Добавить материал и получить бесплатное свидетельство о публикации в СМИ
Эл. №ФС77-60625 от 20.01.2015
Свидетельство о публикации

Автоматическая выдача свидетельства о публикации в официальном СМИ сразу после добавления материала на сайт - Бесплатно

Добавить свой материал

За каждый опубликованный материал Вы получите бесплатное свидетельство о публикации от проекта «Инфоурок»

(Свидетельство о регистрации СМИ: Эл №ФС77-60625 от 20.01.2015)

Инфоурок / История / Статьи / Стаття "В. П. Науменко - ще один призабутий наш славний земляк"
ВНИМАНИЮ ВСЕХ УЧИТЕЛЕЙ: согласно Федеральному закону № 313-ФЗ все педагоги должны пройти обучение навыкам оказания первой помощи.

Дистанционный курс "Оказание первой помощи детям и взрослым" от проекта "Инфоурок" даёт Вам возможность привести свои знания в соответствие с требованиями закона и получить удостоверение о повышении квалификации установленного образца (180 часов). Начало обучения новой группы: 28 июня.

Подать заявку на курс
  • История

Стаття "В. П. Науменко - ще один призабутий наш славний земляк"

библиотека
материалов


Володимир Павлович Науменко – ще один призабутий наш славний земляк


hello_html_13d68ca2.jpg


19 липня 2016р. минуло 164 роки від дня народження Володимира Павловича Науменка (1852- 1919 ) - талановитого педагога, науковця- мовознавця, літературознавця, історика, фольклориста, засновника та керівника “ Київської Старої Громади “. міністра освіти при гетьманові П. Скоропадському. А для нас цікава ця постать тим, що протягом майже сорока років - з юності й до останніх днів свого життя, він був оберегом, а з 1902 року - “офіційним опікуном”, останнім власником Шевченкової могили. Виконувати цей найсвятіший обовязок допомагало й те, що Володимир Науменко влітку жив із сімєю неподалік Канева, у власному хуторі на Михайловій горі в селі Прохорівці. Він часто відвідував Чернечу гору. Приїжджав сюди й сам, і з сімєю, і зі своїми друзями та численними гостями.

Народився 19 липня 1852 року в Новгороді-Сіверському, де батько — Павло Осипович Науменко працював директором гімназії.

Про свій родовід Науменко писав так:

Родовід свій я знаю слабо: відомо мені тільки, що дід мій, котрого я ніколи не бачив, як казали, був надзвичайно здібною людиною і тонким політиком, що служив у лубенському повітовому суді, протягом тривалого часу займаючи посаду секретаря.

Дитинство провів у Новгороді-Сіверському і Білій Церкві, а з 1861 і до смерті жив у Києві. 1868 року закінчив Другу київську гімназію. У гімназії Науменко вчився разом з Олександром Русовим, з яким дружив усе життя. Важливим для формування світогляду Науменка було знайомство з батьковим другом, українським енциклопедистом Михайлом Максимовичем. 12 вересня 1869 року Володимир Науменко був зарахований «своєкоштним» слов'яно-російського відділення історико-філологічного факультету Київського університету, який він закінчив 31 травня 1873 року. Зразу після університету Науменко працював у підготовчому класі рідної Другої київської гімназії.

18 жовтня 1874 року Володимир Науменко одружився з Вірою Миколаївною Шульгіною, сестрою відомого історика Я. М. Шульгіна, яка на той час вже закінчила Київський інститут шляхетних дівчат і за відмінне навчання була нагороджена «малим золотим шифром імператриці Марії Олександрівни». Вони щасливо прожили 45 років, викохавши двох синів — Сергія та Павла.

Життя В. П. Науменка було тісно пов'язане з українським національним рухом. На початку 1870-х він став членом київської «Старої громади», з 1875 року — її скарбником, з 1876 року увійшов до складу так званої групи дванадцяти — тих членів «Старої громади», які після видання Емського указу прийняли рішення перенести свою діяльність за кордон. Науменко редагував матеріали перед їхнім відправленням за кордон до Михайла Драгоманова, який займався питаннями друку цих матеріалів у женевській друкарні. З початку 1900-х років Науменко фактично очолював «Стару громаду». Він також активно працював у Південно-Західному відділі Російського географічного товариства, створеному 1873 року за ініціативи членів «Старої громади». У 1906–1910 роках Науменко був активним членом київської «Просвіти». 1902 року придбав на своє ім'я ділянку землі, на якій знаходилася могила Тараса Шевченка, і взяв на себе всі клопоти з упорядкування і догляду за нею.

У 18931906 роках Науменко працював на посаді головного редактора, а з 1902 року — ще й видавця щомісячного історико-етнографічного та літературного журналу «Кіевская старина» (Київська минувшина). Автор 115 журнальних публікацій.

За часів Науменка «Киевская старина» з суто науково-популярного видання поступово перетворюється на орган українофільства, на сторінках якого розгортається боротьба за вільний розвиток української літератури, з'являються статті, що характеризують політичну ситуацію в Східній Україні (Наддніпрянщині), Галичині, Буковині.

У журналі публікувалися статті, в яких відстоювалося право українського народу на власну мову, а в кінці 1890-х років журнал став учасником дискусії про самостійність української мови та літератури й про їхнє місце серед інших слов'янських мов. Відома полеміка, що її на сторінках журналу Науменко вів з Т. Д. Флоринським, який відмовлявся визнавати українську мову окремою мовою, а не «малоросійським наріччям» (пор.: Науменко В. Решен ли проф. Т. Д. Флоринским вопрос о книжной малорусской речи? // Киевская старина. — 1900. — No 1.).

Саме в результаті активних зусиль Науменка 1898 року журнал отримав дозвіл на публікацію художніх творів українською мовою та створення української друкарні; а ще через два роки було відкрито книгарню «Київської старовини».

Журналістська діяльність Науменка була пов'язана і з іншими періодичними виданнями: в кінці 1870-х — початку 1880-х років він співпрацював з газетою «Труд», 1898 року брав участь у створенні газети «Киевские отклики», у 1905–1906 роках спільно з І. Лучицьким заснував газету «Свобода та право» — орган київського комітету партії кадетів. У кінці 1906 року він отримав свідоцтво на право видання в Києві журналу «Україна», який мав стати наступником «Київської старовини», однак видання було припинено вже в кінці 1907 року.

Володимир Науменко багато років працював гімназійним вчителем, викладав словесність у Другій київській гімназії, міністерській жіночій гімназії, колегії Павла Галагана, Фундуклеївській жіночій гімназії і Володимирському кадетському корпусі[1].

1880 року Володимир Науменко, який вже мав достатній педагогічний досвід, був затверджений класним наставником Другої гімназії. 1882 року отримав чин колезького радника, а в 1883 року за відмінну службу в міністерській жіночій гімназії був нагороджений орденом Святої Анни IV ступеня. 1886 року за свою педагогічну діяльність отримав чин статського радника та орден Святого Станіслава II ступеня[2].

Крім двох згаданих гімназій, В. Науменко викладав також у Фундуклеївській жіночій гімназії (з 1889 р.) і Володимирському кадетському корпусі (з 1893 р). 1 січня 1893 року був нагороджений орденом Святої Анни II ступеня, а через чотири роки — орденом Святого Володимира IV ступеня. Ще через рік, 28 лютого 1898 року, був удостоєний звання заслуженого вчителя[2].

Володимир Павлович увійшов в історію української педагогіки не лише як блискучий вчитель-практик, але й як досвідчений методист-новатор і теоретик. Майже щороку від різних земських управ йому надходили запрошення очолити літні вчительські курси і він не відмовлявся. Він систематично проводив методичні заняття з педагогами недільних шкіл Київського товариства грамотності, головою якого він був у 1897–1907. Протягом багатьох років його запрошували перевіряти знання вихованців київських дитячих притулків. Ці своєрідні іспити В. Науменко перетворював на зрозкові уроки не тільки для учнів, а в першу чергу для вчителів і вихователів.

В Інституті рукописів ім. В. І. Вернадського зберігаються тексти лекцій за різні роки, які Володимир Павлович Науменко читав учителям народних шкіл.

Володимир Науменко постійно висловлював своє переконання, що найефективнішим шкільне навчання може бути лише тоді, коли воно ведеться рідною мовою дитини[1]:

Найбільш нормальне навчання можливе за тих умов, коли воно відбуватиметься рідною мовою… Рідна мова дітей не повинна бути занедбаною, діти не мають права ставитися зневажливо до мови батька і матері

Саме тому він виступав за скасування Емського указу 1876 року про заборону використання української мови в школах. 1881 року він підготував для сенатора Половцева пам'ятну записку про необхідність повернення української мови в школу, однак в умовах реакції, що розгорнулася в Російській імперії після замаху на царя, про це не могло бути й мови.

1905 року Володимир Науменко відкрив власну приватну гімназію, яка вважалася однією з найкращих у місті. 1912 року вона стала базовою при Товаристві сприяння середній освіті. Свого часу в ній навчався М. Т. Рильський, який високо оцінював діяльність її директора[3].

Про педагогічний талант Науменка згадує літературознавець Мирон Петровський у зв'язку з його викладанням в колегії Павла Галагана (80-і роки 19 ст.), аналізуючи вцілілі учнівські письмові роботи колегіанта Володимира Грабаря[4]:

У розподілі тем чітко простежується педагогічний задум. Спершу пропонуються теми простодушно-описові, побутові та початківськи літературні. З другого класу йдуть теми власне літературні — історичні й теоретичні, а також етичні. Що далі, в старших класах? Тут викладач вводить вихованця в коло тем, що їх інакше, як культурологічними, не назвеш, і вони всотують попередні, підіймають їх на вищий мислительний рівень, даючи учневі змогу розкрити себе, своє вміння самостійно мислити, підготовленість до розв'язання складних буттєвих проблем, розуміння смислу й конкретних ситуацій культури.

1888 року Науменко підготував до друку свій «Опыт грамматики малорусского языка», проте цензура не пропустила цю працю. Науменкові довелося трохи схитрувати, і 1889 року праця таки була опублікована в Києві під назвою «Обзор фонетических особенностей малорусской речи». Науменко й далі продовжував роботу над українською граматикою. 1917 року він видав невелику монографію «Загальні принципи українського правопису», а 1918 року — «Руководство для изучения украинского языка в русских школах». У той же час разом з Г. Житецьким, Є. Трегубовим та П. Стебницьким працював над «Просторим російсько-українським словником». Працював також у Правописній комісії Міністерства освіти, що її очолював Іван Огієнко. Результатом роботи комісії були «Найголовніші правила українського правопису», опубліковані 1918 року[1].

1905 року Науменко як один з експертів у складі української делегації вирушив до Петербурга щоб переконати тодішнього прем'єр-міністра С. Вітте скасувати обмеження щодо української мови. Він брав участь у роботі комісії Академії наук, утвореної під головуванням академіка Ф. Е. Корша для обговорення за пропозицією Комітету міністрів питання про скасування обмежень українського друку. До комісії увійшли академіки В. В. Заленський, О. С. Лаппо-Данилевський, С. Ф. Ольденбург, А. С. Фамінцин, П. Ф. Фортунатов, О. О. Шахматов.

18 лютого 1905 року екстренні Загальні збори Академії наук обговорили доповідь комісії, написану О. О. Шахматовим. У доповіді була категорична вимога дозволити українському народу говорити публічно та друкуватися рідною мовою. Загальні збори Академії схвалили доповідь комісії. Доповідь та постанову Загальних зборів було направлено до міністерства народної освіти, проте чиновники не дали цим документам ходу[5][6].

Ще на початку 1880-х років Науменко спільно з іншими членами «Старої громади» взявся за збір матеріалів для словника живої української мови. В кінці десятиліття Науменко та Є. Тимченко почали редагування зібраних матеріалів, а 1896 року за згодою керівника міністерства внутрішніх справ словник на перші дві літери алфавіту був розісланий передплатникам як безкоштовний додаток до журналу «Киевская старина».

Тривалий час основну роботу над словником безоплатно здійснював Науменко[7], та перевантаженість справами редакції та гімназії змусила його шукати собі помічника. Окрім того стало відомо, що існує можливість подати Словник в Академію наук на здобуття премії Миколи Костомарова, тож справу слід було прискорити. Було створено комісію в складі Є. Тригубова, В. Бернштама та Є. Чикаленка, яка почала переговори з Борисом Грінченком. Борис Грінченко погодився довершити працю Науменка, Тимченка та інших громадівців за умови відповідної оплати та публікації словника тільки під одним своїм іменем. Стара Громада виділяла на оплату праці Грінченка 100 рублів на місяць та не погоджувалася з тим, що спільна праця буде підписана виключно іменем Грінченка. Євген Чикаленко писав у своїх спогадах[8]:

На заголовку Словника мало не розбилися наші переговори… Грінченко напосідав на тому, що він сам зредагує всі літери, аби на заголовку стояло тільки одне його прізвище. Нам хотілося, щоб на словнику стояло і ім'я Науменка, бо він поклав на нього багато праці, і справедливість вимагає моральної заплати за ту безкорисну роботу протягом багатьох років.

Лише за особистого наполягання Володимира Науменка договір з Грінченком таки було укладено, й словник вийшов у світ в 1907–1909 роках під іменем Грінченка. Щоправда у передмові до словника Грінченко коротко описав історію його створення та згадав про внесок Науменка, Тимченка та інших[1].

Чимало наукових праць Науменка було присвячено історії української літератури. Були опубліковані окремі розвідки про творчість Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ'яненка, Тараса Шевченка, Леоніда Глібова, Пилипа Морачевського та інших[1].

В останні роки життя Науменко займався публікацією великої кількості матеріалів з історії української літератури, що мали увійти у збірку під назвою «Пропілеї». Перший неповний варіант збірки було опубліковано ще за життя. Він одержав схвальні відгуки насамперед через використання наукових методів для аналізу історії української літератури XIX століття[9].

Науменко багато зробив для віднайдення й оприлюднення архівних документів, пов'язаних з українською історією та літературою, зокрема він розшукав і опублікував кілька автографів Тараса Шевченка[10].

Науменко багато уваги приділяв вивченню українського фольклору. На думку академіка О. Пипіна, Володимир Науменко був одним з найвидатніших тогочасних етнографів[1].

Відомі дослідження Науменка українських народних дум, які здебільшого друкувались у «Київській Старовині».

1906 року Науменко став одним із засновників Українського наукового товариства в Києві. Тривалий час був заступником голови товариства Михайла Грушевського. 1913 року передав у дар Українському науковому товариству свою бібліотеку на кілька тисяч найменувань, серед яких було багато рідкісних видань[11].

На посаді міністра освіти уряду Скоропадського виступив одним з організаторів Всеукраїнської академії наук. Саме підпис Науменка стоїть під наказом про призначення В. Вернадського її президентом.

(17) березня у Києві була сформована Українська Центральна рада, В. П. Науменка було обрано заступником її голови та покладено на нього обов'язки голови до повернення із заслання М. С. Грушевського, що був заочно обраний головою Центральної Ради. Проте, з поверненням Грушевського, Науменко здав повноваження та відмовився увійти до складу Центральної Ради, оскільки, за власними заявами, політика, а тим більше революційна діяльність, його ніколи не приваблювали.

На перших зборах відродженої київської «Просвіти» Науменко був обраний главою її тимчасового правління, зайняв посаду помічника першого українського попечителя Київського учбового округу М. Василенка (з літа 1917 року — піклувальника округу). Ще в березні 1917 року Науменко надрукував у газеті «Киевская мысль» статтю «Націоналізація школи в Україні», в якій виклав свою програму українізації початкової, середньої та вищої школи.

І в цій статті, і в своїх численних виступах він закликав враховувати реальності, що склалися за кілька століть, — якщо українізацію сільських шкіл він вважав можливим розпочати негайно, то в містах з переважанням російської мови це слід було робити поступово, в міру підготовки необхідної кількості вчителів, які могли б викладати українською мовою.

У грудні 1917 року Науменко разом з іними членами «Старої громади» І. Лучицьким, В. Ігнатовичем, А. Десницьким, Г. Квятковським став засновником Української федеративно-демократичної партії. 1918 року входив до складу комітету при міністерстві віросповідань Української Держави, який займався перекладом українською мовою Святого Письма[12].

Улітку 1918 року міністр освіти Василенко пропонує гетьману Скоропадському запросити Науменка на роботу до Ради міністрів. 30 липня 1918 року Науменка було призначено членом Ради міністра народної освіти та мистецтва. У листопаді він прийняв пропозицію обійняти посаду міністра освіти. На цій посаді йому вдалося пропрацювати всього місяць, та за цей час він, зокрема, брав активну участь в формуванні керівництва новоствореної Всеукраїнської академії наук.

Після встановлення влади Директорії УНР Науменко повернувся до науково-педагогічної роботи.

6 лютого 1919 року Київ був захоплений військами Червоної Армії. 7 липня Науменко був заарештований ЧК, допитаний слідчим В. Вітлицьким, засуджений та розстріляний вже наступного дня за звинуваченням у контрреволюційній діяльності[13]. Довідавшись про арешт Науменка, 9 липня свій протест надіслали перший президент УАН академік В. І. Вернадський та секретар-академік А. Ю. Кримський, але вирок було вже виконано. Науменка розстріляв комендант ВУЧК Терехов. Разом з Науменком чекісти розстріляли також юриста Е. Ф. Богуцького та популярного київського адвоката С. Горбунова.[2]. Розстріл Науменка був, безперечно, найбільш кричущим злочином київської надзвичайки. Це був один з небагатьох людей, які користувалися абсолютно винятковою репутацією й були відомі всьому Києву, одне з небагатьох імен, яке вимовлялося не інакше, як з великою повагою. Якби йому дали померти своєю смертю, за його труною йшов би стотисячний натовп... І таку людину схопили та поспішили розстріляти через 24 години — щоб ніхто не встиг за нього заступитися. (київський юрист Олексій Гольденвейзер)[2]

За радянського часу ім'я Науменка востаннє згадувалося у спогадах Софії Русової та Людмили Міщенко, які вийшли друком у 1929 році. Після того Науменко був викреслений з усіх радянських енциклопедій та підручників, його праці не перевидавалися, ім'я не згадувалося.

Втім, ще 1984 року будівлю, де містилась заснована ним гімназія, взято під охорону як пам'ятку історії. На охоронній дошці, встановленій тоді ж, є напис: «Колишня гімназія В. П. Науменка».

Архів Науменка потрапив до Всенародної бібліотеки України й частково зберігся. Зокрема збереглася низка неопублікованих праць, написаних в останні роки життя.

Доля родини Володимира Науменка не з'ясована, припускають, що дружину і дітей також було репресовано.

Володимир Науменко похований у загальній могилі на Лук'янівському цвинтарі Києва. Реабілітований посмертно 13 грудня 1991 року.


Володимир Павлович Науменко залишив значну педагогічну спадщину – підручники, посібники, програми, публікації в періодичній пресі, методичні розробки, цінні рукописи, епістолярій. Праці просвітителя мають не лише педагогічну, а й загальноісторичну цінність, оскільки відображають актуальні проблеми розвитку української державності, культурного, політичного і духовного розвитку українського народу в другій половині 19ст. – на початку 20 ст.

Провідними напрямами науково-просвітницької діяльності В. Науменка, яка мала яскраво виражену національну спрямованість, були: науково-етнографічні пошуки, спрямовані на дослідження творчої спадщини видатних українських діячів, українських творів 17-18 ст.; вивчення історії Київського університету Св. Володимира та Київського учбового округу; збирання пам’ятних документів, цінних рукописів та рідкісних стародруків. Громадська, видавнича, наукова діяльність В. Науменка була досить тісно пов’язана з ім’ям Тараса Григоровича Шевченка. Досить значну частку свого наукового потенціалу В. Науменко присвятив дослідженню і популяризації спадщини Кобзаря. Він завжди був переконаний, що «…треба б більше дбати про те, щоб сучасна українська культура та її представники не попсували того, що було раніш так славно здобуто нашими батьками на ниві культури і освіти…» [12, с.2 ].

На сторінках історичного часопису «Киевская старина», за часів редагування його В. Науменком, друкувалися твори Т. Шевченка, а також різноманітні матеріали, які сучасна дослідниця З. Тарахан-Береза назвала «…тогочасною енциклопедією шевченкознавства» [13, с.267 ].

Зважаючи на унікальність значення поезії Тараса Шевченка в історії української літератури, В. Науменко вважав за необхідне «…виконати обов’язок і щодо пам’яті такого видатного поета, як Т. Шевченко…»[13, с.314].

Дослідник сам розпочав діяльність у вказаному напрямі, друкуючи статті про Т. Шевченка. Серед них: «К рисунку Шевченко» (1890 р.), «Сведения о неизвестных будто-бы произведениях Т. Г. Шевченко» (1899 р.), «Письмо Т. Г. Шевченко к В. И. Григоровичу» (1899 р.), «О стихотворении «Славянам», приписанном Т. Г. Шевченко» (1899 р.), «Письмо Ив. С. Тургенева к А. Д. Оболонскому по поводу выкупа родичей Т. Г. Шевченка из крепостной зависимости» (1892 р.), «Воспоминания о Т. Г. Шевченко Е. Е. Пиуновой (Шмидгоф)» (1892 р.), «К вопросу о научном издании «Кобзаря» Т. Г. Шевченко» (1892 р.) та ін.

У публікації, присвяченій науковому виданню «Кобзаря», Володимир Павлович підняв дуже важливу проблему якісної підготовки текстів Т. Шевченка. Тим більше, що жодне з попередніх видань не відповідало науковим вимогам, «… не кажучи вже про відсутність коментарів до «Кобзаря», - підкреслював В. Науменко …»[13, с.315].

У цій статті автор висловив пропозиції, яких варто дотримуватись у науковому виданні “Кобзаря». Він вважав, що тексти творів повинні бути критично перевірені і досліджені за багатьма варіантами рукописів та друкованих видань різних років; особливу увагу варто звертати на звіряння текстів з усіма існуючими рукописами-автографами [13, 314-316]. Цінними у цій роботі могли бути і ті рукописи, які переписувалися сучасниками поета з рукописів оригіналів або ж писалися під диктовку самого Тараса Шевченка [13, с.317] .

В. Науменко вважав за необхідне зробити до кожного твору супутні бібліографічні та історико-літературні довідки і коментарі. Автор закликав прогресивну громадськість до збору всіх матеріалів, які можуть сприяти високоякісному виданню шевченківського «Кобзаря».

На сторінках журналу «Киевская старина» В. Науменко розміщував фрагменти епістолярної спадщини Т. Шевченка: «Письмо Т. Г. Шевченка к В. И. Григоровичу» (1901 р.), «Письма М. М. Лазаревского к Т. Г. Шевченко (1857-1859)» (1901 р.), «Три письма Т. Г. Шевченка к А. И. Лизогубу» (1903 р.), «Письмо В. Г. Шевченко к Т. Г. Шевченко» (1904 р.).

Володимир Павлович завжди турбувався про належне утримання святині та всього, що оточувало її. Саме Володимиру Павловичу Київська громада доручила бути останнім власником земельного наділу з могилою поета. Громада Києва доклала багато зусиль, щоб приватизувати ту частину землі в Каневі, де знаходилась могила Т. Шевченка. Громадівці розуміли, що збереження місця останнього упокоєння поета як національної святині важливе для українського народу. Цілий ряд архівних документів, які зберігаються в Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського (фонд № 2) підтверджують велику діяльність громадівців по збереженню могили Т. Шевченка [15, 219-220]. Київські громадівці К. Гамалія, П. Мосаковський та В. Науменко по черзі були власниками земельного наділу з могилою поета. « В світовій історії це явище унікальне, - зазначає Н. Побірченко, - створення національного заповідника, літературно-меморіального комплексу на місці поховання національного генія. І початок цій роботі, саме її ідею подала Київська громада. Не саму лише ідею, а й практичне її втілення в життя . Опікувалися вони святинею від моменту перезахоронення поета в Каневі і до останніх днів існування громади. Земельна ділянка Київської міської управи передавалася з рук у руки протягом кількох поколінь громадівців» [15, 220]. З 1902 р. її власником був В. Науменко. [13, 217]. Кожного літа В. Науменко жив у Прохорівці. Тут він часто ходив на могилу Т. Шевченка, зустрічався з громадівцем В. Гнилосировим, канівським учителем, який за дорученням Громади виконував обов’язки наглядача могили. В. Науменко і В. Гнилосиров постійно підтримували зв’язки, активно листуючись з питань збереження могили. Володимир Павлович багато уваги приділяв впорядкуванню території могили поета. Тому за допомогою “ Киевской Старины “ він розпочав збір коштів на впорядкування місця вічного спочинку поета. Під його керівництвом будувалися приміщення для відвідувачів. Завдяки цій, хоча і незначній підтримці, було розширено територію біля могили, насаджено понад вісім тисяч дерев для боротьби з ярами, прибудовано ще дві кімнати до хати сторожа, збудовано огорожу навколо садиби… На громадські пожертви він планував придбати ще частину землі біля могили, «…щоб на ній можна було розбити парк…» [12, 19]. Також мріяв В. Науменко про будівництво міцних кам’яних сходів, про влаштування хорошого підйому від берега Дніпра, про зрошення всієї гори проведеною з Дніпра водою [12, 19]. В. Науменко виступив в «Киевской старине» зі статею «Приведение в порядок могили Тараса Григоровича Шевченка» (1906 р.), в якій закликав громадськість підтримати його ініціативу. Українська громадськість з готовністю відгукнулась, почали надходити добровільні пожертви, що дало можливість розпочати роботи. «З осені 1905 року, - писав В. Науменко, - почались роботи з лісонасадження… Весною нинішнього року проведена посадка більше 8 тисяч рослин, розбитих за планом і посаджених у канавах, які приготувалися за нівеліром» [12, 19]. Про нововведення на могилі звітує В. Науменко і в статті «До упорядкування могили Т. Шевченка» (1907 р.).

Піклувався він і про перший народний музей Т. Г. Шевченка - Тарасову світлицю. Тому й замовив через Д. Яворницького одному з найкращих тогочасних живописців Іллі Рєпіну портрет поета. Розуміючи цінність оригіналу, Володимир Павлович для експонування відразу ж замовив копію цього портрета художникові Платонову, яку згодом сам разом з друзями привіз на Чернечу гору. Турбувався він також про образ святого Тарасія для світлиці та постійно дбав про її оздоблення рушниками, килимами та плахтами. Володимир Павлович врятував великий архів довголітнього хранителя Шевченкової могили В. С. Гнилосирова з його “Щоденником “ та іншими матеріалами, а також оригінали перших трьох книжок вражень. Небайдужим виявився В. Науменко й до відвідувачів Тарасової гори, які піднімалися на могилу поета дикими стежками. А тому під його керівництвом від підніжжя гори аж на її вершину було прокладено деревяний “сходун “ з деревяними поручнями збоку. Про те, якими були ці найперші східці, ми дізнаємося з фотографії художника Н. Онацького 1911 року, яку розміщено в сьомому залі експозиції канівського музею Шевченка. Планувалося також збудувати на могилу надійніші та довговічніші гранітні сходи, але за браком коштів удалося лише закласти камяний фундамент та бетонну основу.

У збереженні пам’яті про видатного українського поета, письменника, художника, просвітителя Т. Шевченка В. Науменко не обмежувався лише турботою про могилу Кобзаря. Ще за 10 років до 100-ліття від дня народження Т. Шевченка Володимир Павлович розпочав клопотання про спорудження пам’ятника Шевченкові в Києві. З ініціативи В. Науменка та за його переконливими наполяганнями Золотоніська земська управа (В. Науменко був гласним Золотоніської земельної управи) звернулась до земського зібрання із закликом виділити кошти для спорудження пам’ятника і відкриття підписки на цей збір. Із Золотоноші ця ідея була донесена до Полтави, вона охопила губернію, а згодом і всю Україну. Поширилася навіть на Росію. Однак, з об’єктивних причин, пам’ятника тоді не спорудили, незважаючи на спроби ентузіастів. Список людей, які жертвували кошти на будівництво пам’ятника, зафіксований у «Книжці для збору пожертвувань на спорудження пам’ятника Т. Шевченку», яку вів В. Науменко [13].

У 1910 році Володимир Павлович виступив ініціатором створення «Товариства з благоустрою та охорони могили поета Т. Шевченка» [14, 90]. Засновниками товариства виступили громадівці В. Науменко, І. Левицький та К. Михальчук. У статуті Товариства, поданому на реєстрацію, заплановано серед інших заходів влаштувати поблизу могили поета Музей і приміщення для відвідувачів. Такого дозволу отримано не було. В офіційній відмові зазначалося, що влаштування на Чернечій горі музею та приміщення для відвідувачів є для засновників «… одним з досить зручних засобів … об’єднати діячів … українофільської партії, надавши їм можливість збиратись в усамітненому місці, малодоступному для адміністративного нагляду» [14, 94]. З огляду на це було визнано, що « … діяльність Товариства могла б загрожувати суспільній безпеці і спокою» [14, 94]. Питання, пов’язані з ім’ям Т. Шевченка та його творчістю, поряд з іншими розцінювалися громадівцями як культурні, але урядовці розглядали їх як політичні, а ім’я Шевченка – як політичне гасло українофілів, як пропаганду українського сепаратизму [14, 94]. Варто зазначити, що діяльність В. Науменка зі збереження та охорони могили Т. Шевченка, з популяризації його спадщини, а головне – з наукової розробки «Кобзаря» - лягла в основу сучасного шевченкознавства.

На початку 20 ст. під керівництвом В. П. Науменка біля могили Т. Г. Шевченка було проведено чимало й інших робіт. Можливо, було б зроблено ще більше, якби жорстока дійсність громадянської війни не знищила того, чиє серце горіло найсвятішою любов‘ю до рідного краю, хто присвятив своє життя справі духовного відродження України, її народу.

Світлина В. П. Науменка зявилася в експозиції канівського музею Шевченка лише через десятиліття після несправедливого покарання й трагічної загибелі. “ А сузіря наших славних земляків поповнилося ще одним відомим імям. Та це буде пізніше - повернення із небуття, нехай і після смерті. А тоді, у 80-ті роки 19 ст, повівся звичай збиратися у нього

(тобто тут, у Прохорівці) серед літа однодумцям – українцям, людям і старшого віку, і молодшого – там, на Михайловім хуторі, проводити щирі розмови та різноманітні бесіди на українські теми культурного, політичного і романтично-чутливого характеру. Згадується, як через 15 років після смерті Михайла Олександровича, в давній уже 1888 рік, скупчилася на Михайловій горі чимала громадка і, вирушивши з оселі Науменка в подорож на Чернечу гору до Шевченка в гості. Завітала до близької могили, обмінялися думками з приводу напису, що вирізано на цоколі памятника вченому – історику і природнику (на пам‘ятнику викарбувано : “Помянухъ дни древния… Въ творениях руку твоею поучахся “) та голосно заспівали : “Рости, рости, а клен – дерево високо - поховали пана отамана в сиру землю глибоко “, - ці спогади належать І. Житецькому і наводять на думку про те, що навіть через багато років, як не стало перших господарів Михайлової гори, вона традиційно залишилася місцем спілкування людей творчих і науковців, місцем, де формувалася українська громадська, культурно – естетична і наукова думка.11

Ось така неординарна людина пов’язана з історією славного козацького села Прохорівка. Тривалий час про В. П. Науменка ніхто не згадував. Та воно й зрозуміло – як можна було за комуністичної доби згадувати людину, яка розвивала і примножувала українську культуру, українську незалежну державність. І лише за доби незалежної України ім’я Науменка знову посіло почесне місце в історії України, в історії села Прохорівка, в історії Михайлової гори…

Використані джерела:

  1. Стаття «Науменко Володимир Павлович» на сайті академічного інституту історії України

  2. Український педагогічний музей: Поборник української національної освіти (до 160-річчя від дня народження Науменка Володимир Павловича, педагога, публіциста, державного, громадського діяча)

  3. Біографія на сайті «Українці у світі»

  4. Пайкова Е. В. Володимир Науменко (1852–1919). Український історичний журнал № 6, 1998 р.

  5. Науменко Володимир Павлович: коротка біографія // UaModna, 7 липня 2015

  6. Українська педагогіка в персоналіях. Х-ХІХ століття / За редакцією О. В. Сухомлинської / навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів, у двох книгах.- К.: «Либідь», 2005, кн. 1., «Науменко Володимир Павлович» С. 516–524.

  7. Негодченко О. П. Журнал «Киевская старина» (1882–1906) як оригінальне та унікальне явище української культури

  8. Бібліографія Володимира Науменка на сайті Бібліотеки Вернадського (імідж-каталог)

  9. І. В. Скоропад, кандидат педагогічних наук, доцент (Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини) «В. Науменко як новатор в освітньому просторі України другої половини ХІХ ст. — початку ХХ ст».

  10. Скоропад І. В.: Науково-просвітницька діяльність В. П. Науменка (1852–1919). Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук. — Київ: Інститут педагогіки АПН України, 2005

  11. Л. Сергійчук, “ На Михайловій горі “, газ. “ Дніпрова Зірка “, 19 – 23 серпня 1995р., № 63-64.

  12. Науменко В. Як не треба викладати історію української культури.(Рец. на: Огієнко Іван. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу. Курс, читаний в Українськім народнім університеті. – К., 1918. – 272 С.). – К., 1918. – 16 с.

  13. Тарахан-Береза З. П. Святиня: Науково-історичний літопис Тарасової гори. – К.: вид-во «Родовід», 1998. – 543 с.

  14. Науменко В. К вопросу о научном издании «Кобзаря» Т. Г. Шевченко// Киевская старина. – 1892. – Т. 36. - № 2. – С. 314-319.

  15. Науменко В. Приведение в порядок могилы Т. Г. Шевченка// Киевская старина. – 1906. – Т. 94. - № 9. – Отд.2. – С. 17-20.

  16. Науменко В. П. Книжка для сбора пожертвований на сооружение памятника Т. Г. Шевченку в Киеве. – ІР НБУ ім. В. І. Вернадського. – Ф.208. - № 27. – 99 арк.

  17. Київська приватна гімназія В. П. Науменка (1905). – ЦДІАУК. – Ф. 707. – Оп.317. – Спр. 405. – Арк. 1-103.

  18. Побірченко Н. С. Педагогічна і просвітницька діяльність українських Громад у другій половині XIX – на початку XX століття: У 2 кн. Кн. 1: Київська громада. – К.: Науковий світ, 2000. – 307 с.

  19. П. Федоренко. На крилах дніпрової чайки. Канівська прес-група. Канів, 2008, с. 51-52.

  20. https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D1%83%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE_%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80_%D0%9F%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87#.D0.9F.D0.BE.D1.85.D0.BE.D0.B4.D0.B6.D0.B5.D0.BD.D0.BD.D1.8F_.D1.96_.D1.80.D0.BE.D0.B4.D0.B8.D0.BD.D0.B0




13



Подайте заявку сейчас на любой интересующий Вас курс переподготовки, чтобы получить диплом со скидкой 50% уже осенью 2017 года.


Выберите специальность, которую Вы хотите получить:

Обучение проходит дистанционно на сайте проекта "Инфоурок".
По итогам обучения слушателям выдаются печатные дипломы установленного образца.

ПЕРЕЙТИ В КАТАЛОГ КУРСОВ

Автор
Дата добавления 21.11.2016
Раздел История
Подраздел Статьи
Просмотров77
Номер материала ДБ-377277
Получить свидетельство о публикации
Похожие материалы

Включите уведомления прямо сейчас и мы сразу сообщим Вам о важных новостях. Не волнуйтесь, мы будем отправлять только самое главное.
Специальное предложение
Вверх