Добавить материал и получить бесплатное свидетельство о публикации в СМИ
Эл. №ФС77-60625 от 20.01.2015
Инфоурок / Украинский язык / Другие методич. материалы / Збірка прозових творів учасників І етапу обласного літературного конкурсу „Проба пера.” Частина І.(Сумський районний БДЮ).
ВНИМАНИЮ ВСЕХ УЧИТЕЛЕЙ: согласно Федеральному закону № 313-ФЗ все педагоги должны пройти обучение навыкам оказания первой помощи.

Дистанционный курс "Оказание первой помощи детям и взрослым" от проекта "Инфоурок" даёт Вам возможность привести свои знания в соответствие с требованиями закона и получить удостоверение о повышении квалификации установленного образца (180 часов). Начало обучения новой группы: 26 апреля.

Подать заявку на курс
  • Украинский язык

Збірка прозових творів учасників І етапу обласного літературного конкурсу „Проба пера.” Частина І.(Сумський районний БДЮ).

библиотека
материалов

Сумський районний Будинок дітей та юнацтваhello_html_1260dc21.png

Сумської районної ради Сумської області





Збірка

прозових творів учасників

І етапу обласного

літературного конкурсу

Проба пера”

hello_html_m5fb8a6b3.jpg




2016



Зміст


1. Маленький братик. 2

2. Мурочка. 3

3. Моя найзаповітніша мрія. 4

4. Країна Доброти.  5

5. П’ятниця 13. 6

6. Я хочу танцювати. 9

7. Яблуко примирення. 13

8. Дружній потиск руки. 15

9. Зошит і чернетка. 16

10. Маленькі клубочки. 17

11. Нитка життя. 18

12. Книжка. 20

13. Чарівна паличка. 21

14. Новели за спогадами рідних. 22

15. Три моменти зими. 26

16. Триптих Живеш...Живем...Живіть! 28

17. Поцілунки весни. 30

18. Спалахи літа. 31

19. Чи можливе щастя в сьогоднішній Україні? 33

20. Кохання. 36

21. Тричі мені являлася любов. 39












Іванова Катерина Володимирівна

Северинівська ЗОШ І-ІІІ ст. Сумської районної ради Сумської області

3 клас

Маленький братик

В одному невеличкому українському селі жила собі дівчинка Катруся разом із мамою, татом та старшою сестричкою Сніжанкою.

Старша сестричка дуже любила Катрусю, жаліла її, доглядала за нею, називала маленькою принцесою.

Одного разу тато відвіз маму в місто, а через декілька днів привіз її додому з маленьким хлопчиком на руках. Катруся зрозуміла, що в неї з`явився братик і дуже зраділа цій події.

Увечері вся родина зібралася біля маленького хлопчика і стала обирати йому ім`я. Катруся слухала уважно, а потім почала бурхливо плескати в долоні і промовляти: "Коль-Коль, Коль-Коль". Усі дуже здивувалися і зраділи її поведінці, бо це були перші слова маленької принцеси. Хлопчика назвали Миколкою, а між собою - Коля.

З того часу Катруся допомагала мамі доглядати за своїм молодшим братиком, який став для неї найкращим другом.

hello_html_m30160502.jpg

Мурочка

Кошенятко свій клубочок
Закотило у куточок.
І у кошику воно, cпить давно.

Мурочка. Так звати нашу кішечку. Вона дуже розумна.

Якось ми поїхали в гості до бабусі й дідуся, а коли повернулися назад, то побачили, що Мурочка в сараї на горищі народила кошенятко. Щоб воно не замерзло, тато переніс його з Мурочкою в кухню. Ми з братиком Миколкою поклали їх обох у кошик і вкрили теплою ковдрою.

Але Мурочці така ідея не сподобалася. Вона забрала своє маленьке пухнасте кошеня з кухні, перенесла його спочатку на наше з братиком ліжко, а потім - на підлогу. Звичайно, ми не були проти такого знахабнілого сусідства.

З того часу Мурочка і її грайливий синочок Пушок стали жити з нами в одній кімнаті. Кошеня зростало і кожного разу дивувало нас своїми вишуканими манерами та шляхетними вчинками. Воно постійно вмивалося, ніби кликало гостей на поріг, щоб розважитися та погратися з ким-небудь.

А вночі, коли всі лягали спати, котики вмощувалися зручненько на нашому ліжку й лагідно муркотіли на вушко, начебто співали колискові пісні, щоб нам із Миколкою краще було засинати.

Які ж тільки мудрі ці тваринки!

hello_html_m1f5b221d.jpg

Моя найзаповітніша мрія

У кожної дитини існує своя заповітна мрія. У мене вона також є. Найбільше хотілося б навчитися ходити без палиці і постійної підтримки дорослих.

Іноді, коли я залишаюся наодинці, то заплющую очі і починаю мріяти про те, як виступаю на великій сцені, граю у хокей чи футбол, танцюю на льоду, бігаю з дітлахами на подвір`ї... Але як тільки мої оченята відкриваються, то все це зникає.

Я розумію, що для того, щоб здійснилися бажання, мені необхідно наполегливо тренуватися, регулярно робити комплексні вправи, розходжуватися для укріплення м`язів на ногах, докладати неймовірних зусиль для отримання гарного й прогресивного результату.

Заради цього я готова працювати над собою до сьомого поту, тому й роблю різні виснажливі фізичні вправи, як тільки з`являється вільний час.

То ж буду й надалі дуже багато тренуватися й досягну своєї мети, бо вірю в те, що скоро зможу сама ходити, ще й затанцюю на сцені.

Я подолаю всі перешкоди, ніколи не здамся і не відмовлюся від здійснення своєї найзаповітнішої в житті мрії!


hello_html_m7cdc557d.jpghello_html_m1353624f.jpg




Країна Доброти

Колись дуже давно існувала країна Доброти, у якій жили чемні люди. Вони поважали один одного, були привітними, чесними, відвертими й вихованими.

Одного разу в цю країну потрапив сторонній чоловік. Він виявився злою, невихованою людиною, бо постійно з усіма сперечався та нікого не поважав. І чим більше він сварився, тим швидше старів і хворів.

Коли цей чоловік потрапив у країну Доброти, то почав усіх лаяти, ображати, бити... Жителі злякалися незнайомця та розбіглися хто куди.

І тут уперше за весь час чоловік залишився сам - самісінький. Тоді йому стало сумно, бо ні з ким було ані поговорити, ані посперечатися. Цілий тиждень він посилав прокльони і бурмотів на весь білий світ. Але раптом зрозумів, що в усьому винен сам.

Вийшов на подвір`я і почав у людей просити вибачення за свою поведінку.

Вони його, звісно, пробачили та сказали: « Стався до людей так, як хочеш, щоб вони ставилися до тебе!»


hello_html_m54ef89a9.jpg

Смирнова Єлизавета Євгенівна

Великочернеччинська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів

Сумської районної ради Сумської області

7-Б клас


П'ЯТНИЦЯ 13

Хто з вас не знає мишей? Звичайно, рідко кому до вподоби сусідство з гризунами. Але живуть вони, напевно, чи не в кожному домі. Подобається це нам чи ні – їх мало цікавить. Може, ми їх теж не завжди влаштовуємо…

Одного звичайного лютневого дня… Хоча ні… Зачекайте. Це… Це була п'ятниця та ще й 13 число. Для тварин – звичайнісінький будній день. А для забобонного людства – справжнісінька катастрофа. П'ятниця! Тринадцяте!!! Аврал! Рятуйте наші душі! Дехто із гомосапієнсів, схильний до всяких повір'їв, боїться цього дня навіть у власній хаті пересуватися. Не доведи Боже, зустрінуться якісь злі духи чи непрохані гості.

Звісно, братів наших менших це аж ніяк не стосується, бо в них, кажуть, мізків немає. (А, може, і є – хто ж бо точно знає?!)

А все-таки п'ятниця 13 є, і є відповідний хаос. Та нашу мишу Елеонору загальнолюдські проблеми і забобони турбували менш за все. Цього дня, як і завжди, сіренька леді чимдуж бігала «по магазинах» (у столиках, на поличках в оселі своєї господині Аліни).

Дівчині було десь… років… 20. Самі розумієте, нагадувати жінкам про їхній вік якось некоректно…

Так ось. Аліна панічно боялася тринадцятого числа місяця і п'ятого дня тижня, коротше кажучи, п'ятниці тринадцятого. Цього разу вона навіть не пішла до універу, мовляв:

-А раптом дорогою зустрінеться чорний кіт? Чи зіпсується світлофор? Чи скасують усі рейси 161-ої маршрутки?

Краще пересидіти вдома.

День пролетів у тривозі й переляку. Лише надвечір дівчина відчула, що зголодніла. Заглянула в холодильник – нічогісінько. З розпачу, мабуть, там і миша повісилася б. Ні-ні, ніякої миші там не було, але ж… Занудило в животі, закрутилося в голові – їсти хочеться.

-А якщо зварити гречаної каші, а до неї насмажити дерунів – дешево й сердито.

І розпочалися пошуки гречки, борошна, картоплі, яєць. Бараболю то знайшла, а от крупу… Аліна влаштувала справжнісінький обшук у власній хаті. Якщо включити логіку: гречка – харчовий продукт. Отже, повинна бути десь на кухні. Але навіть з такою простою логікою Аліна не дружила. Ви тільки не подумайте, що дівчина була зовсім блондинкою. Ні. Просто в її домі все було розкладено, розставлено згідно якогось там «феншуя». (Язик зламаєш, поки вимовиш). А за тією чи то наукою, чи то вірою продукти харчування повинні лежати … десь біля місця для сну.

Та Аліна про все це чомусь забула. Перевернувши в домі все догори дригом, господиня нарешті знайшла свій записничок і прочитала: «Їжу, яку ви часто вживаєте, слід покласти біля місця відпочинку – так ваша душа наповнюватиметься позитивно зарядженими часточками».

-Нісенітниця, - скажете ви.

Але не для Аліни. Швиденько побігла вона до тумбочки біля ліжка. (Ой, краще б і не заглядала туди…)

Відчинила дверцята. Зраділа. Побачила гречку, борошно. Простягла дівчина руку за пакетами і … Що це? Мара?! Нечиста сила?! Злий дух?! Божевілля?!

За пакетами стоїть собі сіра леді: на голові – моднячий капелюх, блузка – від найвідомішого мишачого дизайнера, спідниця – останній писк моди, черевики – на підборах (шпильки 11 см). Яскраво-червоні уста, довгі накладні вії, розцяцьковані кігтики. У руках (чи то б пак лапах) – пакетики з написами «Mouse Fachion», що в перекладі звучить як «Мишача мода». В одному з них – Алінина гречка, в іншому – білесеньке борошно вищого ґатунку.

Як запищить наша господиня, як заверещить.

Елеонора спокійно обертається й каже:

-І чого ото репетувати? Чи мишей ніколи не бачила? Чи мій прикид тобі не подобається?

-Боже, вона ще щось і пищить, - це вже Аліна.

Люди не розуміють мишей, а жаль… Горлопанила Аліна ще хвилин п'ять. За цей час Елеонора встигла і борошна насипати, і молоко знайти, і віднести все придбане у свою скромну комірчину. Захекана, повернулася назад.

-Ти й досі тут репетуєш?! Годі тобі. Я просто миша. Хоча ні, не зовсім проста, таку ще пошукати треба.

І раптом… Дивина та й годі. Аліна почала розуміти мову мишей. Вона швиденько гайнула до іншої кімнати за новеньким гаджетом. Дівчина фотографувалася з «модною дамочкою», робила селфі, говорила з нею про останні модні тенденції…

Але враз у вухах щось задзвеніло, задзеленчало, заграло. То був… будильник. Аліна відкрила очі… і не побачила ні Елеонори, ні борошна з гречкою, ні гаджета, нічогісінько… Подивилася на календар. Так і є. П'ятниця. Ранок. Аліна полегшено зітхнула. Швиденько зібравшись, почимчикувала до універу. Усім-усім своїм подругам, знайомим, однокурсникам розказувала свій сон.

І з того часу більше ніхто не боїться п'ятниці тринадцятого. Ніхто, окрім… деяких боягузів.


hello_html_m6a8402c8.jpg

Я хочу танцювати

«Як же класно танцювати, - подумала Соломія, - особливо тоді, коли в тебе це виходить, коли відчуваєш себе в польоті, коли насолоджуєшся свободою рухів…»

Соломія танцює стільки, скільки себе пам'ятає. Навіть мріє про кар'єру балерини. Вона днями може стояти в танцювальній залі, до вишуканості доводячи кожен рух, кожне «па». А щовечора вдома видивляється в люстерко. Адже мама вкотре власноруч шиє, приміряє для доньки нову сценічну сукню. Великих статків родина не має – от і стало в нагоді матусине шитво. Соломійка роздивляється загадкові складочки, рюші, стрічки, хитромудрі переплетіння на сукні. Залишається задоволеною. Хоч і навчається в найдешевшого викладача, але нічим не відрізняється від тих дітей, чиї батьки готові тисячі залишати в танцювальних залах.

Мешкала Соломія в маленькому селищі, де всі знали один одного, раділи і сумували разом. Подобалось маленькій принцесі-бешкетниці бігати по калюжах після теплої літньої зливи, шарудіти пожовклим листям, кидати сніжку в сусідські вікна… І ніхто не сварився, не ображався…

Але несподівано сталося щось страшне. Просто серед ночі Соломія прокинулася від страшенного гуркоту. Невже така сильна гроза? Нічого подібного раніш вона не чула: вікна торохтять, шафи здригаються, посуд на полицях аж підскакує, а потім з грохотом летить на підлогу. Весь дім трясеться.

Злякана дівчина підхопилася з ліжка. У голові запаморочилося. Їдкий дим перехопив подих. Соломія не одразу зрозуміла, що десь горить, що це – пожежа. Відчула холодний протяг. Зовсім розгублена, підбігла до вікна. Скло розбите, у дерев'яній рамі стирчить якесь залізяччя. Жах… Там, на вулиці Жовтневій, палає будівля. Червоне полум'я своєю кровожерливою пащею з'їдає все довкола: дерева, дроти, частину будинку. О Боже! Та це ж художня школа, саме там вона танцювала…

Дівчина ніби приросла до підлоги. І стояти, дивитися на це жахіття страшно, і зійти з місця не може.

  • Мамо, мамо! Скоріш сюди! Ходімо, нам треба загасити вогонь.

У цей час щось із страшним диким свистом, із неймовірною силою ще раз вдарило в будинок на Жовтневій. На очах дівчинки все за мить перетворилося на величезну руїну. Що коїться? Що трапилося? Гіркі теплі сльози залили обличчя.

  • Доню, це вже й до нас дібралася клята війна.

Від маминих слів стало ще страшніше. Смуток оповив душу. Чому у світі так багато зла, жорстокості. Чому хтось так безсоромно втрутився в її життя, забрав те, чим жила, чим насолоджувалася. Де їй тепер танцювати?

У глибокій задумі навіть не відчула, як бахнуло раз, і вдруге, і ще, іще… Небо втомилося від спалахів, які немилосердно розпинали його, рвали на шматки, кидали в безвість.

…Мама вже пакувала валізи. Залишатися тут небезпечно. Тато зібрав дітей у найглухіший закуток, перевернув стіл і наказав залізти туди. Усю ніч ніхто так і не заснув, боялися нових обстрілів…

Зрання знову метушня. На вулицях купи цегли, дротів, шиферу, вивернуті з корінням дерева, плач, смуток.

Тато купив квитки на найближчий потяг. Рушили. Куди – ніхто не знав. Просто втікали якнайдальше від… рідних місць . Уявляєте, як це страшно… Тікати з дому…

…Нічна пожежа ще довго стояла перед її очима. Там, де лише позавчора легенький вітерець обіймав, пестив ніжні пелюстки квітів, грався у верховітті дерев, де виспівували задоволені пташки, де посміхалися люди, радіючи новому дню, сонцю – сьогодні… жах, смуток, кров, війна. Там кружляють чорні круки, вітер здіймає хмари попелу, земля стогне від пекучих жарин…

І солоні гіркі сльози залили Соломії обличчя. Вона вже й не соромилася їх.

  • Не сумуй, донечко, усе буде добре, - заспокоювала ненька.

Та чомусь від цих слів стало ще сумніше. Дівчина була стомлена подіями останнього дня, і тому швидко заснула в потязі. Скільки спала – не пам'ятає. Перестук вагонних коліс і заколихував, і тривожив водночас.

Зійшли з потяга на якійсь невеличкій станції. Навколо заклопотані люди кудись поспішають, штовхаються, гомонять, сміються. Мама з дітьми пішла до кімнати очікування, тато щось вирішував, організовував.

Знову кудись їхали, але вже машиною. Дивилась крізь запітніле скло – і нічого й нікого не бачила…

Знову заснула, але тепер уже в якомусь будинку. Перед очима, як у дитячому калейдоскопі, складалися якісь невиразні малюнки…

Прокинулась. Виглянула в маленьке віконце: тихе, спокійне озеро, верби купають своє віття у воді, сонячний промінь бавиться на стіні з люстерком.

- Ти проснулась, Соломійко? Довго ж ти спала. А чи подобається тобі нова оселя?

Виявляється, родина опинилася на затишній мирній Сумщині, знайшла собі помешкання.

Дівча чимдуж побігло оглядати будинок. Звичайна селянська хатина. Дві кімнати, просторненька зала, кухня, і… піч. Як класно притулитися до її теплої стінки. Так затишно, по-домашньому легко і приємно. Соломія роздивлялася розмальовану Петриківським розписом піч. Не втрималася, залізла… А там… Тільки в книжках читала вона про незвичайну ауру, про теплоту сільської печі. Тепер відчула це, зануривши босі ноги в тепле зерно… І нащо ті сучасні спа-салони. Ось де справжня насолода…

- Доню, збирай шкільне приладдя, завтра в школу підемо, - це вже тато порушив спокій Соломії.

З нетерпінням і острахом чекала світанку. Тривожили думки. Як зустрінуть її в новій школі? Чи сподобається однокласникам? Чи зможе з кимось подружитися? Чи не стане чужою, зайвою в їхній шкільній родині?

Розмова в кабінеті директора була короткою. Тато залишився оформляти якісь папери, а трішки розгублену Соломійку провели до кімнати на другому поверсі… Серце вискакувало з грудей, дихання завмирало, розгублений погляд шукав щось приємне.

Відчинилися двері – і Соломія постала перед класом. Сімнадцять пар очей уважно вдивлялися в неї. А вона, зніяковіла, чомусь дивилася собі під ноги.

- Знайомтесь, це Соломійка, відтепер – ваша однокласниця. Я думаю, ви подружитеся з нею, - заспокійливо й лагідно прозвучали слова класного керівника.

І тут новенька дозволила собі глянути на однолітків. Добрі, щирі, усміхнені обличчя. Теплі, розуміючі погляди…

Соломія заспокоїлася, сіла на вільне місце поруч із якимсь хлопцем. Трішки вищий за неї зростом, смаглявошкірий, кароокий, нічим не примітний, хоча саме він теж якось по-особливому дивився на новеньку.

День пройшов швидко. Перезнайомилася з усіма однокласниками, дещо розповіла про себе, почула декілька порад і застережень щодо «примх» окремих «училок». Школа як школа, учні як учні. Майже все так само, як і там, на вже далекій Луганщині.

Увечері спіймала себе на тому, що думала лише про свого сусіда. А зранку вже залюбки поспішала до школи, сміливо зайшла в клас, упевнено сіла біля Андрія.

hello_html_m718849a1.jpg

Яблуко примирення

Якось непомітно швидко пролетів тиждень нового життя. Уроки в школі були цікавими і чомусь короткими. Хоча все частіше ловила ніжний погляд Андрія, ніяковіла перед ним. А він на перерві пригощав Соломію домашніми пиріжками з яблуками. Дівчата дивилися і заздрили. Хіба ж вона винна, що Андрій саме на неї звернув увагу?!

Після обіду вони ще довго гуляли спорожнілими шкільними коридорами.

- А знаєш, я люблю футбол, граю на «Барсі».

Соломія розхвилювалася, згадала про своє захоплення танцями. Але це було десь там, у іншому вже тепер житті.

- А я колись танцювала. Мріяла балериною бути. А тепер…

- А що тепер? У нас є танцювальний гурток.

- Мабуть, платний, а батьки зараз економлять кожну копійку.

- І зовсім не платний, я точно знаю, там моя сусідка танцює.

Не йшла, а летіла додому. Вона знову танцюватиме!!! Боялася, щоб це не був сон. Адже її ще турбували нічні жахіття, ввижалися заграви від пожежі. Дівчина тепер часто зводила очі до неба, дякувала Богу за отриману благодать, за мир і спокій.

Уранці наступного дня Андрій ніби ігнорував її, уникав зустрічі, не дивився в її сторону. День тягнувся неймовірно довго. Дівчина чекала, хвилювалася. А він мовчав. І лише в роздягалці Соломія несміливо спитала:

- Щось трапилося? Чому ти такий…

Не встигла доказати, як прямо в серце боляче вдарили слова:

- А що ти хотіла? Дістала вже мене. Тільки не треба на жалість тиснути, не треба мокрих очей. Знай: я побився з хлопцями об заклад, що зможу тебе причарувати. Мені це вдалося, я задоволений.

Рвучко повернувшись, пішов геть…

Соломія вийшла на вулицю. Холодний вітер грався її волоссям. На обличчі відчула льодяний холодок. Ні, плакала не вона, то заморожені небесні сльозинки вкрили її лице. Світ навколо змінився й потемнів…

Два дні пролежала вдома з температурою. Телефонували однокласниці, люб’язно цікавилися, що трапилося. Чекала дзвінка від Андрія… Не було…

У школу йти вже не хотілося: боялася однолітків, боялася образ. Але переборола себе.

Як не дивно, та Андрій чекав на неї на шкільному ганку. Руки якось примусово тримав за спиною. Соломія зашарілася, зніяковіла, зупинилася на мить.

- Вибач мені, будь ласка! Дурень я, дурень. Той спір – якесь непорозуміння, невдала витівка. Прошу тебе, вибач, я не хотів образити. Адже ти, ти… ти… мені подобаєшся, - тепер уже зніяковів Андрій.

Соломія мовчала, просто не знаходила слів. Тоді хлопець, дивлячись прямо в очі, простягнув їй величезне яблуко. Несміливо взяв за руку, легенько обійняв, по-джельтменськи відчинив двері.



hello_html_m1597b5f9.jpg


Железняк Альона Григорівна

Миколаївський НВК Сумської районної ради Сумської області

7 клас

Дружній потиск руки

Петрик з Толиком жили по сусідству. Ходили разом у дитячий садочок, а потім і до першого класу разом пішли. Хлопчики хоча й не були найкращими друзями, та все ж товаришували.

Одного разу після уроків хлопчики пішли до річки гратися. Їхню

увагу привернув молодий лелека. Він стояв на одній нозі і сумно дивився

в далечінь.

Однокласники почали обережно підходити ближче до птаха, щоб

роздивитися. І тут Петрик помітив, що у лелеки поранене крило. Не встиг

він сказати про це Толику, як той жбурнув у птаха камінь.

Лелека голосно закричав, адже камінь втрапив у поранене крило.

Хотів злетіти, та не зміг.

Петрик з кулаками накинувся на сусіда. Розпочалася бійка. Хлопці

посварилися не на жарт. І додому пішли брудні та із синцями.

Удома мама Петрика дуже сварила за бійку. Хлопчик мовчав, думав про пораненого лелеку. Коли тато запитав сина, чому вони з Толиком посварилися, хлопчик усе розповів, нічого не приховуючи. Тато уважно вислухав Петрика і потиснув йому руку.

hello_html_mf2e8005.jpg

Зошит і Чернетка

Жили - були в одному учнівському портфелі Зошит і Чернетка. Знали один про одного все, адже інформація з Чернетки переходила в Зошит. І не було між ними ніяких секретів.

Та одного разу Зошит зазнався.

  • Подивись, який я красивий, охайний! А як виглядаєш ти? Ми не

можемо товаришувати. Я знайду собі інших друзів!

Образилася Чернетка на Зошит і відповіла:

- А чи мав би ти такий вигляд, якби не я? Якби не мої списані, переписані сторінки? Чи пишався б ти тоді своєю вродою та охайністю?

Соромно стало Зошиту, почервоніли його поля. І зрозумів він тоді,

що не той товариш, який красивий, а той, який допомагає і підтримує.



hello_html_79465034.jpg

М’якенькі клубочки

На літні канікули діти отримали завдання написати твір-роздум «Жорстоке ставлення до тварин».

Марійка ніяк не могла придумати сюжет до твору. Та одного разу вона з сім’єю поїхала відпочивати на річку. По дорозі додому зупинилися, щоб сфотографуватися в розкішних польових ромашках, які росли обабіч дороги. Марійці схотілося нарвати букет квітів. І вона відійшла трохи вбік.

Увагу Марійки привернула велика картонна коробка, з якої викотились м’якенькі клубочки. Вони котились до Марійки. Дівчинка весело сплеснула в долоньки, біля її ніг бешкетували двоє гарненьких цуценят. Вони весело рухали хвостиками і просилися до рук Марійки.

Раптом у дівчинки промайнула думка:

  • Сьогодні цуценята такі веселі та бадьорі, а які вони будуть завтра?

Так у Марійки з’явився сюжет для твору та нові друзі - цуценята.

hello_html_7bf5e292.jpg


Кобзар Денис Валентинович

Нижньосироватська ЗОШ І-ІІІ ст.. ім. Бориса Грінченка

Сумської районної ради Сумської області

5 клас

Нитка Життя

У кожного з нас є своя нитка Життя. Але у всіх вона різна. У когось – тонка, у когось – товста, у когось – коротка, а у когось – довга.

У двох хлопців із Падінгдона вона тоненька, слабенька, бо вони бешкетники і за своє життя зробили багато поганих вчинків. Хлопці ніколи не любили працювати, а тим більше безкорисливо допомагати.

Верховні служителі ниток Життя, які сиділи на Горі Світу, вирішили вкоротити їхні нитки.

Одного дня хлопці гралися на вулиці і почули дивний голос. Перед ними з’явилася Тінь. Вона сказала, що служителі ниток Життя збираються зробити з їхніми нитками. Бешкетників це налякало, однак Тінь одразу ж їх заспокоїла, сказавши, що цьому можна завадити. «Ваші нитки необхідно зміцнити двома променями добра і милосердя - тоді вони залишаться невкороченими», - промовила Тінь і зникла.

Друзі зібрались і пішли виконувати завдання, хоча поняття не мали, що те все означало. Та найприкріше було те, що на все про все їм було відведено 30 днів.

Ішли хлопці, ішли, аж доки не зустріли бабусю. Вона спіткнулася і розсипала груші. Хлопці підійшли до неї, допомогли зібрати фрукти і продовжили свій шлях. На небі сяйнув один промінь доброти і милосердя. На Горі Світу він долинув до ниток Життя і вкрив їх світлою оболонкою.

Пройшло 26 днів. Час спливав, і діти не знали, що робити. Вони не розуміли, як створити ті промені добра і милосердя, про які сказала Тінь. Посідали на узбіччі та й почали думати. У цей час по дорозі їхав автомобіль, а перед ним почав переходити дорогу сліпий дід. Хлопці миттю зрозуміли чим це може скінчитися, підбігли до діда, схопили його під руки і швидко відвели на узбіччя. Ризикуючи власним життям, хлопці таки уберегли дідуся від неминучої біди. Від цього вчинку на Горі Світу з’явився другий промінь доброти і милосердя, який ще більше зміцнив нитки Життя хлопчаків.

Був 29 день, і бешкетники чекали найгіршого. Головний служитель на Горі підніс ножиці до ниток , аби укоротити їх, але ножиці розбилися на дрібні частинки. Весь світ почав розпадатися і влітати у великий вихор. Мить - і діти опинилися на лузі, ніби нічого й не було. Біля них знову з’явилася Тінь і сказала:

  • Ви впоралися з завданням.

Хлопці здивувались:

  • Ми ж нічого не зробили.

І тінь відповіла :

- Ви допомогли бабусі , допомогли сліпому , ви повірили у все, що я вам казала.

Хлопці були здивовані тим, настільки приємно виявилося робити добро і бути милосердними до інших. Вони дали собі обіцянку робити тільки гарні вчинки, бути слухняними і милосердними.

З часом на Горі Світу їхні нитки стали товсті, захищені , і ніхто вже не збирався їх скорочувати, навпаки, з кожним добрим вчинком хлопців вони лише подовжувалися.

hello_html_62ada4cb.png

Книжка

Іванко дуже любив читати. Одного разу він ішов зі школи і побачив на прилавку книжкового магазину велику книжку, на якій було написано «Кобзар». Хлопчик зрадів, побіг додому і попросив у мами п’ятдесят гривень, не сказавши навіщо йому потрібні гроші. Вона йому відмовила. Засмучений хлопчик ліг спати. На ранок у нього сяйнула думка : «А якщо я почну допомагати мамі по господарству? Може, вона тоді мені дасть гроші?»

Іванко допомагав дуже старанно: мив посуд, виносив сміття, прибирав у кімнатах. Мама не могла натішитись. Однак, коли Іванко знову попросив грошей, мама розгнівалася: «Отже, ти лише хотів заробити, а не допомогти мені?!». Мама страшенно засмутилась. Та, прибираючи синову кімнату, вона побачила коробку, на якій було написано «Гроші на Кобзаря». Мама нишком глянула на сина і побачила на його очах сльози.

Настав вечір, усі лягли спати. Уранці Іванко крізь сон почув дивний шум. Він відкрив очі, його погляд зупинився на коробці для грошей. Іванко підійшов до неї ближче, зазирнув усередину і побачив на дні коробки заповітні п’ятдесят гривень.


hello_html_m1ecb4974.jpghello_html_m3184470b.jpg



Чарівна паличка

Тарасик ішов гратися до Данилка. Він дуже радів, бо дізнався, що у Данилка є нова іграшка – машинка з пультом керування. Тарасик майже дійшов до будинку друга, аж раптом помітив, що обабіч доріжки лежить паличка. Вона була дерев’яна, у білих смужках, з вирізьбленою зірочкою на самому вершечку. У Тарасика з’явилася думка - це, мабуть, чарівна паличка! Він повернувся додому і зателефонував до Данилка.

  • Ні, - відповів той, коли Тарасик повідомив про новину, – див не буває.

- Ти вбиваєш мою цікавість, - засмутився Тарасик.

Він сів на ліжко і вгледівся в паличку. Хлопчик спробував здійснити якесь диво, загадавши бажання і змахнувши нею. Але дива не сталось.

- Данилко має рацію, це лише звичайна, хоча і дуже красива, паличка, - промовив про себе хлопчик.

Тарасик виспався і вирішив іти гратися на вулицю. Та до нього прийшов Данилко. Коли він поглянув на паличку, то з радістю в голосі промовив:

- Це ж моя паличка! ЇЇ мені змайстрував дідусь. Вона для мене дуже цінна, але я її, на жаль, був загубив.

На вустах Данилка з’явилась усмішка справжнього щастя.

- Тобто це все-таки чарівна паличка, - упевнено промовив Тарасик, - бо вона зробила тебе щасливим. І я дуже радий, що знайшов її, адже вона дуже цінна для тебе, - усміхнувся він.

hello_html_78f66ed4.jpg

Василенко Анастасія Олексіївна

Басівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів

Сумської районної ради Сумської області

7 клас

Новели за спогадами рідних

Це було зовсім недавно: у середині ХХ століття. Але пройде ще кілька десятиліть – і розповіді близьких будуть здаватися людям ХХІ століття казкою, у яку навіть важко повірити.

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине…

Т. Шевченко

Прабабусині зморщені руки навіть узимку не спочивають: то квасолю лущать, то снують, то тчуть. І в’ється, як нитка на снівниці, неспішна тиха мова.

  • Шевченко, питаєш? Та то ще до війни 41-го року свекор на ярмарку купив портрет, сам рамку вистругав, склом накрив. Оце вже більш як шістдесят років висить.

Шевченка у нас завжди шанували. Не було ж раніше ні радіо, ні телевізорів. Сходились жінки до когось у хату, сиділи пряли, вишивали, ткали, а щоб не сумно, то співали, то казки казали. А Вулька наша – сестра моя – знала багато віршів Шевченкових напам’ять. До неї часто приходили довгими зимовими вечорами. Дуже подобалась «Наймичка», слухали, плакали. Я сама у наймах з дев’яти років дітей тішила за їжу та платок.

Війна як почалася, квартирували у нас у хаті двоє німецьких офіцерів. Зайшли до хати, пальцем на Шевченка тицяють:

  • Партізан? Партізан?

  • Шевченко, - говорю, а вони:

  • Тімошенко?!

Маршал, чи що, наш такий був? Ох і злякалась же! Та швиденько, поки вони відвернулися речі у другій кімнаті покласти, зняла портрет, обгорнула своїм цвітастим платком, поставила за дверми у сараї. А вночі разом із свекром сховали у бурячній ямі на городі, куди склали ще немало пожитків. Так ото і пролежав Шевченко, аж поки наші у сорок третьому у село не вступили.

Офіцери ті виявились не такі вже й погані. Один усе показував карточку, на якій жінка з дитиною, мабуть, сім’я його. Та все підходив до колиски, де мій синок, а твій дід Коля спав, а одного разу навіть пакуночок з конфетками під подушечку поклав. Смачні були, солодкі.

Розповіді прабабусі залишили в моєму серці слід доброти, вірності традиціям, а портрет Шевченка у потемнілій рамці висить у мене на стіні, суворо дивиться з-під нахмурених брів, наче питає:

  • Чиї сини? Чиїх батьків?

hello_html_47a4a452.jpg


А іноді така печаль

Оступить душу, аж заплачу.

Т. Шевченко

Микола вже дорослий – мати вдосвіта йде на ланку полоти буряки, а його, семирічного, залишає на господарстві: курей погодувати, корову з череди зустріти.

Залишає мати хлопцю їсти на цілий день дванадцять дерунів із торішньої мерзлої картоплі, якої вони разом з матір’ю назбирали на своєму городі. Ох і несмачна то страва, оті деруни. Та куди ж дінешся – їсти хочеться! Отже, чотири деруни – сніданок, чотири деруни – обід, чотири деруни – вечеря. Слухняний хлопець не сміє з’їсти все зразу, бо зробив був так – і цілий день никав потім голодний.

Миколка поснідав, накрив кришкою миску з дерунами і хотів іти бавитись на подвір’я. Аж тут: - Грюк!- дід якийсь на поріг з торбами, - каже, що родич з Харкова. Зайшов до хати, привітався, сів до столу, говорить з хлоп’ям.

  • Де мати?

  • На буряках.

  • А їсти ж у вас є що?

  • Та є. Тільки я вам не дам дерунів, бо мамка наказала тільки по чотири їсти, а ви великий, усі з’їсте, а мені голодному до вечора сидіти.

Дід розв’язав торбину, дістав круглу хлібину із справжнього борошна, відкраяв шматок:

  • Бери, онучок, їж, а дерунів я твоїх не поїм, не бійся…


Ще й досі згадує мій дідусь той пахучий окраєць хліба, яким пригощав його дід Захар у 1947 році.


hello_html_469840cf.jpg

Сидить собі в старій ряднині,

Мені здається, що се я…

Т. Шевченко

hello_html_m2ae9adec.jpg


Найбільше діймали Вальку гуси. (Валька – це дівча років шести, замурзане, з писклятами на малих рученятах і ноженятах). У сусідських дівчаток-подруг були баби, які пасли отих клятих гусей. А Вальку кожного ранку будив батько (мати хвора у лікарні).

  • Вставай, ледащо, вже світає, жени гусей до річки! Води хочуть, трави просять.

Продере дівча заспані оченята, пригладить нечесане волосся на голові, бере хворостину до рук і:

  • Гиля! Гиля!

Гусак витягає шию, стає вищим за дівчинку, махає крилами, голосно гелгає.

  • Гиля, гиля! – маше хворостиною Валька, безстрашно наступаючи на сердиту птицю.

Курить під ногами у валки гусей пилюка. Ось нарешті і стежка до річки. Легкий туманець забілив берег, рясна роса мочить босі ноги. Холодно Вальці, аж сльози з очей біжать – осінь же скоро. Гуси радо б’ють крилами по воді, міцними дзьобами скубуть траву.

Валька шукає найгустіший кущ верболозу, мостить там кубельце із трісок, трави, застеляє принесеним шматком ряднини, скручується калачиком, угрівається і засинає під мирне гелгання гусей.

Прокидається від голосних криків і боїться вийти із схованки, бо батько шуткувати не любить:

  • Обід уже, гуси дома, а вона спить десь! Зараз же вилазь, бо шкуру спущу!

Дівча вітром мчить стежкою поперед батька, щоб не дістав хворостиною по жижках.

Моя бабуся ніколи не будить мене рано, бо у дитинстві у неї було одне, незрозуміле сьогодні для малої дитини, бажання, - виспатись.


Щербак Євгенія Олександрівна

Великочернеччинська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів

Сумської районної ради Сумської області

10 клас


Три моменти зими

1. Тиха ніч обіймає місто. Вони так пасують одне одному. Темінь затягнула все довкола, лише небесні ліхтарики-зіроньки миготять. Додають романтики і закоханості зимі…

Сніжинки кружляють над тобою, заграють. І ти мимоволі сам підтанцьовуєш. Музика вітру акомпанує - ти розчиняєшся в тій зимі. Вона чарує тебе всього. Потрапляєш у її царство… Де теплий холод і вічна краса морозу… Де неймовірність проникає у кров… Де закохують не люди, а дерева, кущі, яскраве сонце і велетенські кучугури… Де немає зла… Де білий завжди в моді.

Ти повністю вдихнув її парфуми. Полон… З нього не дуже хочеться тікати. Нехай ця казка триватиме вічно. І ми разом з нею.


2. Привітне сонце постукало в шибку. Ранок напрочуд легкий і безпосередній. Мороз знову щось намалював. І знову ж шедевр. Дійсно, цей художник одним подихом створює цілі картини!

Ти вибігаєш на подвір'я. Різка прохолода вривається в тебе. Наче прокидаєшся. Летиш проти вітру, падаєш у срібло. Закриваєш очі. М'яка біла постіль. Нерухомо. Як у дитинстві. Забуваєш про холод, який пробирає до кісток. Усе як у дитинстві Раптовий сріблопад застає тебе. Підриваєшся і, як у дитинстві, кричиш «Снііііг!». Кружляєш. Як тоді. Ти – маленька дитина. Матінка-зима пустує, піклується, сильно-сильно обіймає. Усе довкола радіє, живе. Полон. З нього не дуже хочеться тікати. Хочеться вічності…


3. Уночі 31 грудня ти прощаєшся з минулим. Палає ялинка. То зеленими, то червоними вогнями. Знову той котяра хоче скинути яскраві іграшки. Вдихаєш приємний мандариновий аромат. Вмикаєш «Іронію долі». І мимоволі згадуєш усе. Абсолютно все: теплі літні вечори, квітневу закоханість, осінні печалі і нарешті насолоджуєшся зимовою казкою. І сьогодні, коли ти дописуєш чергову сторінку життя, хочеться ловити лише добрі спогади, ті, які хоч на хвилиночку зробили тебе щасливим…

Зима – як жінка. Іноді вітряна і люта, з холодними печалями. Та все ж така чарівна і незалежна, повна любові і сонячних цілунків. Змушує заглибитися в себе, навіює правильні думки, кожного разу по-новому закохує.

Ти зосереджуєшся, набираєшся сили і таки перегортаєш аркуш свого життя. І знову все починається. І знову хочеться вічності.


hello_html_6746929c.jpg

Триптих

Живеш… Живем … Живіть!

1. Тільки уяви… Лежиш на м'якій ковдрі пишного листя, дивишся у глибоку синю далечінь, яка починається там, де завершується інша, зелена, з відтінком могутності й печалі.

Вдихаєш на повні груди свіже повітря лісу й летиш… Кудись далеко-далеко, куди відлітає усе золоте листя, у якийсь інший вимір.

Повертаєшся і хапаєш долонями прикраси осені, які відібрав ласкавий вітерець із її вбрання. Ти не один. Відчуваєш присутність щастя, яке принесла чи не найромантичніша пора року… Посміхаєшся їй і повільно йдеш, вбираєш у себе усю велич, усі дикі й терпкі аромати. Живеш…

hello_html_m4a4498f8.jpg

2. Важкі краплі гучно стукають у вікно. Вітер заколисує багряне листя, грається ним, підіймає в чудернацький вихор…

Ти спокійно сидиш з чашкою м'ятного чаю й ловиш усю неповторність через скло. Відчуваєш теплу грубість дощу, його самотність і таємничість…

Дерева танцюють із вітром. Напевно, вальс. Люди тікають, мокнуть, яскраві парасольки відтіняють цю метушню. Усі кудись біжать, чогось прагнуть, сперечаються, грузнуть у калюжах, хапаються за парасольки і знову біжать…

Ти дивишся на осінь, вкотре закохуєшся, вкотре розумієш її, захоплюєшся. Живем …

hello_html_4813ad80.jpg


3. А ви коли-небудь танцювали із дощем? Просто, наодинці. Без парасольок і колош. Танцювали?

Відчуйте силу води, її холодні сльози, які нікуди сховати. Закохайтесь у дощ, у його таїну…

Згадайте дитинство – пробіжіться по усіх-усіх калюжах…

Полюбіть осінь такою, якою вона є. Полюбіть дерева, будинки, вулиці, небо. Дощ змиє із вас бруд зла, образ, грубих слів. Він очистить, оновить вас – і ви знову відчуєте красу, довершеність світу. Повірте йому. Вдихніть аромат свіжості нового життя.

Вдихніть – і живіть.

hello_html_m185f4c95.jpg

Поцілунки весни

Перший… Несміливий і короткий… Манить і хвилює. Теплими дотиками весна торкається лісів, океанів, чоловіків і жінок, повітря, малечі, яка метушиться біля школи, пташок і будинків. Але тебе вона обіймає по-особливому. Спочатку холодно і так відверто. Ти захоплюєшся нею. Її величчю і грубою легкістю. Її натуральністю.

Роздивляєшся її красу. В очах палає любов. Береш її долоню і вона веде кудись. Душа виривається – і ти відлітаєш. Інша планета? Та ні, то просто весна чаклує. Блакитно-зелений ліс, знову молода хвоя. Кришталеве джерело. Через чорну землю рвуться проліски. Де-не-де легкі хмарки снігу. Вона створює неймовірність, яка змушує співати від насолоди, як он ті пташки, що цвірінькають, мабуть, оду їй, за відданість. За нові сили. За жагу жити.

Другий… Бажаний і ніжний. Любить і дарує. Весна хоче показати іншу красу. Закриває тобі очі легкою вуаллю. Нічого не бачиш, лише тепло її присутності. «Як у тих фільмах», - пробігає в голові. Довіряєш безмірній щирості її душі й думок.

За мить стоїш посеред міського парку. Легкий вітерець між вами. Жестом вона показує на людей, які на лавах, біля нещодавно відкритого фонтану, біля дерев і в чергах за солодкою ватою. Люди? До чого тут люди? Вона знову щось хоче розповісти. Кладе до рук маленький тюльпан і закохано посміхається.

Не тільки природа прокидається, скидає важкі білосніжні хутра і заново квітне. Люди! Які ж щасливі люди! Легкі плащі та повні любові очі. Розхристане волосся і спокійна музика в навушниках. Усі розважливі і з відчуттям вічності. Весна дійсно чаклує. Але які ж приємні її чари. П'янкі від життя і вітру. Злітаємо до неба…

Третій… Пристрасний і ледь прохолодний. Востаннє не останній, не хочеш її відпускати. Вона така велична і дитяча, юна, із розумними очима. Зеленими, як той ліс, до якого вона знову привела. Говорить, що ти інакший, і вона вся тільки для тебе. Твоя Весна. Маєш проститися. Важко і легко водночас. Важко – бо ще довго чекати її наступну зустріч. Легко – бо вона подарувала крила, просте щастя.

Тонеш в очах. Намалювала знак безкінечності в повітрі й відвела погляд. Уже не тримаєш. Весна пішла із календаря, але назавжди залишилася в душі. Цілунками…

hello_html_m29d48b78.jpg


Спалахи літа

Повітря майже прогріте. Вулиці палають відблисками сонячних окулярів. Босі ноги на газонах. Шорти, футболки. Відвертість і грайливість. Щось особливе в цьому літі. Такого ніколи не було. Не то присмак апельсинового соку, не то кави з корицею. Змінно незвичне.

Перший знімок – фонтан із райдугою. Ти його випадково зробив, але то так гарно! Гаряча свіжість і посмішки малечі, яка хлюпається у воді. Різнокольорові стрічки веселки так добре доповнюють холод і світло.

Усе дихає. Зеленіє, квітне. Живе. Ми йдемо вузенькими вулицями. Гомін. Шум колес. Сміх. Музика лунає. Хтось сумує. Хтось так натхненно щось вимальовує. Поволі тихий вечір заспокоює це галасливе місто. Але, мабуть, ніщо не заспокоїть його! Засвічуються ліхтарі. На верандах затишних кав'ярень чортма людей. Щось обговорюють. Сміються. Дивляться закоханими очима. Деякі танцюють. Просто посеред вулиці.

Ти віддав камеру якійсь жіночці й закружляв мене в танку. Так з'явилась друга світлина в нашій літній фотоплівці. Невимушено легка й романтична. Щоби там не казали, але літо теж, до втрати подиху й пам'яті, п'янке, любляче й сором'язливе.

Дивно, але ранок почався не з яскравих променів прямо в обличчя. Сильний і приємний вітер прямо-таки увірвався в кімнату. Легкий смог витає. Небо сіре-сіре. Простодушність і холод, ще свіжість літа такі неочікувані, але чаруючі. Сто відсотків дощ постукає у відкриті вікна.

Холодна музика заграла. Прямо по дахах. Прямо в серце. Важкі краплі рвалися і прагнули, щоб їх почули. Ще один шматочок літа в нашій фотоплівці. Ти сфотографував дощ. Безглуздо і прекрасно. Чисто. До ночі місто слухало цю пісню. Допоки не викотився поважний місяць. Так тихо і затишно влітку нам ще не було. До неймовірності рідно. До зірок…

Ще зірки доповнюють усю палітру кольорів на картині нашого літа. Вони будуть освітлювати і згадувати ці моменти. Фотоплівка, створена тобою. Моє Літо. Мабуть, головне – залишити тебе назавжди у своєму серці. Для тепла. Для присмаку звичайної казки. Моє. Наше Літо…


hello_html_m501bba02.jpg

Хачатар'ян Карина Азатівна

Великочернеччинська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів

Сумської районної ради Сумської області

11 клас


Твір-роздум

«Чи можливе щастя в сьогоднішній Україні?

«Я живу, отже, я – щасливий!»

Сьогодні мій космічний корабель летить сімнадцяте коло орбітою життя… України-неньки - двадцять п’яте… Мій космос… Моя невагомість… Моя держава… Упродовж польоту я зустрічала лише зорі, запалені Батьківщиною, обережно брала їх і вже стоптаною стежиною передавала наступному поколінню. Моє небо сяяло, створюючи прекрасну атмосферу. Сяяла і я… Поспішала перейти на нове коло, заправляючи свій корабель паливом щастя. І дні летіли мов секунди… І кілометри - мов метри… Не дивно, адже «щасливі годин не помічають»… Не зважала на них і я…

Це сталося, коли ледь-ледь «вийшла» на п’ятнадцяте коло… Почувся жахливий вибух… Неподалік від мене летіло безліч кораблів-студентів, а я все намагалася їх наздогнати,тиснучи щосили на газ. Здавалося, якихось три кола, і я-серед них… Та те,що сталося, змусило мене натиснути на гальма. І сьогодні вже не поспішаю…

Замість зорі, котру повинна була отримати й передати мені молодь старшого віку, на неї упав метеорит… Деяких розірвало вщент. До мене лихо не дійшло, не дійшло й до молодших братів і сестер моїх, проте якою ціною?..На вісімнадцятому колі припинили своє існування безліч орбіт. Це страшно…
Ні… Я більше не летіла… Мабуть, не тому, що боялася швидкості, просто паливо щастя скінчилося…

І дні стали днями… І кілометри-довгою прогулянкою…
Мій корабель на орбіті «завис», збій у системі, палива щастя немає, відлетіти не можу. Я - представник молоді, і, за іронією долі, саме в цей прошарок суспільства й линуть метеорити-винищувачі, астероїди-жахи…Аж раптом переді мною вилітає ще один корабель, котрий лишень на два кола мене випереджає… Вилетів ,і його немає… Я не можу зрушити з місця, просто спостерігаю, а думки переповнюють: «Мені хоча б краплинку того щастя-палива, я б сховалася, ми разом врятувалися б…» Та де ж взяти того почуття? Усі джерела його вичерпалися… У сьогоднішній Україні воно ледь можливе…

Зараз більше розповсюджені поняття «жах», «біль», «кровопролиття». Ще долаючи п’ятнадцяте коло, я бачила, що смерть однієї людини - це трагедія. Сьогодні у вічність линуть сотні, а утрата їх - лише статистика.
З давніх-давен молодь - це «вибухова суміш», котра може здійснити державний переворот. Ось і сьогодні наші студенти-юнаки тиснуть на повну силу, щоб захистити якомога більше людей. За допомогою чого вони летять? Щасливі?

Так! Для них можливе відчуття щастя в Україні, а полягає воно у світлому майбутньому держави, котре трабе забезпечити власноруч.

І оживуть степи, озера…

Такою мрією жив сумчанин Сергій Табала. Ледь перетнувши космічний місток повноліття, він знайшов своє щастя в захисті Батьківщини. З посмішкою пішов до АТО. Обороняв Донецьке летовище. Летів снаряд… Улучив саме в нього. Він загинув. А скільки міг ще кіл своєї орбіти промайнути? Йому й палива вистачило б, почуття щастя в сьогоднішній Україні билося в такт з його серцем. Він – патріот!

«Бувають люди, схожі на нулі: їм завжди потрібно, щоб попереду них були одиниці» (О.Бальзак). І коли нулі ховаються за кордоном, одиниці стоять до останнього. І хто ж щасливіший? Одиниці! У них є мета життя, вони - патріоти. Вони в наших серцях! І це уже не «Небесна сотня», це - «Небесні тисячі». Наші герої-одиниці живуть за заповітами Шевченка:

Свою Україну любіть,

Любіть її во врем'я люте…

Наслідують:

Борітеся-поборете!

Вам Бог помагає…

Вони – щасливі, бо літають же!..

Російський поет писав: «Блажен, кто выбрал цель и путь и видит в этом жизни суть!»

Однак не для всіх щастя можливе сьогодні, ця решта разом зі мною, заплющивши очі, чекає на повернення чоловіків, синів, братів. Із вуст лунає «молитв речитатив», а душа страждає від неможливості змінити становище. Ми відчуваємо щастя,лише обіймаючи рідну людину після повернення з АТО, але підступний мозок не дає нам насолодитися хвилинами радості. Він доносить нам розуміння того, що незабаром знову прощатися.

Маю приклад із власного життя. Чоловік моєї сестри в АТО, а вона наодинці із синочком… Дівчина працює в дитячому садочку психологом ,заспокоює інших, хоча сама на межі нервового зриву. Чоловіки-батьки приходять, забирають своїх кровинок і йдуть на ковзанку, а її Давид годинами дивиться у вікно з надією. Дитина зупинилася на третьому колі орбіти свого життя… Паливо щастя вичерпано… Хлопчик чекає…

Я не уявляю, якою варто бути людиною, щоб сьогодні почуватися цілковито щасливою. Щастя - це мозаїка. А мозаїка - це цілісність. Як би ви не доповнювали свій шедевр новими компонентами, частинка «мир у державі» - незамінна.
Особисто я після перегляду конференції в Мінську почала уже протирати від пилу деталі свого корабля. Усе ж надіюся, що завтра припиняться будь-які воєнні дії і ми прокинемося щасливими. Це відчуття стане цілком можливим, кожен українець збагатить свій двигун паливом щастя - життя попливе швидкою течією.




Кохання

Любов - це битва, наперед програна...

Три роки. Статистика, біохімія,

мій особистий досвід – термін кохання

один і той самий.

Не подобаються мені такі збіги…
Ф. Бегбедер

hello_html_m5d832344.jpg

Кохання… Найсильніша з усіх пристрастей… Одночасно оволодіє головою, серцем, тілом… Тенета… Накривають без можливості визволення… Лабіринт… Фобія тупого кута… Павутина… Або безнадійно заплутався, або розірвав – вільний навіки…

«Кохання – це битва, наперед програна…» І життя – це бій. Лише полюбивши, людина складає зброю…А тут два варіанти: є взаємність - може захистити закоханих від пострілів оточуючих, адже тепер на полі бою вони вдвох, отже, сильніші; нема її – приречення на поразку. Закохавшись, людина капітулює перед світом. Ті двоє щасливців формують власну планету на власній орбіті, у них - своя атмосфера: де є двоє й кохання, там місця немає більше нікому.

Сьогодні «кохання» стало багатозначним, означення, що шокують,нахабно стають поряд із цим словом: «за розрахунком», «за контрактом», «з примусу». Усе далі в глибину віків відходить кохання за покликом серця…Справжнє кохання…

І як тоді перемогти в любові?… Три роки…Усталений термін терпіння… Лише навіжені можуть присвятити 1095 днів людині, котра байдужа серцю. Зазвичай нормальній особі вистачає місяця, щоб переосмислити свій вибір, і ніякі корисливі цілі чи переваги від псевдолюбові не можуть розбавити хоча б краплею яскравої фарби ці суцільні сірі будні, цей морок фальшивості почуттів.
Бабуся розповідала, що раніше кохання прирівнювалося до скарбу. Знайшов – на все життя збагатився. Проте люди не шукали, це не було полюванням за щастям. Вони не марнували час, цілодобово «сидячи» в соціальних мережах, оновлюючи світлини, не оголошували всьому світові, мовляв, «в активному пошуці»…Кохання само знаходило їх, і не в ресторані чи на Мальдівах, а на полі, у кращому випадку – на вечорницях. Воно знаходило їх у праці, постійній праці над собою. Дівчата намагалися якомога краще опанувати навички роботи по господарству, вишивали сорочки, прагнули стати справжніми господинями, щоб не лишитися в «старих дівках». Хлопці ж облаштовували дім, заробляли на весілля кошти, працювали до сьомого поту, бо хто ж подасть рушника ледацюзі?

Про такі стосунки писали книги, ними захоплювалися. І тоді кохання було статистикою, однак статистикою щасливих заручин, адже обирали не за певними критеріями, вимогами, а за покликом серця.

Не можна, звичайно, надто ідеалізувати стосунки того часу, бо все-таки існувала майнова нерівність, і дівчат часто насильно віддавали заміж. Однак тоді молодь страждала через це, навмисно прощалася з життям, не уявляючи майбутнього з нелюбом, а зараз… Сьогодні майнова нерівність відчутна не менше, однак більшість жінок надають перевагу розміру гаманця, а не почуттям. Мало хто буде навіть заперечувати заміжжю з байдужим серцю заможним чоловіком…

Зараз кохання також статистика, статистика розлучень. «Вічного не існує! Воно залишилося в казках, романтичних фільмах!» - найпоширеніший стереотип серед молоді. Маячня.

Кохання сьогодні – це рідкість, це – розкіш! Воно вирувало між Ромео і Джульєтою, зводило з розуму Тетяну Онєгіну, поглузувало над ворожими родами Марічки й Івана, вулканом вибухнуло в думках головних героїв новели «Момент» В. Винниченка. А потім його знівечила корисливість Рахіри з повісті «Земля» О. Кобилянської, приглушила зрада Лукаша з драми-феєрії «Лісова пісня». Образила кохання Маруся – головна героїня бестселеру «Молоко з кров’ю» Люко Дашвар, обравши не любого, а заможного. Не зміг із гідністю оцінити це почуття й герой роману «Зів'ялі квіти викидають», котрий погнався за двома зайцями, та не зміг ощасливити жодну…

Кохання уникає черствих душ, яких сьогодні все більше й більше, воно боїться їх. А люди часто плутають це світле почуття з банальною звичкою. Вона невдовзі минає, лишаючи тільки спогади, і ті, котрі, ніби ще вчора кохали, говорять, що кохання вічного не існує. А через тиждень «закохуються» знову… Однак «хто раз любив, той не полюбить знов!»

А ще згубно впливають на кохання всі ті вимоги, які люди ставлять один до одного, правила, за якими змушують жити разом.. Кохання не знає законів! То не варто їх вигадувати…

Підсумки не тішать. Як говорила Сомерсет Моем: «Любов умирає. Найбільша трагедія полягає не в тому, що люди гинуть, а в тому, що вони перестають любити». І не дивно, що сьогодні справжнє кохання схоже на привид: усі про нього говорять, але мало хто його бачив, проте величезна помилка стверджувати, що вічного сердечного потягу до когось не існує, є лише швидкоплинне захоплення. Любов на все життя реальна, і та меншість, котра усе ж таки її зустрічала, котра святкувала весілля і «срібне», і «золоте»,- це обранці долі, які насолодилися життям сповна, а більшості можна лише поспівчувати…

hello_html_5814a02b.jpg

«Тричі мені являлася любов…»

Рапсодія (за особистим життям І. Франка)

Білим шоколадом лилося це кохання на вже, здавалося б, готовий десерт почуттів чоловіка й жінки. У цій страві вистачало всього: шматочки стиглих плодів, вирощених любов’ю, вершки чарівних слів від до нестями захопленого серця й навіть гіркий чорнослив від розчарувань та нездійснених мрій. Вони - відмінні кондитери…Заключний акорд їхнього шедевру – тонка глазур білого шоколаду, такого ж світлого, як і їхнє почуття, такого ж гарячого, як їхні серця… А може, тільки його? О, ні… Чоловіки – не досконалі в куховарстві, без жіночої руки це лакомство не створилося б, отже, усміхнулася все-таки взаємність цим стосункам…


hello_html_m6cccfd15.jpg


Вони майстерно готували свій шоколад – свою останню ноту, довели його до потрібної консистенції, зробили мало не найсмачніший шедевр світу…І, здавалося б, кохайте! Живіть! Щасливі будьте! Але…Хто хоч раз куштував шоколадку «Millenium», той не міг не помітити крупних лісових горіхів зверху…
Ось так і на десерт наших закоханих, мов нещадний град, посипалися крупні горіхи презирства та зневаги батька нареченої до молодого… Вони, безперечно, несли страві новий чудовий смак і могли цілком поєднатися з іншими компонентами. Та не змогла Ольга побачити щось чуже у власній роботі… А Франко, очевидно, виявився не таким вправним кондитером, щоб зберегти десерт, вилучивши всі недоліки-горіхи…

Ольга почала творити з іншим…Творила нове… Франко ж уперше впевнився: солодке згубно впливає на здоров'я…

«Друга – горда княгиня…»

Пристрасне танго зі смаком молочного шоколаду…Танго почуттів. Танго гордості, неприступності…Танець болю, розбитих дощенту надій. Чому ж? Він же прибрав усю солодку дитячість першого кохання, він же надав темнішого відтінку новим стосункам… Це вже не білий аркуш, не розкрите навстіж серце, куди кожен може кинути свій недоречний горіх… Це щось більше… Це міцніше… Воно не тане в роті, як перше, воно не кожному на зуб прийдеться… І Франкові не прийшлося… Він вибився з ритму цього запального танцю, та й партнерка не особливо трималася за нього… Зовсім не трималася! Для неї – це танго за життя, не більше… Танго Юзефи Дзвонковської.

«Явилась третя… І очам приємно…»

Виснаження. Біль. Дві розбиті мрії… І тут чорною кішкою перейшла дорогу долі Франка ще одна жінка…

Целіна з'явилася раптово. Нагнала тьму на вже й без того похмурий день письменника. Улилася в його душу чорним гірким шоколадом. Улилася в душу, торкнулася серця… Стала коханням, стала чимось незбагненним. Силуетом червоних, чорних кольорів лишилася в пам'яті. Червоних, бо кохав він, чорних, бо був байдужим їй…

А що таке кохання?

Людські погляди розірвали б його на шматки лише за один день. І згадки не лишилося б… Ні… Любов – не для чужих очей. Любов – то таємниця. Незбагненна примха безрозсудного серця. Квітка папороті. Палкі обійми під сонцем не змусять її розпуститися вночі. Тільки – дві зорі, що раптом перестануть світити холодним блакитним вогнем, запалають теплим світлом любові й упадуть у своє кохання, як у темний, безлюдний ліс, де на них уже чекає квітка папороті. І що його бідкатися про загублене життя?! «Любов – краща за життя! І, щоб це зрозуміти, треба прожити ціле життя!»


hello_html_m72408b87.jpg










43

Автор
Дата добавления 19.05.2016
Раздел Украинский язык
Подраздел Другие методич. материалы
Просмотров185
Номер материала ДБ-090787
Получить свидетельство о публикации

"Инфоурок" приглашает всех педагогов и детей к участию в самой массовой интернет-олимпиаде «Весна 2017» с рекордно низкой оплатой за одного ученика - всего 45 рублей

В олимпиадах "Инфоурок" лучшие условия для учителей и учеников:

1. невероятно низкий размер орг.взноса — всего 58 рублей, из которых 13 рублей остаётся учителю на компенсацию расходов;
2. подходящие по сложности для большинства учеников задания;
3. призовой фонд 1.000.000 рублей для самых активных учителей;
4. официальные наградные документы для учителей бесплатно(от организатора - ООО "Инфоурок" - имеющего образовательную лицензию и свидетельство СМИ) - при участии от 10 учеников
5. бесплатный доступ ко всем видеоурокам проекта "Инфоурок";
6. легко подать заявку, не нужно отправлять ответы в бумажном виде;
7. родителям всех учеников - благодарственные письма от «Инфоурок».
и многое другое...

Подайте заявку сейчас - https://infourok.ru/konkurs


Выберите специальность, которую Вы хотите получить:

Обучение проходит дистанционно на сайте проекта "Инфоурок".
По итогам обучения слушателям выдаются печатные дипломы установленного образца.

ПЕРЕЙТИ В КАТАЛОГ КУРСОВ


Идёт приём заявок на международный конкурс по математике "Весенний марафон" для учеников 1-11 классов и дошкольников

Уникальность конкурса в преимуществах для учителей и учеников:

1. Задания подходят для учеников с любым уровнем знаний;
2. Бесплатные наградные документы для учителей;
3. Невероятно низкий орг.взнос - всего 38 рублей;
4. Публикация рейтинга классов по итогам конкурса;
и многое другое...

Подайте заявку сейчас - https://urokimatematiki.ru

Похожие материалы

Включите уведомления прямо сейчас и мы сразу сообщим Вам о важных новостях. Не волнуйтесь, мы будем отправлять только самое главное.
Специальное предложение
Вверх