну від владних повноважень інших галузей є особливою. Верховна Рада не має у своєму розпорядженні місцеві органи влади, тобто вона не наділена правом віддавати команди, розпорядження органам нижчого підпорядкування і жадати від них відповідальності за виконання цих указівок.

Влада Верховної Ради є більш високе і відповідальної, тому що їй однієї належить право встановлювати правила поведінки і діяльності інших галузей влади в державі. Парламент здійснює цю владу шляхом прийняття законів, що мають обов'язкову силу для усіх фізичних і юридичних осіб на території України.

Так, Кабінет Міністрів України, – вищий орган виконавчої влади, – діє відповідно до законів, прийнятими Верховною Радою України. Третя галузь влади, – судова система України, – формується і функціонує на підставі законів, прийнятих Верховною Радою. У цьому змісті влада вищого законодавчого органа країни, як і сила прийнятих нею законів, є найвищою.

Однак варто мати на увазі, що влада вищого законодавчого органа строго відповідає Конституції України, прийнятої усі тією же Верховною Радою. Кожен нормативний акт парламенту повинний відповідати букві і змістові Конституції в противному випадку він може бути визнаний не конституційним, а, отже, не легітимним, тобто, не підметом виконанню.

Механізм ревізії законів Верховної Ради і їхнього перегляду – це тема будуть розглянуті в наступних лекціях.

Однієї з функцій Верховної Ради є прийняття регламенту роботи цього органа влади, що є, як би малою конституцією парламенту.


Питання для самоконтролю


1. Верховна Рада вищий законодавчий орган влади в Україні.

2. Порядок формування ВР.

3. Організація роботи парламенту.

4. Функції законодавчого органу влади.

5. Коло питань державного і суспільного життя, що визначається виключно законами.


Питання для самостійного вивчення


1. Розгляд законопроекту в комітетах і на пленарних засіданнях.

2. Стадії законодавчого процесу.

3. Прийняття законодавчого рішення.

4. Порядок набирання чинності прийнятих законопроектів.

5. Право Президента України на вето щодо законів, прийнятих ВР України.


Тема 10. Президент України. Конституційний статус.

Функції повноваження


10.1. Конституційний статус Президента


Термін «президент» походить від латинського – praesidens, що означає «той, хто сидить попереду» і застосовувався до голів на різних зборах.

В Україні пост президента був уведений Законом України від 5 червня 1991 р. «Про введення посади Президента Української РСР». Із самої назви закону видно, що поява цієї державної посади відбулася не на тім ґрунті, що відповідає його статусові. Незважаючи на перші кроки до демократичної держави, український народ на психологічному рівні ще не був готовий до таких радикальних змін в організації вищої влади. Тому і багато понять про інститут президентства, навіть серед новоявленої політичної «еліти» ще були досить розмиті.

Наслідку цього нерозуміння, що знайшли своє втілення в деяких конституційних положеннях, ми відчуваємо і зараз.

У Конституції України Президентові присвячений розділ V, що складається з 11 статей (ст. ст. 102-113 КУ), що встановлюють порядок обрання Президента й основи його взаємин з державними органами.

Згідно ст. 102 КУ Президент України є главою держави і виступає від його імені. Це означає, що Президентові немає необхідності при здійсненні своїх функцій погоджувати своє поводження з якими-небудь державними органами. Це право йому делеговано народом, оскільки Президент в Україні обирається народом шляхом прямих виборів.

Президент України, – говориться в цій же статті, – є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції України, прав і воль людини і громадянина.

Статус гаранта державного суверенітету і територіальної цілісності України зобов'язує його строго дотримувати незалежність держави і використовувати всі, наявні в його розпорядженні сили і засобу, що б не допустити зовнішніх спроб обмеження політичних і економічних а також територіальних інтересів держави. Для виконання цієї найважливішої задачі Президент наділений владою і відповідними повноваженнями. Він є Головнокомандуючим збройними силами України, має у своєму розпорядженні дипломатичні й інші служби, що підлеглі Президентові. Це дозволяє йому вчасно й адекватно реагувати на будь-які спроби обмеження інтересів України.

Президент, згідно ст. 103 КУ, є також гарантом Конституції України, прав і воль людини і громадянина. Це означає, що жоден факт відступу від Конституції України, що став відомим Президентові, не повинний залишатися без його адекватного реагування.

У розпорядженні Президента досить могутній апарат президентської адміністрації, правоохоронні органи, державні адміністрації на місцях. Усе це дає йому повну можливість і зобов'язує його не допускати відступів від Конституції України з боку чиновників, державних що служать і інших осіб.

Особливе місце в діяльності Президента повинна займати обов'язок по гарантуванню прав і воль людини і громадянина.

Не секрет, що правовий нігілізм, хабарництво, корупція мають у нашій країні досить глибокі корені. За період перебудови, розвалу Союзу РСР, законодавчого вакууму і формування нової системи правоохоронних органів правопорядок перетерпів безліч іспитів. Однак найбільше від цього постраждали рядові громадяни, чиї права і волі терплять більше всього.


10.2. Функції і повноваження Президента України


Крім того, що Президент України є главою держави і гарантом його суверенітету і територіальної цілісності, а також гарантом прав і воль людини і громадянина, на нього покладаються важливі задачі по керуванню державою. Функції Президента України визначені Конституцією України. Перелік цих функцій утримується в ст. 106 КУ і є досить об'ємним. Керуючи державою, Президент виконує наступні обов'язки:

1) забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави;

Якщо перші два моменти цього пункту не вимагають додаткового роз'яснення, то вимога гарантувати наступність має потребу в роз'ясненні. Наступність припускає збереження політики попереднього керівництва країни у відносинах з іншими державами, стабільність законів і т.п., без яких неможливо довгострокове планування і збереження поваги до держави з боку інших країн-партнерів.

2) звертається з посланням до народу і з щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішню і зовнішню обстановку;

  1. представляє держава в міжнародних відносинах здійснює керівництво зовнішньоекономічною діяльністю держави, веде переговори й укладає міжнародні договори України;

  2. приймає рішення про визнання іноземних держав;

  3. призначає і звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях, приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав;

  4. призначає всеукраїнський референдум по внесенню змін у Конституцію України згідно зі ст. 156 даної Конституції, повідомляє всеукраїнський референдум по народній ініціативі;

  5. призначає позачергові вибори в ВРУ в терміни встановлені даною Конституцією;

  6. припиняє повноваження ВРУ, якщо протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть початися;

  7. призначає по згоді з ВРУ Прем'єр-міністра України; припиняє повноваження Прем'єр-міністра України і приймає рішення про його відставку. Здійснення цього повноваження в погодженості з ВРУ саме і є один з ознак республіки змішаного типу в нашій країні: з однієї сторони керівника Уряду призначає Президент, з іншого боку – він обмежений необхідністю одержання згоди парламенту по кандидатурі. Не дуже прийнятним представляється і та обставина, що Президент одноосібно вправі в будь-який момент відправити у відставку Прем'єр-міністра, а отже і весь уряд;

  8. призначає по представленню Прем'єр-міністра України членів КМУ, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також глав місцевих державних адміністрацій і припиняє їхнього повноваження на цих посадах;

  9. призначає по згоді з ВРУ на посаду Генерального прокурора України і звільняє його від посади;

  10. призначає половину складу Ради Національного банку України;

  11. призначає половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;

  12. призначає на посаді і звільняє з посад по згоді з ВРУ Голови антимонопольного комітету України, Голови фонду державного майна України, Голови комітету з телебачення і радіомовлення;

  13. створює, реорганізує і ліквідує по представленню Прем'єр-міністра України, міністерства й інші центральні органи виконавчої державної влади, діючи в межах засобів, передбачених на зміст органів виконавчої влади;

  14. скасовує акти КМУ й акти Ради Міністрів Автономної республіки Крим;

  15. є Верховним Головнокомандуючим Збройних Сил України; призначає на посаді і звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво в сферах національної безпеки й оборони держави;

  16. очолює Рада національної безпеки й оборони України;

  17. вносить у ВРУ представлення про оголошення стану війни і приймає рішення про використання Збройних Сил України у випадку збройної агресії проти України;

  18. приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію і уведення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у випадку погрози нападу, небезпеки державної незалежності України;

  19. приймає в разі потреби рішення об введення в Україні або в окремі її місцевостях надзвичайного стану, а також повідомляє в разі потреби окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації – з наступним твердженням цих рішень ВРУ;

  20. призначає третина Конституційного Суду України;

  21. створює суди у встановленому законом порядку;

  22. привласнює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги й інші вищі спеціальні звання і класні чини;

  23. нагороджує державними нагородами; установлює президентські відмінності і нагороджує ними;

  24. приймає рішення про прийняття в громадянство України і припинення громадянства України, про надання притулку в Україні;

  25. здійснює помилування;

  26. створює в межах засобів, передбачених Державним бюджетом України, для здійснення свої повноважень консультативні, дорадчі й інші допоміжні органи і служби;

  27. підписує закони, прийняті ВРУ;

  28. має право вето щодо прийнятих ВРУ законів з наступним поверненням їхній на повторний розгляд ВРУ;

  29. здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України.

Як ми можемо спостерігати, багато Конституційних функцій Президента України сполучаться з повноваженнями, що дозволяють йому здійснювати президентські функції.

Президент не вправі передавати свої повноваження іншим особам або органам.

На основі й у виконання своїх конституційних повноважень Президент України видає Укази і розпорядження, що є обов'язковими на всій території України.

Акти Президента України, видані в межах повноважень, передбачених пунктами 3, 4, 5, 8, 10, 14, 15, 17, 18, 21, 22, 23, 24 ці статті скріплюються підписами Прем'єр-міністра України і міністра, відповідального за акт і його виконання.

Стаття 107 КУ присвячена Раді національної безпеки й оборони України, що є органом з питань національної безпеки й оборони при Президенті України. Головою Ради є Президент України. До складу Ради по своїх посадах входять Прем'єр-міністр України, Міністр оборони України, Голова служби безпеки України, Міністр внутрішніх справ України, Міністр закордонних справ України. У роботі Ради може приймати долі Голова ВРУ.


Питання для самоконтролю


1. Хто може бути Президентом України?

2. Повноваження Президента в законотворчому процесі.

3. Регулювання Виборів Президента України.

4. Припинення повноважень Президента України.

5. Розкрити поняття імпічменту.


Питання для самостійного вивчення


1. Роль і призначення посади Президента в Україні?

2. Представницькі Функції Президента України?

3. Охарактеризувати правоохоронні функції Президента.

4. Повноваження Президента України Президента України.

5. Повноваження Президента України у формуванні КМУ.

6. Повноваження Президента в ролі гаранта незалежності України.


Тема 11. Кабінет міністрів України: структура, функції, повноваження


11.1. Формування Кабінету Міністрів


Склад Кабінету Міністрів України і порядок його формування визначені ст. 114 КУ. Відповідно до даної статті до складу КМУ входять Прем'єр-міністр, перший віце-прем'єр і три віце-прем'єри. Як постійний орган Кабінету Міністрів функціонує Президія КМ, куди входять Прем'єр-міністр, Перший віце-прем'єр і три віце-прем'єри, а так само особи спеціально введені в його склад.

Кабінет Міністрів повноважний створювати свої постійні і тимчасові комісії, а так само робітники органи.

Прем'єр-міністр по представленню Президента і за згодою більшості ВРУ призначається Президентом. По Конституції України незгода парламенту на твердження представленого Президентом Прем'єр-міністра не волоче для ВР ніяких процесуальних наслідків, як, скажемо, у Росії. Там Президент вправі тричі вносити на розгляд парламенту ту саму кандидатуру, у випадку, якщо результатом третього розгляду буде незгода, вона може розпустити Думу.

Знову призначений Прем'єр-міністр вносить на ім'я Президента України представлення про персональний склад КМ для твердження.

Конституційне законодавство багатьох закордонних країн передбачає такий же або близький до цього порядок формування кабінету міністрів. Подібний з українським механізм формування КМ існує в Італії, Греції й ін.

Таким чином, юридична сторона встановленого конституцією порядку формування персонального складу КМ відповідає міжнародним стандартам і передбачає обов'язкові дії з боку Президента і Прем'єр-міністра. Під час обговорення кандидатур Президент не може не враховувати думку Прем'єр-міністра щодо осіб, що рекомендуються їм. Однак останнє слово залишається за Президентом.

Призначення на посаді Першого віце-прем'єра і трьох віце-прем'єрів – акти великої політичної вагомості, оскільки на цих осіб покладаються найважливіші функції виконавчої влади. Перший віце-прем'єр і віце-прем'єри координують і контролюють відповідно до розподілених обов'язків роботу міністерств і інших відомств.

Міністр керує не тільки апаратом міністерства, але і великою кількістю підприємств і організацій, що входять у систему того або іншого міністерства.

Прем'єр-міністр забезпечує виконання програми діяльності, схваленою Верховною Радою. Це означає, що конституція відводить Прем'єр-міністрові вирішальну роль у визначенні основних напрямків діяльності КМ, а також в організації його роботи. Одночасно не слід забувати, що КМ є колегіальним органом, на засіданнях якого допускається широкий вільний обмін думками по всіх розглянутих питаннях.


11.2. Функції кабінету міністрів


Для правильного розуміння основних напрямків діяльності Кабінету Міністрів варто виділити напрямку стратегічного характеру, що дозволяються їм, а також враховувати такі моменти:

  • основні напрямки діяльності КМ базуються на правовій основі, який є Конституція України, закони ВРУ й укази Президента;

  • діяльність КМУ в цілому випливає з напрямків внутрішньої і зовнішньої політики, що визначається Президентом України;

  • основні напрямки діяльності КМУ закріплюються і конкретизуються в його програмі, що схвалюється ВРУ.

Принципове значення для здійснення основних напрямків діяльності КМУ має його програма. Вона стосується державного, економічного, екологічного, соціального, культурного і національного розвитку України.

До традиційних повноважень Прем'єр-міністра України, зв'язаним з організацією роботи КМУ відносяться: керівництво КМУ і його засіданнями; розподіл обов'язків між Першим і віце-прем'єрами; представництво КМУ в міжнародних відносинах, підписання актів КМ і ін.

Основною організаційною формою роботи КМ є його засідання. На них, по сформованій практиці, розглядаються найбільш важливі питання державного керування і соціально-культурного будівництва; про підготовку і виконання бюджету, проекти приватизаційних програм, фінанси і ціноутворення, надання кредитів і позик.


11.3. Повноваження Кабінету Міністрів України


Більшість повноважень КМУ визначається Конституцією України. У відповідності зі ст. 116 КУ до його ведення відноситься:

Забезпечення державного суверенітету й економічної самостійності України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента. Діяльність по забезпеченню державного суверенітету й економічної самостійності України, внутрішньої і зовнішньої політики Конституція підкоряє Президентові, що згідно ст. 106 КУ також має повноваження в цій сфері.

Уживання заходів по забезпеченню прав і воль громадянина і людини, забезпечення прав і воль людини і громадянина в Україні повинне контролюватися виконавчою владою, так само як і інших галузях влади.

Вимоги, висунуті до КМ і структур, ним очолюваним у сучасних умовах безпосередньо зв'язані зі зміною якості життя населення, забезпечення прав громадян. КМ, поєднуючи і координуючи діяльність підвідомчих йому міністерств і відомств, визначає, необхідні для цієї мети функції і повноваження і ступінь їхньої відповідальності за впровадження в життя соціальної політики.

забезпечення проведення фінансової, цінової, інвестиційної і податкової політики; політики в сферах праці і зайнятості населення, соціального захисту, утворення, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування. Фінансова, цінова, інвестиційна політика і податки – основні важелі зміцнення єдиного економічного простору в Україні, забезпечення вільного і безперешкодного переміщення товарів і послуг, підтримки конкуренції і вільного підприємництва й економічної діяльності;

Функції КМ є досить широкими і різноманітними. Так, він повинний забезпечувати охорону культурної спадщини народностей і націй України, розвиток культури, стимулювання її розмаїтості, формування комплексної системи підтримки закладів культури, її діячів, професійних об'єднань; реалізовувати програму розвитку утворення, піклуватися про більш ефективне використання його потенціалу, зміцнення його матеріальної бази і т.п.

Розробка і здійснення загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України. Усі ці програми є особливо важливими концептуально прогностичними документами, спрямованими на зміцнення держави, а тому вони мають особливе значення для її соціально-економічного розвитку;

Забезпечення рівних умов розвитку усіх форм власності; здійснення керування об'єктами державної власності відповідно до закону. Положення про необхідність забезпечення рівних умов розвитку усіх форм власності базується на принципах і закономірностях побудови ринкової економіки, закріплених у діючій Конституції України. Керування об'єктами державної власності – одне з основних повноважень КМ. Ці об'єкти визначені законодавчими актами. Так, у відповідності зі ст. 13 КУ, земля, її надра, атмосферне повітря, водні й інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності українського народу. Від його імені права власника здійснюють органи державної влади і місцевого самоврядування.

Розробка проекту закону про Державний бюджет України і забезпечення виконання, затвердженого Верховною Радою України бюджету країни, надання звіту ВРУ про його виконання. Конституція України визначає роль КМ у регламентованої законом діяльності органів державної влади по складанню, розглядові, твердженню і виконанню бюджету.

КМУ не пізніше 15 вересня кожного року повинний представляти в ВРУ проект закону про державний бюджет України на наступний рік разом з доповіддю про хід виконання бюджету за поточний рік. Державний Бюджет України затверджується ВРУ щорічно на період з 1-го січня по 31 грудня, а при особливих обставинах, на інший термін. По закінченні цього терміну КМУ представляє звіт ВРУ про виконання бюджету, що публікується в засобах масової інформації.

Серед найважливіших проблем у сфері бюджету, що дозволяються КМУ – скорочення його дефіциту, запобігання не контрольованого росту витрат над доходами, зміцнення прибуткової частини бюджету і посилення соціальної спрямованості витрат.

Забезпечуючи розробку і прийняття бюджету, КМУ взаємодіє з Національним банком України, спирається на Міністерство фінансів і інші центральні і місцеві органи виконавчої влади. Контроль за використанням засобів бюджету від імені ВРУ здійснює Рахункова палата;

Здійснення заходів для зміцнення обороноздатності і національної безпеки України, цивільного порядку, боротьби зі злочинністю. Під цими повноваженнями мається на увазі система політичних, економічних, соціальних і правових мір, спрямованих на забезпечення еволюційного розвитку суспільства, держави, попередження і запобігання зовнішніх і внутрішніх погроз суспільству і державі.

Потрібно відзначити, що діяльність КМУ в цій сфері підлегла Раді національної безпеки й оборони, що згідно ст. 107 КУ функціонує при Президенті і координує діяльність органів виконавчої влади в сфері національної безпеки й оборони.

Організація і забезпечення здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи. Під зовнішньоекономічною діяльністю розуміють налагодження економічного співробітництва, торгівлі, кредитування і т.п. Під митною справою – стягнення зборів за переміщення вантажів через державний кордон, а також за користування з цією метою дорогами, мостами і спорудженнями і т.п.

Напрямок і координація роботи міністерств, інших відомств і органів виконавчої влади. Це виявляється не тільки участі КМУ в їхньому створенні, перетворенні і ліквідації, але й у визначенні структури, штатів, компетенції, порядку взаємодії, підзвітності і підконтрольності.

Не слід забувати, що КМУ користується правом законодавчої ініціативи і бере активну участь у розробці законопроектів, що створюють правову основу для розвитку ринкових відносин, рішення актуальних економічних і соціальних проблем.

Перелік повноважень КМУ не є вичерпним. Конституцією, законами й актами Президента можуть передбачатися й інші повноваження. Украй необхідним є прийняття закону про Кабінет Міністрів України, що поки ще так і не прийнятий ВРУ.


Питання для самоконтролю


1. Пояснити суть виконавчої влади.

2. Викласти поняття ролі Кабінету Міністрів України.

3. Сформулювати конституційний статус КМУ.

4. Викласти порядок формування КМУ.

5. Розповісти про склад КМУ.

6. Описати загалом функції КМУ.

7. Дати поняття повноважень КМУ.


Питання для самостійного вивчення


1. Розкрити поняття підпорядкованості КМУ.

2. Описати характер відносин Президент – КМУ.

3. Розкрити поняття підконтрольності КМУ.

4. Розкрити поняття підзвітності КМУ.

5. Описати характер відносин ВРУ – КМУ.

6. Підстави припинення повноважень КМУ.

7. Назвати центральні органи державної виконавчої влади.

8. Назвати нормативні акти КМУ.

Тема 12. Судова система України. Судочинство. Конституційний

суд України. Суди загальної юрисдикції


12.1. Судова система України


Реалізуючи принцип поділу державної влади і повідомляючи судову систему однієї з трьох галузей державної влади, Конституція України присвячує Правосуддю VIII роздягнув Основного Закону.

«Правосуддя в Україні, – говориться статті 124 КУ, – здійснюється винятково судами. Делегування функцій судів, а також присвоєння цих функцій іншими органами або посадовими особами не допускається».

Категоричність цього положення викликана необхідністю надалі ніколи більше не допустити тих зловживань і злочинів під прапором правосуддя, які мали місце в Радянській державі часів культу особистості Сталіна.

«...Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі», – говориться далі в ст. 124 КУ.

Судочинство здійснюється Конституційним Судом України і судами загальної юрисдикції.

Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних.

Судові рішення приймаються судами ім'ям України і є обов'язковими до виконання на всій території України. Це положення остаточне закріплює за судовою системою статус самостійної галузі державної влади.

Незалежність і недоторканність суддів гарантується Конституцією і законами України. Суддя без дозволу ВРУ не може бути затриманий або арештований до винесення обвинувального вироку судом

Судді займають посади безстроково, крім суддів Конституційного Суду України і суддів, призначуваних на посаду вперше.

Суддя звільняється з посади органом, що обрав або назначили його у випадках:

  1. закінчення терміну, на який він був обраний або призначений;

  2. досягнення суддею шістдесятьох років;

  3. неможливості виконувати свої повноваження по стані здоров'я;

  4. порушення суддею вимог про несумісність;

  5. порушення суддею присяги;

  6. знаходження законної сили обвинувальним вироком суду щодо нього;

  7. припинення його громадянства;

  8. визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлої;

  9. подача суддею заяви про відставку або про звільнення за власним бажанням;

Повноваження судді також припиняються у випадку його смерті.

Держава забезпечує особисту безпеку суддів і їхніх родин.

«Вплив на суддів будь-яким способом забороняється». Це положення завершує ст. 126 КУ.

Професійні судді не можуть належати ні до політичних партій і профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, займати будь-як оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.

На посаду судді кваліфікаційною комісією суддів може бути рекомендований громадянин України не молодше двадцяти п'яти років, що має вище юридичне утворення і стаж роботи в галузі права не менш, ніж три роки, що проживає в Україні не менш десяти років і що володіє державною мовою.

Захист професійних інтересів суддів здійснюється в порядку, установленому законом (ст. 127 КУ).

На закінчення даного розділу лекції про судову галузь державної влади варто привести пункт перший ст. 129 КУ, де говориться що: «Судді при виконанні правосуддя незалежні і підкоряються лише законові».


12.2. Суди загальної юрисдикції


Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципом териториальності і спеціалізації. Це означає, що в кожній адміністративно-територіальній одиниці країни (район, місто, район у місті) є суд, якому підвідомчі всі діла, що виникають у межах даної території.

Хоча і можливі випадки передачі таким судам справ, що не відносяться до території, що обслуговується. Такі випадки спеціально передбачені відповідними законами.

Що ж стосується спеціалізації, то мається на увазі наявність у складі судів загальної юрисдикції Арбітражного суду, а так само передбачуване введення адміністративних судів і суддів, яким має бути розглядати справи, що випливають із правовідносин між фізичними і юридичними особами з однієї сторони і державою – з іншої. Можливо в перспективі і поява інших спеціалізованих судів.

Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими органами спеціалізованих судів є відповідно вищі суди.

Варто знати, що поняття «вищий судовий орган» не відповідає звичному поняттю вищої інстанції. Вищестоящі суди не є стосовно нижчестоящих судів адміністративно-командною організацією і не наділені правом керувати процесом правосуддя. Їхня роль як вищестоящих судів складається в перегляді рішень нижчестоящих судів по скаргах зацікавлених осіб або протестам прокурора. У цьому змісті, рішення, винесене вищестоящим судом при перегляді справи є обов'язковим для нижчестоящого суду.

Відповідно до закону діють апеляційні і місцеві суди.

Що стосується апеляційних судів, те їхня доля тотожна судам присяжних. Що ж стосується поняття апеляції, то зміст цієї судової установи полягає в тому, що цей суд переглядає рішення нижчестоящої інстанції в повному обсязі, а не окремі моменти, як це має місце в касаційних інстанціях судів.

Створення надзвичайних і особливих судів не допускається, – говориться в ст. 125 КУ.

Судочинство виробляється суддею одноосібно, колегією суддів або судом присяжних.

Основними принципами судочинства є:

  1. законність;

  2. рівність всіх учасників судового процесу перед законом і судом;

  3. забезпечення доведеності винності;

  4. змагальність сторін і воля в представленні ними судові своїх доказів і доведенні перед судом їхньої переконливості;

  5. підтримка державного обвинувачення в суді прокурором;

  6. забезпечення обвинувачуваному в суді права на захист;

  7. гласність судового процесу і його повне фіксування технічними засобами;

  8. забезпечення касаційного й апеляційного оскарження рішень суду, крім випадків, установлених законом;

  9. обов'язковість рішень суду

Законом можуть бути визначені також інші принципи судочинства в судах окремих судових юрисдикцій.

За неповагу до суду і судді винні особи залучаються до юридичної відповідальності.

Стаття 130 КУ встановлює, що «Держава забезпечує фінансування і належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються витрати на зміст судів.

Для дозволу питань внутрішньої діяльності судів діє суддівське самоврядування».


12.3. Конституційний Суд України – інститут правосуддя


Для України, так само як і для всіх республік колишнього Радянського Союзу, Конституційний Суд є абсолютно новим інститутом. Конституція 1996 року визначила статус цього важливого державного інститута, його компетенцію і порядок утворення. Конституційний Суд в Україні не відокремлюється від правосуддя. Однак юрисдикція цього державно-правового інституту настільки специфічна, а роль настільки важлива, що його статусові і діяльності присвячено самостійний розділ Конституції України – XII.

Перший Закон «Про Конституційний Суд України» було прийнято у червні 1992 року. Очевидно, що на той час ані конституційно-правова база, ані наш законодавець не були готові до створення в країні, а тим більш - функціонування цього незвичайного для України нового судового утворення. Було обрано Голову Конституційного Суду України, однак далі цього справа не пішла, оскільки питання потонуло в дискусіях і суперечках про способи формування нового для України органа.

Після прийняття Конституції України (254до/96-ВР) Верховна Рада України 16 жовтня 1996 року прийняла новий Закон «Про Конституційний Суд України» № 422/96-ВР.

Днем народження Конституційного Суду України в тому вигляді, у якому він існує нині, варто вважати 18 жовтня 1996 року, – вважає його Голова В.Скомороха, – коли переважна більшість суддів Конституційного Суду України принесла присягу і зобов'язалася забезпечувати верховенство Конституції України, захищати конституційний лад держави, конституційні права і свободи людини і громадянина [19]. Конституційний Суд України, – говориться в статті 147 Основного Закону, – вирішує питання про відповідність законів і інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України і Законів України. Виходячи з даного установлення, Закон України «Про Конституційний Суд України» (ст. 2) проголошує, що задачею КС України є «…гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України».

Діяльність Конституційного Суду України ґрунтується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повноти і докладності розгляду справ і обґрунтованості прийнятих ним рішень.

Принцип верховенства права вимагає від Конституційного Суду України при рішенні питань, що підпадають під його юрисдикцію, керуватися лише вищими конституційними критеріями, діяти тільки правовими методами і керуватися лише законом.

Принцип колегіальності передбачає рішення будь-яких питань колегіально, відповідно до закону і Регламенту Конституційного Суду України.

Рівноправність суддів Конституційного Суду України полягає в тому, що кожен суддя володіє одним голосом і рівним правом його використання при виконанні своїх суддівських обов'язків.

Гласність роботи Конституційного Суду України забезпечується відкритістю судових здійснень і усністю судового процесу.

Повнота і докладність – це право сторін надавати в розпорядження суду будь-які документи, що представляють інтерес і мають значення для правильного рішення питання, і кореспондуючий з ним обов'язок суду повно і всебічно досліджувати надані сторонами докази на підтвердження своїх позицій.

Для реалізації даного принципу суддя Конституційного Суду України наділений широкими повноваженнями. Він має право зажадати від Верховної Ради України, Президента України, Прем'єр-міністра України, Генерального прокурора України, суддів, органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, посадових осіб, підприємств, установ, організацій усіх форм власності, політичних партій і інших об'єднань громадян, окремих громадян необхідні документи, матеріали й іншу інформацію з питань, що готуються до розгляду Колегією суддів Конституційного Суду України, Конституційним Судом України.

Відхилення від надання пояснень чи відмова від надання документів, матеріалів, інформації судді Конституційного Суду України спричиняють відповідальність винних осіб відповідно до закону.

Суддя Конституційного Суду України має право привселюдно висловлювати свою думку з питань, що стосуються провадження в Конституційному Суді України, лише щодо тих справ, за якими Конституційним Судом України прийнято рішення або дано висновок.

Принцип обґрунтованості рішення Конституційного Суду України припускає мотивацію висновків з посиланням на Конституцію, Закони України, Укази Президента й інші нормативні акти.

«Реалізація Конституційним Судом України своїх повноважень є не чим іншим, як здійсненням правосуддя, – вважає В. Скомороха, - оскільки він разом із судами загальної юрисдикції складає єдину судову владу в Україні. Разом з тим, – затверджує автор, – Конституційний Суд, у межах своєї компетенції, стоїть над судами загальної юрисдикції, що не мають повноважень вирішувати питання про конституційність правових актів, офіційне тлумачення Конституції і законів і т.і.» [20].

На відміну від судів загальної юрисдикції, система яких будується за принципом територіальності і спеціалізації і очолюється Верховним Судом України, Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні.

Слід зазначити, що спроби обмежити компетенцію КС України не припинялися аж до 1999 року. [21] З позиції сьогоднішнього дня легко зважити, що згадані погляди щодо місця і ролі Конституційного Суду України були не чим іншим, як спробою обмежити роль судової влади і, перш за все, Конституційного Суду, переадресувавши деякі з її повноважень президентській гілці влади, всупереч конституційним вимогам.

Державне значення Конституційного Суду України, порядок його формування, функції і повноваження встановлюються безпосередньо Конституцією України. Діяльність КС України докладно регламентується Законом про Конституційний Суд України і Регламентом КС.


Питання для самоконтролю


1. Розкрити поняття судової системи.

2. Суди загальної юрисдикції: поняття, функції.

3. Місцеві суди: організація, юрисдикція.

4. Місцеві суди: функції, повноваження.

5. Створення Конституційного Суду України.

6. Повноваження Конституційного Суду України.


Питання для самостійного вивчення


1. Верховний суд України: функції, повноваження.

2. Президія ВС України: функції, повноваження.

3. Пленум ВС України: функції, повноваження.

4. Секретаріат ВС України: функції, повноваження.

5. Військові суди.

6. Поняття судової палати, судової колегії.


Тема 13. Прокуратура України. Правоохоронні органи


Відповідно до ст. 121 Конституції України та Закону "Про прокуратуру", прокуратура являє собою жорстко централізова­ну єдину систему, до складу якої входять: Генеральна прокурату­ра України, прокуратура Автономної Республіки Крим, обласні, міст Києва і Севастополя (на правах обласних) міські, районні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокуратури, а також війсь­кові прокуратури, до яких належать військові прокуратури ре­гіонів, прокуратура Військово-Морських Сил України (на пра­вах обласних), а також військові прокуратури гарнізонів.

Отже, в сучасний період органи прокуратури в Україні складаються з 27 обласних прокуратур, до складу яких вхо­дять 828 міських, районних, міжрайонних та спеціальних прокуратур. Крім того у 4-х регіонах України діють військові прокуратури.

До складу цих прокуратур входять 10,2 тисячі атестова­них працівників, в тому числі 1,8 тисяч слідчих.

Основними принципами організації і діяльності прокура­тури України є:

здійснення своїх повноважень на підставі Конституції і законів України, незалежно від органів державної влади по­садових осіб, громадських об'єднань та їх органів;

захист прав і свобод людини та громадянина на засадах . їх рівності перед законом;

працівники прокуратури не можуть належати до полі­тичних партій;

діяльність прокуратури здійснюється гласно на під­ставі інформованості Президента України, органів державної влади, громадськості, засобів масової інформації про стан за­конності, боротьби зі злочинністю;

застосування заходів до усунення порушення закону, поновлення порушених прав, притягнення у встановленому законом порядку до відповідальності винних осіб, які допус­тили порушення.

Одночасно законодавство України визначає і гарантії незалежності прокуратури в процесі її діяльності, основними з яких є:

заборона втручання органів державної влади, посадо­вих осіб, об'єднань громадян, засобів масової інформації у діяльність прокуратури за додержанням законів, розслідуван­ня діянь, що містять ознаки злочину;

відповідальність за вплив на працівників прокуратури, який може перешкоджати виконанню ними своїх повноважень;

вимоги прокурора є обов'язковими для виконання всі­ма органами, посадовими особами, підприємствами, устано­вами, організаціями та громадянами і повинні виконуватися у строки, визначені прокурором;

ніхто не має права без дозволу прокурора або слідчого розголошувати матеріали досудового слідства до їх закінчення.

На підставі принципів та гарантій діяльність прокурату­ри законодавчо визначається в Конституції України, Законі "Про прокуратуру" та в інших законах завдання та функції прокуратури.

Зокрема, до завдань цього органу належить захист від не­правомірних посягань:

незалежності України, державного ладу, прав націо­нальних груп і терористичних утворень;

гарантованих Конституцією України і законами прав і свобод людини та громадянина;

основ демократичного устрою країни, її державних ор­ганів, представницьких органів місцевого самоврядування, та органів, які вони утворюють.

Із завдань прокуратури випливає і зміст її функцій. Від­повідно до статті 121 Конституції України на прокуратуру України покладено здійснення таких функцій:

підтримання державного обвинувачення в суді. Проку­рор, який бере участь у розгляді справ у судах, не здійснює на­гляду за діяльністю суду. Додержуючись принципу незалеж­ності суддів і підкорення їх тільки закону, він сприяє виконан­ню вимог закону про всебічний, повний і об'єктивний розгляд справ. Підтримуючи державне обвинувачення прокурор бере участь у дослідженні доказів, подає суду свої міркування щодо застосування кримінального закону та міри покарання підсуд­ному. При цьому прокурор має керуватися вимогами закону і об'єктивною оцінкою зібраних у справі доказів;

представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом;

нагляд за додержанням законів органами, які прово­дять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудового слідства, до складу яких належать органи, визначені в За­коні "Про оперативно-розшукову діяльність" від 18 лютого 1992 року: Міністерство внутрішніх справ, Служба безпеки України, Прикордонні війська України, управління державної охорони, органи державної податкової служби органи і уста­нови Державного департаменту з питань виконання покарань, розвідувального органу Міністерств а оборони України.

У свою чергу, органами дізнання згідно зі ст. 101 Кримі­нального кодексу України є: міліція; податкова міліція; органи безпеки; командири військових частин, з'єднань, начальни­ки військових установ; митні органи; начальники виправно-трудових установ, слідчих ізоляторів, лікувально-трудових профілакторіїв і виховно-трудових профілакторіїв; органи державного пожежного нагляду; органи охорони державного кордону; капітани морських суден, що перебувають у далеко­му плаванні.

До органів досудового слідства, згідно зі статтею 102 Кримінально-процесуального кодексу України, належать: слідчі прокуратури, слідчі органи Міністерства внутрішніх справ, слідчі податкової міліції, слідчі органів Служби без­пеки України;

нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні ін­ших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмежен­ням особистої свободи громадян.

На підставі статті 9* Перехідних положень Конституції України, прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію нагляду за додержанням і застосу­ванням законів та функцію попереднього слідства — до вве­дення в дію законів, що регулюють діяльність державних ор­ганів, щодо контролю за додержанням законів, та до сформу­вання системи досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють її функціонування.

На жаль, такі закони поки що не прийнято. Повнова­ження прокуратури викладені в Законі "Про прокуратуру", проте, слід зазначити, що вони мають бути в переважній час­тині уточнені шляхом приведення їх у відповідність з Конс­титуцією України 1996 року та Перехідними положеннями Основного Закону, зокрема, з пунктами 9 та 13. Ось чому з метою поліпшення забезпечення додержання прав і свобод людини та громадянина, додержання законів з цих питань органами державної влади та органами місцевого самовряду­вання, їх посадовими і службовими особами спільним про­ектом змін до Конституції України пропонується розширити конституційні повноваження прокуратури України. Зокрема, це стосується питань нагляду за додержанням прав і свобод людини і громадянина, законів з цих питань органами дер­жавної влади і місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами.

Основними актами органів прокуратури є: протест, припис, подання і постанова прокурора.

Протест на акт, що суперечить закону, вноситься проку­рором до органу, який видав цей акт, або до органу вищого рівня. Наслідком реагування на протест є скасування акти або приведення його у відповідність з законодавством.

Письмовий припис вноситься у випадках, коли порушен­ня має очевидний характер і може завдати шкоду інтересам держави, підприємства, установам, організаціям, а також гро­мадянам.

Припис підлягає негайному виконанню, про що повідом­ляється прокурору.

Подання стосується усунення порушень закону, причин цих порушень і умов, що їм сприяють, і підлягає невідклад­ному розгляду відповідними органами, посадовими особами, об'єднаннями та їх органами.

У разі порушення закону цими органами або особами, прокурор виносить постанову про дисциплінарне проваджен­ня, провадження про адміністративне правопорушення або порушення кримінальної справи щодо цих осіб.

Відповідно до ст. 122 Конституції України Прокуратуру України очолює Генеральний прокурор України, який призна­чається на посаду за згодою Верховної Ради України на підставі п. 25 ст. 85 та п. 11 ст. 106 Конституції України та звільняється з посади Президентом України без згоди на це парламенту.

У свою чергу, Верховна Рада України може висловити недовіру Генеральному прокуророві України, що має наслід­ком його відставку з посади.

Строк повноважень Генерального прокурора України — п'ять років.

Генеральний прокурор України:

спрямовує роботу органів прокуратури і здійснює кон­троль за їх діяльністю;

призначає першого заступника, заступників Генераль­ного прокурора України, керівників структурних підрозділів, інших працівників цього органу;

затверджує структуру і штатну чисельність підпорядкова­них органів прокуратури, розподіляє кошти на їх утримання;

призначає за погодженням з Верховною Радою Авто­номної Республіки Крим прокурора Автономної Республі­ки Крим та його заступників, а також прокурорів областей, міст Києва і Севастополя, їх заступників, міських, районних, міжрайонних, а також прирівняних до них прокурорів;

відповідно до законів України видає обов'язкові для всіх органів прокуратури накази, розпорядження, затверджує положення та інструкції.

Висновки Генерального прокурора України з питань роз­слідування є обов'язковими для виконання всіма органами дізнання і попереднього слідства.


Питання для самоконтролю


1. Правовий статус прокуратури.

2. Система органів прокуратури в Україні.

3. Основні принципи організації і діяльності прокуратури.

4. Протест. Припис. Подання. Постанова.


Питання для самостійного вивчення


1. Гарантії незалежності прокуратури.

2. Основні акти органів прокуратури.

Тема 14. Місцеві органи державної влади


14.1. Місцеві державні адміністрації


Місцеві державні адміністрації — це державні органи ви­конавчої влади в регіонах, які наділені правом представляти інтереси держави і приймати від її імені розпорядження, що діють на території відповідної адміністративно-територіаль­ної одиниці. Вони працюють за принципом субординації, відповідальності перед Президентом України, Кабінетом Міністрів України, підзвітності та підконтрольності органам виконавчої влади вищого рівня, а також районним і обласним радам у межах, передбачених Законами України "Про місцеві державні адміністрації" від 9 квітня 1999 р.1 і "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 р.

Місцева державна адміністрація є місцевим органом у системі органів виконавчої влади на території відповідної ад­міністративно-територіальної одиниці. Вона виконує повно­важення держаної влади і делеговані їй відповідними радами виконавчі функції через створювані управління, відділи та інші структурні підрозділи та діє під керівництвом голови місцевої державної адміністрації.

Саме місцеві державні адміністрації реалізують принцип поєднання централізації і децентралізації у» здійсненні дер­жавної влади, покладений в основу побудови територіально­го устрою України (ст. 132 Конституції).

Отже, можна зробити висновок, що управління місцеви­ми справами здійснюється через органи державної адмініст­рації в областях і районах, що виступають як периферійні ланки виконавчого апарату, призначаються з центру та фор­муються за участю представницьких органів, що обирають­ся населенням відповідних адміністративно-територіальних одиниць. Такий підхід повною мірою відповідає змісту уп­равління місцевими справами, якого додержується більшість країн сучасного світу.

Відповідно до ст. 119 Конституції України основними за­вданнями місцевих державних адміністрацій у межах відповід­ної адміністративно-територіальної одиниці є: виконання Кон­ституції України, законів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших актів виконавчої влади вищого рівня; забезпечення прав і свобод громадян; виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин — та­кож програм їх національно-культурного розвитку; підготовка та виконання відповідних бюджетів; взаємодія з органами міс­цевого самоврядування; реалізація інших, наданих державою, а також делегованих відповідною радою, повноважень.

Об'єктом діяльності місцевих державних адміністра­цій є соціальна і виробнича інфраструктура як сукупність виробничих підприємств, транспорту, мережі тепло-, водо-, газоенергозабезпечення, системи шляхів, зв'язку, служб об­слуговування населення, закладів охорони здоров'я, торгівлі, освіти, культури, соціального забезпечення та інших.

Місцеві державні адміністрації діють на засадах відпові­дальності перед людиною і державою за результати своєї діяльності; верховенства права; законності, пріоритетності прав та свобод людини і громадянина; гласності; поєднання державних і місцевих інтересів.

Правовий статус місцевих державних адміністрацій вста­новлюється Конституцією України, Законом України "Про місцеві державні адміністрації" та іншими законами. У своїй діяльності місцеві адміністрації керуються також актами Президента України, Кабінету Міністрів, органів виконавчої влади вищого рівня.

Склад місцевих державних адміністрацій формують го­лови місцевих державних адміністрацій.

У межах бюджетних асигнувань, виділених на утримання цих адміністрацій, голови визначають їх структуру.

Примірні переліки управлінь, відділів та інших структур­них підрозділів адміністрації, а також типові положення про них затверджуються Кабінетом Міністрів України.

На підставі постанови Кабінету Міністрів "Про упоряд­кування структури місцевих державних адміністрацій" від 18 травня 2000 р. були затверджені примірні переліки уп­равлінь, відділів та інших структурних підрозділів обласної, Севастопольської міської, районної, районної у місті Севасто­полі державних адміністрацій.

Голови місцевих державних адміністрацій набувають повноважень з моменту призначення.

Повноваження голови місцевої державної адміністрації припиняються Президентом України у разі: порушення ним Конституції і законів України; втрати громадянства, виявлен­ня факту подвійного громадянства; визнання судом недієз­датним; виїзду на проживання до іншої країни; набрання за­конної сили обвинувальним вироком суду; за власною ініціа­тивою Президента України з підстав, передбачених Законом України "Про місцеві державні адміністрації" та законодав­ством про державну службу; висловлення недовіри більшіс­тю (дві третини) голосів відповідної ради; подання заяви про звільнення з посади за власним бажанням.

Президент України також може припинити повноважен­ня голів місцевих державних адміністрацій у разі: прийняття відставки голови відповідної обласної державної адміністра­ції; подання Кабінету Міністрів України з підстав, передба­чених законодавством про державну службу; висловлення недовіри відповідною радою (простою більшістю голосів від складу ради).

Повноваження голів місцевих державних адміністрацій також припиняються у разі їх смерті.

Додаткові повноваження органів виконавчої влади ви­щого рівня можуть передаватися місцевим державним ад­міністраціям Кабінетом Міністрів України за погодженням з Президентом України в межах, визначених Конституцією та законами України. При цьому передача місцевим державним адміністраціям повноважень інших органів повинна супровод­жуватися передачею їм відповідних фінансових, матеріально-технічних та інших ресурсів, необхідних для здійснення цих повноважень.

Місцеві державні адміністрації здійснюють повноважен­ня, делеговані їм обласними і районними радами відповідно до Конституції України в обсязі і межах, передбачених Зако­ном України "Про місцеве самоврядування в Україні".

Місцеві державні адміністрації взаємодіють з Президен­том України, Кабінетом Міністрів, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, іншими органами державної влади. Крім того, обласні державні адміністрації та їх голови в межах своїх повноважень спрямовують діяльність районних державних адміністрацій і їх голів, надають їм до­помогу та здійснюють контроль за їх діяльністю.

Місцеві державні адміністрації також взаємодіють з об­ласними та районними радами. При цьому вони здійснюють функції виконавчо-розпорядчого характеру, пов'язані з вико­нанням повноважень, делегованих їм відповідними радами.

У свою чергу місцеві державні адміністрації підзвітні й " підконтрольні відповідним радам у частині повноважень, де­легованих їм радами.

Місцеві державні адміністрації взаємодіють також з ор­ганами місцевого самоврядування територіальних громад, підприємствами, установами та організаціями, що належать до сфери їх управління, а також до сфери управління мініс­терств та інших центральних органів виконавчої влади.

Нарешті, місцеві державні адміністрації взаємодіють з політичними партіями, громадськими та релігійними органі­заціями, а також із громадянами.

Голова відповідної місцевої адміністрації діє самостійно в межах своєї компетенції. Він очолює державну адмініст­рацію, здійснює керівництво її діяльністю, несе персональну відповідальність" за виконання покладених на адміністрацію завдань і за здійснення нею своїх повноважень. Крім того, він представляє відповідну місцеву адміністрацію у відносинах з іншими державними органами та органами місцевого самов­рядування, громадськими об'єднаннями, підприємствами, ус­тановами та організаціями, громадськими та іншими особами як в Україні, так і за її межами.


Питання для самоконтролю


1. Поняття місцевих державних адміністрацій.

2. Повноваження місцевих державних адміністрацій.

3. Функції місцевих державних адміністрацій.

4. Голова місцевої державної адміністрації.

5. Повноваження голови місцевої державної адміністрації.

Питання для самостійного вивчення


1. Функції голови місцевої державної адміністрації.


Тема 15. Місцеве самоврядування в Україні


У більшості демократичних країн світу організацію вла­ди на місцях, тобто управління місцевими справами, здійс­нюють:

через відповідні місцеві органи виконавчої влади (де­ржавні адміністрації), які призначаються Президентом та ви­щими центральними органами виконавчої влади;

через представницькі та виконавчі органи, які обира­ються населенням відповідних адміністративно-територіаль­них одиниць. Представницькі органи зазвичай мають назву органів місцевого* самоврядування або муніципального уп­равління.

Для з'ясування поняття місцевого самоврядування в Ук­раїні та його особливостей необхідно порівняти зміст понять "місцеве управління" та "місцеве самоврядування".

У юридичній науці часто-густо ці категорії штучно розво­дяться, виходячи з наявності двох різних систем – місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядуван­ня, які функціонують на місцевому рівні.

За такого підходу під місцевим управлінням розуміли дер­жавні органи, які створювалися центром і представляли на місцях державну адміністрацію.

Під місцевим самоврядуванням розуміли місцеві пред­ставницькі органи.

Такий підхід має низку недоліків. По-перше, не можна з'ясувати різницю між цими категоріями, оскільки як дер­жавні адміністрації, так і ради місцевого самоврядування є органами держави; по-друге, не враховується та обстави­на, що функції місцевого самоврядування згідно з Консти­туцією України може виконувати, крім представницьких і виконавчих органів, також територіальний колектив певної адміністративно-територіальної одиниці; по-третє, у багатьох

країнах, зокрема у Великій Британії, взагалі немає представ­ницьких центрів на місцях, внаслідок чого формально можна зробити висновок про те, що у цій країні взагалі немає місце­вого управління.

Подібні недоліки пояснюються тим, що в сучасний пе­ріод відбувається трансформація місцевого самоврядування від класичного його змісту до сучасної моделі.

Річ у тім, що місцеве самоврядування склалося в резуль­таті муніципальних реформ XIX ст., тобто в період переходу від феодалізму до буржуазного ладу. Основою діяльності бур­жуазії завжди були міста, а однією з головних вимог міст було надання їм самостійності в управлінні місцевими справами, забезпечення їм громадівського самоврядування, вільного від нагляду та втручання з боку органів центральної влади.

Саме тому з середини XIX ст. таке управління на місцях іменували місцевим самоврядуванням, що відповідало реаліям того часу.

Існували такі основні моделі (системи) місцевого само­врядування, які відповідали основним правовим системам того часу: англосаксонська (англійська) та континентальна (французька).

Сутність англосаксонської системи полягає в тому, що за основу взято теорію природних прав людини та громадянського суспільства. Згідно з цим місцеві органи виступають на певній території автономно, у межах своїх повноважень; немає безпосередньої підпорядкованості нижчих органів вищим; на, місцях немає уповноважених центральних органів влади, які опікуються місцевими представницькими органами; населен­ня має право обирати окремих посадових осіб; контроль за діяльністю місцевих органів мають право здійснювати окремі міністерства та судові органи.

Така система склалася у Великій Британії починаючи з середніх віків, а також у США, Канаді, Австралії, Швей­царії та ін.

Проте у більшості країн світу (континентальна Євро­па, Латинська Америка, Близький Схід) було впроваджено в життя континентальну (французьку) модель самовряду­вання. Особливістю її є те, що вона заснована на сполученні безпосереднього державного управління (префекти, державні адміністрації) на місцях та місцевого самоврядування. Представники державної адміністрації в межах адміністративно-територіальних одиниць здійснюють нагляд за діяльністю місцевих представницьких органів. Крім того, така система місцевого самоврядування може характеризуватися певною підпорядкованістю нижчих ланок вищим.

У деяких країнах (Австрія, Німеччина, Японія) місцеве самоврядування будується на основі сполучення цих систем. ,- У другій половині XX ст. з'явилася "радянська" модель місцевого самоврядування, яка принципово відрізнялася від двох вище згаданих моделей, оскільки в її основу було покладено принципи поєднання влад та повновладдя представни­цьких органів на певній території; проведення у життя актів центральних органів державної влади; ієрархічна субпідпорядкованість усіх ланок радянської системи. Цю модель було впроваджено в усіх колишніх соціалістичних країнах Східної Європи, Азії, на Кубі та ін.

У сучасний період країни Східної Європи відмовилися від цієї моделі, взявши за основу континентальну модель місцевого самоврядування як найбільш близьку їхнім правовим системам.

На підставі проаналізованих моделей виникло багато концепцій місцевого самоврядування, серед яких у сучасний період застосовуються три – громадівська, державницька та теорія муніципального дуалізму.

Згідно з громадівською теорією місцевого самоврядуван­ня остання розглядається як самостійна форма публічної влади (муніципальна або місцева влада), суб'єктом якої є тери­торіальний колектив-елемент громадянського суспільства.

Державницька теорія виходить з того, що місцеве са­моврядування є однією з форм (поряд з територіальною автономією) децентралізації державної влади на рівні тери­торіальних колективів, а правоздатність останніх на само­стійне вирішення питань місцевого значення трактується її прихильниками як така, що походить виключно від держави. Звідси джерелом місцевого самоврядування визнається не територіальний колектив, а держава.

Нарешті, теорія муніципального дуалізму (громадівсько-державницька теорія) визнає ознаки місцевого самовряду­вання незалежними від держави лише при розв'язанні суто господарських та громадських справ, а в політичній сфері вони розглядаються як органи держави, що виконують дер­жавні функції.

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що сучасні те­орії місцевого самоврядування вирішують по суті одну й ту саму проблему — централізації, або деконцентрації, та децен­тралізації державної влади на місцях.

Отже, навряд чи на практиці можна провести чітку межу між функціями державного управління і місцевого самовря­дування, оскільки ці органи зазвичай здійснюють не лише місцеві функції, а й вирішують певне коло завдань, які ви­пливають з централізованого державного управління.

Сучасна політична наука розглядає місцеве управління з урахуванням таких категорій, як "деконцентрація" і "де­централізація". Деконцентрація — це передача повноважень службовцям, які призначаються центральною владою, а та­кож дроблення влад певного рівня. Децентралізація полягає в передачі центром окремих власних повноважень місцевим органам.

Поряд із деконцентрацією та децентралізацією існує і так звана деволюція, яка має регіональний характер і асоціюється з делегуванням центральним урядом повноважень не всім, а деяким місцевим органам при певному збереженні суверені­тету центру. При цьому розрізняють законодавчу деволюцію (передача права видавати закони органом певного регіону) та адміністративну деволюцію (передача права здійснювати за­кони і політику, які встановлюються центром, конкретизуючи їх щодо специфіки певного регіону).

У сучасний період розширення сфери послуг, які нада­ються демократичними державами своїм громадянам, спри­чиняє подвійний вплив на функціонування місцевого управ­ління. З одного боку, посилюється роль і відповідальність місцевих органів у реалізації урядових програм, а звідси й політики уряду на місцях, зокрема, в наданні різних послуг населенню, що в свою чергу визначає заінтересованість дер­жави в ефективному функціонуванні місцевого управління, підвищенні впливу місцевих органів на політичні процеси в цілому; з іншого, — посилилася інтеграція місцевих органів у державний механізм, що призводить до втрати місцевим самоврядуванням максимальної самостійності.

Місцеве державне управління — це владний вплив держа­ви на різноманітні суспільні процеси в межах адміністратив­но-територіальних одиниць, який здійснюється державними органами виконавчої влади та посадовими особами, що при­значаються центральною владою і підзвітні їй.

Місцеве самоврядування — це право населення адміністра­тивно-територіальних одиниць безпосередньо або через об­рані ними органи місцевого самоврядування вирішувати в межах Конституції і законів значну частину державних і гро­мадських справ.

Яка ж з вище перелічених теорій місцевого самовряду­вання стала основою для створення законодавства про місце­ве самоврядування в Україні?

Україна, як і інші країни СНД, пройшла складний шлях переходу від "радянської" моделі так званого "громадського самоврядування" до створення власної законодавчої бази, яка базувалася на сучасного місцевого самоврядування.


Питання для самоконтролю


1. Поняття місцевого самоврядування.

2. Територіальна громада.

3. Принципи організації і функціонування органів місцевого самоврядування в Україні.

4. Форми безпосереднього здійснення місцевого самоврядування.



Питання для самостійного вивчення


1. Порядок формування органів МС.

2. Передача функцій державної виконавчої влади органам місцевого самоврядування.

3. Представницькі органи в областях, районах, м. Києві і м. Севастополі. Гарантії прав місцевого самоврядування.


Тема 16. Політично-територіальний устрій

Автономної Республіки Крим


Автономія (грец. autovomea — незалежність) у політико-правовому значенні – це форма самоврядування частини території унітарної, а іноді федеративної держави – тери­торіальна автономія. Автономна територіальна одиниця, як правило, самостійна у вирішенні питань місцевого значення у межах, встановлених центральною владою. У цих рамках на­селення автономної одиниці користується правами самовря­дування, зазвичай ширшими, ніж права адміністративно-те­риторіальних одиниць. Представницький орган автономного утворення представляє специфічні інтереси його населення.

Останніми роками поняття автономії трактується досить широко – як процес налагодження відносин між національностями, спільне вирішення і участь у прийнятті рішень.

Звідси, у широкому значенні слова автономія розуміється як надання будь-якій частині держави або окремим п части­нам (областям, землям) певної форми самостійності, внут­рішнього самоврядування.

Проте є й нові підходи, згідно з якими можна говорити про розуміння автономії у вузькому значенні слова, залеж­но від того, компактно чи розрізнено мешкають національні меншини. На підставі цього критерію існують три концепції автономії в сучасному світі: персональна, кооперативна та національно-територіальна (територіальна)1.

Персональна автономія використовується тоді, коли на­ціональні меншини розпорошені (Швеція, Норвегія, Фінлян­дія). Ця форма автономії бере свій початок з культурно-національної автономії, проте в сучасний період представники меншин все частіше беруть участь у діяльності центральних органів держави.

Корпоративна автономія пов'язана з певними лінгвістич­ними спільнотами, яким надаються місця у державному апа­раті, а державні службовці іншої національності зобов'язані знати мову місцевого населення.

Національно-територіальна (територіальна) автономія здійснюється лише у випадках компактного розселення на­ціональних меншин.

У науці конституційного права розрізняють дві форми такої автономії – політичну (законодавчу) та адміністратив­но-національну.

При політичній автономії її органи в межах наданої їм компетенції мають право приймати відповідні нормативно-правові акти тощо. Ця форма автономії існує в Гренландії і на Фарерських островах у Данії, країні Басків та Каталонії в Іспанії, на Корсиці, у Франції, на Аландських островах (Фінляндія), Азорських островах (Португалія), в Курдистані (Ірак), на Філіппінах (Мінданао).

Поряд з політичною існує адміністративно-національна автономія; вона широко використовується у Китаї, де 8% на­ціональних меншин проживають на 50—60% території країни. В КНР налічується 104 автономні райони, 29 автономних ок­ругів і 70 автономних повітів.

В автономних утвореннях формуються такі самі органи, як у звичайних адміністративно-територіальних одиницях.

Конституційно-правовий статус Автономної Республіки Крим було визначено в Основному Законі Автономії.

21 жовтня 1998 р. на другій сесії Верховної Ради Авто­номної Республіки Крим було прийнято нині чинну Конс­титуцію Автономної Республіки Крим. За Законом України "Про затвердження Конституції Автономної Республіки Крим" вона набрала чинності одночасно з зазначеним Зако­ном від 23 грудня 1998 р.

Конституція Автономної Республіки Крим складається з преамбули, 5 розділів, 9 глав та 48 статей:

Преамбула.

Розділ І. Загальні засади.

Глава 1. Конституційні основи статусу та повноваження Автономної Республіки Крим і гарантії Автономної Респуб­ліки Крим.

Глава 2. Територія, символи і столиця Автономної Рес­публіки Крим.

Глава 3. Забезпечення прав і свобод громадян України, прав національностей в Автономній Республіці Крим.

Глава 4. Забезпечення безпечних і здорових умов життя населення. Охорона навколишнього природного середовища.

Розділ II. Повноваження Автономної Республіки Крим.

Глава 5. Основні повноваження Автономної Республіки Крим.

Розділ III. Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим. Правосуддя і прокуратура в Автономній Республіці Крим.

Глава 6. Верховна Рада Автономної Республіки Крим.

Глава 7. Рада міністрів Автономної Республіки Крим.

Глава 8. Правосуддя та органи прокуратури в Автономній Республіці Крим.

Розділ IV. Місцеве самоврядування в Автономній Рес­публіці Крим.

Глава 9. Правові основи місцевого самоврядування в Ав­тономній Республіці Крим.

Розділ V. Гарантії статусу і повноважень Автономної Рес­публіки Крим.

Згідно зі ст. 134 Розділу X Основного Закону України розділу Автономна Республіка Крим є невід'ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конс­титуцією України, вирішує питання, віднесені до її відання.

Вона має Конституцію Автономної Республіки Крим, яку приймає Верховна Рада Автономної Республіки Крим та затверджує Верховна Рада України не менш як половиною від її конституційного складу.


Питання для самоконтролю


1. Принципи політико-територіального пристрою України.

2. Автономія в Україні.

3. Конституційно-правовий статус АРК.

4. Конституція АРК.

5. Пріоритет загальнонаціонального права


Питання для самостійного вивчення


1. Поєднання унітаризму і федералізму.

2. Органи влади АРК, їх функції і повноважень.

3. Представництво Президента України в Криму.



Тема 17. Суспільне життя в Україні. Політичні партії


17.1. Поняття та законодавчі основи створення та діяльності політичних партій

Згідно зі ст. 36 КУ “Громадяни України мають право на свободу об’єднання в політичні партії та суспільні організації для здійснення та захисту своїх прав та свобод і задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних, ті інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та суспільного порядку, охорони здоров’я населення чи захисту прав і свобод інших людей.

Політичні партії в Україні сприяють формуванню та вираженню політичної волі громадян, приймають участь в виборах. Членами політичних партій можуть бути тільки громадяни України. Обмеження відносно членства в політичних партіях встановлюються винятково чинною Конституцією та законами України.

Ніхто не може бути примушений до вступу в будь яке об’єднання громадян чи обмежений в правах за приналежність чи не приналежність до політичних партій чи суспільних організацій”.

Законодавчою основою створення та діяльності політичних партій також є Закон України “Про політичні партії в Україні” від 05.04.01. № 2365-ІІІ.

Політична партія – це зареєстроване згідно з законом добровільне об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.

Політичні партії провадять свою діяльність відповідно до Конституції України, цього Закону, а також інших законів України та згідно із партійним статутом, прийнятим у визначеному цим Законом порядку.

Політичні партії в Україні створюються і діють тільки із всеукраїнським статусом.

Політичні партії є рівними перед законом.

Органам державної влади, органам місцевого самоврядування, їх посадовим особам заборонено виокремлювати у своєму ставленні певні політичні партії чи надавати їм привілеї, а також сприяти політичним партіям, якщо інше не передбачено законом, у провадженні їх діяльності.

Втручання з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування або їх посадових осіб у створення і внутрішню діяльність політичних партій та їх місцевих осередків забороняється, за винятком випадків, передбачених цим Законом.

Утворення і діяльність політичних партій забороняється, якщо їх програмні цілі або дії спрямовані на:

1) ліквідацію незалежності України;

2) зміну конституційного ладу насильницьким шляхом;

3) порушення суверенітету і територіальної цілісності України;

4) підрив безпеки держави;

5) незаконне захоплення державної влади;

6) пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової чи релігійної ворожнечі;

7) посягання на права і свободи людини;

8) посягання на здоров’я населення.

Політичні партії не можуть мати воєнізованих формувань.

Діяльність політичної партії може бути заборонена лише за рішенням суду. В першій інстанції справу про заборону політичної партії розглядає Верховний Суд України.


17.2. Реєстрація та права політичних партій


Реєстрацію політичних партій здійснює Міністерство юстиції України.

Для реєстрації політичної партії до Міністерства юстиції України разом з заявою подаються:

1) статут і програма політичної партії;

2) протокол установчого з’їзду (конференції, зборів)

політичної партії із зазначенням дати і місця його проведення, кількості учасників, які проголосували за створення політичної партії;

3) підписи громадян України, зібрані відповідно до вимог цього Закону на підтримку рішення про створення політичної партії та засвідчені особами, які збирали підписи;

4) відомості про склад керівних органів політичної партії;

5) платіжний документ, що посвідчує внесення реєстраційного збору;

6) назва та адреса банківської установи, в якій політична партія відкриватиме рахунки.

Міністерство юстиції України здійснює реєстрацію політичної партії після перевірки поданих матеріалів.

Після реєстрації політична партія набуває статусу юридичної особи.

Розмір реєстраційного збору встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Політична партія протягом шести місяців з дня реєстрації забезпечує утворення та реєстрацію в порядку, встановленому цим Законом, своїх обласних, міських, районних організацій у більшості областей України, містах Києві, Севастополі та в Автономній Республіці Крим.

Реєстрація обласних, міських і районних організацій або інших структурних утворень, передбачених статутом партії, здійснюється відповідними органами юстиції Міністерства юстиції України, якщо інший порядок не передбачений законом, лише після реєстрації політичної партії Міністерством юстиції України. Після реєстрації обласних, міських та районних організацій політичних партій вони можуть набувати статусу юридичної особи, якщо це передбачено статутом партії.

Первинні осередки політичної партії, яким статутом політичної партії не надається право юридичної особи, легалізують свою діяльність шляхом письмового повідомлення про утворення до відповідного органу юстиції Міністерства юстиції України в 10-денний строк з часу їх утворення. Про своє утворення первинні осередки політичної партії повинні у вказаний строк повідомити також відповідні місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. (Статтю 11 доповнено частиною згідно із Законом N 2748-IV від 06.07.2005)

Відповідний орган юстиції Міністерства юстиції України, прийнявши документи про легалізацію, протягом трьох годин видає довідку про легалізацію первинних осередків політичної партії. (Статтю 11 доповнено частиною згідно із Законом N 2748-IV від 06.07.2005)

Органи, що здійснюють реєстрацію політичних партій та їх обласних, міських, районних організацій або інших структурних утворень, передбачених статутом партії, ведуть відповідні реєстри. Форму реєстрів затверджує Міністерство юстиції України.

Міністерство юстиції України, його відповідні органи після реєстрації видають політичній партії, обласній, міській, районній організації партії або іншим структурним утворенням, передбаченим статутом партії, реєстраційне свідоцтво встановленого Кабінетом Міністрів України зразка.

Політична партія щорічно інформує Міністерство юстиції України про обласні, міські, районні організації партії або інші структурні утворення, передбачені статутом партії. Політична партія також інформує Міністерство юстиції України про зміни назви, програми, статуту, керівних органів партії, їх адреси та місцезнаходження у тижневий строк після прийняття рішень з цих питань.

Міністерство юстиції України оприлюднює щорічно список зареєстрованих політичних партій, їх юридичні адреси.

Протягом 30 днів з моменту надходження документів, зазначених у пунктах 1-6 цієї статті, Міністерство юстиції України приймає рішення про реєстрацію або відмову у реєстрації політичної партії. Цей строк може бути продовжений Міністерством юстиції України у разі потреби, але не більше ніж на 15 днів.

У реєстрації політичної партії може бути відмовлено, якщо документи, подані для реєстрації політичної партії, не відповідають Конституції, цьому та іншим законам України.

Реєструючі органи, зазначені у частині п’ятій цієї статті, приймають рішення про реєстрацію обласних, міських, районних організацій або інших структурних утворень політичної партії, передбачених статутом партії, протягом 10 днів з дня надходження письмової заяви від них, завіреної керівним органом політичної партії.

До заяви додаються:

копія статуту політичної партії;

протокол установчих зборів або конференції, на яких було утворено обласну, міську, районну організацію або інше структурне утворення політичної партії.

У разі відмови в реєстрації Міністерство юстиції України та його органи юстиції повинні надати заявникові своє письмове вмотивоване рішення.

Рішення Міністерства юстиції України чи його органу юстиції щодо реєстрації або неприйняття будь-якого рішення з цього питання може бути оскаржене до суду.

Відмова у реєстрації не є перешкодою у повторному зверненні про реєстрацію.

Політичні партії мають право:

1) вільно провадити свою діяльність у межах, передбачених Конституцією України, цим Законом та іншими законами України;

2) брати участь у виборах Президента України, до Верховної Ради України, до інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб у порядку, встановленому відповідними законами України;

3) використовувати державні засоби масової інформації, а також засновувати власні засоби масової інформації, як передбачено відповідними законами України;

4) підтримувати міжнародні зв’язки з політичними партіями, громадськими організаціями інших держав, міжнародними і міжурядовими організаціями, засновувати (вступати між собою у) міжнародні спілки з додержанням вимог цього Закону;

5) ідейно, організаційно та матеріально підтримувати молодіжні, жіночі та інші об’єднання громадян, подавати допомогу у їх створенні.

Політичним партіям гарантується свобода опозиційної діяльності, у тому числі:

можливість викладати публічно і обстоювати свою позицію з питань державного і суспільного життя;

брати участь в обговоренні та оприлюднювати і обгрунтовувати критичну оцінку дій і рішень органів влади, використовуючи для цього державні і недержавні засоби масової інформації в порядку, встановленому законом;

вносити до органів державної влади України та органів місцевого самоврядування пропозиції, які обов’язкові для розгляду відповідними органами в установленому порядку.

Політичні партії можуть підтримувати зв’язки з політичними партіями, громадськими організаціями інших держав, міжнародними і міжурядовими організаціями, укладати угоди про співробітництво і здійснювати інші заходи, які не суперечать законам і міжнародним угодам України. Політичні партії не можуть укладати угоди, які ставлять політичну партію в підпорядковане або залежне становище щодо будь-якої іншої іноземної організації чи політичної партії.

Політичні партії можуть засновувати міжнародні спілки чи вступати до таких спілок, статутами яких передбачено створення лише консультативних або координаційних центральних органів.


Питання для самоконтролю


1. Законодавчі основи суспільного життя в Україні.

2. Законодавчі основи створення та діяльності політичних партій.

3. Поняття політичної партії.

4. Гарантії діяльності політичних партій.

5. Обмеження щодо утворення і діяльності політичних партій.

6. Реєстрація та права політичних партій.


Питання для самостійного вивчення


1. Види суспільних об’єднань громадян за національною, культурною, економічною, соціальною, політичною та іншими ознаками.

2. Реалізація політичних прав громадян.

3. Державне фінансування політичних партій.

4. Державний контроль за діяльністю політичних партій.


Індивідуальне завдання


Змістовий модуль 1. Конституція України в період трансформаційних змін в суспільстві


Дайте відповіді на питання:

1. Конституційне право – провідна галузь національного права. Поняття. Предмет.

2. Верховна Рада України – вищий представницький орган. Функції.

Вирішить задачу:

Верховна Рада прийняла Закон та направила його Президентові та прем’єр - міністру для підписання. Прем’єр-міністр скористався правом “вето” та повернув Закон Верховній Раді для доопрацювання.

Дайте оцінку діям учасників, щодо конституційності їх дій.

Виконайте тестові завдання:

1. Україна:

а) федерація;

б) унітарна держава;

в) конфедерація.


2. Норми Конституції України:

а) потребують посилання на закони Верховної Ради;

б) потребують посередництва інших законів;

в) є нормами прямої дії.


Змістовий модуль 2. Основи державного та суспільного ладу в Україні


Дайте відповіді на питання:

1. Конституційний принцип розподілу влади.

2. Верховна Рада України – вищий представницький орган. Функції.

Вирішить задачу:

Верховна Рада прийняла Закон та направила його Президентові та прем’єр - міністру для підписання. Прем’єр-міністр скористався правом “вето” та повернув Закон Верховній Раді для доопрацювання.

Дайте оцінку діям учасників, щодо конституційності їх дій.

Виконайте тестові завдання:

1. Збройні сили України згідно з Конституцією використовуються для:

а) захисту суверенітету України;

б) забезпечення державної безпеки;

в) придушення страйків.


2. Норми Конституції України:

а) потребують посилання на закони Верховної Ради;

б) потребують посередництва інших законів;

в) є нормами прямої дії.


Питання для підготовки до екзамену


1. Поняття конституційного права.

2. Система конституційного права.

3. Інститути конституційного права

4. Метод правового регулювання конституційного права.

5. Конституційне право і його роль в побудові правової держави.

6. Відносини, що визначають основні принципи функціонування держави.

7. Відносини складаючи основи народовладдя.

8. Народний суверенітет.

9. Відносини, що розкривають державу, як організацію влади народу для народу.

10. Етапи розвитку української конституційності.

11. Зборовська угода.

12. Березневі статті.

13. Конституція Пилипа Орлика.

14. Універсали Центральної Ради.

15. Тимчасова інструкція Генеральному секретаріату.

16. Конституція УНР.

17. Закони про тимчасовий державний устрій України.

18. Декларація про державний суверенітет і Акт незалежності.

19. Сучасний конституційний процес України.

20. Державні символи України.

21. Визначення конституції.

22. Загальна характеристика Конституції 28 червня 1996 р., її соціальні функції.

23. Об'єкти конституційного регулювання.

24. Форма і структура конституції. Дія конституції.

25. Народовладдя: суть і правові основи.

26. Державна влада і принцип розділення влади.

27. Місцеве самоврядування: поняття, принципи організації і діяльності.

28. Громадські організації, ЗМІ, конституційне регулювання економічних відносин.

29. Державна мова і державна символіка.

30. Права людини і громадянина.

31. Класифікація прав і обов'язків.

32. Обмеження і гарантії щодо прав і свобод.

33. Поняття громадянства. Закон України про громадянство.

34. Порядок придбання і припинення українського громадянства.

35. Режим іноземців в Україні. Притулок, висилка з країни і видача іноземній державі.

36. Особисті цивільні права і обов'язки в Україні. Право на життя і фізичну недоторканість.

37. Свобода думки і совісті.

38. Таємниця приватного життя і комунікації.

39. Недоторканість житла. Свобода пересування і поселення.

40. Політичні права і свободи українських громадян.

41. Право участі в управлінні суспільством і державою.

42. Виборче право, право на об'єднання, свобода союзів і асоціацій.

43. Свобода зборів і маніфестацій.

44. Право і обов'язок захищати країну і конституційний лад.

45. Соціально-економічні і культурні права і свободи в Україні.

46. Право приватної власності.

47. Право на труд і на відпочинок.

48. Права на соціальне забезпечення, на охорону здоров'я, житло, освіту.

49. Статус народного депутата.

50. Професійний характер роботи парламентарів. Депутатський імунітет.

51. Верховна Рада – єдиний законодавчий орган влади в Україні.

52. Порядок формування Верховної Ради.

53. Організація роботи парламенту.

54. Функції законодавчого органу влади.

55. Коло питань державного що визначається виключно законами.

56. Структура Верховної Ради. Постійні комітети, підкомітети, тимчасові комісії.

57. Голова Верховної Ради, його заступники.

58. Депутатські об’єднання, фракції, групи.

59. Організація законодавчого процесу.

60. Право законодавчої ініціативи.

61. Шлях проходження законопроекту.

62. Стадії законодавчого процесу. Прийняття законодавчого рішення.

63. Порядок набирання чинності прийнятих законопроектів.

64. Статус Президента України, як глави держави.

65. Порядок обрання Президента України, порядок вступу на пост, клятва.

66. Функції Президента у формуванні Кабінету Міністрів.

67. Повноваження Президента України.

68. Недоторканість Президента України.

69. Адміністрація Президента України. Структура і порядок формування. Функції і повноваження.

70. Право Президента створювати, перетворювати і ліквідувати центральні органи виконавчої влади.

71. Припинення повноважень Президента України. Імпічмент.

72. Кабінет Міністрів України – центральний орган виконавчої влади.

73. Порядок формування і структура Кабінету Міністрів.

74. Повноваження Кабінету Міністрів.

75. Порядок підготовки, подачі, проходження і затвердження державного бюджету України.

76. Взаємовідносини КМ України з Верховною Радою.

77. Президент і КМ України.

78. Взаємовідносини КМ України з Національним Банком України.

79. Припинення повноважень КМ України.

80. Виборче право в Україні.

81. Порядок і терміни призначення виборів.

82. Виборчі округи і виборчі дільниці.

83. Передвиборна агітація.

84. Референдуми і дорадчі опити в Україні.

85. Закон України про референдум.

86. Поняття місцевого самоврядування.

87. Територіальна громада.

88. Принципи функціонування органів місцевого самоврядування в Україні.

89. Форми безпосереднього здійснення місцевого самоврядування.

90. Порядок формування органів МС.

91. Делегування функцій державної виконавчої влади органам Місцевого Самоврядування.

92. Представницькі органи в областях, районах, Києві і Севастополі.

93. Гарантії прав Місцевого Самоврядування.

94. Обласні, районні, міські (Київ, Севастополь) державні адміністрації.

95. Підлеглість органів місцевої Державної адміністрації вищим органам виконавчої влади.

96. Порядок призначення керівників підрозділів адміністрацій на місцях. Конкурсний характер заміщення вакантних посад в органах місцевої державної влади.

97. Функції і повноваження місцевих адміністрацій.

98. Взаємовідношення органів місцевого самоврядування і державних адміністрацій.

99. Принципи політико-територіального устрою України.

100. Особливий статус міст Києва і Севастополя.

101. Поєднання унітаризму і федералізму.

102. Автономна Республіка Крим – невід'ємна складова частина України.

103. Конституція АРК. Пріоритет загальнонаціонального права.

104. Органи влади АРК, їх функції і повноваження.

105. Представництво Президента України в Криму.

106. Функції і повноваження судів.

107. Незалежність судів.

108. Судова система в Україні.

109. Правове положення суддів в Україні.

110. Порядок формування Верховного суду і вищих спеціалізованих судів.

111. Основні принципи судочинства.

112. Конституційний Суд України основи конституційного контролю.

113. Порядок утворення, функції і повноважень Конституційного Суду.

114. Соціальне значення і політична роль Конституційного Суду України.

115. Прокуратура України. Функції і повноваження.

116. Порядок призначення Генерального Прокурора України, прокурорів областей, міст, районів.

117. Органи внутрішніх справ України.

118. Міліція. Її задачі і види.

119. Служба безпеки України.

120. Адвокатура.

121. Роль і соціальне призначення в суспільстві і системі правосуддя.


Список літератури


Основна:


1. Акт проголошення незалежності України (від 27.08.1991 р.) // Голос України. – № 8. – С. 2

2.Годованець В.Ф. Конституційне право України: Конспект лекцій.-К.: МАУП, 2000.-216 с.

3. Декларація про державний суверенітет Української РСР. К., 1990. 8 с.

4. Закон Украины „О выборах Президента Украины” (від 5 марта 1999 г.) // Ведомости Верховной Рады Украины. № 14. – Ст. 37.

5. Законодательство Украины о местном самоуправлении: сборник нормативных актов. Х.: Одиссей, 1999. 287 с.

6. Закон України „Про судоустрій” // Відомості Верховної Ради України. – № 28, 39. – Ст. 57.

7. Закон України „Про статус суддів” (від 15 грудня 1992 р.) // Відомості Верховної Ради України. № 3. – Ст. 45.

8. Закон Украины „О государственной службе” (от 16 декабря 1993 г.) // Ведомости Верховной Рады Украины. № 52. – Ст. 41.

9. Закон України „Про Конституційний Суд України” (від 16.12.1996 р.) // Відомості Верховної Ради України. – № 49. – Ст. 457.

10. Закон України „Про прокуратуру” (від 5 листопада 1991 р.) // Відомості Верховної Ради України. № 53. Ст. 793.

11. Закон України „Про міліцію” (від 20.12.1992 р.) // Відомості Верховної Ради України. № 4. Ст. 20.

12. Закон України „Про Службу безпеки України” (від 25.03.1992 р.) // Відомості Верховної Ради України. № 27. – Ст. 57.

13. Закон Украины „Об оперативно-розыскной деятельности” (от 18.02.1992 г.) // Ведомости Верховного Совета Украины. № 22. – Ст. 246.

14. Закон України „Про нотаріат” (від 02.09.1993 р.) // Відомості Верховної Ради України. – № 39. – Ст. 383.

15. Закон Украины „Об адвокатуре” (от 19.12.1992 г.) // Відомості Верховної Ради України. 1993. № 9. Ст. 62.

16. Закон Украины „О государственной службе” (от 16.12.1993 г.) // Ведомости Верховного Совета Украины. – № 52. – Ст. 490.

17. Закон Украины „О местных государственных администрациях” (от 09.04.1999 г.) // Ведомости Верховного Совета Украины. – № 20–21. – Ст. 190.

18. Закон Украины „О местном самоуправлении в Украине”, (от 21.05.1997 г.) // Ведомости Верховного Совета. – № 24. – Ст. 23.

19. Касинюк Л.А. Основы конституционного права Украины: Навчальний посібник. – Харьков: Одиссей, 1998. – 88 с.

20. Конституція України (від 28 червня 1996 р.) // Офіційне видання Верховної Ради України. К.: I.В.А., 1996. 52 с.

21. Конституция Украины: Официальный перевод на русский язык. Учебник К.: Юринком, 1996. 80 с.

22. Конституційне судочинство в Україні: законодавство та практика застосування: Навчальний посібник.-Х. : Консум, 2002.- 832 с.

23. Лазарев В.В. Конституционное право: Учебник.-М.: Юристъ, 1999.-592 с.

24.Чиркин В.Е. Основы конституционного права: Учебное пособие, М.: Манускрипт, 1996.-272 с.


Додаткова:


1. Вибори ’98. Як голосувала Україна. Підсумкова інформація про 30 партій та виборчих блоків, 225 одномандатних округів / Упоряд.: Ю. Марченко, О. Телемко. К.: К.І.С., 1998. 336 с.

2. Конституційне право України: Підручник / За ред. В.Ф. Погорілка.  К.: Наукова думка, 2000. 735 с.

3. Копыленко А. Е. Украинская идея Грушевского. История и современность: Учебник. К.: Либідь, 1991. С. 116-128.

4. Мелащенко В.Ф. Основи конституційного права України: Навчальний посібник. К.: Вентурі, 1995. 239 с.

5. Мироненко О.М. Історія Конституції України: Підручник. К.: Ін Юре, 1997. 58 с.

6. Погорілко В., Малишко М. Стратегія і тактика законотворення // Віче. 1993. № 4.

7. Резніченко С.В. Договір у системі джерел конституційного права України: Підручник. О.: АстроПринт, 1999. 136 с.

8. Субтельний О. Україна: Історія: Підручник. К.: Дніпрова хвиля, 1993. С. 437-438.

9. Тодыка Ю.Н. Основы конституционного строя Украины: Учебник.  Х.: Факт, 1999. 320 с.

hello_html_1fdc2468.gif


Автор
Дата добавления 09.05.2016
Раздел Обществознание
Подраздел Конспекты
Просмотров224
Номер материала ДБ-072622
Получить свидетельство о публикации

"Инфоурок" приглашает всех педагогов и детей к участию в самой массовой интернет-олимпиаде «Весна 2017» с рекордно низкой оплатой за одного ученика - всего 45 рублей

В олимпиадах "Инфоурок" лучшие условия для учителей и учеников:

1. невероятно низкий размер орг.взноса — всего 58 рублей, из которых 13 рублей остаётся учителю на компенсацию расходов;
2. подходящие по сложности для большинства учеников задания;
3. призовой фонд 1.000.000 рублей для самых активных учителей;
4. официальные наградные документы для учителей бесплатно(от организатора - ООО "Инфоурок" - имеющего образовательную лицензию и свидетельство СМИ) - при участии от 10 учеников
5. бесплатный доступ ко всем видеоурокам проекта "Инфоурок";
6. легко подать заявку, не нужно отправлять ответы в бумажном виде;
7. родителям всех учеников - благодарственные письма от «Инфоурок».
и многое другое...

Подайте заявку сейчас - https://infourok.ru/konkurs


Выберите специальность, которую Вы хотите получить:

Обучение проходит дистанционно на сайте проекта "Инфоурок".
По итогам обучения слушателям выдаются печатные дипломы установленного образца.

ПЕРЕЙТИ В КАТАЛОГ КУРСОВ


Идёт приём заявок на международный конкурс по математике "Весенний марафон" для учеников 1-11 классов и дошкольников

Уникальность конкурса в преимуществах для учителей и учеников:

1. Задания подходят для учеников с любым уровнем знаний;
2. Бесплатные наградные документы для учителей;
3. Невероятно низкий орг.взнос - всего 38 рублей;
4. Публикация рейтинга классов по итогам конкурса;
и многое другое...

Подайте заявку сейчас - https://urokimatematiki.ru

Похожие материалы

Включите уведомления прямо сейчас и мы сразу сообщим Вам о важных новостях. Не волнуйтесь, мы будем отправлять только самое главное.
Специальное предложение
Вверх