Добавить материал и получить бесплатное свидетельство о публикации в СМИ
Эл. №ФС77-60625 от 20.01.2015
Инфоурок / Обществознание / Конспекты / Посібник з дисципліни "Конституційне право України" для дистанційного навчання
ВНИМАНИЮ ВСЕХ УЧИТЕЛЕЙ: согласно Федеральному закону № 313-ФЗ все педагоги должны пройти обучение навыкам оказания первой помощи.

Дистанционный курс "Оказание первой помощи детям и взрослым" от проекта "Инфоурок" даёт Вам возможность привести свои знания в соответствие с требованиями закона и получить удостоверение о повышении квалификации установленного образца (180 часов). Начало обучения новой группы: 26 апреля.

Подать заявку на курс
  • Обществознание

Посібник з дисципліни "Конституційне право України" для дистанційного навчання

библиотека
материалов

Міністерство освіти і науки України


hello_html_m5f96c515.png


ВСП «ВАСИЛІВСЬКИЙ КОЛЕДЖ

ТАВРІЙСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО АГРОТЕХНОЛОГІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ»

--------------------------------------------------------------------------------------




ПОСІБНИК

ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

з дисципліни

«КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО УКРАЇНИ»

(для дистанційного навчання)



hello_html_m7367db7a.jpg



2015

Укладач: Тирон В.О. – викладач юридичних дисциплін, спеціаліст вищої категорії, викладач-методист, магістр педагогіки вищої школи, магістр управління навчальним закладом


ВСТУП

Конституційне право - провідна галузь правової системи, роль якої підвищується в умовах становлення в Україні суверенної, незалежної, демократичної, соціально-правової держави і дієздатних структур громадського суспільства.

При вивченні дисципліни студенти повинні засвоїти текст чинної Конституції України на основі положення інших законодавчих актів.

У результаті вивчення дисципліни студенти повинні знати:

  • стан основних проблем науки конституційного права,

  • предмет і метод конституційного права;

  • структуру, функції, принципи, юридичні властивості Консти­туції України, її роль і місце в правовій системі країни;

  • загальні засади конституційного ладу;

  • конституційно-правовий статус особи і гарантії реалізації ос­новних прав, свобод та обов'язків громадян України;

  • конституційно-правовий статус державної влади;

  • механізм захисту Конституції України;

  • державну символіку України і її нормативне регулювання.


Уміти:

використовувати дані науки конституційного права України у вирішенні професійних завдань, орієнтуватись у системі державно-правового законодавства, тлумачити чинне конституційне законо­давство, правильно застосовувати норми Конституції України та інших законодавчих актів України.

Вивчення даної дисципліни тісно пов'язано з вивченням дисциплін: "Теорія держави і права", "Історія держави і права України", "Організація судових і правоохоронних органів", "Державне будівництво і місцеве самоврядування в Україні".

Особливу увагу слід звернути на літературу. Запропонований перелік складається з основної та додаткової літератури. До основної належать нормативно-правові акти, положення, інструкції, знання яких є обов'язковими для вивчення дисципліни. До додаткової - підручники, роз'яснення, статті, які будуть корисними при підготовці і виконанні студентами самостійної роботи.


1. Конституційне право як наука і навчальна дисципліна

Прочитайте

Л – 57, 60 -64, 66, 69, 72, 74 -75, 78, 79


1.1. Поняття науки конституційного права України, її завдання

Інформація

Наука конституційного права — це система ідей, концепцій, теорій, тобто вчення про конституційне пра­во як галузь національного права.

Як галузева юридична наука конституційне право своїм предметом має насамперед державний лад країни як суверенної демократичної правової держави, голов­ним завданням якої є побудова цивілізованого гро­мадянського суспільства.

Об'єктом наукового дослідження цієї галузі є конституційні (державно-правові) відноси­ни, відповідні правові норми та інститути, державно-політичні, соціально-економічні й інші інституції, зу­мовлені природою та змістом влади народу України, а також політичні і правові погляди й уявлення.

Проникнення в суть і зміст науки конституційного права передбачає усвідомлення насамперед таких її ви­значальних понять, як предмет, методологія, завдання, функції, система, джерела, взаємозв'язок з іншими нау­ками, її роль у розбудові державності незалежної України.

Головним завданням науки конституційного права України є проникнення в сутність конституційного пра­ва України, його принципів та соціального призначення, причому об'єктом особливої уваги мають бути фунда­ментальні, основоположні суспільні відносини, які ви­значають обличчя нашого суспільства, найголовніші ха­рактеристики нашої державності.

1.2. Система науки конституційного права

Інформація

Система науки конституційного права визначається її предметом, а також певною послідовністю вивчення конституційно-правової проблематики.

Система науки конституційного права складається з таких підрозділи?:

  • загальні питання науки: про її предмет, методоло­гію, про предмет конституційного права як галузі права, сутність і особливість конституційних норм та інститу­тів, конституційно-правових відносин; про систему конституційного права як галузі права, методи правового регулювання, джерела та місце галузі в системі націо­нального права України;

  • вчення про Конституцію України. Тут принципо­во важливими є питання конституціоналізму, теорії Конституції України, її сутності, найважливіших струк­турних та функціональних характеристик, механізму її реалізації й окремих інститутів і конституційних норм.

  • загальні засади конституційного ладу України. В цьому розділі досліджуються фундаментальні основи організації й діяльності українського суспільства і дер­жави.

  • конституційно-правовий статус особи. Цей розділ науки — стосується сутності право­вого статусу особи, основою якого є громадянство, конституційні права й свободи громадян України.

  • форми безпосередньої демократії. Цей розділ охо­плює проблеми виборчого права, референдумів та інших форм безпосереднього народовладдя;

  • організація державної влади. - передбачає дослідження інститутів державної влади — законодавчої, виконавчої та судо­вої, інституту президентства, їх організації й діяль­ності;

  • територіальний устрій. Дослідження цього розділу передбачає аналіз принципів територіального поділу, статусу адміністративно-територіальних одиниць, зокре­ма Автономної Республіки Крим;

  • місцеве самоврядування. Дослідження цього напря­му стосується проблеми статусу територіальних громад, органів та інших суб'єктів місцевого самоврядування.

  1. 3. Методологія науки конституційного права

Інформація

Метод науки — це сукупність правил, прийомів, принципів пізнання, які забезпечують отримання об'єк­тивних, достовірних знань.

Методологія — це вчення про методи пізнання, тео­ретичне обґрунтування використовуваних у науці методів і способів пізнання; теорія методів, сукупність певних те­оретичних принципів, логічних прийомів і конкретних способів дослідження явищ; система певних теорій, гно­сеологічних та онтологічних принципів, законів і кате­горій, які опосередковують загальні властивості й зв'язки буття і наукового пізнання.

Методологія науки конституційного права спрямова­на на практику. Вона дає наукове обгрунтування діяль­ності державних органів, народних депутатів, інститутів самоврядування. Методологічна підготовка спеціалістів з конституційного права має своїм завданням озброєн­ня їх необхідними знаннями, які принесуть практичну піддачу.


  1. 4. Конституційне право як навчальна дисципліна

Інформація

Конституційне право як навчальна дисципліна являє собою систему знань, одержаних наукою конституцій­ного права і практикою його створення і реалізації.

Ця навчальна дисципліна вивчається у всіх юридич­них навчальних закладах.

Навчальна дисципліна "Конституційне право Украї­ни" передбачає насамперед одержання студентами знань про поняття конституційного права, його предмет, ме­тод, систему, функції, джерела. В курсі конституційного права України висвітлюються найважливіші положення вчення про конституцію (конституціоналізму), основні етапи історії Конституції України, її юридичні властиво­сті, основні принципи, структура функції чинної Конс­титуції України, порядок її реалізації, тлумачення, вне­сення до неї змін та її охорона (гарантування).

Серед загальних положень конституційного права досить значне місце займають положення про систему конституційного права — конституційно-правові інститути, конституційно-правові норми, а також конституцій­но-правові відносини.

Особливе місце в загальній теорії конституційного права і відповідно в навчальному курсі з конституційного права займають питання конституційно-правової відповідальності.

Серед інститутів конституційного права як пріоритет­ний висвітлюється інститут основ конституційного ладу, його система і гарантії. Розкриваються поняття держав­ного і суспільного ладу, їх основні принципи й інститу­ти.

Одним із пріоритетних інститутів конституційного права України вважається інститут конституційно-пра­вового становища особи — конституційних прав, свобод і обов'язки людини і громадянина в Україні. Висвітлення цих питань започатковують питання громадянства: поняття, принципи громадянства Украї­ни, підстави його набуття і припинення, органи, які вирішують питання громадянства. Особлива увага приділя­ється питанням прийому до громадянства України і його втрати, а також статусу іноземців в Україні.

Серед організаційно-правових гарантій значне місце відводиться як державі в цілому, так і її органам: Верхо­вній Раді України, Президентові України, Уповноваже­ному Верховної Ради України з прав людини, Кабінетові Міністрів України, міністерствам, державним комітетам і відомствам, органам правосуддя і прокуратури, а також політичним партіям, профспілкам та іншим громадським організаціям, міжнародним органам і організаціям.

Відповідно в навчаль­ному курсі аналізуються основні форми безпосередньої демократії: вибори і референдум.

Особливо велика увага приділяється в курсі консти­туційного права питанням державної влади: законодавчої, виконавчої і судової.

З урахуванням перехідних положень і особливого статусу окремо висвітлюються питання щодо органів прокуратури, їх системи, структури, порядку формуван­ня, функцій, повноважень та основних організаційних і правових форм роботи.

Курс конституційного права, як правило, передбачає висвітлення основних засад територіального устрою України і системи її місцевого самоврядування.

Питання для самоперевірки:

  1. Яке завдання конституційного права, як науки?

  2. Назвіть систему науки конституційного права

  3. Яка методологія науки конституційного права?

  4. Що являє собою конституційне право, як навчальна дисципліна?


2. Поняття конституційного права, як галузі права

Прочитайте

Л – 57, 60 -64, 66, 69, 72, 74 -75, 78, 79, 82, 84

1.1 Поняття і предмет конституційного права

Інформація

Конституційне право України – провідна галузь національного права, норми якої регулюють політичні та інші, тісно пов’язані з ними найважливіші суспільні відносини. Під поняттям конституційного права Украї­ни розуміють провідну галузь національного права, що являє собою сукуп­ність правових норм, які закріплюють і регулюють суспільні відносини, що забезпечують організаційну і функціональну єд­ність суспільства як цілісної соціальної системи, основи консти­туційного ладу України, статус людини і громадянина, територі­альний устрій держави, форми безпосередньої демократії, систему органів державної влади та місцевого самоврядування.

Конституційне право України це провідна галузь національного права, норми якої визначають і регулюють полі­тичні та інші найважливіші суспільні відносини в економічній, соціальній, культурній (духовній) та інших сферах життя і ді­яльності суспільства і держави.

Предмет конституційного права — це складне пра­вове явище, представлене системою політичних, економічних, соціальних, культурних (духовних), екологічних й інших, тісно пов'язаних із ними, найважливіших суспільних відносин.

1.2. Метод конституційного права

Інформація

Конституційне право України, поряд із власним предметом, має свій метод правового регулювання. Метод конституційного права значною мірою зумовлюється предметом конституційно-правових відносин, в основі яких лежать владні суспільні відносини політич­ного характеру.

Метод конституційного права, або метод конститу­ційно-правового регулювання — це система способів, прийомів ці­леспрямованого юридичного впливу норм конституційного права на суспільні відносини, що є предметом конституційно-правово­го регулювання.

Для конституційного права традиційно характерним мето­дом правового регулювання є метод субординації або імпера­тивний метод, що передбачає регулювання суспільних відносин з верху до низу на власне імперативних засадах. Зокрема, імпера­тивний метод застосовується в конституційному праві при ви­значенні основних принципів організації та діяльності органів ви­конавчої влади.

Загальними методами здійснення юридичного впливу права на суспільні відносини, що активно застосовуються і в конститу­ційному праві, є метод позитивного зобов'язання, метод дозволу та метод заборони.

Метод конституційного зобов'язання виявляється в спону­кальному щодо суб'єктів конституційного права характері конс­титуційних приписів.

Метод конституційного дозволу знаходить своє норматив­не вираження в положеннях чинного конституційного законо­давства України про міру можливої правової поведінки суб'єктів конституційного права.

Метод заборони - цей метод передбачає юридичне обмежен­ня правосуб'єктності учасників конституційно-правових відносин, що має на меті упередження конституційного делікту.

Окрім загальних методів правового регулювання, в консти­туційному праві застосовуються спеціальні методи конституцій­но-правового регулювання, до таких методів конституційного права можна віднести, насамперед, метод конс­титуційного установлення, зміст якого полягає в нормативному установленні, визначенні основ суспільного і державного ладу, безпосередньої демократії, правового статусу людини, організа­ції та функціонування органів державної влади, загальних засад місцевого самоврядування тощо.

  1. 3. Принципи конституційного права України

Інформація

Сутність і зміст конституційного права як галузі права та її основні завдання у найбільш загальному вигляді відображають принципи конституційного права.

Принципи конституційного права України (франц. ргіnceps, від лат. ргіnсіріum — початок, основа) — це керівні засади, ідеї, ідеали, які визначають сутність, зміст, спрямованість і форми конституційно-правового регулювання.

Ці принципи умовно можна поділити на загальні та спеціаль­ні.

Загальні принципи конституційного права — це найбільш узагальнені керівні засади, ідеї, а іноді — й завдання цієї галузі права. До загальних слід відносити принципи публічності, пріори­тетності, універсальності, демократизму, активної дієвості, на­уковості, наступності, системності, програмності та ін.

Спеціальні принципи конституційного права України — це керівні засади, ідеї, що виражають сутність і зміст окремих основних інститутів цієї галузі права. Ці принципи розвивають і деталізують загальні принципи, спрямовують їх на конкретні групи суспільних відносин.

Виходячи з системи основних інститутів національного конс­титуційного права, слід розрізняти принципи:

  • основ конституційного ладу України;

  • конституційно-правового статусу людини (зокрема, принцип громадянства);

  • форм безпосередньої демократії;

  • організації та діяльності органів державної влади;

  • місцевого самоврядування;

  • конституційної юстиції;

основ національної безпеки і оборони України тощо.

1.4. Інститути конституційного права

Інформація

Інститут права (віл лат.institutum«настанова», «установа») – це сукупність норм права, які регулюють певне коло однорідних, одно порядкових відносин і утворюють однорідну групу.

Інститут конституційного права – це основний складовий елемент системи конституційного права України, який об’єднує об’єктивно сформовану, цілісну і відносно уособлену групу функціонально взаємообумовлену і структурно взаємопов’язаних норм конституційного права, які регулюють найбільш споріднені суспільні відносини, що є предметом конституційного права.

Інститути конституційного права різноманітні за своїми юридичними властивостями. За предметом слід виділяти такі: інститут основ конституційного ладу, інститут форм безпосередньої демократії, інститут конституційно-правового статусу людини і громадянина, інститут парламентаризму, інститут глави держави, інститут виконавчої влади, інститут судової влади, інститут конституційної юстиції, інститут контрольно-наглядової влади, інститут територіального устрою, інститут місцевого самоврядування тощо.

1.5. Конституційно-правові норми

Інформація

Первинним елементом системи конституційного права України є конституційно-правова норма (від лат. norma «керівний початок», «правило», «зразок»). Норми конституційного права відображають у своїй сукупності зміст і сукупність цієї галузі в цілому.

Норма конституційного права – це формально визначене, встановлене чи санкціоноване українським народом або державою, або суб’єктом місцевого самоврядування правило поведінки чи діяльності, що регулює суспільні відносини, які є предметом конституційного права і забезпечується системою конституційних гарантій.

Норми конституційного права можуть бути класифікованими за такими критеріями:

  • за предметом правового регулювання – норми, які регулюють якісно однорідні суспільні відносини і утворюють інститути конституційного права;

  • за змістом – норми, які регулюють основи конституційного ладу України, громадянства України, права, свободи і обов’язки людини і громадянина, форми безпосередньої демократії і т.д.

  • за методом – імперативні та диспозитивні;

  • за призначенням у механізмі правового регулювання – матеріальні та процесуальні;

  • за юридичною силою – найвищу юридичну силу мають норми виражені в Конституції України, вищу мають норми законів;

  • за конкретизацією правового припису – норми загального та конкретного змісту;

  • за формою вираження характеру диспозиції норми – уповноважуючи, зобов’язуючі та забороняючи

  • за суб’єктами нормотворення – слід розрізняти три основні суб’єкти конституційного нормотворення: український народ, держава та суб’єкти місцевого самоврядування;

  • за територією дії – загальнодержавні та місцеві;

  • за терміном дії – постійні, тимчасові та виключні.

Під структурою конституційно-правової норми норми слід розуміти її внутрішній склад, взаємозв’язок трьох її елементів: гіпотези, диспозиції і санкції.

Гіпотеза – це елемент структури норми, що визначає умови, правила вольової поведінки та діяльності, які виражаються в мірі дозволеної й належної поведінки суб’єктів конституційного права, або умови перебування цих суб’єктіву певному стані чи статусі (режимі), незалежно від їх волі.

Диспозиція – це елемент структури норми, що визначає саму модель правил вольової поведінки або діяльності суб’єктів конституційного права, незалежно від їх волі, і містить правовий припис про їх діяльність в умовах, передбачених гіпотезою.

Санкція - це елемент структури норми, що містить правовий припис про міру конституційно-правовї відповідальності суб’єктів конституційного права.


1.6. Конституційно-правова відповідальність

Інформація

Юридична відповідальність в конституційному праві – це вид суспільних відносин, урегульованих нормами права, зміст яких полягає в заохоченні за належну правомірну поведінку, передбачену конституційно-правовими нормами, чи примусі до виконання приписів конституційних норм права в разі їх порушення, що здійснюються державою в межах чинного національного законодавства.

Видом юридичної відповідальності у конституційному праві України є конституційно-правова відповідальність. Конституційно-правова відповідальність у широкому значенні представлена власне конституційною, адміністративною та кримінальною відповідальністю за порушення норм конституційного права.

Конституційно-правова відповідальність – це самостійний вид юридичної відповідальності, визначений нормами конституційного права, що передбачає заохочення державою позитивного діяння суб’єкта конституційно-правових відносин, наслідки якого перевищують вимоги конституційно-правових приписів (позитивний аспект) або негативну реакцію держави на конституційний делікт (правопорушення).


Питання для самоперевірки:

1. Дайте визначення конституційного права

2. Що є предметом конституційного права?

3. Назвіть методи конституційного права

4. Охарактеризуйте принципи конституційного права

5. Назвіть інститути конституційного права

6. Які особливості норм конституційного права?

7. Яка структура норми конституційного права?

8. Що таке конституційно-правова відповідальність?


3. Функції науки конституційного права

Прочитайте

Л – 57, 60 -64, 66, 69, 72, 74 -75, 78, 79

Інформація

Сутність, зміст, соціальне науково-пізнавальне та навчальне призначення науки конституційного права розкривається в її функціях. Ці функції визначаються насамперед її предметом. Серед них пріоритетною є по­літична функція, головне призначення якої — форму­вання справжніх політичних переконань та орієнтацій, оскільки об'єктом науки конс­титуційного права є політичні відносини, політика, сер­цевиною і сутністю якої є влада.

Важливою є також методологічна функція, головний зміст та призначення якої — спрямування, орієнтація інших галузей права. І це не випадково, оскільки наука конституційного права вивчає проблеми, які лежать в основі пізнання інших наук.

Ідеологічна функція науки конституційного права полягає в тому, що вона вивчає ідеї, духовні цінності у процесі здійснення народовладдя в Україні, реалізації Конституції (Основного Закону) України.

Еврістично-прогностична функція тут полягає у по­шуках фундаментальних вирішень питань, які стоять пе­ред наукою конституційного права, прогнозуванні й пошуках того прогресивного і цінного, що має велике значення для майбутнього.

Важлива також комунікативна функція науки конс­титуційного права, яка полягає в роботі з інформацією і пов'язана з такими проблемами, як гласність у роботі державних органів, ознайомлення з роботою органів влади й управління, формування правової свідомості та правової культури.

Інтегративна (системотворча) функція полягає в то­му, що наука конституційного права допомагає загаль­ній теорії держави і права об'єднувати всі юридичні нау­ки в цілісну систему. І це природно, адже такі поняття, як "суспільство", "держава", "влада", "місцеве самовря­дування" тощо є ключовими для багатьох юридичних наук.

Прикладна функція полягає в тому, що конститу­ційне право орієнтує державні органи, увесь механізм народовладдя в їх практичній діяльності. Саме тут під­тверджується загальновідома істина: теорія перевіряється практикою.

Питання для самоперевірки:


  1. Назвіть функції конституційного права

  2. Охарактеризуйте функції конституційного права



4. Джерела конституційного права

Прочитайте

Л – 57, 59-64, 66, 68-69, 72-75, 82-83

1.1 Поняття і зміст джерел конституційного права

Інформація

Джерела конституційного права України — це зов­нішня об'єктивація волі українського народу і політики українсь­кої держави, що передбачає надання їм чи визнання за ними певної юридичної сили.

Джерело конституційного права України, у його юридичному значенні — це зовнішня фор­ма об'єктивації встановлених чи санкціонованих Українським народом, або державою чи суб'єктами місцевого самоврядуван­ня конституційно-правових норм, які мають юридичну силу.

Найбільш характерними юридичними ознаками (кваліфіка­ціями) джерел конституційного права України є такі.

  1. За суттю та змістом джерела конституційного права України відображують волю та інтереси українського народу та полі­тику держави і безпосередньо виражають владні відносини у суспільстві та державі.

  2. За предметом правового регулювання джерела конституцій­ного права України відрізняються від галузевих тим, що вони регулюють владні суспільні відносини політичного характеру.

  3. За суб'єктами правотворення джерела конституційного пра­ва різняться від галузевих чітко окресленим колом цих суб'єк­тів. Суб'єктами конституційного правотворення є українсь­кий народ, держава та суб'єкти місцевого самоврядування.

  4. За функціями джерела конституційного права України здебіль­шого здійснюють установчу і регулятивну функції, рідше — охоронну. Стосовно системи джерел національного права в ці­лому джерела конституційного права здійснюють інтегративні функції.

  5. За формою джерела конституційного права України є зов­нішнім проявом буття об'єктивно існуючих конституційно-правових норм.

  1. За способами і засобами правотворення встановлені чи санкціо­нуються народом України, державою чи суб’єктами місцевого самоврядування.

  2. Джерела конституційного права мають найвищий ступінь гарантованості і забезпечуються всіма заходами державного впливу, що передбачені чинним законодавством.

  3. Джерела конституційного права у своїй взаємодії утворюють певну органічну систему, яка має структурні, функціональні та генетичні зв'язки між усіма її складовими елементами.

  4. Як і будь-яка інша система, вона репрезентована різнопорядковими елементами (складовими), що підлягають класифіка­ції.

  5. Приведення джерел конституційного права України у відпо­відність до правових стандартів ЄС, в силу їх системо-утворю­ючого характеру, сприяють адаптації всього національного законодавства до законодавства ЄС, що є необхідною вимо­гою до європейської інтеграції України.

Джерела конституційного права України, як зовнішня форма об'єктивації встановлених чи санкціонованих українським народом або державою чи суб'єктами місцевого са­моврядування конституційно-правових норм, які мають юридич­ну силу і є фундаментом системи джерел національного права, їх система представлена широким колом різноманітних за пред­метом, суб'єктами, функціями, формами та умовами діями дже­рел конституційного права.

  1. 2. Види джерел конституційного права

Інформація

Джерела конституційного права Украї­ни класифікують за характером (сутніс­тю) волевиявлення, змістом, формою, територією дії, часом дії, чинністю, національною приналежністю тощо.

Основним критерієм розмежування джерел конституційного права є їх характер, сутність. За сутністю джерела конституцій­ного права поділяються на ті, що є безпосереднім волевиявленням усього українського народу, ті, що є волевиявленням держави та органів державної влади, а також ті, що є волевиявленням тери­торіальних громад та інших суб'єктів місцевого самоврядування.

За змістом, тобто юридичною силою джерела конституцій­ного права поділяються на конституційні, законодавчі, підзаконні та локальні.

За формою вираження і способами правотворчості відповід­них суб'єктів конституційного права:

  • нормативно-правові акти;

  • договори;

  • судові прецеденти;

  • акти інших соціальних норм (моралі, акти об'єднань грома­дян тощо).

Важливим критерієм розмежування джерел конституційно­го права України є територія їх дії. Джерела конституційного права можуть бути загальнодержавними та локальними.

За часом дії вони поділяються на постійні і тимчасові. Біль­шість з них мають постійно діючий характер, тобто приймають­ся на невизначений термін.

    1. Загальна характеристика джерел конституційного права

Інформація

Система джерел конституційного права України — це сукупність взаємозв'яза­них і взаємообумовлених законодавчих та підзаконних норма­тивно-правових актів, що є зовнішньою об'єктивацією волі ук­раїнського народу і політики держави.

Система джерел конституційного права України, представ­лена Конституцією України, законами України та підзаконними конституційними актами.

Основним джерелом конституційного права є Конституція України від 28 червня 1996 р. Конституція України — це єдиний нормативно-правовий акт найвищої юридичної сили, який є Основним Законом суспільства і держави, регулює найважливі­ші суспільні відносини, містить норми прямої дії, має особливий порядок прийняття, внесення до нього змін і доповнень та йо­го захисту, гарантування.

Іншим важливим джерелом конституційного права України, що має найвищу юридичну силу, є акти всеукраїнського рефе­рендуму.

Основним видом джерел конституційного права України є закони України. Це нормативно-правові акти, що приймаються за особливою процедурою, мають вищу юридичну силу щодо ін­ших джерел конституційного права, за винятком Конституції та відповідних актів всеукраїнського референдуму, і регулюють найбільш важливі комплекси суспільних відносин у сфері консти­туційного права.

Закони різняться за своєю суттю і змістом. У теорії консти­туційного права прийнято виділяти конституційні закони, орга­нічні закони, звичайні закони та інші, особливі різновиди законів. У сучасній науці конституційного права сформувалася думка, що конституційні закони: а) законодавчі акти, що вносять зміни і до­повнення до Конституції; б) закони, прийняття яких прямо перед­бачено нормами Конституції.

Законодавство України не містить поло­жень про органічні закони.

Звичайні закони за своїм змістом регулюють поточні конс­титуційно-правові питання, що є предметом конституційного права і приймаються за тією ж законодавчою процедурою.

Особливим видом джерел конституційного права України є декларації, акти і конституційні договори.

Декларації це нормативно-правові акти, що приймають­ся Верховною Радою України і нормативно визначають основ­ні засади державного і суспільного ладу чи політики держави з окремих найважливіших питань.

Наступним видом законодавчих джерел конституційного прана України є регламенти, тобто кодифіковані нормативно-правові акти, що визначають порядок роботи і відповідні проце­суальні форми діяльності окремих суб'єктів конституційної правотворчості в України

До законодавчих джерел конституційного права належать чинні міжнародні договори України.

Важливим видом джерел конституційного права України є укази і розпорядження Президента України, які відповідно до ст. 106 Конституції обов'язкові на території України.

Джерелами конституційного права України є постанови і роз­порядження Кабінету Міністрів України та нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади.

Джерелами конституційного права України є акти Централь­ної виборчої комісії (ЦВК) і територіальних виборчих комісій.

Важливим джерелом сучасного конституційного права є ак­ти реагування Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини

Висновки і рішення Конституційного Суду України, що мають нормативно-правовий характер і юридичні наслідки загального характеру у конституційно-правовій сфері, слід вва­жати джерелами конституційного права.

Особливими джерелами конституційного права України є нормативно-правові акти Автономної Республіки Крим — Конс­титуція Автономної Республіки Крим, акти республіканського (місцевого) референдуму Автономної Республіки Крим, норма­тивно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим.

Наступним джерелом конституційного права України є нор­мативно-правові акти суб'єктів місцевого самоврядування.

Особливе місце серед локальних джерел конституційного права займають статути територіальних громад сіл, селищ і міст.

Питання для самоперевірки:

  1. Що таке джерела конституційного права?

  2. Які юридичні ознаки джерел конституційного права?

  3. Які види джерел конституційного права?

  4. Назвіть систему джерел конституційного права


5. Конституційно-правові відносини

Прочитайте

Л – 57, 60 -64, 66, 69, 72, 74 -75, 78, 79

1.1. Поняття та види конституційно-правових відносин

Інформація

Конституційно-правові відносини це нормативно визначені суспільно-політичні відносини, що виникають, зміню­ються або припиняються внаслідок діяльності чи поведінки суб'єктів конституційно-правових відносин, або ж незалежно від їх волі, як результат певного стану чи статусу і породжу­ють конституційні права й обов'язки учасників цих відносин.

Можна виділити такі основні види конституційно-правових відносин:

  • правовідносини, пов'язані з основами суспільного і держав­ного ладу;

  • правовідносини, що виникають у зв'язку з реалізацією прав, свобод і обов'язків людини і громадянина;

  • правовідносини, пов'язані зі здійсненням безпосередньої де­мократії; правовідносини у сфері здійснення державної влади (законодавчої, виконавчої, судової);

  • правовідносини у сфері адміністративно-територіального устрою;

  • правовідносини у сфері місцевого самоврядування.

За суб'єктами конституційно-правові відносини можна поді­лити на три основні групи, залежно від домінування в конкретно­му виді інтересів того чи іншого суб'єкта конституційно-правових відносин. Це правовідносини, пов'язані з інтересами українського народу; правовідносини, пов'язані з реалізацією інтересів держа­ви та її органів; правовідносини, пов'язані з реалізацією інтересів територіальних громад і органів місцевого самоврядування.

За формою конституційно-правові відносини можуть бути фор­малізованими та неформалізованими. Формалізовані відносини чіт­ко визначаються нормами Конституції України та законів. Неформалізовані характеризуються відсутністю чітко визначеного порядку реалізації конкретних конституційно-правових норм за наявності нормативних застережень щодо часу, місця та кола суб'єктів, на яких поширюєть­ся дія цих норм.

За територією дії конституційно-правові відносини можуть бути загальнодержавними та місцевими (локальними). До пер­шого виду правовідносин можна віднести вибори Президента України, до другого — проведення місцевого референдуму.

За часом, тобто дією у часі конституційно-правові відносини є постійними і тимчасовими.

Конституційно-правові відносини також можна класифіку­вати і за характером участі суб'єктів у цих правовідносинах — діяльність, поведінка та перебування в певному правовому стані, що не залежить від волі суб'єкта.

    1. Суб'єкти конституційно-правових відносин

Інформація

Первинним елементом конституційно-правових відносин є суб'­єкти, тобто учасники правовідносин, що виникають, змінюються чи припиняються на підставі дії конституційно-правових норм.

Суб'єкти конституційного права це учасники суспіль­них відносин, наділені конституційною правосуб'єктністю, тобто правоздатністю і дієздатністю, що визначається нор­мами конституційного права.

До суб'єктів конституційно-правових відносин, як правило, відносять такі найбільш поширені їх види:

  1. спільності (народ, нація, національні меншини, корінні на­родності, територіальні громади тощо);

  2. держава, органи державної влади та органи місцевого са­моврядування, депутати, службові та посадові особи;

  3. політичні партії, громадські організації та блоки (асоціації);

  4. громадяни України, іноземці, особи без громадянства, жителі, біженці;

  5. підприємства, установи, організації;

  6. міжнародні органи й організації;

  7. органи самоорганізації населення;

8)засоби масової інформації (ЗМІ) тощо.

1.3. Об'єкти конституційно-правових відносин

Об'єкти загальних конституційних пра­вовідносин — це, головним чином, вищі соціальні суспільні цінності, що набувають конституційного рангу й отримують закріплення в конституційних принципах, у загально регуля­тивних нормах, програмних положеннях.

Такими цінностями (благами) є: конституційний лад; народ­ний і державний суверенітет; демократія, влада народу; державна влада, місцеве самоврядування; права і свободи людини і громадя­нина; інтереси суспільства і держави; внутрішня і зовнішня полі­тика держави; ідеологічна і політична багатоманітність; функції і повноваження держави та органів державної влади і посадових осіб; право і законність; мир і міжнародне співробітництво та ін.

Пріоритетними об'єктами конституційного права України є:

  1. конституційний лад України, тобто її суспільний і держав­ний лад;

  2. влада (воля) українського народу, влада держави та її упов­новажених органів, влада місцевого самоврядування;

3) державний устрій, форма державного правління;

  1. джерела конституційного права: Конституція України, зако­ни та інші джерела конституційного права;

  2. повноваження, статус органів державної влади та їх посадових осіб, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб;

  3. інтереси певних груп населення (об'єднання громадян, тери­торіальні громади, релігійні громади, товариства національ­них меншин тощо);

  4. громадянство, грошова і банківська системи, територія Украї­ни, територіальний устрій, Збройні Сили та інші військові формування, державні символи, закріплені в Основному Законі;

8) мова, інформація та інші духовні блага.

Об'єкти конституційного права доцільно класифікувати, на­самперед, за основними інститутами. Основними об'єктами інс­титуту основ конституційного ладу України, є:

  • конституційний лад України, тобто державний лад і суспіль­ний лад;

  • суверенітет — українського народу, суверенітет держави;

  • влада (демократія), влада народу, державна влада, місцеве самоврядування; державний устрій;

  • форма правління; життя і здоров'я людини, її честь і гідність, недоторканість і безпека;

  • права і свободи людини і громадянина та їх гарантії;

  • територія, державний кордон, територіальна цілісність і не­доторканість;

  • громадянство, державна мова та мови національних меншин і мови міжнародного спілкування; економіка, господарювання;

  • ідеологія;

  • природні ресурси: земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах України тощо.

1.4.Юридичні факти в конституційно-правових відносинах

Інформація

Під юридичним фактом в конституційному праві прийнято розуміти визначені гіпотезою конституційно-правової норми конкретні обставини (умови), з настанням яких виникають, змінюються або припиняються конституційно-правові відносини, тобто конституційний юридичний факт.

Конституційний юридичний факт – це передбачені чи санкціоновані конституційною нормою причина або наслідок діяльності чи поведінки суб’єктів конституційно-правових відносин, або дії об’єктивних обставин, що зумовлюють виникнення, зміну та припинення конституційно-правових відносин.

За сутністю і змістом юридичні факти в конституційному праві поділяють на: юридичні події, юридичні дії та правові стани (режими); суб’єктивні (правомірні і неправомірні) та об’єктивні юридичні факти.за функціями поділяють на причинні (правоутворюючі) та наслідкові (правозмінюючі, правоприпиняючі). За умовами існування поділяються на одиничні (разові) та множинні

Система конституційних юридичних фактів – це упорядкована сукупність взаємопов’язаних і взаємозумовлених визначених чи санкціонованих конституційно-правовою нормою причин або наслідків діяльності чи поведінки суб’єктів конституційно-правових відносин, або ж інших об’єктивних природних явищ, що виявляються у виникненні, зміні та припиненні конституційно-правових відносин


Питання для самоперевірки:

  1. Дайте визначення конституційно-правовим відносинам

  2. Хто є суб’єктами конституційно-правових відносин?

  3. Назвіть об’єкти конституційно-правових відносин?

  4. Що розуміють під юридичним фактом в конституційно-правових відносинах

6. Конституційний розвиток на Україні

Прочитайте

Л – 54, 57, 59-64, 66, 68-69, 72-75, 83

1.1. Поняття і основні властивості Конституції України

Інформація

Конституція України це єдиний, наді­лений найвищою юридичною силою нормативно-правовий акт, через який український народ і українська держава виражають свою суверенну волю, утверджують основні принципи устрою суспільства і держави, основи правового статусу особи і грома­дянина, визначають систему і функції органів державної влади й органів місцевого самоврядування, механізми реалізації дер­жавно-владних повноважень і територіальний устрій держави

Конституції України характерні певні ознаки, що визначають її сутність, зміст, цілі та призначення у суспільстві та державі.

По-перше, Конституція України є актом найвищої юридичної сили, що об'єктивізує політичну волю народу України як носія су­веренітету і єдиного джерела влади в Україні.

По-друге, вона є го­ловним, найважливішим нормативно-правовим актом у системі джерел національного права України, основним джерелом конс­титуційного і всіх інших галузей права України.

По-третє, Конс­титуція України містить норми, які є нормами прямої дії.

По-четверте, Конституція України, як і конституції біль­шості інших країн світу, має особливий порядок прийняття і вне­сення до неї змін, що є важливою нормативно-правовою її гарантією.

По-п'яте, за формою Конституція України є формалі­зованим кодифікованим правовим актом найвищої юридичної си­ли.

По-шосте, за походженням Конституція України є парламентським актом, оскільки 28 червня 1996 р. вона була урочисто прийнята Верхов­ною Радою України.

По-сьоме, за територією дії Конституція України є виключно за­гальнодержавним нормативним актом.

По-восьме, за часом дії вона має постійний характер.

По-дев'яте, Консти­туція України відіграє важливу роль щодо розвитку і вдоскона­лення вітчизняної науки та освіти у сфері конституційного права.

1.2. Класифікація, форма і структура конституцій

Інформація

Класифікація — це поділ тих чи інших явищ на ви­ди.

За часом дії конституції бувають тимчасовими і постійними.

Класифікувати конституції можна також за змістом і формами, зокрема в залежності від існуючого держав­ного режиму, або в залежності від форми правління чи територіального устрою.

За державним режимом конституції бувають демо­кратичні і авторитарні, серед останніх розрізняють тота­літарні.

За формою правління конституції бувають монар­хічні і республіканські, а за формою територіального устрою — конституції федеративних й унітарних держав.

За порядком внесення змін і доповнень конституції бувають гнучкі, жорсткі та змішані.

В залежності від процедури прийняття розрізняються конституції: окрайовані, "народні" (тобто прийняті на підставі проведення референдуму), прийняті парламен­том, установчими зборами, місцевими представниць­кими органами.

Форма конституції — це спосіб вираження і орга­нізації конституційних норм та інститутів.

Структура Конституції України відображує її зміст, дає уяв­лення про основні питання, що підлягають конституційно-право­вому регулюванню.

Під структурою Конституції України слід розуміти внутрішню взаємо-узгоджену побудову Основного Закону як нормативно-правового акта найвищої юридичної сили.

Конституція України 1996 р. належить до кодифікованих конституційних актів. Вона існує у вигляді єдиного нормативно-правового акта, що складається із трьох основних частин: преам­були, основної частини, прикінцевих і перехідних положень. У свою чергу, основна частина та прикінцеві і перехідні положення Конституції України складаються із п'ятнадцяти самостійних розділів, позначених латинськими цифрами, що включають 161 статтю (розділи І-ХІУ) і 14 пунктів (розділ XV), позначених арабськими цифрами. Окремі статті Конституції України мають декілька абзаців, що не нумеруються, а при посиланні на них по­значаються як частини (ч.) відповідної статті.

Преамбула конституції — це звичайна для світової конститу­ційної практики невелика за обсягом, урочиста, написана навіть із певним пафосом вступна частина до її основного змісту, що має багатофункціональний характер.

Нормативну частину Конституції України 1996 р. становить переважно її основна частина, що складається з тринадцяти роз­ділів та 159 статей. Основну частину Конституції України 1996 р. формують групи норм Конституції, що визначають загальні за­сади суспільного і державного ладу; права, свободи та обов'язки людини і громадянина; конституційні основи виборів і референ­думів; правовий статус вищих органів державної влади — Вер­ховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України; правовий статус прокуратури; систему та функції судів загальної юрисдикції; особливості адміністративно-територіаль­ного устрою України: правовий статус Автономної Республіки Крим; основи місцевого самоврядування; порядок внесення змін до Конституції України.

    1. . Новітній конституційний процес в України

Інформація

Історію розробки, прийняття, реалізації Конституції та внесення до неї змін умовно можна поділити на три основних періоди: перший період (1991-1996 рр.) ознаменувався здобуттям незалежності Укра­їни, процесом підготовки проекту Конституції і прийняттям Консти­туції України 1996 р.; другий період (1996-2004 рр.) став періодом реалізації Конституції України 1996 р.; третій період (2004 р. — дони­ні) позначився початком процесу внесення змін та доповнень до Конституції України (конституційної реформи). Кожному із зазна­чених періодів властиві свої особливості, специфіка.

Перший період історії Конституції України 1996 р. (1991-1996 рр.) був започаткований розпадом колишнього СРСР та ста­новленням України як незалежної самостійної суверенної держа­ви. Цей період є найбільш складним і суперечливим. Його умовно можна поділити на декілька підперіодів:

  1. від прийняття Декларації про державний суверенітет України 1990 р. до підготовки Концепції Конституції України 1992 р.;

  2. від прийняття Концепції Конституції України 1992 р. — до винесення першого проекту Конституції України на народне обговорення (15 липня — 1 грудня 1992 р.);

  3. від завершення обговорення першого проекту Конституції України в грудні 1992 р. — до підготовки та затвердження Верховною Радою України другого проекту Конституції України у травні 1993 р.;

  4. травень — листопад 1993 р. — доопрацювання другого проекту Конституції України;

  5. листопад 1993 р. — 1995 р. — конституційна криза в Україні;

  6. підготовка та прийняття Конституційного Договору України в 1995 р.;

  7. від прийняття Конституційного Договору в 1995 р. — до прийняття Конституції України 1996 р.

Прийняття Конституції України 28 червня 1996 р. стало основнимм здобутком першого періоду історії Конституції Украї­ни 1996 р. (1991-1996 рр.) і, одночасно, точкою відліку другого пе­ріоду (1996-2004 р.) розвитку Конституції України 1996 р.

Характерною ознакою другого періоду історії Конституції України 1996 р. стала реалізація її положень через новостворені правові акти (закони та підзаконні акти) та систему органів дер­жавної влади та місцевого самоврядування, передбачену Консти­туцією України. Тобто протягом 1996-2006 рр. було в цілому сформовано нормативно- та організаційно-правові механізми реалізації Конституції України 1996 р.

Питання для самоперевірки:

  1. Дайте визначення Конституції України

  2. Які ознаки Конституції?

  3. Як можна класифікувати конституції?

  4. Яка структура конституції?

  5. Назвіть етапи новітнього конституційного розвитку на Україні

7. Основні засади конституційного ладу України

Прочитайте

Л –1, 54, 57, 59-64, 66, 68-69, 72-75, 83

1. 1. Загальна характеристика конституційного ладу України

Інформація

Конституційний лад України втілює в собі, насамперед, сус­пільний і державний лад.

Конституційний лад України є системою суспільних відно­син, передбачених і гарантованих Конституцією і законами, прийнятими на її основі й відповідно до неї. Його відповідність Конституції є головним покажчиком її реалізації.

За своєю суттю конституційний лад являє собою певний тип конституційно-правових відносин, зумовлених рівнем розвитку суспільства, держави і права.

За своїм змістом конституційний лад визначає, передбачені та гарантовані Конституцією державний і суспільний лад, конститу­ційний статус людини і громадянина, систему безпосереднього наро­довладдя, організацію державної влади і місцевого самоврядування, територіальний устрій, основні засади зовнішньополітичної та іншої міжнародної діяльності держави, основи національної безпеки та ін­ші існуючі найважливіші види конституційно-правових відносин.

За формою конституційний лад України є системою основних організаційних і правових форм суспільних відносин, передбаче­них Конституцією, тобто основних видів організації та діяльності держави, суспільства та інших учасників конституційно-правових відносин. Насамперед, конституційний лад України уособлює пе­редбачену Конституцією форму (форми) держави — за характе­ром державного устрою і державного правління — і форми безпо­середнього народовладдя.

  1. 2. Конституційні основи державного ладу України

Інформація

Важливою складовою конституційного ладу є державний лад. Державний лад України являє собою організацію і діяльність дер­жави.

Основними принципами державного ладу України є:

  • принцип суверенності та незалежності держави; принцип демократизму;

  • принцип соціальної і правової держави;

  • принцип унітарності (єдності, соборності);

  • принцип республіканської форми державного правління тощо.

Принципи державного ладу України знаходять своє вираження через конституційно-правові інститути механізму держави. Саме механізм держави уособлює в собі «конструкцію» держави у вузь­кому значенні — як устрій, організацію, будівництво держави.

Механізмом держави, як правило, вважається система орга­нів державної влади та інших основних елементів, інститутів держави. Реально механізм держави — це складне суспільне яви­ще. Він включає політичний, економічний, соціальний і культур­ний механізм держави.

Політичний механізм держави це система її органів влади та інших інститутів, які складають організаційні основи держави.

До її економічного механізму, належить бюджетна, фінансова і бан­ківська системи, державна власність та інші організаційно-економічні важелі державної діяльності.

Складовими соціальної (організаційно-соціальної) основи держави, тобто її соціального механізму є, громадянство, а також національні та інші соціальні спільності, державні соціальні сис­теми: охорони здоров'я, соціального захисту тощо.

До організаційно-культурної (духовної) основи держави, тобто до її культурного (духовного) механізму, належить дер­жавна мова, а також державні системи освіти, виховання, науки, культури тощо.

  1. 3. Конституційні основи суспільного ладу України

Інформація

Суспільний лад України в ціло­му можна визначити як організацію і діяльність її суспільства, передбачені й гарантовані Конституцією України.

За своєю сутністю суспільний лад України являє собою пе­редбачений Конституцією та іншими законами України певний тип суспільних відносин — організаційних і функціональних, зу­мовлену внутрішніми і зовнішніми чинниками: політичними, еко­номічними, соціальними, культурними (духовними), історични­ми, національними тощо.

За змістом суспільний лад — система політичних, економіч­них, соціальних, культурних (духовних) та інших напрямків сус­пільних відносин, тобто відносин у всіх основних сферах життя і діяльності суспільства, система політичного, економічного, соціального і духовного ладу суспільства.

За формою суспільний лад є системою організаційних і функціональних форм у всіх сферах життя і діяльності суспільства, систе­мою його організацій і форм діяльності. Гарантованість суспільного ладу України характеризується, в першу чергу, нормативно-правови­ми гарантія.

Конституційні принципи суспільного ладу України виявля­ються в основних принципах організації і діяльності суспільства. До таких принципів слід відносити:

  • принцип народного суверенітету; принцип демократизму сус­пільства, суспільного ладу;

  • принцип конституційності, законності суспільного ладу;

  • принцип політичного, економічного та ідеологічного плюра­лізму;

  • принцип етнічної багатоманітності (поліетнічності) суспіль­ства і політичної єдності українського народу;

  • принцип соціальної справедливості тощо.


Питання для самоперевірки:

  1. Дайте поняття конституційного ладу України

  2. Що є характерним для державного ладу України?

  3. Які конституційні основи суспільного ладу України?



8. Конституційно-правове регулювання державних символів України

Прочитайте

Л – 1, 20, 47-49, 54, 57, 59-64, 66, 68-69, 72-75, 83


1.1. Державні символи України

Інформація

В ст. 20 Конституції України передбачено, що державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України. Під державними сим­волами України слід розуміти закріплені в законодавстві офіційні графічні чи звукові зображення, в яких втілюються національні ідеї, що символізують державність України. Державні символи затверджуються Верховною Радою України. Характерними оз­наками їх є те, що вони: 1) виражають національний менталітет, національні ідеї політичного чи історичного змісту; 2) мають загальнообов'язковий характер. Основою державних символів є державний суверенітет.

Державні символи є складовою частиною більш широкого поняття «державні атрибути», до числа яких входять також сто­лиця держави, офіційна назва держави, державна мова, держав­на печатка, національні пісні, почесні значки, державні штандарти.

1.2. Державний Герб України

Інформація

Державний Герб це закріплений у законодавстві офіцій­ний умовний знак, який через графічне чи кольорове зображен­ня окремих фігур виражає коло певних ідей політичного харак­теру та символізує суверенітет держави. В Конституції сказано, що великий Державний Герб України встановлюється з ураху­ванням малого Державного Герба України та герба Війська За­порізького законом, що приймається не менш як двома трети­нами від конституційного складу Верховної Ради України. Го­ловним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний герб України). Зображення Державного Герба розміщується на пе­чатках органів державної влади, державного управління, судо­вих органів, грошових знаках і знаках поштової оплати, службо­вих посвідченнях, штампах, бланках державних установ тощо.



    1. Державний Гімн України

Інформація

Державний Гімн це закріплена в законодавстві країни му­зично-поетична емблема держави, яка через систему (набір) музично-поетичних образів виражає певне коло ідей політично­го характеру та символізує суверенну державу. Державний Гімн України це національний гімн на музику М.Вербицького. Державний Гімн як офіційний символ держави виконують під час підняття Державного Прапора, відкриття урочистих засідань, на початку офіційних зустрічей на найвищому рівні, прийняття військової присяги, відкритті спортивних змагань тощо. Слова Гімну затверджуються законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.


    1. Державний Прапор України

Інформація

Державний Прапор це закріплене в законодавстві офіційне полотнище держави, в якому шляхом добору певних кольорів (іноді з використанням малюнків чи написів) виражено ідеї полі­тичного характеру. Державний Прапор України стяг з двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів: верхня смуга синього кольору, нижня жовтого. Співвідно­шення ширини прапора до його довжини — 2:3. Державний Прапор піднімається на будинках органів державної влади і уп­равління, органів місцевого самоврядування, дипломатичних і консульських представництв України, на прикордонних заста­вах та митницях, на засобах пересування перших осіб та дипло­матичних представників і консулів України, як кормовий пра­пор на морських суднах України, під час офіційних зустрічей на найвищому рівні, на відкритті спортивних змагань тощо.


Публічний глум над державними символами України караєть­ся у встановленому законом порядку.

Столицею України є місто Київ.


Питання для самоперевірки:

  1. Назвіть державні символи України

  2. Яка наступає відповідальність за неповагу до державних символів України?


9. Конституційні основи правового статусу людини і громадянина в Україні

Прочитайте

Л – 1-3, 5, 24, 39, 43-45, 53-54, 57, 59-78


1.1 Поняття та види прав і свобод людини і громадянина в Україні

Інформація

Істотним складовим елементом конституційно-правового ста­тусу особи є інститут прав і свобод людини і громадянина в Укра­їні.

Права і свободи людини і громадянина є найвищою соціаль­ною цінністю, найважливішим об'єктом конституційно-правового регулювання.

Під конституційними правами і свободами людини і гро­мадянина прийнято розуміти гарантовану Конституцією та державою міру можливої поведінки або діяльності особи (колективу осіб) з метою задоволення своїх потреб та інтере­сів у політичній, економічній, соціальній, культурній (духовній) та інших сферах суспільного життя.

За своїм змістом права і свободи людини — це право на воло­діння, користування і розпорядження політичними, економічними, соціальними та культурними (духовними) цінностями; за фор­мою — є видом, способом поведінки або діяльності особи чи колективу осіб в суспільстві з метою задоволення своїх політичних, еко­номічних, соціальних і культурних (духовних) потреб й інтересів.

Права і свободи людини є досить різноманітними і можуть бути класифікованими за багатьма критеріями. За предметом конституційні права і свободи людини і громадянина поділяють­ся на політичні, економічні, соціальні, культурні (духовні), ін­формаційні, екологічні; за суб'єктами — це індивідуальні та ко­лективні права; права і свободи громадян України та права і свободи іноземців і осіб без громадянства; за походженням — природні та позитивні (похідні); за віковою приналежністюправа дитини, права молоді; права людей похилого віку; за стате­вою приналежністю — права жінки тощо. У своїй сукупності ці права і свободи утворюють систему основних прав і свобод лю­дини і громадянина, основними елементами якої традиційно вва­жають громадянські, політичні, економічні, соціальні та культур­ні права і свободи людини і громадянина.

Громадянські права і свободи людини і громадянина в Україні

Пріоритетним елементом системи основних прав і свобод лю­дини і громадянина є громадянські права і свободи, які іноді нази­вають особистими, в силу того, що вони є індивідуальними, при­родними, виникають з часу народження людини, незалежно від її громадянства і не можуть бути ніким скасовані чи припинені: право на життя, право кожного на повагу до його гідності, право кожної людини на свободу та особисту недо­торканість, право на недоторканість житла, право на таєм­ницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої корес­понденції, ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, право на вільне пересування, вільне проживання та вільне залишення території України, право на свободу думки і слова та право на свободу світогляду і віросповідання.

Політичні права і свободи громадян України

Політичні права і свободи належать громадянам України і виражають зміст правовідносин між особою і державою. До політичних прав і свобод людини і громадянина традицій­но відносять: право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36); право громадян України брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати та бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст. 38); право громадян України збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації (ст. 39); право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місце­вого самоврядування (ст. 40).

Політичні права і свободи громадян України — це консти­туційно визначена міра можливої політичної поведінки особи, насамперед, участі у безпосередньому народовладді, здійсненні державної влади і місцевого самоврядування, в яких особа ви­ступає, перш за все, як громадянин України, учасник суспільно-владних відносин.

Економічні права та свободи людини і громадянина в Україні

Суттєве місце в системі конституційних прав і свобод людини і громадянина займають і економічні права та свободи, які визначають можливість людини створювати матеріальні та особисті нематеріальні блага, володіти ними та здійснювати господарську діяльність. До основних економічних прав і свобод людини і гро­мадянина відносять: право приватної власності (ст. 41); право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42); право на користування об'єктами права державної та комуналь­ної власності (ст. 41) та власністю українського народу (ст. 13).

Економічні права та свободи людини і громадянина — це нормативно визначена міра можливої поведінки або діяльності лю­дини та громадянина в економічній сфері суспільних відносин, по­в'язана з правовим режимом власності та господарської діяльності.

Соціальні права і свободи людини і громадянина в Україні

Значну вагу у системі основних конституційних прав і свобод людини і громадянина займають соціальні права і свобо­ди, які дозволяють громадянам реалізовувати можливу поведін­ку або діяльність у соціальній сфері. Ця поведінка або діяльність пов’язана з можливістю людини працювати та відпочивати, захи­щати свої соціально-економічні права, отримувати соціальний захист, мати право на достатній життєвий рівень, отримувати належну медичну допомогу та користуватися страховою медици­ною тощо.

Соціальні права та свободи людини і громадянина це міра можливої поведінки або діяльності людини в соціальній сфері, що передбачає задоволення законних інтересів і потреб у сфері трудової діяльності, соціального захисту та охорони здоров'я: право на пра­цю, право на страйк (ст. 44), право на відпочинок (ст. 45), право на соціальний захист(ст. 46), право на житло(47), право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (ст. 48), право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49 Конституції).

Культурні права і свободи людини і громадянина в Україні

Культурні (духовні) права і свободи людини і громадянина — це міра можливої поведінки або діяль­ності особи щодо задоволення своїх законних потребу сфері осві­ти, літературної, художньої, наукової та технічної діяльності: право на освіту (ст. 53 ), право громадян на свободу літературної, художньої, нау­кової і технічної творчості (ст. 54), права на результати своєї інтелектуальної, твор­чої діяльності (ст. 54), право на інформацію.

    1. Гарантії прав і свобод людини і громадянина в Україні

Інформація

Під гаран­тіями конституційних прав і свобод людини і громадянина прийнято розуміти систему умов і засобів, юридичних механізмів забезпечення належної реалізації визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина.

Система гарантій конституційних прав і свобод представлена загальними і спеціальними (юридичними) гарантіями. Загальні гарантії визначаються рівнем розвитку основних сфер суспільно­го і державного життя — політичної, економічної, соціальної, культурної (духовної) та інших.

1.3. Обов'язки людини і громадянина в Україні

Інформація

Важливим складовим елементом конституційно-правового статусу людини і громадянина, що закріплює основи взаємовід­носин між особою і державою, є обов'язки людини і громадяни­на в Україні. Обов'язки людини і громадянина тісно пов'язані з її правами і свободами

Конституційні обов'язки людини і громадянина це ви­значена нормами Конституції та законів України міра обов’язкової, належної поведінки та діяльності у політичній, економічній, соціальній, культурній (духовній) сферах суспільного життя.

Обов’язки, як і права та свободи людини і громадянина, є до­сип, різноманітними за своїми юридичними властивостями. За змістом вони поділяються на політичні, економічні та культурні (духовні) обов'язки; за суб'єктами — на обов'язки людини та обов'язки громадян України; за соціальними групами можна виділити права й обов'язки батьків, обов'язки дітей тощо.

Стрижневим для всієї системи конституційних обов'язків лю­дини і громадянина є обов'язок неухильно додержуватись Конс­титуції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68 Конституції України), важливим і почесним конституційним обов'язком є захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів (ст. 65 Конституції України), наступним конституційним обов'язком є обов'язок не запо­діювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки (ст. 66), важливим обов'язком людини і громадянина в економічній сфері є обов'язок сплачувати податки і збори в порядку і розмі­рах, встановлених законом (ст. 67 Конституції України).



Питання для самоперевірки:

  1. Назвіть систему конституційних прав і свобод людини і громадянина

  2. Які обов’язки закріплені в Конституції України?

  3. Які гарантії реалізації конституційних прав і свобод?


10. Конституційно-правовий статус Уповноваженого Верховної ради з прав людини

Прочитайте

Л – 1-3, 35-39, 43-45, 53-54, 57, 59-77


    1. Призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого

Інформація


Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, який у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Метою парламентського контролю, який здійснює Уповноважений, є:

1) захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами України;

2) додержання та повага до прав і свобод людини і громадянина суб'єктами;

3) запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх поновленню;

4) сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність з Конституцією України, міжнародними стандартами у цій галузі;

5) поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина;

6) запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод;

7) сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу.

Місцезнаходженням Уповноваженого є столиця України - місто Київ.

Уповноважений призначається на посаду і звільняється з посади Верховною Радою України таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів.

Уповноваженим може бути призначено громадянина України, який на день обрання досяг 40 років, володіє державною мовою, має високі моральні якості, досвід правозахисної діяльності та протягом останніх п'яти років проживає в Україні.

Не може бути призначено Уповноваженим особу, яка має судимість за вчинення злочину, якщо ця судимість не погашена та не знята в установленому законом порядку.

Уповноважений призначається строком на п'ять років, який починається з дня складення ним присяги на сесії Верховної Ради України.

Уповноважений не може мати представницького мандата, обіймати будь-які інші посади в органах державної влади, виконувати іншу оплачувану чи неоплачувану роботу в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, об'єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, крім викладацької, наукової або іншої творчої діяльності.

Він не може бути членом будь-якої політичної партії.

Повноваження Уповноваженого припиняються у разі:

1) відмови його від подальшого виконання обов'язків шляхом подання заяви про складення своїх повноважень;

2) набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо нього;

3) набрання законної сили рішенням суду про визнання особи, яка обіймає посаду Уповноваженого, безвісно відсутньою або про оголошення її померлою;

4) складення присяги новообраним Уповноваженим;

5) смерті особи, яка обіймає посаду Уповноваженого.

Верховна Рада України приймає рішення про звільнення з посади Уповноваженого до закінчення строку, на який його було обрано, у разі:

1) порушення присяги;

2) порушення вимог щодо несумісності діяльності;

3) припинення громадянства України;

4) неспроможності протягом більше чотирьох місяців підряд виконувати обов'язки через незадовільний стан здоров'я чи втрату працездатності.

1.2. Компетенція Уповноваженого ВРУ з прав людини

Інформація

Уповноважений має право:

1) невідкладного прийому Президентом України, Головою Верховної Ради України, Прем'єр-міністром України, головами Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України, Генеральним прокурором України, керівниками інших державних органів, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадовими та службовими особами;

2) бути присутнім на засіданнях Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України, колегії прокуратури України та інших колегіальних органів;

3) звертатися до Конституційного Суду України з поданням:

про відповідність Конституції України законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, які стосуються прав і свобод людини і громадянина;

про офіційне тлумачення Конституції України та законів України;

4) безперешкодно відвідувати органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, бути присутнім на їх засіданнях;

5) на ознайомлення з документами, у тому числі і секретними (таємними), та отримання їх копій в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, об'єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, органах прокуратури, включаючи справи, які знаходяться в судах.

Доступ до інформації, пов'язаної із службовою та державною таємницями, здійснюється в порядку, визначеному законодавчими актами України;

6) вимагати від посадових і службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності сприяння проведенню перевірок діяльності підконтрольних і підпорядкованих їм підприємств, установ, організацій, виділення спеціалістів для участі у проведенні перевірок, експертиз і надання відповідних висновків;

7) запрошувати посадових і службових осіб, громадян України, іноземців та осіб без громадянства для отримання від них усних або письмових пояснень щодо обставин, які перевіряються по справі;

8) відвідувати у будь-який час місця тримання затриманих, попереднього ув'язнення, установи відбування засудженими покарань та установи примусового лікування і перевиховання, психіатричні лікарні, опитувати осіб, які там перебувають, та отримувати інформацію щодо умов їх тримання;

9) бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій, у тому числі на закритих судових засіданнях, за умови згоди суб'єкта права, в інтересах якого судовий розгляд оголошено закритим;

10) звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина, які за станом здоров'я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно, а також особисто або через свого представника брати участь у судовому процесі у випадках та порядку, встановлених законом;

11) направляти у відповідні органи акти реагування Уповноваженого у разі виявлення порушень прав і свобод людини і громадянина для вжиття цими органами заходів;

12) перевіряти стан додержання встановлених прав і свобод людини і громадянина відповідними державними органами, в тому числі тими, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність;

13) здійснювати контроль за забезпеченням рівних прав та можливостей жінок і чоловіків.

Уповноважений зобов'язаний додержуватися Конституції України і законів України, інших правових актів, прав та охоронюваних законом інтересів людини і громадянина, забезпечувати виконання покладених на нього функцій та повною мірою використовувати надані йому права.

Уповноважений зобов'язаний зберігати конфіденційну інформацію. Це зобов'язання діє і після припинення його повноважень.

У разі розголошення таких відомостей Уповноважений несе відповідальність у встановленому законодавством порядку.

Уповноважений не має права розголошувати отримані відомості про особисте життя заявника та інших причетних до заяви осіб без їхньої згоди.


Питання для самоперевірки:

  1. Хто може бути Уповноваженим ВРУ з прав людини?

  2. Що є метою парламентського контролю Уповноваженого?

  3. Яка компетенція Уповноваженого?

  4. Які підстави припинення діяльності Уповноваженого?






11. Громадянство України

Прочитайте

Л – 1-3, 5, 24, 39, 43-45, 53-54, 57, 59-78


1. 1. Поняття та принципи громадянства

Інформація

Громадянство є тією необхідною підставою, яка надає особі, що має статус громадянина, можливість повною мірою долучитися до політичного, економічного, правового та культурного життя суспільства й держави.

Громадянином України, як і іншої держави, є не будь-яка лю­дина, а котра проживає на її території, підкоряється державній владі, користується правами і виконує обов'язки — перебуває в особливих правових зв'язках з Україною.

Згідно із Законом про громадянство саме громадянство України визначає правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їхніх взаємних правах та обов'язках. Громадянство — це стійкій правовий взаємозв'язок між особою і державою, де обидва суб'єкти мають взаємні права та обов'язки.

У законодавстві України відображені й закріплені такі основні принципи, на яких базується громадянство України:

  • принцип єдиного громадянства;

  • принцип запобігання виникненню випадків без громадянства;

  • принцип неможливості позбавлення громадянства України;

  • принцип визнання права громадянина України на зміну гро­мадянства;

  • принцип неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття грома­дянства його дружиною (чоловіком) та автоматичного припи­нення громадянства України одним з подружжя внаслідок при­пинення шлюбу або припинення шлюбу другим із подружжя;

  • рівності перед законом громадян України незалежно від під­став, порядку і моменту набуття ними громадянства України;

  • збереження громадянства незалежно від місця проживання громадянина України.

  1. 2. Підстави набуття громадянства України

Інформація

Відповідно до ст. 2 Закону «Про громадянство України» гро­мадянами України є:

  1. усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошен­ня незалежності України (24 серпня 1991 р.) постійно прожи­вали на території України;

  2. особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релі­гійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 р.) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;

  3. особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 р. і яким у паспорті громадянина колиш­нього СРСР зразка 1974 р. органами внутрішніх справ Укра­їни внесено напис «громадянин України», а також діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну, якщо на мо­мент прибуття в Україну вони не досягли повноліття;

  4. особи, які набули громадянство України відповідно до Зако­нів України та міжнародних договорів України.

Згідно з п. 4 ст. З Закону «Про громадянство України» грома­дянами України визнаються особи, які набули громадянство України відповідно до нього.

Набуття громадянства України може здійснюватися на під­ставах, що визначені у ст. 6 Закону, а саме:

  • за народженням;

  • за територіальним походженням;

  • внаслідок прийняття громадянства України;

  • внаслідок поновлення громадянства України;

  • внаслідок усиновлення;

  • внаслідок встановлення над дитиною опіки або піклування;

  • внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієз­датною, опіки або піклування;

  • внаслідок перебування у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;

  • внаслідок встановлення батьківства;

  • за іншими підставами, передбаченими міжнародними дого­ворами.

Умови прийняття до громадянства України

Пріоритетною умовою прийняття до громадянства є визнання і дотримання Конституції України та законів України, другоюзобов'язання припинити іноземне громадянство або перебування в іноземному громадянстві (для осіб, які були громадянами дер­жав, міжнародні договори з якими дозволяють особам звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо вони доведуть, що вони не є громадянами іншої договірної сторони).

Третьою умовою прийняття до громадянства України є без­перервне проживання на законних підставах на території Украї­ни протягом останніх п'яти років. Але ця умова не поширюється на особу, яка перебуває в шлюбі з громадянином України термі­ном понад два роки та постійно проживає в Україні на законних підставах, і на особу, яка постійно проживає в Україні на закон­них підставах та перебувала з громадянином України понад два роки у шлюбі, який припинився внаслідок його смерті.

Для осіб, яким надано статус біженця в Україні, термін без­перервного проживання на законних підставах на території України встановлюється на три роки з моменту надання їм стату­су біженці в Україні чи притулку в Україні, а для осіб, які в'їхали в Україну особами без громадянства — на три роки з моменту одержання дозволу на проживання в Україні.

Четвертою умовою прийняття до громадянства України є отримання дозволу на постійне проживання в Україні. Ця умова не поширюється на осіб, які мають у паспорті громадянина ко­лишнього Союзу СРСР зразка 1974 р. відмітку про постійну або тимчасову прописку на території України, а також осіб, яким на­дано статус біженця в Україні або притулок в Україні.

П'ятою умовою прийняття до громадянства України є воло­діння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування. Ця умова, звичайно, не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі).

Шостою умовою прийняття до громадянства є наявність за­конних джерел існування. Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні.

Законом також передбачено ряд обмежень щодо прийняття до громадянства України. Зокрема, до громадянства України не приймається особа, яка:

1) вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид;

2) засуджена в Україні до позбавлення во­лі за вчинення тяжкого злочину (до погашення або зняття суди­мості);

3) вчинила на території іншої держави діяння, яке визна­но законодавством України тяжким злочином.

1. 3. Підстави припинення громадянства

Інформація

Підставами припинення громадянства України є:

  1. вихід з громадянства України;

  2. втрата громадянства України;

  3. припинення громадянства України за підставами, передбаче­ними міжнародними договорами.

Пріоритетною підставою припинення громадянства України є вихід з громадянства України. Ця підстава полягає в тому, що громадянин України, який виїхав на постійне проживання за кор­дон, може вийти з громадянства України за його клопотанням. Якщо дитина виїхала разом з батьками на постійне проживання за кордон і батьки виходять з громадянства України, за клопо­танням одного з батьків разом з батьками з громадянства Украї­ни може вийти і дитина.

Втрата громадянства України відбувається, насамперед, як­що громадянин України після досягнення ним повноліття добро­вільно набув громадянства іншої держави.

Крім того, громадянство України втрачається, якщо:

  • іноземець набув громадянства України і не подав у порядку, передбаченому Законом, документ про припинення інозем­ного громадянства або декларацію про відмову від нього;

  • іноземець набув громадянства України і скористався права­ми або виконав обов'язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство;

  • особа набула громадянство України на підставі ст. 9 цього Закону внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів;

громадянин України без згоди державних органів України доб­ровільно вступив на військову службу, на роботу в службу без­пеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи органи місцевого самоврядування іншої держави. Вирішення питань громадянства здійснюється системою органів: Президентом України; Комісією при Президентові України; спеціально уповноваженими центральними органами виконавчої влади з питань громадянства; Міністерством закордонних справ України, дипломатичними представництвами та консульськими установами України.

  1. 4. Органи, що беруть участь у вирішення питання про громадянство

Інформація

Визначальна роль у вирішенні питань громадянства України належить Президенту України. Відповідно до Закону «Про гро­мадянство України» (ст. 22) Президент України приймає рішення і видає укази відповідно до Конституції України і Зако­ну «Про громадянство» про прийняття до громадянства України і про припинення гро­мадянства України; визначає порядок провадження за заявами і поданням з питань громадянства та виконання прийнятих рі­шень; затверджує Положення про Комісію при Президентові України з питань громадянства.

Міністерство закордонних справ України, дипломатичні представництва і консульські установи України здійснюють пов­новаження щодо осіб, які постійно проживають за кордоном.

Решту питань вирішують спеціально уповноважений цент­ральний орган виконавчої влади та Комісія при Президентові України.

Рішення з питань громадянства, прийняті спеціально уповно­важеним центральним органом виконавчої влади з питань грома­дянства, Міністерством закордонних справ України та їх органа­ми, можуть бути за Законом «Про громадянство України» оскаржені у встановленому законом порядку до суду (ст. 26).

Особи, які постійно проживають за кордоном, оскаржують неправомірні дії чи бездіяльність посадових осіб дипломатичних представництв чи консульських установ України у встановлено­му порядку до суду.

  1. 5. Правовий статус іноземців та осіб без громадянства

Інформація

Слід зазначити, що. окрім правового режиму громадянства України, особи, що на законних підставах перебувають на тери­торії України, можуть мати або набувати й інші особисті правові стани чи режими, зокрема, правовий статус іноземців та осіб без громадянства.

Конституційно-правовий статус іноземців та осіб без грома­дянства, які проживають або тимчасово перебувають в Україні, порядок їх в'їзду та виїзду з України регулюється Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянст­ва» від 7 червня 1994 р.

Іноземці та особи без громадянства, що легально перебува­ють на території України, мають ті самі права і свободи та вико­нують ті самі обов'язки, що й громадяни України, за винятком прав і обов'язків, закріплених Конституцією виключно за грома­дянами України. Зокрема, іноземці та особи без громадянства, на відміну від громадян України, не мають ряду політичних прав, в тому числі й виборчих прав, і не несуть такі обов'язки, як відбу­вання військової служби, щорічне подання декларації про свій майновий стан і доходи тощо.

Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расо­вої та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.

Закон України «Про біженців» від 21 червня 2001 р. визначає бі­женців як осіб, які не є громадянами України і внаслідок цілком об­грунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), на­лежності до певної соціальної груші або політичних переконань, пе­ребувають за межами країни своєї громадянської належності та не можуть користуватися захистом цієї країни або не бажають корис­туватися цим захистом внаслідок таких побоювань.

Особи, яким надано статус біженця в Україні, є іноземцями чи особами без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах. Такі особи користуються тими ж правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України – за винятками, встановленими законодавством України.

Питання для самоперевірки:

  1. Що таке громадянство?

  2. Які принципи громадянства?

  3. Назвіть категорії осіб, які є громадянами України

  4. Які документи підтверджують громадянство України?

  5. Які підстави набуття громадянства України?

  6. Назвіть умови прийняття до громадянства України

  7. Як змінюється громадянство дітей при зміні громадянства батьків?

  8. Назвіть органи, які беруть участь у вирішенні питання про громадянство

  9. Який правовий статус іноземців та осіб без громадянства?

  10. Які права мають біженці?


12. Конституційно-правове регулювання політичних партій, громадських та інших об’єднань в Україні

Прочитайте

Л – 1, 2, 6, 27, 30, 40, 43-45, 54, 58-60, 63-66, 68-69, 71-77

1. 1. Правові аспекти діяльності об’єднань громадян

Інформація

Об’єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод.

Політичною партією є об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування і представництво в їх складі.

Громадською організацією є об’єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.

Об'єднання громадян створюються і діють на основі добровільності, рівноправності їх членів (учасників), самоврядування, законності та гласності. Вони вільні у виборі напрямів своєї діяльності.

Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян. Належність чи неналежність до об'єднання громадян не може бути підставою для обмеження прав і свобод або для надання державою будь-яких пільг і переваг.

Об'єднання громадян України утворюються і діють з всеукраїнським, місцевим та міжнародним статусом.

До всеукраїнських об'єднань громадян належать об'єднання, діяльність яких поширюється на територію всієї України і які мають місцеві осередки у більшості її областей.

До місцевих об'єднань належать об'єднання, діяльність яких поширюється на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці або регіону. Громадська організація є міжнародною, якщо її діяльність поширюється на територію України і хоча б однієї іншої держави.


    1. Правовий статус політичних партій в Україні

Інформація

Право громадян на свободу об’єднання у політичні партії для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів визначається і гарантується Конституцією України. Встановлення обмежень цього права допускається відповідно до Конституції України в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей, а також в інших випадках, передбачених Конституцією України.

Ніхто не може бути примушений до вступу в політичну партію або обмежений у праві добровільного виходу з політичної партії.

Належність чи неналежність до політичної партії не може бути підставою для обмеження прав і свобод або для надання державою будь-яких пільг і переваг.

Політична партія – це зареєстроване згідно з законом добровільне об'єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, участь у виборах та інших політичних заходах.

Утворення і діяльність політичних партій забороняється, якщо їх програмні цілі або дії спрямовані на:

1) ліквідацію незалежності України;

2) зміну конституційного ладу насильницьким шляхом;

3) порушення суверенітету і територіальної цілісності України;

4) підрив безпеки держави;

5) незаконне захоплення державної влади;

6) пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової чи релігійної ворожнечі;

7) посягання на права і свободи людини;

8) посягання на здоров'я населення.

Політичні партії не можуть мати воєнізованих формувань.

Діяльність політичної партії може бути заборонена лише за рішенням суду. В першій інстанції справу про заборону політичної партії розглядає Верховний Суд України.

Членом політичної партії може бути лише громадянин України, який відповідно до Конституції України має право голосу на виборах.

Громадянин України може перебувати одночасно лише в одній політичній партії.

Членами політичних партій не можуть бути:

1) судді;

2) працівники прокуратури;

3) працівники органів внутрішніх справ;

4) співробітники Служби безпеки України;

5) військовослужбовці;

6) працівники органів державної податкової служби.

Політичні партії повинні мати програму. Програма політичної партії є викладом цілей та завдань цієї партії, а також шляхів їх досягнення. Політичні партії повинні мати статут.

Рішення про створення політичної партії приймається на її установчому з’їзді (конференції, зборах). Це рішення має бути підтримано підписами не менше десяти тисяч громадян України, які відповідно до Конституції України мають право голосу на виборах, зібраними не менш як у двох третинах районів не менш як двох третин областей України, міст Києва і Севастополя та не менш як у двох третинах районів Автономної Республіки Крим.

На установчому з'їзді (конференції, зборах) політичної партії затверджуються статут і 42оллектив політичної партії, обираються її керівні і контрольно-ревізійні органи.

Діяльність політичної партії може здійснюватися лише після її реєстрації. Не допускається діяльність незареєстрованих політичних партій.

Реєстрацію політичних партій здійснює Міністерство юстиції України.

Для реєстрації політичної партії до Міністерства юстиції України разом з заявою подаються:

1) статут і програма політичної партії;

2) протокол установчого з'їзду (конференції, зборів) політичної партії із зазначенням дати і місця його проведення, кількості учасників, які проголосували за створення політичної партії;

3) підписи громадян України, зібрані відповідно до вимог цього Закону на підтримку рішення про створення політичної партії та засвідчені особами, які збирали підписи;

4) відомості про склад керівних органів політичної партії;

5) платіжний документ, що посвідчує внесення реєстраційного збору;

6) назва та адреса банківської установи, в якій політична партія відкриватиме рахунки.

Міністерство юстиції України здійснює реєстрацію політичної партії після перевірки поданих матеріалів.

Після реєстрації політична партія набуває статусу юридичної особи.

Розмір реєстраційного збору встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Державний контроль за діяльністю політичних партій здійснюють:

1) Міністерство юстиції України – за додержанням політичною партією вимог Конституції та законів України, а також статуту політичної партії;

2) Центральна виборча комісія та окружні виборчі комісії – за додержанням політичною партією порядку участі політичних партій у виборчому процесі.

Політичні партії припиняють свою діяльність шляхом реорганізації чи ліквідації (саморозпуску) або в разі заборони її діяльності чи анулювання реєстраційного свідоцтва в порядку, встановленому цим та іншими законами України.

Рішення про реорганізацію чи саморозпуск приймається з'їздом (конференцією) політичної партії відповідно до статуту політичної партії.

Питання для самоперевірки:

1. Дайте загальну характеристику об’єднань громадян

2. Що таке політична партія?

3. Який порядок створення політичної партії?

4. Діяльність яких політичних партій не допускається?

5. Хто здійснює державний контроль за діяльністю політичних партій?







13. Нормативне регулювання статусу засобів масової інформації

Прочитайте

Л – 1, 22-23, 54, 57, 59-60, 62-66, 68-69, 72-75

1.1. Юридичне поняття інформація та основні принципи інформаційних відносин

Інформація

Під інформацією розуміється документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі.

Основними принципами інформаційних відносин є:

гарантованість права на інформацію;

відкритість, доступність інформації та свобода її обміну;

об'єктивність, вірогідність інформації;

повнота і точність інформації;

законність одержання, використання, поширення та зберігання інформації.

Суб'єктами інформаційних відносин є:

громадяни України;

юридичні особи;

держава.

Суб'єктами інформаційних відносин можуть бути також інші держави, їх громадяни та юридичні особи, міжнародні організації та особи без громадянства.

Об'єктами інформаційних відносин є документована або публічно оголошувана інформація про події та явища в галузі політики, економіки, культури, охорони здоров'я, а також у соціальній, екологічній, міжнародній та інших сферах.

Основними видами інформації є:

статистична інформація;

адміністративна інформація (дані);

масова інформація;

інформація про діяльність державних органів влади та органів місцевого і регіонального самоврядування;

правова інформація;

інформація про особу;

інформація довідково-енциклопедичного характеру;

соціологічна інформація.

    1. Правовий статус друкованих засобів масової інформації

Інформація

Під друкованими засобами масової інформації (пресою) в Україні розуміються періодичні і такі, що продовжуються, видання, які виходять під постійною назвою, з періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року на підставі свідоцтва про державну реєстрацію.

Додатки до друкованих засобів масової інформації у вигляді видань газетного та журнального типу є окремими періодичними і такими, що продовжуються, друкованими виданнями і підлягають реєстрації на загальних підставах.

Друкований засіб масової інформації вважається виданим, якщо він підписаний до виходу в світ і видрукований будь-яким тиражем.

Друковані засоби масової інформації в Україні не можуть бути використані для:

поширення відомостей, розголошення яких забороняється;

закликів до захоплення влади, насильницької зміни конституційного ладу або територіальної цілісності України;

пропаганди війни, насильства та жорстокості;

розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі;

розповсюдження порнографії, а також з метою вчинення терористичних актів та інших кримінально караних діянь.

Забороняється використання друкованих засобів масової інформації для:

втручання в особисте життя громадян, посягання на їх честь і гідність;

розголошення будь-якої інформації, яка може призвести до вказання на особу неповнолітнього правопорушника без його згоди і згоди його представника.

Друковані засоби масової інформації в Україні видаються державною мовою, а також іншими мовами.

Діяльність друкованих засобів масової інформації – це збирання, творення, редагування, підготовка інформації до друку та видання друкованих засобів масової інформації з метою її поширення серед читачів.

Діяльність друкованих засобів масової інформації, спрямована на отримання прибутку, є підприємницькою діяльністю у цій сфері.

До суб'єктів діяльності друкованих засобів масової інформації належать: засновник (співзасновники) друкованого засобу масової інформації, його редактор (головний редактор), редакційна колегія, редакція, трудовий коллектив редакції, журналістський коллектив, журналіст, автор, видавець, розповсюджувач.

Засновник (співзасновники) може об'єднувати в одній особі редакцію, видавця, розповсюджувача.

Редакція має право виступати засновником (співзасновником), видавцем, розповсюджувачем.

Право на заснування друкованого засобу масової інформації належить:

громадянам України, громадянам інших держав та особам без громадянства, не обмеженим у цивільній правоздатності та цивільній дієздатності;

юридичним особам України та інших держав;

трудовим коллективам підприємств, установ і організацій на підставі відповідного рішення загальних зборів (конференції).

Особа, яка заснувала друкований засіб масової інформації, є його засновником.

Заяви про державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації подаються засновником (співзасновниками) до органів державної виконавчої влади, визначених Кабінетом Міністрів України.

    1. Юридичні аспекти взаємовідносин редакцій ДЗМІ з громадянами та організаціями

Інформація

Всі громадяни України, юридичні особи і державні органи відповідно до статті 9 Закону України «Про інформацію» мають право на оперативне одержання через друковані засоби масової інформації публічно поширюваної інформації про діяльність державних органів і організацій, об’єднань громадян та їх посадових осіб, а також інших відомостей, необхідних для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій.

Редакція зобов'язана використовувати авторські матеріали, твори літератури, науки і мистецтва з дотриманням законодавства з питань інтелектуальної власності.

Ніхто не має права зобов'язати редакцію опублікувати відхилений нею твір, лист, інший матеріал або повідомлення, якщо інше не передбачено цим Законом або статутом редакції.

Редакція не зобов'язана відповідати на листи чи пересилати їх до інших інстанцій.

Громадяни, юридичні особи і державні органи, а також їх законні представники мають право вимагати від редакції друкованого засобу масової інформації опублікування ним спростування поширених про них відомостей, що не відповідають дійсності або принижують їх честь та гідність.



Питання для самоперевірки:

  1. Дайте визначення інформації

  2. Які основні принципи інформаційних відносин?

  3. Хто є суб’єктами інформаційних відносин?

  4. Назвіть об’єкти інформаційних відносин

  5. Які є види інформації?

  6. Що таке друковані засоби масової інформації (преса)?

  7. Назвіть суб’єкти діяльності ДЗМІ


14. Територіальний устрій України

Прочитайте

Л – 1, 2, 54, 57, 59-60, 62-66, 68-69, 72-75

  1. 1. Поняття територіального устрою України

Інформація

Важливим інститутом державного ладу України є територі­альний устрій нашої держави. Територіальний устрій є організацією території держави.

Відповідно до ст. 2 Основного Закону, суверенітет України поширюється на всю її територію. Тобто наша держава наділена виключним правом здійснювати на своїй території всю повноту державної влади і виступати від імені народу, що проживає на цій території.

Територія держави (від лат. tеrrа — земля) — це простір, за­фіксований державним кордоном, на який поширюється сувере­нітет держави. Територія держави включає: сухопутну частину, водні простори (внутрішні морські води і територіальне море), повітряну територію (простір над сухопутною і водною терито­ріями, умовно до космічного простору), а також підземну терито­рію (простір під сухопутною і водною територіями до технічно доступної глибини). Особливий правовий режим, що регулюєть­ся, в першу чергу, міжнародним правом, мають континентальний шельф і виключна (морська) економічна зона.

За своїм змістом категорія «територія держави» визначає пра­вовий режим зв'язку держави з певною територією та її окреми­ми складовими елементами. Для визначення адміністративно-те­риторіального устрою у вітчизняній юридичній навчальній і науковій літературі іноді вживаються поняття «адміністратив­но-територіальний устрій», «адміністративно-територіальний лад», «адміністративно-територіальний поділ держави» та ін.

Розрізняють два основних види територіального устрою: політико-територіальний і адміністративно-територіальний. Політико-територіальний устрій передбачає поділ території держави на окремі самостійні частини. Він є характерним для федератив­них держав (Бразилія, Індія, США, ФРН та ін.). Адміністративно-територіальний устрій — це внутрішній поділ території держави на адміністративно-територіальні одиниці. Він властивий для уні­тарних держав (Велика Британія, Китай, Франція, Японія та ін.).

    1. Адміністративно-територіальний устрій України і його правове регулювання

Інформація

Адміністративно-територіальний устрій — це те­риторіальна організація держави з внутрішнім поділом її на складові частини адміністративно-територіальні одиниці.

Важливий принцип територіального устрою України — принцип територіального верховенства держави, який є систе­мо-утворюючим щодо інших принципів цього інституту держав­ного ладу України.

Принцип єдності та цілісності території означає, що скла­дові частини території України — адміністративно-територіальні одиниці — знаходяться у нерозривному взаємозв'язку, визнача­ються внутрішньою єдністю в межах державного кордону України. Територія України є недоторканою, а її межі визначаються державним кордоном (ст. 2 Конституції України). Це конститу­ційне положення дозволяє виявити ще один принцип, споріднений з основними принципами територіального устрою України, — принцип непорушності державного кордону. Під державним кор­доном слід розуміти лінію, що визначає межі її території і верти­кальну поверхню, що проходить по цій лінії. Правовий режим державного кордону України регулюється Законом України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 р.

Принцип централізації та децентралізації в здійсненні дер­жавної влади проявляється в тому, що за центральними (загаль­нодержавними) органами держави Конституцією та законами України закріплюється право забезпечення внутрішніх і зовніш­ніх загальнонаціональних інтересів, регулювання всіх сфер сус­пільного і державного ладу — політичної, економічної, соціаль­ної, культурної (духовної), екологічної та зовнішньополітичної, а обов'язок захисту суверенітету і територіальної цілісності Укра­їни визначається Конституцією України як найважливіша функ­ція держави, справа всього українського народу (ст. 17).

Важливим принципом територіального устрою України, який визначає сутність і зміст регіональної політики нашої дер­жави, є принцип збалансованості і соціально-економічного роз­витку регіонів, з урахуванням їх історичних, економічних, еколо­гічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій.

Принцип народного сувере­нітету - закріплює за народом України ви­ключне право здійснювати свою владу на всій території України безпосередньо і через органи державної влади та органи місцево­го самоврядування.

Важливим принципом територіального устрою України є принцип, який визначає форму цього устрою. Зокрема, ст. 2 Кон­ституції України визначає, що Україна є унітарною державою, тим самим закріплюючи принцип унітаризму територіального устрою України.

Україна, як унітарна держава (від лат. unitas— єдність, єди­не ціле), включає до свого складу адміністративно-територіальні одиниці, що не мають правового статусу державних утворень.

Принцип системності територіаль­ного устрою України, закріплений в ст. 133 Конституції України, він передбачає, що територіальний устрій України має певну систему, що складається з взаємопов'язаних адміністративно-те­риторіальних одиниць, які з'єднані між собою структурними і функціональними зв'язками.

    1. Система адміністративно-територіального устрою України

Інформація

Відповідно до ст. 133 Конституції України, систему адмініст­ративно-територіального устрою України складають: Автоном­на Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, се­лища і села.

Система адміністративного устрою України це сукупність адміністративно-територіальних одиниць (Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в міс­тах, селища і села), що складають основу територіального устрою України.

Адміністративно-територіальний устрій - це свого роду внутрішній «каркас» державного устрою, що складається з адмі­ністративно-територіальних одиниць трьох рівнів:

  1. Автономна Республіка Крим, області та міста зі спеціальним правовим статусом — м.Київ і м. Севастополь;

  2. райони, міста республіканського (Автономної Республіки Крим) та обласного значення;

  3. міста районного значення, селища, села.

Ст. 133 Конституції України визначає виключний склад адмі­ністративно-територіальних одиниць першого рівня системи ад­міністративно-територіального устрою України: Автономна Рес­публіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька. Житомирська, Закарпатська, Івано-Франківська, Ки­ївська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Хар­ківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь.

Автономна Республіка Крим — це адміністративно-тери­торіальна одиниця України зі спеціальним правовим статусом, невід'ємна складова частина України, що вирішує в межах Конституції та законів України питання, віднесені до її відання. Правовий статус Автономної Республіки Крим визначається Конституцією України, Конституцією Автономної Республіки Крим, законами України та іншими нормативно-правовими актами.

Область — це адміністративно-територіальна одиниця, що сформувалася у межах території України під впливом історич­них, географічних, економічних та інших чинників і характери­зується певною самостійністю при вирішенні соціальних, еконо­мічних і культурних питань, а також при здійсненні регіональної політики. За Конституцією в Україні існує 24 області. Зміна сис­теми областей України можлива лише за умови внесення відпо­відних змін до Конституції України.

Важливим елементом верхньої ланки адміністративно-пра­вової системи України є також міста зі спеціальним правовим статусом — місто Київ і місто Севастополь.

Спеціальний правовий статус м. Києва обумовлюється тим, що це місто є столицею держави (ст. 20 Конституції України), політичним і адміністративним центром держави.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про столицю Украї­ни — місто-герой Київ» від 15 січня 1999 р., столичний статус покладає на органи місцевого самоврядування та органи вико­навчої влади додаткові обов'язки та гарантує цим органам надан­ня з боку держави додаткових прав.

Спеціальний правовий статус міста Севастополя зумовлю­ється тим, що в ньому розташований Військово-Морський флот України. Цей чинник позначився на особливому порядку здійс­нення державної виконавчої влади та місцевого самоврядування у м. Севастополі. Згідно з ч. З ст. 133 Конституції України, спеці­альний статус м. Севастополя має бути врегульований законом України, але до сьогодні цей закон не прийнято.

Адміністративно-територіальними одиницями також є райо­ни, міста, райони у містах, селища і села.

Райони як адміністративно-територіальна одиниця Украї­ни — частина території області. Район є середнім рівнем системи адміністративно-територіального устрою України, територіально-просторовою межею функціонування територіальних громад. Вони створюються з метою інтеграції економіки, промисловості, транспорту і зв'язку, торгівлі, соціально-культурних закладів те­риторіальних громад сіл, селищ і міст в єдину інтегровану соці­ально-економічну і культурну систему.

Місто — це великий населений пункт (від 10 тис. чоловік на­селення), що має власне комунальне господарство, житловий фонд і мережу соціально-культурних закладів: адміністративний, промисловий, торгівельний і культурний центр.

За підпорядкованістю міста поділяються на міста районного, обласного та республіканського (Автономної Республіки Крим) підпорядкування та міста із спеціальним правовим статусом.

У складі міст республіканського та обласного підпорядку­вання також можуть створюватися райони у містах. Вони ство­рюються з метою оптимального вирішення загальноміською те­риторіальною громадою питань місцевого значення та більш ефективного управління містом.

Селище — це, як правило, населений пункт, розташований при промислових підприємствах, будовах, залізничних вузлах, гідротехнічних спорудах, підприємствах із переробки сільсько­господарської продукції тощо, що має власну комунальну і соці­альну інфраструктуру.

Найдрібнішою адміністративно-територіальною одиницею України є село. Села — населені пункти з сталим складом жите­лів, зайнятих здебільшого сільським господарством, рідше — на­родними промислами або санаторно-курортною справою, в яких місцеве самоврядування здійснюється сільською радою і сільсь­ким головою.

Території міст, селищ, сіл можуть поділятися на окремі мік­рорайони та інші мікроструктури, які не виступають адміністра­тивно-територіальними одиницями України: вулиці, квартали, житлові масиви тощо.

Не вважаються адміністративно-територіальними одиниця­ми хутори, двори та інші невеликі поселення, що мають тимчасо­вий характер, а також поселення службового призначення в сис­темі певної галузі народного господарства.


Питання для самоперевірки:

  1. Дайте поняття територіального устрою України

  2. Назвіть систему адміністративно-територіального устрою країни

  3. Що означає унітаризм?


15. Конституційний статус Автономної Республіки Крим

Прочитайте

Л – 1-2, 9, 18, 54, 57, 59-60, 62-66, 68-69, 72-75

1.1. Автономія в унітарній державі

Інформація

Україна, будучи унітарною державою, має складний територіальний устрій, оскільки в її складі знаходиться територіальна автономія – Республіка Крим. Під автономією (від грецького «автономія» - «незалежність») в юридичній науці прийнято розуміти відносно самостійне здійснення державної влади або місцевого самоврядування територіальне утворення у складі держави. Статус автономії надається окремим частинам держави, які суттєво відрізняються від інших адміністративно-територіальних одиниць історичними, географічними, економічними, мовними, соціальними, культурними умовами, побутом, звичаями, традиціями. Залежно від походження, автономії поділяються на національні, територіальні та змішані. Автономна Республіка Крим є територіальною автономією у складі України, невід’ємною часткою України, складовою системи адміністративно-територіального устрою України.


1.2. Правове становище АРК у складі України

Інформація

Автономна Республіка Крим є невід'ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання.

Автономна Республіка Крим має Конституцію Автономної Республіки Крим, яку приймає Верховна Рада Автономної Республіки Крим та затверджує Верховна Рада України не менш як половиною від конституційного складу Верховної Ради України.

Нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим не можуть суперечити Конституції і законам України та приймаються відповідно до Конституції України, законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України та на їх виконання.

Представницьким органом Автономної Республіки Крим є Верховна Рада Автономної Республіки Крим. Верховна Рада Автономної Республіки Крим у межах своїх повноважень приймає рішення та постанови, які є обов'язковими до виконання в Автономній Республіці Крим.

Урядом Автономної Республіки Крим є Рада міністрів Автономної Республіки Крим. Голова Ради міністрів Автономної Республіки Крим призначається на посаду та звільняється з посади Верховною Радою Автономної Республіки Крим за погодженням із Президентом України.

Правосуддя в Автономній Республіці Крим здійснюється судами, що належать до єдиної системи судів України.

Автономна Республіка Крим здійснює нормативне регулювання з питань:

1) сільського господарства і лісів;

2) меліорації і кар'єрів;

3) громадських робіт, ремесел та промислів; благодійництва;

4) містобудування і житлового господарства;

5) туризму, готельної справи, ярмарків;

6) музеїв, бібліотек, театрів, інших закладів культури, історико-культурних заповідників;

7) транспорту загального користування, автошляхів, водопроводів;

8) мисливства, рибальства;

9) санітарної і лікарняної служб.

З мотивів невідповідності нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим Конституції України та законам України Президент України може зупинити дію цих нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності.

До відання Автономної Республіки Крим належить:

1) призначення виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, затвердження складу виборчої комісії Автономної Республіки Крим;

2) організація та проведення місцевих референдумів;

3) управління майном, що належить Автономній Республіці Крим;

4) розроблення, затвердження та виконання бюджету Автономної Республіки Крим на основі єдиної податкової і бюджетної політики України;

5) розроблення, затвердження та реалізація програм Автономної Республіки Крим з питань соціально-економічного та культурного розвитку, раціонального природокористування, охорони довкілля - відповідно до загальнодержавних програм;

6) визнання статусу місцевостей як курортів; встановлення зон санітарної охорони курортів;

7) участь у забезпеченні прав і свобод громадян, національної злагоди, сприяння охороні правопорядку та громадської безпеки;

8) забезпечення функціонування і розвитку державної та національних мов і культур в Автономній Республіці Крим; охорона і використання пам'яток історії;

9) участь у розробленні та реалізації державних програм повернення депортованих народів;

10) ініціювання введення надзвичайного стану та встановлення зон надзвичайної екологічної ситуації в Автономній Республіці Крим або в окремих її місцевостях.

Законами України Автономній Республіці Крим можуть бути делеговані також інші повноваження.

В Автономній Республіці Крим діє Представництво Президента України, статус якого визначається законом України.


Питання для самоперевірки:

  1. Які особливості автономії в унітарній державі?

  2. Назвіть органи державної влади АРК

  3. Що належить до відання АРК?

  4. З яких питань АРК здійснює нормативне регулювання?



16. Референдум, як форма безпосередньої демократії в Україні

Прочитайте

Л – 1, 2, 14, 54, 57, 59-60, 62-66, 68-69, 72-75

  1. 1 Поняття, предмет та види референдумів

Інформація

Сьогодні референдум слід розуміти як пріоритетну форму безпосередньої демократії, зміст якої полягає в прийнятті або за­твердженні громадянами України Конституції, законів та інших найважливіших рішень загальнодержавного та місцевого зна­чення шляхом голосування.

Референдуми в Україні регулюються Конституцією Украї­ни, Законом України «Про всеукраїнський та місцеві референду­ми» 1991 р., Законом України «Про Центральну виборчу комісію України» 1997 р., Законом України «Про місцеве самоврядуван­ня» 1997 р. та рядом інших нормативно-правових актів.

Референдум є досить багатогранним явищем. Слід виділяти такі критерії класифікації референдумів:

а) за предметом референдуму;

б) за правовою силою рішень референдуму;

в) за підставами проведення референдуму;

г) за суб'єктами ініціювання референдуму;

д) за територією проведення референдуму;
є) за часом проведення референдуму;

є) за формулою референдуму.

Відповідно до чинного законодавства, за предметом всеук­раїнські референдуми поділяються на: конституційні, законо­давчі, міжнародно-правові та територіальні.

Найчастіше предметом загальнонаціональних референдумів стають конституції.

Предметом всеукраїнського референдуму теоретично мо­жуть бути також прийняття, зміна та скасування законів України та їх окремих положень. Водночас, ст. 74 Конституції України обмежує проведення всеукраїнського референдуму щодо зако­нопроектів із питань податків, бюджету та амністії.

Предметом всеукраїнського референдуму, згідно зі ст. 5 За­кону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» 1991 р., можуть бути також питання, пов'язані з реалізацією пра­ва українського народу на самовизначення та входження Украї­ни до державних федеративних та конфедеративних утворень, тобто міжнародно-правові питання. Конституція України не передбачає проведення всеукраїнських референдумів з міжна­родно-правових питань.

Конституція України в ст. 73 передбачає проведення всеукра­їнського референдуму з питання про зміну території України. При цьому, Основний Закон наголошує, що адміністративно-територі­альні питання вирішуються лише на всеукраїнському референдумі. Предмет всеукраїнського референдуму потрібно розмежовува­ти з предметами місцевих референдумів. Предметом місцевих референдумів та республіканського (місцевого) референдуму АР Крим є локальні проблеми, що можуть бути вирішені шляхом голосування громадян України за місцем їх постійного проживання. За правовою (юридичною) силою рішень референдуми поді­ляються на консультативні та імперативні. Загальновідомо, що рішення референдумів мають вищу юридичну силу як на загаль­нонаціональному, так і на місцевому рівні, оскільки їх наслідки є безпосереднім вираження волі народу або конкретної територі­альної громади.

За підставами проведення референдуми можуть бути обов'яз­ковими та факультативними. Тобто народ України та територіаль­ні громади мають право вирішувати широке коло соціально значу­щих питань, але окремі питання (внесення змін до розділів І, III, XIII Конституції України, питання про зміну території України, питання про найменування або перейменування селищ, міст, районів, облас­тей тощо), відповідно до чинного законодавства, мають визначатися виключно всеукраїнським та місцевими референдумами.

Залежно від суб'єктів, що наділені правом ініціювати прове­дення загальнодержавного референдуму, в Україні референдуми поділяються на ініційовані українським народом (ст. 72 Конститу­ції України); ініційовані Верховною Радою України (ст. 72, п. 2 ст. 85 Конституції України); ініційовані Президентом України (ст. 72, п. 6 ст. 106 Конституції України). Місцеві референдуми мо­жуть бути ініційовані місцевими радами (в Автономній Республі­ці Крим — Верховною Радою АРК) та громадянами України, що проживають на території певної адміністративно-територіальної одиниці. Утім, говорячи про суб'єктів ініціювання місцевого са­моврядування, можна стверджувати, що ст. 143 Конституції Укра­їни визначає під такими територіальні громади села, селища, міс­та або утворені ними органи місцевого самоврядування.

Референдуми можна класифікувати і за територією їх про­ведення. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 3 липня 1991 р., референдуми в Укра­їні поділяються на: всеукраїнський референдум, референдум Автономної Республіки Крим та місцеві референдуми в межах адміністративно-територіальних одиниць. Таким чином, рефе­рендуми за територією їх проведення можна класифікувати на всеукраїнські (загальнонаціональні) та місцеві, в тому числі рес­публіканські (місцеві) референдум Автономної Республіки Крим.

За часом проведення загальнодержавні референдуми мо­жуть бути дозаконодавчими або післязаконодавчими, відповідно до проведення голосування до чи після розгляду парламентом за­конопроекту, що є предметом референдуму.

За формулою, тобто конструкцією питань, що виносяться на всенародне голосування, референдуми розмежовуються на прос­ті та складні. Прості конструкції питань референдумів передба­чають винесення на референдум одного питання з єдиної конкретно взятої проблеми. Складні (комбіновані) кон­струкції питань референдумів передбачають голосування з двох і більше питань.

    1. Порядок проведення референдумів

Інформація

Референдуми в Україні проводяться за певною процедурою, під якою прийнято розуміти референдний процес, як сукупність низки нормативно визначених послідовних дій, спрямованих на реалізацію права громадян України на участь у референдумі.

Референдний процес, у першу чергу, грунтується на загаль­них принципах безпосереднього народовладдя: принципах свобо­ди, справедливості, рівності (єдності прав і обов'язків і взаємної відповідальності держави та особи), гуманізму, демократизму, верховенства права, законності та ін.

Можна визначити три основні стадії всеукраїнського референдуму: підготовчу, основну та завершальну.

Підготовча стадія: ініціювання всеукраїнського референду­му; інформування громадян про його ініціювання; агітація «за» або «проти» винесення визначеного питання на всеукраїнський референдум; всенародні або парламентські обговорення (фа­культативний етап).

Основна стадія: призначення (проголошення) всеукраїнського референдуму; організація всеукраїнського референдуму та підготов­ка його проведення; агітація «за» або «проти» проекту рішення, що виноситься на всеукраїнський референдум; голосування; встанов­лення результатів всеукраїнського референдуму; визначення та оприлюднення рішень всеукраїнського референдуму; проведення повторного всеукраїнського референдуму (факультативна стадія).

Завершальна стадія: виконання рішень всеукраїнського ре­ферендуму; юридична відповідальність за невиконання рішень всеукраїнського референдуму.

Схожим із процедурою організації та проведення всеукраїнсь­кого референдуму є референдний процес на місцевому рівні. Зок­рема, організація і проведення місцевих референдумів передбачає такі стадії: призначення місцевого референдуму; утворення терито­ріальних одиниць по проведенню місцевого референдуму; утворен­ня органів (комісій) з місцевого референдуму; складання списків громадян, які мають право брати участь у місцевому референдумі; агітація за прийняття рішень, що виносяться на референдум; голо­сування; визначення результатів місцевого референдуму.


Питання для самоперевірки:


  1. Що таке референдум?

  2. Яки питання виносяться на Всеукраїнський референдум?

  3. Які питання не виносяться на референдуми?

  4. Що є предметом місцевого референдуму?

  5. Який порядок призначення референдумів?

  6. Яка процедура проведення референдумів?


17. Вибори в Україні


Прочитайте

Л – 1, 2, 10-11, 13, 15-16, 31, 51-52, 54, 57, 59-60, 62-66, 68-69, 72-75


  1. 1. Поняття виборчого права


Інформація

Однією з найдієвіших форм безпосередньої демократії в Україні є вибори. Саме вибори дозволяють перетворити воле­виявлення громадян України у волю українського народу при формуванні представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Під виборами слід розуміти форму безпосередньої демокра­тії, зміст якої полягає в формуванні представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування шляхом голосування громадян України.

За своїм змістом вибори є волевиявленням народу щодо формування представницьких органів державної влади та орга­нів місцевого самоврядування.

За суб'єктами вибори передбачають обрання Верховної Ради України, Президента України, Верховної Ради Автономної Рес­публіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів.

За формою вибори являють собою вибір найбільш гідного з поміж інших кандидата на виборну посаду до органів державної влади та органів місцевого самоврядування шляхом голосування громадян за його кандидатуру.

За способами і засобами проведення вибори можуть бути черговими, позачерговими та довиборами колегіального органу.


1.2. Види виборів і виборчих систем

Інформація

Найбільш поширеними у світі виборчими системами є мажо­ритарна, пропорційна та змішана (мажоритарно-пропорційна) виборчі системи. Мажоритарна виборча система (відносної, аб­солютної, кваліфікованої більшості) застосовується при виборах одноособових та колегіальних представницьких органів держав­ної влади та органів місцевого самоврядування. Вона передбачає утворення одномандатних виборчих округів, на які поділяється вся територія країни чи територія відповідної адміністративно-територіальної одиниці чи суб'єкта місцевого самоврядування, в яких громадяни голосують за конкретних кандидатів, що пре­тендують на представницький мандат. Пропорційна виборча сис­тема (з «жорсткими» та «м'якими» виборчими списками) засто­совується при виборах колегіальних представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування і передба­чає утворення виборчих списків кандидатів від організацій полі­тичних партій та їх виборчих блоків. Змішана виборча система передбачає комбінування пропорційної та мажоритарної вибор­чих систем в межах однієї держави.

Утім, пропорційна виборча система застосовується в Україні при виборах:

  1. народних депутатів України;

  2. депутатів міських, районних у містах, районних, обласних рад, м. Києва і Севастополя;

  3. депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

Тоді як мажоритарна виборча система застосовується при ви­борах:

а) Президента України;

б) депутатів сільських і селищних рад;

в) сільських, селищних і міських голів.

Вибори можуть класифікуватися за об'єктом, суб'єк­том, територією, часом тощо.

За об'єктами вибори поділяються на:

  • вибори представницьких органів державної влади;

  • вибори представницьких органів місцевого самоврядування. За суб'єктами розрізняють:

  • вибори народних депутатів України;

  • вибори Президента України;

вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів.

За територією вибори слід розрізняти:

  • загальнонаціональні (загальнодержавні), що здійснюють­ся на території всієї країни;

  • місцеві вибори до представницьких органів місцевого са­моврядування.

За часом проведення вибори поділяються на:

  • чергові, що проводяться в період закінчення строку пов­новажень функціонування певного виду виборного орга­ну або посади;

  • позачергові, або дострокові, що проводяться в разі до­строкового припинення строку повноважень;

  • повторні, які проводяться у разі, коли вибори у виборчому окрузі визнані недійсними або такими, що не відбулися.

Також можна виділити додаткові види виборів за ча­совим критерієм: вибори депутатів замість депутатів сільських, селищних, міських голів, які вибули; вибори, що проводяться в разі утворення нової адміністративно-територіальної одиниці.

Існують й інші класифікації виборів в Україні.


    1. Основні принципи виборів

Інформація

Сутність і зміст виборів найбільш узагальнено виражають їх принципи. Вони опосередковують основні, фундаментальні заса­ди правового регулювання правовідносин, що утворюються в процесі організації та проведення всіх видів виборів в Україні.

Принципи виборчою права України це основні заса­ди, керівні положення, які визначають сутність і зміст реаліза­ції та гарантування виборчих прав громадян України та забезпе­чують передбачений Конституцією та законами України порядок організації і проведення всіх видів виборів у державі.

Виходячи із загальної теорії принципів права, з огляду на сферу їх застосування та цільового призначення принципи поді­ляються на загальні та спеціальні (інституційні).

Загальними принципами виборів як основної форми безпо­середньої демократії є принципи:

  • суверенності народу;

  • єдиновладдя народу;

  • повновладдя народу;

  • безпосереднього волевиявлення народу;

  • поєднання безпосередньої і представницької демократії;

  • пріоритетності безпосереднього народовладдя в системі де­мократії;

  • політичного плюралізму;

  • конституційності й законності;

  • загальності у здійсненні безпосереднього народовладдя;

  • рівності у здійсненні безпосереднього народовладдя;

  • відкритості та гласності тощо.

До загальних принципів виборчого права відносяться, насам­перед, принципи вільного, загального, рівного, прямого виборчо­го права, а також таємного голосування при здійсненні виборчого права.

До спеціальних принципів виборчого права відносяться принципи:

  • альтернативності;

  • багатопартійності виборів;

  • публічності та відкритості виборчого процесу;

  • гласності виборів;

  • політичного плюралізму та багатопартійності;

  • організації виборів спеціальними незалежними органами;

  • територіальної організації виборів;

  • спеціального фінансування виборів;

  • рівних можливостей для всіх кандидатів і організацій полі­тичних партій і їх блоків у проведенні передвиборної агітації;

  • рівного доступу всіх кандидатів і політичних партій (бло­ків) — суб'єктів виборчого процесу до ЗМІ, незалежно від форми їх власності;

  • неупередженості органів виконавчої влади, органів місцево­го самоврядування, судів, підприємств, закладів, установ, їх керівників, інших посадових і службових осіб до партій (бло­ків) — суб'єктів виборчого процесу,

  • юридичної відповідальності за порушення виборчого законо­давства України тощо.

    1. . Виборчий процес та його стадії

Інформація

Принципи виборчого права втілюються в процедурі органі­зації та проведення виборів, яку ще називають виборчим проце­сом. Виборчий процес — це система врегульованих Конститу­цією та законами України основних послідовних процесуальних стадій (етапів) організації та проведення виборів в Україні.

Виборчий процес забезпечується системою його суб'єктів. Стаття 12 Закону України «Про вибори народних депутатів України» визначає суб'єктами виборчого процесу:

1) виборця;

2) виборчу комісію (ЦВК);

3) партію (блок), що висунула канди­датів у депутати;

4) кандидата у депутати;

5) офіційного спостері­гача від партії (блоку) — суб'єктів виборчого процесу.

Утім, за­галом учасників виборчого процесу значно більше. Це й органи державної влади, органи місцевого самоврядування та їх службо­ві й посадові особи, політичні партії та громадські організації, ЗМІ, міжнародні спостерігачі тощо.

Виборчий процес в Україні складається із взаємопов'язаних логічно послідовних стадій його здійснення. Так, п. 4 ст. 11 Зако­ну України «Про вибори народних депутатів України» визначає такі стадії виборчого процесу:

  1. складення та уточнення списків виборців;

  2. утворення виборчих округів;

  3. утворення виборчих дільниць;

  4. утворення виборчих комісій;

  5. висування та реєстрація кандидатів у депутати;

  6. проведення передвиборчої агітації;

  7. голосування;

  8. підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків го­лосування;

  9. встановлення виборів депутатів та їх офіційне оприлюднення;

10) припинення діяльності виборчих комісій.

Схожі стадії виборчого процесу визначають і закони про ви­бори Президента України та вибори представницьких органів місцевого самоврядування.

Попри багатоманітність видів виборів в Україні, можна виді­лити основні стадії їх організації та проведення, які властиві для всіх типів:

  • призначення або проголошення виборів;

  • формування територіальних виборчих одиниць — виборчих округів та виборчих дільниць;

  • формування виборчих комісій;

  • передвиборна агітація;

  • голосування;

  • підрахунок голосів;

  • встановлення результатів голосування та їх оприлюднення;

припинення діяльності виборчих комісій.

Іноді проводиться й додаткова стадія виборів — повторне голосування.


Питання для самоперевірки:

1. Що таке вибори?

2. Назвіть види виборів

3. Назвіть види виборчих систем

4. Які основні принципи виборів?

5. Який порядок призначення виборів?

6. Назвіть стадії виборчого процесу


18. Верховна рада України – єдиний орган законодавчої влади в Україні

Прочитайте

Л – 1, 4, 10, 16, 38, 46, 51, 52, 54, 56-60, 62-66, 68-69, 72-78

1. 1. Верховна Рада України – єдиний орган законодавчої влади в Україні

Інформація

Чинна Конституція України визначає Верховну Раду Украї­ни як єдиний загальнонаціональний постійно діючий, колегіаль­ний, виборний орган законодавчої влади у складі 450 народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років (ст.ст. 75-76 Конституції).

Верховна Рада с загальнонаціональним представницьким ор­ганом державної влади, оскільки вона має право представляти весь український народ — громадян України всіх національнос­тей — і виступати від імені всього народу.

Колегіальний характер Верховної Ради як парламенту України полягає у її складі і порядку роботи. Вона складається з 450 народних депутатів і є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу. Рішення Вер­ховної Ради приймаються на її пленарних засіданнях шляхом го­лосування (ст. 84 Конституції).

Виборний характер українського парламенту, як і парламентів інших країн, полягає в тому, що він формується виключно шляхом виборів народних депутатів України.

Постійно діючий характер українського парламенту поля­гає, зокрема, в тому, що народні депутати обираються до Верхов­ної Радії строком на п'ять років і здійснюють свої повноваження в ній на постійній основі.

1.2. Структура, функції та компетенція Верховної Ради України

Інформація

Загальний кількісний склад Верховної Ради та її структура визначаються Конституцією України. Згідно з чинною Консти­туцією України (ст. 76) конституційний склад Верховної Ради України — чотириста п'ятдесят народних депутатів України.

Ця кількість народних депутатів обумовлена рядом факто­рів: кількістю населення (громадян) України і виборців, тради­ційною системою виборчих округів, однопалатністю парламенту та рядом інших факторів.

Народним депутатом України може бути громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Укра­їні протягом останніх п'яти років. Не може бути обраним до Верховної Ради України громадя­нин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця су­димість не погашена і не знята у встановленому законом порядку.

Функції Верховної Ради України — це основні напрям­ки діяльності українського парламенту.

Головними функціями Верховної Ради є:

  • законодавча;

  • представницька;

  • установча (державотворча, організаційна);

  • функція парламентського контролю;

  • бюджетно-фінансова;

  • зовнішньополітична.


  1. 3. Правовий статус Голови Верховної Ради України

Інформація

Відповідно до чинної Конституції України (ст. 88) і Закону України «Про внесення змін до Конституції України» Верховна Рада України обирає із свого складу Голову Верховної Ради, Пер­шого заступника і заступника Голови та відкликає їх з цих посад.

Голова Верховної Ради України має такі повноваження:

  • веде засідання Верховної Ради України;

  • організовує роботу Верховної Ради України, координує ді­яльність її органів;

  • підписує акти, прийняті Верховною Радою України;

  • представляє Верховну Раду України у відносинах з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав;

  • організує роботу апарату Верховної Ради України (ст. 88 Конституції України).

Голова Верховної Ради України здійснює свої повноваження, передбачені чинною Конституцією, та у порядку, встановленому Регламентом Верховної Ради України.

1.4. Основні форми роботи Верховної Ради України

Інформація

Організаційні форми роботи Верховної Ради України це передбачені Конституцією України, Регламентом Верховної Ради України та іншими нормативно-правовими актами спосо­би організації роботи парламенту України, його органів, народ­них депутатів України і посадових осіб з метою здійснення ни­ми своїх функцій і повноважень протягом встановленого часу. Відповідно до цих правових актів основними організаційними (організаційно-правовими) формами роботи Верховної Ради є її сесії і пленарні засідання.

Сесія Верховної Ради України — це передбачений Конститу­цією і Регламентом Верховної Ради України загальний, основний, постійний, колегіальний спосіб організації роботи парламенту України з метою здійснення ним своїх функцій і повноважень про­тягом півріччя або іншого встановленого ним (парламентом) часу. Пленарні засідання Верховної Ради України — це передба­чені Конституцією України і Регламентом Верховної Ради Укра­їни загальні, основні, колегіальні способи організації роботи пар­ламенту протягом дня або тижня.

Відповідно до Конституції (ст. 82) і Закону України «Про внесення змін і доповнень до Конституції України» Верховна Ра­да працює сесійно. Сесії Верховної Ради України поділяються на чергові і позачергові. Чергові сесії Верховної Ради починаються першого вівторка лютого і першого вівторка вересня.

Позачергові сесії Верховної Ради із зазначенням порядку денного скликаються Головою Верховної Ради на вимогу не менш як третини народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради. У разі оголошення Указу Президента про вве­дення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях Верховна Рада України збирається-у дводенний строк без скликання (ст. 83 Конституції).

У разі закінчення строку повноважень Верховної Ради під час воєнного надзвичайного стану її повноваження продовжу­ються до дня першого засідання сесії Верховної Ради, обраної пі­сля скасування воєнного чи надзвичайного стану.

Коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді України формується протягом одного місяця з дня відкриття першого за­сідання Верховної Ради України, що проводиться після чергових або позачергових виборів Верховної Ради України або протягом місяця з дня припинення діяльності коаліції депутатських фрак­цій у Верховній Раді України.

Засідання Верховної Ради поділяються на пленарні, тобто за­гальні засідання; засідання її органів (комітетів) тощо. Засідання Верховної Ради відбуваються, як правило, відкри­то. Закриті засідання відбуваються за рішенням більшості від конституційного складу Верховної Ради (ст. 84 Конституції). Основним видом засідань і тим самим пріоритетною організацій­ною формою їх роботи є пленарні засідання.

Відповідно до Конституції України (ст. 84) рішення Верхов­ної Ради України приймаються виключно на її пленарних засі­даннях шляхом голосування, яке здійснюється народними депу­татами особисто.

Засідання відкривають, ведуть і закривають Голова Верхов­ної Ради або його заступники.

Рішення Верховної Ради ухвалюються відкритим голосуван­ням за допомогою електронної системи підрахунку голосів та та­ємним голосуванням шляхом подачі бюлетенів.

1.5.Законодавчий процес в Україні, його основні стадії

Інформація

Головним видом парламентських процедур є законодавча процедура (законодавчий процес), який являє собою передбаче­ний Конституцією і законами України порядок здійснення за­конодавчої функції і реалізації законодавчих повноважень.

Законодавча процедура є складною і багатогранною. Вона поділяється на види і стадії. Основними видами законодавчого процесу (законодавчої процедури) є конституційний процес і звичайний законодавчий процес. Конституційний процес (конституційна процедура) являє собою порядок внесення змін до Конституції (відповідно до ст.ст. 154-159). Звичайний законодав­чий процес (законодавча процедура) — порядок прийняття, змі­ни, відміни (скасування) законів або призупинення їх дії.

Верховна Рада розглядає законопроекти на пленарних засідан­нях. Розгляд і прийняття законопроекту (закону) включає обгово­рення і схвалення основних положень в основному, обговорення і схвалення постатейно та в цілому (розгляд у трьох читаннях). Кількість повторних читань законопроекту не обмежується.

Законопроект, підготовлений головним комітетом до пер­шого читання, висновки відповідних комітетів та інші матеріали до нього надаються депутатам не пізніше як за 6, а такий, що сто­сується Конституції, — не пізніш як за 14 днів до розгляду на за­сіданні. Готуючи законопроект до першого читання, головний комітет бере один із текстів законопроектів за основу або скла­дає інший текст.

Під час другого читання законопроекту Верховна Рада про­водить його постатейне обговорення та здійснює постатейне го­лосування.

Законопроект, підготовлений до третього читання, висновки відповідних комітетів та інші матеріали поширюються серед де­путатів не пізніше як за 2, а пов'язані з Конституцією — за 4 дні до його розгляду на засіданні Верховної Ради.

За результатами третього читання законопроекту Верховна Рада може прийняти рішення про:

  • прийняття закону в цілому;

  • відхилення законопроекту;

  • повернення законопроекту на доопрацювання з наступним його поданням на повторне третє читання;

  • відкладення голосування щодо законопроекту в цілому до прийняття інших рішень;

  • схвалення тексту законопроекту в цілому і винесення його тексту на всеукраїнський референдум, якщо законопроект стосується питання, зазначеного в ст. 73 Конституції (про зміну території України).

Тексти законів та інших нормативно-правових актів, прийня­тих Верховною Радою, оформляються апаратом Верховної Ради і в п'ятиденний термін підписуються Головою Верховної Ради, пі­сля чого закон невідкладно надсилаються на підпис Президенту.

Відповідно до ст. 94 Конституції України, Президент Украї­ни протягом п'ятнадцяти днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України.

У разі якщо Президент України протягом встановленого строку не повернув закон для повторного розгляду, документ вважається схваленим Президентом і має бути підписаний та офіційно оприлюднений.

Якщо під час повторного розгляду закон буде знову прийня­ти Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу, тобто кваліфікованою більшістю, ІІрезидент України зобов'язаний його підписати та офіційно оприлюднений протягом десяти днів. У разі якщо Президент не підписав такий закон, він невідкладно офіційно оприлюднюється Головою Верховної Ради України і опубліковується за його підписом (ст. 94 Конституції). Закон набирає чинність через десять днів з дня його офіцій­ного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування.




Питання для самоперевірки:

1. Для чого створена і діє ВРУ?

2. Яка структура ВРУ?

3. Якими повноваженнями наділений Голова ВРУ?

4. Які форми роботи ВРУ?

5. Назвіть стадії законодавчого процесу

6. Охарактеризуйте функції ВРУ

7. Які повноваження має ВРУ?


19. Правовий статус народного депутата України

Прочитайте

Л – 1, 4, 10, 16, 38, 46, 51, 52, 54, 56-60, 62-66, 68-69, 72-78

1.1. Загальна характеристика правового статусу народного депутата України

Інформація

Народні депутати України є повноважними представниками українського народу у Верховній Раді України. Вони покликані виражати і захищати суспільні інтереси та інтереси своїх вибор­ців, брати активну участь у здійсненні функцій Верховної Ради, насамперед, законодавчої та контрольної функцій.

Народний депутат України це виборний пред­ставник українського народу у Верховній Раді України, покли­каний відповідно до Конституції та законів України здійснюва­ти функції парламенту і українського народу.

За чинною Конституцією України народні депутати України здійснюють свої повноваження на постійній основі, тобто є пар­ламентаріями.

Відповідно до Конституції України (ст. 78) і Закону України «Про внесення змін до Конституції України», народні депутати України не можуть мати іншого представницького мандата, бути на державній службі, обіймати інші оплачувані посади, займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю (крім викладацької, наукової та творчої діяльності), входити до складу їм рівного органу чи наглядової ради підприємства або організа­ції, що має на меті одержання прибутку.

Народні депутати України не можуть бути без згоди Верхов­ної Ради України притягнуті до юридичної відповідальності, за­тримані чи заарештовані.

Народним депутатом може бути обрано громадянина Украї­ни, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років.

Не може бути обраним до Верховної Ради України громадя­нин який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом по­рядку.

Повноваження народного депутата України як члена парла­менту починаються з моменту складання ним присяги. Відповідно до ст. 79 Конституції України перед вступом на посаду народ­ні депутати України складають перед Верховною Радою України таку присягу:

Присягу зачитує найстаріший за віком народний депутат України перед відкриттям першої сесії новообраної Верховної Ради України, після чого депутати скріплюють присягу своїми підписами під її текстом.

Відмова скласти присягу має наслідком втрату депутатсько­го мандату.

    1. Повноваження народного депутата у Верховній Раді

Інформація

Для здійснення своїх функцій народний депутат має широке коло повноважень у Верховній Раді України та її органах. Насам­перед, народний депутат як член Верховної Ради (парламенту) має право ухвального голосу з усіх питань, що розглядаються на засі­даннях Верховної Ради та її органів, до складу яких він входить.

Депутат набуває права ухвального голосу у Верховній Раді з початком його повноважень як народного депутата, тобто з мо­менту складення присяги.

При здійсненні права ухвального голосу депутат у Верховній Раді та її органах, членом яких він є, має один голос. Якщо депу­тат не є членом якого-небудь органу Верховної Ради, він може брати участь у його роботі з правом дорадчого голосу.

Відповідно до Закону про статус народного депутата Украї­ни (ст. 12), депутатський запит — це вимога народного депу­тата України, яка заявляється на сесії Верховної Ради України до підконтрольних та підзвітних їй органів та посадових осіб, дати офіційну відповідь з питань, віднесених до їх компетенції, якщо його попередні депутатські звернення до них не були за­доволені. Отже, депутатський запит — це виняткове за правовим змістом офіційне звернення народного депутата до передбачено­го Конституцією, або законом кола органів державної влади і по­садових осіб з вимогою дати відповідь з будь-яких питань, відне­сених до їх компетенції.

Відповідно до чинної Конституції України (ст. 86), народний де­путат України має право на сесії Верховної Ради України звернути­ся до органів Верховної Ради України, до Кабінету Міністрів Укра­їни, до керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, уста­нов і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності (депутатське звернення).

1.3. Головні напрямки діяльності народного депутата у виборчому окрузі

Інформація

Крім повноважень у Верховий Раді, народний депутат Украї­ни має за чинним законодавством ряд прав у виборчому окрузі та за його межами. Зокрема, народний депутат України має право:

  • брати участь у розгляді в органах державної влади будь-яких питань, що зачіпають інтереси громадян та організацій;

  • звертатися в державні органи та органи об'єднань громадян, до підприємств, установ і організацій, посадових осіб з пи­тань своєї депутатської діяльності;

  • відвідувати будь-які держанні органи і органи об'єднань гро­мадян, підприємства, установи, організації з питань своєї де­путатської діяльності;

  • одержувати повну і достовірну інформацію з питань, пов'яза­них із здійсненням депутатських повноважень, від усіх дер­жавних органів і органів об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій та посадових осіб;

  • перевіряти з власної ініціативи з залученням при необхіднос­ті представників державних органів і об'єднань громадян ві­домості про порушення закону, прав та інтересів громадян і організацій, що охороняються законом;

  • вимагати від відповідних органів і посадових осіб припинення порушень закону, прав та інтересів громадян і організацій, що охороняються законом;

  • проводити збори виборців округу, зустрічі з виборцями, тру­довими колективами, об'єднаннями громадян;

  • брати участь у засіданнях об'єднань народних депутатів, ви­борців, органів самоорганізації населення, зборах трудових колективів, громадян за місцем проживання, військовослуж­бовців у військових частинах; об'єднуватися в депутатські клуби, інші депутатські формування.

    1. Припинення повноважень народного депутата

Інформація

Повноваження народного депутата України припиняються одночасно з припиненням повноважень Верховної Ради України. Разом з тим повнова­ження народного депутата можуть припинятися достроково, зок­рема, у разі:

  1. складення повноважень за його особистою заявою;

  2. набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

  3. визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім;

4) припинення його громадянства або виїзду на постійне прожи­вання за межі України;

5) якщо протягом двадцяти днів з дня виникнення обставин, які призводять до порушення вимог щодо несумісності депу­татського мандата з іншими видами діяльності, ці обставини ним не усунуто;

6) не входження народного депутата України, обраного від політичної партії (блоку політичних партій), до складу депутатсь­кої фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу народного депутата із складу такої фракції;


7) смерті.

Повноваження народного депутата припиняється також у разі дострокового припинення відповідно до Конституції Укра­їни повноважень Верховної Ради України — в день відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання.

У разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо народного депутата України, визнання народного депутата України недієздатним або безвісно відсутнім його повноваження припиняються з дня набрання законної сили рішенням суду, а в разі смерті народного депутата України — з дня смерті, засвід­ченої свідоцтвом про смерть.

Кримінальну справу щодо народного депутата України може бути порушено тільки Генеральним прокурором України.

Для одержання згоди Верховної Ради України на притягання депутата до кримінальної відповідальності, арешт або застосу­вання заходів адміністративного стягнення, що накладаються в судовому порядку, Генеральний прокурор України вносить до Верховної Ради подання, про що негайно доводиться до відома депутата. Подання вноситься до пред'явлення депутату обвину­вачення або дачі санкції на арешт, або направлення справи про адміністративне правопорушення на розгляд до суду.

Верховна Рада України розглядає подання Генерального прокурора України не пізніше як у місячний строк у порядку, пе­редбаченому Регламентом Верховної Ради України.

Вона приймає більшістю 2/3 голосів депутатів від конститу­ційного складу народних депутатів України вмотивоване рішен­ня і у триденний строк повідомляє про нього Генерального про­курора України.


Питання для самоперевірки:

1.Хто може бути народним депутатом України?

2. Якими повноваженнями наділений народний депутат?

3. Які головні напрями діяльності народного депутата у виборчому окрузі?

4. Коли припиняються повноваження народного депутата?

5. Чи несе відповідальність народний депутат?



20. Конституційний статус Президента України

Прочитайте

Л – 1, 31-33, 54, 56, 57, 59-60, 62-69, 72-75

1.1. Президент України – глава держави

Інформація

Президент як глава держави утілює національну єдність, на­ступність державної влади, він є гарантом національної незалеж­ності і територіальної цілісності, а іноді проголошується також ар­бітром, координатором діяльності державних органів тощо. Незалежно від форм правління президент є представником держа­ви за її межами і всередині країни. Він, зокрема, укладає міжнарод­ні договори, призначає дипломатичних представників, приймає іноземних дипломатичних представників. Від імені держави прези­дент нагороджує державними нагородами, присвоює почесні зван­ня, приймає осіб до громадянства даної держави, дозволяє вихід із громадянства, здійснює помилування засуджених тощо.

У всіх країнах за конституціями президенти є головнокоман­дувачами, відповідають за безпеку держави як гаранти її ціліс­ності. Ці повноваження президенти здійснюють через раду без­пеки або подібні їй органи.

Президент на відміну від монарха несе конституційну відпові­дальність за виконання службовій обов'язків, за свої дії. Як правило, президент несе відповідальність за навмисне порушення конституції і законів, за державну зраду, заподіяння шкоди державши незалеж­ності, хабарництво, вчинення інших тяжких злочинів.

    1. Порядок обрання, строк повноваження і зміщення Президента України

Інформація

Президентом України може бути обраний громадянин України, який на день виборів досяг тридцяти п’яти років, має право глосу, володіє державною мовою і проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років. Не може бути висунутим на пост Президента України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку. Одна й та сама особа не може бути Президентом більш як два строки підряд.

Вибори Президента України як форма безпосереднього на­родовладдя являють собою волевиявлення українського народу щодо заміщення поста Президента України шляхом голосування. Право висування на пост Президента належить громадянам України, які мають право голосу і це право реалізується ними через політичні партії та їх виборчі блоки, а також само висуненням у порядку, визначеному законом «Про вибори Президента України»

Розрізняють кілька видів президентських виборів. Відповід­но до Закону України «Про вибори Президента України» вони можуть бути черговими, позачерговими та повторними.

Чергові вибори Президента України проводяться у зв'язку із закінченням конституційного строку повноважень Президента України, тобто кожні п'ять років. Позачергові вибори Президен­та України проводяться у зв'язку із достроковим припиненням повноважень Президента України у випадках, передбачених Кон­ституцією України.

Повторні вибори Президента України проводяться відповід­но до Закону у випадках:

  1. якщо до виборчого бюлетеня для голосування було включе­но не більше двох кандидатів на пост Президента України і жодного з них не було обрано;

  2. якщо всі кандидати на пост Президента України, включені до виборчого бюлетеня, до дня виборів або до дня повторно­го голосування зняли свої кандидатури.

Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю останнього місяця п'ятого року повноважень Президента України (ст. 103 Конституції). Верховна Рада призначає чергові вибори Президента Укра­їни не пізніш як за дев’яносто днів до дня виборів. Виборчий процес чергових виборів Президента України розпочинається за дев’яносто днів до дня виборів.

Центральна виборча комісія не пізніш як на третій день з дня встановлення результатів виборів офіційно оприлюднює резуль­тати виборів Президента України у газетах «Голос України» та «Урядовий кур'єр» із зазначенням прізвища, імені, по батько­ві обраного Президента України, його року народження, професїї, посади (заняття), місця роботи, місця проживання, партійнос­ті, суб'єкта висування.

Новообраний Президент України вступає на пост не пізніш як через тридцять днів після офіційного оголошення результатів виборів, із моменту складення присяги народові на урочистому засіданні Верховної Ради України.

  1. 3. Компетенція Президента України

Інформація

Основні функції і повноваження Президента України визна­чаються Конституцією України. За Конституцією України, Пре­зидент України є главою держави і виступає від її імені. Він є га­рантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Президент України забезпечує державну неза­лежність, національну безпеку і правонаступництво держави (ст.ст. 102,106 Конституції).

Одними із пріоритетних повноважень Президента України у здійсненні названих функцій є його повноваження щодо представ­ництва держави всередині країни і в міжнародних відносинах. Як представник держави в своїй країні Президент України має право звертатися з посланнями до народу та із щорічними позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України. Він також представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України. Як представник нашої держави у міжнародних відносинах і керівник її зовнішньої політичної діяльності Президент України приймає рі­шення про визнання іноземних держав, призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при між­народних організаціях, а також приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представництв іноземних держав.

Президент України нерідко користується правом вето.

Одним із важливих повноважень Президента України як глави держави є його установчі повноваження щодо формування органів виконавчої влади: міністерств, інших центральних органів виконав­чої влади та місцевих державних адміністрацій тощо.

Відповідно до Закону України від 8 грудня 2004 р. «Про вне­сення змін до Конституції України», Президент України за про­позицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді Украї­ни, сформованою відповідно до ст. 83 Конституції України, вносить подання про призначення Верховною Радою України Прем'єр-міністра України в строк не пізніше ніж на п'ятнадцятий день після одержання такої пропозиції.

Крім того, Президент України вносить до Верховної Ради України подання про призначення Міністра оборони України, Мі­ністра закордонних справ України, а також утворює, реорганізує та ліквідує відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади; призначає на посади та звіль­няє з посад за поданням Прем'єр-міністра України керівників цент­ральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України; зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності їх Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності; скасо­вує акти Ради Міністрів Автономної Республіки Крим.

Президент України також призначає на посади та звільняє з по­сад половину складу Ради Національного банку України, призначає на посади та звільняє з посад половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення. Вносить до Верхов­ної Ради України подання про призначення на посаду та звільнення з посади Голови Служби безпеки України. Президент України при­значає на посади та звільняє з посад третину складу Конституційно­го Суду України; призначає на посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради України Генерального прокурора України.

Досить широке коло повноважень має Президент України як гарант конституційного ладу, державного суверенітету, тери­торіальної цілісності України; додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина та інших конституційних ін­ститутів. Відповідно до Конституції України, Президент України є Головнокомандувачем Збройних Сил України. Він призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави; очолює Ра­ду національної оборони і безпеки; вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та у разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил та інших утворених відповідно до законів України військових формувань; відповідно до Закону України приймає рі­шення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєн­ного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України; приймає в разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує у разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації з наступним затвердженням цих рішень Вер­ховною Радою України; присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі спеціальні звання і класні чини.

Як гарант Конституції України і конституційного ладу Укра­їни в цілому Президент України, поряд із правом відкладального вето, має право звернення до Конституційного Суду України з питань конституційності (відповідності Конституції України) законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради .Автономної Республіки Крим (ст. 150 Конституції).

Президент України має право також звернення до Конститу­ційного Суду України за висновком про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих між­народних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість (ст. 151 Конституції України).

Зокрема, він має право призначати всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України (ст. 156) та проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою. Як глава держави Президент України також приймає рішення про прийняття до громадянства України та припинення громадянства України, про надання притулку
в Україні; нагороджує державними нагородами; встановлює пре­зидентські відзнаки та нагороджує ними, здійснює інші повнова­ження, встановлені Конституцією України.

Однією з особливостей статусу Президента України є те, що він не може передавати свої повноваження іншим особам або органам. Це є важливою гарантією як статусу Президента України, так і конституційного ладу в цілому. Свої функції і повноважен­ня Президент здійснює в певних правових і організаційних фор­мах, які, як правило, властиві лише ньому інституту державної влади. Президент України на основі і на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов'язко­вими до виконання на території України. Окремі види актів

1. 4. Підстави дострокового припинення повноважень Президента України

Президент України обирається строком на п'ять років. Його повноваження, як правило, припиняються по закінченню цього терміну. Президент України виконує свої повноваження до всту­пу на пост новообраного Президента України.

Водночас можливе дострокове припинення повноважень Пре­зидента України за наявності підстав, передбачених Конституцією України і додержання конституційно визначеної процедури.

Відповідно до ст. 108 Конституції України підставами достро­кового припинення повноважень Президента України є:

  1. відставка;

  2. неможливість виконання своїх повноважень за станом здоров'я;

  3. усунення з поста в порядку імпічменту;

  4. смерть.


Питання для самоперевірки:

  1. Хто може бути Президентом України?

  2. Який порядок призначення Президента України?

  3. Якими повноваженнями наділений Президент України?

  4. Назвіть підстави дострокового припинення повноважень Президента України




21.Конституційний статус Кабінету Міністрів України та інших органів виконавчої влади

Прочитайте

Л – 1, 50, 54, 57-60, 62-66, 68-69, 72-75

    1. Поняття органів виконавчої влади та їх система

Інформація

Органи виконавчої влади в Україні — це система ви­щих, центральних і місцевих, одноособових і колегіальних органів державної виконавчої влади загальної та спеціальної компетен­ції, що відповідно до Конституції та законів України забезпечу­ють виконання Конституції України, законів України, указів Президента України, постанов Верховної Ради України в най­важливіших сферах суспільного і державного життя України.

За суб'єктами діяльності органи виконавчої влади України представлені системою органів державної влади України у складі:

  1. Кабінету Міністрів України;

  2. центральних органів виконавчої влади (міністерств, держав­них комітетів, центральних органів виконавчої влади зі спе­ціальним статусом);

  3. місцевими органами виконавчої влади (обласні, районні адмі­ністрації, Київська та Севастопольська міські державні адмі­ністрації, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, а також територіальні органи міністерств, державних комітетів, цент­ральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом).

За формою діяльності органи виконавчої влади України, як правило, є колегіальними органами державної влади.

За способами діяльності органи виконавчої влади в Україні здійснюють систему функцій: управлінську, виконавчу, бюджетно-фінансову, матеріально-технічну, контрольну, правоохоронну діяльність тощо.

Органи державної виконавчої влади є досить різноманітни­ми, їх можна класифікувати за такими критеріями, як: походжен­ня, порядок організації та діяльності, характер компетенції, час дії, назва тощо. За походженнямпервинні (Кабінет Міністрів України) та похідні (центральні та місцеві органи виконавчої влади); порядком організації та діяльності колегіальні (Кабі­нет Міністрів України та ін.) і єдиноначальні (міністерства, дер­жавні комітети та ін.); характером компетенціїзагальної (Ка­бінет Міністрів України), галузевої (Міністерство охорони здоров'я та ін.), міжгалузевої (Міністерство фінансів України та ін.), спеціальної (Служба безпеки України та ін.); за часом діїпостійні (Кабінет Міністрів України та ін.), тимчасові (спе­ціально створені органи); за назвою — кабінет, рада, міністерст­во, державний комітет, служба тощо.

  1. 2. Кабінет Міністрів України — вищий орган в системі органів виконавчої влади України

Інформація

Вищим органом у системі органів виконавчої влади в Украї­ні є Кабінет Міністрів України, який очолює систему органів ви­конавчої влади, є Урядом України, який здійснює виконавчу вла­ду безпосередньо та через міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, Раду Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та конт­ролює діяльність цих органів. Він відповідальний перед Прези­дентом України і Верховною Радою України, підконтрольнийі підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Кон­ституцією України (ст. 113 Конституції України).

Кабінет Міністрів України — це вищий орган у сис­темі органів виконавчої влади, відповідальний перед Президен­том України і Верховною Радою України, підконтрольний і під­звітний Верховній Раді України, що керується у своїй діяльності Конституцією, законами України, указами Прези­дента України та постановами Верховної Ради України.

Ключовою політичною фігурою в державі стає голова Кабі­нету Міністрів України — Прем'єр-міністр України. Він признача­ється Верховною Радою України за поданням Президента Украї­ни. До складу Кабінету Міністрів України входять також Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри та міністри.

Кандидатура для призначення на посаду Прем'єр-міністра України вноситься Президентом України за пропозицією коалі­ції депутатських фракцій у Верховній Раді України, сформованої відповідно до ст. 83 Конституції, або депутатської фракції, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради.

Міністри оборони та закордонних справ України признача­ються Верховною Радою за поданням Президента України, інші члени Кабінету Міністрів призначаються Верховною Радою за поданням Прем'єр-міністра. За його поданням призначаються також Голова Антимонопольного комітету України, Голова Державного комітету телебачення і радіомовлення, Голова Фон­ду державного майна України.

Верховна Рада України може звільняти зазначених осіб із по­сади, вирішувати питання про відставку Прем'єр-міністра, а та­кож членів Кабінету Міністрів України. Кабінет Міністрів скла­дає свої повноваження перед новообраною Верховною Радою України, а у випадку прийняття Верховною Радою резолюції не­довіри уряду передбачена відставка всього його складу. У цих ви­падках Верховна Рада здійснює формування нового складу Кабі­нету Міністрів в порядку і строки, визначені Конституцією України. Кабінет Міністрів України, який склав повноваження перед новообраною Верховною Радою, або відставку якого прийнято, продовжує виконувати свої повноваження до початку роботи новосформованого Кабінету Міністрів України.

    1. Функції і компетенція Кабінету Міністрів України

Інформація

Конституцією України визначається коло функцій і повнова­жень Кабінету Міністрів. Йому властиві такі функції, як виконавча, бюджетно-фінансова, державного програмування розвитку Украї­ни, організаційна, державного контролю та інші. Згідно з Конститу­цією України, Кабінет Міністрів України забезпечує державний су­веренітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України; вживає заходів щодо реалізації прав і свобод людини і громадянина, забезпечує прове­дення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; по­літики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культур­ного розвитку України; забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності, здійснює управління об'єктами державної власності.

До компетенції Кабінету Міністрів України належить здійс­нення заходів щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадянського порядку, боротьба із злочинніс­тю, організація і забезпечення здійснення зовнішньополітичної ді­яльності України, митної справи. Він спрямовує та координує ді­яльність міністерств, інших

Роботою Кабінету Міністрів керує Прем'єр-міністр. Він спря­мовує її на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів, схваленої Верховною Радою України та інших завдань, покладених на Кабмін, спрямовує та координує діяльність Першого віце-прем'єр-міністра, віце-прем'єр-міністрів, міністрів, керівників інших цен­тральних та місцевих органів виконавчої влади, які забезпечують виконання покладених на них завдань відповідно до їх повноважень.

Діяльність Кабінету Міністрів України забезпечується Сек­ретаріатом Кабінету Міністрів України. Основними завданнями Секретаріату є організаційне, експертно-аналітичне, правове, ін­формаційне, матеріально-технічне та інше забезпечення Кабіне­ту Міністрів України. Секретаріат діє на підставі Положення, яке затверджується Кабінетом Міністрів України.

Акти Кабінету Міністрів, що мають нормативний характер, видаються у формі постанов, а акти з оперативних, організаційно-розпорядчих та інших питань, які не мають нормативного характе­ру, видаються у формі розпоряджень. Постанови і розпорядження підписуються Прем'єр-міністром і діють з моменту їх прийняття, якщо не встановлено пізніший термін набрання ними чинності, але акти, що визначають права й обов'язки громадян, вступають в дію не раніше дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях. Акти Кабінету Міністрів України можуть бути скасовані Прези­дентом України. Вони втрачають чинність в разі визнання їх некон­ституційності на підставі рішення Конституційного Суду України.

    1. Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади

Інформація

Важливою ланкою у системі органів виконавчої влади є під­відомчі Кабінету Міністрів центральні органи виконавчої влади, такі, як міністерства, державні комітети (державні служби), інші державні органи зі спеціальним статусом, які складають систему центральних органів виконавчої влади.

Серед них першорядне значення мають міністерства — центральні органи виконавчої влади, покликані формувати та реалізувати державну політику у відповідних сферах суспільного життя. В Україні діє шістнадцять міністерств.

Між міністерствами розподіляється весь спектр урядової полі­тики, за винятком тих напрямів, реалізація яких віднесена до повно­важень центральних органів виконавчої влади зі спеціальним стату­сом. Міністерства є єдиноначальними органами. Кожне з них є головним (провідним) органом центральної виконавчої влади у ви­значеній йому сфері діяльності. Міністерство очолює міністр, який входить до складу Кабінету Міністрів і несе персональну відпові­дальність за роботу міністерства. Міністр як член Кабінету Мініст­рів України особисто відповідає за розробку і впровадження Про­грами Кабінету Міністрів України з відповідних питань, реалізацію державної політики у визначеній сфері державного управління. Він здійснює управління в цій сфері, спрямовує і координує діяльність інших органів виконавчої влади з цих питань. Частину своїх посадо­вих повноважень міністр доручає своїм заступникам, які можуть ви­конувати їх від імені міністерства відповідно до затвердженого мі­ністром розподілу службових обов'язків між заступниками.

Державний комітет (державна служба) є центральним орга­ном виконавчої влади, діяльність якого спрямовує і координує Прем'єр-міністр України або один із віце-прем'єр-міністрів України чи міністрів. Державний комітет (державна служба) вносить пропозиції щодо формування державної політики відпо­відним членам Кабінету Міністрів України та забезпечує її реалі­зацію у визначеній сфері діяльності, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регу­лювання з питань, віднесених до його відання. Державний комі­тет (державну службу) очолює його голова.

Окрім державних комітетів, на сьогодні в Україні діє ряд ін­ших центральних органів виконавчої влади, прирівняних у своє­му правовому статусі до держкомітетів — Вища атестаційна ко­місія України, Національне космічне агентство України, Пенсійний фонд України, Головне контрольно-ревізійне управ­ління, Державне казначейство України та ін.

    1. Місцеві органи виконавчої влади

Інформація

Важливу роль у системі органів виконавчої влади відіграють місцеві державні адміністрації, які є місцевими органами вико­навчої влади. Вони, відповідно до Закону України «Про місцеві держані адміністрації», здійснюють функції виконавчої влади, за­безпечують досягнення визначених Конституцією та законами України її завдань і цілей безпосередньо на місцях в областях, районах, у містах Києві та Севастополі.

Місцеві державні адміністрації є єдиноначальними органами виконавчої влади, мають статус юридичної особи. Владні повнова­ження цих державних органів реалізуються одноособово їх керів­никами — головами місцевих державних адміністрацій, які призна­чаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів. У здійсненні своїх повноважень вони відповідальні перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.

Місцеві державні адміністрації також підзвітні і підконтроль­ні радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними районними чи обласними радами. Обласна чи районна рада може висловити недовіру голові відповідної місцевої державної адмі­ністрації, на підставі чого Президент України приймає рішення про відставку голови місцевої державної адміністрації.

Основними завданнями місцевих державних адміністрацій, виконання яких вони забезпечують у межах відповідних адмініс­тративно-територіальних одиниць є: виконання Конституції, за­конів України, актів Президента України, Верховної Ради Укра­їни, Кабінету Міністрів України та інших органів виконавчої влади вищого рівня; забезпечення законності і правопорядку на підвідомчій території, додержання прав і свобод громадян; ви­конання державних і регіональних програм соціально-економіч­ного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і націо­нальних меншин — також програм їх національно-культурного розвитку; підготовка і виконання відповідних бюджетів та про­грам, звіти про їх виконання; здійснення взаємодії з органами міс­цевого самоврядування; реалізація інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.

Повноваження місцевих державних адміністрацій поширю­ються на всі основні сфери суспільного життя на місцях — полі­тичну, економічну, соціальну та культурну (духовну).



Питання для самоперевірки:

1. Назвіть органи виконавчої влади

2. Який склад Кабінету Міністрів України?

3. Який порядок призначення Прем’єр-міністра України?

4. Назвіть функції КМУ

5. Якими повноваженнями наділений КМУ?

6. Охарактеризуйте основні завдання державних адміністрацій


22. Конституційний статус органів місцевого самоврядування в Україні

Прочитайте

Л – 1, 8, 13, 15, 54-57, 59-60, 62-66, 68-69, 72-75

  1. Загальна характеристика органів місцевого самоврядування в Україні


Інформація

У Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. визначається: «Місцеве самоврядування в Україні, — це гарантоване державою право та реальна здат­ність територіальної громади — жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міс­та — самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України».

Місцеве самоврядування здійснюється територіальними гро­мадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіаль­них громад сіл, селищ і міст.

Місцеве самоврядування — це визначене Конститу­цією та законами України право територіальної громади самос­тійно, під свою відповідальність, безпосередньо або через утворю­вані громадою органи вирішувати питання місцевого значення.

  1. 2. Структура органів місцевого самоврядування в Україні

Інформація

Система місцевого самоврядування України — це, визначена Конституцією та Законами України, сукупність суб'єктів місцевого самоврядування, що, відповідно до Консти­туції та законів України, здійснюють основні функції місцево­го самоврядування.

Система місцевого самоврядування має свою внутрішню по­будову — структуру місцевого самоврядування. Ця структура є складною і різнорівневою за своїм характером. Вона представле­на:

  • сільськими, селищними, міськими, районними у містах, облас­ними та Київською і Севастопольською міськими радами та їх посадовими і службовими особами;

  • сільськими, селищними, місь­кими головами; органи самоорганізації населення на місцях (бу­динкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації).

Виконавчі органи (виконавчий комітет, відділи й управління та інші виконавчі органи галузевої та функціональної компетен­ції) сільських, селищних, міських рад є виконавчими органами місцевих рад, а тому створюються зазначеними радами та є під­контрольними та підзвітними їм (ч. ч. 1,2 ст. 11 Закону).

Очолює виконавчий орган ради та головує на її засіданнях сільський, селищний, міський голова — посадова особа, яка оби­рається територіальною громадою та є підзвітною, підконтроль­ною і відповідальною перед нею, а також відповідальною перед радою (ч. 2 ст. 141 Конституції України, ст.ст. 12, 42 Закону).

Особливий правовий статус у системі місцевого самовряду­вання села, селища, міста займає сільський, селищний, міський голова. Чинний Закон про місцеве самоврядування визначає сільського, селищного, міського голову як головну посадову осо­бу самої територіальної громади (ч. 1 ст. 12).

    1. Функції органів місцевого самоврядування

Інформація

Функції місцевого самоврядування — це визначені Конституцією і законами України основні напрямки і види діяль­ності місцевого самоврядування в Україні.

У першу чергу, функції місцевого самоврядування поділя­ються за об'єктами — політичні, економічні, соціальні, культур­ні (духовні) та інші.

Політичні функції місцевого самоврядування, як правило, пов'язані з реалізацією форм безпосередньої демократії на міс­цях та здійсненням регіональної політики відповідно до Консти­туції та законів України.

Зокрема, політичні функції місцевого самоврядування перед­бачають: здійснення регіональної політики в межах Конституції та законів України; забезпечення проведення місцевих референ­думів та реалізація їх результатів; забезпечення проведення міс­цевих виборів та інших форм безпосередньої демократії на міс­цях; об'єднання в асоціації місцевого самоврядування тощо.

Економічні функції місцевого самоврядування передбача­ють управління майном, що є у комунальній власності; утворен­ня, реорганізація та ліквідація комунальних підприємств, органі­зацій і установ, а також здійснення контролю за їх діяльністю; затвердження бюджетів відповідних адміністративно-територі­альних одиниці, і контроль за їх виконанням; встановлення місцевих податків і зборів відповідно до закону; утворення позабюджетних цільових коштів; регулювання земельних відносин вирішення питань про надання дозволу на спеціальне використання природних ресурсів та ін.

Важливе значення мають соціальні функції місцевого само­врядування. Це. перш за все. затвердження програм соціально-економічного розвитку відповідних областей і районів та конт­роль за їх виконанням; затвердження містобудівних програм; управління закладами охорони здоров'я, які належать територі­альним громадам; подання соціальної допомоги інвалідам, вете­ранам війни та праці, сім'ям загиблих військовослужбовців, а та­кож військовослужбовцям, звільненим у запас або відставку, інвалідам з дитинства, багатодітним сім'ям; вирішення у встанов­леному законом порядку питань опіки й піклування: здійснення контролю за забезпеченням соціального захисту працівників, зайнятих на роботах із шкідливими умовами праці та ін.

Наступним видом об'єктних функцій місцевого самовряду­вання є його культурні функції, реалізація яких передбачає: за­твердження програм культурного розвитку відповідних областей і районів та контроль за їх виконанням; управління закладами освіти і культури, які належать територіальним громадам; засну­вання місцевих засобів масової інформації (ЗМІ) відповідних місцевих рад; оголошення об'єктів, що мають історичну, культурну або наукову цінність пам'ятками історії або культури; вирішення питань про робочу мову ради відповідно до законодавства про мо­ви; відродження осередків традиційної народної творчості та ін.

Здійснення суб'єктами місцевого самоврядування такої діяль­ності, як організація територій і об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення; оголошення природних об'єктів, що ма­ють екологічну цінність пам'ятками природи тощо, дає підстави ви­ділити такий вид їх об'єктних функцій, як екологічні функції місце­вого самоврядування.

1.4.Компетенція органів місцевого самоврядування

Інформація

Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Територіальні громади сіл, селищ і міст можуть об'єднувати на договірних засадах об'єкти комунальної власності, а також кошти бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, організацій і установ, створювати для цього відповідні органи і служби.

Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування. Витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади, компенсуються державою.

Територіальні громади села, селища, міста безпосе­редньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управ­ляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх вико­нання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-терито­ріальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.

Обласні та районні ради затверджують програми соціально-еконо­мічного та культурного розвитку відповідних областей і районів та контролюють їх виконання; затверджують районні і обласні бюджети, які формуються з коштів державного бюджету для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів та з коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюд­жетів для реалізації спільних соціально-економічних і культурних прог­рам, та контролюють їх виконання; вирішують інші питання, віднесені законом до їхньої компетенції.

Органи місцевого самоврядування з питань здійснення ними повноважень органів виконавчої влади підконтрольні відповідним органам виконавчої влади.


Питання для самоперевірки:


  1. Дайте загальну характеристику органів місцевого самоврядування

  2. Яка структура органів місцевого самоврядування?

  3. Які функції органів місцевого самоврядування?

  4. Якими повноваженнями наділені органи місцевого самоврядування?



23. Правова охорона Конституції та статус конституційного суду України


Прочитайте

Л – 1, 2, 12, 21, 25, -57, 59-60, 62-66, 68-69, 72-75, 85


  1. 1. Конституційний суд – єдиний суд конституційної юрисдикції в Україні

Інформація

Відповідно до ст. 147 Конституції України, Конституційний Суд України є єдиним колегіальним органом конституційної юрисдикції в Україні, що вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офі­ційне тлумачення Конституції України та законів України.

За своєю суттю, Конституційний Суд України є юрисдикційним судовим органом. Він має правосудну природу і правосудний правовий статус та уповноважений здійснювати конституційне судочинство в Україні. Не випадково саме у розд. VIII «Право­суддя» Конституції України зазначено, що судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України і судами загальної юрисдикції. Це свідчить про пріоритетність Конституційного Су­ду України в системі судової влади України.

Конституційний Суд України також посилює юридичний за­хист прав і свобод людини і громадянина і виступає арбітром у вирішенні конституційних конфліктів між гілками влади, тим самим сприяючи розбудові України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави.

За формою своєї діяльності Конституційний Суд України є єдиним колегіальним органом конституційної юрисдикції, рішен­ня і висновки якого є результатом професійної колективної ро­боти суддів Конституційного Суду України, делегованих від різ­них гілок влади.

    1. Порядок формування і склад Конституційного Суду України

Інформація

Згідно з Конституцією України, Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів Конституційного Суду України. Президент України, Верховна Рада України та з'їзд суддів Украї­ни призначають по шість суддів Конституційного Суду України.

Утім, не кожна особа може бути кандидатом на посаду судді Конституційного Суду України. Відповідно до ст. 16 Конституції України, суддею Конституційного Суду України може бути грома­дянин України, який на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту, стаж практичної, наукової або педагогіч­ної роботи за фахом не менше десяти років, володіє державною мовою і проживає в Україні протягом останніх двадцяти років.

Порядок призначення суддів Конституційного Суду України Президентом України передбачає, що глава держави попередньо здійснює консультації з Прем'єр-міністром України та Мініст­ром юстиції України щодо кандидатур на посади суддів. У разі узгодження запропонованих главою держави кандидатур Прези­дент України видає відповідний указ, скріплений підписами Прем'єр-міністра України та Міністра юстиції України.

Порядок призначення суддів Конституційного Суду України Верховною Радою України передбачає, що Верховна Рада України призначає суддів таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів.

За результатами голосування Головою Верховної Ради України підписується постанова Верховної Ради України про призначення суддів Конституційного Суду України.

Порядок призначення суддів Конституційного Суду Украї­ни з'їздом суддів України передбачає, що з'їзд суддів України, за пропозицією делегатів цього з'їзду, відкритим голосуванням більшістю голосів присутніх делегатів з'їзду визначає кандидату­ри на посади суддів Конституційного Суду України для включен­ня в бюлетені для таємного голосування.

За результатами голосування головуючим і секретарем з'їз­ду підписується рішення з'їзду суддів України про призначення суддів Конституційного Суду України.

Суддя Конституційного Суду України вступає на посаду з дня складення ним присяги судді Конституційного Суду України, яку він складає на засіданні Верховної ради України, яке проводить­ся за участю Президента України, Прем'єр-міністра України, Го­лови Верховного Суду України, не пізніше як через місяць після призначення суддею Конституційного Суду України.

  1. 3. Статус суддів конституційного суду України

Інформація

Конституційно-правовий статус судді Конституційного Суду України — це вид конституційно-правових відносин, пов'язаний з набуттям і припиненням повноважень судді Конс­титуційного Суду України, здійсненням ним своїх конститу­ційних прав і обов'язків і гарантіями діяльності суддів.

Суддя Конституційного Суду України має право витребувати від Верховної Ради України, Президента України, Прем'єр-міністра України, Генерального прокурора України, суддів, органів держав­ної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів міс­цевого самоврядування, посадових осіб, підприємств, установ, орга­нізацій усіх форм власності, політичних партій та інших об'єднань громадян, окремих громадян необхідні документи, матеріали та іншу інформацію з питань, що готуються до розгляду Колегією суддів Конституційного Суду України або Конституційним Судом України.

Судді Конституційного Суду України при здійсненні своїх пов­новажень є незалежними і підкоряються лише Конституції України та керуються законами України, крім тих законів, або їх окремих по­ложень, що є предметом розгляду Конституційного Суду України.

На суддів Конституційного Суду України поширюється суд­дівська недоторканість. Так, ст. 28 Закону України «Про Консти­туційний Суд України» визначає, що суддя не може бути затри­маний чи заарештований без згоди Верховної Ради України до винесення обвинувального вироку судом, тобто йдеться про суд­дівський імунітет.

Строк конституційних повноважень судді Конституційного Суду України складає дев'ять років. Повторне призначення на посаду судді Конституційного Суду України однієї і тієї ж самої особи забороняється Законом Про Конституційний Суд України.

Законом України «Про Конституційний Суд України» передба­чені підстави дострокового припинення повноважень судді (ст. 23):

  1. закінчення строку призначення;

  2. досягнення суддею шістдесятип'ятирічного віку;

  3. неможливості виконувати свої обов'язки;

  4. порушення вимог щодо заборони перебування судді в полі­тичних партіях і профспілках, мати представницький мандат, виконання іншої оплачуваної роботи, крім викладацької, наукової та творчої;

  5. порушення суддею присяги;

  6. набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

  7. припинення його громадянства;

  8. визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим;

  9. подання суддею заяви про відставку або про звільнення з по­сади за власним бажанням.

  1. 4. Функції та повноваження Конституційного Суду України

Інформація

Сутність і зміст Конституційного Суду України, його призна­чення у суспільстві та державі визначають функції Конституцій­ного Суду України.

Під функціями Конституційного Суду України слід розуміти основні напрямки і види діяльності Конс­титуційного Суду України, що здійснюється відповідно до Конституції та законів України.

Пріоритетною функцією Конституційного Суду України є, безперечно, здійснення конституційного судочинства в Україні.

Функції Конституційного Суду України класифікуються, в першу чергу, за об'єктами та способами і засобами діяльності Конституційного Суду України.

Об'єктами діяльності Конституційного Суду України є Консти­туція України, закони та інші правові акти Верховної Ради України, акти Президента України, акти Кабінету Міністрів України га пра­вові акти Автономної Республіки Крим, щодо яких Конституційний Суд України приймає рішення і висновки. Об'єктами діяльності Конституційного Суду України є:

  • основи конституційного ладу України;

  • конституційно-правовий статус людини і громадянина;

  • форми безпосередньої демократії;

  • основні засади організації та діяльності органів державної влади й органів місцевого самоврядування.

За способами і засобами функції Конституційного Суду України можна класифікувати на функції конституційного конт­ролю; офіційного тлумачення; правової охорони Конституції; за­безпечення принципу поділу державної влади (арбітражна функ­ція); здійснення конституційного правосуддя тощо.

Під повноваженнями Конституційного Суду України слід ро­зуміти права й обов'язки цього органу державної влади, закріп­лені за ним для здійснення покладених на нього функцій.

Конституційний Суд України приймає рішення та дає ви­сновки у таких справах.

1. Щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Мініст­рів України, правових актів Автономної Республіки Крим. Пере­вірці відповідності Конституції України підлягають лише ті зако­ни та інші правові акти, які набрали чинності.

2. Про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість. Пе­ревірка на конституційність може стосуватися будь-якого з чинних
міжнародних договорів України, незалежно від дати його укладення. Якщо такий договір за висновком Конституційного Суду Укра
їни є неконституційним, він втрачає обов'язковість для України.

3. Про додержання конституційності процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту. Перевірці Конституційного Суду України підлягає додержання визначеної Конституцією процедури, що стосується: ініціювання відповідним складом Верховної Ради України питання про усунення Президента України з поста в по­рядку імпічменту; створення для проведення розслідування спеці­альної тимчасової слідчої комісії, включення до її складу спеці­ального прокурора і спеціальних слідчих; підготовки комісією за результатами розслідування своїх висновків і пропозицій; розгляду на засіданні парламенту висновків і пропозицій спеціальної тимчасової слідчої комісії; прийняття Верховною Радою України рішення про звинувачення Президента України; прийняття Вер­ховною Радою України рішення про звернення до Конституційного Суду України за відповідним висновком. У разі, якщо Конституційний Суд України виявить недодержання конституційної процедури, розгляд справи повинен бути припиненим;

4. Щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України. Мстою офіційного тлумачення Конституційним Судом України нормативних положень Конституції та законів України є встановлення їх однозначного і правильного розуміння і застосування на всій території держави і надання роз'яснень щодо цьо­го.

Закон України «Про Конституційний Суд України» містить і законодавчі обмеження повноважень Конституційного Суду України. До повноважень Конституційного Суду України не на­лежать питання щодо законності актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, а також інші питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції.

1.5. Розгляд справ Конституційним судом України. Суб’єкти звернень до КСУ

Здійснення конституційного судочинства відбувається на принципах верховенства права; незалежності Конституційного Суду України у прийнятті ним рішень і висновків; гласності ді­яльності Конституційного Суду України; колегіальності; повно­ти і всебічності розгляду справ та обґрунтування прийнятих ним рішень; науковості та ін.

Конституційне судочинство складається з таких стадій;

- звернення до Конституційного Суду України;

- провадження у справах у Конституційному Суді України, за якими відкрито конституційне провадження;

- прийняття рішень і висновків Конституційного Суду України.

Першою стадією конституційного судочинства є конститу­ційне звернення, що здійснюється у формі конституційного по­дання та конституційного звернення.

Відповідно до ст. 39 Закону України «Про Конституційний Суд України», конституційне подання — це письмове клопо­тання до Конституційного Суду України про визнання право­вого акта (його окремих положень) неконституційними, про визнання конституційності міжнародного договору або про не­обхідність офіційного тлумачення Конституції України та за­конів України, а також звернення Верховної Ради України про дачу висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента Укра­їни з поста в порядку імпічменту.

Суб'єктами права на конституційне подання є:

  • Президент України;

  • не менш як 45 народних депутатів України;

  • Верховний Суд України;

  • Уповноважений Верховної Ради України з прав людини;

  • Верховна Рада Автономної Республіки Крим.

Іншою формою звернення до Конституційного Суду Украї­ни є конституційне звернення письмове клопотання до Конституційного Суду України про необхідність офіційного тлумачення Конституції України та законів України з метою забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина, а також прав юридичних осіб (ст. 42 Закону).

Суб'єктами права на конституційне звернення є: громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи.

Конституційний Суд України може відмовити в порушенні справи, якщо звернення не підлягає розгляду Конституційним Судом України у зв'язку з непідвідомчістю справи або якщо звер­нення надійшло від суб'єктів, що не мають права конституційно­го звернення, або у разі невідповідності конституційного звер­нення процесуальним вимогам.

Після прийняття Конституційним Судом України конститу­ційного звернення відбувається відкриття провадження у справі у Конституційному Суді України, яке ухвалюється Колегією суд­дів Конституційного Суду України та Конституційним Судом України на його засіданні.

Після розгляду справи на пленарному засіданні Конституцій­ного Суду України (на закритій його частині за участю суддів, які брали участь у розгляді справи) голосуванням шляхом опитуван­ня суддів здійснюється прийняття рішення та висновку Конститу­ційного Суду України у відповідній справі.

Рішення, висновок Конституційного Суду України підпису­ється не пізніше ніж через сім днів від дня прийняття рішення, да­чі висновку у справі суддями Конституційного Суду України, які брали участь у голосуванні.

Рішення та висновок Конституційного Суду України опри­люднюються державною мовою наступного робочого дня після їх підписання і публікуються у «Віснику Конституційного Суду України» та інших офіційних виданнях («Офіційний Вісник України», «Відомості Верховної Ради України», «Голос Украї­ни», «Урядовий кур'єр»).


Питання для самоперевірки:

1. Який порядок утворення і склад Конституційного суду України?

2. Хто може бути суддею Конституційного суду України?

3. Охарактеризуйте функції Конституційного суду

4. З яких питань Конституційний суд України приймає рішення та дає висновки?

5. Які є форми звернення до Конституційного суду України?

6. Назвіть суб’єкти права на конституційне подання та звернення

7. Як здійснюється розгляд справ Конституційним судом України?


24. Правове регулювання прокуратури України

Прочитайте

Л – 1, 26, 54 -57, 59-60, 62-66, 68-69, 72-75

1. Поняття і система органів прокуратури України

Інформація

Термін «прокуратура» (від лат. ргосиго — піклуюсь, керую) означає державний орган, що здійснює нагляд за точним вико­нанням законів, законності і викликає до суду правопорушника.

Прокуратура України — це єдина централізована система органів державної влади, яка відповідно до Конституції та за­конів України здійснює обвинувальну, представницьку, конт­рольно-наглядову та інші функції в державі.

Відповідно до Конституції України (ст.ст. 121, 122) та ст. 6 Закону «Про прокуратуру», органи прокуратури України ста­новлять єдину централізовану систему, яку очолює Генеральний прокурор України, із підпорядкуванням нижчестоящих прокуро­рів вищестоящим.

Систему органів прокуратури становлять:

  • Генеральна проку­ратура України,

  • прокуратури Автономної Республіки Крим, об­ластей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних),

  • міські, районні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокуратури, а та­кож військові, транспортні, природоохоронні та інші спеціалізо­вані прокуратури.

Отже, систему органів прокуратури становлять територіаль­ні та спеціалізовані прокуратури. Територіальні прокуратури ство­рені та функціонують відповідно до адміністративно-територіаль­ного устрою України, а спеціалізовані — за предметно-галузевим принципом — в окремих сферах життєдіяльності. На сучасному етапі система органів прокуратури включає такі спеціалізовані прокуратури: військові, природоохоронні та прокуратури з нагля­ду за виконанням кримінально-виконавчого законодавства.

  1. 2. Принципи організації і діяльності прокуратури

Інформація

Органи прокуратури України:

1) становлять єдину централізовану систему, яку очолює Генеральний прокурор України, з підпорядкуванням нижчестоящих прокурорів вищестоящим;

2) здійснюють свої повноваження на підставі додержання Конституції України та чинних на території республіки законів, незалежно від будь-яких органів державної влади, посадових осіб, а також рішень громадських об’єднань чи їх органів;

3) захищають у межах своєї компетенції права і свободи громадян на засадах їх рівності перед законом, незалежно від національного чи соціального походження, мови, освіти, ставлення до релігії, політичних переконань, службового чи майнового стану та інших ознак;

4) вживають заходів до усунення порушень закону, від кого б вони не виходили, поновлення порушених прав і притягнення у встановленому законом порядку до відповідальності осіб, які допустили ці порушення;

5) діють гласно, інформують державні органи влади, громадськість про стан законності та заходи щодо її зміцнення.

Працівники прокуратури не можуть належати до будь-яких політичних партій чи рухів.

  1. 3. Функції та повноваження прокуратури України

Інформація

Відповідно до ст. 121 Конституції України, прокуратура здій­снює такі функції:

  1. підтримання державного обвинувачення в суді;

  2. представництво інтересів громадян або держави в суді у ви­падках, визначених законом;

  3. нагляд за додержанням законів органами, які проводять опе-ративно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

  4. нагляд за додержанням законів при виконанні судових рі­шень у кримінальних справах, а також при застосуванні ін­ших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмежен­ням особистої свободи громадян.

нагляду за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержання законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службо­вими особами.

За своїм змістом повноваження прокуратури України мо­жуть бути розділені на три основні групи:

  1. повноваження у виявленні порушень законів, причин пору­шень та умов, що їм сприяють;

  2. повноваження, спрямовані на усунення порушень законів, причин та умов, що їм сприяють;

  3. повноваження у притягненні порушників закону до відпові­дальності.

1.4. Акти органів прокуратури

Акти, які виражають повноваження прокурора, можуть бути у формі:

вимоги, протесту, повістки, припису, подання, заяви до суду, постанови .

За своїми юридичними влас­тивостями акти органів прокуратури поділяються на загально-наглядові акти і процесуальні акти.

До загальнонаглядових актів органів прокуратури відносять­ся протести, приписи, подання і постанови. Ці акти приймаються й реалізуються у процесі здійснення прокурорами функцій нагля­ду за додержанням і застосуванням законів державними органа­ми, підприємствами, установами, організаціями усіх форм влас­ності, а також посадовими особами і громадянами; реалізації функції нагляду за додержанням прав і свобод людини і громадя­нина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і служ­бовими особами. Зазначені акти мають на меті запобігання пору­шенню законів, а у разі здійснення такого порушення — усунен­ня як самого порушення закону, так і його негативних наслідків.

До процесуальних актів органів прокуратури належать по­станови, протоколи, касаційні та окремі подання, вказівки і дору­чення слідчому та органам дізнання тощо. Ці акти приймаються й реалізуються прокурорами у процесі здійснення ними функцій нагляду за дотриманням законів органами, які ведуть боротьбу із злочинністю та іншими правопорушеннями із застосуванням оперативно-розшукової діяльності, функції розслідування кримі­нальних справ та при розгляді цивільних і господарських спорів, а також адміністративних справ.


Питання для самоперевірки:

1. Дайте визначення прокуратури

2. Назвіть систему органів прокуратури

3. Які принципи організації та діяльності прокуратури?

4. Охарактеризуйте функції прокуратури

5. Назвіть акти органів прокуратури

25. Органи правосуддя

Прочитайте

Л – 1, 2, 12, 17, 21, 25, -57, 59-60, 62-66, 68-69, 72-75, 85

1.1. Судочинство в Україні

Інформація

Важливою подією в розвитку національного судоустрою і су­дочинства стало прийняття Конституції України 1996 р., яка за­кріпила принцип поділу державної влади на законодавчу, вико­навчу і судову (ст. 6) і визначила, що правосуддя в Україні здійснюється лише судами.

Основними засадами судочинства є:

  1. законність;

  2. рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;

  3. забезпечення доведеності вини;

  4. змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості;

  5. підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;

  6. забезпечення обвинуваченому права на захист;

  7. гласність судового процесу та його повне фіксування технічними

засобами;

8) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення

суду, крім випадків, встановлених законом;

9) обов'язковість рішень суду.


  1. 2. Система судів загальної юрисдикції в Україні

Інформація

Суди загальної юрисдикції — це самостійні державні органи судової влади, що здійснюють правосуддя шляхом ци­вільного, господарського, адміністративного та кримінально­го судочинства відповідно до Конституції та законів України і утворюють єдину систему судів.

Відповідно до ч. 2 ст. 18 Закону України «Про судоустрій України», систему судів загальної юрисдикції в Україні складають такі види судів:

  • місцеві суди;

  • апеляційні суди, Апеляційний суд України;

  • вищі спеціалізовані суди;

  • Верховний Суд України.

Місцевими загальними судами, відповідно до ст. 21 Закону України «Про судоустрій України», є: районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів. Місцевими господарськими судами є господарські суди Автоном­ної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, а міс­цевими адміністративними судами — окружні суди, що утворю­ються в округах відповідно до указу Президента України.

Апеляційні суди: апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва і Севастополя, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, військові апеляційні суди регіонів та апеляційні суди Військово-Морських Сил України, а також Апеляційний суд України.

Вищі спеціалізовані суди: Вищий господарський суд України, Вищий адмі­ністративний суд України.

Верховний Суд України є найвищим судовим органом у сис­темі судів загальної юрисдикції. Він здійснює правосуддя і забез­печує однакове застосування законодавства усіма судами загаль­ної юрисдикції.

Існують й інші класифікації судів загальної юрисдикції.

За предметом судочинства їх можна класифікувати на:

  • цивільні;

  • господарські;

  • адміністративні;

  • кримінальні.

За формою судочинства:

  • кримінальні;

  • цивільні;

  • спеціалізовані.

За територією:

  • загальнодержавні;

  • місцеві тощо.

Система судів загальної юрисдикції України — це норма­тивно упорядкована та структурована сукупність взаємопо­в'язаних і взаємозу'мовлених місцевих, апеляційних, спеціалізова­них судів та Верховного Суду України, що будується на засадах територіальності й спеціалізації і забезпечує здійснення право­суддя в Україні.


    1. Конституційний статус суддів

Інформація

Незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України.

Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється. Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом. Судді обіймають посади безстроково, крім суддів Конституційного Суду України та суддів, які призначаються на посаду судді вперше.

Суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі:

  1. закінчення строку, на який його обрано чи призначено;

  2. досягнення суддею шістдесяти п'яти років;

  3. неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я;

  4. порушення суддею вимог щодо несумісності;

  5. порушення суддею присяги;

  6. набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

  7. припинення його громадянства;

  8. визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим;

  9. подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.

Повноваження судді припиняються у разі його смерті.

Держава забезпечує особисту безпеку суддів та їхніх сімей.

Правосуддя здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні.

Професійні судді не можуть належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати предс­тавницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, викону­вати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.

На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комі­сією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п'яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи у галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою.

Суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. Ці судді відправляють право­суддя лише у складі колегій суддів.

Перше призначення на посаду професійного судді строком на п'ять років здійснюється Президентом України. Всі інші суд­ді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України безстроково, в порядку, встановленому законом.

Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону.

Судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних.

За неповагу до суду і судді винні особи притягаються до юридичної відповідальності.

Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів.

Для вирішення питань внутрішньої діяльності судів діє суддівське самоврядування.

1.4. Статус Вищої ради юстиції

Інформація


В Україні діє Вища рада юстиції, до відання якої належить:


1) внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад;

2) прийняття рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності; .

3) здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів та розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.

Вища рада юстиції складається з двадцяти членів. Верховна Рада України, Президент України, з'їзд суддів України, з'їзд адвокатів України, з'їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ призначають до Вищої ради юстиції по три члени, а всеукраїнська конференція працівників прокуратури - двох членів Вищої ради юстиції.

До складу Вищої ради юстиції за посадою входять: Голова Верховного суду України, Міністр юстиції, Генеральний прокурор України.


Питання для самоперевірки:

  1. Назвіть основні засади судочинства

  2. Якими судами представлена система судів загальної юрисдикції?

  3. Які особливості конституційного статусу суддів?

  4. Який склад і порядок призначення членів Вищої Ради юстиції?

  5. Які повноваження має Вища Рада юстиції


26. Внесення змін до Конституції України та конституційних законів

Прочитайте

Л – 1, 2, 54, 57, 60, 62-64, 66, 68-69, 72-75

1.1 Порядок внесення змін та доповнень до Конституції України

Інформація

Законопроект про внесення змін до Конституції України може бути поданий до Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.

Законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділу I "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України", попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України.

Законопроект про внесення змін до розділу I "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України" подається до Верховної Ради України Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України.

Повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів I, III і XIII цієї Конституції з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання.

Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України.

Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою України, і закон не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради України не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту.

Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України.

Законопроект про внесення змін до Конституції України розглядається Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 Конституції.


Питання для самоперевірки:

  1. Назвіть коло суб’єктів, яким надано право ставити питання про зміну Конституції України

  2. Який порядок внесення змін та доповнень до Конституції України?




















Методичні рекомендації щодо виконання

контрольної роботи

Після закінчення вивчення дисципліни студенти виконують контрольну роботу. Написання контрольної роботи є ефективною формою засвоєння опрацьованого матеріалу.

Самостійне виконання контрольної роботи дає змогу студентам глибше вивчити програмний матеріал дисципліни, сформувати навички культури логічного міркування, уміння працювати з нормативними документами і текстами, аналізувати, аргументувати, критикувати.

Контрольна робота складається з трьох теоретичних питань і практичного завдання. Питання і завдання контрольної роботи розподілені в таблиці за сто варіантною системою. Номер варіанта визначається за останніми цифрами шифру особової справи студента-заочника. По вертикалі у таблиці беруть передостанню цифру шифру, по горизонталі – останню. На перетині граф розміщено номери питань, на які слід відповісти.

Відповіді на теоретичні питання повинні бути чіткими і конкретними, обґрунтованими. Відповідь повинна бути логічно послідовною, конкретною і достатньо аргументованою.

Робота над вирішенням завдань повинна мати творчий, аналітичний, критичний і самостійний характер з тим, щоб забезпечити всебічно і добре обґрунтовані висновки, які б базувалися виключно на нормах діючого законодавства.

Висновки завдань повинні базуватись на аналізі та юридичній оцінці норм законів і підзаконних актів України, міжнародно-правових актів.

Під час виконання роботи слід опрацювувати рекомендовану літературу.

Контрольну роботу слід виконувати охайно, грамотно, із зазначенням варіанта, питань та завдань, а також навести тексти питань та завдань. Сторінки контрольної роботи слід пронумерувати, ав кінці зазначити використану літературу, поставити підпис і дату виконання. Роботи, виконані на за своїм варіантом, не рецензуються.


Теоретичні питання контрольної роботи

  1. Поняття і предмет науки конституційного права України, її завдання;

  2. Система науки конституційного права

  3. Методологія науки конституційного права

  4. Конституційне право, як навчальна дисципліна

  5. Функції науки конституційного права

  6. Поняття конституційного права, як галузі права

  7. Предмет конституційного права

  8. Метод конституційного права

  9. Принципи конституційного права

  10. Конституційно-правова відповідальність: поняття, зміст, види

  11. Поняття джерел конституційного права

  12. Види джерел конституційного права

  13. Юридична природа джерел конституційного права

  14. Поняття та склад конституційно-правових відносин

  15. Суб’єкти конституційно-правових відносин

  16. Об’єкти конституційно-правових відносин

  17. Юридичні факти в конституційно-правові відносини

  18. Поняття і основні властивості конституції;

  19. Класифікація, форма і структура конституцій;

  20. Новітній конституційний процес в України

  21. Характеристика діючої Конституції України

  22. Загальна характеристика конституційного ладу України

  23. Конституційні основи державного ладу України

  24. Конституційні основи суспільного ладу України

  25. Система органів, що забезпечують захист суверенітету та територіальної цілісності

  26. Конституційно-правове регулювання державних символів України

  27. Шанування державних символів України – обов’язок громадян України

  28. Поняття та види прав і свобод людини і громадянина в Україні

  29. Громадянські права і свободи людини і громадянина в Україні

  30. Політичні права і свободи громадян України

  31. Економічні права та свободи людини і громадянина в Україні

  32. Соціальні права і свободи людини і громадянина в Україні

  33. Культурні права і свободи людини і громадянина в Україні

  34. Гарантії прав і свобод людини і громадянина в Україні

  35. Обов'язки людини і громадянина в Україні

  36. Конституційно-правовий статус Уповноваженого ВРУ з прав людини

  37. Поняття та принципи громадянства;

  38. Підстави набуття громадянства України:

  39. Умови прийняття до громадянства України

  40. Підстави припинення громадянства;

  41. Органи, що беруть участь у вирішення питання про громадянство;

  42. Правовий статус іноземців та осіб без громадянства.

  43. Громадянство дітей при зміні громадянства батьків

  44. Правовий статус біженців

  45. Поняття політичних партій, громадських організацій

  46. Загальна характеристика діяльності політичних партій

  47. Поняття інформації та основні принципи інформаційних відносин

  48. Правовий статус друкованих засобів масової інформації (пресу)

  49. Поняття територіального устрою України

  50. Система адміністративно-територіального устрою України

  51. Конституційний статус АРК

  52. Поняття, предмет та види референдумів;

  53. Питання, що виносяться на всеукраїнський референдум;

  54. Питання, що виносяться на місцеві референдуми.

  55. Порядок призначення референдумів

  56. Поняття виборчого права;

  57. Види виборів і виборчих систем;

  58. Основні принципи виборів;

  59. Виборчий процес та його стадії;

  60. Порядок призначення виборів

  61. Верховна Рада України- єдиний орган законодавчої влади України

  62. Склад і структура ВРУ

  63. Функції і повноваження ВРУ

  64. Основні форми роботи ВРУ

  65. Законодавчий процес в Україні

  66. Секретаріат ВРУ

  67. Правовий статус народного депутата України

  68. Загальна характеристика конституційно-правового статусу Президента України;

  69. Порядок обрання Президента України;

  70. Функції та повноваження Президента України

  71. Підстави дострокового припинення повноважень Президента України

  72. Поняття органів виконавчої влади та їх система

  73. Кабінет Міністрів України — вищий орган в системі органів виконавчої влади країни

  74. Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади

  75. Місцеві органи виконавчої влади

  76. Загальна характеристика органів місцевого самоврядування в Україні

  77. Структура органів місцевого самоврядування в Україні

  78. Повноваження органів місцевого самоврядування

  79. Конституційний суд – єдиний суд конституційної юрисдикції в Україні

  80. Порядок формування і склад Конституційного Суду України

  81. Статус суддів конституційного суду України

  82. Функції та повноваження Конституційного Суду України

  83. Розгляд справ Конституційним судом України.

  84. Форми та суб’єкти звернень до КСУ

  85. Судочинство в Україні

  86. Система судів загальної юрисдикції

  87. Конституційний статус суддів

  88. Статус Вищої ради юстиції

  89. Поняття, система органів прокуратури

  90. Принципи організації та діяльності прокуратури

  91. Функції і повноваження органів прокуратури

  92. Акти прокурорського реагування

  93. Внесення змін і доповнень до Конституції України

Задача 1

Громадянка Ілюк, яка проживала в Києві, вийшла заміж за громадянина Іспанії і виїхала на постійне проживання до Іспанії. Під час шлюбу у них народилася дитина.

Як вирішиться питання громадянства дитини?

Задача 2

Громадянин України Семенюк 10 років вже перебуває у Португалії на заробітках. Взнавши про це його позбавили громадянства України.

Чи мали права позбавити його громадянства України? З яких підстав припиняється громадянство України?

Задача 3

Громадянин Німеччини Лубера приїхав на Україну на постійне проживання. Через три роки він звернувся до компетентних органів із проханням прийняти його до громадянства України, в чому йому було відмовлено.

Які умови прийняття до громадянства України? Вирішіть справу по суті

Задача 4

Громадяни Вірменії, які постійно проживали на території України подали заяву про прийняття їх у члени політичної партії, їм було відмолено.

Чи були порушені права вірмен? Дайте обґрунтовану відповідь

Задача 5

Громадянам Росії було відмолено в реєстрації їхньої підприємницької діяльності, мотивуючи тим, що іноземці не мають права займатися підприємницькою діяльністю на території України. Вони звернулися до суду із позовом про захист своїх порушених прав.

Чи була відмова правомірною? Відповідь обґрунтуйте.

Задача 6

Петренко житель м. Чернівці, на день проведення всеукраїнського референдуму знаходився на санаторному лікуванні в Ялті. Вирішивши реалізувати своє право голосу він прийшов із паспортом на дільницю попросивши членів комісії проголосувати, в чому йому не відмовили.

Що таке референдум? Які є види референдумів? Які питання виносяться на всеукраїнський референдум? Чи були допущені порушення чинного законодавства в даній справі?

Задача 7

У день проведення виборів одна із партій продовжувала агітацію в місті, а також пропонувала грошову винагороду виборцям біля входу на дільницю.

Які є порушення виборчого законодавства в даній справі? Відповідь обґрунтуйте

Задача 8

Виборець П., не знайшовши себе у списках виборців, звернувся із письмовою заявою до голови дільничної комісії, про включення його до списків і тим самим дати йому право проголосувати. Голова відмовив, мотивуючи тим, що потрібно було перевіряти списки виборців до дня виборів, а не в день їх проведення, і часу на виправлення помилки нема.

Дайте юридичний аналіз даній ситуації

Задача 9

Громадянина Вовковича незаконно звільнили з роботи. Він звернувся до органів прокуратури за захистом своїх порушених прав та проханням про поновлення його на роботі, про що йому було відмовлено, мотивуючи тим, що це не в їхній компетенції.

Що входить до компетенції органів прокуратури? Дайте юридичну консультацію гр. Вовковичу.

Задача 10

Президент в одноособовому порядку призначив суддів Конституційного суду України

Чи правильно діяв Президент? Дайте обґрунтовану відповідь.

Задача 11

Проти громадянина М., депутата районної ради народних депутатів, була порушена кримінальна справа. Слідчий орган повідомим про справу відповідну раду, на що остання відреагувала позбавленням громадянина М. депутатських повноважень.

Дайте оцінку даній ситуації. Коли можна позбавити депутата депутатських повноважень?

Задача 12

Громадянин Росії звернувся до Конституційного суду України зі скаргою на рішення Президента України про відмову надати йому громадянство України.

Чи правильно вчинив він? Чи має право громадянин звертатися безпосередньо до Конституційного суду України, якщо порушені його конституційні права і свободи?

Задача 13

Директор одного із підприємств з метою захисту своєї честі і гідності звернувся до місцевого суду із позовом на газету, в якій була опублікована стаття, яка його компрометувала. Він додав до позовної заяви матеріали, які спростовують твердження в газеті.

Як суд повинен вирішити справу в разі правдивості матеріалів? Чи мала право редакція газети друкувати такі матеріали?

Завдання 14

Скласти розгорнуту схему судової системи України


Остання цифра шифру

0

1

2

3

4

5

6

7

8

9

0

1,8,15(1)

2,9,16(2)

3,10,17(3)

4,11,18(4)

5,12,19(5)

6,13,20(6)

7,14,21(7)

8,15,22(8)

9,16,23(9)

10,17,24(10)


1

11,18,25(11)

12,19,26(12)

13,20,27(13)

14,21,28(1)

15,22,29(2)

16,23,30(3)

17,24,31(4)

18,25,32(5)

19,26,33(6)

20,27,34(7)

2

21,28,35(8)

22,29,36(9)

23,30,37(10)

24,31,38(11)

25,32,39(12)

26,33,40(13)

27,34,41(1)

28,35,42(2)

29,36,43(3)

30,37,44(4)

3

31,38,45(5)

32,39,46(6)

33,40,47(7)

34,41,48(8)

35,42,49(9)

36,43,50(10)

37,44,51(11)

38,45,52(12)

39,46,53(13)

40,47,54(1)

4

41,48,55(2)

42,49,56(3)

43,50,57(4)

44,51,58(5)

45,52,59(6)

46,53,60(7)

47,54,61(8)

48,55,62(9)

49,56,63(10)

50,57,64(11)

5

51,58,65(12)

52,59,66(13)

53,60,67(1)

54,61,68(2)

55,62,69(3)

56,63,70(4)

57,64,71(5)

58,65,72(6)

59,66,73(7)

60,67,74(8)

6

61,68,75(9)

62,69,76(10)

63,70,77(10)

64,71,78(12)

65,72,79(13)

66,73,80(1)

67,74,81(2)

68,75,82(3)

69,76,83(4)

70,77,84(5)

7

71,78,85(6)

72,79,86(7)

73,80,87(8)

74,81,88(9)

75,82,89(10)

76,83,90(11)

77,84,91(12)

78,85,92(13)

79,86,93(1)

80,87, 50(2)

8

81,88,1(3)

82,89,2(4)

83,90,3(5)

84,91,4(6)

85,92,5(7)

86,93,6(8)

87,1,7(9)

88,2,8(10)

89,3,9(11)

90,4,10(12)

9

91,5,11(13)

92,6,12(1)

93,7,13(2)

1,8,14(3)

2,9,15(4)

3,10,16(5)

4,11,17(6)

5,12,18(7)

6,13,19(8)

7,14,20(9)



Контрольні тести:

    1. Слово «конституція» від лат. «konstitutio», означає:

а) устрій;

б) згода;

в)угода

2. Конституція України була прийнята:

а) 28 червня 1996

б) 30 червня 1996

в) 24 серпня 1991

3. Конституція – це:

а) це юридичний акт, який містить всі закони;

б) це присяга на вірність Україні;

в) це основний закон держави, акт найвищої юридичної сили

4. Де вперше виникла ідея створення конституції?

а) СЩА

б) Англії

в) Україні

5. Конституція Пилипа Орлика була прийнята:

а) 1764

б)1710

в)1917


6. За політичним режимом Україна є:

а) демократична держава

б) авторитарна держава

в) тоталітарна держава

7. Гілками державної влади є:

а) законодавча і судова

б) законодавча і виконавча

в) законодавча, виконавча і судова

8. Єдиним джерелом державної влади є:

а) народ

б) органи місцевого самоврядування

в) держава

9. Громадянство України – це:

а) належність до України;

б) правовий зв’язок держави і особи

в) тривале проживання в Україні

10. Громадянство України припиняється внаслідок:

а) виїзду за кордон;

б) виходу з громадянства

в) втрати громадянства

11. Основним у вирішення питання про громадянство України є:

а) Прем’єр-міністр України

б) Голова ВРУ

в) Президент України

12. Членами політичних партій можуть бути:

а) громадяни України, що досягли 18 р.

б) особи, що досягли 18 р.

в) особи, що проживають на території України

13. За територіальним устроєм Україна є:

а) унітарна держава

б) федерація

в) конфедерація

14. Скільки областей в Україні?

а) 30

б) 24

в) 26

15. Формами безпосередньої демократії є

а) вибори і референдуми

б) загальні збори

в)конференції

16. Всеукраїнський референдум призначається:

а) ЦВК

б) ВРУ

в) Президентом або ВРУ

17. Птання про зміну території України вирішується виключно:

а) Президентом

б) ВРУ

в) всеукраїнським референдумом

18. Який орган є законодавчим органом в Україні:

а) Кабінет Міністрів України

б) Конституційний суд України

в) Верховна рада України

19. На який строк обираються народні депутати:

а) 4 р.

б) 5 р.

в) 6 р.

20. Хто першим підписує закони?

а) Президент України

б) Прем’єр-міністр України

в) Голова ВРУ

21. Народним депутатом може бути особа, яка досягла:

а) 18 р.

б) 21 р.

в) 25 р.

22. За Конституцією України Президент є:

а) главою держави

б) главою виконавчої влади

в) обидва варіанти

23.Кому може Президент України передати свої окремі повноваження:

а) Голові ВРУ

б) Прем’єр-міністру України

в) не може передавати повноваження

24. В який термін Президент підписує закони:

а) 7 днів

б) 10 днів

в) 15 днів

25. Кабінет міністрів України є органом:

а) законодавчої влади

б) виконавчої влади

в) судової влади

26. Прем’єр-міністра призначає:

а) КМУ за поданням Президента

б) ВРУ за поданням Президента

в) Президент України за поданням ВРУ

27. Голів державних адміністрацій призначає:

а) Президент України

б) Прем’єр-міністр України

в) Голова ВРУ

28. Органами виконавчої влади на місцях є:

а) міністерства

б) ради народних депутатів

в) державні адміністрації

29. Органами місцевого самоврядування є:

а) державні адміністрації

б) ради народних депутатів

в) ВРУ

30. Ким обирається голова відповідної ради народних депутатів?

а) депутатами відповідної ради

б) призначається Президентом України

в) територіальною громадою загальним голосуванням

31. Єдиним органом конституційної юрисдикції є:

а) Верховний суд України

б) Конституційний суд України

в) Господарський суд України

32. Що входить до компетенції конституційного суду України?

а) здійснювати правосуддя

б) давати тлумачення Конституції та законам України

в) усувати Президента з поста в порядку імпічменту

33. Які форми звернення до Конституційного суду України:

а) клопотання до КСУ

б) звернення до КСУ

в) подання до КСУ

34. Прокуратура України:

а) здійснює виконання покарань

б) нагляд за додержанням законів

в) підтримання державного обвинувачення в суді

35. Хто дає згоду на призначення Генерального прокурора України?

а) КМУ

б) ВРУ

в)Президент України

36. Правосуддя в Україні здійснюється виключно:

а) судами

б) органами внутрішніх справ

в) органами прокуратури

37. Хто здійснює перше призначення на посаду судді?

а) Голова Верховного суду

б) Голова ВРУ

в) Президент України

38. Хто наділений правом утворювати та ліквідувати суди?

а) Голова Конституційного суду

б) Президент України

в) Голова відповідного суду

39. Який склад Вищої ради юстиції?

а) 18 членів

б) 20 членів

в) 23 членів

40. Яка кількість народних депутатів має право подати законопроект про внесення змін до Конституції України?

а) третина від конституційного складу

б) дві третини від конституційного складу

в) три четвертих від конституційного складу


Література

  1. Конституція України від 28.06.96 із змінами та доповненнями від 08.12.04.

  2. Конституція Автономної Республіки Крим, 21.10.98.

  3. Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини: Закон України від 23.12.97 № 776.

  4. Про комітети Верховної Ради України: Закон України від 04.04.95 №116.

  5. Про громадянство: Закон України від 18.01.01 № 2235.

  6. Про політичні партії: Закон України від 05.04.2001 № 2365.

  7. Про Раду національної безпеки і оборони України: Закон України від 05.03.98 № 183.

  8. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 21.05.97 №280.

  9. Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим: Закон України від 10.02.98 № 90.

  10. Про вибори народних депутатів України: Закон України від 18.10.01 №2766.

  11. Про статус народного депутата України: Закон України від 17 1192 №2790.

  12. Про Конституційний суд України: Закон України від 16.10.96 № 422 із змінами і доповненнями.

  13. Про статус депутатів місцевих рад: Закон України від 11.07.02 №93.

  14. Про Всеукраїнський та місцеві референдуми: Закон України від 03.07.91 № 1286.

  15. Про вибори депутатів місцевих Рад та сільських, селищних, міських голів: Закон України від 14.01.98 № 14.

  16. Про Центральну виборчу комісію: Закон України від 30.06.04 № 1932.

  17. Про Вищу раду юстиції: Закон України від 15.01.98 № 22.

  18. Про Автономну Республіку Крим: Закон України від 17.02.95 №95.

  19. Про біженців: Закон України від 21.06.01 № 2557.

  20. Про столицю України - місто-герой Київ: Закон України від 15.01.99 №401.

  21. Про статус суддів: Закон України від 15.12.92 № 2862.

  22. Про інформацію: Закон України від 02.10.92 № 2657.

  23. Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні: Закон України від 16.11.92 № 2782.

  24. Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства: Закон України від 4.02.94

  25. Про судоустрій: Закон України від 07.02.02 № 3018.

  26. Про прокуратуру: Закон України від 5.11.91 № 1789.

  27. Про свободу совісті та релігійні організації: Закон України від 23.04.91 № 987.

  28. Про звернення громадян: Закон України від 2.10.96 № 393.

  29. Про місцеві державні адміністрації: Закон України від 9.04.99 № 586.

  30. Про об'єднання громадян: Закон України від 16.06.92 № 2460.

  31. Про вибори Президента України. Закон України від 5.03.1999 із змінами від 2009р.

  32. Про Президента УРСР: Закон України від 05.07.91 № 1295.

  33. Про представництво Президента України в АРК: Закон України від 02.03.2000 р.

  34. Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України. Закон України від 21.01.94 № 3857.

  35. Декларація про державний суверенітет України від 16.07.90.

  36. Акт проголошення незалежності України від 24.08.91.

  37. Декларація прав національностей України від 1.11.91.

  38. Регламент Верховної Ради України: Регламент від 27.04.94 № 129.

  39. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, 16.12.66.

  40. Положення про порядок легалізації об'єднань громадян. Постанова Кабінету Міністрів України від 26.03.93 № 140 із змінами та доповненнями.

  41. Про порядок розгляду питань про обрання на посаду судді безстроково: Постанова Верховної Ради України від 14.05.97.

  42. Про заходи щодо поліпшення організації розгляду питань громадян. Указ Президента України від 06.11.97 № 1247. Загальна декларація прав людини від 10.12.48

  43. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, 16.12.66.

  44. Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, 16.12.66.

  45. Загальноукраїнська декларація основних прав і свобод людини та громадянина. Проект // Віче. - 1993. - № 7.

  46. Про перетворення постійних комісій Верховної Ради України у комітети: Постанова Верховної Ради України від 05.05.97 № 241.

  47. Про Державний Герб України: Постанова Верховної Ради України від 19.02.92 № 2137.

  48. Про Державний прапор України: Постанова Верховної Ради України від 28.01.92 № 2067.

  49. Про Державний Гімн України: Указ Президії Верховної Ради України від 15.01.92 № 2042.

  50. Про систему центральних органів виконавчої влади: Указ Президента України від 15.12.99 № 1572.

  51. Про офіційних спостерігачів та їх статус при підготовці та проведенні виборів народних депутатів України: Постанова Централь­ної виборчої комісії від 14.01.98 № 8

  52. Положення про статус офіційних спостерігачів від інших держав та міжнародних організацій, а також громадських організацій України та кандидатів у народні депутати на виборах народних депутатів України: Постанова Центральної виборчої комісії від 09.02.98 № 52.

  53. Конвенція про статус біженців від 28.04.51.

  54. Авер'янов В.Б. та ін. Коментар до Конституції України. - К., 1998.

  55. Андресюк Б.П. Місцеве самоврядування в сучасній Україні. -К, 1997-№7.

  56. Кравченко В.В., Пухтинський М.О. Науково-практичний комен­тар Закону України "Про вибори народних депутатів". - К., 1998.

  57. Біленчук П.Д., Кампо В.М. Основи конституційного права України. Навч.-метод. матер. - К., 1997.

  58. Білоус А. Політичне об'єднання України. - К., 1993.

  59. Коментар до Конституції України. - К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1996.

  60. Бориславський Л.В. Основи конституційного права. - Львів: 1997.

  61. Васильченко О.П. Класифікація законів як джерел Конституцій­ного права України // Концепція розвитку законодавства України. - К., 1996.

  62. Ґонтар Т.М., Шепетюк В.Д. Вивчаємо Конституцію України. -Навчально-методичний посібник. - Тернопіль, 1996.

  63. Копейчиков В.В. Основи конституційного права України. - К., 1997.

  64. Копейчиков В.В. Правознавство. - К., 1998.

  65. Костицький М.В., Настюк МІ. Основи держави і права України. -Львів, 1993.

  66. Кравченко В.В., Сербан Ф.І. Конституційне право України. -(тематичний словник термінів та визначень): Навч. посібн. - К., 1996.

  67. Кривенко Л. Президент України. Конституційно-правовий статус // Віче.- 1994- № 12.

  68. Лисенко С.Л. Конституція України. Матеріали до вивчень. - К., 1997.

  69. Мелещенко В.Ф. Основи конституційного права України. Курс лекцій. - К.: Вентурі, 1995.

  70. Мелещенко В.Ф. Принципи громадянства України// Право України, 1992, № 7.

  71. Михайленко О. Основи держави і права. - К.: Феміна, 1995. Опорні конспекти. Словник-довідник. - К.: Юмана, 1996.

  72. Настюк М.І. Правознавство. -Львів: Світ, 1994.

  73. Нор В., Стецюк П. Конституція - основний закон в запитаннях і відповідях. Навч. пос. -Львів, К.: Кальварія-Абрис, 1996.

  74. Погорілко В.Ф. Конституційне право України.- К., 1999.

  75. Погоріло В.Ф., Федоренко В.Л. Конституційне право України. – К., Наукова думка, 2006

  76. Рабінович П.М. Права людини і громадянина у Конституції України (до інтерпретації вихідних конституційних положень). -Харків: Право, 1997.

  77. Рабінович П.М. Права людини та їх юридичне забезпечення. -К., 1992.

  78. Тацій В., Тодика Ю. Проблеми розвитку науки Конституцій­ного права України // Право України.- 1994.- № 10.

  79. Тодика Ю.М. Наука Конституційного права України на сучасному етапі. - Харків, 1996.

  80. Тодика Ю.М., Бандурка О.М. Вибори народних депутатів України. - К., 1994.

  81. Тодика Ю.М., Ольховський Б.І. Громадянство України. - Харків, 1994.

  82. Тодика Ю.М. Конституційне право як галузь права // Конспект лекцій. -Харків, 1995.

  83. Шаповал В. Основний закон держави // Віче. - 1996. - № 2.

  84. Шаповал В. Перспективи розвитку Конституційного права в Україні//Право України- 1996.-№ 9.

85. Шемшученко Ю.С. Марушин Г.А. Конституційний суд Укра­їни. -К., 1997.






118


Автор
Дата добавления 09.05.2016
Раздел Обществознание
Подраздел Конспекты
Просмотров339
Номер материала ДБ-072490
Получить свидетельство о публикации

"Инфоурок" приглашает всех педагогов и детей к участию в самой массовой интернет-олимпиаде «Весна 2017» с рекордно низкой оплатой за одного ученика - всего 45 рублей

В олимпиадах "Инфоурок" лучшие условия для учителей и учеников:

1. невероятно низкий размер орг.взноса — всего 58 рублей, из которых 13 рублей остаётся учителю на компенсацию расходов;
2. подходящие по сложности для большинства учеников задания;
3. призовой фонд 1.000.000 рублей для самых активных учителей;
4. официальные наградные документы для учителей бесплатно(от организатора - ООО "Инфоурок" - имеющего образовательную лицензию и свидетельство СМИ) - при участии от 10 учеников
5. бесплатный доступ ко всем видеоурокам проекта "Инфоурок";
6. легко подать заявку, не нужно отправлять ответы в бумажном виде;
7. родителям всех учеников - благодарственные письма от «Инфоурок».
и многое другое...

Подайте заявку сейчас - https://infourok.ru/konkurs


Выберите специальность, которую Вы хотите получить:

Обучение проходит дистанционно на сайте проекта "Инфоурок".
По итогам обучения слушателям выдаются печатные дипломы установленного образца.

ПЕРЕЙТИ В КАТАЛОГ КУРСОВ


Идёт приём заявок на международный конкурс по математике "Весенний марафон" для учеников 1-11 классов и дошкольников

Уникальность конкурса в преимуществах для учителей и учеников:

1. Задания подходят для учеников с любым уровнем знаний;
2. Бесплатные наградные документы для учителей;
3. Невероятно низкий орг.взнос - всего 38 рублей;
4. Публикация рейтинга классов по итогам конкурса;
и многое другое...

Подайте заявку сейчас - https://urokimatematiki.ru

Похожие материалы

Включите уведомления прямо сейчас и мы сразу сообщим Вам о важных новостях. Не волнуйтесь, мы будем отправлять только самое главное.
Специальное предложение
Вверх