Добавить материал и получить бесплатное свидетельство о публикации в СМИ
Эл. №ФС77-60625 от 20.01.2015
Инфоурок / Украинский язык / Другие методич. материалы / Урок по литературе родного края в 7 классе (к уроку текст новеллы)

Урок по литературе родного края в 7 классе (к уроку текст новеллы)

  • Украинский язык

Поделитесь материалом с коллегами:

hello_html_m67d01ea2.gifПавло Байдебура



Малий Тимко



C:\Users\Admin\Desktop\1298500075.jpg





Admin





















































Наляканий і зацікавлений тим, що бачив, віг умостився в кутку між столом та ліжком і пильно стежив очима. Біля дерев стояли, ніби вгрузли в землю, два озброєні гвинтівками, руді, круглопикі німці. Третій – високий, кривов’язий, з довгастою, як диня, мордою, штрикав пістолетом у груди матері й щось лопотів незрозуміле. З гаркавої, кумедної мови німця Тимко второпав лише два слова: «партизан» та прізвище батька.

Мати стояла біля вікна нерухома, біла, мов крейда, понурена і мовчазна. Такої Тимко її ще ніколи не бачив. Та ось мати поворухнулась, ожила, сказала голосно: «Нічого не знаю». Сказала, підвела голову і глянула сміливо та сердито на кривов’язого. Тимко був певний, що німці налякались і не накоять у хаті нічого поганого. І навіть зовсім перестав боятись їх. Та він помилився. Високий раптом заверещав, аж захлинувся, підійшов ближче до матері. Вона була сувора і мовчазна. Тоді довгов’язий крикнув до німців, і ті заходилися усе перевертати шкереберть. Безжально трощили все, що попадало їм під руки, зривали зі стін рушники, з ліжка стягли ковдру, перекинули етажерку з книжками й топтали їх ногами. А потім уже втрьох поралися біля скрині.

Мати стояла така ж сама нерухома і гнівна. Руки в неї тремтіли й стискались міцно в кулаки. Викидаючи речі із скрині, кривов’язий знайшов там якісь папері і батькові листи. Знайшов – і аж зареготався від задоволення. Мати кинулась до німця, вихопила з рук у нього папери, пошматувала їх і миттю кинула в помийницю.

Кривов’язий витяг з води розм’яклі, в синявих плямах клаптики паперу і серед них уцілілу маленьку фотокартку Тимкового батька. Глянув, щось крикнув, потім підскочив до матері й ударив у лице пістолетом. Вона впала на лутку вікна.

Тимко не стерпів. Він шулікою кинувся до німця, пхнув його, та не мав сили навіть зрушити з місця. А кривов’язий хрипів, несамовито тупцював і безперестанку бив матір.

Та Тимко таки зловчився, ухопив німця за руку й щосили уп’явся зубами. Німець шарпнув убік, відкинув від себе хлопця й готовий був стріляти. А мати вже підвелась з підвіконня і заступила собою сина.

Тікай! Ховайся!.. – крикнула Тимкові. Слома заглушили постріли. Кулі свердлили двері впивалися в стінку. Але в ту мить Тимко вже був на дворі.

Причаївшись під тином, за кущем бузку, він бачив, як вивели матір із зав’язаними руками, закривавлену; з плечей у неї звисали клапті подертої сорочки. Слідом за матір’ю німці несли клунки з одежею, з хатнім начинням. В руці кривов’язого Тимко угледів свій улюблений маленький кухлик, що його батько зробив з лискучої міді. Але зараз той кухлик Тимка не цікавив. Він прикипів очима до матері. Вона ледве-ледве ступала дворищем, тривожно озираючись навколо: напевне, шукала очима його, Тимка.

Так, вона шукала його. А він не міг підвестися з землі, ніби задубів. Лежав нерухомо. Тільки серце було живе. Воно колотилось швидко-швидко і, здавалось, било не в груди, а в землю, холодну і тверду.

Підштовхувана німцями, мати відходила щораз далі. Он вона вже за двором, вже на середині вулиці. Зупинилась. Оглянулась. Рудий німець ударив прикладом, мати хитнулась і знову пішла.

  • Мамо!... – крикнув Тимкоо.

А вона не почула. Тоді він крикнув дужче, на весь свій голос. А вона не озвалась, навіть не глянула. Але Тимко не переставав кричати. Він вимовляв найніжніші, найкращі слова, просив не залишати його самого. Йому так страшно.

Мати не чула, та й не могла чути, бо з дитячих спраглих уст від страху та розпачу замість слів вилітав лише стогін і шепіт. На вулиці нема нікого. По сусідніх дворах порожньо. Ніде ні живої душі. Тимко певний, що тут, у виселку, він залишився сам. А німці не знати куди ведуть матір. І раптом він заплакав, розпачливо, голосно – навіть полегшало в грудях, потім зіп’явся на ноги й побіг.

Вже аж за висілком угледів матір. Вона йшла в гурті чоловіків і жінок, позаду гурту – німці. Тимко не бачив обличчя матері, а тільки її випростану спину і зв’язані мотузом руки. Юрба посувалась поволі, навпростець, зарослим травами степом, що збігав у глибокий яр.

Тимко йшов услід за юрбою, не відриваючи очей від високої постаті матері. Малому до нестями хотілось підійти зовсім близько до неї, пригорнутись, вчепитися цупко руками, щоб ніхто ніколи не зміг відірвати. Але страшно було німців.

Він чув постріли і жахні крики людей. Кричав разом з ними і плакав, бо там була мати. Здавалось, він навіть чув її голос.

Німці верталися тією ж дорогою назад, до виселка. Тимко заховався у густому буряні. А коли німці зовсім зникли, він помчав степом до яру.

Мати лежала в зарослому полином рівчаку. Неподалік від неї лежали інші люди, але Тимко не звертав на них уваги. Він кинувся до матері, обвив рученятами і цілував її, ще теплу і невимовно рідну. Цілував і не знаходив утіхи. Мати не відповідала на його пестощі. Лежала горілиць, безладно розкинувши руки. На лівій затягнуто мотуз, а в правій вона затисла жменю землі. Так, ніби мати згребла її раптом, хотіла кинути й не встигла. А на обличчі кров і рани. Це, видно, той, кривов’язий, розбив пістолетом…

Тимко вирішив, що мати спить. А може не спить, а так, жартує, причаїлась? Бо ж праве око прищулене, а ліве вдивляється в небо; напевне мати стежить за льотом хмаринок та вслухається у шум вітру в траві, у співи пташині.

«Хай відпочиває, - вирішив Тимко, - вона стомилась». Заспокоєний, він ліг біля матері, обвив рученятами її шию і розказував на вухо тихо, як він налякався тих клятих німців, як ховався під бузковим кущем, як страшно було бігти полем. На бігу наштрикнув десь п’ятку, ще й зараз болить. Ой, як він біг, поспішав, гадав, що німці заведуть матір кудись далеко, і він уже ніколи її не побачить. І ще було лячно, коли стріляли тут, у яру.

Але ж усе те минулося, і вони знову удвох. Хай не журиться матуся, рани скоро заживуть, а там, де болить їй, він поцілує – і перестане боліти.

І Тимко цілував і знову починав щебетати. Згадав про батька, розказав, як того дня, коли батько відходив з рушницею і пістолетом з дому, він довго грався з Тимком в коня і та вершника. Вони гасали по кімнаті, падали на підлогу і реготалися до сліз. А вже наостанку батько посадовив Тимка до себе на коліна і говорив з ним, як з дорослим.

  • Та ти в нас уже великий, тобі п’ятий рік. Будь розумним, слухайся матері. На вулиці ні з ким не заводься у бійку, а якщо хтось скривдить тебе, то сміливо давай йому відсіч. Воюй чим попало...

Мати слухала мовчки і все дивилась у синю небесну височінь.

Наговорившись досхочу, хлопець дістав з кишені сухаря, трохи відломив матері – поїсть, коли прокинеться, а решту з’їв сам.

Потім уткнув голівку під руку матері й скоро заснув…

Навколо, уквітчаний весняними барвами, розіслався широко степ. Вітер повільно котить зеленаві хвилі, пестить, розчісує трави; на гребенях хвиль зринають перламутрово-білі віночки ромашки, жовті кульбаби, паленіють маки і ронять у траву вогненні пелюстки. А ген на горбку хлюпнули й застигли мармурово-синяві плеса безсмертників.

Вітрові шуми зринають з землі і вже аж під сонцем дзвенять срібним переливом у пісні жайворонка. Дзвенять і падають знову на землю, у трави, на крилах степових орлів відлітаюсь за обрій, кудись у далину.

Та нічого того не могли вже бачити й чути те, що лежали серед степу, в яру, перестріляні кулями. З шахтарського виселка сюди востаннє прийшли вони. Кров і сльози пропекли на землі місце їхньої смерті. Сльози затоптав кований чобіт фашиста, а кров не можна затоптати. Вона горить, ніби перелившись у маки червоні, парує під сонцем і кличе до відплати. Останній, передсмертний плач і стогін вітри носитимуть над степом, над житлом живих людей аж поки не настане відплата…

Прокинувшись, Тимко довго сидів очманілий, ще напівсонний, і ніяк не міг зрозуміти, де він. А над степом тихо спадав вечір. Велика червона діжа впірнала на заході в землю. У вибалок вповзали чорні тіні, і він здавався і зараз глибоким і довгим. Тимко кинувся до матері, почав термосити її, просив, щоб вставала, бо вже темніє, час вирушати додому. Але даремно – мати лежала нерухома.

Тимко вдивлявся в її обличчя. Застигле, зчорніле, воно здавалось йому зовсім чужим. Плями крові на лиці, на руках густо вкрила дрібна комашня. І раптом Тимко догадався, що мати не спить, а вмерла. Стало страшно. Над головою низько пролетіла якась пташка і пронизливо скрикнула. У буряні наткнувся на якусь жінку. Вона теж була мертва, посиніла, з вишкіреними зубами. Половина обличчя у неї, зашкарубла від крові, вкрита комашнею.

Тимко звівся на ноги й почав озиратися навколо. Куди б не глянув він – скрізь лежали страшні, з перекошеними обличчями, люди. Малому хотілось кричати, плакати, але він мовчав. Груди йому щось стисло, як тоді, під кущем бузку.

Зажмуривши очі, Тимко вискочив з страшного кола мерців і щодуху мчав дорогою до виселка.

Спинився аж тоді, коли добіг до перших будинків. Острах минув. Он уже шахта, купа породи, де він, Тимко, щодня грався з сусідськими дітьми. Надворі вже зовсім стемніло. На вулицях нікого немає, і лише німець ходить біля будинку школи. Ось він дійшов до ганку і завертає назад. Тимко зовсім його не боїться. От аби тільки не та куца рушниця в нього. Сіра постать вартового наближається. Тимко вже добре бачить одутлувату, безвусу морду, витрячені очі.

«Це, мабуть, той, що стріляв у матір», - подумав Тимко.

Гнівом закипіло дитяче серце. Згадались батькові слова, коли він прощався…

Недовго роздумуючи, Тимко вхопив твердий шматок породи, розмахнувся і влучив. Німець злякано скрикнув, відскочив убік, пригнувся і стрельнув раз, удруге, втретє. А Тимко вже був аж на другій вулиці.

Ніч облягла стомлену землю. Тихо. Над висілком в мережеві хмар купався кругловидий місяць. Тимко вийшов у степ, на дорогу, що вела до матері. Вже навіть дійшов був аж до яру і повернув назад, до виселка. Перепочивав під зруйнованою чиєюсь хатою й знову рушав у степ. І так безліч разів. Боявся наблизитись до страшного місця з мерцями і не міг заспокоїтись, бо йому хотілось донести матері свою радість: він таким помстився німцеві за кривду…

А над землею плив байдужий до людського горя великий окатий місяць і навіював сон.










































































































Выберите курс повышения квалификации со скидкой 50%:

Краткое описание документа:

Урок по литературе родного края (литература Донбасса)                в 7 классе на тему "П. Байдебура. Новелла "Малий Тимко".               Война и судьбы детей и взрослых в произведении.

Урок на украинском языке, подготовлен в рамках конкурса "Марафон-проект".

    Прилагаются презентация к уроку, текст новеллы, видеосюжеты "Дети войны", "Свята перемога", раздаточный материал для работы групп.

 Методы й приёмы: метод перевёрнутого обучения, работа в группах,  ученические сообщения, чтение произведения с элементами прогнозирования,  проблемные вопросы, написание даймонда, заполнение диаграммы «Круги Венна», «Ёлочка ассоциаций».

Автор
Дата добавления 30.06.2015
Раздел Украинский язык
Подраздел Другие методич. материалы
Просмотров262
Номер материала 578905
Получить свидетельство о публикации
Похожие материалы

Включите уведомления прямо сейчас и мы сразу сообщим Вам о важных новостях. Не волнуйтесь, мы будем отправлять только самое главное.
Специальное предложение
Вверх