Добавить материал и получить бесплатное свидетельство о публикации в СМИ
Эл. №ФС77-60625 от 20.01.2015
Инфоурок / Украинский язык / Другие методич. материалы / Статья на тему: "Образ Дон Кихота в мировой культуре и литературе"

Статья на тему: "Образ Дон Кихота в мировой культуре и литературе"

  • Украинский язык

Поделитесь материалом с коллегами:

Образ Дон Кіхота у світовій культурі

Існує в літературознавстві таке поняття – «вічні образи». Розтлумачення його можна знайти у відповідних довідниках – словниках літературних термінів, енциклопедіях тощо. «Вічні образи, світові образи – літературні образи, які за глибиною художнього узагальнення виходять за межі конкретних творів і відображеної в них епохи. Такими є Прометей, Дон Кіхот, Гамлет, Фауст, Дон Жуан та інші. Породжені певними історичними умовами, вони водночас зосереджують у собі важливі риси людського характеру, ситуації і конфлікти, які повторюються в нових суспільних обставинах. Вічні образи містять у своїй художній конкретності моменти загальнолюдського, корінних основ буття, завдяки чому набули поширення в багатьох літературах». Час виникнення головного твору Сервантеса – роману «Дон Кіхот» – можна встановити лише приблизно: коли 1604 року письменник прибув до Вальядоліда, більша частина першого тому була вже готова, – друком вона вийшла 1605 року. Друга частина побачила світ 1615 року. Початок роману має очевидне гротескове забарвлення: Сервантес пародiює i висмiює лицарськi романи. Однак цiкаво, що вже цей початок наводить на широкi узагальнення. У кожної людини своя концепцiя свiту, i кожен по-своєму шукає в цьому свiтi своє мiсце. Один знаходить мiсце для подвигу, iншого життя облягає так щiльно, що не залишає такого мiсця. "Нашому шукачевi пригод здавалось, – пише Сервантес, – що все, про що вiн думав, усе, що бачив або малював собi, створено i твориться за образом i подобою вичитаного в книжках". У Дон Кiхота призма була вже надто своєрiдною й побiльшувальною, а внутрiшня сила й рiшучiсть – дивовижною. Найгiршi невдачi й порадки, записанi синцями на власнiй шкiрi, не могли його навчити тiєї помiркованости й обережности, що ведуть до успiху. Зрештою, для нього важливий не успiх, а вiрнiсть собi, своїм iдеалам i високим поняттям чести. У найгiрших ситуацiях вiн не втрачає присутности духу й залишається собою! Дон Кiхот вийшов у лицарському озброєннi допомагати зневаженим i скривдженим, що чекають його прикладу, бiльше того – його подвигiв. Вiн мав високi уявлення про людину, творив з неї iдеал i вигадував її, як Дульсiнею Тобоську й високу лицарську любов до неї. Його зброєносець Санчо Панса не має жалких iлюзiй. Його простонародний тверезий розум сприймає свiт практично. Розум цього хитруватого селянина оцiнює всi поразки й приниження шляхетного лицаря, а серце Санчо схиляється до того величного й чесного, що є в слiпiй хоробростi Дон Кiхота. Здоровим чуттям Санчо розумiє високий дух шляхетности безкорисливости свого доброго, але такого незугарного пана i вiдданий йому всiєю душею. Незважаючи на всi незгоди, якi пережив разом з лицарем i якi неодмiнно ще переживе (якщо взагалi виживе), вiн нiяк не може розлучитись iз своїм паном i сповнений до нього якогось подиву й поваги. Виявляється, зрештою, Санчо Пансу приваблює, по сутi, не губернаторство, а висока натура, ентузiазм, духовна енергiя Дон Кіхота. Хай часто безпорадна й смiшна постать Лицаря Смутної Подоби, але нiколи вона не втрачає своєї величi, i жаднi приниження не можуть применшити його моральнi гiдности. Санчо пiдсвiдомо розумiє той високий дух i вiдчуває в ньому опору. Дон Кiхот – вiчний образ. Триста шiстдесят рокiв тому вiн з'явився в країнi найбiльших суперечностей, найглибших прiрв мiж реальним буття i марнославною свiдомiстю людей. Вiн i зараз iде по землi, його дух неодмiнно оживає в кожному народовi й у кожнiй людинi. Книга "Дон Кiхот" належить до небагатьох найславетнiших книг свiтової лiтератури. Вже майже чотири столiття її читають усiма мовами, малi й старi. Однi знаходять у нiй чар смiшних i дивних пригод, iншi вслухаються в смуток та iронiю, розлитi в просторах великого свiту. Лицар Смутної Подоби, шляхетний гiдальґо Дон Кiхот з Ламанчi, начитавшись давнiх лицарських романiв, витворює навколо себе малий свiт своїх уявлень i живе за своїми лицарськими законами в цьому вигаданому свiтi. Закони цi несполучнi з упертими законами життя. Але всупереч сьому, за прикладом героїв лицарських романiв, вiн стає мандрiвним лицарем i пускається у свiт шукати пригод та творити подвиги, заступатися за скривджених i боротись зi злом. Але хтось у цьому свiтi попрацював так, що усе ховається пiд чужою личиною. Злi чарiвники так уже пiдмiнили свiт, що шляхетний гiдальґо наче все бачить i чує, але дiє скрiзь невлад. Вiн бiля корчми, що здається йому фортецею, воює з погоничами мулiв i бачить у них якихось зухвальцiв лицарiв, змагається з подорожнiми купцями, якi не хочуть на вiру визнати найкращою у свiтi неiснуючу Дульсiнею з Тобосо, воює з вiтряками, яких бере за злих велетнiв, що перемелюють добро, з чередою овець, у якiй вбачається йому вороже вiйсько . Дон Кiхот постає перед нами, як людина з книг. Його поняття про життя формувалося пiд їхнiм впливом, тому голова його весь час була "повна вигадок про рiзнi битви, чари, пригоди незвичайностi, кохання та виклики, про якi оповiдається в лицарських книжках, i всi думки його, розмови й учинки були скерованi та такi речi". Даремно його зброєносець Санчо Панса, простосердий i кмiтливий селянин, застерiгає свого пана: "Синьйоре Дон Кiхоте! Та що це вам таке ввижається? Погляньте – де це ви бачите велетнiв, лицарiв, злодiїв, де тi фальшивi чи справжнi герби? " Велика загадка роману й велика загадка життя: у чому сила тих шляхетних i непрактичних, сповнених духу i, по сутi, беззахисних, тих хоробрих смiливцiв, що вирушають на боротьбу зi свiтом боронити скривджених, з ентузiазмом i вiрою в остаточну перемогу правди та добра. Чому селянин вiд землi, практичний Санчо, так поважливо дивиться й слухає незвичнi речi смiшного гiдальґо, який раз-у-раз зазнає поразок, i потрапляє в незручнi ситуацiї. Чи немає в цьому прихованої алегорiї про затаєну в глибинi серця вiру народу у своїх духових провiдникiв, у своїх шляхетних iдеалiстiв, далеко не завжди розважливих i розумних, але високих духом? Треба сказати, що дивна книга Сервантеса вiдразу пiсля появи друком у 1604 роцi стала дуже популярною у всiх верствах населення. Правда, вона тодi сприймалась лише як книга пригод i як висмiювання лицарських романiв. Глибоке прочитання її генiяльної притчi про життя прийшло аж через кiлька столiть з Нiмеччини. Чи не найвищу оцiнку романовi уже в минулому столiттi дав великий письменник Ф.Достоєвський. Вiн висловився так: якби Бог покликав людину i запитав її, чого вона навчилася протягом свого життя на землi, то можна було б показати йому єдину книгу "Дон Кiхот" Сервантеса й сказати, що то є все. У народi теж прижились поняття, навiянi цiєю книгою – про нерозважних мрiйникiв, що замiсть насолоджуватись життям, будують захмарнi замки, про безплiдну вiйну з вiтряками тощо. Ми не можемо з певнiстю сказати, що сам Сервантес свiдомо заклав у свiй роман глибокий фiлософський пiдтекст. Але з певнiстю можемо сказати, що в iсторiї його життя доля Дон Кiхота була записана, як кажуть, на шкiрi, вистраждена й виболена. Досить згадати, що Дон Кiхот – це авторове дитя, народжене в тюрмi. Понурий, замкнутий, непривiтний i самотнiй, Сервантес виношував у душi образ навiженого лицаря, покликаного у свiтi наруги, невдач i поразок пронести iдеал справедливости й свободи. Сутiнки i самота рiзьбили б його душi грандiознi видива, i серце билось у його грудях у тривожних передчуттях. Але характерно, що з усiх злигоднiв i страждань, обманутих надiй, принижень i розпачу цей мужнiй християнин виходив зi скрушним серцем i доброю душею. Вiн бачив людей у час рiзних життєвих випробувань, на гребенi надiї i на днi пекла. Вiн спостерiгав людську натуру i мiряв вартiсть людських чеснот залежно вiд принципiв людей i їхньої вiри, удаваної чи справжньої. "Все одно лицедiр, що прикидається доброчесним, творить менше зла, нiж одвертий грiшник". Отже вiра й мораль все таки культивують ниву життя i людську природу, хоча зачiпають її на рiзнiй глибинi. Кожне поколiння шукатиме в романі розгадки притчi про життя – й наповнюватиме своїм змiстом пiдтекст твору, шукатиме в ньому алегорiй, метафор. У країнi iмперської ночi, в Росiї, де про життя вiками можна було лише мрiяти, Дон Кiхот сприймався не таким смiшним героєм, як у країнах рацiоналiстичного Заходу. У добу цiлковитої безпросвiтности й задушення особи за комунiстичного режиму, Дон Кiхот стає символом позитивного героя, який виборює право на життя. От тiльки небагато хто озважувався його наслiдувати . Українська iнтелiгенцiя 60-х рокiв зустрiлася з Дон Кiхотом по-своєму. То тут, то там з'являвся гурт людей, узброєних уявленнями й чеснотами з добрих старих книг та лицарською одвагою. Симптоми донкiхотства фiксувалися в КГБ як спроби повстання проти режиму. Декого з тих зухвальцiв стягував Санчо Панса з висот обов'язку на доли здорового тверезого банального глузду. Тодi вони, махнувши рукою на журавля в небi, опускалися до згоди з владою, писали покаяннi заяви, i то вже був кiнець їхнього донкiхотства. Розпрощавшись зi священними поривами i мрiями, люди блякли й опускались, i жили так, що набридали самi собi.

З тими, хто махнув рукою на розважливi докази Санчо Панси та обережних друзiв, влада не церемонилась. Їм судилась дорога терниста, казеннi доми й безкiнечнi етапи – аж до повного "видужання". Не всi Дон Кiхоти гинули. Дон Кiхоти визбулися страху. Хто хоч раз злякався чи засумнiвався, той уже починав утрачати цю священну хворобу. Дон Кіхота, начитавшись у рицарських романах про дивовижні пригоди, що трапляються рицарям, та про неймовірні подвиги, що їх вони довершують, надумався й собі стати мандрівним рицарем і вирушити в світ шукати таких пригод та звершувати подібні подвиги. Зробив він так тому, що схибнувся, – хто має здоровий глузд, той усвідомлює принаймні дві речі: перше – що в тих пригодах багато перебільшень і вигадок, і друге – феодальні часи відійшли в минуле, рицарство як соціальний стан перестало існувати, отже, поява живого рицаря з усіма атрибутами – це вже цілковитий анахронізм. Ім'я Дон Кіхота з власного перетворилось на загальне, донкіхотами стали називати людей, що неспроможні розібратися в дійсності, тому їхні погляди і вчинки виглядають комічно і нічого, крім сміху, викликати не можуть. Таке сприйняття донкіхотства було поширене. Але існує ще й інший аспект донкіхотизму, інакше ставлення до Дон Кіхота. Пригляньмося, що писав Генріх Гайне в своїй передмові до німецького видання твору: « . перо генія завжди більше за самого генія, воно завжди сягає набагато далі, ніж це було передбачено в його задумах, обумовлених епохою, і Сервантес, сам того не усвідомлюючи, написав найяскравішу сатиру на людську захопленість». На думку Тургенєва, «в донкихотстве нам следовало бы признать высокое начало самопожертвования, только схваченное с комической сторони». І далі: «Жить для себя, заботиться о себе Дон Кихот почел бы постыдным. Он весь живет /если можно так выразиться/, вне себя, для других, для своих братьев, для истребления зла, для противодействия враждебным человечеству силам .» Як бачимо, Дон Кіхот у трактуванні Тургенєва, з погляду гуманізму, став героєм позитивним. Для Федора Достоєвського «Дон Кіхот» був одним із проявів людського генія в найвищих його злетах. В «Дневнике писателя» за 1876 рік він пише: «Во всем мире нет глубже и сильнее этого сочинения. Это пока последнее и глубочайшее слово человеческой мысли, это самая горькая ирония, которую только мог выразить человек, и если б кончилась земля, и спросили там, где-нибудь, людей: «Что вы, поняли ли вашу жизнь на земле и что об ней заключили?» – то человек мог бы молча подать Дон Кихота: «Вот мое заключение о жизни – можете ли вы за него осуждать меня?» До голосів Тургенєва і Достоєвського можна долучити її відгуки інших видатних діячів культури, Стендаль писав про Сервантесів роман: «Відкриття цієї книги, можливо, найважливіша подія в моєму житті». А ось що каже Гюстав Флобер: «Дивовижним у «Дон Кіхоті» видається якраз те, що там відсутня літературність, постійно змішується ілюзія і реальність, і це робить книгу такою комічною і водночас такою поетичною! Якими пігмеями видаються всі інші книги поруч із цією!» А ось голос видатного вченого Альберта Ейнштейна, що постійно перечитував «Дон Кіхота»: це йому «допомагало зберегти моральні принципи в суспільстві циніків». Як кожний великий літературний твір, «Дон Кіхот» знайшов своє втілення й в інших видах мистецтва, – наприклад, у музиці. Існує симфонічна поема Ріхарда Штрауса. Можна згадати оперу Жюля Массне «Дон Кіхот», яку прославив виконанням головної партії Федір Шаляпін. В образотворчих мистецтвах Сервантесів роман знайшов також всебічне віддзеркалення. Ілюстровані видання виходили в Іспанії. З відомих художників у числі перших, хто створив образ Дон Кіхота, був Гойя. Багато художників у Франції з успіхом ілюстрували «Дон Кіхота». Велику популярність мали ілюстрації Тоні Жоанно, а особливо – Гюстава Доре. Дуже яскравий образ Дон Кіхота створив Оноре Дом'є. З пізніших художників у першу чергу слід назвати іспанців Зулоагу, Пабло Пікассо і Сальвадора Далі. Непересічний «Дон Кіхот і Санчо Панса» словака Ципріяна Маєрніка. В Росії заслужений успіх мали ілюстрації Кукриніксів, а також Сави Бродського. Киянин, видатний художник Борис Крюков один із перших українців дав ілюстрації до Сервантесового роману, але то вже було в Аргентині, куди емігрував художник. Там він ілюстрував «Дон Кіхота» для розкішного видання в серії «Незабутні постаті». Понад двадцять років тому опублікувала кілька своїх ілюстрацій київська художниця Ольга Петрова, ця тема – в колі її інтересів і досі. Розмову про українські переклади славнозвісного твору починаємо з Івана Франка. Невтомний популяризатор світової літератури, він, природно, не міг оминути Сервантеса. 1891 року в дитячому часописі «Дзвінок», а згодом і окремою відбиткою вийшли його «Пригоди Дон Кіхота». Це був віршований переказ кількох окремих епізодів твору. Драматичніше склалася друга спроба ознайомити український читацький загал з Сервантесовим романом. Саме про це йдеться у відомому сонеті Миколи Зерова «Самійленко»: «І Дон Кіхот його, попалений Чекою .» Невідомо, скільки встиг перекласти Самійленко, але те, що було зроблено, зникло безслідно. Третім перекладачем «Дон Кіхота» був Микола Олексійович Іванов, брат відомого книгознавця і бібліографа Юра Меженка. Його «Дон Кіхот» виходив двічі – 1927 і 1935 року. Це скорочений переклад. Текст обох видань не цілком ідентичний. Видання 1927 року вийшло в супроводі короткої передмови, анонімної, отже, очевидно, він і був її автором. 1955 року з'явився переклад Василя Козаченка та Євгена Кротевича. Автори зазначили, що зроблено його з російської, власне, з перекладу Любимова. Вони так сумлінно відтворювали свій «оригінал», що навіть коли траплялись їм якісь специфічні формули – прислів'я чи примовки, якими, мов з торби, сипле Санчо Панса, то, замість відшукати український відповідник, вони калькували російський текст. Єдине, що в цьому перекладі було на високому рівні, то це віршовані вставки, які зробив Микола Лукаш.

Анатоль Перепадя уважно, по-дослідницьки проаналізував і систематизував словниковий запас Лукашевого «Дон Кіхота», всі його лексичні та синтаксичні скарби і повністю використав їх при тлумаченні розділів, що їх Лукаш перекласти не встиг. Стали в пригоді і Лукашеві знахідки, що їх він залишив при підготовчій роботі на берегах оригіналу або на закладках між сторінками, пов'язані грою слів, колоритними реаліями та яскравими епітетами, прислів'ями та приказками, характерними прізвиськами тощо.



Краткое описание документа:

Существует в литературоведении такое понятие - «вечные образы». Толкования его можно найти в соответствующих справочниках - словарях литературных терминов, энциклопедиях и тому подобное. «Вечные образы, мир - литературные образы, которые по глубине художественного обобщения выходят за пределы конкретных произведений и отраженной в них эпохи. Таковы Прометей, Дон Кихот, Гамлет, Фауст, Дон Жуан и другие. Рожденные определенными историческими условиями, они одновременно сосредотачивают в себе важные черты человеческого характера, ситуации и конфликты, которые повторяются в новых общественных обстоятельствах. Вечные образы содержат в своей художественной конкретности моменты общечеловеческого, коренных основ бытия, благодаря чему получили распространение во многих литературах ».

Автор
Дата добавления 04.07.2015
Раздел Украинский язык
Подраздел Другие методич. материалы
Просмотров627
Номер материала 314849
Получить свидетельство о публикации
Похожие материалы

Включите уведомления прямо сейчас и мы сразу сообщим Вам о важных новостях. Не волнуйтесь, мы будем отправлять только самое главное.
Специальное предложение
Вверх