Эссе "Школа - це моє життя"

Учитель! Сколько нужно любви и огня,

Чтобы слушали, чтобы верили,

Чтобы помнили люди тебя!

Школа… Все моє життя тісно пов`язане з цим словом. Коли я навчалася в другому класі до нас прийшла нова вчителька, випускниця педагогічного училища – молода, завзята, талановита. Саме з того часу я твердо вирішила: стану вчителем початкових класів. А вже у вісімнадцять років прийшла вчити першокласників.

Назавжди стали рідними для мене ті 24 хлопчики та дівчатка, яких мені довірили навчати їхні батьки. Як цікаво і весело було нам разом! Адже ми разом починали подорож у країну знань: я – як вчитель, а вони – мої учні. Я віддавала свої знання, вміння, часточку душі кожній дитині, а вони віддячували захопленими поглядами, добрими відносинами, бажанням вчитися.

З того часу минуло багато років. Дванадцятий раз прийшли до мене в минулому році першачки. Є вже онуки тих, найперших. А я все так же кожного ранку поспішаю до рідної Подолянської школи, де знайомі всі подряпини на партах, кожна квітка в коридорі, і привітно усміхаюсь своїм улюбленим учням, з якими мені і цього разу, як завжди, повезло. Адже кожен з них здібний, розумний, добрий, щирий. Може хтось зовсім не знає букв і не спішить їх вчити, а в когось не запам`ятовується таблиця множення чи вірші, комусь не сидиться за партою довше п`яти хвилин, а дехто не вміє знайти спільну мову з однокласниками. Та зате як горять їхні оченята, коли мені вдається їх здивувати якимось цікавим методичним прийомом, запропонувати нову дидактичну гру чи змагання між рядами. З яким захопленням діти вирушають в уявну подорож чи ідуть на екскурсію в природу. Саме в таких ситуаціях можна помітити, що Женя, який у класі сонний та неуважний, знаходить такого жучка на дереві, якого ще не бачив ніхто, як багато знає про рослини Максим, який у класі майже не говорить, якого дивного птаха помітив у звичайному корені Віталик, який, здається, тільки і вміє, що битися. Тоді я починаю розуміти, що і тепер до мене прийшли діти, кожен з яких неповторний і талановитий. А моє основне завдання – знайти ту неповторність, допомогти їй розкритися, заграти всіма барвами .

І починається робота: нелегка, щоденна, клопітка. Робота, яка не закінчується ні на уроці, ні на перерві, ні в позаурочний час. Я повинна викликати в дитини віру в свої сили, вміння долати труднощі, бажання перемагати. Одному досить доброго слова чи заохочення, іншого треба змусити працювати, а з кимось довго працювати індивідуально. Але, коли діти бачать, що їхні старання помічено, що вчитель переживає за їхні успіхи та невдачі, розуміє проблеми, які виникають в роботі, вони починають довіряти педагогу, співпрацюють з ним. І успіх забезпечено. В класі немає ображених, немає неумійок. Бо всі знають, що якщо хтось погано читає, то він добре малює чи ліпить з пластиліну, а якщо дитина не розв`язує задач, може вона гарно співає.

Тому й кредо в своїй роботі я обрала про те, що дитина повинна відчувати себе господарем власного навчання.