«Я ще не вчитель, а лише вчуся,»- мовила я собі, переступивши поріг школи як викладач креслення. Звичайно, адже в мене тільки вища технічна освіта.
«Я ще не вчитель, а лише вчуся,» - вмовляла я себе, тримаючи в руках диплом про другу вищу, але вже педагогічну освіту. І з величезним бажанням та ентузіазмом стала вчити п’ятикласників математиці й разом із ними вчитися дивуватися тому, як мені самій іще багато треба пізнати.
«Я- вчитель,» - два чарівних слова, які змушують зазирнути у власне серце, у свої думки, подумати про себе.
Чи вистачить мені сил іти в ногу з часом, бути цікавою, різною, новою?
Всі ці роки я ні на хвилину не забувала народну мудрість і намагалася слідувати їй: «Виховувати крилатого може тільки крилатий педагог, виховувати щасливого може тільки щаслива, а сучасного - тільки сучасна людина.»
Учитель - це стан душі , це спосіб життя. Це завжди пошук, сумнів, тривога і співпереживання.
«Я буду вчителем!» …Скільки разів повторювала цю фразу!
І скільки внутрішньої боротьби: бути чи не бути вчителем? Бути! З якою метою? Бажання бути корисною (так учили мої вчителі), бажання багато знати (це мої відчуття), бажання комусь допомогти (це ж так звично).
«У тобі живе поклик предків!» - сказала мені мама, - «І твоє місце біля шкільної дошки, як це було в них. Ніякі матеріальні блага не замінять красу людської душі , чистої душі дитини, яка прийшла до тебе вчитися.»
«Звичайно, я- вчитель!» - говорю собі сьогодні, навчаючи дітей математиці в рідній школі. Твердо переконана: хто не вчиться сам, той не вчитель.
