Добавить материал и получить бесплатное свидетельство о публикации в СМИ
Эл. №ФС77-60625 от 20.01.2015
Свидетельство о публикации

Автоматическая выдача свидетельства о публикации в официальном СМИ сразу после добавления материала на сайт - Бесплатно

Добавить свой материал

За каждый опубликованный материал Вы получите бесплатное свидетельство о публикации от проекта «Инфоурок»

(Свидетельство о регистрации СМИ: Эл №ФС77-60625 от 20.01.2015)

Инфоурок / Украинский язык / Конспекты / Урок-исследование по творчеству Т.Г.Шевченко (9 класс)
ВНИМАНИЮ ВСЕХ УЧИТЕЛЕЙ: согласно Федеральному закону № 313-ФЗ все педагоги должны пройти обучение навыкам оказания первой помощи.

Дистанционный курс "Оказание первой помощи детям и взрослым" от проекта "Инфоурок" даёт Вам возможность привести свои знания в соответствие с требованиями закона и получить удостоверение о повышении квалификации установленного образца (180 часов). Начало обучения новой группы: 28 июня.

Подать заявку на курс
  • Украинский язык

Урок-исследование по творчеству Т.Г.Шевченко (9 класс)

библиотека
материалов

БЕЗСМЕРТНЕ СЛОВО „КОБЗАРЯ”

Урок-дослідження в 9 класі

Мета:з´ясувати вплив постаті Шевченка та його творчого доробку на утвердження національної свідомості учнів; розвинути дослідницькі й ораторські задатки та навички учнів; виховувати патріотичні почуття.

Обладнання: портрет Шевченка, виставка „Кобзарів” Шевченка різних років видання, фотохроніка подій ВВВ, музичне супроводження.

Тип уроку: урок-дослідження.

Епіграф:

Поета слово в бій з собою брали.

Марія Комісарова


ХІД УРОКУ

  1. Організаційна частина

  2. Вступне слово вчителя

Розмірковуючи над безсмертям визначних митців світу, відомий український літературознавець О.І.Білецький писав: „У кожного великого поета не одне життя, а два. Одне – це життя людини, яка реально існувала і творила, життя, обмежене певними хронологічними рамками. Друге – те, яким вона живе в пам´яті нащадків, у сприйманні пізніших читачів, що продовжують нескінченну бесіду зі своїм улюбленим поетом, другом, учителем. Вони шукають у ньому розв´язання своїх важких питань, мають від нього втіху й підтримку, припадають до його творчості, як до цілющого джерела вічно живої води, і джерело це невичерпне”.

Пристрасне слово Т.Шевченка в роки Великої Вітчизняної війни зазвучало з особливою силою, стало нищівною зброєю проти фашизму.

(Музичний фон) Людвиг ван Бетховен „Коріолан”

Микола Бажан на сторінках редагованої ним газети „За Радянську Україну!”, яка виходила для населення тимчасово окупованої території України, в статті „Шевченко – з нами!” 10 березня 1942 року писав, що слово поета звучить, „як заклик до нещадної боротьби з фашистськими гнобителями, як клятва бути незламно вірними своєму народу”. Тому серед книг, що пройшли з воїнами тяжкими фронтовими шляхами, був і „Кобзар” Тараса Шевченка.

Натхненне слово безсмертного Тараса Шевченка у дні вікопомної битви з фашизмом заслужено посіло своє почесне місце і справедливо було прирівняне до багнета.

Отже, проведемо сьогодні урок у формі дослідження з метою з´ясувати, чи можна вважати Шевченка знаковою постаттю для України й українців. Працювати ми будемо у трьох напрямках: історико-аналітичному, текстознавчому, психологічному.


  1. Основна частина уроку.

  • Історико-аналітичний етап уроку

Під час війни з´являються все нові й нові видання творів українського поета. Стотисячним накладом на початку 1942 року в Уфі виходить друком „Кобзар” (редактори-упорядники Максим Рильський і Натан Рибак).

Одночасно „Кобзар” виходить 20-тисячним тиражем у перекладах російською мовою за редакцією М.Рильського і М.Ушакова. Наступного 1943 року в Москві видається „Кобзар” накладом 20 тисяч примірників (упорядкування Ю.Кобилецького). 1944 року таким самим накладом друкується „Кобзар” за редакцією Павла Тичини вже в Києві.

Усього за роки війни твори Шевченка лише окремими книжками видано 14 разів, що склало півмільйона примірників.


Кобзар”, виданий 1942 року в Уфі в серії „Фронт і тил”. Це не „Кобзар” у традиційному розумінні цього слова, до якого ми так звикли: у твердій обкладинці, на білованому папері, що вирізняється високоякісною поліграфійністю, з чудовими кольоровими ілюстраціями. Ні, це великого формату (30 х 21 см) „Кобзар” на сірому газетному папері і з такою ж обкладинкою.

Відразу ж на зовнішньому боці обкладинки портрет Тараса і під ним напис: „Смерть німецьким окупантам!” Під портретом значиться, що видаються вибрані твори поета, і дата: „1942 рік”. На цій же обкладинці з внутрішнього боку її надруковано зміст видання. Першою у змісті стоїть передмова Павла Тичини „Гнів Шевченка”. Далі названо 50 віршів і поем „Кобзаря”.

У передмові привертають увагу Тичинині рядки: „У численних листах червоноармійців (не тільки українців) – в листах, що надходять до Спілки письменників, до наших редакцій, до Академії наук – є одне прохання, що без кінця повторюється, прохання надіслати „Кобзаря” Шевченка на фронт”.

У багатьох листах бійці переднього краю запитували: „Чи вціліла „Захалявна книжечка”? Чи врятовані рукописи Шевченка?”

Вдумайтесь у це, перейняте тривогою питання. Боєць не знав, як складається його особиста доля, чи вціліє він сам у цій найтяжчій із воєн, що чекає на нього завтра, сьогодні, через годину, щомиті, але волів знати про долю Шевченкової спадщини.

Ось що пише гвардієць Григорій Слюсарчук: „За плечима у сумці поряд з сухарями, як символ енвмирущої України, я носив „Кобзар” Шевченка. Його охороняв з гвинтівкою в руках як найцінніший скарб в самих трудних умовах бою.

Зверху на лицевій стороні я (пригадав Ваші слова) зробив напис: „Скільки рік на Україні, а, отже, нема кращої, як Дніпро! Скільки гір по Дніпру, а отже, немає милішої (в Тичини „ріднішої”), як гора Чернеча!”

А одного разу в минулому році, повернувшись з нічної розвідки, я не побачив будинку, де ми залишили свої речі, остався тільки попіл...

І дуже жаль стало мені „Кобзаря”!

Якщо не буде Вам, Павло Григорович, великого затруднення, то дуже прошу вислати мені його, а також Вашу книжку”.

Старше покоління читачів пам´ятає „Кобзар” 1939 року, виданий Академією наук УРСР до 125-річчя від дня народження Тараса Шевченка.

Одному з цих „Кобзарів” судилася незвичайна доля. На внутрішньому боці його обкладинки прочитаємо: „На спомин Павлу Григоровичу Тичині від майора Коваля Давида Арефовича...”

Все, що далі написано в „Кобзарі”, сприймається як хвилююча бувальщина грізних років війни.

Батальйон, яким командував тоді ще капітан Коваль, з важкими боями відходив на схід. У селі Харліївці Попільнянського району Житомирської області він зупинився на короткий перепочинок. До командира підійшов рядовий Петро Гора і сказав: „Фашисти насідають з усіх сторін. Щоб „Кобзар” Тараса Григоровича не потрапив у руки ворогам, я його візьму з собою”.

Бійці відступали до Сталінграда. На привалах, перед боєм командир читав „Кобзаря” воїнам. Бувало, Петро Гора просив: „Прочитайте Шевченка, щоб у серці було більше зла на фашистів!”

У жорстокому бою рядового Петра Гору було вбито. Поховали його на крутій горі біля Волги. Бо Петро просив: „Якщо мене вб´ють, то поховайте біля Волги, щоб було чути, було видно, як ви розіб´єте проклятого фашиста”.

Після цього „Кобзаря” Тарасового зарахували до особового складу батальйону... як живого бійця. Батальйонний комісар під час переклички питав: „Тарас Шевченко є?” У відповідь чулося: „Є!”З Тарасом Шевченко батальйон пройшов від Сталінграда до Балканських гір...


Ветеран Великої Вітчизняної війни Є.І.Іванов з м.Харкова у своєму листі-сповіді пише: „Большое счастье выжить на войне. Может, талисманом был «Кобзарь». Читали мы его в свободные минуты, будучи в Будапеште, Праге, Вене, Румынии и других городах и странах, которые нам пришлось освобождать”.

Ніби ствердженням цих слів є один „Кобзар”, виданий у 1884 році, який знаходиться в Музеї Шевченка на Тарасовій горі. На перший погляд, він нічим не відрізняється від інших дореволюційних видань творів українського поета. Та ця книга має свою зворушливу історію. Її знайшли на грудях вбитого солдата на Пулковських висотах під Ленінградом. На титульній сторінці „Кобзаря” читаємо:

У Вітчизняну війну Прийшов наказ іти в рішучий наступ,

В боях під Ленінградом Щоб знять блокаду з Ленінграда.

На Пулковських висотах Як убитих ховали у братську могилу,

Твого „Кобзаря”, наш батьку Тарасе, На трупі цю книгу взяли.

Радянські війська читали в окопах. Солдатською кров´ю политу,

Навколо сніг, тріщать морози, Як дорогий діамант, обіцяю її шанувать.

Розлютувалася погода. А тих, чиєю кров´ю полита,

Буду добром споминать.

Ленінград, серпень 1943 р.


Хвилюючу історію про „Кобзаря” – вірного супутника воїнів – розповідав Іван Ярош із Сум. Завдавши нищівного удару ворогові під селом Прохорівкою поблизу Бєлгорода, танковий батальйон, який у дивізії був відомий під назвою „Дружба народів” (до його складу входили росіяни, українці, вірмени, молдовани, грузини, казахи, узбеки), пішов на відпочинок. Командир батальйону Синельников, знайомлячи танкістів з бойовим завданням, повідомив, що вони братимуть участь у визволенні української землі, яка була вже неподалік від місця їх перепочинку.

Комбат повідомив також, що командир дивізії наказав вручити примірник „Кобзаря” з дарчим написом тому танковому екіпажу, який першим ступить на українську землю. Водій Микола Пилипенко обережно взяв з рук комбата книжку. Танкісти уважно, наче вперше, вдивлялися в портрет великого митця. Микола журливо глянув на обрій, за яким була рідна земля, і приємним баритоном заспівав:

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива...

І весь батальйон підхопив пісню. Співали всі: українці, росіяни, казахи, вірмени, грузини, молдовани...

Додолу верби гне високі,

Горами хвилю підійма...

(Звучить пісня „Реве та стогне Дніпр широкий”)

У наступному бою комбат Синельников загинув смертю хоробрих. Залитий кров´ю „Кобзар” був переданий танковому екіпажеві Григорія Майбороди, який знищив кулеметні гнізда ворога й гусеницями розчавив протитанкову гармату фашистів. На титульному листі книги рукою Синельникова було записано: „За нашу Радянську Вітчизну. За Кобзаря. Вперед.”

Після кожного бою, згадував Ярош, „Кобзар” в урочистій обстановці вручався танковому екіпажу, який особливо відзначився. Незабаром уся титульна сторінка книги рясніла іменами тих, хто удостоювався цієї нагороди.

Після визволення Черкащини танкісти відвідали могилу Шевченка. „Ми, танкісти з шевченківського танкового батальйону, низько вклонились Тарасові й поклали на його могилу замість вінка залитий кров´ю росіянина Синельникова „Кобзар”, на якому стояли десятки прізвищ – українців, грузинів, вірменів, узбеків. Тут, на могилі Тараса. Ми поклялись помститися ворогові за нашу сплюндровану землю, за великого поета...” – пише І.Ярош.


Тільки наприкінці січня 1844 року після тривалих і виснажливих боїв Шевченківський край був визволений.

Ось газетна інформація про вступ кавалеристів у село Шевченкове, колишню Кирилівку.

В´їхавши в село, козаки спішились. Перед ними постав пам´ятник: Великий Кобзар на повний зріст, у смушевій шапці, в розгорнутому кожусі, з книжкою в лівій руці. Права була простерта вперед, і, здавалося, що поет радіє з приходу козаків і благословляє їх на праведний бій...

Старший козак, ступивши наперед, став на коліна і вклонився Великому Кобзареві. Всі наслідували його приклад. У цьому церемоніалі було щось велике і зворушливе. Підвівшись, козаки трохи постояли і, попрощавшись з великим поетом, сіли на коней і поскакали селом.

Коли ескадрон виїздив з села, до першого вершника підбігла дівчина. Вона подарувала воїнам-визволителям „Кобзар”. Як гадає автор статті, можливо, й не довелося молодому козакові, що скакав попереду, прочитати хоч рядок з подарованого томика, але в ті хвилини „він не думав про це, він скакав уперед, щоб цей томик могли читати мільйони людей, до яких звертався поет”.


Пам´ятали про великого поета під час боїв і партизани.

Колишній командир взводу партизанського загону ім. Дзержинського (з´єднання С.Ф.Маликова) П.Нечипоренко розповідає, як боєць Володимир Пільчук, ідучи на виконання бойового завдання, взяв із собою „Кобзар”. Одного разу партизан потрапив в оточення і відстрілювався з горища. Тоді карателі термітними кулями підпалили хату.

Смерть була невідворотня, і герой згадав про „Кобзар”. Дорогу книгу він заховав у місці, яке мало бути найменш уражене вогнем. Згодом бойові друзі Пільчука знайшли її, обпалену, чудом уцілілу книгу Шевченка, свідка подвигу відважного героя.

Коли на Полтавщині фашисти вішали на людному майдані молоду дівчину-партизанку, вона, прощаючись з життям, звела очі до зеленої тополі й промовила:

Рости, рости, тополенько,

Все вгору та вгору!

(Уривок із балади „Тополя”)



Коли фашисти силою вивозили молодь на фашистську каторгу, із загратованих віконець линула дорога серцю, сповнена зажури дівоча дума:

Зоре моя вечірняя,

Зійди над горою,

Поговорим тихесенько

В неволі з тобою.

То з поневоленим дівочим серцем їхало в теплушках Тарасове слово.

(Звучить пісня „Зоре моя вечірняя...”)

Паша Гавриленко з Харкова взяла із собою найдорожчу книгу – „Кобзар”. Важко було приховати заповітну книгу від есесівців в ешелоні і від наглядачів у бараках.

Шевченківські рядки вселяли в серця дівчат-полонянок надію до рідного дому, збуджували спогади про рідну Батьківщину. Пісня „Тече вода з-під явора”, згадують полонянки, стала своєрідним гімном для всього бараку робітниць патронного заводу. Ен повернулась на Батьківщину власниця „Кобзаря”, мужню дівчину-патріотку німці розстріляли за те, що вона наповнювала патрони піском...

(Звучить пісня „Тече вода з-під явора...”)




Народні автори не раз звертаються до безсмертного Шевченкового „Кобзаря” в роки окупації, переосмислюючи їх відповідно до конкретних обставин боротьби з німецько-фашистськими поневолювачами. Так, серед партизанів у ворожому тилу з´явився вірш „Партизанка Катерина”.

Кохайтеся, чорні брови,

Не з поліцаями,

Бо продажні їхні душі

Просяться до ями.

Та вивезіть фріца-ката

На скотомогильник.

Послухала Катерина

І батька, і неньку:

Взяла зброю партизанську,

В ліс пішла раненько.

Кличе мати вечеряти,

А дочка не чує,

Бо у яру холодному

І днює й ночує.

........................................................

У Катрусі на кашкеті

Червона стрічка –

Хай потече кров ворожа,

Ніби брудна річка.

Таких партизанських переспівів Шевченківських творів невідомих авторів особливо багато з´явилося на Чернігівщині. Немало з них належить учителеві Мельніківської школи Зінченкові, який загинув у фашистській катівні.

Гнів і ненависть Тараса Шевченка до ворогів кликала наших людей на священну помсту, нещадну боротьбу з фашистськими поневолювачами. Як на передовій лінії фронту, так і у ворожому тилу в ім´я трудової людини поет роголошував, маючи на увазі гітлерівських агресорів:

...Убий!

Бог не покарає!

Люди не осудять.






















  • Психолого-аналітичний і текстознавчий напрямок роботи

Зброєю і порадою, піснею і мрією під час ВВВ був Шевченків „Кобзар”.

Які ж саме рядки великого поета ставали психологічним поштовхом до боротьби багатьох наших співвітчизників? На це питання ми відповімо на цьому етапі уроку.


Кость Герасименко „З фронтового блокнота”

До світанку ревли гармати,

А коли зайнялася зоря,

Захотілося перечитати

Нам улюбленого „Кобзаря”.

На війні не буває часу

Для сердечних, для ніжних слів,

Але серце й любов Тараса

Відчуваєш крізь бурю днів.

Прочитаєш – і стануть сниться

Жито, поле, густий курай,

Каламуть березнева, птиці,

Що вертаються в рідний край.

Краю рідний, не зовсім гоже

Нам про тихі стежки співать,

Але мрією ти ворожиш,

Від якої не можна спать.

Тільки б бачить тебе і слухать,

Йти б до тебе крізь бурю й сніг,

Де обніжками в завірюху

Вічний слід Кобзаря проліг.

Тільки б знати, що тут, над тином,

Вишня рідна колись зросла,

Що Шевченкова Катерина

Тут кудись невідомо йшла.

Та обняти б струнку тополю

І сказати, що кожен з нас

Мав і має священну волю,

Для якої страждав Тарас.

Краю рідний, хоч вітром синім

Нам дмухни із далеких меж,

Ти під німцем не зігнеш спину,

Ти в крові і в грозі встаєш!

Чорний крук на розпутті кряче,

Оживає Холодний Яр,

Із концтабору йде незрячий,

Непокірний, грізний Кобзар.

Він заходить у кожну хату,

Він від нас роздає листи:

Бийте ворога-супостата,

Підривайте, громіть мости!

І об землю гримлять кайдани,

І палає в пожежах путь,

З смолоскипами партизани

Нам назустріч побідно йдуть.

Б´ють гармати, палає небо...

Краю рідний, вишневий край,

З „Кобзарем” я іду до тебе

Словом рідним, простим. Чекай!





Відкриємо сторінку фронтового „Кобзаря” 1943 року, з якої розпочинаються самі вірші. Вірш, який відкриває весь цикл, має назву „Причинна”.

Реве та стогне Дніпр широкий, Ще треті півні не співали,

Сердитий вітер завива, Ніхто ніде не гомонів,

Додолу верби гне високі, Сичі в гаю перекликались,

Горами хвилю підійма. Та ясен раз у раз скрипів.

І блідий місяць на ту пору

Із хмари де-де виглядав,

Неначе човен в синім морі,

То виринав, то потопав.

Прочитав воїн ці рядки, й пригадалася йому рідна домівка, яка на нього чекала. А попереду був рідний Дніпро, який кликав на допомогу.


А потім вірш „Думи мої, думи мої...”, - проте вже пролунала команда: „Підйом, вперед руш!”:

За карії оченята,

За чорнії брови

Серце рвалося, сміялось,

Виливало мову,

Виливало, як уміло,

За темнії ночі,

За вишневий сад зелений,

За ласки дівочі...

За степи та за могили,

Що на Україні...



Зупинились на відпочинок, відкрив воїн сторінку „Кобзаря” і прочитав: „Катерина” (Василию Андреевичу Жуковскому на память 22 апреля 1838 года). Прочитав воїн одне лише слово – Катерина, а перед очима постала його рідна Катерина, Галина, Василина...

І неначе бачить:

Не журиться Катерина –

Вмиється сльозою,

Візьме відра, опівночі

Піде за водою,

Щоб вороги не бачили;

Прийде до криниці,

Стане собі під калину,

Заспіває Гриця.

Виспівує, вимовляє,

Аж калина плаче,

Вернулася – і раденька,

Що ніхто не бачив.

Не журиться Катерина

І гадки не має –

У новенькій хустиночці

В вікно виглядає.

Виглядає Катерина...

Він вірив, що вона його чекає. Але було лише 22 квітня 1943 року, і до зустрічі залишалося ще багато днів.


А тепер „Думка”. І линув воїн думками до рідної домівки:

Чого серце, як голубка,

День і ніч воркує;

Ніхто його не питає,

Не знає, не чує.


На фронті настав невеличкий перепочинок, і почав солдат читати поему „Гайдамаки”.

Гомоніла Україна,

Довго гомоніла.

Довго, довго кров степами

Текла, червоніла.

І день, і ніч ґвалт, гармати;

Земля стогне, гнеться;

Сумно, страшно, а згадаєш –

Серце усміхнеться.


А попереду був Дніпро:

Ой Дніпре мій, Дніпре,

широкий та дужий!

Багато ти, батьку, у море носив

Козацької крові: ще понесеш, друже!

Червонив ти синє, та не напоїв;

А сю ніч уп´єшся. Пекельнеє свято

По всій Україні сю ніч зареве...


До Перемоги залишалося два роки... А попереду починалася велика битва за визволення рідної української землі.

5 липня 1943 року почалася Курська битва, яка через місяць закінчилась розгромом німецьких військ. Контрнаступ Червоної Армії на орловському і бєлгородському напрямах переріс у загальний стратегічний наступ, який розгортався на широкому фронті – від Великих Лук до Чорного моря. В його ході планувалося визволити від ворога всю Лівобережну Україну, форсувати Дніпро й захопити на його правому березі стратегічні плацдарми.

Ворог оцінював Дніпро як серйозну перепону для військ. Могутня ріка, яка поступалась тільки Волзі і Дунаю, широка й глибока, прикрита з високого берега артилерією і стрілецьким озброєнням, справді ставала серйозним бастіоном. У серпні-вересні 1943 року розпочалась операція щодо визволення України. Разом з бійцями активну участь у цій операції брали бійці – „Кобзарі”.

Доля книжки, як зазначив Павло Тичина, не однакова. І це ми бачимо на прикладі розповсюдження „Кобзаря” Тараса Шевченка, який відразу після виходу його у світ був розібраний мільйонами рук, притулений до сердець, а потім, десятки разів перевиданий і доповнений, пішов у світ між люди.

Мільйони бійців не дожили до Перемоги. І ми схиляємо голови над їхніми могилами... (Хвилина мовчання)

Ми також віддаємо шану тим живим, які все-таки дочекалися цього свята.















І на завершення – вірш Ганни Світличної „В музеї”:

І ржею вкритий, кулею пробитий

Маленький томик „Кобзаря” розкритий.

А навкруги знамен багрець яскравий,

І він – як свідок доблесті і слави.

Я перед ним стою в задумі строго,

І знов дивлюся, мовчазна, на нього,

І знову чую сторінок потертих

Дихання. Кров´ю споєне і смертю.

Я бачу дні, що з полум´я вставали,

Важких доріг засніжені привали,

Це там, в окопі, наш боєць-хлопчина

Клав „Кобзаря” врочисто на коліна.

Змовкали друзі. Й гордо перед боєм

Злітало слово іскрою палкою,

Як сурми клич, як смолоскип урочий.

„Борітесь!” – птахом линуло крізь ночі.

Отак і впали десь у полі зритім,

Удвох одною кулею пробиті...

Тепер стоїть „Кобзар” цей у музеї.

Залиті кров´ю ямби і хореї.

Та словом гордим, думкою палкою

Він, як солдат, готовий знов до бою.



МИ ЧУЄМО ТЕБЕ, КОБЗАРЮ, КРІЗЬ СТОЛІТТЯ.



4. Підсумок уроку

Шевченкове слово... Воно рідне й мінливе, як людське життя. У ньому правда, і добро, і краса. Та треба вміти їх у слові віднайти й осягнути. Тож припадаймо до поезії Шевченка, як спраглий до криниці, бо вона невичерпна.

Свою Україну любіть,

Любіть її... Во время люте,

В остатню тяжкую минуту.

За неї Господа моліть.















  1. Домашнє завдання

Твір-роздум „Чи вважаю я Шевченка знаковою постаттю для України й українців?”









Подайте заявку сейчас на любой интересующий Вас курс переподготовки, чтобы получить диплом со скидкой 50% уже осенью 2017 года.


Выберите специальность, которую Вы хотите получить:

Обучение проходит дистанционно на сайте проекта "Инфоурок".
По итогам обучения слушателям выдаются печатные дипломы установленного образца.

ПЕРЕЙТИ В КАТАЛОГ КУРСОВ

Автор
Дата добавления 25.07.2016
Раздел Украинский язык
Подраздел Конспекты
Просмотров168
Номер материала ДБ-147025
Получить свидетельство о публикации
Похожие материалы

Включите уведомления прямо сейчас и мы сразу сообщим Вам о важных новостях. Не волнуйтесь, мы будем отправлять только самое главное.
Специальное предложение
Вверх