Учитель... це професія. Ні, швидше – спосіб життя. Між словом учитель і її долею я ставлю знак рівняння.
Ще, мабуть, із десяти років мріяла вона стати вчителем. Ще тоді коли на канікули ми всі зїзжались до бабусі і вона була „вчителькою” для своїх двоюрідних сестер і братів , яким важко давались математика й письмо. Особливо подобалося в усіх цих спробах „учителювання” можливість допомогти тому, хто чогось не знає чи не вміє робити.
Тому й був педагогічний інститут. Сьогодення – учителювання в Корюківській гімназії. Ідучи на урок, Лариса Леонідівна розуміє, що це не просто передача інформації від учителя до учня, а чарівне дійство, у якому вона – помічник у здобутті знань, умінь, навичок. І чим цікавішим вийде дійство, тим кращим буде результат. Для цього намагається наблизити навчальний матеріал до життєвого досвіду своїх учнів, показати їм приклад із власного життя. Привчає своїх вихованців бути творчими особистостями, які вміють довести до кінця розпочату справу.
Прагнучи бути активною і користуючись гаслом про те, що життя – це рух, націлює на таку позицію своїх учнів. Велика працездатність, наполегливість у досягненні поставленої мети – ось ті особистісні риси, які допомагають їй бути успішною і зробити такими тих, кого навчає і виховує. Будучи реалісткою, розуміє, що не до кожного дитячого серця спроможна достукатися. Але це ніколи не зупиняє її, бо завжди є ті, кому вона потрібна, кому потрібен її досвід. А заради такого треба жити й творити!

Учитель... це професія. Ні, швидше – спосіб життя. Між словом учитель і її долею я ставлю знак рівняння. Ще, мабуть, із десяти років мріяла вона стати вчителем. Ще тоді коли на канікули ми всі зї...