Вчитель Я!

Ось цим званнЯм горджуся,

И як святиню скарб свій бережу.

Собі тихенько в скруту посміхнуся,

Якщо надасть мені чимало куражу.

З добром і світлим почуттям

Я прагну шлях пройти.

Своїм досвідченим життям

Вершини досягти

Вчитель Я!

Безсоння, творчі муки,

І дитячі очі пустотливі,

Хочу я, і прагну я до злуки,

Бо мої бажання так правдиві.

Я заходжу в клас , и я хвилююсь.

Скільки років, а душа тремтить,

Але знову , в котре же милуюсь,

Це моя найкраща і солодка мить!

"Вчитель Ви !

Сурмач, Порадник-мудрий",-

Це сказали ЗЕрнятка мої.

Погляд їх допитливий і чудний

Зачаровує , як співом солов’ї.

Ось тому я впевнено на диво

В Морі Знань і в штиль, і шторм пливу.

І Святиню мудрості дбайливо

Я в надійні руки віддаю.

Дівчина Юнка, трохи розгублена, схвильована, стурбовано говорить:

- Сьогодні у мене радісний, щасливий день! Я закінчила школу, попереду -

моє незнайоме Майбутнє. Я хвилююся: скільки невідомого і незвичайного я

зустріну на своєму шляху. Як складеться моє життя?

Роздивляється по сторонах і бачить в куточку маленьку дівчинку, яка грається ляльками.

- Ой, яка маленька гарненька дівчинка – краплинка. Як тебе звати, малечо?

- Я? Я твоє Дитинство! Хиба ти забулася, як гралася ляльками, була

слухняною донечкою, веселою подружкою, сонячним промінчиком?

- Ні, моє щасливе Дитинство! Я про це ніколи не забуду! Ти моя казкова

Країна найпотаємніших мрій, сподівань, надій! Я любила ходити в

дитячий садок, а потім в школу. Мені подобалось вчитися читати і

писати, рахувати і співати. Я була такою закоханою в своє шкільне

життя. А сьогодні мені трішечки сумно

- Чому?

- Сьогодні закінчилося моє Дитинство і розпочинається моє доросле життя.

- А як звати твоє доросле життя?

- Юність!

- Я бачу тебе це подобається. Але чому ж ти сумуєш?

- Я заздрю тобі, маленька дівчинко. Ти живеш в Країні мого Дитинства,

незабаром станеш Юнкою, але я ніколи вже не буду маленькою

дівчинкою!

- Не сумуй, давай разом помріємо.

- Давай! Дивись, моя люба дівчинко-краплинко. Бачиш Зоряне Небо?

Юність дивіться на нього і розповідає про свої мрії.

- Ну-мо , люба дівчинко, давай знайдемо саму велику зірку.

- А для чого її шукати.

- Я хочу загадати, щоб здійснилися мої найпотаємніші мрії.

- Юнко, а що таке Мрія?

- Мрія? Мрії? Це мої бажання.

- Не розумію, поясни!

- Ну , наприклад, яке у тебе велике бажання?

- Я хочу мати красиву велику ляльку , а ще, щоб вона зі мною говорила і вміла танцювати, і співати.

- Не хвилюйся моя, маленька! Це бажання обов’язково у тебе здійсниться .

Таку ляльку, красиву і велику, можна придбати в супермаркеті

А потім буде і така , яка з тобою буде розмовлятиме, співатиме тобі

пісень, танцюватиме з тобою. Тільки треба почекати, треба вирости!

А ще чого Ви бажаєте, маленька панянко?

- Я хочу бути артисткою.

- Ти вже артистка! Дивись , скільки в залі людей , ти перед ними виступаєш, і всі тебе уважно слухають . Їм подобається!

Вже закінчилися Ваші бажання, моє дороге Дитинство?

- Ні, ще я хочу смачненьку, ш о к о л а д к у, Тільки негайно, терміново! ( топає ногою).

- Немає питань, моя люба! Зараз, тільки попросимо Добру Фею із моєї Країни Дитинства .

Юнка плескає в долоні, з’являється Добра Фея і дає дівчинці шоколадку.

- А знаєш, малечо, ще я хочу буду щасливою!

- А що таке Щастя?

- Щастя – це коли тебе люблять, поруч мама і тата, любі сестрички. А ще

мирне небо над головою, спокій в душі і посмішка на обличчях твоїх

друзів. І ще я хочу любити, бути коханою.

- Юносте, а що таке Любов?

- А це пояснити неможливо. Любов треба відчувати душею і серцем?

Якщо ти бажаєш дуже сильно когось побачити, обняти і поцілувати – це і буде Любов.

Дитинство тре свої очки. Воно втомилося і хоче спати.

- Ти вже втомилася, моя люба дівчинко!?

- Так, але я так хочу тебе обняти і поцілувати.

Цілуються, потім Юність бере Дитинство за ручку, разом повертаються і

уходять. Але їх шляхи розходяться. Дитинство уходить в свою Країну.

Юність махає їй рукою.

- Прощавай, моя золота пора , перша сходинка мого життєвого шляху , ти

моя найдорожча щаслива мить. Дивись свої казкові сни. У тебе попереду

ще довгий шлях до Юнацтва. А мені пора, мене кличе моє Майбутнє…

Я люблю ...

Я Россию всем сердцем люблю, Колыбельную пела мне мама, Воплощая в словах вековую мечту, Русской песней для дочери счастья желала. Небо синие, зори туманные И дожди грозовые весной Прогоняли тоску, злые дни окаянные, Берегли мой душевный покой. Тільки серце чомусь так бентежиться, Чую предків своїх голоси. Дід мій, баба і батько здається Розмовляють зі мною вночі. Чую мову ласкаву і лагідну, Ніби спів солов’я у гаю. Я її, моїм думам підвласну, Чарівну мою мову люблю. Я люблю слово русское – вольное За размах, красоту и простор, За упрямство дерзкое, знойное И душевный с тобой разговор. Мне малиновый звон душу лечит, И кукушка пророчит года. Как мне хочется радостной встречи, Чтоб сливались для счастья сердца. Я чекаю світанки з росою, Благодатних на землю дощів, Обвінчаю тумани з красою І почую співи хрущів. Я кохаю весну України, І квітучі її поля, Мене осінь вдягає в краплини Золотого свого вбрання. Я люблю свою долю, пишаюся - Мені Ненька коріння дала. Но и с Матерью не прощаюсь я, Мне она дорога навсегда. Я люблю свою вроду, початок, Во мне столько задора, тепла. Я поставлю в кінці кілька крапок… Пожелаю всем мира, добра.

Я так хочу скорей услышать,

В ближайший утренний рассвет

Простую фразу без излишеств -

Войны на Украине больше нет.

Совельев Вадим

"Я так хочу скорей услышать,

В ближайший утренний рассвет

Простую фразу без излишеств -

Войны на Украине нет".

И знать, что утром всходит солнце,

За облака летят мечты,

И свет горит в моем оконце,

И снятся радужные сны.

Здесь вербы над водою тихо

Склонились ветвями к пруду.

Хвостом плеснула рыба лихо,

В ночи нарушив тишину.

А на полях цветет гречиха,

Курлычат в небе журавли,

И шьет кудесница – портниха

Наряды для большой любви.

Я так хочу услышать песню,

Ту,что несется прямо вверх,

И вместе с нею к поднебесью

Молитву отпущу для всех.

И вдруг услышу утешенье

В ближайший утренний рассвет:

«Твое исполнено прощенье,

«Войны на Украине нет!»

Мой полпред

Я живу ни в аду, ни в раю. Я хожу по земле нашей грешной. Каждый миг я мгновенья ловлю Дорогой нашей памяти, вечной. Солнцу радуюсь и весне, Щедрой осени кланяюсь в пояс. С бабьим летом прощалась уже, А зиме я скажу в полный голос: "Ты, подруга, ко мне не спеши И меня не старайся завьюжить. Я хочу ещё тишины, Вальс осенний мне голову кружит. Я ему не могу отказать И, смущаясь, в волненьи жду встречи: "Ты, любезный мой друг, как сказать, Ты единственный мой на свете. Может быть через тысячу лет, Я на землю взойду зорькой ранней. А пока, ты кружи , мой полпред. Нет роднее тебя и желанней"

Макс

Его нашли побитым, изможденным, Он не дышал почти и не скулил. И видно - был домашним. Кому так вдруг не угодил? Рожденный кем? И как иначе? Был вскормлен теплым молоком. И с чьей, неведомой подачи, На дачи был заброшен он? Он, пес, голодный и усталый Не мог себя представить нам. Судьбой, обиженный и шалый, Стал мстить «неведомым врагам». Детей кусал, вселял тревогу, Проходу взрослым не давал, Как будто всю обиду, злобу На беззащитных вымещал За то, что сам был так жестоко Наказан - шла о нем молва. Со злостью, с болью, одиноко Он защищал свои права. Но отогрела пса забота, Похлебка, нежные слова… И понял он - его работа Здесь кстати, и она нужна. И мудростью своей собачьей Стал понимать кого любить. И стало для него удачей Хозяйке милой послужить. Теперь уже не лаял злостно, С детьми «беседу» молча вел. Юлил хвостом и очень просто Нес честно свой ночной дозор. Но в чьём – то сердце злость закралась, Мешал собачий громкий лай. Винтовка с плеч чужих сорвалась… Не стало Макса… друг, прощай!

О, душа, твои дороги странны...»

(Поль Лани)

Я живу уже тысячу лет…

И не знаю о том, и не ведаю,

Как играл на земле мой кларнет,

И за кем я еще последую?

А быть может валторна моя,

Благородную суть издавая,

Вспоминает бивни слона

И грустит о прошлом, страдая.

Иногда слышу музыку скрипки,

Королеву оркестра, поверь!

Как поет она! Нежность улыбки

Вижу в душах уставших людей.

Кем еще я иду по дороге?

Кто мне дорог? Флейта, фагот?

В этом длинном житейском потоке

Я б хотела достигнуть высот.

Время уходит, жаль...

Закончи строчку автора

Вариант 1.

Видит Бог, я ждала, я молила

Время тает и мчится вдаль...

Я гордыню в тебе не сломила

И тебя и любовь очень жаль...

Пусть ваш вариант будет

следующим номером, укажите

свою фамилию!

Наталья Светлячок

Мой вариант, и он следующий...

Я ищу тебя в этом свете,

Дует в спину холодный ветер.

Мне закрыла лицо вуаль,

Я не вижу тебя, очень жаль...

Я иду по мирским дорогам,

Я плыву по волнам-тревогам,

Я смотрю в голубую даль,

Но не вижу тебя, очень жаль…

Я спросила промозглый дождь,

И в ответ - словно в тело гвоздь:

"За туманом "Святой Грааль",

Не найти его, очень жаль»…

И колышется в поле ковыль,

Сладкой горечью пахнет полынь.

Обнимает меня печаль,

Я любовь потеряла, жаль…

Одиночество мне подруга,

Снег несет над землей злая вьюга.

Мое сердце - тонкий хрусталь.

В свете солнца - мольба, очень жаль…

Зябко, холодно и тоскливо.

Ты ушел от меня красиво.

Я закуталась в теплую шаль.

Не вернуть мне любовь свою, жаль"…

Надежда Беленко

Ищу солдата много лет… Его искала моя мама. Погас ее уже рассвет, Не рассказав о смерти брата. Никто не скажет, где могила, Лишь только «без вести» - слова. И бабушка моя молила, Сыночка с фронта все ждала. А он в далеком сорок первом Ушел на фронт и сразу в бой. Фашист зверел и каждым нервом Солдат гордился, что живой! Но пуля долго не дремала… И может быть догнала смерть, А может в плен война угнала, Чтобы запутать жизни след? …Ищу солдата много лет, Ведь похоронку не прислали, А на стене его портрет… «Он без вести пропал», - сказали…

Опять чешу на каблуках,

По льду и утренней пороше!

Блин...Жесть!!

А вы хотели как?!

А вдруг Судьба...а я в калошах!

Лидия Романова-Жуковец

Жемчужные мысли

Совсем одета не по моде,

Гуляю по плохой погоде.

Бреду в калошах наугад.

Навстречу ветер, дождь и град.

Продрогла, зубы так стучат,

Что могут вызвать снегопад.

В сосульки слезы превратились,

Душа и сердце с ритма сбились.

А я вперед – ни зги не видно,

Противно,больно и обидно.

И вдруг Судьба из подворотни,

Я вдруг затихла, стихли вопли.

Она мне руку подала,

Калоши с ног моих сняла.

Поставила на каблуки,

Прижала с трепетом к груди.

Потом меня с собой взяла,

Неспешно в храм любви ввела.

Теперь я при любой погоде,

Одета по последней моде!

PS. И Золушка башмак теряла,

А Доля все же разыскала.

Калоша может быть и не простой,

Коль дружит с рыбкой золотой!

Я просто рифмую голос души

Оксана Кряквина

Я не поэт, не пишу я стихи,

"Просто рифмую голос души.»

Вот они перлы – жемчужные зерна,

Звуки духовного чудного горна.

Этот сигнальный приятный рожок

Мой настоящий поэт и дружок.

Он мне диктует творенья свои,

Я их рифмую как голос души.

Грустная песня и радость стиха

Сердце волнуют поэта – певца.

В небе осеннем летят журавли,

Песню слагают о верной любви.

Слышу я звуки, ловлю их душой

И проникаюсь вселенской тоской.

В лес захожу, слышу трель соловья -

Радостью полнится наша Земля.

Я не поэт, не пишу я стихи,

"Просто рифмую голос души.»

Звуки волшебные мне так близки

Слушать могу их до самой зари.

Они с высоты ко мне прилетают,

И на поэзию слов вдохновляют.

Їх звали Роман і Марина.

Вони пішли з життя раптово...

Миттю зірками на небо взлетіли,

Запалили вогонь в душі.

Сяйвом Вічності опалили

І погасли раптово у млі.

Мабуть десь на Землі сталось лихо -

Жах і полум‘я у ночі…

Дві душі поєдналися тихо,

Що яскраво світились в житті.

Мрії, подих, надії, кохання…

Так буяла в квітах весна!

І летіло назустріч бажання,

Поспішало з‘єднати серця.

Відпускало кохання на волю,

Надихало на довге життя,

Дарувало надію на долю,

Ніжність, ласку, любов, почуття.

І п‘янким поцілунком в обіймах

Мрія прагнула множити рід

В дітях, внуках і правнуках навіть,

Щоб раділи бабуся і дід.

Поєднались і дійсно навіки...

Знову в небі сяють зірки.

Зірка «РомАнус» і зірка «МарИнус»-

Шлях до Вічності від Землі.

Шлях далекий, він думкою стежить.

Як збагнути ту височінь?

Погляд рідного серця бентежить:

«Пам‘ять нас назавжди не покинь!»

У ві сні ми вас бачимо часто,

В співах чуємо чарівних.

І дощем поливайте нас рясно,

Заспокойте рідних своїх.

Шумом хвилі прибою морського,

І романтикою небуття.

Доторкніться життя мирського

Щоб сердець наших чути биття.

Вона жила, любила і мріяла,

але життя раптово обірвалося...

Марина, «Маринус» - iм’я незвичайне.

Море без меж, таємниця глибин.

Хвилюєш, бентежиш i раптом зникаєш –

Лiд, полум’я, разом - вiдлив i прилив.

Лилєя – красою розкiшна царiвна,

Як сонце багрове за море ідеш.

Зеленою хвилею котиш спокiйно,

А потім раптово на гребень встаєш

I падаєш шумно, і ярко, i бурно,

Всю волю свою концентруєш в собі.

I шармом чаруєш красиво, лазурно,

Приборкуєш сили стихії морські.

Марина – чарівна, надійна, спокійна,

Розумна, смілива, чутлива, сама

Ідеш по життю досконала і вірна

І раптом зникаєш в своє забуття.

Ось тільки забути тебе не можливо,

Твій погляд, твій голос, чарівну красу.

Збагнути душі таємницю важливо,

Важливо пізнати твою глибину.

О ту глибину, звідки черпала сили,

Емоцій яскравість, надію живу,

Але не хотіла прийняти реальність,

О ту незбагненну, о ту непросту.

І раптом вночі ми чуємо голос,

Далекій, знайомий і дуже близький.

Він лине до нас і чарує як лотос

Бентежить, хвилює, такий дорогий:

«А ви не хвилюйтесь за мене, не плачте.

Вам раджу радіти, любити , творить.

Не зичте мені ви ні суму, ні жалю,

Я вас пам’ятаю і буду любить.

Життя - воно є, воно вічне і буде,

А тільки мене з вами просто нема.

Я – просто Марина, я моря – стихія

Я сріблом блищу вам, я – піна морська.

Вам сонечко світить, теплом зігріває.

Я зичу вам променя ясного світ,

Послухайте голос морського прибою,

Я хвилею тихою шлю вам привіт.

PS.

Марина - від латинського: "маринус", що означає морський

У ранніх християн лотос вважався квіткою Світла, яка символізувала

Трійцю і Христа. Також лотос був траурною квіткою у греків, римлян і

перших християн.

У К Р А Ї Н А

Я із попелу,

Я із мороку

Піднімаюся до зірок.

Не забути мені злого ворога,

Біль дротяних, колючих гілок.

Батогами знесилена, змучена –

Я похована в Бабий Яр.

Жахом, злобою лютою змучена,

Я сховала в собі плач і жаль.

Я знесилена,

Я замучена…

Ні, не вбита, не скорена, ні!

Піднялася з коліна і вижила,

Бачу промінь сонця і синь

Молодою, красивою, ніжною

Я на світ народилася знов!

Хочу бути коханою, милою,

Хвилювати молоді кров.

Я здолаю лютого ворога,

І надіну вінчальний вінок…

Я із попелу,

Я із мороку

Піднімаюся до зірок!

РS.

Тема твору - війна 1941-1945 років.

Прошу не співсталяти з подіями сьогодення.

Зажгу свечу

Зажгу свечу и посмотрю на пламя,

В ней тайну боли я свою храню.

Когда осколками смертельно раня,

Пытаются проникнуть к бытию.

Не ковыряйтесь, люди, в чужих бедах,

Зачем вам грешная душа?

Ведь только боль в простых беседах

С сердец уходит навсегда.

Лечите словом, добрым взглядом,

Улыбкой милой на устах.

И в миг печали будьте рядом,

Когда слеза блестит в глазах.

Ищите доброе начало

И истину в своей любви.

Чтоб солнце вечно нам сияло

И отблеск утренней зари.

Зажгу свечу и посмотрю на пламя.

Оно надежду мне вселяет в доброту.

И хоть осколками смертельно раня,

Дают мне жить и видеть красоту.

Українське слово

Українське слово – промінь сонця, Хліб жаданий, спрага до життя, Це бузок квітучий у віконця І калини кущ біля ставка. Це любов до рідної матусі. І казкова пісня солов‘я, Це чарівна посмішка бабусі, Заповіт старого дідуся. Українське слово – житній колос І ковток джерельної води. Це могутній, вільний, незабутній голос, Це історії важки шляхи. Українське слово- це ромашка біла, І волошка синя польова, Це дитинства колискова мрія І щасливі молоді літа. Українське слово – моя доля, Борона і подих ранньої весни, Це дубів могутніх тиха мова, Зірка незвичайної краси. Українське слово – символ слави. Це ознака нашої Держави.