Добавить материал и получить бесплатное свидетельство о публикации в СМИ
Эл. №ФС77-60625 от 20.01.2015
Свидетельство о публикации

Автоматическая выдача свидетельства о публикации в официальном СМИ сразу после добавления материала на сайт - Бесплатно

Добавить свой материал

За каждый опубликованный материал Вы получите бесплатное свидетельство о публикации от проекта «Инфоурок»

(Свидетельство о регистрации СМИ: Эл №ФС77-60625 от 20.01.2015)

Инфоурок / История / Другие методич. материалы / Творча робота "З попілу забуття"
ВНИМАНИЮ ВСЕХ УЧИТЕЛЕЙ: согласно Федеральному закону № 313-ФЗ все педагоги должны пройти обучение навыкам оказания первой помощи.

Дистанционный курс "Оказание первой помощи детям и взрослым" от проекта "Инфоурок" даёт Вам возможность привести свои знания в соответствие с требованиями закона и получить удостоверение о повышении квалификации установленного образца (180 часов). Начало обучения новой группы: 28 июня.

Подать заявку на курс
  • История

Творча робота "З попілу забуття"

библиотека
материалов

З попілу забуття

План

1. Вступ. Партизанський рух в Україні у роки ВВВ

2. Розгортання партизанського руху

3. Вклад партизанів Донеччини в перемогу

4. Підпільний та партизанський рух на Донбасі

5. Висновок

1.Вступ. Партизанський рух в Україні у роки ВВВ

Документ 1. Із спогадів колишнього начальника Центрального штабу партизанського руху при Ставці Верховного головнокомандування П. Пономаренка: «У передвоєнні роки мало хто думав про підготовку до підпільної і партизанської боротьби, а та підготовка до такої боротьби, що здійснювалася в середині 30-х рр., припинилася, запаси зброї і продовольства були ліквідовані. Причиною цього була, без сумніву, відірвана від реального ґрунту наша воєнна доктрина, яка трактувала, що якщо імперіалісти розв'яжуть війну проти Радянського Союзу, то вона буде вестись тільки на ворожій території…».

Документ 2. Із книги Володимира Литвина «Україна в Другій світовій війні (1939-1945»): «В офіційних виданнях радянської доби вказувалося, що у період від червня по вересень 1941 р. були створені 23 підпільних обкоми КП(б)У, 685 міськкомів і райкомів партії. Але десятки тисяч задіяних в цій мережі людей (за неповними даними — майже 30 тис.) загинули або були ув'язнені в концтаборах відразу після того, як проявили себе у боротьбі з окупантами. Не маючи будь-яких навичок у конспіративній роботі, вони виявляли некомпетентність і навіть наївність у своїх спробах керувати партизанським рухом. Вони не могли боротися на рівних з гестапівцями, які мали великий досвід боротьби з підпільниками безпосередньо в Німеччині.

У наукових дослідженнях існують розбіжності щодо чисельності організованих завчасно або перекинутих через лінію фронту партизанських загонів та підпільних груп — від 2,5 до 3,5 тис. на кінець 1941 р. Але дослідники не вагаються в правильності даних ЦК КП(б)У, за якими на червень 1942 р. в Україні активно діяли лише 22 партизанські загони. Всі інші розпалися або були розгромлені. Звичайно, існували й інші, невідомі ЦК КП(б)У загони».

Документ 3. З Наказу Центрального штабу партизанського руху про вихід у новий район дислокації об’єднаних партизанських загонів під командуванням С. А. Ковпака (15 вересня 1942 р.): «…Районы Житомирской и Киевской областей… являются стратегически важными путями, идущими с запада на восток. …Именно здесь широко поставленная народно-партизанская борьба позволит нанести врагу серьезный удар с тыла и тем самым окажет неоценимую услугу Красной Армии. Приказываю:

Восстановить связь с действующими партизанскими отрядами по пути своего движения и в первую очередь с отрядом Федорова.

По выходу отрядов в новый район действий немедля приступить к выполнению приказа И. В. Сталина, обратив при этом особое внимание на следующее:

а) в населенных пунктах, расположенных вокруг района базирования партизанских отрядов, организовать надежную агентурную сеть, …строго конспирируя эту работу;

б) … создать в городах и селах базы содействия… При помощи этих кадров добывать сведения о противнике разведывательного характера.

в) заложить подпольные вооруженные группы партизан в районах мостов через р. Днепр у г. Киева. Задачей этих групп будет подготовка к разрушению мостов или захват их в зависимости от обстановки;

г) при участии агентуры и партизан истреблять фашистских политических и государственных деятелей, генералов и изменников нашей Родины. Широко развернуть в г. Киеве и прилегающих районах диверсионную работу: разрушать и сжигать электростанции, систему водоснабжения, склады, аэродромы, военные мастерские, депо и другие сооружения военно-экономического характера».

2. Розгортання партизанського руху

Партизанський рух на окупованій території України розгортався під впливом двох чинників: природного прагнення громадян протидіяти вторгненню ворога і організаційних зусиль радянських органів влади, які перед відступом створювали підпільно-партизанську мережу з відповідними органами управління: підпільними райкомами, міськкомами і обкомами КП(б)У.

Серед активно діючих партизанських формувань першого року війни виділявся спочатку загін, а потім з'єднання на чолі з С. Ковпаком. Головним місцем дислокації ковпаківців були сумські ліси. На Чернігівщині велике партизанське з'єднання і підпільний обком КП(б)У очолював О. Федоров.

Впродовж цілого року партизани були позбавлені централізованого керівництва, що заважало постачанню партизанам зброї та боєприпасів, медикаментів, засобів зв'язку тощо. Не існувало координації дій окремих партизанських загонів та з'єднань.

За рішенням ДКО від 30 травня 1942 р. при Ставці Верховного головнокомандування було створено Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР), а при Військраді Південно-Західного стратегічного напряму — Український штаб партизанського руху, який очолив Т. Строкач. У розпорядженні штабу були потужні радіовузли, склади зброї та боєприпасів, госпіталі, транспортні літаки. При штабі почала функціонувати школа, яка готувала партизанські кадри.

Партизани мали дезорганізовувати тил противника організацією рейдів, нападами на ворожі гарнізони, знищенням засобів зв'язку, підривом складів і баз. Важливою складовою частиною партизанського руху вважалася розвідувальна діяльність.


У партизанських з'єднаннях під командуванням С. Ковпака, О. Сабурова, О. Федорова були створені «лісові академії», в яких готувалися командири — організатори партизанських загонів, інструктори-підривники, радисти.

З липня 1942 р. діяльність партизанських загонів уперше ув'язувалася з планами військових рад фронтів. У другому півріччі 1942 р. партизани України пустили під укіс 154 ешелони (проти 85 за перше півріччя).

У постанові ДКО від 11 жовтня 1942 р. про розвиток партизанського руху в Україні вказувалося на необхідність посилення діяльності у правобережних областях, де проходили важливі комунікації противника. У зв'язку з цим була намічена передислокація ряду загонів і затверджений план глибоких рейдів партизанських з'єднань під командуванням С. Ковпака і О. Сабурова. УШПР здійснив десантування десятків організаторських груп у різні області республіки для створення нових партизанських загонів.

Велика увага надавалася пропагандистській діяльності на окупованій території. Восени 1942 р. видавалося близько десятка партизанських газет тиражем від 500 до 2 тис. примірників кожна. Найбільш оперативним засобом спілкування з населенням були летючки. З'єднання С. Ковпака, О. Сабурова і О. Федорова поширювали їх десятками тисяч.

У першій половині 1943 р. у з'єднаннях і загонах, які мали зв'язок з радянським тилом, налічувалося до 30 тис. бійців. Вони воювали в основному в північних районах України, де були сприятливі природні умови — ліси й болота. Звідси здійснювали рейди на територію, яка не мала сприятливих природних умов для постійної дислокації.

Зокрема, на початку 1943 р. з'єднання під командуванням О. Федорова, І. Шушпанова і Я. Мельника здійснили рейди на Правобережжя. З'єднання під командуванням М. Наумова за два місяці пройшло з боями територію семи областей. 12 червня розпочав свій карпатський рейд С. Ковпак.

Українсько-білоруське Полісся стало справжнім партизанським краєм. Восени 1943 р. він охоплював близько тисячі сіл і хуторів з населенням до 300 тис. осіб. Поява звільнених від ворожих гарнізонів територій істотно поліпшила умови партизанської боротьби.

У липні 1943 р. ЦШПР розробив план одночасного масового знищення рейок на залізницях окупованої території, щоб паралізувати постачання ворога під час Курської битви. До цієї операції були підключені 167 партизанських загонів з Білорусії, України і чотирьох російських областей. Підрив рейок розпочався з 3 серпня і відбувався на території близько тисячі кілометрів по фронту і глибиною до 750 км.


На основних залізницях рух поїздів зупинявся на період від трьох днів до двох тижнів, а деякі магістралі не працювали впродовж місяця.

У битвах 1943 р. на радянсько-німецькому фронті, які мали вирішальний характер для всієї Другої світової війни, партизани відіграли помітну роль. Зокрема, у цьому році партизани України підірвали 3666 ешелонів з 5 тис. підірваних ними за весь період воєнних дій.

В останній декаді вересня 1943 р., коли Червона армія підійшла до Дніпра, розпочався другий етап операції з руйнування ворожих комунікацій, який дістав кодову назву «Концерт». Усього до грудня 1943 р. було знищено 363 тис. рейок, або 2270 км одноколійного залізничного шляху.

За підрахунками, зробленими партизанськими структурами, органами НКВС та військовими штабами, партизани України впродовж 1941 – 1944 рр. підірвали 61 бронепоїзд, 4958 ешелонів противника, внаслідок чого знищено близько 52 тис. вагонів, цистерн, платформ, потоплено 105 одиниць плавзасобів, зруйновано і спалено 607 залізничних та 1589 шосейних мостів, близько 2,6 тис. об’єктів промислового і виробничого призначення.

За здійснення бойових операцій та диверсій 63,7 тис. партизанів і підпільників нагороджено орденами і медалями СРСР, 95 з них удостоєно звання Героя Радянського Союзу. Двічі Героями Радянського Союзу стали С. Ковпак і О. Федоров.

Партизанська боротьба в тилу окупаційних військ стала важливим стратегічним чинником. Партизани по суті створили «другий регулярний фронт» і боротьбу проти них нацисти розглядали як бойові дії на фронті.

Партизанская і підпільна боротьба проти оккупантов

Первые удари війни прийняли він прикордонники й регулярні частини Червоною Армією. Партизанське і подпольно-патриотическое рух, як прийнято вважати, відігравало допоміжну роль стосовно бойових дій на фронті. Разом про те за своїм характером, політичним та військовим результатам вона мала дуже помітне стратегічне значення і став однією з важливих умов розгрому захватчиков.

На ділянці Південно-Західного і Південного фронтів, у межах області лівому березі Сіверського Дінця діяли десятки партизанських загонів і підпільних груп, були тисячі партизанів і підпільників, які скоїли бойові, розвідувальні і диверсійні завдання. Боротьбу з окупантами вели Ямський партизанський загін, Селидовский загін Н.Г. Пасечного, партизанські загони “Кармелюк” і “Гайда”. Активні бойові дії вели Слов'янський партизанський загін під керівництвом М.И. Карнаухова, Артемівський, очолюваний І.Г. Чапліним, партизани Червоноармійського району, загін Єнакіївського району й другие.


По далеко ще не повним даним, під час окупації вони зробили більш 600 бойових операцій, знищили 10 тисяч солдатів та офіцерів гітлерівської армії, підірвали 18 залізничних ешелонів. 642 подпольщика-партизана області нагороджувалися орденами і медалями.

На території Вінницької області було створено 180 партизанських загонів і груп, до складу яких входило більш 4,2 тисяч жителів, діяв обласної підпільний комітет КП(б)У, 12 міськкомів і райкомів партії, 21 первинна парторганізація, 34 організації та групи комуністичного підпілля, 3 райкому комсомолу, 15 первинних комсомольських і жодна піонерська організації.

До початку Другої світової війни Донбас займав одне з провідних місць у розвитку економіки, культури й науки всього Радянського Союзу. Тут були зосереджені багатогалузеве господарство й потужна сировинна база. Завдяки Донбасу в Україні добувалося понад 50% загальнодержавного видобутку вугілля, вироблялося 64,7% чавуну, 48,8% — сталі, 67,8% — залізної руди, 67,5% — металургійного обладнання. Більшість підприємств Донбасу здобула собі світову славу. Один тільки велетень важкого машинобудування — Новокраматорський завод — щорічно відвантажував понад 200 ешелонів найрізноманітніших машин і обладнання в усі кінці країни.

Разом з тим соціально-економічне становище країни напередодні війни було суперечливим.

З одного боку, можна було пишатися реальним підвищенням матеріального добробуту трудящих: безупинно підвищувалися заробітна плата й фонди громадського споживання, поліпшувалося забезпечення населення продуктами харчування й товарами першої необхідності, була скасована карткова система розподілу товарів і послуг, помітно зросли темпи будівництва житла, шкіл, лікарень, культурно-просвітницьких установ. В умовах зростання загрози війни радянське керівництво цілком слушно запроваджувало заходи щодо зміцнення обороноздатності країни. Донбасу в цій справі відводилася особлива роль. Тут виготовлялося обладнання для нових підприємств оборонного значення на Сході СРСР Підприємства Маріуполя поставляли основну частину металу. Сталінський завод гумово-технічних виробів став виробляти ракети для знаменитої «катюші».

З іншого боку, режим постійної готовності до війни ще більше підсилив можливості командно-адміністративної системи й репресивного апарату. У країні фактично діяв надзвичайний стан, була реанімована загальна трудова повинність. Указом Верховної Ради СРСР усі промислові підприємства переводилися на семиденний робочий тиждень зі змінним вихідним за графіком, заборонялося залишати робочі місця на підприємствах і в установах, передбачалася сувора відповідальність за випуск неякісної продукції. Набір до фабрично-заводських училищ був обов'язковим. За оргнабором проходило й комплектування вугільної, гірничовидобувної та лісопереробної промисловості.

У цих умовах 22 червня 1941 року фашистська Німеччина несподівано напала на Радянський Союз. Між собою зіткнулися дві тоталітарні системи, після чого друга світова війна набула титанічних масштабів і небаченої жорстокості. На фронті протяжністю понад три тисячі кілометрів від Білого моря на півночі до Чорного на півдні зійшлися трьохмільйонна армія Німеччини і двохмільйонна армія СРСР.

Донбас відігравав у планах Гітлера ключову роль. Йому призначалося стати «прифронтовим арсеналом»: забезпечити вугіллям військову промисловість і фронтові перевезення, організувати виробництво чавуну, сталі, випуск і ремонтування паровозів, танків, гармат та іншої техніки.

Але не судилося... Лише в перші місяці віроломного нападу фашистської Німеччини область дала армії 175 220 вояків. У жовтні 1941 року на фронт пішло ще 61 245 чоловік. З великим ентузіазмом трудящі області вступали до народного ополчення (за декілька місяців до нього вступило 220 тисяч чоловік). Невмирущою славою покрили себе шахтарська 383-я стрілецька дивізія під командуванням Героя Радянського Союзу К.І. Провалова та шахтарська 393-я стрілецька дивізія під командуванням І.О.Зинов'єва. Наприкінці серпня — вересня 1941 року згідно з рішенням ЦК КП(б)У в місті Сталіно були створені спеціальні школи й курси, які готували кадри для підпільної і партизанської боротьби. За короткий час тут пройшли навчання понад 950 інструкторів-підпільників, диверсантів і партизанських керівників — у середньому 25 чоловік для кожного району...

Незважаючи на те, что «бліцкриг» для Донбасу провалився, 20 жовтня 1941 року німці увірвалися в Сталіно, а 30 жовтня ними був окупований Артемівськ.

Війська Південно-Західного фронту вимушені були відійти на лінію Волчанськ — Балаклія — Красний Лиман, а війська Південного фронту — на рубіж Артемівськ — Шахтарськ — Великоукраїнська. Тут вони зупинили німців до літа 1942 року. Після невдалого контрнаступу Червоної Армії під Харковом, а також у Криму на Керченському півострові ініціативу знову перехопило німецьке командування. Проводячи широкий наступ на воронезькому й сталінградському напрямках, німецько-фашистські війська в липні 1942 року завершили окупацію України.

Після захоплення ворогом важливих промислових районів Півдня промисловим і військовим арсеналом країни став Схід. Сюди були евакуйовані практично всі промислові підприємства Донбасу і більша частина обладнання з електростанцій. Так, колектив Сталінського металургійного заводу під час евакуації щоденно відвантажував 250 вагонів. З 9 по 14 жовтня на Урал було відвантажено п'ять ешелонів з обладнанням і 5 тисяч робітників та інженерно-технічних працівників. Понад 20 ешелонів відправив у тил колектив Ждановського (Маріупольського) заводу «Азовсталь». Протягом декількох діб закінчили демонтаж цехів горлівські й дружківські машинобудівники. Краматорські станкобудівники повністю вивезли всі станки, відвантаживши понад 200 вагонів. Новокраматорський завод важкого машинобудування відправив на схід єдиний у країні прес потужністю 10 тисяч тонн, а з Маріупольського заводу імені Ілліча до Магнітогорська перевезли найпотужніший у Радянському Союзі бронепрокатний стан 4 500.

На Півдні країни обстановка між тим ускладнювалася кожного дня. Частини 18-ї і 9-ї армій Південного фронту 4 жовтня почали плановий відхід на новий рубіж: 9-а армія — на Маріуполь, а 18-а — на Волноваху. На захід від Красноармійська проти німецько-фашистських загарбників билися війська 12-ї армії під командуванням генерала К.О. Коротєєва. Мужньо стримували навалу на Сталіно бійці й командири славетної 383 шахтарської стрілецької дивізії. Організованість і сміливість у боях за Донбас продемонструвала також 38-а кавалерійська дивізія 18-ї армії. Разом з регулярними військами Донбас захищали тисячі народних ополченців, 33 винищувальних батальйони, 19 партизанських загонів. І все ж після запеклих багатоденних боїв радянські війська наприкінці жовтня 1941 року залишили Сталіно, Макіївку, Горлівку, Красноармійськ і Слов'янськ. Ворог вийшов до річок Сіверський Донець і Міус.

На окупованій території фашистські загарбники встановили режим кривавого терору. У місті Сталіно, наприклад, в таборах смерті було закатовано 92 тисячі людей.

В економічному плані Україна мала стати джерелом дешевих продуктів харчування і робочої сили. Приватна торгівля, за винятком ринків та української кооперації, була заборонена. Усі культурно-просвітницькі товариства й установи були закриті, дозволялася тільки початкова освіта. На роботу до Німеччини було вивезено з України понад 2,4 мільйона людей. Окупована територія була включена до так званої «військової зони», підпорядковану безпосередньо командуванню гітлерівських військ. За двадцять два місяці окупації фашистські інквізитори знищили 279 тисяч і заслали на каторгу до Німеччини 200 тисяч мешканців Донеччини.


До багатств донецької землі одразу ж потяглися щупальці монополій Крупа, Сіменса й Опеля. Для експлуатації донецьких шахт і заводів гітлерівці заснували гірничо-металургійне товариство «Схід». Відбудовою шахт займалася спеціальна організація «Берг Хютте-Ост». До листопада 1942 року, як свідчать документи, було відновлено 40 вугільних шахт. Проте за п'ять місяців на цих шахтах досягнуто лише 2,3% довоєнного видобутку вугілля за такий же період. Так, у колишньому тресті «Фрунзевугілля» щодобово видобувалося в 300 разів менше, ніж до війни. Гітлерівцям довелося навіть в Донбас завозити вугілля з Домбровського району. Усі мешканці міст і селищ, починаючи з 10-річного віку, були зобов'язані проходити реєстрацію на біржі й носити під страхом смерті нарукавну пов'язку з індивідуальним номером. На підприємствах ввели 14- або 16-годинний робочий день. Робітники шахт і заводів перетворилися фактично на рабів.

3. Вклад партизанів Донбасу в перемогу

Усе це викликало люту ненависть з боку донбасівців. Підпільний і партизанський рух не припинявся жодного дня. До відходу частин Червоної Армії в 180 партизанських загонах і диверсійних групах нараховувалося 4239 чоловік. Вони вели підпільну роботу у двох напрямках.

У лісах Сіверського Дінця діяли 14 партизанських загонів: Слов'янський, Селидівський, Дзержинський, Горлівський, Великоянисольський, Микитівський, Краматорський, Артемівський, а також три краснолиманських. Вони вели бойові операції разом з військами Червоної Армії аж до липневого наступу фашистських військ у 1942 році. За неповними даними, у боях з ворогом було знищено понад 2800 солдат і офіцерів, захоплено 24 «язика», знищено велику кількість бойової техніки.

На ділянках, де розташовувався Південний фронт, успішно діяли партизанські загони Дебальцівського, Єнакіївського, Чистяковського й Олександрівського районів. Дебальцівський загін, наприклад, провів 30 бойових операцій, в яких було знищено до тисячі солдат і офіцерів, знято до 7,2 кілометра телефонного дроту, захоплено значну кількість кулеметів, гвинтівок і боєприпасів.

Двадцять дев'ятого січня 1943 року почалося визволення Донбасу. Після двотижневих наступальних операцій війська Південно-Західного фронту просунулися від Сіверського Дінця до Міусу і до кінця 18 лютого вийшли на рубіж Краматорськ — Слов'янськ — Красноармійськ — Родакове — Дьякове. Червона Армія визволила 40 населених пунктів, серед них Слов'янськ, Краматорськ, Красноармійськ, Красний Лиман, Добропілля, Олександрівка, Ями. Одночасно війська Південного фронту визволили східні райони Донбасу, просунувшись за 12 днів від нижньої течії Дону і Сіверського Дінця до Міусу.

Бої за Донбас носили виключно запеклий характер. Гітлер, який прибув на південну ділянку фронту, вимагав від своїх військ утримувати Донбас за будь-яких обставин. На вузьких ділянках фронту фашистам удалося створити перевагу в кілька разів, витіснити наші війська і знову захопити північно-східні райони Донбасу з містами Красноармійськ, Краматорськ і Слов'янськ. За вказівкою Ставки Верховного Головнокомандування війська Південно-Західного фронту протягом 28 лютого — 3 березня з боями відступали за Сіверський Донець.

Навесні лінія фронту в Донбасі стабілізувалася по Сіверському Дінцю і далі на південь по правому березі ріки Міус до Азовського моря. Влітку 1943 року гітлерівське командування стягнуло сюди 22 дивізії, створивши міцну оборону на річці Міус.

Готуючи операцію для розгрому ворога на Курській дузі, Ставка Верховного Головнокомандування вжила заходів, щоб зв'язати сили фашистів у Донбасі, відволікаючи їх від напрямку головного удару. Велике стратегічне значення мав липневий наступ військ Пів-денно-Західного й Південного фронтів на Сіверському Дінці й Міусі. На Донбаському напрямку було зосереджене значне угруповання військ (1 мільйон 270 тисяч солдат, 20 754 гармати, 2150 танків і 1604 літаки). Сімнадцятого липня 8-а гвардійська армія Південно-Західного фронту перейшла в наступ і виконала завдання щодо створення плацдарму на правому березі Сіверського Дінця.

Одночасно здійснювався наступ на Південному фронті. Вже наприкінці першого дня війська 5-ї ударної армії вийшли на рубіж Степанівка — Маринівка. Разом з ними частини 2-ї гвардійської армії, форсувавши Міус, визволили село Дмитрівку Сніжнянського району, яке стало плацдармом для подальшого наступу.

Ці військові операції дозволили виграти одну з найзначніших і найвирішальніших битв другої світової війни — Курську битву. Після розгрому фашистів на Курській дузі радянське командування зосередило необхідні сили для визволення Донбасу. У складі Південного фронту (командуючий генерал Ф.І. Толбухін) діяли п'ять, а в складі Південно-Західного фронту (командуючий генерал Р.Я. Малиновський) — шість армій. їх підтримували дві повітряні армії. Координацію дій фронтів здійснював представник Ставки Верховного Головнокомандування Маршал Радянського Союзу О.М. Василевський.


Поставлене перед радянськими військами завдання полягало в тому, щоб ударами двох фронтів — Південно-Західного й Південного — розбити 1-у танкову і 6-у німецькі армії в Донбасі і перейти до наступу в напрямку Запоріжжя, Криму і низов'я Дніпра.

Для цього зміцнювалися й партизанські загони. У травні — липні 1943 року штаб партизанського руху при Військовій раді Південного фронту направив у тил ворога 17 диверсійно-організаторських груп із 78 розвідників. Ці групи ввійшли в контакт з місцевими підпільними організаціями й партизанськими групами. У серпні 1943 року в Донбасі стали діяти 43 партизанських загони й групи.

Тринадцятого серпня 1943 року війська Південно-Західного фронту почали штурм оборони ворога на Сіверському Дінці. Війська 3-ї гвардійської армії під командуванням генерала Д.Д. Лелюшенка форсували Сіверський Донець у районі Лисичанська, а потім, обминаючи багаточисельні опорні ворожі пункти і розгромивши велике угруповання фашистів, визволили Артемівськ. Шостого вересня була визволена Костянтинівка, Краматорськ, а 8 вересня — Красноармійськ.

Вісімнадцятого серпня перейшли в наступ і війська Південного фронту. Вони завдали фашистам нищівного удару під Горлівкою, Макіївкою і Сталіно. У боях за Донеччину прославилися льотчики-герої О.І. Покришкін, В.Д. Лавриненков, О.В. Алелюхін, Д.Б. Глінка, Г.О. Речкалов, М.Є. Лавицький і В.О. Єгорович.

У перший же день наступу частини 5-ї ударної армії генерала В.Д. Цветаєва форсували ріку Міус і прорвали оборону ворога на ділянці Дмитрівка — Куйбишеве. У цей прорив був введений 4-й гвардійський механізований корпус генерала К.В.Свиридова, який 23 серпня визволив Амвросіївку.

Запеклі бої розгорнулися за Чистякове (Торез), Сніжне й Савур-могилу, яка разом з висотами й укріпленнями була головним елементом всієї системи гітлерівського «Міус-фронту». Вночі 30 серпня 96-а гвардійська стрілецька дивізія разом з 387-ою стрілецькою дивізією оволоділи Савур-могилою.

Зазнавши поразки на Сіверському Дінці й Міусі, гітлерівські війська намагалися закріпитися на рубежі Слов'янськ — Микитівка — Горлівка — Харцизськ і далі по річці Кальміус. Але ці плани були зірвані — 3 вересня 51-а армія визволила Дебальцеве, а 5-а ударна армія — Єнакієве.

Четвертого вересня частини 51-ї армії вибили гітлерівців із Микитівки. Війська 5-ї ударної армії почали бої за Горлівку. Одночасно вони розгорнули наступ на Макіївку і 6 вересня визволили її. Сьомого вересня передові частини 230-ї і ЗО 1-ї стрілецьких дивізій, а також 50-ї гвардійської дивізії почали бої за Сталіно, і 8 вересня повністю визволили місто від окупантів. До 14 вересня був визволений увесь Донбас.

Масовий героїзм у боях з німецько-фашистськими загарбниками показали мешканці Донеччини. Понад сто тисяч донеччан нагороджені орденами й медалями СРСР, 184 відзначені званням Героя Радянського Союзу, 58 стали кавалерами орденів Слави трьох ступенів, 310 під час війни отримали звання Героя Соціалістичної Праці.

Жоден промисловий район світу не переживав такого спустошення. Особливо постраждала вугільна промисловість. Усього було підірвано й затоплено 314 шахт і 31 шахту-новобудову, пошкоджено понад 2100 кілометрів підземних виробок, підірвано 280 шахтних копрів, 515 підйомних машин, 570 головних вентиляційних пристроїв. Об'єм накопиченої тільки в основних шахтах води доходив до 300 мільйонів кубометрів. Цією водою можна було напоїти судохідний канал від Сталіно до Архангельська.

За даними Надзвичайної державної комісії, Донбас втратив 95,5% надшахтних будівель, 96% підйомів, 92% копрів, велику кількість першокласної гірничої техніки. Загалом збиток у вугільній промисловості перевищив 13 мільярдів карбованців. Один тільки комбінат «Сталінвугілля» втратив понад 2 мільярди 130 мільйонів, що дорівнює сумі капіталовкладень в його підприємства за сім передвоєнних років (у довоєнних цінах).

Колосальних руйнувань зазнала й чорна металургія. Збитки, нанесені цій галузі Донбасу, склали майже 10 мільярдів карбованців. У Сталінській області фашисти висадили в повітря 22 доменні і 43 мартенівські печі, 34 прокатних стани, 3 блюмінги, зруйнували і спалили всі виробничі будівлі. Повністю були зруйновані 15 коксохімічних заводів Сталінської і Ворошиловградської областей, усі вогнетривкі підприємства, більшість машинобудівних і хімічних заводів. Із 1340 підприємств важкої індустрії Сталінської області залишилося частково придатними до експлуатації трохи більше 60.

Великі збитки спричинені двом залізничним магістралям Донбасу: зруйновано 8 тисяч кілометрів колій, понад 1500 мостів, 27 локомотивних депо, понад 400 вокзалів, станцій і 250 тисяч квадратних метрів житлової площі. Завмерли потужні генератори трьох великих теплових електростанцій — Зуївська, Курахівська і Штерівська.

4. Підпільний та партизанський рух на Донеччині

На Донеччині партизанський і підпільний рух заявив про собі відразу після вторгнення окупантів завезеними на територію Донбасу.


ЦК партії і Радянський уряд закликали народ організовувати в зайнятих ворогом районах бойові загони і диверсійні групи. Їх завдання полягало у цьому, щоб у захопленої території створювати нестерпні умови для окупантів та їх поплічників, знищувати гітлерівців, зривати плани і заходи фашистів.


Міські й районні комітети - і органи НКВС провели значну працювати над створенням партійного підпілля, партизанських загонів, антифашистських патріотичних груп для боротьби у ворога. Через війну напередодні відступу Червоної Армії Сталінської області, була створена наявність розгалуженої мережі підпілля.

Враховуючи місцеві умови, і відсутність великих лісових масивів , створювалися, зазвичай, нечисленні партизанські загони і групи. Групи діяли під зміненими. Природно, під нові імена їм видавали особисті документи – паспорти, червоноармійські книжки, профспілкові квитки. Документи ці, зазвичай, тільки з під друкарської машини, що відразу ж насторожувало перевіряючих. При перевірці німецькими владою власники цих документів негайно арештовувалися і розстрілювалися без суду й слідства. У цьому, що залишені для спецзавдання, карателі майже помилялися. Якщо ж і - попався хто безневинний, то окупантів це зовсім не турбувало.

Якби слідувати хронології, то починаючи з липня 1941 року, владні структури області стали набувати практичного досвіду у формуванні поки що тільки партизанський загонів. Був укомплектований партизанський загін з комсомольців.

Бойовий шлях цього загону заслуговує на увагу. Цьому формуванню судилося внести природні зміни у саму тактику ведення рейдової партизанської війни. Наші земляки вперше у ході Другої світової війни у невигідному у стратегічному й політичному плані умовах з боями, не лише здійснили піший 700-километровый шлях, але й мінімальними втратами досягли Брянських лісів.

Вранку 25 липня 1941 року майбутні партизани запланували збір на Сталіно у залі Будинку Рад. Вони заприсяглися, що у майбутніх боях з фашистами не посоромлять честі і слави Донбасу, боротимуться ворогами до останньої краплі крові й Демшевського не дозволяє йому безкарно господарювати на землі. Того ж день ешелон пішов у Київ. У Києві партизани пройшли прискорену вишкіл: навчалися стріляти, пересуватися по-пластунськи, кидати гранати, заміновувати мости, дороги.

Перед закиданням в тил противника загін розбили втричі самостійні групи, отримали найменування 1-ї, 2-ї і 3-й Сталінські партизанські загони.


Першу розвідку боєм наших земляків отримали під Києвом, в районі села Козинці. Тут, діючи разом із частинами Червоною Армією, вони розгромили фашистський авіадесант.

На наступного дня загін у складі переправився через річку Тетерів у села Макалевичи Житомирській обл. і опинився у тилу ворожих військ. У цьому селі разом із армійської розвідкою він знищив штаб великого військового сполуки німців. Наприкінці серпня німецькі партизани вели в бій із підрозділом СС і саперним батальйоном гітлерівців. Тут противник втратив 40 солдатів та офицеров.

От біженців партизани дізналися, що 19 вересня нашими військами залишено Київ. Загін був у глибокому тилу ворога. Зв'язок із Великою землею обірвався .

Наступала глибока осінь. Ліси почали оголюватися, стоянка партизанського табору проглядалася з землі і з повітря. Підходящого місця для організації партизанського табору знайти вдалося. Спільно вирішили – організовано просуватися тилами супротивника у Брянські ліси.

Рейд почався 26 жовтня скінчилася 25 грудня 1941 року. За цей час партизани форсували вісім великих водних перепон і з боями пройшли Житомирську, Київську, Чернігівську, Сумську області України.

На брянської землі наших земляків зустріли як братів.

Донецкі месники проводили диверсійну, розвідувальну і масово-політичну роботу. Регулярно поширювалися серед населення листівки і відозви. Керівництво загону організувало близько 10 диверсійних груп, які “осідлали” залізничні і шосейні магістралі.

Під укіс відпустили десятки ворожих ешелонів з бойової технікою, боєприпасами, спорядженням і гітлерівськими вояками, тримавшими шлях на Східний фронт. Попри посилену захист німцями транспортних комунікацій, наші підривники виявляли справжні дива винахідливості, закладаючи вибухівку в несподіваних містах.

Окупований Донбас.

В окупованому Донбасі фашисти встановили найжорстокіший терор. Смерть і руйнувань були складовою розробленого гітлерівцями плану з знищити СРСР. Прифронтові міст і сіл області віддані напризволяще військових влади. Рови і канави було неможливо вмістити всіх жертв, і фашисти перетворили шурфи низки шахт Донбасу в могильники для нескорених ворогу наших земляків. Однією з найбільш страшних місць страти в Сталіно став стовбур шахти 4-4-бис “Калинівка”.


Зараз на цьому місці споруджено меморіальний комплекс, напис у якому говорить: “Під час окупації міста Донецька 1941-1943 рр. фашистськими катами в шурфах шахти 4-4-бис знищено більше 17-ти тисяч радянських громадян ”.

Н.І. Погорелова.

О Ніні Іванівні Погореловій – одній з дванадцяти дівчат Слов'янського загону – хочеться сказати окремо. Народилася 1923 року у Горлівці у ній робочого. Після смерті батьків Ніна виховувалася в Горлівському дитячому будинку до 1939 года.

В травні 1941 року Ніна приїхала до р. Слов'янськ і влаштувалася ученицею апаратника толевого заводу. У жовтні 1941 року разом із трудящими підприємства брала участь у будівництві оборонних споруду на Красноармійськом районі. Після прориву німцями оборони частин Червоною Армією Ніно Іванівно виявилася знову у Слов'янську і Добровільно вступив у партизанський загін під керівництвом М.И. Карнаухова. Чоловікам на фронті важко, але жінці важко подвійно. Тим більше що тилу ворога. Проте Ніна не зламалася. У бою у неї завжди у перших лавах, перша піднімалася до атаки, а під час відступу вогнем прикривала своїх друзів.

20 квітня 1945 року Ніні вручили орден Червоної Зірки.

А 7 червня 1942 року їй, як однією з найкращих партизанок України, ЦК комсомолу республіки доручив виступати другою антифашистському мітингу на Москве.

После розформування загону М.И. Карнаухова Ніна Погорєлова в складі партизанської групи під керівництвом Горнюкова у липні 1943 року літаком була перекинена в Карловский район Полтавської області, де проводила диверсійну, агітаційну і розвідувальну роботу. Після звільнення частинами Червоною Армією Полтавської області Ніна Погорєлова повернулась у своє Слов'янськ і працювала заступником начальника міської пожежної команди. Потім закінчила педагогічний інститут і вчителювала в Горловке.

Підсумок.

Це лише невелика дещиця подвигів, скоєних партизанами і підпільниками на донецької землі та її межами у роки Вітчизняної війни. По далеко неповним даним, під час ворожої окупації лише партизанами області проведено проти фашистів близько 600 бойових операцій, знищено понад 10 тисяч гітлерівців, розгромлено 23 гарнізону противників.

За ці подвиги 642 підпільника і партизана краю нагороджені орденами і медалями.


Наш борг постійно турбуватися про людей, які у глибокому тилу ворога своєї кров'ю та власним життям відстояли нашу свободу. Піклуватися і доглядати за пам'ятниками й могилами загиблих воїнів, партизанів і підпільників. На прикладах їх мужності виховувати патріотизм покоління суверенної України.


Список літератури

Р.Д. Лях, В.М. Микільський, В.Д. Нестерцов. “Історія рідного краю”, 1999 год.

В.А. Шевченка. “Народні мстители”.

А.З. Дидова, І.І. Кваша. “Книжка пам'яті України. Донецька область”, 1999 год.

Інтернет-ресурси

disser.com.ua/contents/28718.html

blog.i.ua/community/662/476883/

dobrooo.livejournal.com/



Подайте заявку сейчас на любой интересующий Вас курс переподготовки, чтобы получить диплом со скидкой 50% уже осенью 2017 года.


Выберите специальность, которую Вы хотите получить:

Обучение проходит дистанционно на сайте проекта "Инфоурок".
По итогам обучения слушателям выдаются печатные дипломы установленного образца.

ПЕРЕЙТИ В КАТАЛОГ КУРСОВ

Автор
Дата добавления 17.10.2015
Раздел История
Подраздел Другие методич. материалы
Просмотров238
Номер материала ДВ-070479
Получить свидетельство о публикации
Похожие материалы

Включите уведомления прямо сейчас и мы сразу сообщим Вам о важных новостях. Не волнуйтесь, мы будем отправлять только самое главное.
Специальное предложение
Вверх